Народився 13 січня 1893 р. у Тростянці Сумської області. Пішов із життя шляхом самогубства 13 травня 1933 р. після  спільної з письменником Аркадієм Любченком мандрівки Україною, коли він, член КП(б)У з 1919-го року, на власні очі побачив жахи Голодомору.

Микола Хвильовий

А тут ще й арешт однодумця, однопартійця та близького товариша літератора Михайла Ялового… А ще треба додати тиск на самого Хвильового, закриття його суспільно-літературних проектів, марні намагання зламати себе самого аби залишатися у річищі генеральної лінії партії…

Аlter ego

Микола Хвильовий пройшов фронти Першої світової. У часи Громадянської війни – червоний командир. Ще у шкільному віці відрізнявся надмірною емоційністю, із-за чого навіть був виключений з гімназії, іспити за яку здав екстерном.

Участі у бойових діях додатково вплинула на стійкість нервової системи. Мав суїцидальні схильності, двічі намагався застрелитися, але тоді не знайшов у собі сил. До того ж зловживав алкоголем.

При цьому був наділений дивовижною харизмою, вмів впливати на людей, мав купу друзів та шанувальників. Особиста енергія Миколи Хвильового сьогодні вважається однією з головних рушійних сил українського літературного процесу 20-х років минулого століття.

Справжнє прізвище Хвильового – Фітільов. Син збіднілого російського дворянина, Микола Григорович Фітільов вигадав Хвильового і прожив його долю точнісінько так же, як Павло Губенко придумав Остапа Вишню, а Іван Лозов’яга —  Івана Багряного. До речі, всі вони родом з нинішньої Сумської області.

Тоді взагалі вважалося романтично–революційна шиком заводити собі соціальні аlter ego: Ленін-Ульянов, Сталін-Джугашвілі, Зинов’єв-Радомисльський, Троцький-Бронштейн …

Геть від Москви!

Хвильовий відомий проголошенням епатажних, з огляду на ситуацію, у якій це відбувалося, гасел: «Геть від Москви!», а також «Дайош Європу!».

Цікаво, що дослідники так і не знайшли у публікаціях Хвильового таких формулювань. Гасло ніби саме собою виникло з виру ініційованих їм літературних дискусій українських культурних діячів, що почалися 1925 року. Там дійсно мова йшла про те, що українським літераторам треба орієнтуватися не на російську, а на європейську літературну традицію.

Хвильовий писав:

… я — не Гастєв, не Маяковський,
не Єсенін.
я з української діжки беру хміль.

І у той же час:

Я тепер покохав город
так весняно, як дуб цвіте.
Вже не ляже на скроню скоро
цей прекрасний безмежний степ.

Не піду на стіжки сіна
і забуду озерну косу,
де ширяв неможливо синій
моїх дум і мрій лосунь…

Але хіба автор тут не виглядає українським Єсеніним? Справедливості заради зазначимо, що це перший з надрукованих віршів Хвильового.

А ось іще:

Я із жовтоблакиття перший
На фабричний димар зліз.
Журавлиних пісень моїх верші
По цехах розставляю — скрізь.

Годувала мачуха-недоля,
Збайстрював мене батько-кукіль…
І до тебе, матусенько рідна,
Моя крице, прийшов звідтіль…

Через наступні рядки теж хтось дуже знайомий зазирає, наче через паркан:

Весняні квартали.
Ріг.
Моя сестра повія…
Вечоріє.
— Беріть мене всі —
для вас
фльондра я.
В ліхтарях червоних
відблиски крові —
це юнача кров
— моя.

Ну тут хіба що рими не такі вишукані, як у Маяковського…

Нарешті Хвильовий сам:

Блакитний мед до уст прилип,
душа — метелик колекційний,
приколена натхненням до небес.

Антени… ах! цікаво… ах!
Блукав і там над містом місяць
і до піщаних берегів
тріпотно кораблі тяглися,
а в щоглах кублився
уламок бурі…

Навіть з наведених прикладів видно, що безумовно обдарований літератор Хвильовий мав усі підстави шукати захист від потужного тиску російської літературної маси. На яку, до слова, у ті ж самі часи працювало і багато талановитих вихідців з України – Анна Горенко/Ахматова, Володимир Нарбут, Михайло Шейнкман/Свєтлов…

Направду заклик «Геть від Москви!» зовсім не стосувався державотворчих та економічних аспектів. Навіть дивно, що більшовицька Москва так злякалася. Вони ж самі твердили, що базис, тобто економіка, визначає надбудову. У тому числі і культуру. А проти спільного базису Хвильовий нічого не мав. Його цікавив напрям розвитку українського мистецтва та літератури зокрема. Більше того. «Дайош Європу!» — це взагалі назва екстремально провладної московської вистави театру Мейерхольда 1924-го року, де малася на увазі всесвітня пролетарська революція.

Більше по це у нарисі  Суми-Таганріг транзит, або Зупинка на шляху до вічністі. 

Однак галас у столиці імперії здійнявся неймовірний, дійшло аж до Сталіна, той тупнув ніжкою у листі до Кагановича, що був тоді «смотрящім» в Україні, себто Генеральним секретарем КП(б)У. Як наслідок, з’явився термін «хвильовизм» — що означав відрив від генеральної лінії партії.

Хвильовий спочатку намагався уточнювати та пояснювати свою позицію. Йшов лише 1925 рік. У радянському  суспільстві ще була можлива дискусія. Хоч і керована. Хвильового навіть випустили за кордон на лікування – можливо сподіваючись, що не повернеться. Але він повернувся.

Щодо прозаїчних спроб  то Хвильового називали засновником пореволюційної української прози (академік Олександр Білецький, 1926 рік). Якщо у когось виникне бажання у цьому пересвідчитися, головне не починайте з новели «Я(Романтика)», котра являє собою монолог садиста-чекіста, що шукає і таки знаходить ідеологічні підстави для ліквідації власної матері. Це твір не для естетів зі слабкими нервами.

Взагалі, щоб розуміти вчинки та мотивації людини, котра активно діяла у суспільній площині минулого, обов’язково треба враховувати історичний контекст. Тому, продовжуючи розповідь про Миколу Хвильового, спробуємо паралельно максимально стисло відтворювати атмосферу тодішньої доби.

Українське відродження перших років СРСР

Громадянська війна 1918-1921 років поділила населення України на два табори. Головним прагненням одних виступала соціальна справедливість — їхнім лідером можна вважати Нестора Івановича Махно. Для інших першочерговою метою стала реалізація української ідеї – навколо неї гуртувалися УНР, Гетьманщина Скоропадського та Директорія Петлюри-Винниченко.

Білі в Україні підтримки практично не мали, бо асоціювалися з полицейскою владою російського царя та панів-дворян.

А ось більшовики змогли перетягнути на свій бік значну частину населення, коли пообіцяли землю селянам, фабрики робітникам, а інтелігенції — національну самостійність, хоча й у статусі союзної республіки. Ця форма тоді ще не була наповнена конкретним змістом, зокрема до тексту союзної угоди увійшла ленінська ідея щодо права вільного виходу з Союзу. Романтики українського руху, у свою чергу, наповнювали новостворену конструкцію власними мріями. Між тих романтиків був і Микола Хвильовий.

Час від закінчення громадянської війни до початку масових репресій називається українським Відродженням. Або червоним Ренесансом. По суті це був шлях до прірви, який лідери українського культурного руху долали святковим маршем з мідними трубами та прапорами, не здогадуючись, що їх чекає попереду.

Націонал-комуністи

Націонал-комунізмом називають конформістський рух всередині більшовицької партії, що мав місце на початку радянської влади у декількох союзних республіках. Особливо впливовим він був в Україні. Власне саме українські націонал-комуністи стали тим компромісним рішенням, що в теорії єднало прагнення українців до незалежності, та до соціальної справедливості.

Допоки у столиці більшовицької імперії точилася  боротьба за трон Леніна, український націонал-комуністичний рух при підтримці, а частіше/краще при невтручанні вихідців з України Троцького та Зинов’єва розгорнув активну українізацію. На чолі процесу опинилися радянські партійні діячи Олександр Шумський (репресований та вбитий у 1946 р., м. Саратов)  та Микола Скрипник (звільнений з усіх посад у 1933 р. після чого наклав на себе руки)

Микола Скрипник

З останнім пов’язана загальна українізація суспільства у 20-роках ХХ століття. Зокрема, мова про українізацію преси, шкільної освіти та навіть діловодства. 1927 року в УРСР  була проведена реформа орфографії та введений так званий «скрипниківський правопис». Мудрим кроком Миколи Скрипника, на той час наркома освіти, було запрошення у комісію по розробці нової граматики українців Заходу, який тоді ще не був у складі УРСР. У відповідь галичани погодилися визнати новий правопис як єдиний для української мови. Скрипниківкою, до слова, і досі послуговуються на деяких українських телевізійних каналах.

1928-1933 року побачив світ Академічний російсько-український словник за редакцією Агатангела Кримського (репресований, загинув у в’язниці м. Кустанай 1942 р.) та Сергія Єфремова (репресований, загинув і в’язниці м. Владимир, 1939 р.). Щоправда друком вийшло тільки три томи. Четвертий вже потрапив під заборону.

Зазначені вище процеси супроводжувалися масштабною культурною революцією, одним з лідерів і натхненників якої був Микола Хвильовий.

Терор голодом

Голодомор – штучний голод організований в Україні Сталіним та його поплічниками у 1932-1933 роках.

Ще 1921 року більшовики зрозуміли, що конфіскація сільськогосподарської продукції та пов’язаний з нею голод діють на селян таким чином, що люди гублять мотивацію до спротиву. Саме тоді, після рейдів червоних продзагонів по українським селам, почалися невдачі селянського війська Нестора Махна.

Коли за 10 років після громадянської Сталін зіштовхнувся з масовим спротивом процесу насильницької колективізації, він знову застосував терор голодом. Тепер усе було організовано згідно з класичним сценарієм, за яким московити діють завжди. Терор голодом, холодом, руйнуваннями житла непокірних — єдина мова, якою ці брати-каїни вміють умовляти українців  Особливо голосно перегукуються з сьогоднішнім часом тисячі журналістів–пропагандистів, котрі у роки Голодомору заїхали в Україну, маючи завдання створити картину «масового приховування українськими куркулями зерна, якого так потребувала молода радянська держава». Власне для того, щоб читати та засвоювати всю цю пропагандистську отруту більшовикам і потрібна була всенародна грамотність. Телебачення ж іще не було. Хоча його тоді вже і придумав онук Павла Грабовського.

До конфіскації зерна доєдналися натурштрафи, коли з хат вигрібали взагалі все, що можна було їсти. Іншими словами, ціллю було не тільки зерно, а ще й знищення частини українського селянства.

Українські націонал-комуністи як могли протидіяли біді. І у підсумку, знову ж таки за класичною московської методою були обвинуваченні у «перегибах», які нібито привели до масового голоду. Невдовзі Сталін взагалі прикрив націонал-комуністичну вольницю. У ворожій діяльності були звинувачені 56 з 62-х членів ЦК, обраних на XIII з’їзді КП(б) у травні-червні 1937 року . А з 11-ти членів  політбюро ЦК КП(б) 10 були репресовані.

Микола Хвильовий до подорожі Україною цілком міг не знати про масштаби народного лиха. Організатори Голодомору старанно ізолювали села, які вони засудили до голодної смерті, не допускаючи будь-яких контактів із зовнішнім світом.

Український літературний процес

Взявши курс на подолання неграмотності, радянська влада приділяла пильну увагу творчій та науковій інтелігенції. Безумовно нелояльних висилали або ліквідовували. З іншими співпрацювали. А далі дивилися на їхню поведінку.

Митцям, які мали можливість друкуватися, держава платила доволі щедрі гонорари. А друкувалися ті, хто входив у відповідні письменницькі спілки та організації, що вели між собою активну літературну дискусію за право визначати битий шлях української культури.

Столицями літературних процесів вважалися, зрозуміло Харків  та Київ. Однієї з найпотужніших виступала студія «Гарт»(1923-1925), на чолі з Василем Блакитним. Спілка мала філії у багатьох містах УРСР. До неї входив і Микола Хвильовий. А також Володимир Сосюра, Павло Тичина, Олександр Довженко, Микола Куліш, Михайло Йогансен та інші відомі літератори.

1925 рік. Зліва направо у першому ряду: Володимир Сосюра, Павло Тичина, Микола Хвильовий. Зліва направо у другому ряду: невідомий, Іван Дніпровський.

Після передчасної смерті Василя Блакитного (у 32 роки від хвороби серця), «Гарт» розпався і на його місці виникла  організована Хвильовим «Вільна Академія Пролетарської Літератури» — ВАПЛІТЕ. До складу «академії» увійшли не всі члени «Гарту». Частина 1926 року заснувала ВУСПП  — Всеукраїнську спілку пролетарських письменників.

Також діяла відповідно орієнтована спілка селянських письменників «Плуг». А ще аполітична, попри назву, «Майстерня революційного слова» – Марс, що походила від письменницької організації «Ланка», яка у свою чергу відокремилася від київської спілки «Аспис» (Асоціація письменників), до складу якої входило об’єднання «Неокласики», лідером якого був професор української літератури та віртуоз сонетної форми Микола Зеров (розстріляний у 1937 році).

Взагалі об’єднання у спілки не властиве єству творчих людей. Кожен справжній митець створює власний неповторний світ і почувається його деміургом. А тут організаційна дисципліна, членські внески, збори, необхідність прислуховуватися до бажань та думок інших деміургів…

А з іншого боку, тільки учасники спілок мали доступ до державних коштів. Пам’ятаєте — «Пиво лише для членів профспілки»? Тому творцям-індивідуалістам доводилося упокорювати гординю і терпіти один одного заради хліба насущного.

А хліб, як правило, був з маслом.

Забезпечена людина

Про матеріальні статки нашого героя ми можемо судити по тому, що він наприклад одного разу подарував своїй донці шикарний білий рояль.

Справа там розгорталася так. 1920 року у Богодухові Хвильовий взяв шлюб з місцевою вчителькою Катериною Гащенко. За рік на світ божий з’явилася їхня донька Іраїда. Невдовзі чоловік поїхав підкорювати столичний Харків, де спочатку проживав у гуртожитку один. Ну і діло молоде, одного разу стрибнув у гречку. Та ще й був застуканий Катериною.

Так вони й розійшлися. Катерина, кажуть, кохала Миколу до останніх днів життя, але зовні поводилася максимально жорстоко, зокрема заборонила будь-які побачення з дитиною і навіть переписала доньку на батьківство свого нового чоловіка Дмитра Кривича. З часом вони теж переїхали до Харкова. Ось тоді  Хвильовий і зробив доньці шикарний презент у вигляді білого роялю, який зрештою так і залишився біля під’їзду, бо горда Катерина заборонила Іраїді приймати подарунок.

Ми вже згадували про закордонну мандрівку Хвильового, що тривала з грудня 1927-го по березень 1928 –го. Він тоді перебував у Берліні та Відні. Лікував туберкульоз. І мав на це відповідний кишеньковий капітал.

Як і на те, щоб робити внески у будівельний кооператив. Саме там, у квартирі № 9 кооперативного будинку письменників «Слово» Микола Хвильовий застрелився у 1933-му…

Спочатку було Слово. Потім Крематорій

Будинок «Слово» було побудовано коштом членів кооперативу літераторів, та ще й з додатковим внеском держави у розмірі 51 000 карбованців. Будівля вийшла елітна, з високими стелями, ізольованими кімнатами, соляріями на даху, центральним опаленням, телефонами, спортивними майданчиками у дворі та навіть бомбосховищем. Але доля її склалася зовсім не так, як про це мріялося щасливим новоселам.

З шестидесяти шістьох квартир незабаром було репресовано мешканців сорока. Заарештовували не тільки господарів, але й гостей. Першим таким гостем 16 квітня 1932 року став Іван Багряний. Він потім і назвав «Слово» «Крематорієм». Зокрема і за «воронки», що приїжджали по його мешканців уночі.

Так московський режим знищував українську творчу інтелігенцію. І навіть через багато років, ненависть імперської влади до всього українського не вщухла і втілилася у прильот по будинку «Слово» після початку повномасштабної війни московської імперії проти вже незалежної України.

Микола Хвильовий з родиною. Праворуч дружина Юлія Уманцева. Ліворуч — дочка Люба

Хвильового також не минула арештантська чаша. З другою дружиною, Юлією Уманцевою, він познайомився в НК (у Чека тобто), коли перебував під вартою, та ще й за крок до трибуналу. Кажуть, що його врятувала саме Юлія, котра там працювала. Це трапилося 1919 року. Згодом вони перетнулися у Харкові. Юлія Уманцева вже мала доньку Любу, котру Микола Хвильовий прийняв як рідну і навіть заповів їй авторське право на свої твори.

До речі, Юлія Уманцева – один з літературних псевдонімів Хвильового. Отака у них було духовна спорідненість.

Прощальний  концерт

Микола Хвильовий, хотів того він сам чи не хотів, був духовно дуже близьким із Володимиром Маяковським. Обидва за сумою біографії, літературного обдарування, публіцистичної енергії та впливу на оточуючих заслуговують на звання ідейних лідерів (кожен свого) революційного творчого покоління.

Маяковський пішов 14 квітня 1930 року. І як справжній поет – змалював це у віршах.

Все чаще думаю —
не поставить ли лучше
точку пули в своем конце.
Сегодня я
на всякий случай
даю прощальный концерт.

Хвильовий також дав прощальний концерт. 13 травня запросив до себе друзів, пригостив чаєм, пограв їм на гітарі, потім сказав, що хоче прочитати новий твір. І вийшов у кабінет, нібито за рукописом. Назавжди.

P.S. Даний матеріал написаний у рамках презентації лауреатів арт-медіа проекту «Культурний острів», метою та змістом якого є популяризація яскравих творчих персоналій, тим чи іншим чином пов’язаних із Сумщиною.

Ще про історію України: Диво на Віслі. Відлуння та наслідки

Краєзнавчий музей. Охтирка. фото 2022 рік

Триває вторгнення держави-агресора на територію України.

Жорстока та безглузда війна руйнує не просто мирне життя, а і пам’ять поколінь, історію, життєві традиції. Руйнація архітектурних пам’яток означає більше, ніж знищення просто гарних та надійних будинків – це насамперед переривання духовних та історичних зв’язків.

А з іншого боку категоричне розмежування з минулим на літературному та філософському рівні у праведних цілях пошуку самоідентифікації, загрожує викреслюванням себе та своєї території з транснаціонального контексту.

Будинок культури. Охтирка. фото 2022 рік

Тим важливіше розуміти та усвідомлювати, що на землях Сумщини з її традиціями та колоритом відбувалися події не тільки місцевого масштабу. Одне з таких — літнє перебування визначного літератора та драматурга зі світовим ім’ям А.П. Чехова на Луці, яка нині є частиною міста Суми, подорож письменника Полтавщиною та відвідування Охтирки.

Творчий злам

Як стверджують літературні критики та бібліографи, саме тоді у творчості Антона Павловича стався творчий злам. Ранні оповідання, написані до 1888 року, відрізняються від його пізніших творів. Новели 1890-х років вже інші за своєю тональністю: у них переважають жаль, смуток, скепсис, вони філософічні, здебільшого є глибинне проникнення в психологічну, моральну суть людини та світу.
Безумовно, на це вплинула перша втрата (17 червня 1889) у сім’ї Чехових – смерть брата Миколи, якого Антон Павлович вважав найталановитішим у своїй родині, що складалася окрім батьків з п’яти братів та сестри.

І зараз, коли війна руйнує історичну пам’ять, пов’язану з письменником, особливо трагічно те, що порушується духовний зв’язок Чехова з Охтиркою, в якій він пережив безліч емоцій від радості до смутку.
Перша подорож відбувалась великою кампанією на почату червня 1889 року. І була розважальною з елементами театралізації. А друга — трагічна — в Охтирський монастир для молитви за покійного брата Миколу, який похований у Сумах на лучанському цвинтарі.

Згадки про ці подорожі існують не тільки у листах письменника та його родичів. У фондах Меморіального будинку-музею А.П.Чехова в Сумах зберігається світлина Антона Павловича з ліричним та гумористичним дарчим написом до Наталії Михайлівні Линтварьової. Цей збільшений знімок знаходиться в експозиції музею.

Але про все по черзі. Фотографія з музею.

А. П. Чехов 1889 рік

Фотографія зроблена в Петербурзі у січні 1889 р., між приїздами письменника в Суми, де він два сезони поспіль, у 1888 та 1889 рр., винаймав дачу у лучанських поміщиків Линтварьових.

За свідченням Євдокії Семенівни Короленко, дружини відомого письменника, з яким Антон Павлович познайомився не пізніше 1887 р., «в обличчі Чехова, незважаючи на його безсумнівну інтелігентність, була якась складка, що нагадувала простодушного селянського хлопця». «Навіть очі Чехова, блакитні, променисті і глибокі, — згадує про першу зустріч з Антоном Павловичем Володимир Галактіонович Короленко, — світилися одночасно думкою і якоюсь майже дитячою безпосередністю… Здавалося, з очей його проміниться невичерпне джерело дотепності та безпосередньої веселості… І разом угадувалось щось більш глибоке, чому ще доведеться розгорнутися, і розгорнутися в позитивний бік».

Саме таким, як в описі Короленків, бачили Чехова в Сумах. А  зазначена вище фотографія була 24 червня 1889 р. подарована наймолодшій з трьох сестер Линтварьових — Наталії Михайлівні. На зворотному боці світлини розмашистим почерком Антона Павловича начертано: «М-llе Жабке от графа Веприка 89.24/VІ. Ах ты Рка!»

Чеховський автограф

Жартівливий автографф А.П.Чехова на звороті фото

Цей жартівливий чеховський автограф вперше опублікував відомий сумський чехознавець Павло Андрійович Сапухін у статті «Чехов на Сумщині» в обласній газеті «Більшовицька зброя» 15 липня 1949 р.

Історія цього напису сягає другого приїзду чеховської родини до Сум, який був затьмарений тяжкою хворобою (скоротечні сухоти) брата письменника — обдарованого художника Миколи Павловича.

З Москви, де сім’я Чехових тоді постійно мешкала, Антон і Микола виїхали 24 квітня 1889 р. в вагоні першого класу, зважаючи на фізичний стан художника. І вже наступного дня, з пересадкою в Ворожбі, прибули до Сум. Як відзначив письменник в одному з листів, проїзд від станції до садиби на Луці тоді коштував 30 коп.

В перший місяць дачного життя Микола Павлович почувався бадьоріше, ніж раніше, половину дня проводив на свіжому повітрі. У другій половині травня стан хворого погіршився. Він із кожним днем втрачав вагу, волів дрімати в кімнаті в сидячому положенні, а не в лежачому, тому що став посилюватися кашель. Виходив неохоче на якихось півгодини.

Подорож до Охтирки. Епізод перший

31 травня, виконавши свою обіцянку, до Чехова на лучанську дачу завітав з сином артист петербурзького Олександринського театру П.М. Свободін. Своїм приїздом він хотів спонукати Чехова прискорити роботу над п’єсою «Лісовик», частина першої редакції якої створювалася в той час на Луці. Свободін мріяв поставити саме цей твір у свій бенефіс в Олександринському театрі. Павло Матвійович прагнув внести хоча б який живий струмінь у смуток, що панував в садибі через тяжкий стан художника.

За словами Чехова, «він скинув з себе маску «освіченого» актора і пустував, як хлопчик». Веселими витівками супроводжувался навіть лов раків на Пслі. Усмішку у лучанських жителів викликав сам зовнішній вигляд Свободіна на річці. Зодягнений в бездоганну чорну фрачну пару, крохмальну білизну та циліндр, як мурований, стояв він на березі, тримаючи в затягнутих в білі рукавички руках довге вудилище з ліскою. До її кінця був прив’язаний опущений на дно шмат м’яса. Воно приваблювало раків, що вчіплювалися в принаду клішнями. Коли піднімали вудилище, раки з’являлися на поверхні води, і другий учасник ловлення — Чехов — повинен був вчасно підхоплювати їх сачком.

Ще про зв’язок письменника із Сумщиною читайте у матеріалі: Чехов та Суми. Погляд із сьогодні

На початку червня П.М. Свободін з А.П. Чеховим і Линтварьовими поїхав до Охтирки. Приводом стало традиційне для Линтварьових придбання тамтешнього молодого вина.

Продовжуючи на людях великосвітську лінію поводження, Павло Матвійович в охтирському готелі назвався графом, а Антон Павлович, для якого театр був першою любов’ю з гімназійних років на батьківщині в Таганрозі, залюбки підігравав актору, ввійшовши в роль розпещеного графського лакея. Обоє так переконливо лицедіяли, що хазяїн готелю був на вершині блаженства від того, яка ясновельможна особа оселилася в його закладі, а прислуга, за звичаєм, цікавилася подробицями життя «графа», які «слуга» вигадував на ходу. В Охтирці вже відомий читачам костюм «графа» — біла манішка та циліндр — магічно діяли на оточуючих.

Маючи на увазі саме цю містифікацію, А.П. Чехов привласнює титул графа в жартівливому написі на вищезгаданій світлині.

Граф Веприк

Власна назва Веприк в напису розшифровується чехознавцями по-різному. Антон Павлович цілком міг утворити її як зменшувальне від слова «вепр».

П.А. Сапухін першим висловив думку, що Веприк — село Гадяцького повіту, яке запам’яталося А. П. Чехову під час поїздок на четверику, в дідівській, дуже зручній, колясці на Полтавщину, в Бакумівку Миргородського повіту до родичів Линтварьових — Смагіних та гоголівськими місцями. Панорама Веприка в часи Чехова була дуже мальовничою: майже 550 потопаючих в садах дворищ розташовувалося на обох берегах однойменної річки — лівої притоки Псла.
Окрасою села були церкви: дві дерев’яні кінця 18 століття і дві цегляні першої половини 19 століття.

Влітку 1888 року А.П. Чехов двічі з задоволенням відвідав Бакумівку, а от третя подорож сюди наступного року виявилася невдалою. Скориставшись приїздом з Петербурга на Луку найстаршого брата Олександра, який міг замінити його біля хворого, Антон Павлович вирішив трохи розвіятись і умовив Линтварьових та Свободіна 16 червня 1889 року поїхати до Смагіних. Компанію підтримав брат-погодок письменника, Іван, якій приїхав на Луку 8 червня. Того дня, під час пересадки у Ворожбі, він зустрів П. М. Свободіна, що вже повертався до Петербургу. На пропозицію Івана Павловича їхати назад у Суми актор охоче погодився.

Всю дорогу в Бакумівку дув холодний вітер і небо було похмурим. На половині шляху пішов дощ. Зранку після приїзду доставили з Миргорода телеграму про смерть Миколи Павловича. Так сумно обірвалася ця подорож. А.П. Чехов поспішив кіньми та залізницею з пересадками до Сум, а П.М. Свободін з сином виїхали у Петербург. З петербурзької дачі в Білоострові Павло Матвійович в листі до Антона Павловича від 23 червня 1889 року тепло згадував господарів лучанської садиби та невдалу поїздку на Полтавщину.

А вже у лютому 1891 року, за півтора роки до своєї раптової смерті від розриву серця в артистичній гримерній під час антракту, П.М. Свободін, згадуючи спільну з А.П. Чеховим поїздку в Бакумівку в червні 1889 року, в притаманній йому жартівливій манері закликав письменника зустрітися «ім’ям Жабки, чоловічого кравця Веприка та забутих Вами в 1889 році найкращих штанів в Бакумівці — умоляю!»

Подорож до Охтирці. Епізод другій

Письменник повернувся до родини 18 червня, а наступного дня його брата-художника відспівали в Іоано-Предтеченській церкві на Луці та поховали на місцевому цвинтарі.
А вже 20 червня А.П. Чехов разом з братами та матір’ю виїхав в Охтирку, вдруге за літо. Олександр Павлович Чехов писав в цей день батьку до Москви: «Сьогодні вночі ми всі, окрім Миші та Маші, виїжджаємо в Охтирку в монастир. Мама сильно тужить».

Троїцький монастир був розташований в мальовничій місцевості, на горі Охтир, в кількох верстах від Охтирки, біля Ворскли. З першого періоду існування цієї обителі (1654-1787) в її соборному храмі знаходилась ікона Божої Матері Всіх Скорботних радість, від якої віруючі отримували зцілення.

«Височайший дозвіл» на відновлення монастиря надійшов від імператора Ми-коли І в листопаді 1842 року. З 1844 року напередодні Трійці почав щорічно здійснюватися хресний хід з чудотворною іконою Богоматері, явленою в Охтирці ще в 1739 році, з охтирського Покровського собору в Троїцький монастир. Зворотна хода зі святою іконою бувала на Тиждень Всіх святих. Жителі навколишніх сіл, навіть із далеких місць, вважали за священний обов’язок хоча б раз помолитися у храмі св. Трійці.
Вклонившись намоленим святиням в скорботні для родини дні, Чехови повернулися до Сум 23 або 24 червня 1889 року.

Мадемуазель Жабка

«М-llе Жабка» — жартівливе прізвисько Н.М. Линтварьової, придумане письменником. Вона їздила в компанії з А.П. Чеховим і П.М. Свободіним до Охтирки на початку червня 1889 року. Портрет Наталії Михайлівни у Антона Павловича дійсно не відзначений жіночністю. Навпаки, в його зображенні вона «молода дівиця чоловічої статури, сильна, костиста, загоріла, горласта». Де бувала Наташа казав він, там навіть у повітрі відчувалася присутність чогось здорового та життєрадісного. Закінчивши Бестужівські курси в Петербурзі, Н. М. Линтварьова стала вчителькою, виявляючи любов до всього українського. Вона побудувала у себе в садибі школу і навчала дітлахів «байкам Крилова в малоросійському перекладі та їздила на могилу Шевченка, як турок до Мекки».

Під час другого приїзду в Суми молодий літератор і лікар А.П. Чехов остаточно увірував, що господарі його дуже милі, хороші люди, і включив їх в коло своїх друзів. А в спілкуванні з близькими Антон Павлович любив заміняти звичайні їх імена жартівливими прізвиськами. При цьому найбільше діставалося від нього … йому самому! Себе письменник в листах молодих років величав то граф Чорномордик, то дон Антоніо, то Шиллер Шекспірович Гете. З веселою вдачею йому неважко було угледіти в назві міста Охтирка цілих три слова «Ах ты Рка».

Наталья Михайлівна Линтварьова дбайливо зберігала у родинному альбомі дорогу її серцю фотографію А.П. Чехова, пов’язану з роками їх спільної молодості. Після подій 1917 року альбом опинився серед небагатьох речей, які вона взяла з собою у майбутні поневіряння. Незадовго до смерті в Сумах у лютому 1943 року вона передала цей альбом своїй далекій родичці.

Багаторічна хранителька пам’яті про Антона Павловича та Марію Павловн Чехових в Сумах Ксенія Вікентієвна Каленіченко в 1944 році розшукала цю родичку і вплинула на її рішення передати фото Антона Павловича з автографом до Сумського художнього музею. Тут ще в 1940 році організували Чеховський куточок, адже похований на Луці брат письменника був художником. Звідси безцінна реліквія потрапила у відкритий 1960 року будинок-музей А. П. Чехова в Сумах.

Докладніше про Меморіальний будинок-музей А.П. Чехова в Сумах дивись за цім посиланням: Будинок-музей А.П. Чехова в Сумах приймає відвідувачів

Підготувала
старший науковий співробітник Меморіального будинку-музею А.П.Чехова у Сумах
Лариса Ільченко

Ще про видатного літератора, пов’язаного з Охтиркою у нарисі: Іван Багряний. Маятник долі

Далі ми розкажемо про одну українську родину, знайомство з представницею якої відіграло фатальну роль у долі російського поета Лермонтова.

Лермонтов про Україну

Михайло Лермонтов подарував літературі поетичну перлину, на створення якої вихідця з шотландського роду Лермонтів надихнула українка. Стосовно шотландського коріння, остаточно не доведено, але сам Лермонтов волів, щоб так було. Значить, хай воно так і буде.

Михайло Лермонтов

Ми не відмовимо собі у задоволенні навести вірш повністю.

На светские цепи,
На блеск утомительный бала
Цветущие степи
Украйны она променяла,

Но юга родного
На ней сохранилась примета
Среди ледяного,
Среди беспощадного света.

Как ночи Украйны,
В мерцании звезд незакатных,
Исполнены тайны
Слова ее уст ароматных,

Прозрачны и сини,
Как небо тех стран, ее глазки,
Как ветер пустыни,
И нежат и жгут ее ласки.

И зреющей сливы
Румянец на щечках пушистых
И солнца отливы
Играют в кудрях золотистых.

И, следуя строго
Печальной отчизны примеру,
В надежду на бога
Хранит она детскую веру;

Как племя родное,
У чуждых опоры не просит
И в гордом покое
Насмешку и зло переносит;

От дерзкого взора
В ней страсти не вспыхнут пожаром,
Полюбит не скоро,
Зато не разлюбит уж даром.

Вірш присвячено княгині Марії Щербатовой. Багато хто з дослідників вбачає в ньому інверсійний перегук з «Признанием» українця Євгена Гребінки.

Українсько-сербський союз, або Іван та Параскева Штеричі

Прадід Марії – Іван Штерич (1734-1787) був сербом, підданим Австро-Угорської імперії. Якраз тоді російський уряд започаткував на території України проект «Нова Сербія» (1751-1764), куди запросив православних сербів, котрі почувалися незатишно між католиків на рідних Балканах.

У 26 років Іван Штерич взяв громадянство Російської імперії і пішов служити до кавалерійського полку, що квартирувався поблизу Полтави. У підсумку дослужився до генерал-майора.

Згодом Іван одружився з Параскевою Михайлівною Донець-Захаревською, донькою полковника Сумського козацького полку Михайла Донець-Захаревського та його другої дружини Анастасії Шидловської, що у свою чергу була донькою полковника Харківського козацького полку Лаврентія Шидловського.

У місті Суми (колишня садиба Баси на березі річки Псел) зберігся палац генерал-майорші Параскеви Штеричевої, збудований на початку 1810 року у псевдоготичному стилі архітектором Олександром Паліциним.

Суми. Баси. Маєток Параскеви Штеричевої

Про Суми ми згадали не випадково. Відомо, що там живуть найгарніші жінки у світі. Саме такими були правнучки Івана та Параскеви – Марія та Поліксена. Про них трохи згодом. Зазначимо тільки, що сербсько-українська з можливим домішком польської кров чарівних юнок, настояна на п’янкому трунку мальовничих краєвидів Слобожанщини явила собою чаклунську субстанцію непереборної сили. 

А ще додамо дрібку здивування діапазоном фантазії батьків, які старшу доньку назвали на честь Богородиці, а молодшу — ім’ям, яке носить яскравий і вельми поширений в Україні метелик.

Метелик Поліксена (Zerynthia polyxena)

Петро Іванович та Серафіма Іванівна Штеричі

Якщо остаточно триматися історичної правди, то на думку авторитетних краєзнавців Іван Штерич одружився з Параскевою вже у статусі вдівця з трьома дітьми. Але жодних відомостей про його першу дружину ми не маємо.

Один з його синів – Петро Іванович отримав освіту у Штутгартському університеті, де зокрема вивчав геологію і металургійну справу. А далі взяв шлюб з Надією Лутковською, донькою гусара, потім козака, потім знову гусара Алексія Лутковського з Херсонщини.

Надія народила Петру шістьох дітей та померла у 30-річному віці. Після чого 40-річний багатодітний удовець одружився з 30-річною Серафимою Борноволоковою. А та, по смерті чоловіка, переїхала до Петербургу, де придбала будинок на Фонтанці,101.

Всі шляхи ведуть до Полторацького 

Син Петра — Олексій мав двох доньок – Марію та Поліксену, яких 1834 року вирішив відправити з України до петербурзької бабусі Серафими Іванівни Штерич (Борноволокової). Серафима Іванівна прийняла дівчаток як рідних.

Ми не випадково акцентувалися на адресі бабусиного будинку. Саме в ньому 1819 року, коли він ще належав Олексію Оленіну, відбулася перша зустріч Пушкіна та Анни Керн. Олексій Оленін – чоловік Єлизавети Марківни Полторацької, дочки глави Придворної співочої капели дійсного статського радника Марка Полторацького. А ще Єлизавета Марковна матуся Анни Олексійовни Оленіної, тієї самої, котра у Пушкіна «как мимолётное виденье»…

Детальніше про українські пристрасті Пушкіна та дівчат з роду Полторацького у нарисі: Олександр Пушкін та полковий устрій України

Марія Штерич невдовзі, у віці 17 років, вийшла заміж (17 січня 1937 року – тієї зими, коли Дантес 10 лютого смертельно поранив Пушкіна) за штаб-ротмістра лейб-гвардії Гусарського полку молодого князя Олександра Михайловича Щербатова, котрий, окрім княжого титулу, мав 1000 душ кріпаків.

Бабусі Серафимі князь-гусар не сподобався. Далі ми ні на що не натякаючи просто повідомимо, що шлюб тривав усього один рік. А потім княгиня Марія Щербатова залишилася вільною вдовою з дитиною, яка народилася вже після відходу 28-річного Олександра Щербатова у кращій світ

Поліксена, або Генеральша–від-кавалерії

Поліксена, теж маху не дала і вийшла заміж за полковника Олександра Грессера. Втім, за два роки подружжя розлучилося. Згідно зі щоденником барона М. Корфа, взимку 1843-го:

  …головним і майже винятковим елементом світської бесіди була розмова про розлучення полковника Грессера з гарненькою його дружиною. Злі язики стверджували, що вона ще дівчина. Ініціатива була взята її бабкою (знову бабуся Серафима), в будинку якої вона виховувалася.

Сам Грессер говорив великому князю, що причина розлучення  — безсилля і розповідав одному приятелю, що дружина вигнала його з дому, і що він узяв всю провину на себе, щоб їй можна було знову повінчатися хоч на другий день після розлучення.

Поліксена чудово розуміла, що вік всепереможної дівочої краси недовгий як життя метелика, тому зайвої паузи вирішила не брати і невдовзі стала генеральшею, дружиною пруського аташе генерала-від-кавалерії Густава Вольдемара фон Рауха.

Марія та дуель

Не меншого галасу в «свєтє» наробила і Марія Щербатова.

Марія Олексійовна Щербатова (Штерич)

Після перебування в обов’язковій публічній жалобі молода заможна та розумна красуня-вдова почала виїжджати на бали та закохувати у себе чоловіків. Один з них, Ернест де Барант  — аташе французької амбасади, активно звертав увагу на Щербатову. Але та у підсумку віддала перевагу Лермонтову, бо мала вдосталь смаку, щоб відрізнити живу воду справжнього таланту нащадка суворих шотландських лицарів від штучного меду залицянь куртуазного французького хизуна. Між іншим і тому, що будинок її бабусі, ще з часів володіння їм Оленіних, вважався чи найпопулярнішим у Петербурзі літературним салоном, який почитали за честь відвідувати всі тодішні знаменитості. Серед них і М.Ю.Лермонтов.

Знехтуваний Марією аташе на нервах задрався до поета, той теж був не найтихішої вдачі, справа дійшла до герцю. Дуель росіянина з французом традиційно відбулася на Чорній річці. Але цього разу без трагічного кінця.

Проте подія набула розголосу і де Баранта відправили на батьківщину. А Лермонтова заслали на Кавказ, де невдовзі, теж на дуелі, його вбив Мартинов.

Отаким фатальним виявився українським слід у біографії Михайла Лермонтова.

Але не все так просто. Пушкін був птахом високого польоту. Тож і ми почнемо розповідь з панорамного погляду на Україну, яким дивится, наприклад лелека, коли мандрує від Закарпаття до Слобожанщини.

Лелека у польоті

Ми не впевнені, що лелеки подібні подорожі взагалі практикують, але уявити зазначене нам ніхто не забороняє. Особливо, якщо взяти до уваги, що говорячи про людські крила, ми зазвичай маємо на увазі крила фантазії.

Полковий устрій України

Відомо, що у XVII-XVIII столітті Україна поділялася на три незалежні складові: Гетьманщина, Військо Запорізьке низове (Січ) та Слобідська Україна. Січ не підкорювалася нікому. Гетьманщина мала певну автономію, але, залежно від берега Дніпра, узгоджувала свої дії з інтересами Речі Посполитої та Московії. Слобожанська Україна знаходилася під владою московського царя.

Також існували заселені етнічними українцями Волинь та Галичина. У ХІІІ столітті вони звалися Князівством Галичини та Володомирії, або Руським королівством. Потім титул короля Галичини та Володомирії (Лодомерії) додав до переліку своїх регалій угорський король, далі польський. Територія ця тоді називалася Руським воєводством і так тривало аж до 1772 року, коли землі Галичини та Волині стали частиною Австро-Угорської  імперії під назвою Королівство Ґаліції і Лодомерії.

Козаччини там формально не існувало, але саме звідти вийшли; козацький отаман Северин Наливайко (Гусятин, Тернопольскої області), Петро Конашевич-Сагайдачний (Кульчиці, Львівська область), а по деяким версіям і Михайло Хмельницький – батько  Богдана. У будь-якому разі освіту Богдан Хмельницький отримував на Галичині.

Ще була Північна Буковина, де українці відчували суттєвий вплив та підтримку як з боку Гетьманщини, так і Королівства Ґаліції і Лодомерії. але не мали державності навіть у формі автономії, бо Буковина входила до складу Румунії та Австро-Угорщини.

Закарпаття також з часів короля Стефана І Святого( XI століття) по XX століття перебувало під владою угорської корони. Але якимось чином примудрилося не втрати духовні та культурні зв’язки з Галичиною, а через неї і з Великою Україною.

Попри ієрархічні відмінності Гетьманщину зі Слобідською Україною поєднував  не тільки етнічний склад, але й однаковий адміністративно–територіальний полковий устрій. Але це не були виключно військові містечка. На землях козацького полку, поруч з козаками та їхніми родинами, мешкали також селяни, ремісники та працівники, так би мовити, духовної галузі. Некозаче населення сіл називалося посполитими, а міське – міщанами. Керувала усім цим господарством козацька старшина, що утримувала відповідну канцелярію.

Цей вступ нам був потрібен, щоб хтось грішним ділом у ході нашої подальшої розповіді не сплутав Україну з Малоросією. Ви спитаєте: «А де ж тут Пушкін?»

А.С. Пушкін

Чекайте, вже скоро буде.

Пушкін та Гончарова

Офіційним початком впровадження полкового устрої в Україні вважається день укладення Куруківської угоди, що була підписана після перемоги козацького війська над армією Речі Посполитої біля Куруківського озера (передмістя Кременчука).

Підписання відбулося 27 жовтня 1625 року. Українську делегацію очолював отаман Війська Запорозького Михайло Дорошенко – дід гетьмана Петра Дорошенка, правнучка якого Наталія Гончарова була дружиною…Олександра Пушкіна.

Козак

Російського (точніше, афроросійського ) генія з дитинства тягнуло до всього українського. Ще у 1814 році п’ятнадцятирічний ліцеїст Сашко Пушкін склав вірш «Козак». То була не дуже вдала переробка на московицький лад всесвітньовідомого (без перебільшення) шедевра українського козака-філософа Харківського полку Семена Климовського «Їхав козак за Дунай».

Ми згадували про долю цієї пісні у розділі «Українська барокова поезія», нарису: Борис Грінченко. Життєпис у вигляді ліричних відступів.

Пушкін природно у своїй версії на блакитному оці поміняв запоріжця на донця. Олександр Сергєєвич взагалі не гребували запозиченнями чужої інтелектуальної власності задля переробки на свій манер. Ну імперець, що з нього візьмеш. Золота рибка — та що у братів Грімм камбала — про це більше розповість.

Українкофіл

А ще Пушкін, схоже, був, так би мовити, українкофілом. Окрім законної дружини, поет періодично закохувався в інших українок. Зокрема шедевр російської поезії «Я вас любил, любовь ещё быть может…» присвячено Анні Оленіній, онучці українського козака Марка Полторацького з містечка Сосниця, що на Чернігівщині.

Анна Оленіна

А її двоюрідній сестрі Анні Керн – теж  українці з роду Полторацьких, присвячено не менш геніальний вірш «Я помню чудное мгновенье».

Анна Керн

Сосниця. Чернігівський та Ніжінський козацькі полки

Сосниця – стародавнє містечко серед соснового лісу – була центром Сосницької сотні, що існувала з 1648 року, тобто з часів Хмельниччини, входила до складу Чернігівського, потім Ніжинського, а далі знову Чернігівського полку, аж до  його розформування 1782 року у ході  антиукраїнських реформ Катерини Другої. Місто мало Магдебурзьке право та фортецю.

На хуторі біля Сосниці у 1894 році народився кінорежисер Олександр Довженко. А 1729 року в родині козака Федора Полторацького – майбутній дідусь муз Пушкіна, а по сумісництву видатний музичний діяч тодішньої російської імперії Марк Полторацький.

Дійсний статський радник Марк Полторацький

Якщо бути вже абсолютно точними, то Марк Федорович народився у родині соборного протоієрея Федора Полторацького, котрий до прийняття сану дійсно був козаком. Та й потім, одягнувши рясу на шаровари, не перестав їм бути. Подібний характерний для тогочасних українських реалій персонаж — полковник і панотець Шрам (Чепурний) – діє в романі Пантелеймона Куліша «Чорна рада».

Марк Полторацький

Марк Полторацький вчився у Києво-Могилянській академії. Бог дав хлопцеві чудовий голос. У 15 років його почув ще один могутній козак — Олексій Розумовський — той, що спав з царицею Єлизаветою – і забрав обдарованого юнака до Петербургу. Там Полторацький зробив карколомну кар’єру, був призначений регентом «Придворной певческой капеллы», а потім і її директором.

Саме Марк Полторацький привіз до Петербургу з Глухова, тодішньої столиці Гетьманщини, двох козачат  — Дмитра Бортнянського та Максима Березовського – найвидатніших композиторів XVIII століття російської імперії. До речі, з того ж самого Глухова де вже у ХХ столітті вчився Довженко. Що зробиш. Світ малий.

Варто зазначити, що не Пушкін єдиний закохувався в українок. Михайло Лермонтов теж.

Про український вплив на долю Михайла Лермонтова читайте у нарисі: Михайло Лермонтов, або Пригоди українок у Петербурзі

Їхні долі свідчать, що принаймні в європейській частині тієї велетенської імперії, що канула у небуття, усі шляхи талановитих та активних так чи інакше пролягали через Україну.

Загалом, подібні панорамні ретроспекції завжди виводять на думку про те, яким неймовірно складним та взаємопов’язаним явищем є феномен homo sapiens, де мільярди окремих особистостей, об’єднані в єдиний живий організм, де поруч співіснують генії та лиходії, артисти та чекісти, літератори та стукачі, фізики та ідеологи масових фізичних розправ, безжальні володарі доль та лікарі душ людських…

Історія Таганрогу

Сучасний Таганріг («таган» — сосуд з вогнем, «ріг» – мис, що виступає в море, тобто мова про маяк) засновано 1698 року Петром Першим на місці стародавніх поселень як фортецю та порт Азовського моря. Ще за часів Хмельниччини більшість населення тут складали етнічні українці, що переселялися на вільні землі подалі від панських утисків та руйнівних військових дій.

Петро, між іншим, планував зробити Таганріг азовським Петербургом, тобто столицею імперії. Але «завдяки туркам» задум реалізовано не було. З 1711 року на Таганрожчині розташовувалася Нова Запорізька Січ, що перебувала у васальній залежності від османів.

І тільки 1774 року територія знову повернулася під владу російських деспотів.

Портом на Азові Таганріг таки став і згодом перетворився на типове багатонаціональне приморське місто з кількома діаспорами, серед яких на початку ХХ століття виділялися українська, грецька та єврейська. У 1920—1924 рр. місто та його околиці входили до складу УРСР.

Сьогодні переважна більшість мешканців пишуть себе росіянами.

Валентин Парнах, Микола Хвильовий, джаз та Європа

Валентин Парнах (1891-1951). Уродженець Таганрогу. Справжнє прізвище — Парно́х. Музикант, поет, хореограф. Гімназію закінчив з золотою медаллю. Численні таланти виявив ще у студентські роки. Приблизно 1915 року подався у мандри світом. Невдовзі став частиною паризької богеми, особливо її емігрантської складової. Існує навіть портрет Парнаха роботи Пабло Пікассо.

Мав двох рідних сестер. Сестра-близнючка Лізавета Тараховська ( по чоловіку)  — також літератор. Друга, Софія Парнок — «російська Сапфо» — поетеса, відома публічними романами з жінками, зокрема з Мариною Цвєтаєвою.

1921 року в Парижі Валентин Парнах заснував та очолив доволі епатажний літературний гурт «Палата поетів». Назва філігранно балансує на рівній відстані від «Палати лордів» Британської імперії та «Палати номер шість» ще одного уродженця Таганрогу — Антона Чехова. До складу об’єднання увійшли амбітні літератори-емігранти. Гурт формувався на елітарній основі, брали не усіх, у членстві  відмовили навіть одному з найталановитіших поетів еміграції Борису Поплавському.

У Парижі 1921 року Валентин Парнах вперше почув джаз. І зрозумів, з яким трофеєм хоче і може ефектно в’їхати у столицю держави ведмедів та балалайок. Вже 1922 року Парнах, маючи у багажі комплект джазових інструментів та ореол ідейного лідера паризьких поетів, прибув до Москви, зібрав джаз-банду свого імені та 1 жовтня 1922 року влаштував перший російсько-радянський джазовий концерт. 1 жовтня з того часу вважається днем народження російського джазу. Слово «джаз», до речі, придумав теж він, Валентин  Парнах.

Валентин Парнах

У 1922 році, перебуваючи на вершині популярності, Парнах завідував музичною та хореографічною частинами в театрі Мейєрхольда. І там разом зі своїм джаз-бендом брав участь у виставі «Дайош Європу!».

Це було дійство для червоних естетів, засноване на гротесках Іллі Еренбурга. Згідно сюжету, у Нью-Йорку повстали пролетарії. Їм на підтримку вирушили ленінградські гегемони. А щоб скоріше справа рухалася, радянські трудівники  швиденько побудували в Атлантичному океані тунель між Ленінградом та Нью-Йорком. Смисл назви був в експансії пролетарської революції в Європу та Америку.

Мейєрхольду цей прогин перед більшовицькою владою однаково не зарахували. 2 лютого 1940 року розстрільний вирок видатному режисеру було приведено до виконання. І це про людину, яка казала друзям, що з гімназійних років носить у душі мрію про революцію у самих крайніх її формах. Все так. Революція, як відомо, обожнює пожирати своїх дітей.

Щодо гучного успіху вистави «Дайош Європу!», то публіка загалом йшла не на очевидний агітпром, а на джаз-бенд Парнаха – носія нової революційної для того часу музики. А ще на молодих шикарних акторів — Марію Бабанову, Ераста Гаріна, Ігоря Іллінського, які виконували по декілька ролей, танцювали та постійно перевдягалися.

Однойменний слоган «Дайош Європу!» незабаром виринув у літературній дискусії, яку завели харківські літератори з ініціативи уродженця міста Тростянець Сумської області  Миколи Хвильового (1893-1933).

Але його вже було трактовано керівною партією саме як націоналістичний намір податися геть від Москви. У підсумку Хвильового почали щемити і таки довели до трагічного кінця. Це був початок доби Розстріляного Відродження. Розстріляного саме тому, що «Геть від Москви!» та «Дайош Європу!».

Детальніше про Миколу Хвильового і його час у нарисі: Микола Хвильовий. Романтик шаленої епохи  

У завершення теми джазу згадаємо, що в Україні, перший джазовий концерт відбувся лише 1925 року.  Грав колектив Юлія Мейтуса. З опису Остапа Вишні, котрий був присутнім на дійстві, складається враження, що публіка була  у шаленому захваті від модернової музичної  екзотики, а особливе захоплення викликав член бенду, який у якості засобу звуковидобування використовував відро. Хоча на думку деяких знавців з гальорки «відро було ненастроєне».

Потім Мейтус — до речі, фаховий класичний музикант — співпрацював у Харкові з театром Леся Курбаса «Березіль». 9 січня 1929 року там відбулася прем’єра мюзиклу «Алло на хвилі 477!», який вважається першим джаз-ревю в Україні.

Курбаса було розстріляно 3 листопада 1937 року в урочищі Сандармох.

Борис Подольский, або  Парадокс ЕПР

Борис Подольский (1896-1966) – фізик-теоретик зі світовим ім’ям. Народився в Таганрозі. Ще у гімназії демонстрував феноменальні математичні здібності. У 17-річному віці емігрував до США. Там отримав ґрунтовну освіту і знайшов себе в галузі квантової та ядерної фізики.

Борис Подольский

Під час Другої Світової війни перебував у США і передавав секретні наукові відомості радянській розвідці. Кажуть, що був єдиним, хто робив це не з ідейних міркувань, а за гроші. Навіть називають таксу у $300 за інформацію.

1926 року разом з Альбертом Ейнштейном та Нотаном Розеном сформулював «парадокс ЕПР» (Ейнштейна- Подольского–Розена). Суть парадоксу полягала у тому, що згідно до одного з головних положень квантової фізики — принципу невизначеності Гейзенберга — неможливо одночасно виміряти координату мікрооб’єкту та його імпульс. Але Ейнштейн з колегами запропонували уявний дослід, де це можливо.

Після публікації відповідної статті у науковому світі розгорнулася бурхлива полеміка. Лідер прихильників квантової механіки Нільс Бор заперечував Ейнштейну, той знаходив все нові і нові аргументи у відповідь на заперечення. У підсумку з’ясувалося, що вся проблема полягала у різниці розуміння поняття «стан частинки». Ейнштейн, стоячи на позиціях класичної фізики вважав, що стан частинки – це набір параметрів, які існують об’єктивно, незалежно від наявності спостерігача. А Бор дивився на це з точки зору квантової механіки, де лише поява спостерігача примушує частинку проявляти якийсь набір параметрів.

У підсумку багаторічного обміну думками наукова спільнота дійшла висновку, що головна користь дискусії полягала у тому, що сторони уточнили власні позиції і набагато більше зрозуміли самі себе, ніж то було до початку суперечки. Тобто за результатами змагань знову переміг… Декарт (1596—1650) з його славнозвісним закликом визначати значення слів:

…якби серед філософів встановилася згода щодо значення слів, то майже всі їхні суперечки було б припинено.

Щодо Бориса Подольского, то на початку 1930-х років він деякий час працював за контрактом у Харкові в Українському фізико-технічному інституті, разом з такими світилами світової фізики як: Лев Ландау, Володимир Фок, Поль Дірак (лауреат Нобелевської премії 1933 року) та Пауль Еренфест.

Ініціатором створення Українського ФТІ був уродженець Сумщини Абрам Іоффе (1880, місто Ромни – 1960, Ленінград), який у листі до голови РНК України Власа Чубаря писав:

Навесні я робив доповідь у Харкові про важливість саме в ньому заснувати Фізико-технічний інститут, аналогічний нашому в Ленінграді…. Таким чином, Харківський фізико-технічний інститут буде центральним для СРСР (і, ймовірно, для сусідніх держав-Естонії, Латвії, Польщі тощо), інститутом низьких температур та науково-технічною базою промисловості.

В українському публіцистичному просторі присутні численні повідомлення щодо літературного Ренесансу 20-х років ХХ  століття, пов’язаного з Харковом. Але  одночасно там відбувався і фізико-технічний ренесанс. У цих паралельних процесах присутня ще одна трагічна рима. Під кінець 1930-х, поруч з членами Розстріляного Відродження  репресовані були також і українські фізики. А з ними у 1939 році і сам Влас Чубар.

Надія Сиги́да

Надія Сигида (Малаксіано) — полум’яна революціонерка грецького походження. Народилася у Таганрозі 1963 року. Працювала вчителькою. Разом з чоловіком Якимом Сигидою брала участь у революційному русі, зокрема подружжя утримувало дома підпільну друкарню. 1885 року обох заарештовано.

Надія Сигида

Після вироку Надія потрапила на сумновідому Карійську каторгу. Там очолила протести проти свавілля тюремного начальства. Брала участь у голодуванні. Одного разу у якості акту спротиву вдарила по обличчю жандармського чина Маслюкова, за що отримала сто ударів різками по наказу самого Приамурського генерал-губернатора барона Корфа. Хоча щодо політичних тілесні покарання були заборонені.

У відповідь 8 листопада 1889 року Надія Сигида разом з трьома українками: Марією Калюжною з Лебедина (теперішня Сумщина), Марією Ковалевською (Дніпро) та Надією Смирницькою з Київщини прийняла смертельну дозу морфію.

Подія викликала гучний резонанс і примусила царський уряд піти на суттєві поступки політв’язням.

Одним із головних речників розголосу відомостей про Карійську трагедію став уродженець села Грабовське (тоді – слобода Пушкарна) Краснопільського району Сумщини відомий український поет-засланець Павло Грабовський, який ще на початку свого ув’язнення декілька місяців пересувався з Бутирської в’язниці до Сибіру одним етапом з Надією Сигидою.

У молодих людей виникли стосунки, сутність яких ми не знаємо. Відаємо тільки, що на багато років Надія стала для Павла чимось на кшталт Беатріче для Данте. Він присвячував Надії свої поезії і взагалі знаходився під впливом її духовної, перш за все, особистості, хоча вони ніколи більше не бачилися.

Чехов, Раневська та вишневий сад    

Антон Чехов (1860-1904) – всесвітньовідомий письменник та драматург. Вчився у одній гімназії з Борисом Подольским та Валентином Парнахом (у різні, зрозуміло, роки). Мав українське коріння. Детальніше про це у розділі «Юстас — Алексу, або Від сакури до вишні» нарису Український погляд  на культурний спадок імперії.

А. П. Чехов 1889 рік

Так склалося, що саме Чехов – єдиний з усіх світовий знаменитостей, написав захоплені слова про природу Сумщини —

Аббація і Адріатичне море чудові, але Лука і Псел краще.

Слобода Лука сьогодні — частина міста Суми.

Безсумнівно, що Беккет, Пруст і навіть сам Франц Кафка після відвідин Сум теж написали б щось подібне. Але вони на жаль до Сум так і не доїхали.

Фаїна Раневська (Фельдман, 1896 — 1984). Ця білоруська єврейка, уродженка Таганрогу та видатна російська акторка жодним чином з Україною не пов’язана, але сценічний псевдонім — Раневска взяла на честь героїні п’єси Чехова  «Вишневий сад».

Фаїна Раневська

А вишневий сад – це український національний сакральний символ. І ось тут нарешті ми дійшли до того, що об’єднує героїв нашої розповіді.

Їх об’єднує сад — вишневий сад, що стоїть десь на березі небесного Псла. І у ньому під вишнею, під черешнею, десь у вічності сидять собі парою за чаєм і закохано мріють про щастя всіх людей Павло Грабовський із Надією Сигидою.

А поруч ведуть нескінчений науковий диспут Абрам Іоффе з Борисом Подольским. А трохи далі імпровізують джаз та навперебій читають свої вірші Микола Хвильовий з Валентином Парнахом.

А біля чистого прозорого Псла на тлі мальовничих сумських краєвидів прогулюються під ручку Антон Чехов з Фаїною Раневською.

Так ми їх і залишимо.

Ще про український вплив на культурний спадок імперії у розповіді: Михайло Лермонтов, або Пригоди українок у Петербурзі

Ми доволі непогано знаємо цей період з точки зору історичних процесів та особистостей державного рівня, котрі ті процеси рухали. А ось як і чим жили звичайні люди — історики не розповідають. На відміну від письменників. Тому романи, повісті та оповідання, створені в ті часи, окрім власне художніх якостей, цінні ще й справжнім, чесним описом складного та буремного внутрішнього світу «простих людей». І в цьому сенсі вони є чи не єдиним джерелом справжніх неполітизованих знань про минуле.     

Сьоме місце. Євген Плужник «Недуга» (1928 рік)

Роман, написаний поетом. У центрі — історія дивних стосунків «червоного директора» Івана Семеновича Орловця, вихідця з пролетарів, та Ірини Завадської — оперної співачки буржуазного походження.

Стосунки дивні тим, що Іван Семенович Завадську не любить, але жити без неї не може. Намагаючись перемогти незрозумілий ірраціональний потяг до ідеологічно чужої йому богемної діви, товариш Орловець звертається за допомогою і до дружини, і до товаришів по партії, і до спеців-інженерів із «колишніх», що оточують Завадську, пробує зрозуміти звичаї київських театральних кіл, і в підсумку, мов до глухої стіни, доходить до питання, що і нині не втрачає актуальності: чи можливе взагалі кохання між представниками різних ідеологій? І судячи з усього, авторська відповідь — ні. Хоча…

 Шосте місце. Агатангел Кримський «Андрій Лаговський» (1914 рік)

Автор — один із провідних українських інтелектуалів. Головний герой — молодий професор математики й одночасно талановитий і вже відомий поет Андрій Лаговський. Андрій — така ж еманація Христа, як Дон Кіхот, Лев Мишкін або Семюел Піквік із «Посмертних записок Піквікського клубу». Тобто екстремально чесна та порядна людина, що змушена жити поміж звичайних.

З розвитком сюжету найбільше алюзій виникає з романом Достоєвського. В обох творах головний герой після перебування у Швейцарії здружується із заможною родиною генерала, де є троє дорослих дітей, з якими у героя встановлюються тією чи іншою мірою еротичні стосунки.

Втім, на відміну від дочок генерала Єпанчіна, у Кримського діти генерала Шмідта — хлопці. А ось стосунки з жінками у Лаговського викликають ледь не хворобу. Роман вважають багато в чому автобіографічним. Зазначимо, що на відміну від, скажімо, Пруста, автор «Андрія Лаговського» не намагається приховати справжню спрямованість своїх інтимних уподобань.

В романі багато поезії, психології, моральних та духовних пошуків. Цікаво, що Леся Українка, котра високо цінувала Агатангела Кримського, вважала, що Андрія варто зробити професором якоїсь більш наближеної до літератури науки. І тут ми з нею не погодимося, а як контраргумент згадаємо відомий вислів: «У нього не вистачило уяви, щоб стати математиком, і тому він став поетом»…  

 П’яте місце. Юрій Яновський «Майстер корабля» (1928 рік)

Теж багато в чому автобіографічний  роман, хоча і написаний у жанрі фантастики. Автор дійсно у доволі молодому віці — 23 роки — служив художнім редактором Одеської кінофабрики. Але розповідь іде ніби з далекого майбутнього, приблизно з 70-х років XX століття, де головний герой, уже сивий та заслужений, згадує юність і ті часи, коли вони в Одесі знімали кіно про море та пригоди.

У книзі, окрім власне моря та пригод, багато цікавих описів технології кіносправи того часу та поетично висловленого захоплення деревами, з яких будують вітрильники. Емоційну динаміку забезпечує детективна колізія у любовному трикутнику То-Ма-Кі (оповідач), Сев (молодий Довженко) та балерина Тайах.                                     

Четверте місце. Валер’ян Підмогильний «Місто» (1928 рік)

Головний герой – азартний та жадібний до життя 25-річний хлопець Степан Радченко, котрий вже пройшов громадянську війну, прочитав практично всі книжки у місцевій сільській бібліотеці і ось тепер вирішив підкорити Київ.

І все у нього нібито виходить напрочуд вдало: кар’єра будується, потрібні двері відчиняються, гроші приходять… Та коли вже наприкінці оповіді Степан вчергове опиняється сам на сам із містом, він розуміє раптом, що воно йому нецікаве, і навіть думає повернутися додому.

Але тут зустрічає Риту. А до того— Надю, Мусіньку та Зоську. І кожну з них завойовує, а потім губить у всіх сенсах цього слова. Степан – мов той Фауст укупі з Мефістофелем. Він розумний, талановитий, потужний, наче йому допомагає хтось всесильний, але, як і у Фауста, у нього практично відсутні рефлексії з приводу страждань, які він спричиняє оточенню, коли так переможно рухається до своїх цілей.

Як наслідок, після завершення книги виникає відчуття, що власне сам Степан тут виступає лише в якості люстра, де віддзеркалюються та оживають, відчувають та пахнуть його жінки. І саме вони — їхні парфуми, вчинки, сльози та надії — і є справжніми головними героями твору.

Третє місце. Володимир Винниченко «Записки  кирпатого Мефістофеля» (1917 рік)

Автор відомий світу як держаний діяч і перший голова Директорії УНР. Але  він ще й чудовий письменник.  Головний герой роману — Яків Михайлюк — у якомусь сенсі антитеза Степану Радченко. На відміну від героя «Міста»,  Михайлюк сповнений рефлексій та моральних пошуків. Хоча зовні  він – успішний  адвокат, схильний до маніпуляцій  та авантюр.

Генеральна лінія, навколо якої, мов лози, в’ються його думки – це стосунки: жінки, чоловіки  та діти, моральні зобов’язання  та вимоги серця, страждання та радощі кохання. У книзі також багато різноманітних жінок – але всі вони: Клавдія Петрівна, Соня, Шапочка, Олександра, Варвара – схожі на дзеркала у яких виникає живий та насправді ні у чому не впевнений справжній Яків Михайлюк.  

У фіналі роману справа йде до жахливої розв’язки, але автор у найнижчій точці морального піке, наче жаліє і читача, і вже, мабуть, напівбожевільного героя  роману та не допускає найстрашнішого. 

Друге місце. Віктор Петров-Домонтович «Дівчина з ведмедиком» (1928 рік)

Автор – письменник, філософ та науковець. Роман «Дівчина з  ведмедиком» не лише блискучий взірець художньої прози як тканини, з якої зшита розповідь. Це ще й  інтелектуальне дослідження, у фокусі якого опиняється світ старого, точніше класичного, мислення, презентований викладачем  Іполітом Варецьким та модернового, настояного на ніцшеанстві погляду на життя, носієм якого є його екстравагантна учениця Зіна. 

Юна панянка Зіна грає з Іполітом Миколайовичем в ігри непорозумінь, протиріч та парадоксів  і начебто перемагає і робить чоловіка залежним від себе, але її непевна стежина заводить у темні хащі, з яких навряд чи існує вихід до світла.

Поруч з  історією неординарних стосунків героїв, роман цікавий також філософськими відступами та метафорами. І взагалі, все що робив Домонтович – від художніх творів та праць до  досі таємничої власної біографії  — це завжди непересічно, талановито та вишукано.

Перше місце. Михайло Коцюбинський  «Тіні забутих предків» (1911 рік)

Безумовна перлина світової літератури. Єдиний не урбаністичний твір з присутніх у нашому рейтингу, про який однойменний фільм Сергія Параджанова дає лише приблизну уяву, як плоска світлина, що розповідає про кулю.            

«Тіні забутих предків» — поема в прозі про високе та трагічне кохання та тлі природи, сповненої містики та емоцій. І саме це поєднання — природи та людських почуттів, християнства та язичництва, неба та землі – бо для цього й існують гори, де розгортається дія – саме воно у неподільній сукупності робить твір не просто літературним шедевром, але й унікальним явищем культури взагалі.

Біографічний портрет

Михайло Петренко народився 1817 року. Місце та дата народження невідомі. Дитинство майбутній поет точно провів у Слов’янську нинішньої Донецької області, де мешкала багатодітна родина його батька – губернського секретаря Миколи Петренка. Тоді це була Слобідсько-Українська губернія. Ностальгічні спогади про краєвиди, що оточували  хлопця у перші роки життя пізніше художньо оформилися в однойменному вірші.

…Слов’янськ, Слов’янськ! Як гарно ти
По річці Тору, по рівнині
Розкинув пишнії садки,
Квіти пахучі по долині
І так красуєшся собі!
Твої дівки цвітуть так мило,
Їх чорні брови, їх пісні —
По Україні перве диво
І перша слава для річей.
Нігде нема таких очей,
Які слов’янки мають очі…

Наступні більш-менш достовірні відомості починаються з 1833 року. У той час Петренко живе у Харкові, де у 1841 році завершує повний університетський курс. Навчався на юридичному факультеті.

Михайло Петренко. Художня реконструкція О.Чередниченка

Того ж року його однокашник (тільки на курс молодший) Олександр Корсун видає україномовний альманах «Сніп», куди між інших входить цикл віршів Михайла Петренка під загальною назвою «Думки». До цієї добірки зокрема увійшов і вірш «Дивлюсь я на небо».

У Харківському університеті тієї пори існував український літературний гурток, який, з легкої руки дослідника історії літератури початку ХХ століття Агапія Шамрая ще називають Харківською школою романтиків. Збори «романтиків» відвідували зокрема Микола Костомаров, Амвросій Метлинський та навіть «батько української прози» Григорій Квітка-Основ’яненко. У колі учасників і Корсун з Петренком.

Костомаров так описував Петренка: … Петренко бідний студент меланхолічного характеру, що у віршах зазвичай звертався до роздумів про свою батьківщину та про стосунки у родині (цитата не буквальна лексично, але точна за змістом).

Бідним студентом без роду та племені називає Петренка і старший за нього на три роки «співромантик» Амвросій Метлинський. І додаває, що цей «бідний студент» — справжній поет та істинний талант. До речі, той же ж Метлинській у передмові до публікації у своїй збірці «Южний руський зборник» стверджував, що Петренко ще написав оперу, але ніде її не друкував. З цього можна зробити припущення, що Петренко знав нотну грамоту і грав на фортеп’яно. Хоча це вже чистої води екстраполяція.

Також про Михайла Петренка згадував Павло Грабовський, зокрема він зазначав, що згідно до свідчень сучасників, у літературному гуртку до якого належав Петренко шанувалася українська мова, та що гуртківцями регулярно влаштовувалися концерти українських пісень.

Щодо альманаху з першою публікацією віршів Михайла Петренка, то він комерційного успіху не мав. Як писав з цього приводу Олександр Корсун у листі до Тараса Шевченка:

… Надрукував 600, продав 50, роздарив 200, а 300 не знаю, куди й діти. Пани кажуть: «Нащо нам?! Хіба ми школярі, чи що?» – А пані кажуть: «Нет, не чытаю такых кныжок. Я тэрпэть не мóжу малосерыйського языку!…

Цікаво, що сам Олександр Корсун народився на українській тоді Таганрожчині та з відзнакою закінчив Таганрізьку гімназію, у якій пізніше навчався Антон Чехов. І не тільки він.

Детальніше про це у нарисі: Суми-Таганріг транзит, або Зупинка на шляху до вічності

Таким чином, ми можемо зробити висновок, що поетом Михайло Петренко став у студентські роки. Причому йому пощастило потрапити у блискуче літературне товариство. Це був край важливий подарунок долі, бо далі на Петренка чекала зовсім не романтична кар’єра чиновника.

Служив він старанно, пройшов шлях від губернського секретаря, що дорівнювало чину козацького сотника часів Гетьманщини, до повітового стряпчого (прокурора) у Лебедині  нинішньої Сумської області, в обв’язки котрого входив нагляд за судами у повіті та контроль за оподаткуванням.

У Лебедин Петренко мешкав з 1849 по 1862 рік, прибув туди вже з дружиною Ганною Миргородовою, з якою мав п’ятеро (за іншими свідченнями вісім) дітей.

Михайло Миколайович Петренко не дожив півтора роки до сумно відомого Валуєвського циркуляру, котрий суттєво обмежував розвиток української мови і за виконанням якого йому, українофілу, ймовірно довелося б здійснювати прокурорський нагляд.

Михайло Петренко. Пам’ятна дошка у Лебедині

Поет пішов у засвіти 25 грудня 1862 у віці 45 років від хвороби, що супроводжувалася лихоманкою. Похований на одному з лебединських цвинтарів. Точне місце поховання наразі не відоме. Портретів також не залишилося. Ті що існують – це реконструкції, виконані сумським художником Олександром Чередниченко на основі фотографій онуків: Бориса та Олександра Петренків.

Михайло Петренко та Пантелеймон Куліш

На два роки молодший від Михайла Петренка письменник Пантелеймон Куліш є не тільки автором безсмертного роману «Чорна рада». Він ще був визначною особистістю свого часу і навіть одним з ідеологів українофільського руху. Але на відміну від непримиренного Тараса, Куліш у питаннях національного – «своєнародного» — був романтиком та прихильником культурної еволюції.

Ось як стисло переповідає погляди Куліша Віктор Петров (Домонтович) — ще одна унікальна особистість, але вже з іншого часу. Ми згадували про нього у розповіді про Миколу Зерова.

… Розвиток «своєнароднього» повинен привести до примирення двох ворожих верств, поєднати простоту й заможність, усунути протилежність панського й мужичого, звільнити від прихильності до всього чужого. В цьому полягає завдання націоналізації життя та різних його проявів. Внесення національного елементу в зовнішні форми життя — то крок до примирення двох верств, що приведе й до дальшого, внутрішнього примирення.

Скоріше за все саме на таких засадах фундував свій світогляд і Михайло Петренко. В його віршах немає закликів до боротьби і взагалі практично відсутній соціальний аспект. Петренко концентрується на людині як центрі світобудови. Його хвилює не соціальна реалізація, а так би мовити апріорна екзистенціальна неможливість сповна скористатися  тим, що потенційно дає людині сам факт життя.

Зрозуміло, що у цих пошуках він вимушений користуватися лише тим арсеналом поетичних засобів, котрі були наявні у його час. Певно тому у віршах Петренка зустрічаються не вельми характерні для тієї доби сліди творчого пошуку, зокрема експерименти з римуванням та ритмікою.

Власне соціальний момент у Петренка теж присутній. Але він втілюється лише у тому ж тяжінні до «своєнародного», шо й у Куліша. Інакше пояснити доволі гармонійне поєднання прокурорського та поетичного в одній особистості важко.

Цікаво, що у сучасній Незалежній Україні Шевченка ставлять набагато вище за Куліша. Однак у життя втілюють саме філософію Куліша, яка полягає в примиренні панства та бідноти на базі верховенства ідеалів національного: мови, традицій, ритуалів та відповідного погляду на історію. А Тараса Шевченка, хоча і вважають офіційним пророком та державним генієм, але не читають і тим більше не слухають. А між тим Кобзар з цього приводу висловлювався відверто та недвозначно:

І на Україні добро.
Між горами старий Дніпро,
Неначе в молоці дитина,
Красується, любується

На всю Україну.
А понад ним зеленіють
Широкії села,
А у селах у веселих

І люди веселі.
Воно б, може, так і сталось,
Якби не осталось
Сліду панського в Украйні!..

Михайло Петренко та Тарас Шевченко

На Галичині українці завжди любили та поважали Шевченка. Так, що будь-яку гарну поезію нез’ясованого авторства приписували Кобзарю. Зокрема 1876 року у рубриці «З недрукованих ще поезій Тараса Шевченка» львівського літературного журналу «Правда» було оприлюднено вірш «Дивлюсь я на небо». На щастя для справжнього автора це була не перша публікація тексту і, хоча тільки аж у 1887 році, але помилку було виправлено. Пояснена вона була тим, що цей вірш знайшли переписаним власною рукою Шевченка в його альбомі.

Окрім цього так би мовити віртуального перетину, існує досить велика вірогідність, що у Лебедині відбулася і реальна зустріч двох поетів. На початку червня 1859 року Шевченко подорожував Україною, зокрема відвідав Суми та Лебедин, де гостював у братів Олексія та Максима Залеськіх.

Протягом тієї мандрівки III відділ окремо сповіщав жандармські управління всіх губерній України, куди мав завітати Шевченко, шо до них прямує «небезпечний політичний злочинець», котрого не можна залишати без пильного догляду. Зрозуміло, що місцевий прокурор Петренко мав бути в курсі. І український поет Петренко теж.

Цікаво, про що вони розмовляли (або розмовляли б) – прокурор та політв’язень, геніальний та плодовитий митець, що став символом нації, біографія котрого досліджена ледь не по дням та малий за творчим доробком поет, про якого залишилися доволі скупі відомості, але який написав вірш, що у вигляді пісні цілком може вважатися візитівкою української культури .

У цьому місці ми дозволимо собі невеличкий ліричний  відступ, за допомогою якого спробуємо пояснити назву нашого нарису.

Ейдос та еманація

Відповідно до філософії Платона на небі, тобто у якомусь вищому, надлюдському, досяжному лише для богів вимірі, існують ейдоси або ідеї речей, котрі приймають різноманітні втілення на землі. Наприклад, на небі є ідея стола. Стола взагалі. А на землі вона втілюється в безліч різноманітних конкретних матеріальних столів, які трактуються як еманації загального ейдосу стола.

З поетами працює та ж сама тема. Можливо уявити, що десь на небі перебуває ейдос узагальненого колективного поета, еманаціями якого є всі земні віршотворці.

Враховуючи, що поезія – найвища форма існування мови, а мова – одна з перших ознак нації як культурного феномену, варто припустити, що той колективний геній поезії є національним, а вже далі, ще вище над ним панує генеральний Ейдос, що являє собою ідею такого, умовно кажучи, Всеосяжного Поета, творчість котрого є вищою формою існування єдиної довавілонської протомови і котрий об’єднує у собі усіх колективних національних поетів Всесвіту.

Вищезазначене веде нас до логічного висновку, що всі поети рівні. Якимось дивовижним чином епоха призначає одного з них своїм головним генієм, пророком та дороговказом. Але минає час і тексти минулої доби невблаганно стають архаїчними для читачів з прийдешнього покоління. І геній та пророк перетворюється на систему пам’ятників, музейних експонатів, розділів шкільної програми та пліток про його особисте життя. Творчість і діяльність його цікавлять нову генерацію виключно в історичному контексті. А місце поточного генія займає наступний, бо як же нам без кумирів та провидців.

Та інколи у цьому логічному ході змін трапляються виключення. І якийсь текст звільняється від впливу часу і залишається таким же нагальним для наступних поколінь, як і для сучасних автору. Ніби отой небесний колективний Ейдос Всеосяжного Поета в мить його створення сконцентрував усю свою потужність в одній еманації. Так, це була мить. Геніальна мить особливого натхнення. А потім речі повернулися на свої місця. І автор знову став одним з багатьох. Але подарований йому колективним Ейдосом вірш залишився! І розпочав жити своїм окремим життям.

Така щаслива доля спіткала вірш Михайла Петренка «Дивлюсь я на небо», що вперше був надрукований під назвою – як по-доброму інколи жартує провидіння! — «Недоля».

Космонавт Павло Попович

Петренко і небо

Михайло Петренко неодноразово скеровує свій поетичний погляд на небо, ніби відчуває, що саме там б’є джерело того геніального натхнення, бризки від якого інколи падають і на його твори.

По небу блакитнім очима блукаю
За думкою думку туди посилаю;
Тону там душею, тону там очами
Глибоко, глибоко поміж зіроньками.

Або

Схилившись на руку, дивлюся я
В вечірнє крайнебо далеке і глибоке…
І чую: проситься душа моя
Туди, де потонуло в хмарах око.

Але навіть у найсміливіших мріях поет не міг собі уявити, що майже за сто двадцять років після створення вірша «Дивлюсь я на небо» він прозвучить … не просто з неба, а з самого космосу. 12 серпня 1962 року його як пісню виконав космонавт Павло Попович, що у той момент знаходився на орбіті Землі. І це була перша пісня, що прилетіла до людей зі Всесвіту. А не навпаки, як зазвичай.

Зрозуміло, що у даному випадку величезне значення грає музика композиторки Людмили Александрової в аранжуванні та обробці Владислава Заремби. Але спочатку було слово.

P.S. Даний матеріал написаний у рамках презентації лауреатів арт-медіа проекту «Культурний острів», метою та змістом якого є популяризація яскравих творчих персоналій, тим чи іншим чином пов’язаних із Сумщиною.

Читайте про ще одного великого таланта, життя якого пов’язане з Лебедином у нарисі: Іван Стешенко. Лебединський оперний діамант  

Родина та освіта

Ганна Барвінок (1828-1911) – літературний псевдонім Олександри Білозерської, що походила з відомої в Україні родини Білозерських. Василь Білозерський, старший брат Олександри, закінчив історико-філологічний факультет Київського університету, став одним із засновників Кирило-Мефодіївського товариства, після арешту та повернення із заслання редагував перший український щомісячний часопис «Основа» (1861-1862 рік). У роботі журналу брала участь і Ганна Барвінок.

Ганна Барвінок (Олександра Білозерська)

Редактором, а також фольклористом та етнографом був і ще один брат – Микола. Батьки Олександри, Михайло Васильович та Мотрона Василівна, вільно читали французькою, російською та українською.

Проживала родина на власному хуторі Мотронівка, що так називався на честь господині, котра отримала його у спадщину. Згодом хутір носив ім’я самої Ганни-Олександри – Ганнина пустинь. А ще пізніше вже Ганна перейменувала його на честь покійного чоловіка. Про нього буде далі.

Олександра отримала ґрунтовну освіту, навчаючись у приватних жіночих пансіонах: спочатку у селі Кропивне Прилуцького повіту Полтавської губернії, а потім у місті Конотоп (нинішня Сумська область). На Сумщині народився і її майбутній чоловік.

У 14 років вільно володіла німецькою, французькою, російською та українською мовами. Коло авторів, котрих читала Леся, класичне для романтично налаштованих українців того часу: Новаліс, Гете, Гейне, Шекспір (рядки з «Ромео та Джульєтти» письменниця навіть використала у якості епіграфу до оповідання «Вірна пара»), Жорж Санд, Вальтер Скотт, Пушкін, Лермонтов, Квітка-Основ’яненко, а можливо і Вольтер, котрим захоплювався батько Олександри.

Це все до того, що деякі біографи, з легкої руки її чоловіка (про якого ми ще не зараз) стверджують, нібито Леся Білозерська була людиною малоосвіченою та малописьменною. На наш погляд – це навряд чи. Інше діло, що найбільшу цікавість у неї  викликав український фольклор: прислів’я, ритуали, пісні, звичаї. Вона їх старанно збирала і майстерно вплітала у свої оповідання, які дійсно схожі на віночки, що мають купу втілень, але одну мету – підкреслити дівочу красу.

Творчість

Знайомство з творчим доробком Ганни Барвінок краще за все починати з повісті «Русалка». У ній авторка демонструє блискучий талант оповідача, більш ніж півтори години (в аудіоварианті) тримає захоплюючу інтригу, встигає створити декілька вставних новел з життя головної героїні, котрі самі б потягнули на окреме оповідання, при цьому ідеально витримує темпоритм зміни епізодів та щедро, смачно і водночас тактовно й гармонійно здобрює всю цю історію українським фольклором.

А фінал «Русалки» — взагалі трагедія кохання на рівні Данте та Шекспіра, де проза злітає до висоти істинної поезії й викликає вибух емоцій та сльози на очах будь-якого читача, у котрого є серце.

Ганна Барвінок

Продовжити знайомство з творами Ганни Барвінок радимо оповіданням «Вірна пара», тим самим, що починається епіграфом з Шекспіра. Ви приймали колись контрастний душ? Так от «Вірна пара» — такий же контрастний душ, тільки для душі. А далі вже можна поринати в ніжне «Восени літо» та інші.

Українська проза ХІХ століття

Варто пам’ятати, що до ХІХ століття української (втім як і російської) прози фактично не існувало. Перша повість української літератури — «Маруся», авторства Григорія Квітки-Основ’яненка, вийшла друком лише у 1834 році. «Маруся» створила і літературний тренд того часу, котрий полягав у тому, що художній твір має викликати сльози у читача. Люди збиралися в одній із поміщицьких садиб, слухали як хтось читав у голос ту ж «Марусю» і у кінці усім загалом, включно з декламатором, обливалися горючими сльозами. А якщо ні –то або погано читав, або твір видався невдалим.

Власне і сьогодні проживання читачем (глядачем, слухачем) катарсису у фіналі є головною метою будь-якого публічного творчого процесу. І тут справа навіть не в історії, не в сюжети, бо людське життя скупе на сюжети. Як і на мелодії. Їх теж не так багато. Натомість існує безліч парафразів на тему кожної з них, що дозволяє множити катарсичні переживання публіки і продовжувати розвиток мистецтва.

У якості ілюстрації до розмови про сюжети, згадаємо зокрема «Орисю» (1844) автором якої є той самий чоловік Ганни Барвінок, про якого ми поговоримо пізніше. Ця ідилічна love story, що оспівує щасливе кохання прекрасної доньки сотника Таволги, по суті є імпровізацією на тему шостої пісні гомерівської «Одисеї», де героїнею виступає Навсікая, дочка феакійського царя Алкіноя.

До речі, писалася «Орися» у той час коли автор був палко закоханий в юну Лесю Білозерську і мабуть сам себе уявляв таким Одіссеєм, котрий нарешті вирвався з тенет інших жінок і був викинутий морем життя під ноги своєї істинної мрії.

Художні засоби Ганни Барвінок

Письменниця знаходилася у річищі літературних запитів свого часу, тому теж розповідала історії, розраховані на сентиментальний (себто душевний) відгук. А як жінку її безумовно цікавили стосунки з чоловіками. Кажуть що у жінок одна душа на всіх, тому вони так і переживають серцеві драми своїх сестер, особливо коли ті знаходяться всередині літературних творів, а не поруч, де можуть випадково звабити вже ангажованих мужчин. А таке буває. У подібні жіночі пастки періодично потрапляв і чоловік Олександри Білозерської.

А ще вона була людиною з чималим природним талантом емпатії. І це дозволяло їй проникати у найінтимніші глибини жіночої та й чоловічої психології та зображати героїв своїх творів напрочуд живим та справжніми.

Щодо арсеналу літературних засобів Ганни Барвінок, то це; інтонація, така щира, ніби авторка розповідає історії з власного життя комусь дуже близькому, жива літературна і одночасно народна мова, пересипана прянощами прислів’їв та приказок, вкрапленнями з говірок та лексикою ритуальних обрядів, що створює враження невичерпності словникового запасу. Не випадково її твори називають віршами у прозі. Бо що таке поезія, особливо сучасна? Це перш за все авторська мова. І тут ми зробимо ліричний відступ, який виведе нас на розуміння того, чому творчість Ганни Барвінок — це не тільки історія літератури, але й актуальне читання.

Ганна Барвінок та джерела слів

Так склалося, що російська поезія почала розвиватися раніше, ніж українська. Ми порівнюємо саме з російською, бо вони співіснували в одній імперії. Перші російські поети орієнтувалися на Європу: Батюшков на Торквато Тассо, Пушкін на Байрона та французьких бардів. Орієнтувалися та творчо копіювали теми, форму, технічні засоби, арсенал культурних асоціацій. До того ж Пушкін та Лермонтов дійсно були геніями. Як наслідок, вже за часів Тютчева російська поезія стала урбаністичною та інтелектуальною, такою, де думка мала право на існування на рівні з почуттями.

А українські віршотворці, з легкої руки свого генія Тараса Шевченка намагалися відтворювати народні пісні, плачі та думи, душевні, емоційні, але прості за формою та змістом. Недарма ж Шевченко — Кобзар, бродячий музика. У підсумку українська поезія почала повертати на шлях інтелектуальних європейськи орієнтованих текстів тільки після Миколи Зерова та інших представників розстріляного Відродження. Сталін їх власне за те і знищив. Але процес вже було не зупинити.

Все вищезазначене привело сьогодні до цікавого стану речей. Будь-який поет створює свої тексти ніби ткач гаптує полотно вишуканими узорами, привносячи все нові й нові комбінації ліній та фарб. І ось сьогодні російська поезія дійшла до лексичного глухого кута. Їй нема звідки черпати нову лексику. Тому поети, щоб хоч якось висвіжити звучання, намагаються вводити у вірші елементи ненормативної лексики (тобто народної, бо ми чуємо як розмовляє глибинний російський народ — переважно матюками), або термінологію епохи high-tech.

Є такі, хто намагається інтегрувати  у свої твори  елементи діалектів, але виглядає це вже занадто посконно та домоткано. Зрозуміло, що в російській мові і сьогодні з’являються талановиті автори, але свіжість та оригінальність їхніх текстів тримається переважно на унікальності авторської інтонації та на вмінні грати в інтелектуальні ігри постмодерну.

Натомість в українські поезії сьогодні свято нових слів. Українська міська поезія відкрита для місцевих говірок, наріч, гутірок та балачок, що стікаються в неї, немов притоки в ріку з усіх регіонів країни. У сучасній українській поезії всіляко вітається використання маловживаних слів і взагалі створення таких текстів, які умовний росіянин, котрий не вивчав українську, зрозуміти не здатен.

Саме тому лексичний колорит тексту в сьогоднішній українській поезії вартує більше, ніж чергове повторення вічних думок та сюжетів. Хоча і це безумовно має мати місце.

І тут ми повертаємося до Ганни Барвінок. Бо її тексти і є тим святом мови, якого так прагне сьогодення. На щастя вже існує сучасне двотомне видання її творів 2023 року видавництва VD Prostir.

Жіноча доля

Ганна Барвінок поєднувала у собі еманації Беатріче, Пенелопи та дружин декабристів. Пізнала справжню пристрасть, коли майбутній чоловік добивався її три роки. А невдовзі після весілля охолонув та майже довів чуттєву поетичну натуру Олександри до божевілля. А потім здався, перебісився і повернувся, ні, навіть точніше сказати, пригорнувся до дружини, бо вона була любляча, вірна, розумна і як людина, і по-жіночому.

Ганна Барвінок

Ганна Барвінок жила на хуторі та у столицях. На тлі нервових переживань, пов’язаних з арештом чоловіка, втратила дитину і більше не мала дітей. Побувала за кордоном, знала гаразди та злидні. Шафером на її весіллі був сам Тарас Шевченко. Великим  шанувальником її творчості виступав Борис Грінченко, протягом усього життя її одночасно оточували прості селяни та еліта української нації.

ЇЇ чоловік теж був великою людиною, одним з титанів своєї епохи, талановитим письменником та просвітником. Енергійний, запальний, активний він часто-густо затьмарював своєю постаттю дружину.

Але не цього разу. Давайте ми у нашому нарисі не будемо називати його ім’я. Зрештою люди, що цікавляться українською літературою і так його знають, а наш нарис присвячений чудовій авторці віршів у прозі Ганні Барвінок. Нашою ціллю було розповісти про її чесноти як письменниці, та про її життя у контексті формування українського прошарку всесвітньої ноосфери.

P.S. Даний матеріал написаний у рамках презентації лауреатів арт-медіа проекту «Культурний острів», метою та змістом якого є популяризація яскравих творчих персоналій, тим чи іншим чином пов’язаних із Сумщиною.

Ще про письменників ХІХ століття читайте в нарисі: Пантелеймон  Куліш  — опальний  світоч української  культури 

Після 24-го лютого 2022 року будь-який варіант спільного для України та сусідньої території братів-каїнів майбутнього зводиться до паркану завширшки з море та висотою вище за небо. Іншими словами, стосовно прийдешнього питань немає. А як щодо минулого? Де там наше?

Спільне минуле

Важливо розуміти, що талановиті люди, які жили на землях Гетьманщини та Слобожанщини з кінця XVII по XX століття просто не мали інших терен для реалізації, окрім реалій російської імперії. Якщо ми не визнаємо їх українцями, то маємо відмовитися від визначних музикантів — Марка Полторацького, Дмитра Бортнянського, Максима Березовського та Артема Веделя.

Також ми будемо вимушені викреслити родину Розумовських, завдяки яким українська культура зробила важливі кроки до єднання з європейською та філософа Григорія Сковороду, котрий не тільки деякий час прикрашав собою почет імператриці Лізавети, але й присвячував філософські трактати російським друзям, зокрема поміщикам Тев’яшовим –  ми до них ще повернемося.

Відмовитися треба буде від письменників Миколи Гоголя та Євгена Гребінки, котрі писали імперською, але оспівували Україну, а з ними і від Пантелеймона Куліша, бо він свою «Чорну раду» подавав на перевірку державному цензору російською.

А ще треба виключити з реєстру своїх творця першої української граматики Олексія Павловського, який співпрацював з Петербурзькою Академією наук, та професора Петербурзької Академії  мистецтв Василя Григоровича. А також лінгвіста-філософа Олександра Потебню, бо він теж був академіком Імператорської Академії. А з ними й професора кафедри російської історії Петербурзького університету Миколу Костомарова – засновника Кирило-Мефодіївського братства.

І забути ще про багатьох — починаючи від літератора-просвітителя Симеона Полоцького та включаючи навіть самого Тараса Шевченка. Бо якби Кобзар не погодився навчатися малярству у Петербурзі та не завів там впливових друзів у особі росіян Василя Жуковського та Карла Брюллова, то, можливо, світ би і не дізнався про божий дар українського пророка…

Інша нація

Чим українці принципово відрізняються від московитів? Визначальну роль тут грає сакральний вимір. Українці – це влучно відтворив Гоголь у своєму «Вії» – етнос, на ментальній території якого знайшли компроміс християнство, причому у формі постійної дискусії католицизму з православ’ям, та невідривна від природи містика слов’янського язичництва.

Якщо подивитися на головні церковні свята сучасності, то практично всі вони календарно прив’язані до традиційних народних свят. День Святої Трійці — Зелена неділя. Воздвиження Хреста Господня – треті Осенини. І такі відповідності дійсні практично для будь-якої християнської урочистості.

Той же Вакула, який домовляється з чортом – це ж зовсім не Фауст і Мефістофель. Чорт у Гоголя  — жива та метушлива язичницька погань місцевого розливу, а не могутній виплодок християнського пекла. Такому і забажаєш продати душу – не купить, бо нема за що. Бідолаха здатний лише поцупити Місяць або таксувати від Диканьки до Петербурга.

Московити, у свою чергу, взагалі не мають природного культурного базису. Їх спочатку хрестили ім’ям чужого бога, потім відірвали від своєї землі і змішали з фінно-уграми, а далі примусили підкорятися культу монголо-татарського хана, який у підсумку переродився у московського царя.

В цілому, якщо торкатися володарів Московії, то там згуртувалися вкрай одіозні особні.

Згадаємо, для початку, Андрія Боголюбського, який у 1169 році образився на киян, а правильніше сказати — на київську демократію — і виключно помсти заради захопив та жорстоко зруйнував Київ. Ще й вкрав ікону Вишгородської Божої Матері, автором якої вважають євангеліста Луку. Росіяни тепер називають її іконою Володимирської Божої Матері.

А ще був такий собі Ярослав Всеволодович. Це він фактично здав Київ Батию. І не тільки Київ, а ще й свого рідного брата Юрія Всеволодовича, котрий так і не дочекався обіцяної допомоги від Ярослава. Натомість, після загибелі Юрія від рук монголів, брат — так московити завжди розуміли братерство — зайняв його вільний стіл у Володимирсько-Суздальскому князівстві. І далі вже віддано служив ханам, доки ті його не отруїли.

Естафету від батька підтримав ще один вірний васал монголів — Олександр Ярославович Невський – дідусь ханського митаря та московського царя Івана Калити (Гаманця), який першим почав носити титул правителя «всєя Русі».

Між іншим ставитися до угод з ворогом – на кшталт усяких там Будапештських меморандумів – виключно як до військових хитрощів московити теж навчилися у своїх духовних батьків – монголів.

Не менш разючі відмінності існували і на побутовому рівні. Показовим тут буде приклад Острогозького козачого полку.

Острогозький козачий полк

Острогозький (або Рибинський) козачий полк було сформовано з козаків Чернігівського та Ніжинського полків. Існував з 1652-го по 1765 рік на землях нинішньої Воронезької, Курської та Бєлгородської областей, поблизу річки  Воронеж та інших допливів Дону.

Територіально це був найдальший схід Слобідської України. Сьогодні місто Острогозьк — районний центр Воронезької області. Але й досі там, вже по переказах, пам’ятають, що переселенці з України істотно відрізнялися від місцевих мешканців, навіть донських козаків. Відрізнялися всім — мовою, вбранням, святковими традиціями та побутом.

Відомо, наприклад, що московитів шокували козацькі чуби-оселедці. А одного разу місцевий батюшка прибіг до судді с криком, що козаки на Пасху принесли святити… бабаків. Почали розбиратися. З’ясувалося, що то були маленькі поросята, яких місцеві ще не бачили. Ну не було у них свинарства.

Точніше, не те щоб взагалі не було — свиню вони завжди вміли підсунути, але культури розведення та вигодовування свинок не мали. Свиня ж – вона не цап, її треба у повазі та комфорті тримати. А московити їх, ніжних, виганяли пастися з козами та коровами. Як тваринка у таких недружніх умовах смачне сальце нагуляє?

Зазначимо принагідно, що перша саме російська порода свиней була виведена лише на початку ХХ століття професором-зоотехніком Михайлом Івановим – вихідцем з України, зрозуміло. І називалася вона – «украинская степная белая». А потім вони ще трошки піднапружилися і у них вийшла «миргородская черно-пестрая».

Ще трохи про Острогозьк

З Острогозького повіту Воронезької губернії походив вже згадуваний нами вище видатний український вчений Микола Костомаров. Також в околицях Острогозьку мешкали друзі Сковороди – поміщики Тев’яшови.

До речі, там було майже одночасно два Степана Івановича Тев’яшова. Тев’яшов –молодший (1730—1789) – бригадир  руської імперської армії — один з найбагатших людей Слобожанської України, син острогозького полковника Івана Івановича Тев’яшова (молодшего). Та його дядько, Степан Іванович Тев’яшов (1718-1790) — полковник Острогозького слобідського козачого полку в 1757—1763 роках.

Тев’яшови були російськими воєводами, що вели своїх предків від ординців. Цар їх поставив на чолі Острогозького полку, щоб наглядати за непередбачуваними козаками. Особливо самодержці перестали довіряти автентичним українським полковникам після того, як ті підтримали повстання Степана Разіна. У світлі сказаного трохи кумедно виглядає те, що Тев’яшови невдовзі назвали своїх дітей Степанами. Ми не візьмемося гадати на честь кого.

Родина Тев’яшових пов’язана не тільки зі Сковородою, але і з іменем літератора Антона Чехова, один з предків якого – Михайло Євстафієвич Чехов мешкав у заснованому козаками селі Ольховатка і «спочатку був кріпаком бригадира С.І. Тев’яшова», а «потім Ольховатка перейшла у володіння О.В. Чорткова, що був протягом ряду років воронезьким губернським ватажком дворянства, який одружився з єдиною донькою С.І. Тев’яшова».

Юстас – Алексу, або Від сакури до вишні

Герман Гессе у романі «Гра в бісер» торкнувся багатьох вічних тем, але так і не розповів, у чому власне полягала суть самої гри в бісер. Однак можна припустити, що це було таке змагання на краще вміння вибудовувати низки алюзій та асоціацій навколо будь-якого відправного пункту.

Хай, наприклад, це буде «розвідка» — термін, який у сучасній українській мові означає, не тільки шпигунську діяльність, а ще й «пошук» або наукове дослідження. Спробуємо зробити декілька асоціативних кроків одночасно у бік обох сенсів цього «випадково» обраного нами слова. Отже.

Гессе — німець. Найвідоміший розвідник, що контактував з німцями — Штірліц. Позивний Штірліца — Юстас. Чому Юстас? Як повідомляє творець образу геройського шпигуна Юліан Семенов, матір Штірліца (Ісаєва-Володимирова) звали Олеся Остапівна Прокопчук. Тобто дідом Штірліца був українець Остап Прокопчук. Ім’я Остап в англомовній версії — Юстас.

А російською Остап — Євстафій. І тут ми згадуємо, як Антон Чехов завжди підкреслював, що має українську кров. І не тільки завдяки загальновизнаній українкою бабусі письменника —  Єфросині Омелянівні  Шимко. По чоловічій лінії теж цілком переконливо проглядається українська версія походження. Відомо, що вже згаданий нами Михайло Євстафієвич Чехов жив у типовій українській хаті-мазанці під солом’яною стріхою. Батька його росіяни писали Євстафієм. Так що тут скоріше за все, у його особі мова йде про українського козака або посполитого Остапа Чеха.

Чи міг уявити собі той неписьменний Остап, який і прізвища ще не нажив (у більшості простолюдинів тоді  були лише прізвиська), сидячи у вишневому садочку коло хати, де соловейко щебетав і хрущі над вишнями гули, що його нащадок Антон Павлович Чехов стане всесвітньовідомим літератором та автором, твори якого будуть перекладені більше ніж на сто мов, а п’єси не лише йтимуть на сценах найпрестижніших театрів планети, але й суттєво вплинуть на творчість таких титанів драматургії як Бернард Шоу та Семюель Беккет?

А відлуння чеховського «Вишневого саду» долетить аж до Країни Вранішнього Сонця і повернеться новелою «Сад» — літературним поклоном від феноменального японського майстра слова Рюноске Агутагави. Власне, цю новелу можна було б назвати «Три брати» — така конотація теж присутня в сюжеті. Зрозуміло, що не випадково.

Між іншим одним з перших оповідань Акутагави був «Ніс» — відвертий натяк на відому повість Гоголя. В обох випадках мова йде про використання схожої метафори – все інше відрізняється. Навіть сад у Акутагави не вишневий, а декоративний. Хоча сакура, тобто японська вишня, є таким же національним духовним символом для японців, як  вишня для українців. Цікавий збіг…

І ще. Яблуко у нашій традиції – символ зваби та гріхопадіння. А вишня — вона вишня, себто надземна, небесна, духовна тобто. Тому у Чехова й сад вишневий, а не яблуневий.

Акутагава творив японською, тому що мешкав у японській імперії. А от Беккет і Джойс користувалися англійською — мовою своєї імперії. Але це не заважає їм обом і досі вважатися великими ірландцями. А теж англомовним — Роберту Стівенсону  та Вальтеру Скотту — бути великими шотландцями.

Тож і Чехова, відомого своєю закоханістю в українські краєвиди, варто рахувати українським письменником. Ви можете цього не робити – і тоді у вашому житті не буде Чехова. А у нашому буде. І Чехов, і Гоголь і всі інші талановиті українці, яких ми згадували вище.

І тут ми переходимо до висновку.

Український погляд на минуле

Від спільної історії нікуди подінешся. Ні у якому разі від неї не можна відмовлятися. Просто треба дивитися на видатних особистостей минулого не імперським, а українським поглядом. І тоді виявиться, що це власне була історія України та українців, у яких постійно плуталися в ногах інші мешканці спільної держави.

Ще про українську складову історії імперії у нарисі: Олександр Пушкін та полковий устрій України.

Біографічна довідка. Початок

Микола Костянтинович Зеров народився 26 квітня 1890 року у місті Зіньків тодішньої Полтавської губернії у родині вчителя, випускника Глухівського педагогічного інституту. Отримав ґрунтовну освіту, яку розпочав у Зіньківській двокласній школі, де його однокласником був Остап Вишня. Далі було три роки на Сумщині в Охтирській гімназії, з викладачів якої найбільш тепло Зеров згадував вчителя історії М.П.Попова.

Потім —  п’ять років елітної Першої Київської гімназії, серед випускників якої: Анатолій Луначарський, Михайло Булгаков, Костянтин Паустовський, Ігор Сікорський, Олександр Вертинський, Михайло Терещенко та багато інших відомих людей.

Микола Зеров

Товариші по гімназії, згадуючи Миколу Зерова того часу, відзначають його феноменальну пам’ять, зокрема те, що він з першого читання запам’ятовував сторінку складного богословського тексту, та те, що він практично не розлучався з книгами.

Вищу освіту Зеров отримав на історико-філологічному факультеті Київського університету. З 1923 року Зеров — професор цього університету, який тоді називався Київським інститутом народної освіти, та один із учасників зібрання діячів культури навколо Георгія Нарбута. Тоді його життям була викладацька, перекладацька та редакторська робота. А також власна поетична творчість.

Приблизно у ті ж часи виникає літературне зібрання «неокласиків», яке разом з очолюваною Миколою Хвильовим харківською групою «Гарт» стало ініціатором низки буремних літературних дискусій.

Оточення

У колі «неокласиків» не було нецікавих людей. І все ж особливо відзначимо двох: Максима Рильського та Віктора Петрова. І не тільки тому що обидва  — непересічні літературні таланти.

Рильський до арешту взагалі робив вигляд, що не помічає суспільного ладу та писав собі  лірику. Але радянська влада, котра у той час, скажемо про це справедливості заради, була єдиним джерелом фінансування всіх літературних видань, у свою чергу бажала, щоб письменники працювали на неї, а не на якусь таку українську культуру, що ігнорує радянську ідеологію.

Як наслідок Максима Рильського було заарештовано 19 березня 1931 року, після чого він провів п’ять місяців у Лук’янівській в’язниці і вийшов звідти співцем радянської дійсності. Ну а далі вже став академіком АН УССР та СССР, депутатом Верховної Ради СРСР, членом КПРС, лауреатом Ленінської та двох Сталінських премій, носієм п’яти радянських орденів, виїзним літератором та таке інше.

При цьому у особистому житті Рильський залишився порядною людиною, багато кому допомагав і навіть, за словами  сучасників, писав патріотичні проукраїнські вірші, котрі ніде не друкував, не записував і які пішли у небуття разом з ним.

Не менше, якщо не більш яскравою особистістю був Віктор Петров. Археолог, етнограф, історіограф, філософ (друкувався під псевдонімом Віктор Бер), доктор історичних та філологічних наук, видатний письменник-постмодерніст, активний діяч української післявоєнної еміграції, котрий одним з перших ще у 50-ті роки ХХ століття активував тему розстріляного Відродження… І у фіналі життя лояльний  радянський громадянин та науковець, нагороджений у 1961 році орденом Вітчизняної війни Першого ступеню. Як свідчив Іван Драч, на похованні Віктора Петрова у 1969 році на Лук’янівському військовому цвинтарі  генералів КДБ було більше, ніж письменників.

Микола Зеров (праворуч) та Віктор Петров

Свої романи Петров видавав під псевдо «Домонтович», що нібито перекладається з литовського як «той, що каламутить». Ну а ще можна згадати Сковороду з його «Світ ловив мене та не спіймав.» Теж саме і про Петрова.

На завершення опису літературної атмосфери того часу наведемо цитату з роману Петрова-Домонтовича «Доктор Серафікус». Мова про 1926 рік.

«Вони працювали, жили, купували килими, меблі, валюту, будинки, пишались один перед одним ситцем і шовком на оправах своїх книжок. Сергій Єфремов справив собі теплу бекешу з сірим смушковим коміром і таку ж смушкову шапку. Григорій Іваниця на гонорар, одержаний од Вукопспілки за підручник зі шкільної граматики, купив на Фундуклеївській двоповерховий будинок, що колись належав професорові Образцову.

Микола Плевако носився з проєктом видати повну збірку творів Ганни Барвінок, М. Новицький не перший рік працював над мочемордами. Олександер Білецький, на спілку з Плеваком, з краяних ножицями сторінок зшивав чергові серійні томи грубих хрестоматій. Сергій Пилипенко, як провідну постать в літературі, проклямував Биковця. Биковець був миршавий, метушливий і малописьменний. Михайло Сергійович Грушевський оточував себе в будинку на вулиці Короленка 35 плеядою власних Биковців.

Зеров перекладав «Кримські сонети» А. Міцкєвіча, Рильський в Романівці — «Пана Тадеуша». Павло Тичина селянам зі свого села подарував трактора. Довженко фільмував квітучі яблуні, небо, трактори, землю. «Сяйво» процвітало. Павло Комендант збирав колекцію скляних барилець із XVII сторіччя. Дмитро Загул жовтів, грубшав, страждав на ядуху, ходив, спираючись важко на ковіньку. Євген Плужник покашлював у підведений каракульовий комір темного ватяного пальта.»

Так, дійсно, Радянська держава платила щедрі гонорари письменникам. А потім почалися репресії. У тексті наведеної вище цитати, виділені жирним шрифтом прізвища тих, хто невдовзі став жертвою НКВС.

Та перш ніж перейти до чорних сторінок того часу, згадаємо у декількох реченнях ще одну особистість, без якої неможлива розповідь про життя Миколи Зерова.

Софія Федорівна Зерова (Лобода)

Микола Зеров одружився 1920 року. Йому вже виповнилось 30. Стільки ж було і його дружині Софії. Вона, професорська донька, стала дружиною професора. І теж прожила незвичайне життя. Народила Миколі Костянтиновичу сина Костика, якого вони називали Котиком. Котик був вельми обдарованою дитиною. Але на жаль помер 3 листопада 1934 року від скарлатини у віці 10 років. Софія Федорівна у цей час теж хворіла і перебувала у лікарні…

Зрозуміло, що смерть дитини стало величезною трагедією для батьків. Але і у цій ситуації і у подальших трагічних обставинах, коли Микола Зеров вже перебував у засланні, пані Софія залишалася справжнім товаришем, регулярно писала чоловікові та до останнього дня надсилала гроші й продуктові передачі.

І це при тому, що у неї ще з 20-х років існували ліричні стосунки з… Віктором Петровим. Тоді був час романів у листах, що почався ще з інтимно-просвітницьких послань своїм численним коханим від П.Куліша. Згадаємо також і 10-річну любовну переписку Михайла Коцюбинського з Олександрою Аплаксіною. Лист, на відміну від електронного послання, має запах та зберігає енергію того, хто його писав, туди можна вкласти малюнок, світлину або квітку…

Роман Софії та Віктора теж залишив епістолярний слід, але, на відміну від історії  Коцюбинського та Аплаксіної, увінчався одруженням, котре відбулося у 1956 році. Пані Софії тоді було 66 років. А Віктору виповнилося 62. Микола Зеров на той час вже 20 років був у кращих світах.

Микола Зеров з дружиною Софією та сином

Родзинкою цієї історії є ще й те, що сам Зеров був предметом обожнювання серед своїх студенток, які вважали його особистість надзвичайно магнетичною, а лекції — не тільки інтелектуальними, а і емоційними радощами свого дівочого життя. У цьому контексті можна було б згадати романтичну історію Мартина Хайдеггера та Ханни Арендт...

Але не будемо відволікатися.

Арешт і страта

Миколу Зерова — абсолютно аполітичного поета та науковця заарештували 28 квітня 1935 року і звинуватили у тому, що  він є керівником контрреволюційної терористичної націоналістичної організації. Після жорстоких допитів з катуваннями та знущаннями він підписав все, що від нього вимагали. Хоча який це могло мати юридичний статус? – біль, котрий спричиняють тортури взагалі відміняє все людське в людині і виходить, що підпис ставить зовсім не той, від кого це очікують.

Після «зізнання» та вироку літератора етапували на горезвісні Соловки в заслання, але цього московитам виявилося замало. 3 листопада 1937 року професора Миколу Зерова в урочищі Сандармох у Карелії розстріляв росіянин, капітан держбезпеки Міхаїл  Матвєєв, істота з двома класами освіти, котра після цього нормально так дожила своє підле життя аж поки не була забрана чортами у пекло аж у 1971 році.

Важливо підкреслити, що направду практично всі митці так званого Розстріляного Відродження були лояльними радянськими громадянами без жодних думок про незалежність і таке інше. Московський режим знищив їх тільки тому, що вони своєю творчістю спрямовували розвиток української культури у самостійне, відокремлене від російської річище.

Мова поезії та прози

Вважається, що сучасна українська літературна мова почалася з «Енеїди» Котляревського. Це не зовсім так, бо ледь чи не за сто років до того вже загальновідомі були вірші Мазепи. Ось наприклад фрагмент з його «Думи».

Всі покою щиро прагнуть,
А не в оден гуж всі тягнуть,
Той направо, той наліво.
А все браття: то-то диво!
Не маш любви, не маш згоди,
Од Жовтої взявши Води.
През незгоду всі пропали.
Самі себе звоювали.
Гей, братове, пора знати,
Що не всім нам панувати
І речами керувати…

І це вже була не усна пісенна народна творчість, як у Марусі Чурай та Семена Климовського.

Але подальший розвиток української літературної пішов таким шляхом, на якому мова прози істотно випереджала мову поезії. Остання все ніяк не могла звільнитися від впливу народних пісень – прекрасних, мелодійних, але доволі одноманітних та лексично архаїчних.

А проза розвивалася за законами світової прози. Тому та ж «Чорна рада» П.Куліша (примірник роману, до речі, був  вилучений у Миколи Зерова при арешті і трактований як доказ наявності у того фашистської літератури) і сьогодні є  цілком читабельною історичною книгою з пригодами та історією кохання. Теж саме щодо актуальності прози І.Франка, не кажучи вже про шедеври Стефаника та Коцюбинського.

А ось українська поезія ХІХ століття викликає відчуття, що так вже не пишуть і не розмовляють. Особливо показовим тут є Франко. Візьмемо, для прикладу його прозовий твір «Маніпулянтка». Там все – думки, проблематика, лексика, темпоритм — із сучасного світу. Натомість вірші Франка навряд чи витримують конкурентне порівняння з модерновою українською поезією.

І навіть вже на початку ХХ  століття, у творчості таких авангардних поетів як М. Хвильовий, або І. Багряний – відчувається вплив більш розвинутої на той час російськомовної поезії, головний геній якої  — Пушкін  — і сьогодні більш сучасний, ніж багато хто з його колег-одномовців ХХІ століття.

А потім з’явився Микола Зеров. І, на наш погляд, саме після його літературної та навкололітературної праці українська поетична мова наздогнала час і стала породжувати таких віртуозних майстрів та експериментаторів слова як ті ж Іван Драч, Василь Стус, Ліна Костенко…

Микола Зеров та мова поезії

Українська поезія заговорила власним новим сучасним європейським голосом саме після перекладацької роботи Миколи Зерова. При всій повазі до постаті Тараса Шевченка, все ж треба визнати, що єдиний його поетичний бекграунд – народні українські пісні. Але поезія, як і будь-яке мистецтво, потребує класичної школи. Неможливо уявити, наприклад, композитора, котрий сам не чув-не грав Баха, Моцарта та Бетховена  і раптово почав писати геніальні симфонії. Так не буває. Кожен наступний митець, умовно кажучи, стоїть на вершині вежі, котру для нього побудували попередники.

Тому перекладацька робота Зерова, особливо у царині античної поезії та детальна розробка їм сонетної форми мають величезне значення не тільки у загальноосвітньому сенсі, але й і в плані привнесення в українську поетичну мову взірців та здобутків світового класичного мистецтва з його багатовіковими напрацюваннями — ритмікою, технікою римування, лексикою та тематикою.

Теж стосується і підходу до методики перекладу. Вже згаданий вище у цитаті з роману В.Петрова професор філології Григорій Іваниця у рецензії на збірку перекладів М. Зерова «Антологія римської поезії» зокрема зазначав:

Перекладач дбає про те, щоби передати не слово і речення, а поняття в прозі, поетичний образ в поезії.

І це теж сприяло розвитку літературної мови, бо складні метафори великих можна адекватно передати тільки за допомогою не менш складного мислення та відповідного мовного апарату.

На жаль, десь в архівах КДБ загубилася, або була знищена дуже важлива праця Миколи Зерова – повний переклад  «Енеїди» Вергілія, поета, який – так склалося – відіграє ексклюзивно важливу роль для української культури.

Детальніше про це у нарисі:   Вергілій — поет, пророк та культурний герой України

У тому ж матеріалі ми приводимо повністю вірш  Еклога IV у перекладі Зерова. Вірш за який  християнський світ вважає Вергілія одним зі своїх пророків. Саме про це введення українських текстів у контекст світової культури і йде мова, коли ми говоримо про Миколу Зерова.

Власне, у якомусь сенсі московити були праві, коли вважали Зерова терористом. Далебі, його поетична та наукова праця була атакою, руйнівним замахом на провінційний образ української літератури як «малоросійського» фолку, що нібито є вторинним у порівнянні зі столичною урбаністичною культурою «великоросів».

P.S. Даний матеріал написаний у рамках презентації лауреатів арт-медіа проекту «Культурний острів», метою та змістом якого є популяризація яскравих творчих персоналій, тим чи іншим чином пов’язаних із Сумщиною.

Ще про першопрохідців сучасної української письменності у нарисі: Олексій Павловський- загадковий піонер української лінгвістики    

В ней с идеальной гармоничностью сплелись в одно популярные вокальные жанры – опера, баллада и рок. Всё, что касается музыки, тут безупречно и восхитительно.

А что насчёт текста? Ведь это же интересно, какое содержание, какие мысли и чувства ежедневно впускают в себя сотни тысяч, если не миллионы фанатов этой, наверное, самой прослушиваемой рок-композиции?

Почему рапсодия богемская?

«Богемия» — название Чехии, когда она была в составе Австро-Венгрии. Отсюда пошло знаменитое чешское «богемское стекло». Интересно, что у Стивенсона в повести «Клуб самоубийц» Флоризель, который в нашем кино стал принцем Бакардии, был принцем Богемии.

В Богемии в Средние века проживало много цыган — прирожденных певцов, танцоров и артистов, одновременно не отличающихся законопослушностью. Их артистическое поприще породило термин «богема» — буквально «цыганщина». Со временем к богеме стали причислять разнообразную творческую интеллигенцию, живущую на гонорары и вообще не так, как все обычные люди.

Герой песни Меркьюри, как и богемские ромы, явно имеет проблемы с законом — он убил человека: «Mama, just killed a man».

С другой стороны, сама композиция представляет собой классический постмодерн, потому что пронизана разнообразными отсылами, линками и аллюзиями на всяческие исторические и культурные феномены. Примерно так общается между собой богема, к которой, безусловно, принадлежал и автор песни, художник по образованию.

 Кого убили в Богемской рапсодии?

Лирический герой прямо заявляет, что он убил человека и даже описывает, как и с помощью чего он это сделал: «Put a gun against his head/ Pulled my trigger, now he’s dead» — пустил пулю в лоб, проще говоря.

Однако последующий искусственный нонсенс в «оперной» части даёт основания полагать, что правы и те, кто считает, что герой просто решил начать новую жизнь и «убил» в себе себя прежнего. И это признание является одной из частей того бреда, наркотического видения или причудливого сна, в котором в дальнейшем появляется череда абсолютно неожиданных для второй половины XX века персонажей.

 Скарамуш и фанданго

«I see a little silhouette of a man/ Scaramouch, scaramouch will you do the fandango!» — кто такой Скарамуш и почему его просят «сделать» фанданго?

Скарамучча — персонаж-маска итальянской комедии дель арте. Во Франции его зовут Скарамуш. Фанданго — древняя андалузская народная песня, которая аккомпанирует одноименному парному танцу в форме любовной пантомимы.

Скарамуш и фанданго не только создают характерное для карнавала ощущение смешения масок и красок, но и переносят слушателя в XVII век и, таким образом, делают повествование безвременным, а точнее – всевременным – у героя же там есть механическое оружие — a gun, из которого он убил человека. Или себя прежнего.

Вообще, в том, что шута просят спеть любовную песню, есть что-то гамлетовское.

Литературный след

Меркьюри, скорее всего, видел фильм «Скарамуш» 1963 года или другие экранизации одноименного романа Рафаэля Сабатини (1921 год). Его герои — актёры театра масок. Им приходилось быть интеллектуалами, много читать и учить наизусть, потому что театр был импровизационным, а к хорошей импровизации всегда нужно готовиться. А кроме того, в пути на них могли напасть разбойники — поэтому и в драках эти ребята знали толк. Скарамуш в трактовке Сабатини только на сцене комедиант, а в жизни — бесстрашный герой-любовник.

А вот читал ли автор песни фантасмагорическую повесть Александра Грина «Фанданго» — вопрос. Действие там происходит в том же 1921 году. Главный герой — классический представитель нищей постреволюционной богемы в голодном зимнем Петербурге попадает в волшебную переделку, которая приводит его на встречу с цыганами и испанцами. В результате он оказывается на каких-то полчаса в южном приморском Зурбагане — городе-грёзе, а когда возвращается, обнаруживает, что он уже женат и что на дворе 1923 год. И всё это было бы сном, но в кармане у него 200 золотых пиастров. Всё действие разворачивается под аккомпанемент фанданго, которое насвистывает герой повести.

Цыгане, испанцы, богема, фанданго — какие совпадения, не правда ли? Более того, у Меркьюри тоже после оперной части появляется строфа, обращенная к любимой:
«So you think you can stop me and spit in my eye
So you think you can love me and leave me to die
Oh baby — can’t do this to me baby
Just gotta get out — just gotta get right outta here»

Как так? Откуда взялась бэби, если песня начиналась с обращения к маме? А потом было: «Я бедный парнишка, меня никто не любит…» — «I’m just a poor boy and nobody loves me». В общем, всё как у Грина.

Галилео и Фигаро

Далее в тексте возникают Галилей и Фигаро. «Gallileo, Figaro – magnifico!»

Скорее всего, речь о знаменитом учёном Галилео Галилее, которому приписывается легендарная фраза: «И всё-таки она вертится!» — в смысле Земля вращается вокруг Солнца, а не наоборот, как утверждала святая инквизиция. Восклицание Галилея стало метафорой протеста. Галилей жил в конце XVI начале XVII веков.

В этом же времени разворачивается действие «Севильского цирюльника», в котором появляется ловкач Фигаро — испанец из Севильи. Крылатое выражение: «Фигаро здесь, Фигаро там» — это как раз о нём, а о человеке, который умеет «крутиться», то есть вертеться. Вот тут и встречаются Галилей и Фигаро. Бунтарь и плут. Мagnifico! – великолепный, если с итальянского. Кто из них? Надо понимать, оба.

Бисмилла

Дальше — больше. В следующем, почти древнегреческом, диалоге героя и хора неожиданно возникает исламский вектор:

«Bismillah! No — we will not let you go — let him go.
Bismillah! We will not let you go — let him go.
Bismillah! We will not let you go — let me go.»

«Бисмилла» – сокращенная форма от полной фразы «Бисмилляхи Рахмани Рахим». В переводе с арабского означает: «Во имя Аллаха Милостивого и Милосердного».

В Испании к XVII столетию уже, конечно, пару веков как стало совсем ослабевать арабское влияние. Но кто сказал, что  действие происходит в конкретном XVII веке? Нет, наш герой живёт вне времени. Где? А где угодно. Может и в Богемии, раз автор так назвал песню. Тем более, что далее в тексте появляется уже вполне католический Везельвул, который снарядил против героя демонов: «Beelzebub has a devil put aside for me».
Чему герой крайне удивлён: «Oh mama mia, mama mia, mama mia let me go»!
В английском языке Mmma ma! — является идиомой, означающей именно крайнее удивление. Интересно, почему он удивлён? Может у него были какие-то договоры с лукавым, как у доктора Фауста?

Опера и поэзия

Без оперного куска текст БР был бы обычным рокерским текстом. Ну может быть с очень личным моментом  — «Sends shivers down my spine, вody’s aching all the time» – «мурашки бегут по спине и всё тело болит» — как-то не совсем «по-пацански» это звучит, а ведь в остальном наш цыганский парень вполне крут. Похоже, что тут у Фредди проявились первые признаки будущего страшного диагноза. Хотя до него оставалось ещё более десяти  лет.

Но вернёмся к опере. В принципе ясно, что Меркьюри вначале писал музыку. А потом просто подбирал под каждый эпизод слова, которые бы максимально близко передавали —  тембрально и интонационно её индивидуальное звучание.

Ну а так как это опера, то слова должны были быть из испанских и итальянских реалий. В общем-то, автор сочинял и сочинил бред, который получился таким же гениальным и интернациональным, как он сам.

А гениальный бред – это уже поэзия. И именно оперный кусок превращает текст «Богемской рапсодии» в нечто символически-метафорическое, заставляющее слушателя искать и находить в себе дополнительные ассоциации, коннотации и трактовки.

Anyway the wind blows…

А что же объединяет всё это эклектическое собрание? А собирает его в одно ветер, который дует сквозь всю песню, как дождь льёт у Маркеса все «Сто лет одиночества» и где тоже, как у Грина, периодически появляются цыгане с чудесами.

Постскриптум

В порядке заключения. Известно, что оперный фрагмент «рапсодии» спели три «квиновских» вокалиста — Фредди Меркьюри, Брайан Мэй (низы) и Роджер Тэйлор (верха). А чтобы получился мощный хор, записи накладывали друг на друга 180 раз. Оперная часть никогда не исполнялась вживую – это просто было невозможно сделать без кардинальных потерь в качестве.

Поэтому «Богемская рапсодия» являет собой ещё и шедевр звукозаписи и наглядное доказательство того, что в студии рокеры могут создать такое…

Наш партнёр: Студия гитарной аранжировки  Guitarproduction Studio

Стихотворение

Лорка говорил: «Перевод разрушает дух языка». И хотя существует несколько вариантов переложения «вальса» на русский язык, мы дадим просто построчный перевод. В этом случае теряется только ритм оригинала. И то временно, потому что в конце будет видео, где эти стихи звучат на испанском. Зато так мы сохраним авторские метафоры, на которых всё и построено.

В Вене десять девушек,
плечо, где смерть рыдает
и лес чучел голубей.

Есть фрагмент утра
в музее мороза.
Есть салон на тысячу окон.

Ай-ай-ай-ай!
Возьми этот вальс с закрытым ртом.
Этот вальс, этот вальс, этот вальс
О себе, о смерти и бренди,
что опускает хвост в море.

Я люблю тебя, я люблю тебя, я люблю тебя,
С креслом и мертвой книгой,
вниз по меланхолическому коридору,
на темном чердаке лилии,
в нашей постели на Луне
и в танце, о котором мечтает черепаха.

Ай-ай-ай-ай!
Возьмите этот вальс со сломанной талией.
В Вене четыре зеркала,
где твои уста и эхо играют
Смерть для фортепиано
это раскрашивает мальчиков в синий цвет.

На крыше нищие.
Есть свежие гирлянды слез.
Ай-ай-ай-ай!
Возьмите этот вальс, который умирает у меня на руках.
Потому что я люблю тебя, люблю тебя, любовь моя,

на чердаке, где играют дети,
мечтать о старых огнях Венгрии
за слухи о теплом дне,
наблюдая за овцами и снежными лилиями
темной тишиной твоего лба.

Ай-ай-ай-ай!
Возьмите этот вальс «Я люблю тебя всегда».
В Вене я буду танцевать с тобой
в костюме, который
исток реки.
Посмотри, какой у меня берег гиацинтов!
Я оставлю рот между твоими ногами
моя душа в фотографиях и лилиях,
и в темных волнах твоей прогулки

Я хочу, моя любовь, моя любовь, чтобы уйти,
скрипка и могила, ленты вальса.

История создания

25 июня 1929 года уже знаменитый поэт Федерико Гарсиа Лорка прибывает на борту «RMS Olympic» — близнеца «Титаника» — в Нью-Йорк. Формальный повод – изучение английского языка и чтение публичных лекций.

За плечами у него конфликт с друзьями — Луисом Бунюэлем и Сальвадором Дали, которые в этом же году выпустили в прокат в Париже жутко талантливый (именно так) 16-минутный сюрреалистический  шедевр «Андалузский пёс».

Если верить создателям другого шикарного фильма — «Отголоски прошлого» (Little Ashes), снятого режиссёром Полом Моррисоном в 2008 году – Лорка воспринял название «Андалузского пса» как нечто среднее между издёвкой и инвективой в свой адрес.

Также создатели «Отголосков прошлого» настаивают на том, что у Лорки с Дали были неудачные любовные отношения, о чём им в конце жизни якобы поведал лично сам художник.

Несчастная любовь, обида и успех обидчиков в Париже — всё это сублимировалось в резкое изменение творческого стиля Лорки. Сборник «Поэт в Нью-Йорке», куда входит и «Вальс»(один из двух, кстати) — это собрание несвойственных ранее автору «Цыганских романсеро» сюрреалистических текстов, основанных на парадоксальном сочетании метафор.

«Маленький венский вальс» во всей красе иллюстрирует термин «сюрреалистическая поэзия». В нём Лорка как бы говорит друзьям-врагам: «Ах, вы играете в фантазии? Так посмотрите, как я умею это делать!» И да. Он умеет. Гений ведь.

Венок метафор в ритме вальса

«Вальс» начинает ряд строчек с надломом. Есть десять девушек, но лишь одно плечо, где рыдает смерть, есть лес голубей, но они все ненастоящие. И на окнах рисунки холодные долгого мороза. Ведь  музей — это собрание древностей…

А далее в этот надломленный зыбкий мир приходит любовь, на которой всё и держится до последнего слова. Я люблю тебя…на темном чердаке лилии, в нашей постели на Луне и в танце, о котором мечтает черепаха…» —  ах, что тут ещё скажешь.

Чуть ниже следует загадочная строчка «Смерть для фортепиано, это раскрашивает мальчиков в синий цвет.» Стихи писались в Америке, где синий и голубой — blue – и он же «грустный». Впрочем, для испанцев в синем такой коннотации нет. Для них он скорее цвет духовности, потому что похож на цвет неба или цвет чистоты. Или символ чего-то возвышено нематериального, вроде музыки.

А Лорка великолепно играл на фортепиано, как, к слову, и его русский современник-соплеменник Борис Пастернак. Между этими фигурами есть некая мистическая связь, хотя Пастернака тоталитарный режим убил много позже, чем Лорку. И таким образом, в мире случился «Доктор Живаго». Может он и спас своего автора. Точнее, дал ему время себя написать.

И женщины. Конечно, женщины. Пример Дали, в частности, его пожизненная страсть к Гале, показал, что если мужчине встречается настоящая женщина, то он забывает о всех своих нервных траболах на иной стороне любви.

Но Лорке не повезло. Ему не встретилась та, в которой бы воплотилась вся возвышенная любовь к женщине, живущая в его стихах. Зато повезло его стихам. И тут мы переходим к эротическому финалу «вальса».

Страсть и лилии

Лилия в Испании символ чистоты. Она встречается в этом достаточно небольшом тексте три раза. В последний  — когда поэт говорит любимой, что он станет рекой с берегами в гиацинтах и его душа будет в лилиях. То есть его душа будет чиста и возвышена. Это очень важно понимать, читая строчку, которую стыдливо игнорируют русские переводчики «Вальса». «Я оставлю рот между твоими ногами», — говорит Лорка. Этого нет в русских переводах. А значит, когда мы читаем перевод «вальса», сделанный, например, А.Гелескулом, то это совсем не Лорка. Это просто стихи переводчика, а нам не повезло оказаться среди тех почти 600 млн. испаноговорящих землян, имеющих счастье читать настоящего Лорку.

Дабы не стало совсем сладко, обратим внимание, что слово «тёмный» тоже встречается в тексте три раза. Так что  тут точно речь не о дантовской победе света над страстью. Стихи Лорки больше похожи на качели, где пооочерёдно берут верх любовь и отчаяние.

Финал про скрипку, могилу и ленты вальса – это, скорее всего, моделирование последних кадров, мелькающих перед глазами уходящего. А вот каким образом само действие оказалось в Вене, да и ещё и ностальгирующей по Австро-Венгрии, остаётся тайной. Или прихотью воображения. Ведь сам Лорка в Вене никогда не бывал.

Кстати, даже умница Леонард Коэн в своём вольном переводе написал «Мой рот на росе твоих бедер» — будто бы Лорка не догадался так написать, если бы хотел. Но у Лорки это чуть ли не единственная прямая строчка, и в её чистые небеса ведёт вся эта лестница, сплетенная из аллюзий и метафор.

Леонард Коэн и фламенко

В 1986 году Коэн участвовал в создании трибьют-альбома «Poetas en Nueva York». Составители попросили его в числе таких музыкантов, как Луис Ллах, Пако и Пепе де Люсия, Джордж Мустаки и Анджело Брандуарди, написать музыку на стихи Лорки.

Так родилась песня «Take This Waltz». По словам Коэна, адаптация стихотворения к песне обошлась ему в 150 листов бумаги и кончилась депрессией. Оно и понятно. Коэн с 15-ти лет был поклонником Лорки и даже назвал в честь поэта свою младшую дочь. А первым его учителем на гитаре ещё в Монреале был испанец, открывший Коэну некоторые секреты фламенко. Естественно, что канадскому певцу хотелось максимально приблизиться к оригиналу. Но другой язык…

Тем не менее песня стала всемирно известной. В 2011 году Леонард Коэн получил премию принца Астурийского в области литературы. Выступая на церемонии награждения, он отметил, что обрел свой «голос» благодаря поэзии поэта Федерико Гарсиа Лорки. А благодаря неизвестному испанцу-гитаристу из Монреаля выучил «те шесть аккордов и то маленькое фламенко», которые стали основой всех его песен и всей его музыки.

А вы замечали, что в музыке Коэна есть элементы фламенко? В 1992 году на это обратил внимание звёздный испанский певец, исполнитель канте фламенко — традиционного андалузского пения с цыганскими корнями Энрике Моренте.

Вскоре они встретились с Коэном под куполом отеля Palace в Мадриде, выпили за Федерико Гарсиа Лорку, который был постоянным посетителем бара отеля, и в результате Моренте записал «Маленький венский вальс» на музыку Леонардо Коэна.

Хотя филологи и пытаются их развести, утверждая, что Месяц – это Луна в виде разнообразных серпов, то есть только видимая часть Луны.

Как встретились Месяц и Луна. Этимология

На самом деле эти два слова пришли в языки народов Европы параллельно, в связи с двумя функциями Луны-Месяца – меры времени и небесного светила.

Слово «Месяц» произошло от протоиндоевропейского mēnsis, которое связывают с глаголом «мера» (времени). В английском оно в итоге стало Moon, после древнеанглийского mōna, которое происходит от протогерманского mēnōn.

В свою очередь Луна произошла от протоиндоевропейского louksna, означавшего «белая» или «блестящая». Затем при произношении неудобное сочетание согласных ksn превратилось просто в n. Так в латыни появилась lūna. Из того же louksna, но уже при утрате последнего слога возник у римлян  lux, он же  «люкс», он же свет. А у нас – «лысина», которая, как и Луна, светит отраженным светом. То есть в тот момент на Руси уже догадались, что Луна сама не источник света. Шутка.

Интересно, что в английском тоже есть слово Luna, употребляемое, в основном, поэтами и фантастами, чтобы отличить спутник Земли от спутников других планет, например, Юпитера, которые тоже moon, но с маленькой буквы.

Когда Луна взошла над Русью?

Давайте попробуем отследить по литературе. Итак, у Пушкина Луна уже есть: «Вечор, ты помнишь, вьюга злилась, На мутном небе мгла носилась; Луна, как бледное пятно, сквозь тучи мрачные желтела, и ты печальная сидела…»

Есть она и у Державина: «На темно-голубом эфире златая плавала луна…».  И у Ломоносова: «…Однако, посмотрев светил небесных стройность, земли, морей и рек доброту и пристойность, премену дней, ночей, явления луны, признал, что божеской мы силой созданы.»

И даже у Симеона Полоцкого в середине XVII века уже есть Луна: «Две Бог светиле велие на небе, две созда в Руси,— с государем тебе, Царице наша, бы мир просвешчати, як луна з слонцем светло исправляти.».

А вот в «Слове о полку Игореве» — последняя четверть XII века —  хотя и два раза описывается затмение солнца луной, но называется она ещё месяцем, причём в женском роде:«Темно бо бе въ 3 день: два солнца померкоста, оба багряная стлъпа погасоста, и съ нима молодая месяца.»

В общем, похоже, что именно Симеон Полоцкий, обучавшийся латыни в Киево-Могилянской академии и ввёл латинскую Луну в зарождающийся тогда литературный русский язык. Больше некому.

Украинская луна

Если в русском языке Месяц оказался в паре с Луной, то в украинском он так и остался древнерусским Місяцем. Только стал мужского рода. Но слово «луна», в украинском тоже есть. Первый толковый словарь украинского языка под редакцией Бориса Гринченко определяет его как отражение. Света или звука. И ссылается при этом на стихи Тараса Шевченко: «Задзвонили, задзвонили, — пішла луна гаєм».

То есть украинский язык, подспудно апеллируя к самой главной особенности спутника Земли – к тому, что он светит отраженным светом, «решил» называть луной именно основное свойство предмета, а не его функцию счётчика времени. Более того, в украинском, хотя луны и нет, но есть связанное с ней слово. Оно явно пришло из русского. И тут тоже вырисовывается любопытная цепочка.

 Леди Макбет и техника перевода

В английском языке существует термин «lunatic», который обозначает «сумасшедший». Происходит он от латинского «lunaticus», что первоначально относилось к эпилепсии и безумию, как болезням, которые, как считалось, вызываются Луной. Или одноименной древнеримской богиней. Но человек, который ходит во сне, на английском — sleepwalker или somnambulist. Не lunatic.

Кто первый перевёл на русский слово «lunatic» в значении «сомнамбула» неизвестно. Но в 1830 году им уже активно пользовались — «Ныне одна только блестящая звезда Пушкина воздвигает ее (русскую литературу) ото сна и то много, много раза два в год: другие же русские кудесники приводят ее только до степени лунатизма.»  (Дельвиг)

А для Бориса Пастернака уже вообще не было вопросом, как переводить знаменитое описание Шекспиром сомнамбулы по имени леди Макбет.

У Шекспира — «Doctor: This disease is beyond my practise: yet I have known those which have walked in their sleep who have died holily in their beds». А у Пастернака – «Ее  недуг не по моей части. Но я знал лунатиков, ни в чем не повинных, которые спокойно умирали в своих постелях».

Ну а далее, уже из русского, абсолютно не выплывающее из логики и лексики украинского языка слово «лунатик» попало в мову и даже в академический толковый словарь украинского языка. И в результате получилось, что в Украине Луны нет, а лунатики есть.

Наглядным примером парадокса является ночная темнота. Теоретически безоблачной ночью должно быть светло как днём даже без Луны – ведь с неба на нас светят миллиарды миллиардов звёзд.

Парадокс в том,что гоголевского чёрта в природе нет, однако он украл Луну, которая в природе есть.

Или представим себе, что к нам прилетают инопланетяне, которые видят и слышат в другом диапазоне частот. Увы, для них не будут существовать ни Бетховен, ни Рембрандт. Хотя и музыка Бетховена, и живопись Рембрандта объективно никуда не денутся. Более того, они будут всегда. В отличие от их творцов.

Парадокс жизни

Если рассуждать логически, то каждый из нас, узнав о неотвратимости смерти, должен расслабиться и обречённо ждать того, что случится в любом случае. Вместо этого люди воюют, грабят банки, соревнуются, изобретают чудо-технику, движут вперёд теоретическую науку, творят произведения искусства – зачем? Что нами движет, ведь всё зря…

Даже если кому-то удаётся войти в историю с какими-то шедеврами – что о нём вспоминают потомки в своих жёлтых СМИ? Люди смакуют реальные, а чаще выдуманные (опять тот же парадокс) подробности частной и интимной жизни, особо акцентируясь на скелетах, которых в шкафу гения после смерти собирается гораздо больше, чем было в реальности.

В общем, жизнь – это парадокс. А значит, нет ничего удивительного в том, что она в процессе самой себя порождает множество парадоксов второго порядка. То есть парадокс порождает парадоксы. Один из них и является нашей темой.

Автор или герой – кто реальнее?

На Земле за время существования человечества уже пожили более 100 миллиардов людей. И в подавляющем большинстве они пришли и ушли, навсегда затерявшись в дебрях истории. И попробуй-докажи теперь, что они существовали. Кто их помнит, кто о них знает?

А вот придуманные персонажи известны всем. Они, в смысле присутствия в актуальном дискурсе и влияния на окружающих, более живы, чем люди, существовавшие «на самом деле». Естественно, речь не о любых героях книг всех времён. А только о литературных удачах авторов, известных и неизвестных. Бабая же тоже какой-то гений сотворил и теперь дети и даже (тайно) некоторые взрослые боятся его больше, чем какого-нибудь жившего 200 лет назад злого разбойника.

Возьмём для примера персонажа, известного как чудовище Франкенштейна.

Писательница и чудовище

На тему чудовища Франкенштейна существует множество ремейков: книг, фильмов, мультфильмов, компьютерных игр, спектаклей и комиксов.

Рок-гитарист Дойл Вольфганг фон Франкенштейн

В 2018 году Массачусетский технологический институт выпустил специальное издание «Франкенштейна» с комментариями, среди коих, в частности, есть и такой: «Раскаяние, которое испытывает Виктор (Франкенштейн), напоминает чувства, которые, по его воспоминаниям, испытал Роберт Оппенгеймер, когда увидел разрушительную силу (созданной им) атомной бомбы».

«Комплекс Франкенштейна» — термин введенный Айзеком Азимовым, обозначающий страх перед восстанием роботов.

Валлийский философ Марк Роулендс использовал образ чудовища Франкенштейна в книге «Философ на краю Вселенной». С его помощью Роулендс иллюстрировал мысль о «вброшенности» человека в мир: «Вы вынуждены жить в обстоятельствах, которые не выбирали; с внешностью, от которой с удовольствием бы отказались; со способностями и пристрастиями, которые не в состоянии объяснить».

Есть даже музыкант с псевдонимом Дойл Вольфганг фон Франкенштейн. Выглядит он как профессиональный бодибилдер, на сцену выходит в пугающей боевой раскраске, играет на гитаре жуткий хоррор-панк рок, а в жизни его зовут Пол Дойл Кайафа, он примерный семьянин и вместе с супругой практикует вегетарианство.

Автор книги о Франкенштейне и его чудовище — Мэри Шелли тоже была убежденной вегетарианкой. Вы знали это? А то, что она в момент написания романа «Франкенштейн, или Современный Прометей» была девушкой знаменитого английского поэта Перси Биша Шелли? А потом стала его женой, имела от него троих детей, из которых выжил только один. И её при жизни вообще считали не значительной писательницей, а всего лишь женой великого Перси Шелли…

Мэри Шелли

Две реальности

В вышеописанном случае мы сталкиваемся с классической ситуацией, когда персонаж, который никогда не существовал, оказывается гораздо более живым и влиятельным, чем его малоизвестный реальный автор. А если принять во внимание что таких персонажей и авторов множество, то возникает логичный вопрос, выводящий нас на парадокс: Какая же из реальностей действительно реальная? Та, где жили и живут авторы или та, что населена созданными ими персонажами?

Вампир на закуску

Раз мы уже коснулись истории создания чудовища Франкенштейна, то она была бы не полной, если бы мы не упомянули некоторые дополнительные обстоятельства.

В 1816 году в Швейцарии на вилле Диодати встретились лорд Байрон, его личный доктор Джон Полидори, Перси Биши Шелли и его 19-летняя спутница Мэри Годвин, которая уже тогда просила называть себя Мэри Шелли.

Однажды прохладной и хмурой летней ночью Байрон предложил всем написать страшный рассказ. В результате Мэри придумала жуткую историю про Виктора Франкенштейна и его монстра, а Байрон сочинил сюжет с персонажем по имени Август Дарвелл. У самого автора он восторга не вызвал, а вот доктор Полидори тему запомнил и через три года воплотил набросок в повесть под названием «Вампир». И издал её под именем Байрона, чем последний был весьма скандализирован.

Далее Байрон и Полидори долго вели полемику на тему авторства, а повесть триумфально шествовала от читателя к читателю. И в итоге, слово «вампир» стало нарицательным и уж точно во много раз более известным, чем  открывший его миру доктор Полидори.

Читайте ещё о персонажах и авторах: Топ 15 знаменитых литературных героев, которых придумали англичане.

Население, согласно последней переписи, составляет чуть более 3 млн. человек. Мы расскажем только о нескольких валлийцах, заметных даже там, где мало что знают об их родине. В этом смысле мы и называем их великанами.

О тех больших, кому не хватило места в списке

Самая национальная игра в Уэльсе – регби. Тут они в числе мировых лидеров. Но периодически здесь загораются и футбольные звёзды. Правда, по одной на поколение, чего недостаточно для чемпионских успехов в игре миллионов. И всё же Гарет Бейл, Райан Гиггз и Йан Раш покорили сердца фанатов по всему миру и обеспечили своей сборной 19 место в рейтинге ФИФА. Для сравнения скажем, что, например, Украина, давшая миру трёх обладателей Золотого Мяча, занимает лишь 26 место.

Сондерс Льюис

Продолжая разговор о спорте, из вежливости упомянем отставного майора Уолтера Клоптона Уингфилда, первым запатентовавшего лаун-тенис, то есть современный большой теннис, в который состязаются на открытых площадках. Однако вокруг его права на первенство сегодня существуют дискуссии, в частности, есть сведения, что некие господа-джентльмены Аугурио Перейра и майор Томас Генри Джем презентовали публике очень похожую игру на 15 лет раньше.

Также назовём имя поэта, драматурга и общественно-политического деятеля Сондерса Льюиса — автора знаменитой среди всех националистов мира лекции «Судьба языка», которую он прочёл на радио ВВС в 1962 году. Во многом благодаря его усилиям в Великобритании существует телеканал, вещающий на валлийском языке, все англоязычные надписи на территории Уэльса дублируются на валлийский, а с 1998 года работает Сенедд — законодательный орган Уэльса.

Вспомним ещё, что среди выходцев из Уэльса есть писатель и профессор философии Марк Роулендс, прославившийся своим международным бестселлером «Философ и волк», где он живописал десятилетие, которое провел, живя и путешествуя с волком.

В завершение нашего предрейтинга вспомним имя замечательного писателя Роальда Даля, автора (кроме всего прочего, естественно) очаровательной детской повести «Чарли и шоколадная фабрика». Это такой британский Экзюпери. Даль тоже был лётчиком и даже попадал в аварию в Ливийской пустыне.

Родился в Уэльсе. Но родители были норвежцами. Он даже похоронен по обычаю викингов — с любимыми  вещами: бильярдными киями, карандашами, бутылкой бургундского и шоколадными конфетами. Мы его отметим не только за литературную деятельность, но и за основание «Чудесного детского благотворительного фонда Даля». Фонд помогает детям с неврологическими и гематологическими заболеваниями. Десятая часть от всех гонораров за все книги Даля, что издавались, издаются и будут издаваться, идёт на пополнение фонда.

И теперь — к топ-великанам, которых подарила миру валлийская земля.

Топ первый: Бертран Рассел (Bertrand Arthur William Russell)

Человек–легенда. Безусловно возглавляет рейтинг великих валлийцев. Дед Бертрана — лорд Джон Рассел в середине XIX века дважды занимал пост премьер-министра правительства королевы Виктории. Аристократическое происхождение существенно сократило время продвижения молодого человека в элиту британского общества.

Бертран Рассел

А дальше была огромная жизнь. В ходе её Рассел четырежды женился  – последний брак случился, когда жениху исполнилось 80 лет. Несколько раз оказывался под судом и сидел в тюрьме. Последний раз в возрасте 89 лет за участие в одной из антивоенных акций. Во время Второй Мировой Войны чуть не умер от голода, когда его в пуританских тогда США уволили с работы за «пропаганду свободной любви». Читал лекции в Китае, попал в авиакатастрофу, но выплыл к берегу в холодном Норвежском море, когда ему уже было за 70.

Кстати, во время того фатального полёта погибли все пассажиры, находившиеся в салоне для некурящих. А курящие выжили, потому, что их салон не затонул сразу. По словам самого Рассела, трубку он курил с юности постоянно, прерываясь только на еду и сон.

В 1920 году Бертран Рассел встречался в Москве с Лениным, после чего признал, что Ильич хорошо владеет английским, в целом человек великий, но нехороший и напоминает реинкарнацию Кромвеля – революционера, навсегда отбившего у британцев охоту к революциям. После этого визита Бертран Рассел стал убежденным противником большевизма и марксизма, хотя до конца своих дней считал себя коммунистом.

Его политические взгляды эволюционировали от пацифизма времён Первой Мировой Войны до…  Видимо, СССР ему так не понравился, что он даже выступал за использование американцами атомной бомбы в борьбе с «империей зла». Впрочем, как только в Стране Советов появилась своя атомная, а затем и водородная бомба, лорд Рассел поменял точку зрения и снова стал выступать за мир и неприменение ядерного оружия  — «Манифест Рассела — Эйнштейна». Справедливости ради скажем, что в 1963 году Рассел вместе Жаном Полем Сартром также протестовал против американской агрессии во Вьетнаме.

В паузах между вышеописанными и другими событиями Бертран Рассел внёс существенный вклад в развитие математической логики. Его даже считают в этой области вторым после Аристотеля. Обогатил меню интеллектуальных гурманов такими изысканными деликатесами как «парадокс Рассела» и «чайник Рассела». Стал автором множества книг, в том числе одного из лучших введений в философию «История западной философии» и лауреатом Нобелевской премии по литературе (1950 г.) за книгу «Брак и мораль» и публицистическую деятельность.

Был истинным философом, может быть последним истинным философом, из тех, которые ищут ответы, а не пытаются бесконечно уточнять вопросы. В глубину его мыслей, идей и самой жизни, которая продлилась 98 лет и завершилась в 1970 году там же где и началась – в Уэльсе, можно погружаться без опаски удариться о дно. Умер он, к слову, не от старости, а от…гриппа – да-да люди и тогда умирали от этой  опасной болезни.

В общем, Бертран Рассел — личность планетарного масштаба.

Топ второй: Роберт Рекорд (Robert Recorde) 

Роберт Рекорд (1510 — 1558) был математиком и врачом. Хорошим врачом и даже личным доктором Эдуарда VI и Марии I. Также служил управляющим Королевского монетного двора Великобритании.

Роберт Рекорд

Докторов, чиновников и даже математиков было много, а Роберт Рекорд один. И знаменит он тем, что ввёл в математику и логику знак «равно». Тот самый, который неоднократно изображал вслед за Рекордом, наверное, каждый житель современной Земли. До этого просто писали: «2 добавить 2 равняется 4». Знак  «=» компактнее и выглядит весьма символично — две параллельные, расположенные друг над другом линии одинаковой длины – идеальное совпадение внешнего вида символа и его смысла.

Увы, блестящая карьера Рекорда завершилась в тюрьме, куда он попал за долги и умер в год коронации самой знаменитой королевы Великобритании — Елизаветы I.

Топ третий: Оуэн Тюдор (Owen Tudor)

Елизавета І — та королева, при которой Великая Британия стала действительно великой и превратилась в одну из самых могущественных держав в мире. Кроме всего прочего, Елизавета была последней  коронованной представительницей династии Тюдоров, начавшейся с Генриха XII.

Кстати, именно она завела традицию готовить к праздникам гуся.   

А дедушкой Генриха был валлиец Оуэн Тюдор. Оуэн и сам происходил из древнего рода, но считается основателем династии потому, что первым стал писать свою фамилию на английский манер, переделав имя  деда Тидира ап Горонви.

Екатерина Валуа

Оуэн Тюдор жил бурно и плодотворно. Воевал, был любовником и возможно даже тайным мужем вдовствующей королевы Екатерины Валуа, родил с ней троих детей, один из которых Эдмунд и стал отцом Генриха XII. Согласно легенде, Оуэн вначале устроился к ней на должность севера (sewer) или сервира – того, кто сервирует стол и пробует еду до вкушения её королевой. А попал он туда, говорят, красиво проплыв перед  будущей любимой. По другой версии, он умудрился упасть к ней на колени во время танца. В общем, очаровал.

После смерти Екатерины Оуэн сначала посидел в тюрьме (похоже, это у валлийцев чуть ли не обязательный факт биографии), потом получил от короля очень даже приличную пенсию, но не унялся и ввязался в войну Алой и Белой Розы (это такие межклановые разборки между домами Ланкастеров и Йорков), оказался среди проигравших, опять попал в тюрьму и был казнён.

Биография Оуэна Тюдора красноречиво свидетельствует в пользу того, что Уэльс, хотя и был издавна частью Великобритании, но очень активной и влиятельной его частью.

Топы четвёртые: Том Джонс (Tom Jones) и Роджер Гловер (Roger Glover)

Роджер Гловер

Роджер Гловер — бас-гитарист, участник классического состава легендарной группы Deep Purple. В наш рейтинг попал, потому что Deep Purple вместе, а точнее, параллельно с Led Zeppelin придумали принципиально новую музыку, которая в итоге стала популярна и обрела индивидуальное лицо в большинстве мировых музыкальных традиций. Возможно, Гловер не был столь ярок как его коллеги из звёздного состава, но все композиции, ставшие мировыми хитам Deep Purple, были придуманы и записаны с его участием. А без него, даже у Ричи Блэкмора не пошло дело…

Хотя именно Ричи во время идейного кризиса в Deep Purple настоял на уходе Гловера из группы. После чего команда таки распалась и все занялись сольными проектами. Блэкмор создал Rainbow, поиграл-поиграл, коммерческого успеха не снискал и тогда пригласил в группу спасать ситуацию… Гловера.

С 1984 года Роджер Гловер снова в Deep Purple и время от времени занимается сольными проектами. 19 мая 2011 года его девушка Мириам родила 66-летнему Роджеру дочь, которой дали символичное имя Мелоди.

Том Джонс

Сэр Томас Джон Вудворд, он же Том Джонс на 5 лет старше Гловера. Кавалер Ордена Британской империи. Продал более сотни миллионов пластинок.

В возрасте 16 лет женился на своей ровеснице Линде Тренчард, когда она забеременела. Чтобы прокормить молодую семью, Джонс устроился работать на перчаточную фабрику, а потом на стройку. И одновременно выступал в клубах. В 2005 году по информации BBC стал самым богатым артистом Уэльса с капиталом в 175 000 000 фунтов стерлингов. Его брак с Линдой длился до дня её смерти 10 апреля 2016 года.

Обладатель фирменного тембра. Имеет множество подражателей в смысле манеры пения. В наших  краях вокальную фишку Тома Джонса удачно снял и продал на радость своим многочисленным поклонницам певец Александр Серов.

Ещё о талантливых британцах читайте в эссе: Топ 5 выдающихся шотландских литераторов, Или как попасть в балладу

Топ пятый: Энтони Хопкинс (Anthony Hopkins)

Сэр Филип Энтони Хопкинс прославился жутко талантливым исполнением роли маньяка-убийцы Ганнибала Лектера. В 1992 году получил за неё «Оскар». А через 29 лет в возрасте 83 года вновь был удостоен этой же награды за главную роль в фильме «Отец».

Энтони Хопкинс

В детстве страдал дислексией, то есть имел проблемы с письменной речью. В зрелые годы крепко выпивал, но сумел справиться с пагубным пристрастием и уже несколько десятков лет вообще не употребляет алкоголь.

Энтони — талантливый композитор. Самым знаменитым его музыкальным произведением является пьеса «And The Waltz Goes On».

Трижды женат. Последний (по времени) раз женился в 67 лет на уроженке Колумбии Стелле Аррояве. Жена младше его на 19 лет.

Кроме двух «Оскаров» награждён специальной премией «Золотой глобус» за вклад в кинематограф и главной американской телевизионной премией «Эмми». Пятиразовый лауреат британской премии BAFTA. В 1972 году получил эту награду за роль Пьера Безухова в английской телеверсии «Войны и мира».

Такие они, валлийцы – энергичные, неугомонные, талантливые и любвеобильные потомки древних кельтов.

А завершает наш рассказ поэт Дилан Томас. Он не попала в список  великанов, только потому что он вообще не вписывается ни в какие списки. Поэтому мы посвятили ему отдельную публикацию  Дилан Томас. Молния на фоне звёздного неба. 

Для этого надо, чтобы пришла Муза, посетило вдохновение, то самое поэтическое безумие, о котором ещё Платон писал:

«Творения здравомыслящих затмятся творениями неистовых».

Однако у этого состояния, когда вдруг падают оковы разума и мир становится прекрасно-понятным, и язык поддаётся, и речь льётся, и краски ложатся, будто кто-то высший водит твоей рукой – у этого состояния есть и обратная, «тёмная» сторона: безумие настоящее.

И творчество, кроме всего прочего – ещё и игра с огнём, прогулка по лезвию бритвы – тут в любой момент можно увлечься, заиграться и уже не выскочить в нормальное человеческое естество. Так случалось со многими, кто творил на пределе чувств и эмоций, кто жил ради ожидания прихода этих мигов «божественного вдохновения».

Торквато Тассо (1544-1595)  — последний великий итальянский поэт эпохи Возрождения.  К 1575 году он уже создал своё главное творение – поэму «Освобожденный Иерусалим», которая стала для Тассо «пропуском в круг бессмертных». Но современники приняли её неоднозначно. Как результат, не особо религиозный прежде Тассо  вдруг услышал «ангельские трубы Страшного Суда» и узрел Бога в облаках.

Началось всё с бесконечных исповедей, которыми Тассо изводил главного инквизитора Болоньи, а закончилось манией преследования. Ровно в день 35-летия у поэта случился сильный приступ болезни, после чего его отвезли в госпиталь св. Анны и посадили на цепь, как буйнопомешанного. Там его продержали 7 лет – ещё и потому, что кающийся и обвиняющий себя во всех смертных грехах Торквато Тассо по пути обвинял в ереси и разврате весь двор местного правителя, герцога Альфонсо.  А это же был не просто сумасшедший, а известный и талантливый поэт!  И люди ему верили…

Спустя  семь лет Альфонсо таки сжалился и отпустил безумного стихотворца скитаться по свету.

К счастью (если это выражение уместно в данном контексте), приступы болезни у Тассо чередовались с временами просветления, и Тассо в лечебнице и потом в годы дальнейших своих странствий работал: вёл переписку, сочинял философские трактаты и занимался стихотворчеством.

К тому времени в его стихах поэзия стала всё больше уступать место религиозной риторике. В ноябре 1594 года Тассо получил от папы приглашение в Рим, чтобы его, как великого поэта, короновали на Капитолийском холме. Однако 25 апреля 1595 года, так и не дожив до коронования, Торквато Тассо покинул этот мир.

Личность, творчество и, увы, биография Торквато Тассо стали путеводной звездой для другого великого и трагического поэта – Константина Батюшкова (1787-1855).

Батюшков сошёл с ума в 34 года, прожив ровно половину своей жизни в состоянии уже нетворческого безумия.  Хотя как сказать… Вот последнее стихотворение Батюшкова,  датируемое примерно 1853 годом:

Премудро создан я, могу на Вас сослаться:
Могу чихнуть, могу зевнуть;
Я просыпаюся, чтобы заснуть,
И сплю, чтоб вечно просыпаться…

Многие стихи современных поэтов гораздо ближе к интересам науки психиатрии, чем это…

Впрочем, в последние 34 года жизни творчество для Батюшкова было уже прошлым. Как сообщает  лечивший Батюшкова доктор Антон Дитрих:

«В состоянии помешательства Батюшков говорил по-итальянски и вызывал в своем воображении некоторые прекрасные эпизоды «Освобожденного Иерусалима» Тассо, о которых он громко и вслух рассуждал сам с собой… С ним было невозможно вступить в беседу, завести разговор… Больной… отделился от мира, поскольку жизнь в мире предполагает общение».

Вот уже действительно: каждый сходит с ума по-своему. В отличие от Тассо, который своим безумием не давал покоя всем, Батюшков как раз абсолютно перестал интересоваться внешним миром и зажил в своём.  При этом любопытны две детали.

Батюшков в первой половине своей жизни был болезненным человеком: хвори буквально  преследовали  его. А жил он трудно и мужественно: средств не хватало, надо было помогать родственникам, плюс участие в двух войнах и ранения…  Всё это способствовало болезненному состоянию мнительного поэта.

А во время психической болезни окружающие удивлялись вдруг наступившему физическому здоровью безумного Батюшкова. Будто и вправду ему было лучше в своем воображаемом мире.

Роль Батюшкова в русской поэзии явно недооценена. А ведь именно он создал тот поэтический язык, в лоне которого расцвёл гений Пушкина. Влюбленный в Италию, он чувствовал себя «случайным северянином» и пытался в своих русскоязычных стихах с помощью фонетических приёмов передать звонкое солнечное звучание итальянской речи, полемизируя со сторонниками славянофильской  школы, которые призывали строить стихи на базе тяжёлой старославянской лексики и ритмики. Трудно представить себе Пушкина, пишущего на таком языке, как трудно представить себе Колумба, гребущего в Америку на вёслах без паруса…

В отличие от Батюшкова, его немецкой «рифме» Гельдерлину —  «швабскому Батюшкову» — в этом смысле повезло больше. 

Его творчество, в какой-то момент забытое, было актуализировано и вознесено на пьедестал современности великими немецкими философами.

Но сначала о «рифмовке» судеб. Гёльдерлин (1770-1843) и Батюшков практически современники: их жизни пересеклись на 56 лет. Гёльдерлин прожил 72 года и тоже ровно половину этого срока пребывал в состоянии полного безумия. Оба провели  остаток дней в глубокой провинции (Тюбинген и Вологда), хотя до этого блистали в столицах. Оба искали свою настоящую родину в античности: Гёльдерлин – в Элладе, а Батюшков – в  Древнем Риме. Оба туда, в итоге, и попали навсегда.

Но Гёльдерлин жил в Пруссии, в стране философов. В студенческие годы его однокурсником, соседом по комнате и лучшим другом был Гегель. А вторым соседом по комнате был Шеллинг! Трудно представить в устах аполитичного «музыканта слова» Батюшкова знаменитую фразу поэта-философа Гёльдерлина:

«Что всегда превращало государство в ад на земле – так это попытки человека сделать его земным раем».

А Гёльдерлина занимали подобные вопросы. Гёльдерлин полагал удовлетворительной только ту научную систему, которая стоит в связи и гармонирует с идеалом прекрасного. Роман «Гиперион», самое крупное из произведений Гёльдерлина, как раз и представляет собой литературную попытку связать воедино философию и поэзию. В «Гиперионе» он прямо говорит о том, что греки без поэзии едва ли бы стали народом философов.

Как результат такой очевидно плодотворной позиции, творческое наследие Гёльдерлина стало предметом размышлений Ф. Ницше, К. Ясперса, М.Хайдеггера и других крупных философов.

Великий (если не величайший) философ ХХ века Мартин  Хайдеггер посвятил творчеству Гёльдерлина работу «Гёльдерлин и сущность поэзии», где, в частности, сказано:

«Будем ли мы теперь считать Гельдерлина запутавшимся в некоем пустом и преувеличенном самоотражении из-за недостатка Полноты Мира? Или же мы признаем, что этот поэт, благодаря избытку напора, поэтически прорывается мыслью в основу и в центр бытия?»

Именно попыткой такого прорыва стала жизнь ещё одного великого философа-поэта – Фридриха Ницше (1844 – 1900), также заплатившего за немыслимый свет глубочайшего прозрения последующей тьмой разума. 

Молодой Ницше был почитателем Гёльдерлина. Оба Фридриха воспринимали себя частью Древней Греции.

Обоих влекла и завораживала судьба Эмпедокла, согласно легенде, бросившегося в жерло вулкана, чтобы его чтили, как бога. В трагедии «Смерть Эмпедокла» Гёльдерлин выводит образ философа, который бросается в Этну, пережив мгновение триумфа, опасаясь, что такое мгновение, высшее в его жизни, больше ему не суждено будет пережить. У Гёльдерлина Эмпедокл —  бунтарь, мятежник, наделенный чертами сверхчеловека. Ницшеанский, в общем, персонаж.

Кстати, согласно той же легенде, боги не приняли всего Эмпедокла и вулкан выбросил его сандалии. Так и боги вдохновения не приняли целиком жизни Ницше, Гёльдерлина, Батюшкова и Тассо и выбросили часть их, как вулкан – сандалии Эмпедокла,  в некое другое, небожественное существование…

Ещё по теме: Как вызвать музу? Рецепты великих

P.S.

Не дай мне Бог сойти с ума.
Нет, легче посох и сума;
Нет, легче труд и глад.
Не то, чтоб разумом моим
Я дорожил; не то, чтоб с ним
Расстаться был не рад:
Когда б оставили меня
На воле, как бы резво я
Пустился в темный лес!
Я пел бы в пламенном бреду,
Я забывался бы в чаду
Нестройных, чудных грез.
И я б заслушивался волн,
И я глядел бы, счастья полн,
В пустые небеса;
И силен, волен был бы я,
Как вихорь, роющий поля,
Ломающий леса.
Да вот беда: сойди с ума –
И страшен будешь, как чума,
Как раз тебя запрут,
Посадят на цепь дурака
И сквозь решетку, как зверка,
Дразнить тебя придут.
А ночью слышать буду я
Не голос яркий соловья,
Не шум глухой дубров —
А крик товарищей моих,
Да брань смотрителей ночных,
Да визг, да звон оков.

Александр Пушкин

Источник: медиа портал АТС creativpodiya.com

О ней можно рассказывать, заходя с самых разных сторон. Например, построить сюжет на перечислении писателей планетарного масштаба вроде Джона Донна (По ком звонит колокол), Перси Шелли, Вирджинии Вульф…

Британская национальная библиотека

Или называть авторов общепризнанных бестселлеров: Уильяма Голдинга («Повелитель мух»), Эмили Бронте «Грозовой перевал», Джерома К.Джерома («Трое в лодке не считая собаки»), Томаса Гарди («Тесс из рода Д`Эрбервиллей), Джорджа Оруэлла («Скотный двор», «1984»)…

Но мы решили выбрать третий путь и вспомнить имена английских литераторов-создателей всемирно известных персонажей.

Понятно, что придумать героя и так мастерски его описать, что он выйдет за пределы книги и станет жить отдельной жизнью – высочайшее достижение писателя. А следовательно, и убедительный признак-аргумент в пользу того, что автор относится к когорте великих.

Только англичане

Мы будем вести речь не обо всех британцах, а исключительно об англичанах. Шотландцы, валлийцы и ирландцы – это другие народы и их литературные достижения логично рассматривать в контексте рассказа об их странах. Хотя, конечно, они часто воспринимаются в качестве части английской культуры, ведь их литераторы, в основном, творили на английском языке. Как, например, Конан Дойль – ирландец, родившийся в Шотландии. Или шотландец Роберт Льюис Стивенсон. Или ирландец Бернард  Шоу. Именно поэтому в нашем рейтинге вы не встретите таких более чем достойных литературных персонажей как Шерлок Холмс, Джон Сильвер или Элиза Дулиттл.

И ещё о рейтинге. Понятно, что он достаточно условный. Мы распределяли места, исходя из нашего субъективного мнения о более или менее массовой популярности того или иного героя во всех кругах – от продвинутых интеллектуалов и дворников до футболистов и звёзд соц.сетей.

Топ 15. Фредерик Клегг

Персонаж является героем романа «Коллекционер» Джона Фаулза (1963 год). По ходу действия Клегг — тихий молодой клерк и коллекционер бабочек — превращается в маньяка, который похищает понравившуюся ему девушку Миранду и держит её в подвале своего дома, не подвергая физическому насилию и наслаждаясь исключительно фактом обладания ею как редкой бабочкой, пока она не умирает. И тогда он начинает строить планы по похищению следующей девушки.

Самый знаменитый роман Фаулза – «Волхв». Но в нём больше игры обстоятельств, чем раскрытия психологических особенностей личности героев. А Клегг из «Коллекционера» – будто воплощенный и персонифицированный женский ужас. Кстати, посмотрите на своего тихоню-соседа в офисе – он вам никого не напоминает?..

Топ 14. Джулия Лэмберт 

Джулия — героиня романа Сомерсета Моэма «Театр» (1937 год). Ей принадлежит реплика: «Говорят: игра – притворство. Это притворство и есть единственная реальность». Джулия Лэмбэрт – гениальная актриса, прекрасно умеющая пользоваться своим актёрским даром не только на сцене, но и за её пределами. Единственный случай, когда она, всегда покорявшая публику, сыграла плохо — это когда актриса попыталась со сцены рассказать о своих истинных чувствах к возлюбленному. Интересно, что сам автор романа на одном из этапов судьбы был британским шпионом в России – то есть знал толк в притворстве.

Сомерсет Моэм подарил миру много бестселлеров, из которых в наших реалиях наиболее известен роман «Луна и грош», где прообразом главного героя выступает художник Поль Гоген.

Топ 13. Чайльд-Гарольд

Персонаж является главным героем поэмы лорда Джорджа Гордона Байрона «Паломничество Чайльд-Гaрольда» (1818 год). По мнению знатоков, прототипом героя стал сам автор поэмы. Затем были А.С. Пушкин и М.В. Лермонтов, переложившие образ на реалии Российской империи. В общем, Чайльд-Гарольд, он же Онегин, он же Печорин… Хотя Лермонтов и настаивал, что: «Нет, я не Байрон, я другой…».  Но как мы знаем, он же всегда любил противоречить…

В этой связи История жизни одного убийцы

Топ 12. Человек-невидимка

Под псевдонимом скрывается герой одноименного романа Герберта Уэльса, опубликованного в 1897 году, молодой учёный Гриффин, который открыл секрет невидимости. Мечта о шапке-невидимке издревле владеет умами жаждущих власти, разведчиков и просто любопытных. В наше время она практически реализована с помощью AI (artificial intelligence), в том смысле, что пока мы тут всё это в сети пишем и читаем, искусственный интеллект за нами наблюдает, систематизирует и делает выводы.

Герберт Уэльс, несмотря на фамилию, не валлиец, а англичанин. Знаменит он тем, что в своих фантастических романах гениально предсказал практически все футуристические идеи последующей литературы. А ещё Уэльс лично встречался в Москве с вождями революции. И, в отличие, от настоящего валлийца  Бертрана Рассела, они ему понравились. Особенно, как это ни удивительно, – Сталин.

Топ 11. Оливер Твист

Роман Чарльза Диккенса «Приключения Оливера Твиста» (1839 год) впервые подарил миру историю мальчика, который пройдя сквозь многочисленные тяготы, обрёл счастье, благодаря добрым людям. Образ Оливера Твиста был многократно воплощён в экранизациях и театральных постановках.

Британская национальная библиотека

Топ 10. Джейн Эйр

Джейн Эйр – героиня одноименного романа Шарлотты Бронте. По сути, это та же история Оливера Твиста, но в девичьей версии. В итоге, после всех бед и мытарств, Джейн выходит замуж за любимого — пострадавшего, израненного, но единственного и к тому же, материально обеспеченного. Роман опубликован в 1847 году. XIX век вообще специализировался именно на создании «характеров».

Отметим такой достаточно феноменальный факт, что Шарлотта Бронте — одна из трёх родных сестёр, чьи романы признаны классикой английской литературы. Кроме уже упомянутой нами в самом начале текста Эмили Бронте, знаменита и младшая — Энн (Анна), автор романа «Агнес Грей». Сёстры писали не только прозу, но и стихи.

Топ 9. Чудище Франкенштейна

Жуткий персонаж. Является одним из главных действующих лиц романа Мэри Шелли «Франкенштейн, или Современный Прометей» (1818 год). В романе некий молодой учёный Виктор Франкенштейн, пытаясь решить вопрос победы над смертью, создаёт искусственного «человека». Все части, из которых был  сотворен монстр, подбирались как образцы самого прекрасного, что есть в людях. Но их сумма дала чудовище. Вначале это было исключительно внешнее уродство. Но по ходу действия «на лицо ужасный», но изначально умный и незлой монстр, многократно обиженный людьми, всё более ожесточается и становится серийным убийцей.

В конце злодей раскаивается и исчезает. Но не умирает. Так что будем бдительны и тысячу раз подумаем, прежде, чем обижать кого-то, ориентируясь на его неприглядный внешний вид.

И ещё любопытный факт. Автором романа является Мэри Шелли – супруга знаменитого и тоже упомянутого нами в начале поэта Перси Биша Шелли, который считается во много раз более великим, чем Мэри. Впрочем, тут как сказать. Много вы вот так сразу вспомните строчек из стихов Перси Шелли? А про чудовище Франкенштейна, которое придумала Мэри, слышали, наверное, все.

Топ 8. Эркюль Пуаро 

Творение Агаты Кристи. И опять персонаж, созданный леди. Такое количество дам в литературе весьма положительно характеризует английских мужчин, ведь любому писателю нужна муза. Хотя Пуаро – не англичанин, а бельгийский эмигрант, бежавший в Англию из оккупированной Германией родины.

В отличие от практически супермена Шерлока Холмса, Пуаро (первая публикация о нём — 1920 год) подаётся автором с лёгкой женской иронией — то вспоминается его манере красить седеющие усы и волосы, то следует намёк на лысину – таким подчёркнутым снижением повествовательного пафоса Агата Кристи как бы демонстрирует, что в мужчине главное – ум. Как и в женщине, судя по её второму любимому персонажу мисс Марпл. Имя Эркюль переводится с французского – Геракл. Гигант мысли, в общем.

Топ 7. Гулливер

Главный герой романа Джонатана Свифта «Путешествия Гулливера» (1726 год) ассоциируется, как правило, со своим путешествием в страну лилипутов. Гулливерами называют тех, кто больше остальных. Хотя сам Свифт использовал образ и приём путешествий для сатирического описания окружающей его действительности.

Шекспир. Таким он был, если существовал

Топ 6. Гамлет

«Быть или не быть?» — эта, впервые прозвучавшая в 1603 году, загадочная фраза принца датского выделила его среди других многочисленных героев Шекспира, которого, может быть, и самого вне литературной реальности не было. По крайней мере, ошибочность такой версии ещё никто не доказал. Хотя вот тут особенно отчётливо проявляется условность нашего рейтинга, потому что на место Гамлета вполне могли бы претендовать ставшие не мене нарицательными Ромео и Отелло с их дамами. Да и чета Макбетов тоже. И даже покойный шут Йорик.

Топ 5.Алиса

Алиса у Льюиса Кэрролла одна. Но зато фантазийная реальность, которая её окружает, описана автором настолько выпукло и убедительно, что внутреннюю параллель с девочкой Алисой, впервые представшей перед читательской публикой в 1865 году, чувствует каждый, попадающий в ситуацию, где «чем дальше, тем страньше и чудесатей».

Топ 4. Хоббит Фродо

«Властелин колец» (1955 год) — трилогия Джона Рональда Руэла Толкина. Среди множества толкований смысла эпопеи, нам больше всего нравится мысль о том, что в жизни каждого должно быть одно большое приключение, в ходе которого и станет понятно: кто ты и что ты. Книга перенаселена различными персонажами, однако главный герой всё же Фродо – маленький, но удаленький парень, который как тот Брюс Уиллис спасает огромный мир.

Топ 3. Робинзон Крузо

В ходе истории морских путешествий множество людей оказывалось на необитаемых островах. С лёгкой руки Даниеля Дефо после 1719 года их всех называют робинзонами. Интересно, что у романа про Робинзона Крузо  существует малоизвестное продолжение, где герой путешествует в Азию и Московию. Но там бывали многие, а вот 28 лет в одиночестве на необитаемом острове…

Топ. 2  Гарри Потер

Мы уже не удивляемся, встречая в рейтинге очередной персонаж, придуманный леди. Англичанки – они такие англичанки. Благодаря сочиненной ею истории про юного волшебника, Джоан Роулинг, жившей до этого на социальное пособие, удалось волшебным образом за несколько лет стать миллионершей. У неё не только получилось написать серию книг, которая считается самой продаваемой в истории, но и в 1997 году (а это уже не XІX век и литературой движут иные тренды) создать «характер», то есть персонажа, который вышел за пределы книги и фильма и начал жить собственной жизнью.

В принципе, мы могли бы его поставить и на первое место в рейтинге, но пусть успех Гарри и Джоан проверит время. Давайте подождём лет сто, а потом опять вернёмся к этому вопросу.

Маугли

Топ 1. Маугли

Редьярд Киплинг родился и провёл первые 6 лет в Индии. Свою историю о мальчике, воспитанном волками, он тоже основывал на личных впечатлениях и индийских сказках о животных. Но получилось у него нечто большее, чем просто детская сказка. Главный персонаж «Книги джунглей» (1893 год) сочетает в себе мечту человечества о воссоединении с природой и гимн Человеку как вершине творения. Поэтому мы и поставили его на первое место.

Несмотря на  огромную разницу между гордым и сильным Человеком Маугли Киплинга и реальными детьми, которых приютили и выходили дикие животные, их тоже называют маугли. Увы, их судьбы гораздо более скучны и печальны.

P.S. Уже после выхода этого материала в свет, в редакцию обратились члены «Общества друзей Винни Пуха» с резонным возмущением: «Где наш медведь?»

Да, согласны. Алан Александр Милн — англичанин. Поэтому его Пух имеет все основания претендовать на почётное место в рейтинге. Мы признаём вину, также как признаём Винни своим, и в качестве реабилитации обязуемся уделить задорному мишке отдельную публикацию.

P.P.S.Объективный рейтинг (голосование)

Реальность всегда скучнее и печальнее вымысла. И человечество бы уже давно вымерло по собственному желанию от тоски и безысходности, если бы не придумало литературу.

А главная изюминка литературы в её субъективности. Каждый читатель одной и той же книги в процессе чтения проживает свою индивидуальную историю. Поэтому мы не претендуем на то, что распределение мест в нашем рейтинге единственное и неоспоримое. Как раз напротив.

В завершение, мы предлагаем вам, поучаствовать в создании более-менее объективной картины популярности персонажей английских писателей.

Примечание: когда опрос включен в запись, пожалуйста

Ещё о британской культуре и истории читайте в материале: Краткая история британских народов, или Как жить рядом с империей

Расположена на севере острова Великобритания. Население — около 5,5 млн человек. Около 9 млн этнических шотландцев живут в США, примерно 5 млн в Канаде. До 3 млн в Австралии и Новой Зеландии.

Не провинция

Несмотря на мощное культурное присутствие соседней Англии, Шотландия вполне индивидуально известна миру. Волынка, килт с тартаном (клетчатым орнаментом), скотч (шотландский виски, приносящий в казну ежегодно $5,3 млрд) и озеро Лох-Несс с его таинственным чудовищем — всё это сразу вызывает ассоциации именно с Шотландией.

Роберт Бёрнс

Самым известным в мире шотландцем является американо-австралийский ирландец Мел Гибсон в роли рыцаря Уильяма Уоллеса из фильма «Храброе сердце». В шутке львиная доля правды – шотландцы действительно известны в мире как отважные воины. Англичане ведь так и не смогли их победить. В этой связи вспоминается Мария Стюарт, успевшая побыть королевой Франции и Шотландии и обезглавленная Елизаветой І. После смерти последней на совместный английский и шотландский престол взошёл сын… нет, ни Елизаветы, а Марии Стюарт – Яков  (он же Джеймс).

Тот самый Яков при котором случился, а точнее, логично продолжился один из самых ярких расцветов английской литературы, начавшийся ещё при Елизавете. При нём творили такие и сегодня культовые поэты как Шекспир и Джон Донн, труппа театра «Глобус» получила статус королевской, активно развивались наука и медицина, а философ Фрэнсис Бэкон занимал в правительстве пост лорда-канцлера.

Шекспир, правда, в «благодарность» создал нетленный образ шотландца–злодея в лице Макбета, бывшего на самом деле не лучше и не хуже прочих баронов и лордов того времени. Но не будем сильно критиковать короля всех драматургов, в свете последних антирасистских скандалов как бы ему ещё за Отелло не пришлось оправдываться.

В общем, бытующее кое-где мнение о провинциальности Шотландии явно ошибочно. А если ещё вспомнить сэра Роберта Александра Уотсон-Уотта — изобретателя радара, а также отца паровой машины Джеймса Уатта, а с ними Джеймса Максвелла и Уильяма Томсона – физиков с мировыми именами и прибавить к этой компании экономиста Адама Смита…  И всё это шотландцы.

Сэр Вальтер Скотт

Не волынкой единой

Прежде чем перейти к литературе вскользь упомянем, что Марк Нопфлер — лидер интеллектуальной рок-команды «Dire Straits» – шотландец, как и основатели австралийской группы AC/DC братья Ангус и Малколм Янги. И легендарные «Nazareth» тоже.

Топ 3 литераторов Шотландии

Тут мы долго колебаться не будем. Первые три места занимают (в любом удобном для вас порядке)  Роберт Бёрнс, сэр Вальтер Скотт и Роберт Льюис Бэлфур Стивенсон

Роберт Бёрнс  (1759—1796) прожил всего 37 лет, но успел фактически создать поэтический миф о Шотландии, переложив на современный лад множество старинных шотландских баллад.

У нас был впервые переведён ещё в 1800 году. Прекрасно знал литературный английский, но писал на шотландском английском. Именно на него как на великого народного поэта ссылался Тарас Шевченко, когда Кобзаря упрекали, что он пишет на мове. Во времена Тараса украинский и русский ещё не разошлись так далеко как сейчас и могли рассматриваться в качестве диалектов одного языка.

Бёрнса переводили многие, но всенародно любимым автором, в том числе и текстов песен, он стал после переводов Самуила Маршака, о которых говорят, что они весьма далеки от буквальной передачи текста, зато замечательно передают его дух.

Роберт Льюис Бэлфур Стивенсон

Сэр Вальтер Скотт (1771 – 1832 ) — обладал феноменальной памятью и слабым здоровьем, также собирал шотландские баллады, написал первый в мире роман в стихах «Мармион», а далее перешёл на прозу, где считается одним из создателей жанра «исторического романа». Был в этой области чрезвычайно плодовит – выпускал до двух романов в год. Скотта считают тем, кто первым сумел в прозе рассказать о настоящей Шотландии и привлечь к ней внимание всего мира. Можно сказать, что Вальтер Скотт для шотландцев как Пушкин для России или Шевченко для Украины.

Роберт Льюис Бэлфур Стивенсон (1850-1894) — тут просто вспомним, что он автор «Острова сокровищ» и знаменитой  баллады «Вересковый мёд», прославляющей гордых шотландцев. Естественно, в переводе того же Самуила Маршака.

Все три классика шотландской литературы прожили достаточно мало, но сделали бесконечно много. Именно поэтому их чтят как национальное достояние.

Томас Лермонт

Четвёртое место в топе великих литераторов Шотландии отдадим легендарному барду Томасу Лермонту (ок. 1220 — ок. 1290), также известному как Честный Томас или Томас-Рифмач.

Томас Лермонт

Томас Лермонт был знаменит тем, что обладал даром очаровывать пением всех, включая земных властителей и даже королеву эльфов, которая стала его возлюбленной. А ещё он, как наш князь Мышкин, всегда говорил только правду. И если Льва Николаевича от последующих побоев спасала репутация умалишенного, то шотландского барда защищал его певческий талант.

Томас Лермонт упоминается в древних хрониках как реальный персонаж. До сих пор в Шотландии не пресёкся род Лермонтов. В начале XV века один из них — поручик войска польского Георг (Джордж) — перешёл на службу к русскому царю Михаилу Фёдоровичу и стал, под именем православного Юрия Андреевича, основоположником дворянской фамилии Лермонтовых. Да. Той самой. За Михаила Юревича отдельное огромное спасибо шотландцам вообще и Томасу Лермонту в частности.

Почётный пятый

Если предыдущие места доставались их обладателям практически безусловно, то относительно пятого места возможна дискуссия.

На него мог бы претендовать сэр Артур Конан Дойль, ведь он родился в Эдинбурге — нынешней столице Шотландии. Но родители творца Шерлока Холмса были ирландцами.

А вот родители создателя «Всадника без головы» были шотландцами. Однако в год, когда у них родился Майн Рид они жили в Северной Ирландии.

Чистокровным шотландцем был Роберт Уильям Сервис. О нём мы подробно рассказывали в эссе: Удачная кремация, или Как разбогател поэт Роберт Уильям Сервис.

Но всё презентующее генеральную линию творчества Сервиса связано с Канадой.

Безусловно, пятое, а может даже и более высокое, место мог по праву занять Сэр Джеймс Мэтью Барри, шотландский писатель, придумавший Питера Пэна – мальчика, который не хотел становиться взрослым. Но для мира он всё же автор, хотя и великой, но одной книги – повести «Питер и Венди». Поэтому, скрепя сердце и понимая всю условность нашего выбора, мы отдаём оставшееся почётное пятое место в этом субъективном рейтинге поэтессе по имени Тереза ​​Мэри («Тесса») Рэнсфорд.

Писать стихи она начала уже после 30-ти лет, успев в процессе родить четверых детей со своим мужем священником Шотландской церкви Иэном Кейем Стивеном. До дня ухода в лучший мир в 2015 году сочинила 15 сборников поэзии, основала в 1981 году Школу поэтов и … вот тут самое главное, за что мы и отмечаем её как человека, внесшего существенный вклад в литературу Шотландии.

В 1984 году Тессой Рэнсфорд была основана в Эдинбурге Библиотека шотландской поэзии (Scottish Poetry Library).

Сегодня в фондах библиотеки до 30 000 поэтических и околопоэтических изданий, написанных на трех языках коренных народов Шотландии – подробнее на теме языков Шотландии останавливаться не будем – эта тема требует специалистов и отдельного пространства.

Здание книгохранилища было спроектировано архитектурной фирмой Малкольма Фрейзера и описано как «стихотворение в стекле и камне ».

На этом уникальном проекте и его создательнице мы усилием воли остановим рассказ о выдающихся литераторах Шотландии, список которых едва ли исчерпывается приведенными нами именами.

Читайте ещё по теме: Ирландия в стиле арт, или Волшебники изумрудного острова

P.S. В своём описании Шотландии мы практически не упоминали местную властную элиту и прочую знать, делая акцент именно на литераторах. В качестве ответа на возможный вопрос «почему» приводим стихотворение Вадима Левина.

Баллада о том, как Георг IV попал в эту балладу

Его величество Георг под номером четвертый
Любил охоту, женщин, грог и увлекался спортом.
Но всех сильней была в нем страсть совсем иного сорта:
В балладу, страсть, мечтал попасть король Георг четвертый.

Гремит на рыцаре жилет и прочие доспехи,
А славы и в помине нет — скромны его успехи.
Хотя в бою и за столом, и выжимая гири
Мечтает только об одном король Георг четыре.

Вот собирает мудрецов и вопрошает рыцарь:
— Скажите же, в конце концов, как славы мне добиться?
А не дадите королю полезного совета,
Я в крепость Тауэр велю отправить вас за это!

Наверно, мудрым был ответ, коли Георг четвертый
Немедля снял стальной жилет и латы сбросил к черту,
И к Вальтер Скотту он верхом в шотландской юбке мчится,
Чтоб рядом с ним в балладе той однажды появиться.

Георгов разных до него на свете было много,
Но помнят люди одного — четвертого Георга.
А что о нем дошло до нас, что знаем про него-то?
Сопровождал он как-то раз поэта Вальтер Скотта.

Источник: медиа портал АТС creativpodiya.com

Ділан Томас

Ділан Томас написав вірш «Fern Hill» улітку 1945 року. Твір є частиною збірки «Deaths and Entrances» (1946). У ньому автор описує дитячі враження про перебування на однойменній фермі своєї тітки Енн(і) Джонс, розташованій недалеко від Лланбрі в Південному Уельсі. Опис цієї ферми також з’являється в оповіданні «Персики», яке є частиною роману у новелах «Портрет митця за щенячих літ»:

…З напіврозвалених господарських споруд, з’їжджали гнилі дахи, стіни зяяли дірками, віконниці бовталися, тинькування облупилася, іржаві цвяхи стирчали з відсталих, покручених дощок; худий вчорашній кіт вмивався, вмостившись між битими пляшковими шийками на самому верху сміттєвої купи, що солодко-смердючим конусом тяглася до покаліченої покрівлі. Другого такого фермерського подвірря не було по всій нашій занедбаній околиці, другого такого ж жебрацького, неможливого та чудового, як цей острів бруду та сміття, потерті та щебеню, де старі замурзані кури свербіли та несли дрібні яйця.

Ферн Гілл

Де попервах легкий та юний під вітами округ будинку,
який бринів, я був щасливим, немов смарагдова трава —
панує ніч над виярком зірковим.
Час дав мені себе вітати й коштовним відблиском повстати
в очах його вершин квітучих та бути між возами за
володаря містечок яблуневих.
Я бачив пишний почет княжий в оточенні дерев та листя.
Стежками ячменю й ромену гуляв мов річищами рік
чарівно несподіваного світла.

На фермі, де дрібниця кожна співоче пахла рідним домом,
я, про чиї хлопчачі справи чутки гуляли між хлівів,
в розмаї незворотного дитинства
отримав зі скарбниці часу дні безтурботності у тому
зеленому та золотому відтінку віку, де у грі
я то чередником був, то мисливцем.
Телята у мій ріг співали, лисиці холодно та ясно
зі згірка гавкали й субота у камінцях святих струмків
дзвеніла наче птах летить повільно.

Допоки вистачало сонця не зупинявся рух прекрасний.
В полях копиці височіли, музики дули в димарі.
Життя манке, ефірне та грайливе
леліло, як вода чи ватра, котра трави вдягнула колір.
А у нічну добу оздоби сузір’їв чепурили вись.
І сови в гущі їх носили ферму.
Допоки бал тривав Селени, благословенний серед стаєнь,
я чув хрипіння козодоїв, яких полохали баскі
на спалахи в тумані схожі коні.

Зоріло. Ферма на світанку, мов білий мандрівник з росою
та півнем на плечі додому верталася – це так було
і сяяло! Це був Адам та діва.
Вітри, світила, крила, хмари єдналися в суцільне небо
і джерело життя проміння розкинуло в той самий день.
Так світла сотворіння вірогідно
у веремії перших митей світобудови виглядало.
І зачаровані у стійлах іржали коні та в поля
хвали в уяві прямували тепло.

Мені лисиці та фазани як рівні віддавали шану
коли я біг повз дім веселий під сонцем, що ізнову й знов
над оболоків свіжих чередою
відроджувалось, мов надія на щастя у живому серці.
Мої бажання безтурботні неслися вздовж високих кіп.
І жоден клопіт душу не бентежив
у тих невинних, як небесна блакить, невимушених справах,
в мелодіях пісень ранкових над юнню, що ходою літ
зелена й золота йшла з благодаті.

Я ні на гріш не переймався, тим у роки свої ягнячі,
що час мене аж на горище до ластівчаних тягне гнізд,
бо так лягала тінь руки моєї
під місяцем, що завжди сходив, коли я вже у сновидіннях
здається чув, як над ланами високими зростає він
і врешті прокидається на фермі
з рішучим наміром назавше покинути ландшафт бездітний.
Я розквітав і одночасно до смерті торував путі,
як море, що співає в путах.

(переклад — Ігор Касьяненко)

***

Fern Hill

Now as I was young and easy under the apple boughs
About the lilting house and happy as the grass was green,
The night above the dingle starry,
Time let me hail and climb
Golden in the heydays of his eyes,
And honoured among wagons I was prince of the apple towns
And once below a time I lordly had the trees and leaves
Trail with daisies and barley
Down the rivers of the windfall light.

And as I was green and carefree, famous among the barns
About the happy yard and singing as the farm was home,
In the sun that is young once only,
Time let me play and be
Golden in the mercy of his means,
And green and golden I was huntsman and herdsman, the calves
Sang to my horn, the foxes on the hills barked clear and cold,
And the sabbath rang slowly
In the pebbles of the holy streams.

All the sun long it was running, it was lovely, the hay
Fields high as the house, the tunes from the chimneys, it was air
And playing, lovely and watery
And fire green as grass.
And nightly under the simple stars
All the moon long I heard, blessed among stables, the nightjars
Flying with the ricks, and the horses
Flashing into the dark.

And then to awake, and the farm, like a wanderer white
With the dew, come back, the cock on his shoulder: it was all
Shining, it was Adam and maiden,
The sky gathered again
And the sun grew round that very day.
So it must have been after the birth of the simple light
In the first, spinning place, the spellbound horses walking warm
Out of the whinnying green stable
On to the fields of praise.

And honoured among foxes and pheasants by the gay house
Under the new made clouds and happy as the heart was long,
In the sun born over and over,
I ran my heedless ways,
My wishes raced through the house high hay
And nothing I cared, at my sky blue trades, that time allows
In all his tuneful turning so few and such morning songs
Before the children green and golden
Follow him out of grace,

Nothing I cared, in the lamb white days, that time would take me
Up to the swallow thronged loft by the shadow of my hand,
In the moon that is always rising,
Nor that riding to sleep
I should hear him fly with the high fields
And wake to the farm forever fled from the childless land.
Oh as I was young and easy in the mercy of his means,
Time held me green and dying
Though I sang in my chains like the sea.

Читайте ще вірші Ділана Томаса тут: Ділан Томас. Вірші

Навіть його струнка постать, увінчана копною сивого волосся, нагадує кульбабу, над якою не владний вітер часу. А написане й сказане – самобутньо квітне в посвячених у його творчість серцях. Авторська мова Зієдоніса – то молитва про найкраще в людині. Гуманізмом просочені рядки його віршів i прозових творів, які ошелешують неочевидністю тез i водночас їх невідворотним влучанням у душу.

Біографічна довідка

Імантс Зієдоніс (Imants Ziedonis) народився 3 травня 1933 року в рибальській сім’ї у селі Раґаціємс на березі Ризької затоки. Виріс серед простого люду, увібравши в себе повагу до праці, любов до рідного краю з його звичаями, фольклором i безмежністю самобутнього ландшафту.

Мріяв стати агрономом, але туберкульоз, з яким хлопець боровся зі шкільного віку, не дав змоги вступити до технікуму за бажаним фахом. Це стало доленосним. Імантс врешті вступив на філологічний факультет Латвійського університету. Закінчив його у 1959 році, а згодом і Вищі літературні курси при Літературному інституті імені М.Горького в Москві (у 1964-му).

Був одружений з акторкою Аусмою Кантане. Мав  двох дiтей – сина Рiмантса i доньку Байбу.

Ставши професійним письменником, Зієдоніс багато сказав своєму народу і світові. Також він зробив чималий культурний внесок як публіцист, перекладач, сценарист. Мав широкий вплив на суспільство ще і як мудрий громадський діяч i політик. Його новаторські ідеї в різних сферах життя і культури не втрачають актуальності й у сучасній Латвії, у кожному поколінні знаходячи своїх послідовників і провідників.

Інспірований його творами, у Латвії свого часу зародився поетичний театр. А у 2010 році, ще за життя Імантса Яновича, у Новому Ризькому театрі була створена тонка i пронизлива вистава «Зієдоніс і Всесвіт», яка і досі в репертуарі.

Помер Імантс Зієдоніс 27 лютого 2013 року в Ризі, майже на порозі 80-річчя. Похований у рідному Раґаціємсі.

«Часи не важливі – важлива людина»

Це один з найвідоміших висловів Зієдоніса. Власне, він і писав свої різнобарвні квітучі твори про людину з повною гамою її почуттів і суперечностей, про місце людини у світі, про її пошук світу в собі. Рисами неосяжної живої особистості наділяв і природу, якою захоплювався з дитинства. Володів одним з рідкісних умінь – зупинятися, спостерігати, всотувати красу навколишнього світу. Закликав інших тренувати в собі цю здатність. Уявляв знаки на дорогах, які б проголошували: «Зупиніться, побудьте тут з пів години – ви дещо, побачите».

Визволителі могутніх дерев

У 1976 році Зієдоніс започаткував самобутній визвольний рух, не давши при цьому радянській владі приводу для переслідувань. Він з однодумцями виборював свободу – наче й не для людини навіть, не для народу (на перший погляд). У різних куточках Латвії й досі шумлять крони велетенських дубів, яким Зієдоніс зі своєю групою «визволителів» розчистив місце у ландшафті. Також буяють гаї та алеї, висаджені ними в компенсацію вирубаного підліска.

Ідея свободи, якою дихало суспільство окупованої Латвії (а саме так прибалти відчували своє перебування у складі СРСР), реалізована метафорично, насправді була однією з форм боротьби за незалежність країни. І, безумовно, Імантс Зієдоніс був у джерел так званої «Співочої революції», що врешті призвела до відновлення незалежності прибалтійських республік у 1989 році.

Якого кольору казка?

Імантс любив дiтей, вболiвав за їх духовний розвиток, їх чесне й свiтле майбутнє, багато для них писав. Зустрічався з дітьми і підлітками у школах та бібліотеках, проводив цікаві бесіди, в ігровій формі допомагав малечі означити коло своїх цінностей, своє місце у такому великому світі. Був переконаний, що дітей можна й треба навчити відчувати. У 1976 роцi Зієдоніс був нагороджений почесним дипломом Ганса Крiстiана Андерсена за внесок у дитячу лiтературу.

Можливо, його «Кольоровi казки» слiд читати в день по однiй – тоді кожен день набуде свого неповторного кольору. Синiй кiнь надiї, червона Вогняночка, брунатний чоловiчок, зелений Лiс, що прийшов до мiста, Кроко, Дил, Ґудзик, Наперсток та iншi герої його казок не лише органічно розфарбовують дитячу уяву. Вони й дорослого читача здатнi повернути до дитинства – найресурснiшого iз часiв.

Епiфанiї

Осяяння, одкровення – саме так перекладається з грецької назва цього рiдкiсного літературного жанру, в якому свою найвидатнішу прозу написав митець. Це сповненi поетики лаконiчнi прозовi спалахи, з яких можна дiзнатись про себе багато неусвiдомленого ранiше. Як можна дізнатись і те, що з цим автором ви вже нiколи не втратите один одного. I дрiжджам вашої душi буде даровано вдосталь борошна i води. Якщо вiд якоїсь книги можна стати щасливiшим, то ця – саме така. Вона неймовірно афористична: виписуючи цитати на згадку, важко зупинитися. Ось лише деякі з них…

«Якби я був дрібкою, тільки голою дрібкою тирси – то й тоді я б не втратив своєї значності, бо я дрібка від того дерева, що має коріння».

«Я піднімався вище, і чим меншою з висоти здавалася людина внизу, тим більше я відчував, якою великою вона може бути».

«Сум є година смеркання душі, коли сонце вже зайшло, але зірки ще не встали».

Народний поет

У шкільні роки перші спроби пера Імантса не здобули підтримки серед учителів та вічно заклопотаної сім’ї. Але насіння поезії тоді не замерзло в юній душі. Пробилося воно і крізь будяки радянської критики, яка не одразу прийняла його людиноспрямованість. Першу книгу своїх віршів «Пісок землі і мрії» («Zemes un sapņus milts») Зієдоніс видав у 28 років. І його творчий доробок протягом життя поповнив скарбницю латвійської культури сотнями віршів, які склалися у майже два десятки поетичних збірок. Найвідоміші з них – «Мотоцикл» («Motocikls», 1965), «Входжу в себе» («Es ieeju sevī», 1968), «Напад метеликів» («Taureņu uzbrukums», 1988). Зієдоніс зізнавався, що віршами обробляє себе (і читача) подібно до того, як землероб обробляє землю. У 1977 році був названий Народним поетом Латвії i залишається ним після смерті.

«Латвія – прекрасна країна, але прекрасному треба допомогти з’явитися»

Раз на рік протягом 10 років невтомний Імантс з однодумцями проводив конкурс на найкраще сільське подвір’я. За життя пройшов пішки та об’їздив (на мотоциклі, авто, попутках) Латвію від краю до краю. Написав у жанрі дорожніх нотаток знакову для латишів книгу «Курземіте», сповнену гордості й болю за свій народ, невичерпної віри в нього.

Імантс Зієдоніс і Ренарс Кауперс

Передчуваючи близькість кінця, митець звернувся до «Малої кавалерії» (молоді, яка продовжувала його справу визволення велетенських дубів уже у новому сторіччі), аби вони реалізували його бачення музею, попіклувались про Латвію, про її культурне та освітнє майбутнє. Так у 2010 році був заснований фонд «Viegli».

«Легко»

Саме так перекладається назва фонду. Втiм, шлях, яким iде фонд, – не з легких. Це зараз вiн видає книги, аудiоальбоми, створює мультфiльми, впроваджує освiтнi проекти, бере пiд крило музей художника Пурвiтіса. А першi 8 рокiв iнiцiативна група фонду, до якої належить i лiдер найвiдомiшого латвiйського гурту «Prāta Vētra» («Brainstorm») Ренарс Кауперс, давала концерти, виконуючи покладенi на власну музику вiршi Зiєдонiса, щоб на зiбранi кошти створити i акредитувати музей поета в перiод економiчної кризи. Iдеальний музей Зiєдонiс уявляв як шлях, дорогу: «Mans muzejs varētu būt ceļš».

Але все ж музеєм (вiрнiше – «оселею муз», за словами поета) мав стати його лiтнiй будинок в селищi Мур’яни. Це унiкальна споруда з очеретяним дахом до самої землi, яку Iмантс Зiєдонiс з дружиною будували у 70-х протягом 5 рокiв разом. За словами голови фонду «Viegli» Жанете Гренде, «музей не про нього самого, не лише про нього: цей музей – про творчiсть, про усвiдомлення себе i свiту, своєї нацiональної ідентичності».

«Аби задум здiйснився, потрiбнi двi речi – воля та провидiння»

Вiдкривши для себе Імантса Зієдоніса, ви пiдете до бiблiотеки з вмiстким наплiчником, аби взяти там все видане ним, що тiльки можна знайти. I яким буде ваше розчарування, коли дiзнаєтесь, що iснує вкрай мало його видань українською. Як дуже пощастить, – вам запропонують першу книгу «Епiфанiй» у перекладi Валентини Силави, видану у 2005 роцi (берiть мерщiй, повернете дуже нескоро). Можливо, пощастить дуже сильно, i знайдуться ще й «Кольоровi казки» (переклад з латиської Михайла Григоріва), якi теж стануть для вас настiльною книгою на довгий час. А кiлька поезій Зієдоніса, перекладених українською Ю.Завгороднім, В. Коротичем, І. Драчем, В.Лучуком (якщо вдасться знайти їх), вiдкриють завiсу, за якою – бездонний поетичний доробок митця, майже недоступний українському читачевi.

Власне, так в українських Сумах на початку 2025 року i народилася iдея привнести в нашу культуру поезiю Зієдоніса, твори якого загалом – поза часом i простором. Ну дiйсно ж – чим ще зайнятися у прифронтовому мiстi? «Одна лише межа рухається. Межа є лiнiєю прикордонникiв i митців». Це з «Епiфанiй». Так i живемо – на межi, вiдчуваючи мистецтво життя, стаючи його митцями в умовах, що й самого життя (не те, що творчостi) не передбачають.

Читайте вірші з майбутньої книги: Поезія Імантса Зієдоніса у перекладах українських поетів

«Все можна в темноті загубити, але себе – тільки знайти»

Лише питання часу – коли одним з експонатів музею Імантса Зієдоніса стане книга перекладів його поезій українською мовою, що народжується просто зараз, у час війни – як проголошення цінності людського в нелюдських умовах. Адже прекрасному потрібно допомогти з’явитися і в нашій культурі.

«Обіцяйте мені що-небудь, обіцянка теж є перспектива, коли іншої більше немає, або ще немає».

Автор нарису Юлія Наумко