Ігор Касьяненко. Вірші
Ігор Касьяненко
***
За мотивами тексту Алана та Мерилін Бергман до пісні Мішеля Леграна
«The Windmills of Your Mind»
Млин твоїх думок
Наче кільця у спіралі
без початку та кінця.
Як ті персні та коралі,
що тобі так до лиця.
Ніби сніжка, що на схилі
в сніговий зростає ком.
Як бджола й корова, в тілі
котрих мед і молоко.
Як плодів, що варті раю
прагне яблучний крадій.
Як нема межі та краю
у фантазій та надій.
Так життя невпинний крок
крутить млин твоїх думок.
Як на конях каруселі
скачуть у прийдешні дні
юні вершники веселі,
мудрі, сиві та сумні.
Як годинникові стріли,
що летять їм навздогін,
ще нікого не зустріли,
хто б вертався з тих сторін.
Як повітряної кульки
карнавальна лине мить
до лазурової люльки,
де циганське сонце спить.
Так життя невпинний крок
крутить млин твоїх думок.
Літа спогади натхненні,
мов ліхтарики живі:
і ключі ще у кишені,
і слова у голові.
Два сліди на пляжі босі.
Двох тремких дзвіночків дзвін.
І відлунь переклик досі
чутний кожній з половин.
Як упала зірка й брижі
залишила течії,
як закохуються хижі
в тих, що ніжні та свої.
Як тунель, яким ідеш ти
у глухий заводить кут,
а ти серцем вибрав з решти,
саме цей собі маршрут.
Як штукар чаклун, що хмари
див тримає в рукаві.
І старі транслює мари,
і навіює нові.
Як весна приходить в строк,
так життя невпинний крок
крутить млин твоїх думок.
***
Леонард Коен «Алілуя». Переклад за англійської
Я чув акорд, котрим Давид
потішив Бога й втримав світ,
та музику не відтворив би ту я.
Там щось на кшталт: раз, два, три раз,
мінор, мажор – між ними час
і раптом виникає: «Алілуя!»
Убрана у саму красу,
вона, мов промінь на росу,
упала в очі й вабить, і чаклує.
І ось твій трон вже у вогні,
твоє волосся біля ніг,
а на вустах твоїх лиш Алілуя!
Бог є Любов, але усе,
що для кохання має сенс —
як вцілити у серце, що гордує.
Ні, це не злочин і не звіт
пророка Світла свідку бід —
це зламана та хвора Алілуя.
Кімната, поверх – я тут жив
один поміж буденних жнив
й не відав, як мені тебе бракує.
Тепер ти у найвищій з веж,
але любов – не зліт без меж,
це зламана та хвора Алілуя.
Я бачив крізь твою сльозу,
що коїться у нас внизу,
та правда більше сліз не потребує.
Коли мій рух тебе відкрив,
свята голубка змахом крил
на небі написала: «Алілуя!»
Я не повів усе, що мав —
бо ще є тиша не німа,
хай кажуть, що її ніхто не чує.
Це нею мовлять бранці слів,
коли нічого взагалі,
нічого в голові, крім «Алілуя!»
***
Трохи пісенної поезії Володимира Висоцького.
Пісня починається з алюзії на біблейську історію. Тому я дозволив собі у продовження авторської алюзії додати ще й епіграф із Біблії.
І сотворив Бог людину на свій образ; на Божий образ сотворив її; чоловіком і жінкою сотворив їх.»
Балада про кохання
Коли вода всесвітнього потопу
верталася вже в межі берегів.
Кохання вийшло з пінного потоку,
і закрутивши колесо років,
в повітрі розчинилося до строку,
а строку було сорок сороків.
І диваки, є вдосталь їх між нас,
у кого серце за дороговказ,
вдихають суміш ту на повні груди
і потрапляють, дихаючи так,
як на ковчег попарно в темп і такт,
у ритм, котрий чужі не знають люди.
Тільки довго долі ковалю
в кузні мрій кувати яв нову,
доки розум втямить, що «люблю»
є тотожним «дихаю» й «живу».
Ще будуть мандри та поневіряння,
бо лицарям високих почуттів
пройти належить іспити кохання:
думок бентегу, версти без путі,
неспокою з безсонням поєднання,
розлуки з найдорожчим у житті.
Але шаленим шлях лише вперед.
Вони вже ладні пити страх як мед.
І проти ста би вийти ризикнули.
Дістали б з неба тьменну-тьму зірок.
Аби між ними чарівний зв’язок
не став бездарно втраченим минулим.
Вітер їх на хмарах колихав.
Хміль бажань їм голови кружив.
А якщо ніколи не кохав,
то, вважай, не дихав, і не жив.
Не всяк дійшов з любов’ю до верхів’я —
скількох вже не знайти, куди не глянь.
Їм поголос у спини й марнослів’я,
фата-моргани й кривди чорна хлань.
Тож хай свічки палають в узголів’ях
на честь і в пам’ять кожного з кохань.
Гуляти душам обраних в раю.
І часу зупиняти течію.
Та з вічністю таємні мати змови.
І з подихом єдиним на вустах
зустрітися на бродах і мостах
на схрещеннях стежок світобудови.
Я віддам закоханим поля,
де для них ні бескидів, ні стін.
Бо любов – це небо і земля.
А людина — той, хто не один.
***
Коментар до перекладу.
«Tombe la neige» — я так назвав свій вільний переказ вірша «Снег идёт» Бориса Пастернака не тільки тому, що воно буквально і перекладається з мови мушкетерів як «Падає сніг». Але ще я мав намір таким чином передати вітання французькому філософу, фізику та математику Рене Декарту, який, крім того що існував, бо думав, ще й був творцем прямокутної системи координат для площини та простору.
А вірш Пастернака – власне і є процесом відтворення у, так би мовити, прямому читацькому ефірі часопростору, де перехрестя – це двомірна система координат, сходи – вже третій вимір, що привносить об’єм, а час – четвертий, як у просторі Мінковського.
Паралельно створенню світобудова наповнюється рухом (снігу) та явищами ноосфери – нашими людськими подіями, предметами побуту і таке інше. Тобто наповнюється життям.
Ну і на завершення передмови, у якості перекладацького епіграфу, цитата з повісті «Перехресні стежки» І.Франка
«Вечоріє. Надворі посутеніло, а небо насунулось важкими хмарами. Тихо паде сніг густими великими платками…»
***
Tombe la neige
Сніг паде, сніг паде,
білі зірочки в бездонні.
Журавець на підвіконні
хоче з кожною в тандем.
Сніг паде, мете, летить і
весь бентежить білий світ.
Перехрестя, сходи й миті
з ним пускаються в політ.
Сніг паде, сніг паде,
й множить безліч власних копій.
Та мов панночку в салопі
височінь на діл веде.
В мерехтінні й метушні
тишком-нишком із горища
потай сходить сутність вища
за всі істини земні.
Бо у часу крім турбот
є ще схованки та пастки —
тільки-но святили паски,
а вже знов сонцеворот…
Сніг паде і квап-не квап
сам вирішує як швидко.
І у темпі білих лап
йде життя, навгад, без мап,
а куди – там буде видко.
Певно і за ніччю день
лине так, як сніг паде.
Чи мов грації в балеті,
де як пара є в сюжеті,
то чекай на па-де-де…
Сніг паде, сніг паде.
На здивовані рослини,
на авто і на людей,
на спокуси і провини,
на яскраве та бліде.
Сніг паде, сніг паде.
***
Сага
за мотивами вірша Андрія Вознесенського
Ти розбудиш мене на світанку.
Ми ще будемо ніжні, бо сонні ж.
Ти мене по золі того ранку
в незворотність проводиш босоніж.
Затуливши тебе від застуди,
я у спогад майбутній порину:
я ці очі шукатиму всюди
і ніколи ніде не зустріну.
Попри сни та нейронні тенета,
навіть після спокут і пробачень
повертатися – кепська прикмета.
Я ніколи тебе не побачу.
В ліжках теплих, як води Гольфстриму,
у юрбі, між байдужого люду
я ніколи таку не зустріну
і ніколи тебе не забуду.
І хитнеться, безглузда до плачу,
вишина, де ні звади, ні бруду.
Я ніколи тебе не побачу.
Я ніколи тебе не забуду.
***
Nihil omnino
Очі чаклунські твої, мов ти капала в них беладону.
Вуст пелюстки обіцяють сміливцю шалену пригоду.
То коло Тиси я сню між зірок тебе, то біля Дону —
ти ніби гола, але в недосяжну одягнута вроду.
Манна фантазій моїх, твоя ласка — смола тамариску.
Лиш мені пасмо волосся путтям до таємного гроту.
Дороговказом трикутним залиш його ти там, а риску
пристрасті зараз даруй, ще і ніжності дай мені йоту.
Я не второпаю й досі по правді, що маю шукати:
папороть в ніч на Купала, любисток чи сонячну руту.
Вірші в палких надсилати листах чи байдужі дукати?
Воду цілющих джерел п’ю в тобі я чи п’яну отруту?
Мрії про тебе дурманять, мов Кіркин узвар з мандрагори.
Я чепурю тебе в них, як на свято зимове ялину.
Хай відкривають красуні скарби свої та надра гори.
Я саламандрою дикою у твоє полум’я лину.
Ти – це життя, що вирує, як сік в березневій березі.
Стовбур той сік обтікає, немов твою ніжку панчоха.
А коли ти поза зоною – я наче ніж, де на лезі
ані добра, ані ні зла – nihil omnino — зовсім нічого.
15.04.2023
***
Квітень 2023
Тричі вимитий день. Семиструнна веселка.
В головах у дерев молодої весни голоси.
На розкладках буття є часи черепахи й метелика.
І це різні часи.
Є доба для життя і така, що руйнує будинки,
мрії, долі, тіла… де в проваллі на календарі
зупиняється світло, не йдуть, хоча й ходять годинники,
як у чорній дірі.
Ніч мов річ у собі. Раптом рев гучномовця.
Знову аспід-сусід засилає пекельних послів.
Є слова мов гачки для думок і думки, що не ловляться,
бо нема для них слів.
Світ рятує любов – ніжна та ілюзорна.
Між насущних скарбів справжні тільки плоди та бруньки.
І та нива рясна, що молитвами й трелями зорана,
де як зерна зірки.
У сомнамбул відбій. Ясне сонце зі схрону
випливає і сяє, мов щойно завершений вірш.
І укотре новий космос ліпить із топосу й хроносу
Той, у кого ти віриш.
6.04.23
***
Терра арткогніта
Я мідні труби чув і свист, майдан і форум.
І мов змію тягнув за хвіст непередбачуваний зміст
мистецьких форм.
Зі старту брав шалений темп, жадав джекпотів
прожив і втілив купу тем, а зараз думаю про те,
що буде потім.
Я бачу слід за літаком – жуком летовищ.
І красних панночок в коко шанелях там, де катакомби
бомбосховищ.
Цікаво, у світах нових та сама гра ще
триває? Чи Творець живих із попередніх складових
вже ліпить краще?
Чи відчуває взагалі відповідальність
Бог за жахіття на Землі? Чи стрижнем в першоджерелі
є надреальність
фантазій,
вічний вир ідей, спіраль уяви,
що в ритм гуртує і веде тварин, рослини і людей,
зірки й заграви.
Це всесвіт наш, але не це кінцева спроба —
і буде ще і ще кільце кільце, бо Деміургом тут процес,
а не особа.
Він ліпить правду й кривду, біль і насолоду
із однієї суті, й хміль натхнення з меду робить сіль,
з бридоти вроду…
Правдивим є лише німе, шановний суде.
Годинник ходить, вітер дме. Щось буде далі, після сме…
Щось далі буде.
22.02.23
***
Пісня метелика про смисл буття
Бог нитку дав подій намисту,
щоб не розпались ланки змісту
і я шукав у міру хисту,
як соло солі у воді,
той смисл, що все тримає і не
тотожне зв’язує в єдине.
Та заважало швидкоплинне:
пророки, генії, вожді…
Людина – твар такого штибу,
ледь зловить в невід відьму-рибу,
вже гроші просить і садибу,
в той час, як справжня ціль путі
проста, як у садочку вишні –
водночас і земні, і вишні,
чий цвіт у травні – ми колишні,
а кісточки – ми в майбутті.
Я написав (шкода не витер)
не так вже і багато літер,
натомість викинув на вітер
без ліку слів і кожне з них —
мов лист пожовклий, що в негоду
летить під ноги пішоходу
і вірить що здобув свободу
від віт умовностей земних.
А разом з ним на долі соті
цю мить продовжує в польоті
краса як виклик тліну плоті
на тлі осінньої сльоти.
Багатий злидаря вмовляє,
що дух святий і у нуля є,
і десь у вічності кружляє
душі метелик золотий…
15.02.23
***
Легенда
Де цілий рік природа плоди носила й квітла
жили заможні, вільні прекрасні Діти Світла.
Водночас різні й рівні – у праці й за столом.
І сонячним укриті, і зоряним крилом.
А по сусідству прірва чаділа зла й глибока.
За князя там був Морок, а за суддю — Морока.
І хто необережний в той чад робив хоч крок,
ніколи вже не бачив ні сонця, ні зірок.
Та попри варти й чати, малі мороченята,
що темряви самі ще не вміли спричиняти,
за грою якось раптом забігли за межу,
хоча і чули жахи про сторону чужу.
І тут на них натрапив пустун промінчик сонця,
що звичку мав стрибати у вічі незнайомцям.
А далі, як у серці для світла місце є,
мов скельце на люстерці той сонечком стає.
І ось біжать додому малі мороченята,
і сяють ясним світлом дитячі оченята
на весь тамтешній морок, на всю оту біду.
З того початку, браття, і я свій рід веду.
13.05.22
***
Літак
У звичайному місті, де все, як усюди,
на краю Ойкумени жили собі люди.
Назагал не святі, бо усі ми тут грішні,
зі своїми святами, новинами й грішми.
З ранку бігли у справах, жили свої долі,
а надвечір збиралися в теплому колі.
Готували вечерю у затишку-тишку
І під книжку чи фільм засинали у ліжку.
Кожен день мав мету особливу і смак.
А вночі прилітав літак.
І сиділо там тіло в кабіні пілота.
Зовні – майже людиноподібна істота.
Нехвостата, безрога, ще й з іменем Саша.
А всередині – сморід пекельний і сажа.
Тіло кидало бомбу, вбивало й потому
трохи втомленим батьком верталось додому.
І не чуючи зойків людських і прокльонів,
діточок цілувало: Матвєя та Льоню.
Саша в принципі знав, що він жах і біда.
Та хохлів не було шкода.
Саша спав. А по той бік межі Ойкумени
затихали потроху тривожні сирени.
І кому пощастило, практично в безпеці
повертались в оселі свої не фортеці.
А на ранок життя дарувало їм знову
пересічних турбот метушню кольорову.
І були вони, боже, безцінні, не сірі,
ті веселкові миті, прожиті у мирі.
І здавалося вже назавжди буде так.
Та вночі прилітав літак…
***
Не знаю
Неси мимо того свій сум і біду,
хто смуток свій сам подолати не в змозі.
А біля щасливого стишуй ходу,
якщо поталанить зустрітись в дорозі.
Про горе своє, навіть не натякай.
Розпитуй, немов би про вітер в задуху
що рухає щастям людським і яка
на вдачу зоря провідна його руху.
Нехай тобі стане терпіння і слів,
як їх вистачає укотре і знову
бджолі, що питає бабок та джмелів
і бедриків стрічних про квітку медову.
Вживайся у щастя, як саджанець в ґрунт,
вбирай його, всотуй, і щастя поволі
зіллється з тобою, мов потяг і пункт
призначення в миті взаємної долі.
А далі тримай його що буде сил
допоки цвіте, плодоносить і в’яне.
А потім ти сам собі ради даси,
бо що там за краєм – пробач, але я не…
***
Чарівний гарбуз
Ти мовчки винесла мені із льоху гарбуза.
І гавкнув пес, і каркнув грак, і мекнула коза.
І по щоці моїй скупа скотилася сльоза.
Я ніс городину оту, як гіршу із відзнак,
та зацікавився в путі, бо зголоднів однак,
який відмова взагалі жіноча має смак.
До того ж, завдяки, забув якому, мудрецю,
я знав, що мудрий, навіть як отримав по лицю,
завжди з поразки має зиск і профіт по кінцю.
І я тоді, бо «за» були і розум, і живіт,
з образи, тобто з гарбуза, зварив собі обід
по-холостяцькі , як Господь творив наш білий світ.
Я в горі кашу з маслом їв і голос був мені,
щоб залишив домовику насіння на вікні.
На підвіконні тобто. Ну, а що, чому б і ні?
А ранок ніби діжку див у хату закотив,
і соловейку в унісон замуркали коти,
коли торканням ніжним сон мій перервала ти.
І я зметикував, чому пройшла гроза-буза.
Бо бачив, хто хитрющий і вдоволений луза
у тебе, мила, за плечем насіння з гарбуза…
***
Балада про вільну райдугу
Ми там жили, де майже всі пани та пані
куди б не йшли, робили кроки тільки вверх.
І про життя такі детальні мали дані,
мов їм відкрив пароль в адмін сам Цукерберг.
Цупкі господарі, кравці хазяйновиті —
собі кармазин ріжуть, а чужим рядно —
вони на вітер не кидали гроші й миті,
а у добро вкладали, себто у майно.
А ми удвох з тобою райдугу носили,
точніш, вона між нами сонячна жила
і струмувала током радісної сили,
в одне об’єднуючи душі та тіла.
У ліжку, в лісі, у кав’ярні чи на пляжі
вона оточувала місце наших втіх.
І вколо нас хороми створювала княжі,
невидні зовні для байдужих та чужих.
І тут я мав би відпустити вірш як птицю
і в поцілунку розчинитися новім.
Але кохана, дай іще я таємницю
усьому світу – бо поет же — розповім.
Хай люди знають, що коли, прогнавши хмару,
на небі райдуга-веселка виграє,
то це кохання, що, як знайде собі пару,
щасливим стане, точно, мов твоє й моє.
***
Балада про радіо
Хто в курсі, той знає – у дальній мандрівці
закоханим рай у приватній автівці.
Погода сприяє. Лунає FM.
Там звуки старанно виводять музики,
ті ллються, швидкі та повільні, як ріки.
А я дослухаюсь до змістів і тем.
Та як би я не налаштовував хвилі —
усюди пісні про стосунки немилі,
де ніби було, але ні – не збулось.
Кохана моя, як же нам пощастило,
що ти, моє сонечко, теж полюбила
мене, а не іншого бозна-когось.
Я змінюю хвилю, що скиглить і плаче
на ту частоту, де кохана — це наче
коштовність, яку не віддай, не позич.
І хоч твоя врода мене до нестями
окремими також доводить місцями,
але ти для мене життя, а не річ.
Життя, де між нами у будь-яку пору
чи з ліжка, чи просто з присутності поруч,
з мовчання, зі слів випадкових і трас
щоразу таке неземне виникає,
що всесвіт на наші інь/ян замикає
і створює заново простір і час.
А ось і FM , що із нами у змові,
де крутять лише іншомовні й фірмові.
Тепер ми безжурно долаємо путь.
І з кожної хмарки небесні патрульні,
хупаві, мов після відвідин цирульні,
парадними крильцями честь віддають.
***
За мить до…
Ти взагалі для душі чи для плоті?
Очі твої – не глухі ж бо кути.
Я рівновагу тримав, як на дроті,
та цирк поїхав і я у польоті!
Мила, а далі? А далі куди?
Тіла бажаєш – бери моє тіло!
Прагнеш душі – і душа в мене є.
Тільки дай напрям, чого б ти хотіла:
Щоби нестримним я був, як Аттіла
Чи щоб ширяв, як брати Монгольф’є?
Сила тяжіння чим ближче, тим дужче
І вже все суще – одне цілува…
О! Ні!.. Не тре!… Лю… так… ще…ще! О!… Лю!…Ще!….
І ось нарешті первісне, цілюще
те, про що зовсім безсилі слова.
***
Борг
Ворог на ділі переможе тоді,
коли ти станеш на нього схожим.
Справа не в цілі, а у методах дій
і в ототожнені зла з ворожим.
Варт уявити, що з тобою уся
спільнота істин — ліві й праві…
І ти миттєво перетворюєшся
на антитезу власній уяві.
Навіть якщо ти гору взяв у борні
за жінку, збіжжя, маєток, грушу,
переконайся для початку, що ні
на йоту власну не здужав душу.
Твій супротивник – не довершене зло,
а тільки привід, котрого сутність —
виклик тому, що у тобі вже було,
та не являло свою присутність.
…Так мою звагу обернув нанівець
харциз, який цю промовив штуку.
І я віддав йому за те гаманець
ще і подякував за науку.
А у шинку, де різний люд пив і їв,
тому що Бог все бачить і бачив,
той хлоп позичив мені гроші мої,
а потім випив ще й борг пробачив.
***
Вест-Індія
В мені над нуртом мар і підсвідомих мрій,
як у час пік в метро, турбот вирує рій.
І ще одна пікантна тема допіка:
Ти, квіточко моя, всередині яка?
Цікавлюся я цим, як Місяцем Пінк Флойд.
Не так, як Пірогов чи навіть Зігмунд Фройд.
Я розуміння скарб волію віднайти:
Чому щасливий я, коли щаслива ти?
Але тут є нюанс. Я наче у sweet dreams,
як розкошуєш ти зі мною, а не з кимсь.
А ще я на коні цілком і зокрема,
якщо ридаєш ти, коли мене нема.
Ну тобто ти в душі пробуджуєш таке,
що тягне водночас у свічку і в піке.
А далі уяви диполя полюси:
Отелло або Дант – кому себе даси?
А як вони в мені за верх ведуть бої
Та у два боки гнуть під принципи свої?
А все тому, що є в твоїй природі щось,
від чого і в раю спастися не вдалось.
Тому голуб мене і ваб, і спокушай,
що все твоє – моє: і тіло, і душа.
Допоки я дивлюсь – голуб мене, голуб –
на тебе, наче на Вест-Індію Колумб.
***
Блюз
Все тече, як речуть Геракліт і наука гідравліка.
Я стою під дощем і мов Дарвін міркую, що час
має щось у собі від гепарда і дещо від равлика,
тобто Бог сотворив його трохи пізніше ніж нас.
А спочатку ходячих зліпив і повзучих з летучими,
і пливучих з квітучими браттями – теж бо живі.
І дав простір усім із рівнинами, прірвами й кручами.
І зрадівши, сказав про Творіння своє: «С’est — la vie!»
Та як тільки-но простір вітальними сповнився рухами,
знизу стали надходити слушні питання від мас:
«Хто прудкіший за кого? – із іклами той чи хто з вухами?»
І тоді Бог створив у додаток до простору час.
І хоча витлумачення й вичерпне часу означення
філософія досі від смертних простих береже,
та навіщо робити проблему із миті побачення,
якщо можна зустрітися і цілуватися вже!
Ти красуня — така не у кожного тут чоловіка є.
Але з ким ти насправді, коли ти спізняєшся скрізь?
Я стою під дощем, а годинник нервує і тікає.
І тікає життя,
і стікає життя
в безчасове минуле кудись.
***
Пасторальне
Якби я знався з мудрецями,
я не блукав би манівцями,
а йшов до правди напрямки.
І вченим дякував би красно.
І з нуді знидів передчасно,
чужі ковтаючи думки.
Як відав я б до серця жінки
шляхи конкретні та стежинки,
і як там тиснути, й куди,
я, боже збав, з отим би хистом,
мов грек би, став мізогіністом,
а не співцем жіночих див.
Якби я не теоретичне,
а дійсне навіч стрів би вічне,
я точно визначив би час
як форму силосу чи дерті,
бо то не дух боїться смерті,
а тлінне і тваринне в нас.
Оце би був інсайт і буча!
Коли я втямив би, що туча
моїх досягнень у акме,
то є — о стид! – життя тварини.
А Бог від мене, від людини,
жде зовсім інше резюме.
На щастя вічне ходить мимо,
жінки дивують незборимо,
а мудрі, наче в падолист
вінцями пишні золотими,
та, вибачаюсь за латину,
не знають, як їм co-exist .
А я хоч бідами не бідний,
зате при дудці і свобідний,
живу, як сонце п’є росу.
Я коуч сам собі і завуч
І, наче той Григорій Саввич,
свої фантазії пасу.
***
Шифр
Я в курсі, що сказати цьому світу
окрім «цьом-цьом» і «де тут мої гроші».
Я досвід свій і вдачу, і освіту
здобув без блату і могоричу.
Любив жінок, у сумі — майже тонну.
Осяг відмінність лампочки від груші.
І в діалозі фору дам Платону,
коли мовчу.
Я володію дискурсом штудерним
і оковирним з витівками словом,
та скільки б дир до думки я не тер ним,
та їм рідня — як блискавка мечу.
І рими знаю я, і прозу вмію,
але себе — це вирок всім промовам —
лише тоді, здається, розумію,
коли мовчу.
Мене питають: А ти чув, навіщо
живе під небом зоряним людина?
І що – ти чув? – буття існує вище…
І я киваю ствердно, так, мов, чув.
Бо маю в серці звіт, куди несе з віт
останнє листя перша хуртовина.
Бо зовсім поруч відчуваю Всесвіт,
коли мовчу.
Слова – не Бог, а вавилонські хащі,
Їх суть — спокуса вічного боріння.
А Той, хто бачить нас, де ми найкращі —
Він є любов – тут код і тут ключі
до шифру тиші сповненої змісту,
що виникає в мить порозуміння.
І я мовчу в ту тиш, як правда, чисту.
І ти мовчи.
***
Я та Ігор
Коли до тих дійду я ігор, де зовсім інший кодекс правил,
я певно буду вже не Ігор, з яким я нині маю справи.
Нас поки разом крутить вихор подій земних під небесами,
але і тутки, я та Ігор — це зовсім не одне й те ж саме.
Бо Ігор – то Пандори скриня, а Я – сакральна, чесна, гола
частина божого Творіння, що робить Янгола зі нгола.
Я воду обертаю в море, я дрібка зоряної солі.
А Ігореві, як на горе, то влади хочеться, то волі.
То він до жіночки пристане, а то потягнеться до чарки.
А вип’є – і зі мною, п’яне, розбірки починає й сварки.
Я не скажу що він поганий, та ні, були у мене й гірші.
А Ігор майже бездоганний, коли йому даються вірші.
А я… — його Я! — не чиєсь там, хоч ріжте, не складу у ціле:
Хто нянько й неня цим фієстам? Звідкіль це диво легкокриле?…
Я, Ігорю, скажу єдине — водночас втішне та трагічне:
Твій час минає, тане, плине, а ти із нього ліпиш вічне.
Коли ж у мить одну чудесну ми тіла скинемо облуду,
і зникнеш ти, а я воскресну і знову Я чиїмось буду —
тебе продовжить пам’ятати істота з дальньої орбіти,
чий вигляд і чиє ім’я ти не в змозі навіть уявити.
***
Несвятий Микола
Світ шукає, америки, сенси і клади,
у нелюбому – вади, у скруті – розради.
Дехто з пультом Венецію робить з ТБ.
А Микола шукає себе.
У Миколи є фірма, дружина і діти
і авто, і будинок — усім би так жити.
Сват його в СБУ, в податковій кума,
а Миколі все щастя нема.
І футбол є, і сауна в дружньому колі.
Про коханку облиш, а то буде Миколі.
Він відвідав ЄС, навіть селфі привіз,
та не втішив Миколу безвіз.
І не в радість йому ні зв’язки, ні добробут,
бо усьому цьому дав би ради і робот.
Люди кажуть: «Він курку удачі скубе!»
А Микола шукає себе.
А Микола в Миколі шукає людину —
унікальну, не схожу на інших, єдину.
І сприймає як фейк той жахливий прикол,
що у Всесвіті безліч микол.
А хай навіть і так, ми однак неповторні,
із родзинками зроблені в горньому горні.
Та найбільша із таїн і крайня, як сі,
що залежать від кожного всі.
І якщо Леонардо малює картину,
Моцарт пише симфонію, Данте — терцину,
і за А виникає щось більше, ніж Б,
то Микола знаходить себе.
***
Міжгалактична казка
Р.Л.
Є у космосі сузір’я, а в сузір»ї — зірка.
В її променях-тенетах — Всесвіту родзинка —
та планета, де живеться солодко та гірко.
А на тій планеті — місто, а у місті – жінка.
А надовкруж її долі, мов навколо вежі,
бідних лицарів кульбаби і заможних ружі.
Той ошатний, як павич, та ще і при кортежі.
А цей — мов церковна миша, але м’язи дужі.
Жінка дивиться у вічі лицарів і бачить
у одних себе як здобич — тішити гординю.
Цей закинув невід в море і на всіх рибалчить.
А той мріє працьовиту взяти господиню.
Та не буде, хлопці, діла, марні ваші спроби.
Жінка ця – коштовна штучка, і у тому справа,
що не будь якої прагне ця краса оздоби,
і не кожна тую вроду втримає оправа.
От як знайдуться у світі чоловічі очі,
що ту жінку віддзеркалять сонечком щасливим.
З тим вона і поєднає дні свої і ночі,
як весна, що цвіт дарує яблуням і сливам.
А в цей час мужчина вийшов з хати на подвір’я:
серце щире, плечі — криця, зріст по край одвірка.
А над ним, як на Купала — в хоровод сузір’я.
Та чомусь одна лиш вабить чоловіка зірка.
***
Три крапки
І були ми щасливі, хоч голі і босі.
Наші душі сміялися над дзеркалами,
бо в обіймах щоразу мінялись тілами.
І перлинки живі на твоєму волоссі…
На моєму, твоєму…Та годі реклами.
Просто ми були дійсно направду щасливі,
ніби світ жив по той бік чарівної шиби.
А у нас не траплялось фатальної хиби
і небесна габа не губилась у зливі,
і ні Хама, ні Юди, ні Каїна ніби…
Білий оболок визрів у хмару похмуру
І пролився біблійним дощем в наші душі.
Потім сварки в ковчегу й розбірки на суші…
І мовчання аж до обопільного муру,
наче і не було нас у райській тій кущі.
І тепер ми нещасні, закриті і взуті
поодинці гадаємо, як до банкрутства,
до суцільного каїнства, хамства та юдства,
мов казкову Жар-птицю скупавши в мазуті,
довели чергову ми історію людства.
Тож хай ляже і наша чернеткою в стосі.
Я закреслю всю лажу, стуляючи вії,
геть до того рядка, де початок події,
де були ми щасливі, хоч голі і босі.
Ну а далі – три крапки. Три крапки надії…
***
Інкарнаціонал
Я вмер. Тобто вирішив знову відбути
в мандрівку до першоджерел, і в путі,
зустрівши кота, здогадався – від Будди,
бо бейдж на хвості.
Він чемно довів мене до білокраю,
збудивши в душі ностальжі почуття.
І от я вже вкотре собі обираю
наступне життя.
А їх тут без ліку у кожній палаті:
митців, полководців, красунь та ментів.
Є звірі, рослини і купа приматів
із інших світів.
Ось геній, чий розум домислив до дурки,
бо йшов по обніжку й зайшов за межу…
І тут я, своєї не маючи думки,
скажу вам чужу:
Той геній в осяяння мить і прозріння,
збагнув, що людей, від низів до верхів,
від Сяну до Дону, від яну до іня
і риб, і птахів,
вужа і гадюку, ялину і тую
Господь від початку створив до кінця.
І як я чиїмось життям погидую —
ображу Творця.
Тому із поваги до Нього я мушу
прожити усі, і в яку зокрема
я зараз вкладу інкарнацію душу –
різниці нема.
Бо попри окремість і недовговічність
безглуздих і сповнених сенсу життів,
Із безлічі їх і складається вічність.
А я — й поготів.
***
Досліди
Вже можна не спати до самого досвіту
і думати – що це було і навіщо?
І що залишилось, крім присмаку й досвіду.
І як по цих сходах піднятись найвище.
Й заглянути в глиб той, де губиться зір і де
з акулами рибки живуть чарівниці.
Так світло минуле до серця від зір іде,
минаючи міжгалактичні дрібниці.
Те світло вже мертве, та з пам’яті простору
фотонами спогадів душу торкає.
І створює свіжу історію про стару
реальність, яка кожен раз не така є.
І ти розумієш — чекати на підсумок,
на форму кінцеву, застиглу до гарту
не варто, бо знову логічний твій хід думок
не вийшов за межі царини дрім-арту.
А жінка, яка спричинила ці досліди
міняє Армані на Ґуччі з Версаче.
І топить твої у Мерло чи Бордо сліди.
І зовсім не – ти уяви собі — плаче…
***
Балада про вибори
Життя, що здавалось мені мані-фестом
дійшло до глухого кута,
де сотня обставин повстала протестом,
і шанс був один проти ста.
Я їм скористався, але перемога
не винесла вирок меті.
Бо далі лежала крижова дорога
І вибір нової путі.
А потім у мене – о янгольська сила! —
така закохалась краса,
що це було ніби троянду накрила
з крижинками навпіл роса.
Та сонце зійшло і сльоза на підлогу
скотилася прудко з лиця.
І знов на ту саму крижову дорогу
я з іншого вийшов кінця.
Потому пустелі траплялися й парки,
паркани і прірви між ніг.
Всю долю мою наче вишили парки
хрестами крижових доріг.
Щомиті подій та сюжетів нашестя
крізь митницю йде голови.
Та поки попереду є перехрестя,
я буду живий.
***
Саркофаг
А от якби риби тієї пори би чомусь не дісталися суші.
Якою б тоді уявляли ми, грішники, зовнішність Господа Бога:
Він був б китом, що ковтає планктон та пускає в себе наші душі?
Чи багатовимірним усеглибинним створінням, на кшталт восьминога?
До речі, та пані-манюня в тюльпані, що тему заручин крутила
з маєтним кротом, на вечірці у ельфів казала, мов, нібито бачим
у темряві ми тільки різні пекельні жахіття і бісячі рила,
а кріт її раєм і досі вважає — сакральним, жаданим, кротячим.
А брат Аріадни, що жив безпорадний у скруті в меандрі на Криті,
він сестрину нитку трактує як зраду і щиро дивується люті
людей, що святкують по всій Ойкумені, в біді його щастям накриті.
Хоча був по суті собою лише Мінотавр, а не злом в абсолюті.
Я вряд чи півкроку зроблю, де нівроку проплив, як апостол, човном би.
І з йодом до рани душі прикладати шматочки я не буду вати.
Я, власне, до того веду, що коли ти пішла, то було, як Чорнобиль.
І все що лишилось мені – над коханням моїм саркофаг будувати.
***
Між поцілунками
Щоб за хмарами бачити зорі,
варто вірити в ті неозорі,
недосяжні для дотику дивні світи,
як у мене повірила ти.
Щоб за зорями бачити небо,
налаштуйся, що це не мине, бо
якщо пестощі – все, що у нас на меті,
то і зорі висять в пустоті.
Щоб за небом побачити вирій,
уяви, що він поруч, у вирі
наших спільних буденних щоденних подій,
а не десь у країні надій.
А щоб миті спинити й хвилини,
треба скибочку взяти цитрини
і додати до чаю і слухати, як
про нас двох філософствую я.
***
Love is all you need
І не те, щоб я всі перепони долав,
я, скоріш, випадково потрапив до лав
того хору,
де мовчали вуста, але чули усі,
як звучало гучніш за мільйон голосів:
All you need is love.
У тім колі нарешті знаходив приют
в шкіри, тоги і джинси одягнений люд
і колишні
вороги свої келихи повні вина
підіймали без тостів, бо будь хто тут знав:
All you need is love.
І з усіх моїх літ вічно юні жінки
запускали у пам’ять купальські вінки,
а я думав:
Та, кого я шукаю по світу, чи та? —
бо у кожної в погляді-чаті читав:
All you need is love.
Ми вікам і миттєвостям втратили лік.
А над нами на хмарі сидів чоловік
в окулярах.
Він не брався добро відрізняти від зла,
просто грав на гітарі, а пустка цвіла —
All you need is love.
Його довге волосся навколо чола
підіймалося, як два пташиних крила,
горнім вітром.
І Ведмедиця медом небесним з ковша
напувала всіх нас, і співала душа:
All you need is love.
***
Щасливий вогник
Ще тільки свою починаючи долю
я вже розумів, що шукатиму волю.
Спочатку я довго блукав навмання.
А згодом подумав, що воля — знання.
Та скільки не вчився я – все було мало.
А пташка співала, а пташка співала…
Нужденні доводили: воля — це гроші.
Для буйних вона — барикада на площі.
Жінки, що не вільні, коли нічиї,
в мені здобували свободи свої.
І кожна мене, як могла, вартувала.
А пташка співала, а пташка співала…
У церкві казали, що справжня дорога
до волі лежить через віру у Бога.
А потім ставали під прапор майна
за томоси й храми, на стіну стіна.
І кров напівчорна текла, напівала.
А пташка співала, а пташка співала…
Приходили засухи, падали зливи,
та знову спалахував вогник щасливий.
І поки я бився за інші вогні,
він сам дарував своє світло мені.
Ламалися кремені, гнулись кресала.
А пташка співала, а пташка співала…
***
Вакхічне
Де пристрасті беруть початок не з поваги,
там з часом і любов доводить до біди.
На жаль ці терези не знають рівноваги,
по скільки тягарців на шальки не клади.
Одних людей в мені те саме злить і бісить,
що іншим взагалі байдуже до нудьги.
Ігнорити їх? Чи таки метати бісер?
Скажи, Атланте, як утримати ваги?
Потужний розум мій щось ірраціональне
в капкани ловить снів і в пастки почуттів.
А власне моє «я» – тремке і маргінальне —
як птах, що між зірок ширяє і котів.
Душі бракує крил, а пазурам — наснаги
щоб у моє добро думки не лізли злі.
Хоча я все життя шукаю рівноваги
між тим, що з неба йде і тим, що від землі.
О скільки мудрих від Еллади до Китаю
Прийшли нізвідкіля і загубились десь!
Та хто достоту зна, то Всесвіт я хитаю,
чи піді мною він хитається увесь.
***
Королівська балада
Я чесно, як міг, відіграв свою роль.
Хай я по тій ролі був голий король,
а публіку грали в господарів доль
одягнуті блазні.
Вони мене звали відвертим нулем,
проте, навіть голий, я був королем.
Відсутність трусів – не найбільша з проблем,
як кажуть у лазні.
Мене не брехня роздягнула дотла,
а та, що мене у ніщо одягла.
Вона ні добра не бажала, ні зла,
не брала на кпини.
Її дефіле під захоплений рев
як вирок для інших було королев.
Тому я за неї і бився, як лев,
короною в стіни.
Коли ж її хтось завойовував, я
лише посміхався: Вона нічия!
Тіла переможців знесе течія!
Пануй, моя весно!
Я знав, що не вигребу, хоч і гребу,
та якось порушив закони й табу
і голий до неї пішов крізь юрбу.
І це було чесно.
І раптом під поглядом сотень очей
вона свою сукню зірвала з плечей
і сталося щось не зі світу речей,
палке та безкрає.
Ця казочка має щасливий кінець.
Король королеву повів під вінець.
А спритний той і креативний кравець
вже більше не крає.
***
Дзеркало
Я бачу себе у дзеркальному склі:
і скроні, і зморшки нові на чолі
й навколо очей.
Я бачу за ними свій смуток і щем
і сміх – не згадати над чим вже, і ще
багато речей.
Я бачу там ніжки тих ніжних жінок,
чиї поцілунки сплелись у вінок
а може в ланцюг.
І ту, про яку навіть згадка на мить
подібна свинцю, що з привітом летить
услід посланцю.
Я бачу запеклих колись ворогів.
Я винен їм стільки ж в рахунку боргів,
як Авелю брат.
І друзів, що досі у силі, але
вже не марширують парадом–але
до досвіду втрат.
І сам я у сумі сьогоднішніх рис
в єдине складаюся ціле, як ліс
і поле з рослин
з кохань моїх, ґерців, стежинок і трас,
якими ходив я, тестуючи час
на мед і полин.
І вся ця сукупність без жодних зусиль,
мої трансформує надії і біль,
і спрагу грошей
в енергію вічного Всесвіту, де
ніщо не зникає, не гине, не йде,
а плине лише.
Я зовні змінився і внутрішньо – теж,
бо Всесвіт не має кордонів і меж
і кличе мене
туди, де живе стане іншим живим
й почнеться спочатку у люстрі новім
і знову мине.
***
Тільки дерева
Чи знає небесна зоря, що вона є
вночі джерелом таємничого світла?
І той, чия пісня у травні лунає,
чи він розуміє, що вишня розквітла?
Чи відає ще незакохане серце
про диво в долонях наступної миті?
І мудрий, що дивиться збоку на все це,
чи бачить себе він в прийдешньому світі?
А я, уявляючи ще не присутнє,
готую готелі, перони й причали.
А потім раптово приходить майбутнє,
якого прикмети не передбачали.
І я починаю з абетки, з початку,
з нових аксіом будувати уяву
про дійсність, яку викладаю у ятку
на ринку фантазій про нинішню яву.
У асортименті є різні — пророчі,
химерні і хтиві, палкі та холодні.
Але коли я в твої падаю очі,
Чого я шукаю там: дна чи безодні?
Я знову виходжу на Боже обійстя,
де тіні за «істину» б’ються з луною.
І тільки дерева, втрачаючи листя,
вже знають напевне, що буде весною.
***
антигероїчне
Я іду по дорозі то один, то в юрбі.
У душі моїй світло, а у тілі пітьма.
Що отримав від праці — залишаю собі.
А що маю від Бога — роздаю задарма.
Я, буває, блукаю поміж інших доріг.
І дивлюся на зорі, наче в очі жінок.
Всі вони такі різні, але погляд у всіх
одночасно звабливий і чужий, мов шинок.
Я іду по дорозі, та нікуди не йду,
бо тут сенсу немає — лише право на рух.
Все що я відвоюю, побудую, знайду
на наступному кроці вітер вихопить з рук.
Я бажаю героям, хай їх милує час —
хоч у полум’ї сила, але правда в золі.
А ще, кажуть, є попіл, що згорів, та не згас.
Тільки хто його бачить – той вже не на землі.
***
Ми маємо право, бо горді і дужі.
Ми всі переможці і в справі, і в слові.
О, янголе божий, врятуй наші душі,
Врятуй наші душі. Навчи нас любові.
Ми візьмем своє і на морі й на суші,
Бо ми переможці, ми вміємо брати.
О, янголе, брате, врятуй наші душі,
Врятуй наші душі. Навчи нас прощати.
У нас і жінки, і прикіди фірмові,
Та очі у нас, наче гроші, байдужі.
О, янголе божий, навчи нас любові,
Навчи нас любові. Врятуй наші душі.
Ми вже куштували текілу, і суші,
I волю вже бачили, п’яну і голу —
О, янголе божий, врятуй наші душі,
Врятуй наші душі, ми ходим по колу.
У наших бажань ікла гострі як шаблі —
Ми навіть у ліжку готові до бою.
А в небі Спаситель летить в дирижаблі.
Він знову нікого не взяв із собою…
***
Вавилонське зілля
Забуваю рідну мову, як в турецькому полоні.
Сина вчу, як треба жити – він мене не розуміє.
Запалав вогонь у серці, та лише обпік долоні.
Покохала мене жінка, а сказати не уміє.
Всі кричать, та ні чужого, ні свого не чують крику,
Наче злий шинкар підсипав в мед нам вавилонське зілля.
По ріллі гуляють круки, ніби пустка тут від віку,
А навколо мертві села, як столи після весілля.
Де шукати нам розради — занепала наша сила.
Гендлювати вже навчились, та ціни нема надіям.
Ой, ви, думи кобзареві, не даремно ж вам боліло —
Нам і ворог те не зробить, що самі ми заподієм.
Оніміли, Україно, перемог козацьких труби.
Не ятрив би я цю рану, та як тут не навісніти.
Від богданової зваби до полинової згуби
Все чужим дарунком мариш, як дитина уві сні ти.
Є народ. Він — поза часом, невичерпний, наче море,
А всі сущі – тільки хвилі, тож нас так і б’є о берег.
Ми його життям назвали, поселили в ньому горе
І блукаємо без ради в марнослів’ї і химерах.
А коли отлине хвиля, ми повернемося знову
В простір, де ніхто нікого вже не зрадить і не купить.
Поверни нам, Україно, нашу давню спільну мову,
Щоб могли порозумітись ми, зібравшися до купи.
Не шукайте дивокраю між примар чужого раю.
Гляньте, як земля вітає навесні пташину зграю.
Це тому що поодинці всі ми, наче дощ без хмари
Повертаються крилаті до вишневого розмаю.
1987 р.
(4 голос, оценка: 5,00 из 5)
Загрузка...
Дякую, що українською. Для Сум, що на кордоні, це життєво важливо!
Не знайшла де поставити 5, пишу коментар)
Чудові вірші! Як завжди!
Думав прочитать декілька віршів…Та, зрештою не зміг відірваться до самого ранку. Глибочезно і необмірно. Яка потужна синергія!
Дякую щиро!