Іван Багряний. Маятник долі

Автор: Игорь Касьяненко · 06.02.2023

Іван Багряний — український літератор, поет і прозаїк. Справжнє ім’я — Іван Павлович Лозов’яга. Згідно до русифікованої версії – Лозов’ягін. Народився у місті Охтирка Сумської області (1906). Похований у місті Новий Ульм, Баварія, ФРН (1963).

Письменник світового штибу. 1963 року мав значні шанси на здобуття Нобелівської премії з літератури. Лауреатству завадила передчасна смерть 56-річного митця.

Іван Багряний

Талановитих поетів, таких, що пишуть ніби медом по молоку, багато, а справжніх, що під своїми фантазіями готові підписатися живою кров’ю — одиниці. Іван Багряний саме з таких.

Легенда про особистість

Наша розповідь, власне, буде не про конкретну людину, а про легенду на ім’я Іван Багряний, яку створив Іван Павлович Лозов’яга. І не тільки своєю творчістю, але й біографією і, так би мовити, способом існування. Лозов’яга не лише вигадав поета Багряного, але й прожив його життя. Життя романтичного героя, який в умовах жорсткої, а іноді навіть пекельної реальності вирішив залишатися собою, продовжуючи ланцюг міфотворчих акцій та населяючи світ собі подібними, вже суто літературними персонажами, такими, як, наприклад, Григорій Многогрішний — головна дійова особа роману Івана Багряного «Тигролови».

Григорій – нащадок одного з українських гетьманів періоду Руїни Дем’яна Многогрішного. А з іншого боку, він багато у чому автобіографічне віддзеркалення автора роману, який теж, як Дем’ян і Григорій, на власній шкірі відчув усі «радості» спілкування зі слідчими таємних канцелярій та мандрівок до Сибіру за рахунок імперської казни.

Маятник долі

Маятник мається, бо не може знайти собі рівноваги. Так точно Іван Багряний постійно змінював modus vivendi на майже протилежний.

Починав трудовий шлях робітником радянського ідеологічного фронту, обіймав досить екзотичні посади — замполіта цукроварні та окружного політінспектора в Охтирській міліції. Але політ душі, в якій вже прокидалася поезія, потребував інших небес. І маятник долі відхилився у протилежний бік. 1925 року Багряний виходить з комсомолу і вирушає в мандри Україною.

Я бачив світ — як Великодній ранок:
Велике сонце запалило небо
І радісно кричить в тім сонці одуд;
В свічадо вод вдивляються тополі…

1925-го Іван друкує свої дебютні вірші у кам’янець-подільській газеті «Червоний кордон», де працює ілюстратором. Тоді ж власним коштом видає в Охтирці збірку перших прозаїчних спроб «Чорні силуети: П’ять оповідань» .

1926 року починає навчання у Київському художньому інституті. Але образотворче мистецтво не довго витримувало конкуренцію з мистецтвом високого слова. Багряний стає учасником спілки селянських письменників з символічною назвою «Плуг». Втім, поезія «від сохи» — теж було не те, чого прагнула муза Багряного.

І маятник знову почав рух у протилежний бік. Молодий літератор змінює «Плуг»на «Марс». На відміну від попередніх товаришів Багряного, які декларували необхідність писати доступною простому народові «земною» мовою, марсіани, себто члени літературного об’єднання «Майстерня революційного слова», виступали за демократичний підхід і за право користуватися будь-якими художніми засобами.

Далекий Схід

При погляді з нашого часу, складається враження, що перші роки радянської влади та достатньо вільного розвитку мистецтва мали на меті виявити усіх яскравих та талановитих, а далі або їх знищити, або ж примусити працювати на режим.

Так сталося і з Іваном Багряним. Спочатку у радянській пресі з’явилися критичні статті, де літератора звинуватили у пропаганді куркульської ідеології. А потім вже й пробив час першого арешту. Це трапилося у Харкові 16 квітня 1932 року, коли він гостював у одного з мешканців горезвісного будинку письменників «Слово», більшість мешканців якого було репресовано у часи Розстріляного Відродження.

Доба Розстріляного Відродження ще тільки починалася. Може тому і вирок був порівняно м’який. Багряному присудили трирічне примусове поселення на Далекому Сході. Там, у Приамур’ї з давніх-давен існувала територія під назвою Зелений Клин, або Зелена Україна. ЇЇ заселили українці декількох поколінь – від репресованих під час Коліївщини до будівників Східнокитайської залізниці. Там одного разу перетнулися життєві шляхи поета-засланця Івана Багряного та його першої дружини Антоніни Зосімової.

Приблизно у тих краях, в умовах дивовижної природи Далекого Сходу відбуваються події роману «Тигролови», який заслуговує на те, щоб по ньому зняти захоплююче пригодницьке кіно. Що й було зроблено режисером Ростиславом Синьком ще у 1994 році.

Тигролови — українська родина мисливців за дикими звірами. До них волею провидіння потрапляє втікач-політв’язень Григорій Многогрішний. І теж знаходить своє кохання.

Багряний на поселенні довго не витримав, сів на поїзд і самовільно подався у рідні краї. Але швидко був зловлений та запроторений вже у табір. Після звільнення повернувся в Україну і… невдовзі знову потрапив під арешт. Тепер на нього стуканув якийсь Даниленко. Це вже була доба розпалу політичних репресій.

Сад Гетсиманський

Здавалося б усе. Багряний повторить трагічні долі своїх репресованих побратимів по «Марсу». Але маятник долі буквально вирвав поета з рук НКВС.

По-перше, Іван сам уперся і не бажав підписувати зізнання. А по-друге, слідчим, дійсно було важко йому пред’явити щось на кшталт організації контрреволюційної змови. Бо у той час, коли інші представники репресованої інтелігенції нібито готували заколот, Іван сидів у таборі.

Враження від цього етапу своєї біографії Багряний у 1948-1950 роках виклав у романі «Сад Гетсиманський». За цією книгою Ростиславом Синьком у 1993 році також знято кіно, точніше однойменний серіал. В обох фільмах Синька головний герой — одна людина. Воно по суті і дійсно так, бо Андрій (про нього трохи згодом) та Григорій дуже схожі і у Багряного — обидва молоді українські інженери-авіатори, яких автор писав з себе.

Саме за «Сад Гетсиманський»у купі з «Тигроловами» українського літератора і було пізніше номіновано на Нобелівку.

«Сад Гетсиманський» — у якійсь мірі є українською римою до епопеї Олександра Солженіцина «Архіпелаг Гулаг», з якою, у свою чергу, назвою та тематикою перегукується «Острів Сахалін» А.П.Чехова — уродженця українського на той час міста Таганріг. Але роман Багряного написано і видано на 20 років раніше за «Архіпелаг».

Людині з розвинутою емпатією читати його важко, бо дія практично весь час відбувається у катівнях НКВС. Головний герой – Андрій Чумак – молодий інженер-авіатор проходить усі можливі кола земного пекла, де у ролі чортів — різноманітні садисти–слідчі, а за Юду – батюшка, котрий на початку роману у домі родині Чумаків читає євангельський епізод про Христа в Гетсиманському саду, зокрема і про поцілунок Іуди, а потім пише на них донос у каральні органи…

І при всьому цьому у романі є моменти сентименту, історія кохання, дотепний гумор і неочікувані повороти сюжетної лінії. А також зустрічі літературних персонажів з реальними людьми. Зокрема, Андрія з Миколою Хвильовим.

Андрій аж зупинився від блискавичного відруху пам’яті… 1932 рік… Тоді тут було Всеукраїнське управління ОГПУ; його отак теж вели на допит — в пальто наопашки, в розшнурованих ботинках на босоніж, взятий з самотньої келії і супроводжуваний двома аргатами….Йшов у супроводі посиленого конвою. Думав про методи оборони на наступній «ставці» і раптом… — побачив свого вчителя й натхненника! Ось на цім самім місці він стояв разом з другим. Низенький, сухорлявий, з великими очима, з широкими чорними бровами і смутний-смутний. .. Це був Микола Хвильовий. Бог, на якого Андрій молився з усіма своїми товаришами. Андрій колись мав щастя познайомитися з ним особисто. Цей маленький чоловік ще до знайомства був провідною зорею його молодості…

Тут Іван Багряний не тільки про Андрія, а й про себе теж сказав, між іншим.

У кожної людини своя межа, до якої вона здатна виносити тілесні муки під час катувань. Те, що тортури витримав Андрій Чумак викликає повагу. А те що їх витримав сам Іван Багряний є вагомий аргументом для захоплення перед силами його душі і розуму.

Війна. Українське підпілля. Еміграція

Після другого ув’язнення, що завершилося лише 1940-го року, Багряний на деякий час повернувся додому в Охтирку. Невдовзі почалася війна і на охтирську землю прийшли гітлерівці. Іван спочатку придивився до нових «визволителів», зрозумів, що принципової різниці з попередніми тюремниками тут не вбачається і врешті-решт подався на Галичину, де став до лав українського визвольного руху. Дружина поета Антоніна Зосимова залишилася в Охтирці. З нею — їхні спільні з Іваном діти – Борис та Наталка.

З наближенням радянських військ Багряний перебрався до Хорватії, квітень 1945–го провів у Загребі, потім переїхав до австрійського Інсбруку і нарешті зупинився в таборі для переміщених осіб в Новому Ульмі.

Своя правда

1946 року Іван Багряний видав невеличку книжку «Чому я не хочу повертатися до СРСР?». Так він посварився з радянською владою, бо у брошурі було все, про що він потім розповів у згаданих вище романах.

1953 року у Німеччині вийшов роман Багряного «Огненне коло», де автор у художній формі доводив, що дивізія «Галичина» і взагалі співпраця з нацистами — це була трагічна помилка українців. Між іншими у творі є вражаюча сцена, де один з героїв, вояк дивізії Галичина, дуже хоче побачити очі ворога. І нарешті серед екіпажу підбитого ворожого танку зустрічає…свою кохану дівчину.

Зрозуміло, що після «Огненного кола» Багряний перестав вважатися своїм і серед націоналістів.

Взагалі, за світоглядом Багряний, схоже, був типовим представником української інтелігенції минулого ХІХ століття, тобто народовольцем по духу та патріотом України по суті. З такими «архаїчними» поглядами йому було важко знайти собі однодумців. Важко, але можливо. З 1948 р. і практично до свої останніх днів Іван Багряний очолює Українську революційно-демократичну партію (УРДП), програмною метою діяльності якої було створення незалежної демократичної української держави.

Така ж сама лінія на принципове відстоювання власних погляді властива і стосункам Багряного з літературним оточенням. Тут ми дамо слово самому поету.

Хто найбільший поет в Україні?
…..
Якщо до геніальності — то найбільший Шевченко.
Якщо до зросту — то Маланюк.
Якщо до розбещеності — то Сосюра.
Якщо до ренегатства — то Рильский .
Якщо до академічного боягузтва — то Тичина.
Якщо до компартійності — то Бажан.
Якщо до геніальної хаотичності — то Осьмачка.
Якщо до расової чистоти — то Єндик.
Якщо до грецької міфології — то Зеров.
І так далі. І нарешті:
Якщо до невідомості — то Багряний.

Попереджаючи звинувачення в амікошонстві ми залишимо наведену цитату без коментарів.

Особисте життя. Спроба друга

Маятник долі не зупинявся. І переніс Івана від жінки, яку він навіки втратив разом з Батьківщиною, на чужину до іншої, котра нарешті подарувала йому рівновагу. 1946 року відбулося знайомство Івана Багряного з Галиною Тригуб. За рік вони одружилися та народили у цьому шлюбі двох дітей.

Моїй любій дружині Галині Багряній, уродженій Тригуб, — єдиній моїй опорі в цій страшній людській пустелі присвячую й навіки цю книгу дарую.

Таке автограф залишив Багряний на титульному листі роману «Людина біжить над прірвою», що був виданий вже після його смерті. До речі, злі язики пліткували, що «Тигроловів» написала саме Галина, а не Іван. Але це скоріше комплемент пані Багряній або просто один із міфів, якими досі оточена особа Івана Павловича.

Іван, Галина, Нестор та Роксолана Багряні

Варто підкреслити, що Галина Тригуб вийшла заміж не за Івана Лозов’ягу, а за Івана Багряного, чиє життя Лозов’яга придумав і так буремно прожив. Діти Івана та Галини — Нестор та Роксолана – також носять прізвище легенди. І дуже добре усвідомлюють, якого рівня особистістю був їхній батько.

А от син від шлюбу з Антоніною – Борис Зосімов батька не визнав навіть за нових часів, коли в Охтирці з’явився пам’ятник поету. І його теж можна зрозуміти.

Творча скарбниця

Іван Багряний писав романи, повісті, п’єси та оповідання. Створив більше десятка поем, одна з них — «Ave Maria» (Харків, 1929) — була миттєво заборонена більшовиками і разом з романом у віршах «Скелька» спричинила перший арешт поета. Видав чотири поетичні збірки. Віршував для дітей. Перекладав світових класиків.

Після остаточного від’їзду з Охтирки поезія Багряного набралася галичанських соків, які разом із невтраченими слобожанськими створили лексично насичений коктейль його післявоєнних віршів.

Охтирка. Пам’ятник Івану Багряному

А от щодо змісту, це все схоже на ті глави «Божественної комедії», де Данте зводить рахунки зі своїми політичними опонентами. Тут вірогідно далися взнаки активні та напружені труди Багряного на ниві публіцистики та партійної журналістики.

Натомість його ранні поетичні спроби, цікаві саме чистою прозорою поезією, побудованою на вічних темах і символах. Одним з віршів тієї початкової пори ми і завершимо нашу розповідь, яка попри всі зусилля зробити її максимально стислою, пропускаючи купу важливих подій, однаково перетворилася на лонгрід. Воно і не дивно. Адже у ній на однакових правах переплелися бурхлива дійсність і натхненна фантазія, герої книг і персонажі реальності, коливання маятника долі, миті окремого людського життя та всесвіт загальнолюдської пам’яті.

На стернях (1927 р. журнал «Глобус»)

Не котяться золоті хвилі ранком
І не дзвенять.
Мов вибита плащувата циганка,
Лежить стерня.

…Розлогий шум… голубий дзвін липня —
згадавсь на мить.
На ноги бліде павутиння липне,
Немов щемить.

И поколота на стерні нога боса
Щемить, як гріх.
А вітер падає на межі й голосить,
Свистить вгорі.

Все оддано, все взято, лише хмурість
В межі лежить.
Та зграї ріль сховали в собі мудрість,
Щоб знов ожить.

Годину день зміняє льотом скорим…
Ідуть літа.
На стернях цих наново буйна порость
Повироста.

Повернеться і ластів’ячий стрекіт,
І злото хвиль…
І закиває вам так радісно здалека
Німий ковиль.

Повториться учора пережите знову
Як сотні літ.
Лиш нам не повернутись (хіба крім в слові)
Одквітлий квіт.
Повториться… І буде славний липень
Десь будемо й ми…
На ноги бліде павутиння липне
Немов шумить.

Ніде ніхто.
Розлито сірі фарби
І німо так.
Лиш вітер відбирає грубо скарби,
Свистить в кулак.

P.S. Даний матеріал написаний у рамках презентації лауреатів арт-медіа проекту «Культурний острів», метою та змістом якого є популяризація яскравих творчих персоналій, тим чи іншим чином пов’язаних із Сумщиною.

Читайте ще про одного непересічного митця, уродженця Сумщини: Павло Грабовський — український поет і дідусь радіотелефоту