Микола Хвильовий. Романтик шаленої епохи
Микола Хвильовий — літератор, публіцист і громадський діяч. Один з лідерів українського Відродження 20-х років минулого століття.
Народився 13 січня 1893 р. у Тростянці Сумської області. Пішов із життя шляхом самогубства 13 травня 1933 р. після спільної з письменником Аркадієм Любченком мандрівки Україною, коли він, член КП(б)У з 1919-го року, на власні очі побачив жахи Голодомору.
Микола Хвильовий
А тут ще й арешт однодумця, однопартійця та близького товариша літератора Михайла Ялового… А ще треба додати тиск на самого Хвильового, закриття його суспільно-літературних проектів, марні намагання зламати себе самого аби залишатися у річищі генеральної лінії партії…
Аlter ego
Микола Хвильовий пройшов фронти Першої світової. У часи Громадянської війни – червоний командир. Ще у шкільному віці відрізнявся надмірною емоційністю, із-за чого навіть був виключений з гімназії, іспити за яку здав екстерном.
Участі у бойових діях додатково вплинула на стійкість нервової системи. Мав суїцидальні схильності, двічі намагався застрелитися, але тоді не знайшов у собі сил. До того ж зловживав алкоголем.
При цьому був наділений дивовижною харизмою, вмів впливати на людей, мав купу друзів та шанувальників. Особиста енергія Миколи Хвильового сьогодні вважається однією з головних рушійних сил українського літературного процесу 20-х років минулого століття.
Справжнє прізвище Хвильового – Фітільов. Син збіднілого російського дворянина, Микола Григорович Фітільов вигадав Хвильового і прожив його долю точнісінько так же, як Павло Губенко придумав Остапа Вишню, а Іван Лозов’яга — Івана Багряного. До речі, всі вони родом з нинішньої Сумської області.
Тоді взагалі вважалося романтично–революційна шиком заводити собі соціальні аlter ego: Ленін-Ульянов, Сталін-Джугашвілі, Зинов’єв-Радомисльський, Троцький-Бронштейн …
Геть від Москви!
Хвильовий відомий проголошенням епатажних, з огляду на ситуацію, у якій це відбувалося, гасел: «Геть від Москви!», а також «Дайош Європу!».
Цікаво, що дослідники так і не знайшли у публікаціях Хвильового таких формулювань. Гасло ніби саме собою виникло з виру ініційованих їм літературних дискусій українських культурних діячів, що почалися 1925 року. Там дійсно мова йшла про те, що українським літераторам треба орієнтуватися не на російську, а на європейську літературну традицію.
Хвильовий писав:
… я — не Гастєв, не Маяковський,
не Єсенін.
я з української діжки беру хміль.
І у той же час:
Я тепер покохав город
так весняно, як дуб цвіте.
Вже не ляже на скроню скоро
цей прекрасний безмежний степ.
Не піду на стіжки сіна
і забуду озерну косу,
де ширяв неможливо синій
моїх дум і мрій лосунь…
Але хіба автор тут не виглядає українським Єсеніним? Справедливості заради зазначимо, що це перший з надрукованих віршів Хвильового.
А ось іще:
Я із жовтоблакиття перший
На фабричний димар зліз.
Журавлиних пісень моїх верші
По цехах розставляю — скрізь.
Годувала мачуха-недоля,
Збайстрював мене батько-кукіль…
І до тебе, матусенько рідна,
Моя крице, прийшов звідтіль…
Через наступні рядки теж хтось дуже знайомий зазирає, наче через паркан:
Весняні квартали.
Ріг.
Моя сестра повія…
Вечоріє.
— Беріть мене всі —
для вас
фльондра я.
В ліхтарях червоних
відблиски крові —
це юнача кров
— моя.
Ну тут хіба що рими не такі вишукані, як у Маяковського…
Нарешті Хвильовий сам:
Блакитний мед до уст прилип,
душа — метелик колекційний,
приколена натхненням до небес.
Антени… ах! цікаво… ах!
Блукав і там над містом місяць
і до піщаних берегів
тріпотно кораблі тяглися,
а в щоглах кублився
уламок бурі…
Навіть з наведених прикладів видно, що безумовно обдарований літератор Хвильовий мав усі підстави шукати захист від потужного тиску російської літературної маси. На яку, до слова, у ті ж самі часи працювало і багато талановитих вихідців з України – Анна Горенко/Ахматова, Володимир Нарбут, Михайло Шейнкман/Свєтлов…
Направду заклик «Геть від Москви!» зовсім не стосувався державотворчих та економічних аспектів. Навіть дивно, що більшовицька Москва так злякалася. Вони ж самі твердили, що базис, тобто економіка, визначає надбудову. У тому числі і культуру. А проти спільного базису Хвильовий нічого не мав. Його цікавив напрям розвитку українського мистецтва та літератури зокрема. Більше того. «Дайош Європу!» — це взагалі назва екстремально провладної московської вистави театру Мейерхольда 1924-го року, де малася на увазі всесвітня пролетарська революція.
Більше по це у нарисі Суми-Таганріг транзит, або Зупинка на шляху до вічністі.
Однак галас у столиці імперії здійнявся неймовірний, дійшло аж до Сталіна, той тупнув ніжкою у листі до Кагановича, що був тоді «смотрящім» в Україні, себто Генеральним секретарем КП(б)У. Як наслідок, з’явився термін «хвильовизм» — що означав відрив від генеральної лінії партії.
Хвильовий спочатку намагався уточнювати та пояснювати свою позицію. Йшов лише 1925 рік. У радянському суспільстві ще була можлива дискусія. Хоч і керована. Хвильового навіть випустили за кордон на лікування – можливо сподіваючись, що не повернеться. Але він повернувся.
Щодо прозаїчних спроб то Хвильового називали засновником пореволюційної української прози (академік Олександр Білецький, 1926 рік). Якщо у когось виникне бажання у цьому пересвідчитися, головне не починайте з новели «Я(Романтика)», котра являє собою монолог садиста-чекіста, що шукає і таки знаходить ідеологічні підстави для ліквідації власної матері. Це твір не для естетів зі слабкими нервами.
Взагалі, щоб розуміти вчинки та мотивації людини, котра активно діяла у суспільній площині минулого, обов’язково треба враховувати історичний контекст. Тому, продовжуючи розповідь про Миколу Хвильового, спробуємо паралельно максимально стисло відтворювати атмосферу тодішньої доби.
Українське відродження перших років СРСР
Громадянська війна 1918-1921 років поділила населення України на два табори. Головним прагненням одних виступала соціальна справедливість — їхнім лідером можна вважати Нестора Івановича Махно. Для інших першочерговою метою стала реалізація української ідеї – навколо неї гуртувалися УНР, Гетьманщина Скоропадського та Директорія Петлюри-Винниченко.
Білі в Україні підтримки практично не мали, бо асоціювалися з полицейскою владою російського царя та панів-дворян.
А ось більшовики змогли перетягнути на свій бік значну частину населення, коли пообіцяли землю селянам, фабрики робітникам, а інтелігенції — національну самостійність, хоча й у статусі союзної республіки. Ця форма тоді ще не була наповнена конкретним змістом, зокрема до тексту союзної угоди увійшла ленінська ідея щодо права вільного виходу з Союзу. Романтики українського руху, у свою чергу, наповнювали новостворену конструкцію власними мріями. Між тих романтиків був і Микола Хвильовий.
Час від закінчення громадянської війни до початку масових репресій називається українським Відродженням. Або червоним Ренесансом. По суті це був шлях до прірви, який лідери українського культурного руху долали святковим маршем з мідними трубами та прапорами, не здогадуючись, що їх чекає попереду.
Націонал-комуністи
Націонал-комунізмом називають конформістський рух всередині більшовицької партії, що мав місце на початку радянської влади у декількох союзних республіках. Особливо впливовим він був в Україні. Власне саме українські націонал-комуністи стали тим компромісним рішенням, що в теорії єднало прагнення українців до незалежності, та до соціальної справедливості.
Допоки у столиці більшовицької імперії точилася боротьба за трон Леніна, український націонал-комуністичний рух при підтримці, а частіше/краще при невтручанні вихідців з України Троцького та Зинов’єва розгорнув активну українізацію. На чолі процесу опинилися радянські партійні діячи Олександр Шумський (репресований та вбитий у 1946 р., м. Саратов) та Микола Скрипник (звільнений з усіх посад у 1933 р. після чого наклав на себе руки)
Микола Скрипник
З останнім пов’язана загальна українізація суспільства у 20-роках ХХ століття. Зокрема, мова про українізацію преси, шкільної освіти та навіть діловодства. 1927 року в УРСР була проведена реформа орфографії та введений так званий «скрипниківський правопис». Мудрим кроком Миколи Скрипника, на той час наркома освіти, було запрошення у комісію по розробці нової граматики українців Заходу, який тоді ще не був у складі УРСР. У відповідь галичани погодилися визнати новий правопис як єдиний для української мови. Скрипниківкою, до слова, і досі послуговуються на деяких українських телевізійних каналах.
1928-1933 року побачив світ Академічний російсько-український словник за редакцією Агатангела Кримського (репресований, загинув у в’язниці м. Кустанай 1942 р.) та Сергія Єфремова (репресований, загинув і в’язниці м. Владимир, 1939 р.). Щоправда друком вийшло тільки три томи. Четвертий вже потрапив під заборону.
Зазначені вище процеси супроводжувалися масштабною культурною революцією, одним з лідерів і натхненників якої був Микола Хвильовий.
Терор голодом
Голодомор – штучний голод організований в Україні Сталіним та його поплічниками у 1932-1933 роках.
Ще 1921 року більшовики зрозуміли, що конфіскація сільськогосподарської продукції та пов’язаний з нею голод діють на селян таким чином, що люди гублять мотивацію до спротиву. Саме тоді, після рейдів червоних продзагонів по українським селам, почалися невдачі селянського війська Нестора Махна.
Коли за 10 років після громадянської Сталін зіштовхнувся з масовим спротивом процесу насильницької колективізації, він знову застосував терор голодом. Тепер усе було організовано згідно з класичним сценарієм, за яким московити діють завжди. Терор голодом, холодом, руйнуваннями житла непокірних — єдина мова, якою ці брати-каїни вміють умовляти українців Особливо голосно перегукуються з сьогоднішнім часом тисячі журналістів–пропагандистів, котрі у роки Голодомору заїхали в Україну, маючи завдання створити картину «масового приховування українськими куркулями зерна, якого так потребувала молода радянська держава». Власне для того, щоб читати та засвоювати всю цю пропагандистську отруту більшовикам і потрібна була всенародна грамотність. Телебачення ж іще не було. Хоча його тоді вже і придумав онук Павла Грабовського.
До конфіскації зерна доєдналися натурштрафи, коли з хат вигрібали взагалі все, що можна було їсти. Іншими словами, ціллю було не тільки зерно, а ще й знищення частини українського селянства.
Українські націонал-комуністи як могли протидіяли біді. І у підсумку, знову ж таки за класичною московської методою були обвинуваченні у «перегибах», які нібито привели до масового голоду. Невдовзі Сталін взагалі прикрив націонал-комуністичну вольницю. У ворожій діяльності були звинувачені 56 з 62-х членів ЦК, обраних на XIII з’їзді КП(б) у травні-червні 1937 року . А з 11-ти членів політбюро ЦК КП(б) 10 були репресовані.
Микола Хвильовий до подорожі Україною цілком міг не знати про масштаби народного лиха. Організатори Голодомору старанно ізолювали села, які вони засудили до голодної смерті, не допускаючи будь-яких контактів із зовнішнім світом.
Український літературний процес
Взявши курс на подолання неграмотності, радянська влада приділяла пильну увагу творчій та науковій інтелігенції. Безумовно нелояльних висилали або ліквідовували. З іншими співпрацювали. А далі дивилися на їхню поведінку.
Митцям, які мали можливість друкуватися, держава платила доволі щедрі гонорари. А друкувалися ті, хто входив у відповідні письменницькі спілки та організації, що вели між собою активну літературну дискусію за право визначати битий шлях української культури.
Столицями літературних процесів вважалися, зрозуміло Харків та Київ. Однієї з найпотужніших виступала студія «Гарт»(1923-1925), на чолі з Василем Блакитним. Спілка мала філії у багатьох містах УРСР. До неї входив і Микола Хвильовий. А також Володимир Сосюра, Павло Тичина, Олександр Довженко, Микола Куліш, Михайло Йогансен та інші відомі літератори.
1925 рік. Зліва направо у першому ряду: Володимир Сосюра, Павло Тичина, Микола Хвильовий. Зліва направо у другому ряду: невідомий, Іван Дніпровський.
Після передчасної смерті Василя Блакитного (у 32 роки від хвороби серця), «Гарт» розпався і на його місці виникла організована Хвильовим «Вільна Академія Пролетарської Літератури» — ВАПЛІТЕ. До складу «академії» увійшли не всі члени «Гарту». Частина 1926 року заснувала ВУСПП — Всеукраїнську спілку пролетарських письменників.
Також діяла відповідно орієнтована спілка селянських письменників «Плуг». А ще аполітична, попри назву, «Майстерня революційного слова» – Марс, що походила від письменницької організації «Ланка», яка у свою чергу відокремилася від київської спілки «Аспис» (Асоціація письменників), до складу якої входило об’єднання «Неокласики», лідером якого був професор української літератури та віртуоз сонетної форми Микола Зеров (розстріляний у 1937 році).
Взагалі об’єднання у спілки не властиве єству творчих людей. Кожен справжній митець створює власний неповторний світ і почувається його деміургом. А тут організаційна дисципліна, членські внески, збори, необхідність прислуховуватися до бажань та думок інших деміургів…
А з іншого боку, тільки учасники спілок мали доступ до державних коштів. Пам’ятаєте — «Пиво лише для членів профспілки»? Тому творцям-індивідуалістам доводилося упокорювати гординю і терпіти один одного заради хліба насущного.
А хліб, як правило, був з маслом.
Забезпечена людина
Про матеріальні статки нашого героя ми можемо судити по тому, що він наприклад одного разу подарував своїй донці шикарний білий рояль.
Справа там розгорталася так. 1920 року у Богодухові Хвильовий взяв шлюб з місцевою вчителькою Катериною Гащенко. За рік на світ божий з’явилася їхня донька Іраїда. Невдовзі чоловік поїхав підкорювати столичний Харків, де спочатку проживав у гуртожитку один. Ну і діло молоде, одного разу стрибнув у гречку. Та ще й був застуканий Катериною.
Так вони й розійшлися. Катерина, кажуть, кохала Миколу до останніх днів життя, але зовні поводилася максимально жорстоко, зокрема заборонила будь-які побачення з дитиною і навіть переписала доньку на батьківство свого нового чоловіка Дмитра Кривича. З часом вони теж переїхали до Харкова. Ось тоді Хвильовий і зробив доньці шикарний презент у вигляді білого роялю, який зрештою так і залишився біля під’їзду, бо горда Катерина заборонила Іраїді приймати подарунок.
Ми вже згадували про закордонну мандрівку Хвильового, що тривала з грудня 1927-го по березень 1928 –го. Він тоді перебував у Берліні та Відні. Лікував туберкульоз. І мав на це відповідний кишеньковий капітал.
Як і на те, щоб робити внески у будівельний кооператив. Саме там, у квартирі № 9 кооперативного будинку письменників «Слово» Микола Хвильовий застрелився у 1933-му…
Спочатку було Слово. Потім Крематорій
Будинок «Слово» було побудовано коштом членів кооперативу літераторів, та ще й з додатковим внеском держави у розмірі 51 000 карбованців. Будівля вийшла елітна, з високими стелями, ізольованими кімнатами, соляріями на даху, центральним опаленням, телефонами, спортивними майданчиками у дворі та навіть бомбосховищем. Але доля її склалася зовсім не так, як про це мріялося щасливим новоселам.
З шестидесяти шістьох квартир незабаром було репресовано мешканців сорока. Заарештовували не тільки господарів, але й гостей. Першим таким гостем 16 квітня 1932 року став Іван Багряний. Він потім і назвав «Слово» «Крематорієм». Зокрема і за «воронки», що приїжджали по його мешканців уночі.
Так московський режим знищував українську творчу інтелігенцію. І навіть через багато років, ненависть імперської влади до всього українського не вщухла і втілилася у прильот по будинку «Слово» після початку повномасштабної війни московської імперії проти вже незалежної України.
Микола Хвильовий з родиною. Праворуч дружина Юлія Уманцева. Ліворуч — дочка Люба
Хвильового також не минула арештантська чаша. З другою дружиною, Юлією Уманцевою, він познайомився в НК (у Чека тобто), коли перебував під вартою, та ще й за крок до трибуналу. Кажуть, що його врятувала саме Юлія, котра там працювала. Це трапилося 1919 року. Згодом вони перетнулися у Харкові. Юлія Уманцева вже мала доньку Любу, котру Микола Хвильовий прийняв як рідну і навіть заповів їй авторське право на свої твори.
До речі, Юлія Уманцева – один з літературних псевдонімів Хвильового. Отака у них було духовна спорідненість.
Прощальний концерт
Микола Хвильовий, хотів того він сам чи не хотів, був духовно дуже близьким із Володимиром Маяковським. Обидва за сумою біографії, літературного обдарування, публіцистичної енергії та впливу на оточуючих заслуговують на звання ідейних лідерів (кожен свого) революційного творчого покоління.
Маяковський пішов 14 квітня 1930 року. І як справжній поет – змалював це у віршах.
Все чаще думаю —
не поставить ли лучше
точку пули в своем конце.
Сегодня я
на всякий случай
даю прощальный концерт.
Хвильовий також дав прощальний концерт. 13 травня запросив до себе друзів, пригостив чаєм, пограв їм на гітарі, потім сказав, що хоче прочитати новий твір. І вийшов у кабінет, нібито за рукописом. Назавжди.
P.S. Даний матеріал написаний у рамках презентації лауреатів арт-медіа проекту «Культурний острів», метою та змістом якого є популяризація яскравих творчих персоналій, тим чи іншим чином пов’язаних із Сумщиною.
Ще про історію України: Диво на Віслі. Відлуння та наслідки
(3 голос, оценка: 5,00 из 5)
Загрузка...
комментарии