Михайло Петренко як еманація колективного генія

Михайло Миколайович Петренко – український поет ХІХ століття. Одночасно українофіл та імперський державний службовець. Автор всесвітньо відомого вірша «Дивлюсь я на небо та й думку гадаю».

Біографічний портрет

Михайло Петренко народився 1817 року. Місце та дата народження невідомі. Дитинство майбутній поет точно провів у Слов’янську нинішньої Донецької області, де мешкала багатодітна родина його батька – губернського секретаря Миколи Петренка. Тоді це була Слобідсько-Українська губернія. Ностальгічні спогади про краєвиди, що оточували  хлопця у перші роки життя пізніше художньо оформилися в однойменному вірші.

…Слов’янськ, Слов’янськ! Як гарно ти
По річці Тору, по рівнині
Розкинув пишнії садки,
Квіти пахучі по долині
І так красуєшся собі!
Твої дівки цвітуть так мило,
Їх чорні брови, їх пісні —
По Україні перве диво
І перша слава для річей.
Нігде нема таких очей,
Які слов’янки мають очі…

Наступні більш-менш достовірні відомості починаються з 1833 року. У той час Петренко живе у Харкові, де у 1841 році завершує повний університетський курс. Навчався на юридичному факультеті.

Михайло Петренко

Михайло Петренко. Художня реконструкція О.Чередниченка

Того ж року його однокашник (тільки на курс молодший) Олександр Корсун видає україномовний альманах «Сніп», куди між інших входить цикл віршів Михайла Петренка під загальною назвою «Думки». До цієї добірки зокрема увійшов і вірш «Дивлюсь я на небо».

У Харківському університеті тієї пори існував український літературний гурток, який, з легкої руки дослідника історії літератури початку ХХ століття Агапія Шамрая ще називають Харківською школою романтиків. Збори «романтиків» відвідували зокрема Микола Костомаров, Амвросій Метлинський та навіть «батько української прози» Григорій Квітка-Основ’яненко. У колі учасників і Корсун з Петренком.

Костомаров так описував Петренка: … Петренко бідний студент меланхолічного характеру, що у віршах зазвичай звертався до роздумів про свою батьківщину та про стосунки у родині (цитата не буквальна лексично, але точна за змістом).

Бідним студентом без роду та племені називає Петренка і старший за нього на три роки «співромантик» Амвросій Метлинський. І додаває, що цей «бідний студент» — справжній поет та істинний талант. До речі, той же ж Метлинській у передмові до публікації у своїй збірці «Южний руський зборник» стверджував, що Петренко ще написав оперу, але ніде її не друкував. З цього можна зробити припущення, що Петренко знав нотну грамоту і грав на фортеп’яно. Хоча це вже чистої води екстраполяція.

Також про Михайла Петренка згадував Павло Грабовський, зокрема він зазначав, що згідно до свідчень сучасників, у літературному гуртку до якого належав Петренко шанувалася українська мова, та що гуртківцями регулярно влаштовувалися концерти українських пісень.

Щодо альманаху з першою публікацією віршів Михайла Петренка, то він комерційного успіху не мав. Як писав з цього приводу Олександр Корсун у листі до Тараса Шевченка:

… Надрукував 600, продав 50, роздарив 200, а 300 не знаю, куди й діти. Пани кажуть: «Нащо нам?! Хіба ми школярі, чи що?» – А пані кажуть: «Нет, не чытаю такых кныжок. Я тэрпэть не мóжу малосерыйського языку!…

Цікаво, що сам Олександр Корсун народився на українській тоді Таганрожчині та з відзнакою закінчив Таганрізьку гімназію, у якій пізніше навчався Антон Чехов. І не тільки він.

Детальніше про це у нарисі: Суми-Таганріг транзит, або Зупинка на шляху до вічності

Таким чином, ми можемо зробити висновок, що поетом Михайло Петренко став у студентські роки. Причому йому пощастило потрапити у блискуче літературне товариство. Це був край важливий подарунок долі, бо далі на Петренка чекала зовсім не романтична кар’єра чиновника.

Служив він старанно, пройшов шлях від губернського секретаря, що дорівнювало чину козацького сотника часів Гетьманщини, до повітового стряпчого (прокурора) у Лебедині  нинішньої Сумської області, в обв’язки котрого входив нагляд за судами у повіті та контроль за оподаткуванням.

У Лебедин Петренко мешкав з 1849 по 1862 рік, прибув туди вже з дружиною Ганною Миргородовою, з якою мав п’ятеро (за іншими свідченнями вісім) дітей.

Михайло Миколайович Петренко не дожив півтора роки до сумно відомого Валуєвського циркуляру, котрий суттєво обмежував розвиток української мови і за виконанням якого йому, українофілу, ймовірно довелося б здійснювати прокурорський нагляд.

Михайло Петренко. Пам'ятна дошка у Лебедині

Михайло Петренко. Пам’ятна дошка у Лебедині

Поет пішов у засвіти 25 грудня 1862 у віці 45 років від хвороби, що супроводжувалася лихоманкою. Похований на одному з лебединських цвинтарів. Точне місце поховання наразі не відоме. Портретів також не залишилося. Ті що існують – це реконструкції, виконані сумським художником Олександром Чередниченко на основі фотографій онуків: Бориса та Олександра Петренків.

Михайло Петренко та Пантелеймон Куліш

На два роки молодший від Михайла Петренка письменник Пантелеймон Куліш є не тільки автором безсмертного роману «Чорна рада». Він ще був визначною особистістю свого часу і навіть одним з ідеологів українофільського руху. Але на відміну від непримиренного Тараса, Куліш у питаннях національного – «своєнародного» — був романтиком та прихильником культурної еволюції.

Ось як стисло переповідає погляди Куліша Віктор Петров (Домонтович) — ще одна унікальна особистість, але вже з іншого часу. Ми згадували про нього у розповіді про Миколу Зерова.

… Розвиток «своєнароднього» повинен привести до примирення двох ворожих верств, поєднати простоту й заможність, усунути протилежність панського й мужичого, звільнити від прихильності до всього чужого. В цьому полягає завдання націоналізації життя та різних його проявів. Внесення національного елементу в зовнішні форми життя — то крок до примирення двох верств, що приведе й до дальшого, внутрішнього примирення.

Скоріше за все саме на таких засадах фундував свій світогляд і Михайло Петренко. В його віршах немає закликів до боротьби і взагалі практично відсутній соціальний аспект. Петренко концентрується на людині як центрі світобудови. Його хвилює не соціальна реалізація, а так би мовити апріорна екзистенціальна неможливість сповна скористатися  тим, що потенційно дає людині сам факт життя.

Зрозуміло, що у цих пошуках він вимушений користуватися лише тим арсеналом поетичних засобів, котрі були наявні у його час. Певно тому у віршах Петренка зустрічаються не вельми характерні для тієї доби сліди творчого пошуку, зокрема експерименти з римуванням та ритмікою.

Власне соціальний момент у Петренка теж присутній. Але він втілюється лише у тому ж тяжінні до «своєнародного», шо й у Куліша. Інакше пояснити доволі гармонійне поєднання прокурорського та поетичного в одній особистості важко.

Цікаво, що у сучасній Незалежній Україні Шевченка ставлять набагато вище за Куліша. Однак у життя втілюють саме філософію Куліша, яка полягає в примиренні панства та бідноти на базі верховенства ідеалів національного: мови, традицій, ритуалів та відповідного погляду на історію. А Тараса Шевченка, хоча і вважають офіційним пророком та державним генієм, але не читають і тим більше не слухають. А між тим Кобзар з цього приводу висловлювався відверто та недвозначно:

І на Україні добро.
Між горами старий Дніпро,
Неначе в молоці дитина,
Красується, любується

На всю Україну.
А понад ним зеленіють
Широкії села,
А у селах у веселих

І люди веселі.
Воно б, може, так і сталось,
Якби не осталось
Сліду панського в Украйні!..

Михайло Петренко та Тарас Шевченко

На Галичині українці завжди любили та поважали Шевченка. Так, що будь-яку гарну поезію нез’ясованого авторства приписували Кобзарю. Зокрема 1876 року у рубриці «З недрукованих ще поезій Тараса Шевченка» львівського літературного журналу «Правда» було оприлюднено вірш «Дивлюсь я на небо». На щастя для справжнього автора це була не перша публікація тексту і, хоча тільки аж у 1887 році, але помилку було виправлено. Пояснена вона була тим, що цей вірш знайшли переписаним власною рукою Шевченка в його альбомі.

Окрім цього так би мовити віртуального перетину, існує досить велика вірогідність, що у Лебедині відбулася і реальна зустріч двох поетів. На початку червня 1859 року Шевченко подорожував Україною, зокрема відвідав Суми та Лебедин, де гостював у братів Олексія та Максима Залеськіх.

Протягом тієї мандрівки III відділ окремо сповіщав жандармські управління всіх губерній України, куди мав завітати Шевченко, шо до них прямує «небезпечний політичний злочинець», котрого не можна залишати без пильного догляду. Зрозуміло, що місцевий прокурор Петренко мав бути в курсі. І український поет Петренко теж.

Цікаво, про що вони розмовляли (або розмовляли б) – прокурор та політв’язень, геніальний та плодовитий митець, що став символом нації, біографія котрого досліджена ледь не по дням та малий за творчим доробком поет, про якого залишилися доволі скупі відомості, але який написав вірш, що у вигляді пісні цілком може вважатися візитівкою української культури .

У цьому місці ми дозволимо собі невеличкий ліричний  відступ, за допомогою якого спробуємо пояснити назву нашого нарису.

Ейдос та еманація

Відповідно до філософії Платона на небі, тобто у якомусь вищому, надлюдському, досяжному лише для богів вимірі, існують ейдоси або ідеї речей, котрі приймають різноманітні втілення на землі. Наприклад, на небі є ідея стола. Стола взагалі. А на землі вона втілюється в безліч різноманітних конкретних матеріальних столів, які трактуються як еманації загального ейдосу стола.

З поетами працює та ж сама тема. Можливо уявити, що десь на небі перебуває ейдос узагальненого колективного поета, еманаціями якого є всі земні віршотворці.

Враховуючи, що поезія – найвища форма існування мови, а мова – одна з перших ознак нації як культурного феномену, варто припустити, що той колективний геній поезії є національним, а вже далі, ще вище над ним панує генеральний Ейдос, що являє собою ідею такого, умовно кажучи, Всеосяжного Поета, творчість котрого є вищою формою існування єдиної довавілонської протомови і котрий об’єднує у собі усіх колективних національних поетів Всесвіту.

Вищезазначене веде нас до логічного висновку, що всі поети рівні. Якимось дивовижним чином епоха призначає одного з них своїм головним генієм, пророком та дороговказом. Але минає час і тексти минулої доби невблаганно стають архаїчними для читачів з прийдешнього покоління. І геній та пророк перетворюється на систему пам’ятників, музейних експонатів, розділів шкільної програми та пліток про його особисте життя. Творчість і діяльність його цікавлять нову генерацію виключно в історичному контексті. А місце поточного генія займає наступний, бо як же нам без кумирів та провидців.

Та інколи у цьому логічному ході змін трапляються виключення. І якийсь текст звільняється від впливу часу і залишається таким же нагальним для наступних поколінь, як і для сучасних автору. Ніби отой небесний колективний Ейдос Всеосяжного Поета в мить його створення сконцентрував усю свою потужність в одній еманації. Так, це була мить. Геніальна мить особливого натхнення. А потім речі повернулися на свої місця. І автор знову став одним з багатьох. Але подарований йому колективним Ейдосом вірш залишився! І розпочав жити своїм окремим життям.

Така щаслива доля спіткала вірш Михайла Петренка «Дивлюсь я на небо», що вперше був надрукований під назвою – як по-доброму інколи жартує провидіння! — «Недоля».

Космонавт Павло Попович

Космонавт Павло Попович

Петренко і небо

Михайло Петренко неодноразово скеровує свій поетичний погляд на небо, ніби відчуває, що саме там б’є джерело того геніального натхнення, бризки від якого інколи падають і на його твори.

По небу блакитнім очима блукаю
За думкою думку туди посилаю;
Тону там душею, тону там очами
Глибоко, глибоко поміж зіроньками.

Або

Схилившись на руку, дивлюся я
В вечірнє крайнебо далеке і глибоке…
І чую: проситься душа моя
Туди, де потонуло в хмарах око.

Але навіть у найсміливіших мріях поет не міг собі уявити, що майже за сто двадцять років після створення вірша «Дивлюсь я на небо» він прозвучить … не просто з неба, а з самого космосу. 12 серпня 1962 року його як пісню виконав космонавт Павло Попович, що у той момент знаходився на орбіті Землі. І це була перша пісня, що прилетіла до людей зі Всесвіту. А не навпаки, як зазвичай.

Зрозуміло, що у даному випадку величезне значення грає музика композиторки Людмили Александрової в аранжуванні та обробці Владислава Заремби. Але спочатку було слово.

P.S. Даний матеріал написаний у рамках презентації лауреатів арт-медіа проекту «Культурний острів», метою та змістом якого є популяризація яскравих творчих персоналій, тим чи іншим чином пов’язаних із Сумщиною.

Читайте про ще одного великого таланта, життя якого пов’язане з Лебедином у нарисі: Іван Стешенко. Лебединський оперний діамант  

1 балл2 балла3 балла4 балла5 баллов (оценок ещё нет)
Загрузка...

Читайте ещё по теме:


комментариев 8

  1. Олександр Петренко:

    Текст непоганий, головне без явних помилок. Хіба що: — треба Миколу замінити на Михайла у наступній фразі: «…бо далі на Миколу Петренка чекала зовсім не романтична кар’єра чиновника…». — Не зовсім вдала фраза (чин і посада): » …шлях від губернського секретаря, що дорівнювало чину козацького сотника часів Гетьманщини, до повітового стряпчого (прокурора) …». — У Михайла народжувалося восьмеро дітей, але деякі померли (все документально). Може цікавитесь документальними матеріалами про Михайла Петренка, повідомляйте. Найкращі побажання.

    • Игорь Касьяненко:

      Текст, погодьтеся, шикарний, щодо настрою, ставлення та філософського осмислення особистості поета. Дякую що вказали на помилку/описку в імені — це мій особистий глюк — вже виправив.
      Дуже приємно, що без фактичних помилок — дякую Вам за експертну підтримку. Якщо буде необхідність — обов’язково будемо до Вас звертатися.
      Хай щастить!

  2. Олександр Петренко:

    З оцінкою тексту згоден. Творчих успіхів Вам! Не забувайте про Михайла. Про нього ще багато цікавого українці не знають …

    • Игорь Касьяненко:

      І Вам також наснаги та натхнення! Дякую! І зрозуміло, що ми ще будемо повертатися до цієї теми, бо за великим рахунком вона — тема дива — скільки у світі авторів, але зовсім небагатьом вдається створити шедевр, котрий лягає на душу усім нам таким різним. Особливо коли мова про шедевр, втілений у слові.

  3. Олександр Петренко:

    А уривок (на жаль тільки фрагмент) драматичної думи «Найда» не читали? Це теж незаурядний текст …

    • Игорь Касьяненко:

      Читав. Я, коли готував цю публікацію перерив купу джерел. Просто хотілося зробити головний акцент саме на «Дивлюсь я на небо», тому що… Тому що у світі мільйони віршів,а люди співають чомусь тільки декілька десятків. Чому, у чому таїна отих обраних?.. Це так цікаво…
      В

  4. Олександр Петренко:

    Найкращі Вам побажання!

Добавить комментарий

Ваш e-mail не будет опубликован.


9 + 9 =