Іван Стешенко. Лебединський оперний діамант

Іван Стешенко — оперний та камерний співак, бас-кантанте (баритональний бас), артист, якого називали «українським Шаляпіним».

Пролог

Коли з плином часу з життя йде літератор, композитор або художник, то у нащадків все ж залишається можливість доторкнутися до генія минулого через його творчу спадщину. А ось музиканти, співаки, танцюристи або актори театру до останніх років після свого відходу перетворювалися на легенди. Ну тобто всі вірили, що Паганіні грав так, як ніхто з людей. Але як? Або Щепкін… Чим він брав та захоплював публіку? Замість відповіді — тільки фантазії на базі відгуків сучасників.

Іван Стешенко

Іван Стешенко

І навіть у наші дні, коли за талановитим музикантами вже залишаються записи, однаково стовідсоткової справжності в них немає. Бо артист на сцені — це ж не тільки майстерність, а ще й насамперед унікальна неповторна жива енергетика, яку практично неможливо відтворити механічними засобами, як неможливо зберегти прекрасну квітку або жіночу красу, скільки не фотографуй її з усіх ракурсів. Бо існують речі, які тільки тут і зараз. Вони, власне, і називаються життям.

Злет 

Іван Никифорович Стешенко народився на Сумщині в місті Лебедині 24 січня 1894 року. Пішов у кращий світ 2 травня 1937 року у Москві. Причина смерті — давня хвороба нирок. Доля, яка подарувала йому тільки 43 роки життя, натомість наділила Стешенка унікальним артистичним талантом, що поєднував у собі феноменальний голос, яскравий драматичний дар та привабливу зовнішність. Також до щедрот долі варто зарахувати зустрічі з людьми, які рано помітили й оцінили обдарованість юнака, та допомогли його здібностям розкритися у повній мірі.

Іван походив зі співочої сім’ї і вже в шість років був прикрасою церковного хору лебединської Успенської церкви. Там його почув граф Василь Капніст і взяв солістом до церковного хору села Михайлівка поблизу Лебедина. Після ломки голосу чистий дискант Івана змінився на баритональний бас оксамитового тембру і його запросив у Суми солістом до свого хору цукрозаводчик та меценат Павло Харитоненко.

Згодом син графа В. Капніста Олексій відрядив юнака на навчання до Петербургу і взяв на себе оплату курсу. Далі вже до Капніста долучився П.Харитоненко. За їхні спільні кошти Івана Стешенка було направлено до італійських професорів співу.

Незабаром прийшли й нагороди. 1914 року Іван Стешенко отримує першу премію на Міжнародному конкурсі молодих співаків. Цього ж року дебютує на професійній оперній сцені в Бергамо, виконавши партію короля Генріха в опері Річарда Вагнера «Лоенгрін». Йому ще тільки-но минуло 20, а в нього вже  є сім’я – дружина Емілія Орлова, теж вокалістка, та донька Тамара. І усі шанси на вдалу кар’єру, бо за плечима виступи на престижних оперних сценах Італії.

Але почалася Перша Світова, тож співак з родиною були змушені повернутися додому.

Принагідно зазначимо, що приблизно за півроку до народження Івана Стешенка влітку 1893 року в Лебедині в маєтку купця Якова Миколайовича Лисикова за запрошенням господаря жив і творив 20-річний Сергій Рахманінов.

Тобто у цьому невеличкому місті завжди розумілися на високому мистецтві взагалі та на музиці зокрема. Тут жив і творив автор тексту всесвітньовідомого пісенного шедевру «Дивлюсь я на небо» Михайло Петренко, працювали художники Федір Кричевський, Давид Бурлюк та інші непересічні творчі особистості.

Перерваний політ

По поверненню Івана було мобілізовано до Преображенського полку у Петербурзі, де він співав у шпиталях для поранених. Потім трапилися події 1917 року і родина повернулася до Києва. В українській столиці, особливо при гетьмані Скоропадському, було більш-менш спокійно й сито, на відміну від великих російських міст.

Іван Стешенко влаштувався солістом Київської опери, де прослужив чотири сезони. Батьки його дружини, генеральської доньки, були заможними людьми, мали у володінні декілька будинків, у одному з яких оселився Іван з сім’єю. Там у них з Емілією народилося ще двійко дітей: донька Валентина та син Георгій.

А потім прийшла радянська влада і забрала все. Дружина з дітьми подалася до Лебедина, а Іван жив у сирому підвалі, де й схопив ту саму злощасну хворобу нирок, яка його у підсумку згубила.

1921 року Іван Стешенко виїхав за кордон лікуватися.

Коло замикається

Ми не випадково у назві цього нарису використали порівняння з діамантом, тобто з алмазом, над яким попрацював ювелір. Бо Іван Стешенко — це природній талант, який зріс на українських теренах, а потім пройшов огранювання російською, європейською, зокрема італійською, та американською школами вокалу. Протягом першого року перебування за кордоном артист з успіхом виступав у Європі: Польщі, Німеччині, Франції, Великобританії. 1922 року разом з родиною опинився у США, де провів 10 років, періодично перетинаючись на одній сцені зі світовими знаменитостями: Амелітою Галлі- Курчі, Мері Гарден, Тітта Руффо, Федором Шаляпіним, Соломією Крушельницькою…

Тут він пройшов школу творчої конкуренції з корифеями сцени, відшліфував майстерність, брав участь не тільки у класичних, а й у експериментальних постановках, зокрема виконував партію Доктора у філадельфійській прем’єрі опери австрійського композитора А. Берга «Воццек». Опера наробила галасу в мистецьких колах того часу, викликала величезну цікавість публіки і стала справжнім викликом для виконавців.

Поховання Івана Стешенка. Москва. Новий Донський цвинтар

Поховання Івана Стешенка. Москва. Новий Донський цвинтар

Після Америки знову були гастролі на європейських оперних підмостках і нарешті повернення додому. Це сталося 1931 року. Затриматися у Харківській опері не вдалося з побутових причин, тож Іван Стешенко став солістом Харківської обласної філармонії. Об’їхав з гастрольними концертами практично весь Радянський Союз. А потім раптово помер на 43 році життя. Хвороба таки перемогла. Поховано співака у Москві на Новому Донському цвинтарі.

Критика

Важливо наголосити, що Іван Стешенко дійсно був частиною світової плеяди оперних зірок свого часу.

Його виступи, зокрема у Західній Європі, збіглися зі зростанням там цікавості до культури Російської імперії, у зв’язку з великою кількістю російських емігрантів. Зрозуміло, що у місцевих постійно виникали порівняння своїх (західних) митців з тими, що «понаїхали». У цьому сенсі показовою є цитата з рецензії, надрукованої у газеті «The Musical Times» (липень 1930 року).

Росіяни (іноземці всіх вихідців з Російської імперії  тоді рахували  росіянами) були більш кричущі у орнаменті… але коли діло доходило до співу, були у рішучому програші. Кожна вистава у Ковент-Гардені  поставала руйнівною критикою російського стандарту співу. Не було нікого, хто міг би відповісти Леману, Шуману, Андерсену, Стабіле, Фертіль, Понсель, якщо на сцені не було Шаляпіна. Там-сям можна було б підібрати співака, який мав іскру життя і певну компетенцію… виділявся… Стешенко у «Князі Ігорі»…

І якщо Федір Шаляпін вже давно вважався авторитетом занебесного рівня, перед яким знімали капелюха й вочевидь тенденційно налаштовані критики, то Стешенка автор рецензії навіть при такому настрої був вимушений згадати у доброзичливому тоні, бо талант і майстерність артиста виглядали незаперечними.

Український Шаляпін

Взагалі-то порівняння з Шаляпіним, як з еталоном, не міг позбутися жоден бас того часу. Стешенко цей іспит витримав на відмінно. Як неодноразово було вказано у рецензіях на виконання ним партій з «Бориса Годунова», Стешенко довів, що ця опера М.П Мусоргського може існувати і без Шаляпіна, точніше, не тільки з Шаляпіним.

Співаки неодноразово перетиналися в США (зокрема, коли працювали в Чикаго), мали гарні робочі та товариські стосунки. Шаляпін усіляко підтримував молодшого колегу та допомагав тому порадами.

Цікаво, що «українським Шаляпіним» також називали й народного артиста СРСР соліста Київської опери Івана Паторжинського. Але його ми згадаємо лише у тому контексті, що Паторжинський, м’яко кажучи, не зовсім сприяв музичній кар’єрі ще одного геніально співака, що родом з Лебедина – Бориса Гмирі.

Іван Стешенко та Борис Гмиря

Стешенко був на 9 років старший за Гмирю. Обидва починали в одного викладача  — регента лебединського церковного хору О.І. Пінчука. Обидва були феноменально обдарованими майстрами своєї вокальної справи, мали славу та визнання. Але долі їхні склалися по-різному. Борис Гмиря довго шукав себе, тільки у віці 36 років (!!!) закінчив консерваторію і розпочав свою тріумфальну біографію на оперній сцені. А Стешенко за цей час не тільки прожив зіркове життя, а й, на жаль, невдовзі завершив свій шлях на цьому світі.

Сумарний наклад платівок фірми «Мелодія» з записами голосу Бориса Гмирі складає приблизно 7,5 мільярда штук. Його голос, як і голос Шаляпіна можна будь-якої миті почути, скориставшись можливостями всесвітньої павутини.

А щодо Івана Стешенка, відомо, що у 1929 році в США вийшло дві платівки з записами його голосу. Але де вони – невідомо і знайти їх на просторах інтернету наразі неможливо.

Більше про Бориса Гмирю у нарисі: Борис Гмиря. Привід опери

Повернення до Радянського Союзу

Іван Стешенко не єдиний з відомих людей, хто повернувся з еміграції на Батьківщину. У цьому ряду згадуються також Марина Цвєтаєва, Олександр Вертинський…Останній по поверненню також став артистом-гастролером, як і Стешенко. Але чому ж вони поверталися?

По-перше, причиною є Велика депресія (1929-1939 рр.), від якої найбільш постраждали США, Канада та Західна Європа. У ті часи на Заході було не до мистецтва. А Радянський Союз вмів створювати і поширювати міфи про себе. Ці всі виїзні поети на кшталт Маяковського та Єсеніна, котрі виглядали за кордоном забезпеченими та безтурботним людьми, різноманітні піар-акції з демонстраціями досягнень соціалістичної економіки, як наприклад велетенський павільйон Радянського Союзу на Всесвітній Виставці у Парижі, з яким конкурувати міг тільки павільйон нацистської Германії, байка про свободу трудящих та комунізм, на який у Радянській Росії очікують вже незабаром.

Московська пропаганда ще в ті часи і без телевізора вміла працювати так, що навіть всередині імперії люди бачили навколо себе один світ, а вірили в інший, про який читали  в газетах та чули по радіо. Що вже казати про тих, хто довго перебував за кордоном…

Ну і ностальгія по Батьківщині. Більшості людей важливо жити там, де вони народилися, у колі рідної мови, віри, традицій…

У будь-якому разі доля Івана Стешенка після повернення не була щасливою. Йому поталанило не потрапити під репресії, але те, що для артиста такого масштабу не знайшлося місця у Харківський опері, і що про його смерть повідомили тільки «Известия» у декількох скупих рядках некрологу…. Для радянської влади він був і залишився чужим.

Іван Стешенко ув опері "Борис Годунов"

Іван Стешенко ув опері «Борис Годунов»

У цьому сенсі показовою є історія з молодшим сином Івана Никифоровича — Георгієм. Той, під час війни був майором артилерії, пішов добровольцем, воював геройські за що двічі був представлений на отримання звання Героя Радянського Союзу. Але його прізвище кожного разу викреслювали, бо «це ж син того самого Івана Стешенка»…

Епілог

Людство не стоїть на місці. Сьогодні олімпійський чемпіон Давньої Греції навряд чи міг б виконав перший розряд, а так як у ХІХ столітті писали лише «віртуози пера», сьогодні може віршувати кожен, хто володіє  технікою версифікації. Це нормально, бо кожне наступне покоління починає не з нуля, а з того пункту, на якому зупинилося попереднє, засвоюючи напрацювання предків ще у шкільному віці.

Тому може воно й на краще, коли згадка про митця живе у легендах та фантазіях, в захоплених описах його виступів та буремних вражень від них. Образи фантазії з часом не стають архаїчними, навпаки вони завжди живі та актуальні.

І якщо звучання голосу та енергетику Івана Стешенка вже незворотно втрачено і навіть записи знайти неможливо, однаково легенда про нього живе і буде жити, як живе історія про голос Орфея. І кожне наступне покоління буде чути його у своїй уяві сучасним собі. А наша скромна місія у даному випадку, а також у безлічі подібних, полягає в тому, щоб підтримувати пам’ять про чарівний Божий дар, носієм якого був один з нас, людей, з котрим ми на рівних правах складаємо єдиний організм людства.

P.S. Даний матеріал написаний у рамках презентації лауреатів арт-медіа проекту «Культурний острів», метою та змістом якого є популяризація яскравих творчих персоналій, тим чи іншим чином пов’язаних із Сумщиною.

Ще про справжню історію української культури у нарисі Неокласика Миколи Зерова та нова українська поетична мова

1 балл2 балла3 балла4 балла5 баллов (1 голос, оценка: 5,00 из 5)
Загрузка...

Читайте ещё по теме:


Добавить комментарий

Ваш e-mail не будет опубликован.


5 + 1 =