Народився 13 січня 1893 р. у Тростянці Сумської області. Пішов із життя шляхом самогубства 13 травня 1933 р. після  спільної з письменником Аркадієм Любченком мандрівки Україною, коли він, член КП(б)У з 1919-го року, на власні очі побачив жахи Голодомору.

Микола Хвильовий

А тут ще й арешт однодумця, однопартійця та близького товариша літератора Михайла Ялового… А ще треба додати тиск на самого Хвильового, закриття його суспільно-літературних проектів, марні намагання зламати себе самого аби залишатися у річищі генеральної лінії партії…

Аlter ego

Микола Хвильовий пройшов фронти Першої світової. У часи Громадянської війни – червоний командир. Ще у шкільному віці відрізнявся надмірною емоційністю, із-за чого навіть був виключений з гімназії, іспити за яку здав екстерном.

Участі у бойових діях додатково вплинула на стійкість нервової системи. Мав суїцидальні схильності, двічі намагався застрелитися, але тоді не знайшов у собі сил. До того ж зловживав алкоголем.

При цьому був наділений дивовижною харизмою, вмів впливати на людей, мав купу друзів та шанувальників. Особиста енергія Миколи Хвильового сьогодні вважається однією з головних рушійних сил українського літературного процесу 20-х років минулого століття.

Справжнє прізвище Хвильового – Фітільов. Син збіднілого російського дворянина, Микола Григорович Фітільов вигадав Хвильового і прожив його долю точнісінько так же, як Павло Губенко придумав Остапа Вишню, а Іван Лозов’яга —  Івана Багряного. До речі, всі вони родом з нинішньої Сумської області.

Тоді взагалі вважалося романтично–революційна шиком заводити собі соціальні аlter ego: Ленін-Ульянов, Сталін-Джугашвілі, Зинов’єв-Радомисльський, Троцький-Бронштейн …

Геть від Москви!

Хвильовий відомий проголошенням епатажних, з огляду на ситуацію, у якій це відбувалося, гасел: «Геть від Москви!», а також «Дайош Європу!».

Цікаво, що дослідники так і не знайшли у публікаціях Хвильового таких формулювань. Гасло ніби саме собою виникло з виру ініційованих їм літературних дискусій українських культурних діячів, що почалися 1925 року. Там дійсно мова йшла про те, що українським літераторам треба орієнтуватися не на російську, а на європейську літературну традицію.

Хвильовий писав:

… я — не Гастєв, не Маяковський,
не Єсенін.
я з української діжки беру хміль.

І у той же час:

Я тепер покохав город
так весняно, як дуб цвіте.
Вже не ляже на скроню скоро
цей прекрасний безмежний степ.

Не піду на стіжки сіна
і забуду озерну косу,
де ширяв неможливо синій
моїх дум і мрій лосунь…

Але хіба автор тут не виглядає українським Єсеніним? Справедливості заради зазначимо, що це перший з надрукованих віршів Хвильового.

А ось іще:

Я із жовтоблакиття перший
На фабричний димар зліз.
Журавлиних пісень моїх верші
По цехах розставляю — скрізь.

Годувала мачуха-недоля,
Збайстрював мене батько-кукіль…
І до тебе, матусенько рідна,
Моя крице, прийшов звідтіль…

Через наступні рядки теж хтось дуже знайомий зазирає, наче через паркан:

Весняні квартали.
Ріг.
Моя сестра повія…
Вечоріє.
— Беріть мене всі —
для вас
фльондра я.
В ліхтарях червоних
відблиски крові —
це юнача кров
— моя.

Ну тут хіба що рими не такі вишукані, як у Маяковського…

Нарешті Хвильовий сам:

Блакитний мед до уст прилип,
душа — метелик колекційний,
приколена натхненням до небес.

Антени… ах! цікаво… ах!
Блукав і там над містом місяць
і до піщаних берегів
тріпотно кораблі тяглися,
а в щоглах кублився
уламок бурі…

Навіть з наведених прикладів видно, що безумовно обдарований літератор Хвильовий мав усі підстави шукати захист від потужного тиску російської літературної маси. На яку, до слова, у ті ж самі часи працювало і багато талановитих вихідців з України – Анна Горенко/Ахматова, Володимир Нарбут, Михайло Шейнкман/Свєтлов…

Направду заклик «Геть від Москви!» зовсім не стосувався державотворчих та економічних аспектів. Навіть дивно, що більшовицька Москва так злякалася. Вони ж самі твердили, що базис, тобто економіка, визначає надбудову. У тому числі і культуру. А проти спільного базису Хвильовий нічого не мав. Його цікавив напрям розвитку українського мистецтва та літератури зокрема. Більше того. «Дайош Європу!» — це взагалі назва екстремально провладної московської вистави театру Мейерхольда 1924-го року, де малася на увазі всесвітня пролетарська революція.

Більше по це у нарисі  Суми-Таганріг транзит, або Зупинка на шляху до вічністі. 

Однак галас у столиці імперії здійнявся неймовірний, дійшло аж до Сталіна, той тупнув ніжкою у листі до Кагановича, що був тоді «смотрящім» в Україні, себто Генеральним секретарем КП(б)У. Як наслідок, з’явився термін «хвильовизм» — що означав відрив від генеральної лінії партії.

Хвильовий спочатку намагався уточнювати та пояснювати свою позицію. Йшов лише 1925 рік. У радянському  суспільстві ще була можлива дискусія. Хоч і керована. Хвильового навіть випустили за кордон на лікування – можливо сподіваючись, що не повернеться. Але він повернувся.

Щодо прозаїчних спроб  то Хвильового називали засновником пореволюційної української прози (академік Олександр Білецький, 1926 рік). Якщо у когось виникне бажання у цьому пересвідчитися, головне не починайте з новели «Я(Романтика)», котра являє собою монолог садиста-чекіста, що шукає і таки знаходить ідеологічні підстави для ліквідації власної матері. Це твір не для естетів зі слабкими нервами.

Взагалі, щоб розуміти вчинки та мотивації людини, котра активно діяла у суспільній площині минулого, обов’язково треба враховувати історичний контекст. Тому, продовжуючи розповідь про Миколу Хвильового, спробуємо паралельно максимально стисло відтворювати атмосферу тодішньої доби.

Українське відродження перших років СРСР

Громадянська війна 1918-1921 років поділила населення України на два табори. Головним прагненням одних виступала соціальна справедливість — їхнім лідером можна вважати Нестора Івановича Махно. Для інших першочерговою метою стала реалізація української ідеї – навколо неї гуртувалися УНР, Гетьманщина Скоропадського та Директорія Петлюри-Винниченко.

Білі в Україні підтримки практично не мали, бо асоціювалися з полицейскою владою російського царя та панів-дворян.

А ось більшовики змогли перетягнути на свій бік значну частину населення, коли пообіцяли землю селянам, фабрики робітникам, а інтелігенції — національну самостійність, хоча й у статусі союзної республіки. Ця форма тоді ще не була наповнена конкретним змістом, зокрема до тексту союзної угоди увійшла ленінська ідея щодо права вільного виходу з Союзу. Романтики українського руху, у свою чергу, наповнювали новостворену конструкцію власними мріями. Між тих романтиків був і Микола Хвильовий.

Час від закінчення громадянської війни до початку масових репресій називається українським Відродженням. Або червоним Ренесансом. По суті це був шлях до прірви, який лідери українського культурного руху долали святковим маршем з мідними трубами та прапорами, не здогадуючись, що їх чекає попереду.

Націонал-комуністи

Націонал-комунізмом називають конформістський рух всередині більшовицької партії, що мав місце на початку радянської влади у декількох союзних республіках. Особливо впливовим він був в Україні. Власне саме українські націонал-комуністи стали тим компромісним рішенням, що в теорії єднало прагнення українців до незалежності, та до соціальної справедливості.

Допоки у столиці більшовицької імперії точилася  боротьба за трон Леніна, український націонал-комуністичний рух при підтримці, а частіше/краще при невтручанні вихідців з України Троцького та Зинов’єва розгорнув активну українізацію. На чолі процесу опинилися радянські партійні діячи Олександр Шумський (репресований та вбитий у 1946 р., м. Саратов)  та Микола Скрипник (звільнений з усіх посад у 1933 р. після чого наклав на себе руки)

Микола Скрипник

З останнім пов’язана загальна українізація суспільства у 20-роках ХХ століття. Зокрема, мова про українізацію преси, шкільної освіти та навіть діловодства. 1927 року в УРСР  була проведена реформа орфографії та введений так званий «скрипниківський правопис». Мудрим кроком Миколи Скрипника, на той час наркома освіти, було запрошення у комісію по розробці нової граматики українців Заходу, який тоді ще не був у складі УРСР. У відповідь галичани погодилися визнати новий правопис як єдиний для української мови. Скрипниківкою, до слова, і досі послуговуються на деяких українських телевізійних каналах.

1928-1933 року побачив світ Академічний російсько-український словник за редакцією Агатангела Кримського (репресований, загинув у в’язниці м. Кустанай 1942 р.) та Сергія Єфремова (репресований, загинув і в’язниці м. Владимир, 1939 р.). Щоправда друком вийшло тільки три томи. Четвертий вже потрапив під заборону.

Зазначені вище процеси супроводжувалися масштабною культурною революцією, одним з лідерів і натхненників якої був Микола Хвильовий.

Терор голодом

Голодомор – штучний голод організований в Україні Сталіним та його поплічниками у 1932-1933 роках.

Ще 1921 року більшовики зрозуміли, що конфіскація сільськогосподарської продукції та пов’язаний з нею голод діють на селян таким чином, що люди гублять мотивацію до спротиву. Саме тоді, після рейдів червоних продзагонів по українським селам, почалися невдачі селянського війська Нестора Махна.

Коли за 10 років після громадянської Сталін зіштовхнувся з масовим спротивом процесу насильницької колективізації, він знову застосував терор голодом. Тепер усе було організовано згідно з класичним сценарієм, за яким московити діють завжди. Терор голодом, холодом, руйнуваннями житла непокірних — єдина мова, якою ці брати-каїни вміють умовляти українців  Особливо голосно перегукуються з сьогоднішнім часом тисячі журналістів–пропагандистів, котрі у роки Голодомору заїхали в Україну, маючи завдання створити картину «масового приховування українськими куркулями зерна, якого так потребувала молода радянська держава». Власне для того, щоб читати та засвоювати всю цю пропагандистську отруту більшовикам і потрібна була всенародна грамотність. Телебачення ж іще не було. Хоча його тоді вже і придумав онук Павла Грабовського.

До конфіскації зерна доєдналися натурштрафи, коли з хат вигрібали взагалі все, що можна було їсти. Іншими словами, ціллю було не тільки зерно, а ще й знищення частини українського селянства.

Українські націонал-комуністи як могли протидіяли біді. І у підсумку, знову ж таки за класичною московської методою були обвинуваченні у «перегибах», які нібито привели до масового голоду. Невдовзі Сталін взагалі прикрив націонал-комуністичну вольницю. У ворожій діяльності були звинувачені 56 з 62-х членів ЦК, обраних на XIII з’їзді КП(б) у травні-червні 1937 року . А з 11-ти членів  політбюро ЦК КП(б) 10 були репресовані.

Микола Хвильовий до подорожі Україною цілком міг не знати про масштаби народного лиха. Організатори Голодомору старанно ізолювали села, які вони засудили до голодної смерті, не допускаючи будь-яких контактів із зовнішнім світом.

Український літературний процес

Взявши курс на подолання неграмотності, радянська влада приділяла пильну увагу творчій та науковій інтелігенції. Безумовно нелояльних висилали або ліквідовували. З іншими співпрацювали. А далі дивилися на їхню поведінку.

Митцям, які мали можливість друкуватися, держава платила доволі щедрі гонорари. А друкувалися ті, хто входив у відповідні письменницькі спілки та організації, що вели між собою активну літературну дискусію за право визначати битий шлях української культури.

Столицями літературних процесів вважалися, зрозуміло Харків  та Київ. Однієї з найпотужніших виступала студія «Гарт»(1923-1925), на чолі з Василем Блакитним. Спілка мала філії у багатьох містах УРСР. До неї входив і Микола Хвильовий. А також Володимир Сосюра, Павло Тичина, Олександр Довженко, Микола Куліш, Михайло Йогансен та інші відомі літератори.

1925 рік. Зліва направо у першому ряду: Володимир Сосюра, Павло Тичина, Микола Хвильовий. Зліва направо у другому ряду: невідомий, Іван Дніпровський.

Після передчасної смерті Василя Блакитного (у 32 роки від хвороби серця), «Гарт» розпався і на його місці виникла  організована Хвильовим «Вільна Академія Пролетарської Літератури» — ВАПЛІТЕ. До складу «академії» увійшли не всі члени «Гарту». Частина 1926 року заснувала ВУСПП  — Всеукраїнську спілку пролетарських письменників.

Також діяла відповідно орієнтована спілка селянських письменників «Плуг». А ще аполітична, попри назву, «Майстерня революційного слова» – Марс, що походила від письменницької організації «Ланка», яка у свою чергу відокремилася від київської спілки «Аспис» (Асоціація письменників), до складу якої входило об’єднання «Неокласики», лідером якого був професор української літератури та віртуоз сонетної форми Микола Зеров (розстріляний у 1937 році).

Взагалі об’єднання у спілки не властиве єству творчих людей. Кожен справжній митець створює власний неповторний світ і почувається його деміургом. А тут організаційна дисципліна, членські внески, збори, необхідність прислуховуватися до бажань та думок інших деміургів…

А з іншого боку, тільки учасники спілок мали доступ до державних коштів. Пам’ятаєте — «Пиво лише для членів профспілки»? Тому творцям-індивідуалістам доводилося упокорювати гординю і терпіти один одного заради хліба насущного.

А хліб, як правило, був з маслом.

Забезпечена людина

Про матеріальні статки нашого героя ми можемо судити по тому, що він наприклад одного разу подарував своїй донці шикарний білий рояль.

Справа там розгорталася так. 1920 року у Богодухові Хвильовий взяв шлюб з місцевою вчителькою Катериною Гащенко. За рік на світ божий з’явилася їхня донька Іраїда. Невдовзі чоловік поїхав підкорювати столичний Харків, де спочатку проживав у гуртожитку один. Ну і діло молоде, одного разу стрибнув у гречку. Та ще й був застуканий Катериною.

Так вони й розійшлися. Катерина, кажуть, кохала Миколу до останніх днів життя, але зовні поводилася максимально жорстоко, зокрема заборонила будь-які побачення з дитиною і навіть переписала доньку на батьківство свого нового чоловіка Дмитра Кривича. З часом вони теж переїхали до Харкова. Ось тоді  Хвильовий і зробив доньці шикарний презент у вигляді білого роялю, який зрештою так і залишився біля під’їзду, бо горда Катерина заборонила Іраїді приймати подарунок.

Ми вже згадували про закордонну мандрівку Хвильового, що тривала з грудня 1927-го по березень 1928 –го. Він тоді перебував у Берліні та Відні. Лікував туберкульоз. І мав на це відповідний кишеньковий капітал.

Як і на те, щоб робити внески у будівельний кооператив. Саме там, у квартирі № 9 кооперативного будинку письменників «Слово» Микола Хвильовий застрелився у 1933-му…

Спочатку було Слово. Потім Крематорій

Будинок «Слово» було побудовано коштом членів кооперативу літераторів, та ще й з додатковим внеском держави у розмірі 51 000 карбованців. Будівля вийшла елітна, з високими стелями, ізольованими кімнатами, соляріями на даху, центральним опаленням, телефонами, спортивними майданчиками у дворі та навіть бомбосховищем. Але доля її склалася зовсім не так, як про це мріялося щасливим новоселам.

З шестидесяти шістьох квартир незабаром було репресовано мешканців сорока. Заарештовували не тільки господарів, але й гостей. Першим таким гостем 16 квітня 1932 року став Іван Багряний. Він потім і назвав «Слово» «Крематорієм». Зокрема і за «воронки», що приїжджали по його мешканців уночі.

Так московський режим знищував українську творчу інтелігенцію. І навіть через багато років, ненависть імперської влади до всього українського не вщухла і втілилася у прильот по будинку «Слово» після початку повномасштабної війни московської імперії проти вже незалежної України.

Микола Хвильовий з родиною. Праворуч дружина Юлія Уманцева. Ліворуч — дочка Люба

Хвильового також не минула арештантська чаша. З другою дружиною, Юлією Уманцевою, він познайомився в НК (у Чека тобто), коли перебував під вартою, та ще й за крок до трибуналу. Кажуть, що його врятувала саме Юлія, котра там працювала. Це трапилося 1919 року. Згодом вони перетнулися у Харкові. Юлія Уманцева вже мала доньку Любу, котру Микола Хвильовий прийняв як рідну і навіть заповів їй авторське право на свої твори.

До речі, Юлія Уманцева – один з літературних псевдонімів Хвильового. Отака у них було духовна спорідненість.

Прощальний  концерт

Микола Хвильовий, хотів того він сам чи не хотів, був духовно дуже близьким із Володимиром Маяковським. Обидва за сумою біографії, літературного обдарування, публіцистичної енергії та впливу на оточуючих заслуговують на звання ідейних лідерів (кожен свого) революційного творчого покоління.

Маяковський пішов 14 квітня 1930 року. І як справжній поет – змалював це у віршах.

Все чаще думаю —
не поставить ли лучше
точку пули в своем конце.
Сегодня я
на всякий случай
даю прощальный концерт.

Хвильовий також дав прощальний концерт. 13 травня запросив до себе друзів, пригостив чаєм, пограв їм на гітарі, потім сказав, що хоче прочитати новий твір. І вийшов у кабінет, нібито за рукописом. Назавжди.

P.S. Даний матеріал написаний у рамках презентації лауреатів арт-медіа проекту «Культурний острів», метою та змістом якого є популяризація яскравих творчих персоналій, тим чи іншим чином пов’язаних із Сумщиною.

Ще про історію України: Диво на Віслі. Відлуння та наслідки

Стефан Граппелли и Джанго Рейнхардт

Но судьба играет в изысканные игры.«Quintette Hot Club de France» случился. Главную скрипку, во всех смыслах этого слова, играл Стефан Граппелли. А ведущую гитару вёл Джанго Рейнхардт. Остальные музыканты-участники тоже были великолепны, но эти двое оказались ещё и особенными, а точнее даже — избранными.

Хронология

Квинтет просуществовал до начала Второй Мировой войны, которая застала музыкантов во время концертного тура по Англии. Граппелли оставался там до разгрома гитлеровцев, а Джанго Рейнхард вернулся в Париж и достаточно активно концертировал во время оккупации. В 1940 году он записал свои знаменитые «Облака», ставшие гимном французского Сопротивления.

Граппелли, в свою очередь собрал музыкантов, чтобы играть в госпиталях и на военных базах.

«Но все англичане были призваны, и поэтому мне пришлось нанять инвалидов. Слепой Джордж Ширинг играл на пианино, а у басиста была одна нога», — вспоминал впоследствии скрипач.

После 1946 года Граппелли и Рейнхардт периодически выступали и записывались с различными приглашенными музыкантами, но в целом, уже работали отдельно. Джанго интересовался новыми течениями в джазе, в частности би-бопом, а затем и вообще увлёкся живописью, а Граппелли оставался приверженцем традиционного свинга.

Всего между 1934 и 1948 годами Quintette du Hot Club de France записал более 130 композиций в звукозаписывающих студиях Decca, Swing, HMV, Ultraphone и Odeon.

Новый стиль

Музыка Квинтета стала основой стиля «джипси джаз» или «джаз-мануш», который  был признан благодаря усилиям руководителей Hot Club de France Пьера Нурри и Шарля Делоне. Добиться признания было не так просто. Джаз считался американской музыкой, которую экспортировали в Европу. Создателями главных джазовых направлений были афроамериканцы: Луи Армстронг, Чарльз Паркер, Майлз Дэвис. И все они играли на духовых инструментах.

Более того, в Америке даже творцами струнного джазового свинга считают своих местных: скрипача Джузеппе «Джо» Венути и его партнёра и друга детства гитариста Эдди Ланга. Но это уже вопрос вроде того, кто первым изобрёл радио.

В джазовой культуре много жарких теоретических дискуссий. Об одной из самых знаменитых читайте в нашей публикации: Хьюг Панасси, или Спор винограда с инжиром

Вопреки всему. Джанго

Джанго Рейнардт был феноменально одаренным музыкантом. В 18 лет виртуозно играл на скрипке и банджо и зарабатывал этим на жизнь, как и многие его ромские соплеменники. А затем случился фатальный пожар, во время которого он повредил левую руку, так что работающими остались только три пальца. Казалось бы, с музыкальной карьерой покончено. Но Джанго сумел освоить технику игры на гитаре двумя пальцами и преуспел в этом настолько, что его владение инструментом до сих пор считается виртуозным даже для гитаристов с обычными руками.

Каким образом он нашёл в себе силы, вдохновение и терпение достичь вершин мастерства в столь неблагоприятных условиях — известно только ему и его путеводной звезде.

Вопреки всему. Стефан

У скрипача Граппелли тоже был достаточно сложный путь в джаз. Сын итальянского маркиза Эрнесто Граппелли, он рано остался без матери. Какое-то время, пока отец был на Первой Мировой, 6-летний Стефан воспитывался при танцевальной школе Айседоры Дункан в Париже. Начинал осваивать скрипку самостоятельно, но в итоге успешно одолел трёхгодичный курс в Парижской консерватории, закончив учёбу с серебряной медалью.

Затем перешёл на более выгодную, с точки зрения предложений по работе, игру на фортепиано. Одновременно увлёкся джазом и стал пианистом в биг-бэнде. Однажды руководителю коллектива понадобился скрипач и тот, узнав о консерваторском образовании Граппелли, попросил его вернуться к скрипке. Опять случай? Скорее, судьба. А случай — просто её посыльной.

Скрипка в джазе

У каждого музыкального инструмента есть пора особого расцвета. Для скрипки это, несомненно, XVII-й – XІX век, когда царил божественный Никколо Паганини и колдовали над своими уникальными творениями Амати, Гварнери и Страдивари. Солирующая скрипка в те времена равно была украшением аристократических салонов и крестьянских свадеб, а также считалась неотъемлемой частью оркестров и ансамблей той эпохи.

Но в джазе у нежной тихони скрипки всё поначалу пошло не так удачно. Ей было сложно конкурировать с трубами, саксофонами, тромбонами и кларнетами, да ещё поддерживаемыми барабанами. Поэтому практически все первые скрипачи-джазисты переучивались на духовые.

И далее, в 20-30 годы прошлого века во времена расцвета свинга в фаворе были громогласные биг-бэнды, в которых скрипке, как и гитаре (и банджо) неуютно. Из струнных там удержался только контрабас. А скрипка если и была, то не на первых ролях. А главное — скрипачи почти не импровизировали.

Пионеры-маргиналы

Но исключения всё же были. Во-первых, одним из самых популярных оркестров 20-х годов в США руководил классический скрипач Пол Вайтман (Paul Whiteman), которого некоторые называли «королём джаза». Это, к слову, не очень нравилось многим джазовым музыкантам, потому что оркестр Вайтмана играл упрощенный джаз – оттого и был столь популярен. А кроме того, джаз — это музыка чёрных и вдруг Whiteman – белый человек… Впрочем, сам Вайтман на скрипке в своём оркестре не играл.

Был ещё Стафф Смит — первый, кто попытался усиливать звучание скрипки с помощью электроприборов. Виртуозным скрипачом прослыл Эдди Саут, который, кстати, в 1937 году успел поджемить со Стефаном Граппелли и Джанго Рейнхардтом.

скрипка СТРО — с механическим резонатором и рожком прикрепленным к корпусу.

Но все они, включая уже упомянутого выше Джо Венути, не могли соревноваться в популярности с чёрными трубачами, и были, скорее, представителями маргинальных течений джаза, чем законодателями мод.

Скрипка Стро 

4 мая 1899 года инженер-электрик из Лондона Джон Матиас Август Стро (судя по фамилии, вполне может быть даже дальний родственник Страдивари) подал заявку на патент по поводу изобретенной им скрипки с механическим резонатором и рожком прикрепленным к корпусу. Такая скрипка звучала намного громче обычной.

Но это уже была не совсем скрипка. Как не совсем гитарой стала электрогитара. В этом ничего плохого — электрогитара подарила миру рок, а с ним и его шедевры.

Но скрипка в отличие от акустической гитары уже числила себя принцессой среди инструментов. Ей совсем не резон было уступать трон выходцам из военных оркестров, коими были бравые духовые.

Объективные особенности игры на джазовой скрипке

Игра на джазовой скрипке принципиально отличается от классической игры. Естественно, если речь об истинном импровизационном джазе, то есть о рождении музыки здесь и сейчас. Свинговать и играть по нотам джазовые гармонии могут и классические скрипачи. Тут вообще граница между классикой и джазом почти стирается.

А вот в случае импровизации появляются отличия и особенности. Как держать скрипку – левая рука должна быть максимально свободной, чтобы буквально летать по грифу, мгновенно воплощая идеи импровизатора. То же самое касается смычка.

Кроме того, джазовый скрипач имеет особое мышление, в его мозгу каждая точка грифа связана со следующей нотой, которую он слышит внутренним слухом. В–третьих, изюминка джаза состоит в том, что в нём ноты часто играются «с подъездом», а скрипка любит точное попадание, иначе она начинает звучать вульгарно.

Но и при всём этом проблемы с озвучиванием всё равно остаются, потому что микрофоны и встроенные звукосниматели, даже сегодня, кроме звука усиливают и сопутствующие шумы.

Маэстро

Стефан Граппелли легко одолел вышеуказанные сложности. У него было идеальное чувство грифа, врожденная пластика и великолепная творческая фантазия, что позволило его скрипке зазвучат на равных в дуэте с гитарой самого Джанго, а потом и самостоятельно или в других ансамблях. В результате, он стал самым авторитетным джазовым скрипачом своего времени и одним из основоположников европейского джаза вообще.

За свою долгую жизнь Граппелли успел поиграть с мэтрами джаза, среди которых Дюк Эллингтон и Оскар Питерсон, встретился на сцене со своим американским другом-конкурентом Стаффом Смитом, сотрудничал с индийским классическим скрипачом по имени Лакшминараяна Субраманиам и тоже классиком Иегуди Менухиным. И даже поучаствовал в записи одного из дисков Pink Floyd.

Стефан Граппелли

Ушёл он в 89 лет и до последних дней был востребован и активен.

Сегодня нет ни одного знаменитого джазового скрипача, который бы не называл своим вдохновителем и учителем маэстро Стефана Граппелли.

Невозможное возможно

У одного была покалечена рука. Второй играл на самом неджазовом инструменте. Тем не менее, Джанго Рейнхардт и Стефан Грапппелли составили блестящий ансамбль и повлияли на всю дальнейшую джазовую музыку мира. Ибо если на небесах решили поручить кому-то важную миссию, то тут уже все земные препятствия бессильны.

Наш партнёр: Студия гитарной аранжировки Guitarproduction Studio

Далі ми розкажемо про одну українську родину, знайомство з представницею якої відіграло фатальну роль у долі російського поета Лермонтова.

Лермонтов про Україну

Михайло Лермонтов подарував літературі поетичну перлину, на створення якої вихідця з шотландського роду Лермонтів надихнула українка. Стосовно шотландського коріння, остаточно не доведено, але сам Лермонтов волів, щоб так було. Значить, хай воно так і буде.

Михайло Лермонтов

Ми не відмовимо собі у задоволенні навести вірш повністю.

На светские цепи,
На блеск утомительный бала
Цветущие степи
Украйны она променяла,

Но юга родного
На ней сохранилась примета
Среди ледяного,
Среди беспощадного света.

Как ночи Украйны,
В мерцании звезд незакатных,
Исполнены тайны
Слова ее уст ароматных,

Прозрачны и сини,
Как небо тех стран, ее глазки,
Как ветер пустыни,
И нежат и жгут ее ласки.

И зреющей сливы
Румянец на щечках пушистых
И солнца отливы
Играют в кудрях золотистых.

И, следуя строго
Печальной отчизны примеру,
В надежду на бога
Хранит она детскую веру;

Как племя родное,
У чуждых опоры не просит
И в гордом покое
Насмешку и зло переносит;

От дерзкого взора
В ней страсти не вспыхнут пожаром,
Полюбит не скоро,
Зато не разлюбит уж даром.

Вірш присвячено княгині Марії Щербатовой. Багато хто з дослідників вбачає в ньому інверсійний перегук з «Признанием» українця Євгена Гребінки.

Українсько-сербський союз, або Іван та Параскева Штеричі

Прадід Марії – Іван Штерич (1734-1787) був сербом, підданим Австро-Угорської імперії. Якраз тоді російський уряд започаткував на території України проект «Нова Сербія» (1751-1764), куди запросив православних сербів, котрі почувалися незатишно між католиків на рідних Балканах.

У 26 років Іван Штерич взяв громадянство Російської імперії і пішов служити до кавалерійського полку, що квартирувався поблизу Полтави. У підсумку дослужився до генерал-майора.

Згодом Іван одружився з Параскевою Михайлівною Донець-Захаревською, донькою полковника Сумського козацького полку Михайла Донець-Захаревського та його другої дружини Анастасії Шидловської, що у свою чергу була донькою полковника Харківського козацького полку Лаврентія Шидловського.

У місті Суми (колишня садиба Баси на березі річки Псел) зберігся палац генерал-майорші Параскеви Штеричевої, збудований на початку 1810 року у псевдоготичному стилі архітектором Олександром Паліциним.

Суми. Баси. Маєток Параскеви Штеричевої

Про Суми ми згадали не випадково. Відомо, що там живуть найгарніші жінки у світі. Саме такими були правнучки Івана та Параскеви – Марія та Поліксена. Про них трохи згодом. Зазначимо тільки, що сербсько-українська з можливим домішком польської кров чарівних юнок, настояна на п’янкому трунку мальовничих краєвидів Слобожанщини явила собою чаклунську субстанцію непереборної сили. 

А ще додамо дрібку здивування діапазоном фантазії батьків, які старшу доньку назвали на честь Богородиці, а молодшу — ім’ям, яке носить яскравий і вельми поширений в Україні метелик.

Метелик Поліксена (Zerynthia polyxena)

Петро Іванович та Серафіма Іванівна Штеричі

Якщо остаточно триматися історичної правди, то на думку авторитетних краєзнавців Іван Штерич одружився з Параскевою вже у статусі вдівця з трьома дітьми. Але жодних відомостей про його першу дружину ми не маємо.

Один з його синів – Петро Іванович отримав освіту у Штутгартському університеті, де зокрема вивчав геологію і металургійну справу. А далі взяв шлюб з Надією Лутковською, донькою гусара, потім козака, потім знову гусара Алексія Лутковського з Херсонщини.

Надія народила Петру шістьох дітей та померла у 30-річному віці. Після чого 40-річний багатодітний удовець одружився з 30-річною Серафимою Борноволоковою. А та, по смерті чоловіка, переїхала до Петербургу, де придбала будинок на Фонтанці,101.

Всі шляхи ведуть до Полторацького 

Син Петра — Олексій мав двох доньок – Марію та Поліксену, яких 1834 року вирішив відправити з України до петербурзької бабусі Серафими Іванівни Штерич (Борноволокової). Серафима Іванівна прийняла дівчаток як рідних.

Ми не випадково акцентувалися на адресі бабусиного будинку. Саме в ньому 1819 року, коли він ще належав Олексію Оленіну, відбулася перша зустріч Пушкіна та Анни Керн. Олексій Оленін – чоловік Єлизавети Марківни Полторацької, дочки глави Придворної співочої капели дійсного статського радника Марка Полторацького. А ще Єлизавета Марковна матуся Анни Олексійовни Оленіної, тієї самої, котра у Пушкіна «как мимолётное виденье»…

Детальніше про українські пристрасті Пушкіна та дівчат з роду Полторацького у нарисі: Олександр Пушкін та полковий устрій України

Марія Штерич невдовзі, у віці 17 років, вийшла заміж (17 січня 1937 року – тієї зими, коли Дантес 10 лютого смертельно поранив Пушкіна) за штаб-ротмістра лейб-гвардії Гусарського полку молодого князя Олександра Михайловича Щербатова, котрий, окрім княжого титулу, мав 1000 душ кріпаків.

Бабусі Серафимі князь-гусар не сподобався. Далі ми ні на що не натякаючи просто повідомимо, що шлюб тривав усього один рік. А потім княгиня Марія Щербатова залишилася вільною вдовою з дитиною, яка народилася вже після відходу 28-річного Олександра Щербатова у кращій світ

Поліксена, або Генеральша–від-кавалерії

Поліксена, теж маху не дала і вийшла заміж за полковника Олександра Грессера. Втім, за два роки подружжя розлучилося. Згідно зі щоденником барона М. Корфа, взимку 1843-го:

  …головним і майже винятковим елементом світської бесіди була розмова про розлучення полковника Грессера з гарненькою його дружиною. Злі язики стверджували, що вона ще дівчина. Ініціатива була взята її бабкою (знову бабуся Серафима), в будинку якої вона виховувалася.

Сам Грессер говорив великому князю, що причина розлучення  — безсилля і розповідав одному приятелю, що дружина вигнала його з дому, і що він узяв всю провину на себе, щоб їй можна було знову повінчатися хоч на другий день після розлучення.

Поліксена чудово розуміла, що вік всепереможної дівочої краси недовгий як життя метелика, тому зайвої паузи вирішила не брати і невдовзі стала генеральшею, дружиною пруського аташе генерала-від-кавалерії Густава Вольдемара фон Рауха.

Марія та дуель

Не меншого галасу в «свєтє» наробила і Марія Щербатова.

Марія Олексійовна Щербатова (Штерич)

Після перебування в обов’язковій публічній жалобі молода заможна та розумна красуня-вдова почала виїжджати на бали та закохувати у себе чоловіків. Один з них, Ернест де Барант  — аташе французької амбасади, активно звертав увагу на Щербатову. Але та у підсумку віддала перевагу Лермонтову, бо мала вдосталь смаку, щоб відрізнити живу воду справжнього таланту нащадка суворих шотландських лицарів від штучного меду залицянь куртуазного французького хизуна. Між іншим і тому, що будинок її бабусі, ще з часів володіння їм Оленіних, вважався чи найпопулярнішим у Петербурзі літературним салоном, який почитали за честь відвідувати всі тодішні знаменитості. Серед них і М.Ю.Лермонтов.

Знехтуваний Марією аташе на нервах задрався до поета, той теж був не найтихішої вдачі, справа дійшла до герцю. Дуель росіянина з французом традиційно відбулася на Чорній річці. Але цього разу без трагічного кінця.

Проте подія набула розголосу і де Баранта відправили на батьківщину. А Лермонтова заслали на Кавказ, де невдовзі, теж на дуелі, його вбив Мартинов.

Отаким фатальним виявився українським слід у біографії Михайла Лермонтова.

Але не все так просто. Пушкін був птахом високого польоту. Тож і ми почнемо розповідь з панорамного погляду на Україну, яким дивится, наприклад лелека, коли мандрує від Закарпаття до Слобожанщини.

Лелека у польоті

Ми не впевнені, що лелеки подібні подорожі взагалі практикують, але уявити зазначене нам ніхто не забороняє. Особливо, якщо взяти до уваги, що говорячи про людські крила, ми зазвичай маємо на увазі крила фантазії.

Полковий устрій України

Відомо, що у XVII-XVIII столітті Україна поділялася на три незалежні складові: Гетьманщина, Військо Запорізьке низове (Січ) та Слобідська Україна. Січ не підкорювалася нікому. Гетьманщина мала певну автономію, але, залежно від берега Дніпра, узгоджувала свої дії з інтересами Речі Посполитої та Московії. Слобожанська Україна знаходилася під владою московського царя.

Також існували заселені етнічними українцями Волинь та Галичина. У ХІІІ столітті вони звалися Князівством Галичини та Володомирії, або Руським королівством. Потім титул короля Галичини та Володомирії (Лодомерії) додав до переліку своїх регалій угорський король, далі польський. Територія ця тоді називалася Руським воєводством і так тривало аж до 1772 року, коли землі Галичини та Волині стали частиною Австро-Угорської  імперії під назвою Королівство Ґаліції і Лодомерії.

Козаччини там формально не існувало, але саме звідти вийшли; козацький отаман Северин Наливайко (Гусятин, Тернопольскої області), Петро Конашевич-Сагайдачний (Кульчиці, Львівська область), а по деяким версіям і Михайло Хмельницький – батько  Богдана. У будь-якому разі освіту Богдан Хмельницький отримував на Галичині.

Ще була Північна Буковина, де українці відчували суттєвий вплив та підтримку як з боку Гетьманщини, так і Королівства Ґаліції і Лодомерії. але не мали державності навіть у формі автономії, бо Буковина входила до складу Румунії та Австро-Угорщини.

Закарпаття також з часів короля Стефана І Святого( XI століття) по XX століття перебувало під владою угорської корони. Але якимось чином примудрилося не втрати духовні та культурні зв’язки з Галичиною, а через неї і з Великою Україною.

Попри ієрархічні відмінності Гетьманщину зі Слобідською Україною поєднував  не тільки етнічний склад, але й однаковий адміністративно–територіальний полковий устрій. Але це не були виключно військові містечка. На землях козацького полку, поруч з козаками та їхніми родинами, мешкали також селяни, ремісники та працівники, так би мовити, духовної галузі. Некозаче населення сіл називалося посполитими, а міське – міщанами. Керувала усім цим господарством козацька старшина, що утримувала відповідну канцелярію.

Цей вступ нам був потрібен, щоб хтось грішним ділом у ході нашої подальшої розповіді не сплутав Україну з Малоросією. Ви спитаєте: «А де ж тут Пушкін?»

А.С. Пушкін

Чекайте, вже скоро буде.

Пушкін та Гончарова

Офіційним початком впровадження полкового устрої в Україні вважається день укладення Куруківської угоди, що була підписана після перемоги козацького війська над армією Речі Посполитої біля Куруківського озера (передмістя Кременчука).

Підписання відбулося 27 жовтня 1625 року. Українську делегацію очолював отаман Війська Запорозького Михайло Дорошенко – дід гетьмана Петра Дорошенка, правнучка якого Наталія Гончарова була дружиною…Олександра Пушкіна.

Козак

Російського (точніше, афроросійського ) генія з дитинства тягнуло до всього українського. Ще у 1814 році п’ятнадцятирічний ліцеїст Сашко Пушкін склав вірш «Козак». То була не дуже вдала переробка на московицький лад всесвітньовідомого (без перебільшення) шедевра українського козака-філософа Харківського полку Семена Климовського «Їхав козак за Дунай».

Ми згадували про долю цієї пісні у розділі «Українська барокова поезія», нарису: Борис Грінченко. Життєпис у вигляді ліричних відступів.

Пушкін природно у своїй версії на блакитному оці поміняв запоріжця на донця. Олександр Сергєєвич взагалі не гребували запозиченнями чужої інтелектуальної власності задля переробки на свій манер. Ну імперець, що з нього візьмеш. Золота рибка — та що у братів Грімм камбала — про це більше розповість.

Українкофіл

А ще Пушкін, схоже, був, так би мовити, українкофілом. Окрім законної дружини, поет періодично закохувався в інших українок. Зокрема шедевр російської поезії «Я вас любил, любовь ещё быть может…» присвячено Анні Оленіній, онучці українського козака Марка Полторацького з містечка Сосниця, що на Чернігівщині.

Анна Оленіна

А її двоюрідній сестрі Анні Керн – теж  українці з роду Полторацьких, присвячено не менш геніальний вірш «Я помню чудное мгновенье».

Анна Керн

Сосниця. Чернігівський та Ніжінський козацькі полки

Сосниця – стародавнє містечко серед соснового лісу – була центром Сосницької сотні, що існувала з 1648 року, тобто з часів Хмельниччини, входила до складу Чернігівського, потім Ніжинського, а далі знову Чернігівського полку, аж до  його розформування 1782 року у ході  антиукраїнських реформ Катерини Другої. Місто мало Магдебурзьке право та фортецю.

На хуторі біля Сосниці у 1894 році народився кінорежисер Олександр Довженко. А 1729 року в родині козака Федора Полторацького – майбутній дідусь муз Пушкіна, а по сумісництву видатний музичний діяч тодішньої російської імперії Марк Полторацький.

Дійсний статський радник Марк Полторацький

Якщо бути вже абсолютно точними, то Марк Федорович народився у родині соборного протоієрея Федора Полторацького, котрий до прийняття сану дійсно був козаком. Та й потім, одягнувши рясу на шаровари, не перестав їм бути. Подібний характерний для тогочасних українських реалій персонаж — полковник і панотець Шрам (Чепурний) – діє в романі Пантелеймона Куліша «Чорна рада».

Марк Полторацький

Марк Полторацький вчився у Києво-Могилянській академії. Бог дав хлопцеві чудовий голос. У 15 років його почув ще один могутній козак — Олексій Розумовський — той, що спав з царицею Єлизаветою – і забрав обдарованого юнака до Петербургу. Там Полторацький зробив карколомну кар’єру, був призначений регентом «Придворной певческой капеллы», а потім і її директором.

Саме Марк Полторацький привіз до Петербургу з Глухова, тодішньої столиці Гетьманщини, двох козачат  — Дмитра Бортнянського та Максима Березовського – найвидатніших композиторів XVIII століття російської імперії. До речі, з того ж самого Глухова де вже у ХХ столітті вчився Довженко. Що зробиш. Світ малий.

Варто зазначити, що не Пушкін єдиний закохувався в українок. Михайло Лермонтов теж.

Про український вплив на долю Михайла Лермонтова читайте у нарисі: Михайло Лермонтов, або Пригоди українок у Петербурзі

Это день настоящей большой и светлой радости. Понятно, что у каждого свой путь ко дню Воскресения Господнего, и каждый по-своему проживает это великое время. Великое, потому что предпасхальный  Пост — единственный из постов, необходимость которого задекларировал сам Христос, удалившись в пустыню.

Судя по лицам людей, которых я вижу на Пасху, у всех пути разные, а результат один – радость. Чистая и светлая. Я расскажу о моём проживании Великого Поста.

Разумеется, постовать по все канонам имеют возможность только монахи. Пост требует уединения. Не зря Христос в пустыню уходил. В житейской суете нас толкают, обижают, а мы в ответ — тоже. Жить исключительно молитвами не получается. Но есть вещи, которые достаточно просто ввести в свою жизнь. Они и станут основной Поста для мирского человека.

Первое — молитва. Утренняя, вечерняя. А днём, когда не получается что-то или дьявол искушает — так называемая «Иисусова молитва», о которой, к слову, Сэлинджер писал в повести о Фрэнни Гласс – «Господи, Иисусе Христе, Сыне Божий, помилуй мя, грешного».

Второе – обязательное ежедневное посещение храма. Хотя бы на 10 минут – зайти поставить свечку, «собрать» себя, прочитать молитву, напомнить самому себе, какое особенное время нынче на дворе. Не надо о чём-то конкретном просить Бога. Господь в курсе наших проблем. Просить следует только об одном — чтобы Он нас не оставил. И дал сил нести тот крест, который нам дан.

Третье — соответствующий посту выбор чтения. Минимум полчаса в день. Кроме Библии — ещё кто-нибудь из мудрых богословов. Или христианских поэтов, таких как поздний Пастернак, к примеру.

Четвёртое — исповедь и причастие. Хотя бы один-два раза за Великий Пост. Перед Пасхой – обязательно.

Пятое – вероятно, самое трудное. Попытка «активировать» в себе любовь к ближнему,  что сложно, ведь ближний часто претендует на наш кусок хлеба насущного. Такого трудно любить. В этом случае можно попробовать обратиться к Господу примерно так:

«Господи, дай мне. И врагу моему дай. И ничего, что  кусок этот один и на два не делится. Это для нас людей не делится. А для Тебя,  Господи,  всё возможно.»

И, как правило, Всевышний как-то так решает ситуацию, что, все остаются довольными и удаётся одновременно возлюбить врага и получить своё. Впрочем, сложности с «возлюблением» врагов на этом не завершаются. В период Поста случаются моменты, когда кажется, что вроде уже возлюбил всех. И когда во время исповеди тебя спрашивают: «Ты всех простил?» — вроде искренне отвечаешь — всех, мол. А потом идёшь домой и вдруг вспоминается что–то и понимаешь: «Нет же, не всех!» Имеряка же– не простил! Забыл о нём. А он там где-то в глубине души твоей такой злой и плохой окопался и ненависть твою в горшочке выращивает. И так стыдно за себя становится…

Прощение — это фактически внутренний суд с оправдательным приговором. То есть, это трудная, кропотливая душевная работа. Однако именно с моментом прощения связана победа над остальными грехами. Все они растут из непрощения. Гордыня – не могу простить – я лучше, правее. Зависть – почему это врагу достался кусок, а мне нет? Уныние – играем ноты предыдущей аргументации, только в грустной тональности. И так далее.

Ясно, что на время Поста необходим полный запрет на алкоголь и другие способы сдвигов сознания – иначе сам потеряешься, и Господь тебя потеряет.

А потом уже, по возможности, разнообразные диеты. Да, стоит исключить из рациона мясо, молочные продукты, яйца. Но основные ограничения и основная работа – в области души и духа.

Важное замечание. Ни в коем случае нельзя кичиться своим соблюдением Поста. Если есть выбор: обидеть радушного хозяина или отведать мясного — лучше отведать, а потом в храме покаяться.

Всё вышеописанное не может не принести плоды. К Пасхе соблюдавший Пост действительно приходит просветлённым и другим. Радость этого дня для него понятна, близка и наполнена вселенским смыслом — «Христос Воскресе!». Радуешься не только изобильному столу, за которым всё можно, чего было нельзя. Что-то в мире меняется. После Великого Поста, если жить как описано выше (хотя бы так), очень хорошо видно,  как что–то в мире меняется.

Но не всё так гладко и славно. Христос в пустыне не только голодал и молился. Его там также искушал Сатана. А этот господин – ещё тот фантазёр. Каждый раз на время Великого Поста он придумывает какую-то такую неприятность, в которой хочется обвинить окружающих, назвать их врагами и продемонстрировать все свои греховные качества: ненависть, зависть, уныние… И каждый раз эта борьба начинается заново. Именно во время Поста вдруг с особой силой начинают веять «вихри враждебные» и выстраиваются в очередь различные беды.

Но вот что удивительно. Каждый раз, каким-то чудесным, необъяснимым образом на следующий день после Пасхи всё заканчивается. Вот как-то заканчивается. И в душу приходит мир, и в сердце —  радость…

Но ненадолго. Тут всё похоже на выстиранную одежду. Она не остаётся навсегда чистой, а к следующему Великому Посту там уже так, что стыдно и сказать…

И единственное, чего я не понимаю и не принимаю – это.так называемое, «прелюбодеяние». Нет, я, конечно, терплю.  Пост есть пост. Но в душе  (да и в теле) абсолютно не принимаю запрет на любовь. И страдаю от этого. Ибо грешен….

Ещё по теме: Почему Христа называют Спасителем

Культурный феномен

Для большинства, условно говоря, неактивных прихожан библейские сюжеты и события, изложенные в них, являются преимущественно частью истории культуры. С ними связано множество традиций, воспринятых от дедов-прадедов, комплекс поведенческих правил и ряд моральных ориентиров.

При этом некоторые термины мы используем по привычке, не вдумываясь в их сакральный смысл и содержание. А вдуматься и понять стоит. Давайте для начала разберёмся с названием. Как правильно: Пасха или Светлое Христово Воскресение?

Пасха. История возникновения

Пасха происходит от древнееврейского«песах» с ударением на первый слог. Переводится – «миновал», «прошёл мимо».

Дело было так. Во время пребывания евреев в египетском рабстве Моисей неоднократно просил фараона отпустить его народ в Землю обетованную. Но фараон отказывался. И тогда на Египет было  обрушено 10 бед. Последней из них, после которой правитель сдался, было умерщвление всех египетских первенцев. Их убил Бог, а евреев не тронул, потому что, будучи заранее предупрежденными, они на дверях своих жилищ оставили знаки, написанные кровью жертвенных агнцев (ягнят или козлят).

Илья Репин. «Избиение первенцев египетских»

В честь этого события (Карающий Бог прошёл мимо и их не тронул) иудеи стали праздновать Пасху. Иными словами, праздник Пасхи возник задолго до прихода Христа в честь освобождения еврейского народа из египетской неволи.

Почему Пасха весной

Если бы Бог захотел рассказать простым земным людям о воскресении, то более наглядного способа, чем весеннее возрождение природы придумать просто невозможно. Праздники весны, посвященные богам плодородия, существовали испокон веков у всех народов. А потом уже умные люди ассимилировали и увязали их с праздниками церковными.

Так было и далее. Вспомним хотя бы языческую Масленицу – Прощёное воскресенье или Ивана Купала и празднования в честь Иоанна Крестителя.

Чистый четверг и Воскресение Христа

Христос въехал в Иерусалим в дни приближения иудейской Пасхи. Тайная вечеря состоялась в четверг, когда евреи праздновали Сéдер Пéсах, представляющий собой семейную трапезу с вкушением вина и пресного хлеба. Во время её Иисус омыл ноги своим ученикам. Так четверг Страстной недели стал «чистым». В это понятие вкладывается не только генеральная уборка в доме, но и, что главное, очищение души от грехов.

Тогда же Христос ввёл обряд евхаристии или Святого Причастия, во время которого христиане вкушают пресный хлеб, называемый артос или просфора и вино, символизирующие Плоть и Кровь нового жертвенного Агнца, коим стал Христос.

Затем Иисус отправился молиться в Гефсиманском саду, где и был взят под стражу римлянами и представителями синедриона, которых привёл Иуда. На следующий день Христа распяли, а в воскресение рано утром он воскрес, в смысле явился на глаза людям: Петру или Марии Магдалине — тут  евангелисты расходятся во мнениях. Но прежде, ещё в субботу, Иисус спустился в ад и, разбив его ворота, вывел оттуда дохристианских праведников, включая Адама и Еву.

С тех пор умереть на Пасху считается добрым знаком, потому что в это время вход, а значит, и выход из ада свободен. Так же как вход и выход из рая.

Паоло Веронезе. Воскрешение Христа

Две Пасхи

Изначально отмечали две Пасхи. Пасха Крестная, она же Страстная Пятница – распятие Христа в день иудейской Пасхи, время особо строгого поста и воспоминания страданий и смерти Мессии.

И Пасха Воскресная — день Светлого Христова Воскресения. Решение о праздновании единой Пасхи в воскресенье было принято на созванном римским императором Константином I первом Вселенском Соборе в Никее в 325 году. Тогда же выходной день был перенесён с субботы на воскресенье.

Названия праздника

Мы выяснили, что Пасха и Светлое Христово Воскресенье в христианской традиции – одно и то же. И одновременно они — иное, чем еврейская Пасха. В английском языке, например, Пасхи даже называют по-разному. Еврейская Пасха — Passover, а христианская Easter – от имени тевтонской языческой богини Ēastre — Эостра (Остара), которая была божеством рассвета, весны и плодородия.

Языческие корни, связанные с весенним воскрешением природы отражаются и в славянских названиях Пасхи: в болгарском и украинском Великдень, а в чешском и польском Великаночь.

Бабы, куличи и паски

У католиков символом Пасхи является пасхальный кролик или заяц — древние символы плодородия. Но выпечки тоже практикуются, как и у православных.

В Украине и Польше хозяйки пекут паски из теста и изготавливают паски сырные (творожные). В России украинские паски из теста называют куличами, а пасхами — творожные блюда в виде усечённой пирамиды. Вероятно по причине похожести формы, поляки паску-кулич также называют «баба». В это изделие принято добавлять алкоголь. Наиболее популярна ромовая баба. Ну и правильно. Женщина же должна пьянить…

Приготавливая пасхальную выпечку, хозяйки выпроваживают всех из дому и сами стараются не шуметь во время замешивания теста. А когда ставят его на огонь, то некоторые даже подпрыгивают, чтобы паска-баба-кулич была выше и стараются не садиться, чтобы тесто не село.

Это явно дохристианские обычаи. Так же как и ритуальное закапывание крошек от пасхального угощения на огороде для лучшего урожая.

Кстати, традиция выбрасывать крошки после еды в водоём бытовала у хозяев водяных мельниц. Кого они подкармливали и зачем читайте в эссе: Кто вертит мельницей, или Почему мельник не бывает на мели 

Языческим суеверием считает церковь и чёрную четверговую соль, которую готовят так. Крупную соль смешивают с размоченным в воде мякишем ржаного хлеба, кладут в мешочек и пропекают в течение 15 минут. В результате, соль становится чёрной и вроде бы после освящение приобретает целебные свойства.

Пасхальные яйца

Согласно христианской версии, после распятия и Воскресения Христа, Мария Магдалина пришла к римскому императору Тиберию с вестью: «Христос воскрес!» и принесла в дар яйцо как знак, что Христос вернулся, разбив оковы смерти, будто птенец скорлупу. Тиберий не поверил, ответив, что скорее яйцо станет красным, чем случится чудо воскресения. И тогда яйцо стало красным.

С. В. Иванов «Мария Магдалина перед римским императором Тиверием»

Традиции раскрашивать яйца и соответствующие легенды к ним существовали у многих древних народов, потому что яйца символизировали рождение, а значит плодородие.

Что празднуем, или Зачем приходил Христос

Если посмотреть на ветхозаветные заповеди Моисея, то они все состоят из запретов. Не убий, не кради, не возжелай, не работай в субботу. А заповеди Христа — это воззвание любви: возлюби Господа, возлюби ближнего…

Собственно, до Христа люди не знали, точнее, не осознавали того, что мы называем общечеловеческой любовью. С воскресением Христа воскресла и любовь, что и символизирует ритуал объятий и троекратных поцелуев при приветствии «Христос Воскресе!».

И опять же. Естественно, любовь к людям, дружба, братство, взаимовыручка и жертвенность во имя своего рода-племени были всегда – человек же социальное существо. Но заслуга христианства в том, что оно возвело любовь в ранг нравственного закона.

Впрочем, в иудаизме, кроме письменной Торы, во многом совпадающей с библейским Ветхим Заветом, есть ещё и устная Тора. И многие вещи оттуда доступны только посвященным. В том числе и вопрос общечеловеческой любви.

Пост

Существует несколько версий происхождения термина «пост». Некоторые толкователи даже сумели увидеть в нём аббревиатуру «Полное Очищение Собственного Тела». На наш взгляд, такая расшифровка несколько противоречит истинному — духовному — смыслу поста.

Издревле было известно слово «пост» в смысле  место, где поставлен часовой – тот, кто  следит за появлением врага. В случае религиозных проживаний, враг – Антихрист, его слуги и наводимые ими соблазны. Таким образом, находиться на христианском посту – значит не подпускать к себе грехи, среди которых главный, как мы уже заметили выше – нелюбовь к ближнему.

Ну а чтобы не забывать о духовном смирении, рекомендуется и посильное ограничение в пище.

И снова, возвращаясь к языческим временам, отметим, что в старину весенний пост в виде диеты был вполне естественным, ведь к тому времени исчерпывались продукты, запасённые на зиму.

Ещё о посте: Как жить в миру во время Великого Поста

Христианство и язычество – нет конфликта

Несмотря на внешние противоречия, вся история человечества подтверждает, что монотеистические религии и язычество по сути проповедуют одно и то же. Из нашей современности языческие боги вполне могут быть трактованы как ангелы и архангелы Господни, исполнители Его воли.

Единое человечество

Зато понимание того, что пасхальные ритуалы зародились ещё в языческие времена, дает нам возможность почувствовать всю огромность истории рода людского в пространстве и времени. Люди, которые были уже как мы, возникли примерно 50 тыс. лет назад. И с тех пор начали зарождаться традиции.

И даже если не все они работают в практическом смысле, то через них происходит духовное воссоединение с предками, и человечество становится не группкой разрозненных индивидуумов, а цельным организмом, в котором каждое новое поколение оставляет свой след и вклад. И очень важно, чтобы он был благотворным.

От теории к практике

В завершение несколько слов о том, когда и что делается в Страстную неделю.

Понедельник — четверг: Генеральная уборка в доме и во дворе, стирка, подготовка праздничной одежды, купание (желательно, в четверг до восхода солнца). В четверг же готовят четверговую соль и творожные паски, а также красят яйца.

Пятница — суббота: Посещение церкви, где нужно купить 12 свечей и расставить их по всему дому. В пятницу, прочитав «Отче наш», хозяйки приступают к выпечке пасок. Страстная пятница и суббота — дни самого строгого телесного и духовного поста.

В субботу после полудня и до 21 вечера уже освящают еду в храмах.

Воскресенье: По окончанию Всенощной с утра можно садиться за стол и, начав с вкушения кулича (паски) и освященных яиц, праздновать Светлое Христово Воскресенье.

Ещё по теме: Почему Христа называют Спасителем

Їхні долі свідчать, що принаймні в європейській частині тієї велетенської імперії, що канула у небуття, усі шляхи талановитих та активних так чи інакше пролягали через Україну.

Загалом, подібні панорамні ретроспекції завжди виводять на думку про те, яким неймовірно складним та взаємопов’язаним явищем є феномен homo sapiens, де мільярди окремих особистостей, об’єднані в єдиний живий організм, де поруч співіснують генії та лиходії, артисти та чекісти, літератори та стукачі, фізики та ідеологи масових фізичних розправ, безжальні володарі доль та лікарі душ людських…

Історія Таганрогу

Сучасний Таганріг («таган» — сосуд з вогнем, «ріг» – мис, що виступає в море, тобто мова про маяк) засновано 1698 року Петром Першим на місці стародавніх поселень як фортецю та порт Азовського моря. Ще за часів Хмельниччини більшість населення тут складали етнічні українці, що переселялися на вільні землі подалі від панських утисків та руйнівних військових дій.

Петро, між іншим, планував зробити Таганріг азовським Петербургом, тобто столицею імперії. Але «завдяки туркам» задум реалізовано не було. З 1711 року на Таганрожчині розташовувалася Нова Запорізька Січ, що перебувала у васальній залежності від османів.

І тільки 1774 року територія знову повернулася під владу російських деспотів.

Портом на Азові Таганріг таки став і згодом перетворився на типове багатонаціональне приморське місто з кількома діаспорами, серед яких на початку ХХ століття виділялися українська, грецька та єврейська. У 1920—1924 рр. місто та його околиці входили до складу УРСР.

Сьогодні переважна більшість мешканців пишуть себе росіянами.

Валентин Парнах, Микола Хвильовий, джаз та Європа

Валентин Парнах (1891-1951). Уродженець Таганрогу. Справжнє прізвище — Парно́х. Музикант, поет, хореограф. Гімназію закінчив з золотою медаллю. Численні таланти виявив ще у студентські роки. Приблизно 1915 року подався у мандри світом. Невдовзі став частиною паризької богеми, особливо її емігрантської складової. Існує навіть портрет Парнаха роботи Пабло Пікассо.

Мав двох рідних сестер. Сестра-близнючка Лізавета Тараховська ( по чоловіку)  — також літератор. Друга, Софія Парнок — «російська Сапфо» — поетеса, відома публічними романами з жінками, зокрема з Мариною Цвєтаєвою.

1921 року в Парижі Валентин Парнах заснував та очолив доволі епатажний літературний гурт «Палата поетів». Назва філігранно балансує на рівній відстані від «Палати лордів» Британської імперії та «Палати номер шість» ще одного уродженця Таганрогу — Антона Чехова. До складу об’єднання увійшли амбітні літератори-емігранти. Гурт формувався на елітарній основі, брали не усіх, у членстві  відмовили навіть одному з найталановитіших поетів еміграції Борису Поплавському.

У Парижі 1921 року Валентин Парнах вперше почув джаз. І зрозумів, з яким трофеєм хоче і може ефектно в’їхати у столицю держави ведмедів та балалайок. Вже 1922 року Парнах, маючи у багажі комплект джазових інструментів та ореол ідейного лідера паризьких поетів, прибув до Москви, зібрав джаз-банду свого імені та 1 жовтня 1922 року влаштував перший російсько-радянський джазовий концерт. 1 жовтня з того часу вважається днем народження російського джазу. Слово «джаз», до речі, придумав теж він, Валентин  Парнах.

Валентин Парнах

У 1922 році, перебуваючи на вершині популярності, Парнах завідував музичною та хореографічною частинами в театрі Мейєрхольда. І там разом зі своїм джаз-бендом брав участь у виставі «Дайош Європу!».

Це було дійство для червоних естетів, засноване на гротесках Іллі Еренбурга. Згідно сюжету, у Нью-Йорку повстали пролетарії. Їм на підтримку вирушили ленінградські гегемони. А щоб скоріше справа рухалася, радянські трудівники  швиденько побудували в Атлантичному океані тунель між Ленінградом та Нью-Йорком. Смисл назви був в експансії пролетарської революції в Європу та Америку.

Мейєрхольду цей прогин перед більшовицькою владою однаково не зарахували. 2 лютого 1940 року розстрільний вирок видатному режисеру було приведено до виконання. І це про людину, яка казала друзям, що з гімназійних років носить у душі мрію про революцію у самих крайніх її формах. Все так. Революція, як відомо, обожнює пожирати своїх дітей.

Щодо гучного успіху вистави «Дайош Європу!», то публіка загалом йшла не на очевидний агітпром, а на джаз-бенд Парнаха – носія нової революційної для того часу музики. А ще на молодих шикарних акторів — Марію Бабанову, Ераста Гаріна, Ігоря Іллінського, які виконували по декілька ролей, танцювали та постійно перевдягалися.

Однойменний слоган «Дайош Європу!» незабаром виринув у літературній дискусії, яку завели харківські літератори з ініціативи уродженця міста Тростянець Сумської області  Миколи Хвильового (1893-1933).

Але його вже було трактовано керівною партією саме як націоналістичний намір податися геть від Москви. У підсумку Хвильового почали щемити і таки довели до трагічного кінця. Це був початок доби Розстріляного Відродження. Розстріляного саме тому, що «Геть від Москви!» та «Дайош Європу!».

Детальніше про Миколу Хвильового і його час у нарисі: Микола Хвильовий. Романтик шаленої епохи  

У завершення теми джазу згадаємо, що в Україні, перший джазовий концерт відбувся лише 1925 року.  Грав колектив Юлія Мейтуса. З опису Остапа Вишні, котрий був присутнім на дійстві, складається враження, що публіка була  у шаленому захваті від модернової музичної  екзотики, а особливе захоплення викликав член бенду, який у якості засобу звуковидобування використовував відро. Хоча на думку деяких знавців з гальорки «відро було ненастроєне».

Потім Мейтус — до речі, фаховий класичний музикант — співпрацював у Харкові з театром Леся Курбаса «Березіль». 9 січня 1929 року там відбулася прем’єра мюзиклу «Алло на хвилі 477!», який вважається першим джаз-ревю в Україні.

Курбаса було розстріляно 3 листопада 1937 року в урочищі Сандармох.

Борис Подольский, або  Парадокс ЕПР

Борис Подольский (1896-1966) – фізик-теоретик зі світовим ім’ям. Народився в Таганрозі. Ще у гімназії демонстрував феноменальні математичні здібності. У 17-річному віці емігрував до США. Там отримав ґрунтовну освіту і знайшов себе в галузі квантової та ядерної фізики.

Борис Подольский

Під час Другої Світової війни перебував у США і передавав секретні наукові відомості радянській розвідці. Кажуть, що був єдиним, хто робив це не з ідейних міркувань, а за гроші. Навіть називають таксу у $300 за інформацію.

1926 року разом з Альбертом Ейнштейном та Нотаном Розеном сформулював «парадокс ЕПР» (Ейнштейна- Подольского–Розена). Суть парадоксу полягала у тому, що згідно до одного з головних положень квантової фізики — принципу невизначеності Гейзенберга — неможливо одночасно виміряти координату мікрооб’єкту та його імпульс. Але Ейнштейн з колегами запропонували уявний дослід, де це можливо.

Після публікації відповідної статті у науковому світі розгорнулася бурхлива полеміка. Лідер прихильників квантової механіки Нільс Бор заперечував Ейнштейну, той знаходив все нові і нові аргументи у відповідь на заперечення. У підсумку з’ясувалося, що вся проблема полягала у різниці розуміння поняття «стан частинки». Ейнштейн, стоячи на позиціях класичної фізики вважав, що стан частинки – це набір параметрів, які існують об’єктивно, незалежно від наявності спостерігача. А Бор дивився на це з точки зору квантової механіки, де лише поява спостерігача примушує частинку проявляти якийсь набір параметрів.

У підсумку багаторічного обміну думками наукова спільнота дійшла висновку, що головна користь дискусії полягала у тому, що сторони уточнили власні позиції і набагато більше зрозуміли самі себе, ніж то було до початку суперечки. Тобто за результатами змагань знову переміг… Декарт (1596—1650) з його славнозвісним закликом визначати значення слів:

…якби серед філософів встановилася згода щодо значення слів, то майже всі їхні суперечки було б припинено.

Щодо Бориса Подольского, то на початку 1930-х років він деякий час працював за контрактом у Харкові в Українському фізико-технічному інституті, разом з такими світилами світової фізики як: Лев Ландау, Володимир Фок, Поль Дірак (лауреат Нобелевської премії 1933 року) та Пауль Еренфест.

Ініціатором створення Українського ФТІ був уродженець Сумщини Абрам Іоффе (1880, місто Ромни – 1960, Ленінград), який у листі до голови РНК України Власа Чубаря писав:

Навесні я робив доповідь у Харкові про важливість саме в ньому заснувати Фізико-технічний інститут, аналогічний нашому в Ленінграді…. Таким чином, Харківський фізико-технічний інститут буде центральним для СРСР (і, ймовірно, для сусідніх держав-Естонії, Латвії, Польщі тощо), інститутом низьких температур та науково-технічною базою промисловості.

В українському публіцистичному просторі присутні численні повідомлення щодо літературного Ренесансу 20-х років ХХ  століття, пов’язаного з Харковом. Але  одночасно там відбувався і фізико-технічний ренесанс. У цих паралельних процесах присутня ще одна трагічна рима. Під кінець 1930-х, поруч з членами Розстріляного Відродження  репресовані були також і українські фізики. А з ними у 1939 році і сам Влас Чубар.

Надія Сиги́да

Надія Сигида (Малаксіано) — полум’яна революціонерка грецького походження. Народилася у Таганрозі 1963 року. Працювала вчителькою. Разом з чоловіком Якимом Сигидою брала участь у революційному русі, зокрема подружжя утримувало дома підпільну друкарню. 1885 року обох заарештовано.

Надія Сигида

Після вироку Надія потрапила на сумновідому Карійську каторгу. Там очолила протести проти свавілля тюремного начальства. Брала участь у голодуванні. Одного разу у якості акту спротиву вдарила по обличчю жандармського чина Маслюкова, за що отримала сто ударів різками по наказу самого Приамурського генерал-губернатора барона Корфа. Хоча щодо політичних тілесні покарання були заборонені.

У відповідь 8 листопада 1889 року Надія Сигида разом з трьома українками: Марією Калюжною з Лебедина (теперішня Сумщина), Марією Ковалевською (Дніпро) та Надією Смирницькою з Київщини прийняла смертельну дозу морфію.

Подія викликала гучний резонанс і примусила царський уряд піти на суттєві поступки політв’язням.

Одним із головних речників розголосу відомостей про Карійську трагедію став уродженець села Грабовське (тоді – слобода Пушкарна) Краснопільського району Сумщини відомий український поет-засланець Павло Грабовський, який ще на початку свого ув’язнення декілька місяців пересувався з Бутирської в’язниці до Сибіру одним етапом з Надією Сигидою.

У молодих людей виникли стосунки, сутність яких ми не знаємо. Відаємо тільки, що на багато років Надія стала для Павла чимось на кшталт Беатріче для Данте. Він присвячував Надії свої поезії і взагалі знаходився під впливом її духовної, перш за все, особистості, хоча вони ніколи більше не бачилися.

Чехов, Раневська та вишневий сад    

Антон Чехов (1860-1904) – всесвітньовідомий письменник та драматург. Вчився у одній гімназії з Борисом Подольским та Валентином Парнахом (у різні, зрозуміло, роки). Мав українське коріння. Детальніше про це у розділі «Юстас — Алексу, або Від сакури до вишні» нарису Український погляд  на культурний спадок імперії.

А. П. Чехов 1889 рік

Так склалося, що саме Чехов – єдиний з усіх світовий знаменитостей, написав захоплені слова про природу Сумщини —

Аббація і Адріатичне море чудові, але Лука і Псел краще.

Слобода Лука сьогодні — частина міста Суми.

Безсумнівно, що Беккет, Пруст і навіть сам Франц Кафка після відвідин Сум теж написали б щось подібне. Але вони на жаль до Сум так і не доїхали.

Фаїна Раневська (Фельдман, 1896 — 1984). Ця білоруська єврейка, уродженка Таганрогу та видатна російська акторка жодним чином з Україною не пов’язана, але сценічний псевдонім — Раневска взяла на честь героїні п’єси Чехова  «Вишневий сад».

Фаїна Раневська

А вишневий сад – це український національний сакральний символ. І ось тут нарешті ми дійшли до того, що об’єднує героїв нашої розповіді.

Їх об’єднує сад — вишневий сад, що стоїть десь на березі небесного Псла. І у ньому під вишнею, під черешнею, десь у вічності сидять собі парою за чаєм і закохано мріють про щастя всіх людей Павло Грабовський із Надією Сигидою.

А поруч ведуть нескінчений науковий диспут Абрам Іоффе з Борисом Подольским. А трохи далі імпровізують джаз та навперебій читають свої вірші Микола Хвильовий з Валентином Парнахом.

А біля чистого прозорого Псла на тлі мальовничих сумських краєвидів прогулюються під ручку Антон Чехов з Фаїною Раневською.

Так ми їх і залишимо.

Ще про український вплив на культурний спадок імперії у розповіді: Михайло Лермонтов, або Пригоди українок у Петербурзі

Біографія

Народився у 1863 році на хуторі Вільховий Яр Харківської губернії у родині дрібномаєтних дворян. Екстерном склав іспити в Харківському університеті на звання народного вчителя. До 1893-го року працював на педагогічній ниві.

Борис Грінченко

Зокрема, у 1884-1885 роках вчителював у школі села Нижня Сироватка, що біля Сум. Сьогодні це ліцей, який носить його ім’я. Тут, у приміщенні школи вінчався зі своєю одноліткою Марією Загірною, котра на все життя стала його вірною товаришкою та однодумницею. У Нижній Сироватці народилася донька подружжя Грінченків Настя, в майбутньому революціонерка і талановита письменниця. У Нижній Сироватці Борис Дмитрович писав свої перші оповідання та збирав етнографічні матеріали.

З 1984 по 1902–й служив у Чернігівському губернському земстві. Паралельно продовжував займатися етнографічними пошуками і письменництвом.

З 1902 року мешкав у Києві, де спільно з дружиною працював над «Словником української мови», який вийшов друком у період з 1907-й по 1909 рік. Під час роботи знаходився у центрі культурно-просвітницького життя столиці України. Одним з його близьких друзів був відомий поет-засланець Павло Грабовський.

В останні роки життя, у зв’язку із загостренням давньої хвороби, виїхав на лікування до Італії, де помер 6 травня 1910 року у 46-річному віці. За півтора роки до цього у в’язниці захворіла і відійшла на небеса його донька Анастасія. Невдовзі за матусею пішов  її півторарічний син. Ці втрати стали фатальними для Бориса Грінченка.

Борис Грінченко з дружиною Марією та дочкою Анастасією.

Зовні його доля мало чим відрізняється від сотень доль інших українських інтелігентів другої половини XIX  — початку ХХ століття. Чому ж тоді Бориса Грінченка небезпідставно вважають однією з видатніших особистостей української історії?

Щоб дати відповідь на це питання зробимо кілька ліричних відступів. І наприкінці все стане зрозуміло.

Ліричний відступ І. Двокрила мова

За часів ранньої, ще язичницької Київської Русі не існувало єдиної народної мови. Кожне з племен – поляни, древляни, кривичі, сіверяни, в’ятичі… — послуговувалося власною говіркою. Однак, після об’єднання їх в єдину державу виникла потреба у так званій «лінгва франко» – універсальній мові міжплемінного спілкування, яка б мала письмову складову, щоб видавати княжі укази, укладати торговельні угоди та вести приватне листування. Для письма у ті часи використовували церковнослов’янську, тобто давньоболгарську – мову Біблії у перекладі Кирила та Мефодія.

Біблійної лексики, зрозуміло, не вистачало, щоб описати усі реалії слов’янського побуту. Так у ділову і світську літературу почали потрапляти місцеві народні слова. В результаті, до початку навали монголо-татарської орди у Київський Русі вже існувала староукраїнська письмова мова. Її ще називають руською.

Саме вона пізніше використовувалася для ведення державної документації Великого Князівства Литовського. Їй навчали в школах. І хоча дистанція між народною і офіційною мовою залишалася доволі суттєвою, але дифузні явища взаємопроникнення постійно працювали на їхнє зближення.

Потім до процесу долучилася ще й гарно розвинута польська мова, яка у свою чергу запозичувала вокабули у сусідніх європейських народів.

Як наслідок, з XІV до ХVII століття в Україні паралельно, ніби два крила, існували дві мови: доволі насичена побутовою, ритуальною та святковою лексикою українська народна з домішками церковнослов’янської та українська літературна, щільно наближена до церковнослов’янської, але зі значними вкрапленнями народної.

Ліричний відступ ІІ. Українська барокова поезія

На Пізнє Середньовіччя припадає період розквіту української барокової поезії. Вона була орієнтована більше на форму ніж на зміст, тобто знаходилася в річищі західноєвропейської традиції, де вірш розглядався перш за все як витвір мистецтва. Згадайте твори Данте, або Петрарки – це ж перш за все вишукані естетські форми.

Памво Беринда

Епоха літературного бароко подарувала українській літературі такі імена як: Іван Величковський, Іван(Ян) Журавницький, Герасим Смотрицький, Андрій Римша, Даміан Наливайко, Памво Беринда, Петро Попович-Гученський та багато (дійсно багато) інших.

Зупинимо увагу на двох останніх. Памво Беринда (1550-1632) вважається автором першого словника української мови. Найвизначніша праця Беринди — друкований український словник «Лексіконъ славенорωсскїй альбо Именъ тлъкованїє» (1627).

Це, власне, була літературна староукраїнська мова. Ось як вона виглядала (фрагмент вірша ПБ)

Єдин бог предъвЂчный, надъ всЂми царствуючій,
И єдин Васíлій, якъ стлъп, ся найдуючій.
Котрый з неба такъ великим єст указаный
И на архієрейство богом поволаный…

А ось фрагмент поезії Петра Поповича-Гученського (дата народження невідома, але приблизно той же час, що і Памво Беринда).

Завше-м я в школЂ того по вас потребовал,
Абы-м вас всЂх сполечне у церк†оглядал.
Тепер вас роковоє свято днес зобрало,
И минЂ тут щасливе оглядати дало.

От тепер же и з вами буду розмовляти
И святом тим хвалебним всЂх поздоровляти.
Але вперше школную скажу вам пригоду.
Волю кому носити хоч решетом воду…

Тут вже присутній значний домішок народної мови. Недарма ж автора називають літературною предтечею Котляревського.

А ще була співана поезія Марусі Чурай і Семена Климовського – автора геніальної пісні «Їхав козак за Дунай». Потім на її мелодію почали співати «Гей, соколи!», а далі ще й «Ти ж мене підманула».

Взагалі існує величезна кількість варіацій на тему цього козацького музичного шедевру. Навіть сам пан Людвіг ван Бетховен, коли почув «Їхав козак…» від музик Андрія Разумовского у Відні, аранжував її для ансамблю класичних інструментів і, таким чином, зробив мелодію української пісні всесвітньовідомою. На відміну від самого Семена Климовського, який так і залишився напівлегендарною постаттю.

Підсумовуючи, підкреслимо, що на момент горезвісної Переяславської ради староукраїнська мова існувала і у якості усної традиції, і як одна з загальноєвропейських літературних мов.

А потім був указ Петра Першого про заборону українського правопису і переходу усієї імперії на уніфікований російський. Це викликало таку плутанину, що навіть сьогодні вчені філологи не можуть дійти згоди, якою мовою писав український геній XVIII Григорій Сковорода, тексти якого являють собою суміш російської, української та церковнослов’янської лексики.

Ліричний відступ ІІІ. Занепад і відродження

Як відомо, у 1775 році російською імператрицею Катериною Другою було остаточно ліквідовано залишки української автономії. Натомість козацькій старшині було запропоновано стати дворянами ЇЇ Величності. Ті, хто погодився, отримали землю, маєтки та кріпаків.

Але невдовзі між новоспеченого дворянства тепер вже Малоросії почала ширитися туга за минулими славетними часами козацької волі, коли запорожців боялися і шанували усі сусіди. Так на теренах колишньої Території Війська Запорізького з’явилися українофіли.

І тут Котляревський видав свою «Енеїду» (1798 -й рік). Він взагалі-то розраховував, що переказ Вергілія на народний лад буде сприйнято читачами як дотепний філологічний жарт. Але зерна впали на благодатний ґрунт, рясно политий сльозами ностальгії по минулим звитягам. Виявилося, що українська писемна мова можлива. І потрібна. Як і потужний український ліричний герой, у якого перевтілився Еней Котляревського в подальших частинах твору.

Так почалося відродження української писемності. Тепер вже на базі виключно народної мови.

Ліричний відступ ІV. Системний правопис

Для існування літературної мови мають існувати узгодженні правила написання слів, та їх поєднання у речення. Тобто словники мови. Котляревський був вимушений у кінці «Енеїди» додавати значення слів, які були незнайомі його російському читачу. Перші тексти «Кобзаря» були надруковані з використанням практично російського правопису. Бо українського ще не було.

Його тільки-но почали створювати. Наприклад літеру ї було додано до абетки тільки у 1879 році.  є – та словосполучення йо та ьо – у 1837-му… Українські письменники у пошуках додаткових літературних барв не тільки активно вивчали стихійну народну лексику, але й придумували свої неологізми, так звані «ковані слова».

Так у мові з’явилися зокрема: фортеця (Тарас Шевченко), промінь (Леся Українка), мистецтво, переможець (Олена Пчілка), самосвідомість, світогляд, байдужість (Нечуй-Левицький), мрія, майбутнє, темрява (Михайло Старицький), обставина (Пантелеймон Куліш), самопізнання (Павло Грабовський), отвір, привід (Іван Франко).

Для зведення всього цього бурхливого потоку нововведень воєдино було послідовно створено декілька граматичних систем: Олексія Павловського, «Русалки Дністрової», правопис Олександра Корсуна, кулішівка —  авторства П.Куліша, використання якої було заборонено Валуєвським циркуляром, максимовичівка, драгоманівка, желехівка.

Остання була розроблена українським лексикографом Євгеном Желехівським під час роботи над двотомним «Малоруско-німецьким словником», що вийшов 1882-го року у Львові. Німецька була там актуальніше за російську, бо Галичина являлася частиною Австро-Угорської імперії.

Ліричний відступ V. Історичне тло

Важливо зазначити, що названі вище процеси відбувалися на фоні польської боротьби за незалежність і повстань 1830-31 та 1863-64 років. У підсумку все це спричинило вихід так званого Валуєвського циркуляра (1863 рік) та Емського указу (1876 рік), метою яких було суттєво обмежити розвиток і використання української мови в межах Російської імперії.

Запровадженні заходи дещо загальмували розвиток української писемності, та не зупинили. По-перше, залишалася Галичина, на яку влада московського царя не поширювалася. По-друге, за кордоном жив непідконтрольний царському уряду Михайло Драгоманов – інтелектуальний лідер української політичної еміграції. Нікуди не поділися й українофіли Наддніпрянщини. 

Ліричний відступ VІ. Володимир Науменко

Володимир Павлович Науменко (1852 — 1919) — видатний український педагог та громадський діяч. Легендарна постать. Заслужений вчитель. Директор і засновник престижної Київської приватної гімназії. Інтелектуал найвищого ґатунку.

Володимир Науменко

За плідну педагогічну діяльність відмічений високими нагородами: ордени Святої Анни IV та ІІ ступенів, орден Святого Станіслава II ступеня, орден Святого Володимира IV ступеня.

Мав чин статського радника. З 1893–го по 1906 рік  — головний редактор історико-етнографічного та літературного часопису «Кієвская старина».

У березні 1917 року обирався заступником голови Української Центральної ради і очолював її до прибуття Михайла Грушевського. Пізніше обіймав посаду міністра освіти та мистецтв в уряді гетьмана Павла Скоропадського. При Директорії займався науковою та педагогічною роботою

Фінал його величного життя був одночасно трагічним і символічним. 6 лютого 1919 до Києва вдерлися більшовики. Наступного дня Володимир Науменко вже перебував під арештом, а 8-го лютого 66-річного педагога за «контрреволюційну діяльність» розстріляв комендант ВУЧК на прізвище Терехов.

Громадськість була буквально в шоці, але вдіяти нічого не змогла. Не встигла.

Ще з початку 1880-х років Володимир Науменко на, як сьогодні кажуть, волонтерських засадах працював над складанням першого великого словника живої української мови. В цьому йому допомагали члени забороненої Емським указом «Старої громади» — організації українських інтелігентів–українофілів, зокрема, Євген Тимченко та інші. Володимиру Павловичу навіть вдалось зібрати матеріали по двох перших літерах алфавіту, які були безкоштовно розіслані передплатникам «Кієвської старини».

Але надмірне педагогічне і редакційне навантаження не дозволяло Науменку продовжувати роботу над словником так швидко, як потрібно. І тоді була створена спеціальна комісія, котра запропонувала взяти на себе укладання словника Борису Грінченку.

Словник української мови, або СУМ Грінченка

Грінченко погодився стати до роботи за 100 рублів на місяць. Але виставив умову, щоб автором підсумкової праці був тільки він. Словник вийшов у світ за авторством Гринченка у 1907—1909 роках. Він містить біля 68 000 слів. Їх тлумачення надаються російською мовою, але ілюструються прикладами з української літератури. Як ось наприклад:

Ма́вка, -ки, ж. Дитя женскаго пола, умершее некрещеннымъ и превратившееся въ русалку. Чуб. III. 186. Мавко, мавко! на тобі полинь та мене покинь. О. 1862. IX. 31. Cм. навка.

Борис Грінченко

Це був перший фундаментальний словник живої народної української мови. Далі теж було складно. Спроба на початку століття членів Розстріляного Відродження відмежувати український правопис від російського завершилася трагічно. Під тиском радянської влади правописи були максимально зближено. Після 1991-го року знову почався природний процес віддалення. Але і сьогодні кінцевим пунктом більшості суперечок на тему, є те чи інше слово в українській мові залишається «Словник української мови (СУМ) Грінченка».

Людина, яку обрала доля

Борису Грінченку випала місія завершити багаторічну працю величезної кількості розумних, талановитих та закоханих у рідне слово людей. І виконати роботу, котра стала вінцем 700-річого розвитку історичної української мови.

Колись доля подарувала  Колумбу — одному з безлічі мореплавців — честь відкриття Америки, а звичайному хлопцю Гагаріну — право стати першою людиною у космосі. Чому провидіння обрало їх – відомо лише небесам. Але це трапилося. Саме вони зробили щось таке, що навічно змінило світ.

Можна сказати, що саме Грінченко першим відкрив Америку української мови. Так, Америка існувала і до Колумба. Як і Всесвіт до польоту Гагаріна. І українська мова – мова мільйонів людей, між іншим, безумовно, сформувалася задовго до виходу Словника Бориса Грінченка. Але саме він її матеріалізував, показав у всій величі і цілісній красі і зробив рівною поміж інших світових мов.

P.S. Даний матеріал написаний у рамках презентації лауреатів арт-медіа проекту «Культурний острів», метою та змістом якого є популяризація яскравих творчих персоналій, тим чи іншим чином пов’язаних із Сумщиною.

 Ще про видатних українських лінгвістів: Олександр Потебня — людина, яка зрозуміла мову

Всупереч поширеній думці, той час не варто вважати виключно деконструктивним з точки зору побудови української державності. Спробуймо розібратися детальніше.

Гетьман

Після перемоги очолюваного ним повстання Богдан Хмельницький оголосив себе Гетьманом усієї Території Війська Запорізького. Термін «гетьман» має німецьке коріння і значення «командуючий». Зокрема гетьманом у XV столітті чехи називали ватажка гуситів Яна Жижку.

Запорожці

На Січі цей термін також використовували. Гетьманом призначали командуючого черговим військовим походом. А загальне керівництво Січчю здійснював кошовий отаман.

Коли Богдан Хмельницький оголосив себе Гетьманом всієї України, він фактично підніс це суто військове звання до рангу державного титулу. Більш того, в останні роки Хмельницький наполягає, щоб титул наслідував його син.

І все було б добре, але новопроголошена Гетьманщина не була першою української державою. Задовго до неї існувала Запорізька Січ — демократична козацька республіка. Січ нікому не підкорялася раніше і не збиралася підкорятися новому Гетьману усія Русі-України.

І якщо авторитет Хмельницького не дозволяв цьому протиріччу проявитися у повній мірі при житті, то після його смерті все змінилося.

Іван Виговський, московити  і запорожці

Першим гетьманом після Богдана став його 16-річний син Юрко Хмельницький. Але вже за місяць юнака змінив досвідчений Іван Виговський – колишній генеральний писар Богдана Хмельницького, який спочатку був регентом при Юрії.

Талановитий полководець і державник Виговський спочатку уклав партнерську угоду зі Швецією. Але скандинавський вектор не спрацював, тому що шведи невдовзі почали війну з Данією і тимчасово втратили цікавість до українських справ. Також, продовжуючи традиції Хмельницького, Виговський проголосив союз з Кримським ханством.

Практично відразу проти нового гетьмана виступають запорожці на чолі з кошовим отаманом Яковом Барабашем. І хоча їх підтримали ще й козаки Полтавського полку під головуванням Мартина Пушкаря, повстання було придушене.

16 вересня 1658 року Виговським став одним з укладачів Гадяцького договору, за яким Україна, входила на рівних правах з Польщею і Литвою до складу федеративної Речі Посполитої під назвою Велике Князівство Руське.

Гетьман Іван Виговський

Це, зрозуміло, не сподобалося московитам і вони, за звичкою, пішли війною на Україну. І були вщент розбиті військом Виговського під Конотопом 27-29 червня 1659 року. Але далі справа не пішла. Бо водночас Іван Сірко на чолі запорожців напав на Крим. Таким чином Виговський втратив союзника у лиці татар. На превеликий жаль, бо далі гетьман збирався йти на Москву, розуміючи, що з московитами краще воювати на їхній території.

Невдовзі Виговський під тиском козацької старшини був вимушений зректися булави на користь Юрія Хмельницького. Тут вже  активно попрацювала московицька агентура. Наближався кінець 1659 року.

Дві України

Юрій Хмельницький у той час був розумний 18-річний юнак. Навіть якби він і успадкував державницькі таланти батька, однаково вік мав дуже ранній. А до того ж Юрко був ну ані трошки не державник. Його світ створювали книжки і молитви.

Тому після кількох років хитань між Москвою і Варшавою, у січні 1663 р. Юрій Хмельницький зрікся гетьманської булави та постригся у ченці.

На початку 1663 р. відбулася знакова подія. Гетьманом був обраний Павло Тетеря. Але він став гетьманом лише Правобережної України. Та ще й за підтримки короля Речі Посполитої. Запорізька Січ і козаки Лівобережжя відмовилися визнати Тетерю, небезпідставно вважаючи його польською маріонеткою.

В червні 1663 р. у Ніжині відбулася Чорна рада, метою якої було обрання гетьмана Лівобережної України. Саме про неї, між іншим, ідеться у однойменному романі Пантелеймона Куліша.

Чорна рада

Чорною вона називалася тому, що у зборах брали участь не тільки представники козацької старшини, але й прості козаки та посполиті – тобто чернь. Це безумовно вплинуло на хід і зміст передвиборчих перегонів. Переміг той, хто наобіцяв бідним більше соціальних благ.

Так гетьманом Лівобережної України став Іван Брюховецький, якого взагалі-то краще було назвати Бреховецьким. Обіцянок своїх він не виконав. Натомість першим ділом стратив своїх політичних конкурентів Якима Сомка та Василя Золотаренка. Після чого почав тулитися до Москви.

Чорна рада

Таким чином, в Україні з’явилося вже два протилежно орієнтованих гетьмана. Чому так сталося?

Селяни і свобода

Однією з вагомих причин перемоги Богдана Хмельницького у повстанні, котре він багато у чому почав, виходячи з особистих мотивів, стала підтримка низів, які все більше відчували на собі тиск польсько-литовської шляхти. Як альтернативний варіант щоденній панщині, польська влада запропонувала бажаючим селитися на спустілих після монголо-татарських набігів територіях України, у так званих слободах. Слобода – від слова свобода. Мешканці нових слобод були на 20 років звільнені від податків. І цей термін якраз збігав до часу повстання Хмельницького.

Московити, дивлячись на такі справи, і собі вирішили організувати слободи. Так виникли Суми, Харків, Білгород та інші міста та села, які нині об’єднані під назвою Слобожанська (тобто вільна) Україна.

Між двох зол

І ось українці опинилися перед вибором. З одного боку – Польща, від шляхти якої вони вже натерпілися. З іншого — Московія, яка принаймні на декілька десятків років обіцяє вільне життя у слободах. Або на «государєвой службє». Поганого від них на той час ще ніхто не бачив, бо під ними не жили і як вони зі своїми холопами поводяться не знали. А шкода.

З іншого боку, Польща – це Європа, культура, університети, магдебурзьке право, історичні зв’язки що встановилися за три століття спільного існування. Але поляки — католики, а московити — православні і українці з ними у той час мали одну церковнослов’янську (письмову) мову…

Терези вагалися. А тим часом Московія і Річ Посполита взяли й підписали Андрусівський мир, згідно з яким Україну було поділено на Лівобережну (московську) і Правобережну (польську). Йшов 1667-й рік. На Дону цього року почалося повстання Степана Разіна (1667-1674). Його підтримали українські козаки Острогожського полку. І царю-батюшкє тимчасово стало не до поляків.

Третій гетьман

Трохи раніше до влади на українському Правобережжі прийшов Петро Дорошенко (1666). З самого початку новий керманич показав себе сильним керівником. Дивлячись на такі справи, Брюховецький запропонував йому спілку проти Московії, яка, підписавшись під поділом України, порушила Переяславську угоду. Гетьмани домовилися зустрітися у селі Опішня біля Полтави. Але під час зустрічі Брюховецького було вбито. Згідно з версією Дорошенка, вбивство вчинили козаки самого Брюховецького у якості помсти за невиконані обіцянки.

Дорошенко на якийсь час став гетьманом обох берегів. Але вже у 1668 році призначив наказним (тобто виконуючим обов’язки, або тимчасовим) гетьманом Лівобережжя Дем’яна Многогрішного, а сам повернувся на Правобережжя.

У цей час запоріжці вирішили, що хочуть теж мати свого гетьмана. Ним за підтримки кримських татар став писар Січі Петро Суховій. Таким чином, гетьманів в Україні стало три.

Османи, Самойлович і Мазепа

В ситуації коли Московія та Річ Посполита повелися до України, м’яко кажучи, без поваги, Дорошенко вирішив повернутися до давньої ідеї Хмельницького, щодо союзу з Османської імперією. Союзний договір був укладений восени 1669 року і отримав назву Корсунська угода. До неї вирішив приєднатися і Лівобережний гетьман Многогрішний, за що негайно був затриманий московитами і відправлений у заслання в Бурятію.

Гетьман Петро Дорошенко

Замість Многогрішного головувати на Лівобережжі було обрано Івана Самойловича. Але він забажав керувати обома частинами України і розпочав війну з Дорошенком. І переміг. Простий народ не сприйняв Дорошенкового союзу з турками. У 1674 р. Іван Самойлович був проголошений  гетьманом всієї України.

Самойлович тримав гетьманську булаву майже 13 років. Та у 1687-му після невдалого  спільного з московитами походу на кримчаків був звинувачений у зраді Москві і позбавлений гетьманства.

З  25 липня 1687 р. на Лівобережжі настала 20-річна доба гетьмана Івана Мазепи. А правобережжя відійшло під пряме управління Речі Посполитої.

На цьому період Руїни завершується.

Позитивні наслідки Руїни для української державності

Повстання Хмельницького почалося у 1648 році. Мазепа прийшов до влади майже через 40 років. Це той термін, котрий знадобився Мойсеєві, щоб євреї нарешті відчули себе народом. За цей період на землях колишньої Київської Русі виросли два покоління людей, що ідентифікували себе як українці.

Іншими словами, саме тоді виникла нова історична спільнота — український народ, ще не нація, але вже народ, представники якого могли називати себе русинами, руськими або навіть малоросами, але достеменно знали, що і в  Слобожанщині, і в Галичині живуть такі ж самі українці. Тому з півслова розуміли один одного через два століття підданий Австро-Угорщини Іван Франко і уродженець Російської  імперії, слобожанин Павло Грабовський. Розуміли, бо розмовляли однією мовою.

Більш детально про Грабовського у публікації: Павло Грабовський український поет і дідусь радіотелефоту

А ще це була славна епоха дивовижних звитяг і трагічних поразок, могутніх воїнів і не менш епічних зрадників, час, коли на мапі світу між декількох потужних імперій вперше з’явилася самостійна Українська держава. Такі історичні періоди ще називають пасіонарним вибухом. Про неї потім складали свої думи кобзарі, вона надихала перших українських літераторів, які творили вже сучасною народною українською мовою. Творили і одночасно створювали легенду про великих предків, котрі у неможливих умовах повного оточення виборювали свою незалежність.

У підсумку ідея незалежності стала державоутворюючою. А патріотичне гасло «Україна понад усе!» є для українців не просто словами, а базовою національною цінністю.

Ложка дьогтю

Дьоготь був постійним супутником українців того часу. Дьогтем змащували колеса своїх возів чумаки. Його у якості захисного засобу намазували на тіло аби не заразитися чумою. Ми теж насамкінець додамо в нашу діжку меду трошки дьогтю. Тобто зупинимо увагу на двох українських проблемах, котрі ясно проявилися у період Руїни і залишаються актуальними досі.

Точніше, ні. Одна з них нарешті вже остаточно вирішена 24 лютого 2022 року. Мається на увазі колишня наявність двох центрів тяжіння – на Московію і на Європу, які завжди заважали цілісності і внутрішній єдності української держави.

А ось друга все ще є актуальною. Мова про соціальну нерівність. У часи Руїни практично всі гетьмани орієнтувалися на вимоги шляхти. Що приводило до народного незадоволення, розчарування в їх політиці, і як наслідок, до втрати авторитету, необхідного задля консолідації суспільства в край складних обставинах того часу.

На жаль, і сьогодні ми спостерігаємо, що сучасна українська шляхта не бачить межі у своєму прагненні розкоші. Зайвої, непотрібної ні для чого, окрім самоствердження розкоші. І в той же час значна частина «простих» українців скніють на межі зубожіння.

Зрозуміло, що суспільство для забезпечення непорушності держави має знайти формулу компромісу, який би дозволяв мінімум не поглиблювати прірву між бідними і заможними. В ідеалі, зрозуміло, хочеться, щоб заможними були всі. Ну принаймні всі, для кого це важливо.

Ще про історію України читайте в матеріалі: Диво на Віслі. Відлуння та наслідки

Джанго Рейнхардт

Настоящее имя Жан Ренарт.

Родился в 1910 году, когда его табор кочевал в Бельгии. Умер там же в Бельгии в 1953 году. Однако практически вся его творческая жизнь связана с Францией, и поэтому Джанго Рейнхардта небезосновательно считают частью французской культуры. И уже вместе с ней – мировой.

Он был не только несравненным исполнителем, но и композитором и оставил после себя множество записей и последователей.

Богема

Джанго Рейнхардт провёл детство в кочевьях и был, по словам очевидцев, в буквальном смысле достаточно дик для парижской интеллектуальной среды. Он не умел читать и писать, и друзья даже были вынуждены подделывали его автографы для поклонников. С дисциплиной у него тоже было не очень. Он мог, например, пропустить аншлаговый концерт, потому что душа позвала гулять по берегу моря.

И тем не менее, богема считала его своим. Ещё бы. Мы уже рассказывали в публикации Поэтика текста «Богемской рапсодии», что богема это и есть в дословном переводе «цыганщина». Как и о том, что цыгане считаются приносящими чудеса. А Джанго сам был чудом. В 18 лет он получил серьёзнейшую травму руки и мог бы навсегда потерять возможность заниматься музыкой. Но не сдался, разработал свой уникальный способ игры на гитаре и стал основоположником стиля «джипси джаз», цыганский свинг или джаз-мануш. Мануш – франкоязычные синти — западноевропейские цыгане.

Три судьбоносные встречи

Сколько замечательных талантов по всему свету сгинули в непризнании и неизвестности только потому, что им никто не помог показать себя людям! Джанго Рейнхардту в этом смысле повезло. Вначале его пригласил в качестве аккомпаниатора Жан Саблон — французский певец с мировым именем. Затем он встретился со скрипачом Стефаном Граппелли. Вместе они создали один из самых влиятельных европейских джазовых бэндов «Quintette Hot Club de France».

Название «Квинтет» получил в честь первого в Европе джазового клуба. Его генеральный секретарь Шарль Делоне стал организатором концертов и записей Джанго Рейнхардта, а также написал биографию музыканта. В ней Делоне дал базисные очертания жизни Джанго — детские путешествия в цыганских караванах, огонь, оставивший в то время уже виртуозного скрипача с изувеченной рукой, легендарный нрав и великодушие, а также собрал множество историй из его бурной жизни, например о том, как Джанго смог вырваться из тюремного заключения с помощью серенады, сыгранной полицейскому на гитаре.

Именно Шарль Делоне, один из самых авторитетных в мире джаза критиков и продюсеров, сделал Джанго общепризнанной звездой джаза.

Вторая мировая война

Во время войны Джанго активно концертировал в Париже и других городах Франции. Тут важно помнить, что это было время «цыганского геноцида», который устраивали нацисты. В этой связи показательна история о том, как считавшаяся «гениальной» любимица фюрера Лени Рифеншталь в 1940-1942 году снимала фильм «Долина». В качестве статистов по договору с СС ею были задействованы 120 заключённых цыган. Рифеншталь лично отбирала их в лагерях, не заплатила им за работу и ничего не сделала, зная о предстоящей депортации их в Освенцим, где они все погибли.

Однако Джанго до какого-то времени не трогали. Есть мнение, что музыканта негласно опекал друг Делоне и тоже мировой джазовый авторитет Дитрих Шульц-Кён, в то время бывший офицером люфтваффе.

Читайте об этом интереснейшем человеке и вообще об атмосфере того времени в нашей публикации Дитрих Шульц-Кён, или История одной фотографии

Гимн французского Сопротивления

Джаз — это музыка свободных людей. Шарль Делоне к тому же был активным участником Сопротивления. Hot Club de France – одним из центров подполья. Не удивительно, что музыка Рейнхардта пользовалась популярностью среди патриотически настроенных французов. А его джазовый шедевр «Облака» («Nuages»), записанный 1 октября 1940 года, стал одним из гимнов французского Сопротивления.

Наш партнёр: Студия гитарной аранжировки  Guitarproduction Studio

P.S. «Облака» больше известны как инструментальная пьеса. Но есть и песня. Предлагаем вам её на десерт. Текст на французском написал в 1942 году поэт-песенник Жак Ларю (Jacques Larue), кстати, начавший свою карьеру с песни «Mon village au clair de lune» (Моя деревня в лунном свете), созданной совместно с композитором Жаном Лютесом для того же самого Жана Саблона.

Поёт Натали Доун Кнутсен и джаз-команда из Колифорнии «Pomplamoose»

Важливо підкреслити, що Пантелеймон Олександрович був далеко не поодинокою зіркою українства на тлі буйного розквіту імперської словесності XIX  століття. У процесі розповіді ми будемо постійно згадувати його літературних та наукових побратимів.

З іншого боку, Куліш дійсно був унікальною особистістю. З точки зору масштабу письменницького та наукового доробку у нього є всі права вважатися одним з найвидатніших українців того часу. Але сьогодні його ім’я згадують набагато рідше, ніж воно того варте. Та й радянська влада чомусь не дуже святкувала Куліша. На відміну від Тараса Шевченка, Івана Франка та Лесі Українки. Чому ж так? Чому творів  Куліша не знайти у шкільних підручниках радянських часів?

Відповідь,точніше наша версія відповіді, буде трохи згодом.

Життєпис. Цікаві факти.

Пантелеймон Куліш народився 7 серпня 1819 року в селищі Вороніж Глухівського повіту нинішньої Сумської області. Тепер це Шосткінський район Сумщини.

Пантелеймон Куліш

Як і його молодший побратим Борис Грінченко (1853-1910), походив з дрібнопомісних дворян – колишньої козацької старшини. Важливою складовою початкової освіти майбутнього письменника були казки та народні пісні. Їх малому Паньку розповідала та співала мати, про яку він казав, що вона думала піснями, а розмовляла приказками та прислів’ями.

Схожий бекграунд у більшості знакових діячів української культури XIX століття, зокрема у Павла Грабовського. Жива народна мова, втілена у казкові фантазії та ліричні переживання – ідеальний родючий ґрунт для творчих сходів талановитого митця.

Куліш на чотири з половиною роки молодший за Тараса Шевченка, з яким товаришував у житті і гаряче сперечався у творчості. Шевченко, до речі, навіть був шафером на весіллі Пантелеймона Куліша та Ганни Барвінок (Олександри Білозерської).

Життя Куліша було схоже на гойдалку. Працював викладачем російської мови і одночасно активно пропагував українську. Збирав історичні пісні та думи. Віршував, писав прозу імперською та рідною мовою. Знав старослов’янську, німецьку, польську, французьку, шведську, італійську та латину. Багато перекладав зі світових класиків

Отримував гранти від Петербурзької Академії наук, був заарештований за зв’язки з Кирило-Мефодіївським братством, пережив з дружиною втрату дитини, провів три роки у засланні, видавав книжки та журнали. Склав та випустив друком перший український буквар. Працював в імперських державних установах, мандрував Західною Європою, обіймав посаду директора Департаменту духовних справ у Варшаві. Жив у Відні, потім повернувся до  Санкт-Петербургу.

Після Емського указу 1876 року придбав хутір у Чернігівській губернії, який назвав на честь дружини —  Ганнина Пустинь. Там і пішов з життя 14 лютого 1897 року. Наприостанку, вже долаючи завершальні версти земної путі, перекладав на українську мову Біблію. 

Кулишівка

Кулишівка або система Куліша — фонетичний правопис української мови, який винайшов і застосував у своїх книжках Пантелеймон Куліш.

Завдання правильної передачі вимови українських слів повстало після виходу «Енеїди» Котляревського. Однією з перших спроб впорядкувати граматику народної мови, яка раптом стала літературною, була система Олексія Павловського, створена ще у 1804 році.

Куліш продовжив напрацювання Павловського. Власне, тут важливо було домовитися щодо єдиних правил, які б задовольняли усіх літераторів і адекватно сприймалися читачем. І хоча авторитет Куліша-інтелектуала був надзвичайно високим, пошуки ідеалу кулішівкої не завершилися. Вони продовжуються й досі.

Детальніше процес становлення писемної української мови дорадянського періоду ми описали у публікації, присвяченій життю Бориса Грінченка: «Борис Грінченко. Життєпис у вигляді ліричних відступів.  

Епістолярний Казанова

Незважаючи на те, що Куліш прожив усе життя у шлюбі з однією жінкою, йому приписують безліч паралельних романів. Втім, при цьому додають, що листи він писав більш охоче, ніж ходив на побачення. Він взагалі жив у стилі письма. Кажуть, що вже хворий, лежачі у півсвідомому стані, водив перед собою пальцем, ніби щось дописував…

Марко Вовчок

Щодо жінок, то більш за все Куліш  полюбляв вчити їх життю. Воно і зрозуміло. Чоловіком він був вельми розумним, естетично обдарованим, мав у голові купу знань та ідей і якщо когось і визнавав собі за рівню, так тільки Шевченка. Та й зовні, судячи з портретів, був так нічого собі — і гарний, і модний.

Мужчинам поруч з таким альфа-титаном було незручно, а ось жінки з задоволенням сприймали увагу Куліша. Ми не наважимося перераховувати численні імена усіх представниць прекрасної статі, з якими пильна громадськість пов’язує пікантну складову життя Куліша. Згадаємо тільки історію з Марією Маркович. Вона ж Марія Вілінська, вона ж Марко Вовчок.

Ця жінка знала 10 головних європейських мов, але краще за все вміла мовчати. Вона просто геніально мовчала. ЇЇ мовчання зводило з розуму талановитих чоловіків і в Україні, і за кордоном. Саме за це божественно-відчужене мовчання, тобто за «вовкуватість» Куліш назвав її Вовчок. Ну а ім’я Марко вже пішло від прізвища чоловіка — Опанаса Марковича.

Трагедія кохання сталася, коли Марко Вовчок пообіцяла Кулішу втекти з ним до Дрездена і… подалася до Берліну з Тургенєвим. Пантелеймон Олександрович від такої вишуканої зради ледь не збожеволів, але доволі швидко втішився і перемкнув увагу на інших панянок.

Чорна рада

«Чорна рада» — перший український історичний роман. Пантелеймон Куліш працював над ним 14 років і створив книгу російською та українською. Російськомовну віддав на перевірку цензурі, а потім, отримавши дозвіл на публікацію, у 1857 році видав обидві версії. Вони дещо відрізняються.

Взагалі, Чорна рада – це спільні виборчі збори, у котрих мали право брати участь не тільки представники козацької старшини, але й чернь – прості козаки та посполиті. В романі Куліша описуються події, які передували і наслідували Чорній раді, що відбулася в Ніжині у 1663 році. Тоді гетьманом було обрано Івана Брюховецького.

Історичний період, про який ідеться в романі, носить назву Руїна. Детальніше читайте у нашому матеріалі: Позитивні наслідки періоду Руїни для української державності.

Роман «Чорна рада»  — не тільки про політику, але й про кохання, честь, мужність, про ідеали та побут українців тієї важкої, але славної доби. В ньому описується Україна часів розквіту козацького руху, коли українці починали себе відчувати єдиним народом і шукали шляхи створення власної держави. Дійові особи роману — як реальні історичні постаті, так і видумані автором персонажі. Але вони однаково живі, вони діють, змінюються, сумніваються, мріють і виборють своє право на щастя.

Звернемо увагу на важливий момент. Іван Брюховецький прийшов до влади на хвилі обіцянок простим людям, що їхнє життя покращиться. Але після перемоги на виборах повівся зовсім не так, як обіцяв. Одним словом — абсолютно сучасний сюжет.

Опальний літератор

І ось тепер нарешті прийшов час з’ясувати, чому ж радянська влада практично ігнорувала Куліша.

Відповідей тут декілька. По-перше, радянська історія взагалі намагалася не помічати період Руїни. Для імперської ї науки СССР все щасливо завершилося в момент підписання Переяславської угоди. По-друге, образ промосковського гетьмана Івана Брюховецького (Іванця), якого у підсумку за брехню вбили власні козаки…

Ганна Барвінок (Олександра Білозерська)

Хто ж бо того не знає, скілько опісля розлито на Вкраїні крові через Іванцеве лукавство да через неситу хтивість московських воєвод?

— питає Куліш у XVI главі «Чорної ради» і таким чином закриває собі доступ в імперські шкільні підручники.

Але і це ще не все. Пантелеймон Кулиш з юних років займався дослідженням історії українських визвольних рухів і наприкінці життя дійшов висновку, що народні повстання, як той руський бунт – безглуздий і нещадний. Зазвичай після таких стихійних заворушень наставав час репресій і жити ставало ще важче.

До рідного народу Куліш звертається так:

Народе без пуття, без чести і поваги,
Без правди в письменах, завітах предків диких,
Ти, що постав єси з безумної одваги
Гірких п’яниць, сіпак і розбишак великих!

Єдиний в тебе скарб — прапращурівське слово,
Закляв його Боян від кражі й чудоядства:
Одно воно твого життя міцна основа,
Певніша над усі потуги і багатства.

Це голос праведний до тебе з домовини,
Промова душ святих, що марно погибали
В страшенних злигоднях двоїстої Руїни…
Останню козаки твоїм тріюмфом звали.

О варваре сліпий! Покинь тріюмфовати,
Потупся, счервоній од сорома тяжкого:
Бо мають всі твої сусіди що назвати
Своїм, а ти своїм не назовеш нічого.

Що не здобув єси мечем серед Руїни,
Все взяв у тебе з рук премудро твій добродій:
Шукаєш помацки десь іншої Вкраїни,
І з материзною ховаєшся мов злодій.

На-ж дзеркало: воно всесвітнє, визирайся,
І зрозумій, який ти азіят мізерний,
Розбоєм по світах широких не пишайся,
Забудь свій манівець, козацький пролаз темний,
І на культурну путь Владимерську вертайся.

1882

Зрозуміло, що подібні думки та висновки не припадали до душі радянській владі, для якої революція і революційні маси були апогеєм духовного існування людства.

Куліш також був проти утисків бідних і свавілля багатіїв. Про це теж ідеться у романі «Чорна рада». Але він вважав, що для подолання соціальної нерівності необхідно працювати над створенням високорозвиненої української культури, а з нею такого духовного  середовища, у якому бути надмірно заможним поруч з бідними просто соромно і непристойно.

Власне, на цій ідеї сьогодні стоїть світ західних демократій. А ось в Україні час втілення задумів Пантелеймона Куліша, схоже, ще не настав. Тому і пам’ятників йому менше, ніж монументів революціонерам. І навіть у сучасному підручнику з української літератури його, вже класика, називають Паньком, так ніби зверхньо поплескуючи по плечі, мов, розумний ти був чолов’яга, Панько Куліш, а ось до справжньої правди так і не доріс.

Між іншим, це зараз була не авторська імпровізація, а цитата з Івана Франка, який писав про Куліша:

Це був великий, хоч недужий дух. Йому не дано було гармонії, але він пристрасно шукав те, чого не міг осягнути.

Не знаю як вам, але автору тексту, котрий ви зараз читаєте здається, що Франко, можливо й сам того не відаючи, просто за рахунок притаманної йому геніальної інтуїції, цим висловом вивів формулу справжньої Людини з великої літери — світлої і трагічної істоти, що своїм потужним розумом прагне створити те, велич чого сама не в змозі осягнути.

P.S. Даний матеріал написаний у рамках презентації лауреатів арт-медіа проекту «Культурний острів», метою та змістом якого є популяризація яскравих творчих персоналій, тим чи іншим чином пов’язаних із Сумщиною.

Ще про видатних діячів української культури: Олександр Потебня — людина, яка зрозуміла мову 

Ми доволі непогано знаємо цей період з точки зору історичних процесів та особистостей державного рівня, котрі ті процеси рухали. А ось як і чим жили звичайні люди — історики не розповідають. На відміну від письменників. Тому романи, повісті та оповідання, створені в ті часи, окрім власне художніх якостей, цінні ще й справжнім, чесним описом складного та буремного внутрішнього світу «простих людей». І в цьому сенсі вони є чи не єдиним джерелом справжніх неполітизованих знань про минуле.     

Сьоме місце. Євген Плужник «Недуга» (1928 рік)

Роман, написаний поетом. У центрі — історія дивних стосунків «червоного директора» Івана Семеновича Орловця, вихідця з пролетарів, та Ірини Завадської — оперної співачки буржуазного походження.

Стосунки дивні тим, що Іван Семенович Завадську не любить, але жити без неї не може. Намагаючись перемогти незрозумілий ірраціональний потяг до ідеологічно чужої йому богемної діви, товариш Орловець звертається за допомогою і до дружини, і до товаришів по партії, і до спеців-інженерів із «колишніх», що оточують Завадську, пробує зрозуміти звичаї київських театральних кіл, і в підсумку, мов до глухої стіни, доходить до питання, що і нині не втрачає актуальності: чи можливе взагалі кохання між представниками різних ідеологій? І судячи з усього, авторська відповідь — ні. Хоча…

 Шосте місце. Агатангел Кримський «Андрій Лаговський» (1914 рік)

Автор — один із провідних українських інтелектуалів. Головний герой — молодий професор математики й одночасно талановитий і вже відомий поет Андрій Лаговський. Андрій — така ж еманація Христа, як Дон Кіхот, Лев Мишкін або Семюел Піквік із «Посмертних записок Піквікського клубу». Тобто екстремально чесна та порядна людина, що змушена жити поміж звичайних.

З розвитком сюжету найбільше алюзій виникає з романом Достоєвського. В обох творах головний герой після перебування у Швейцарії здружується із заможною родиною генерала, де є троє дорослих дітей, з якими у героя встановлюються тією чи іншою мірою еротичні стосунки.

Втім, на відміну від дочок генерала Єпанчіна, у Кримського діти генерала Шмідта — хлопці. А ось стосунки з жінками у Лаговського викликають ледь не хворобу. Роман вважають багато в чому автобіографічним. Зазначимо, що на відміну від, скажімо, Пруста, автор «Андрія Лаговського» не намагається приховати справжню спрямованість своїх інтимних уподобань.

В романі багато поезії, психології, моральних та духовних пошуків. Цікаво, що Леся Українка, котра високо цінувала Агатангела Кримського, вважала, що Андрія варто зробити професором якоїсь більш наближеної до літератури науки. І тут ми з нею не погодимося, а як контраргумент згадаємо відомий вислів: «У нього не вистачило уяви, щоб стати математиком, і тому він став поетом»…  

 П’яте місце. Юрій Яновський «Майстер корабля» (1928 рік)

Теж багато в чому автобіографічний  роман, хоча і написаний у жанрі фантастики. Автор дійсно у доволі молодому віці — 23 роки — служив художнім редактором Одеської кінофабрики. Але розповідь іде ніби з далекого майбутнього, приблизно з 70-х років XX століття, де головний герой, уже сивий та заслужений, згадує юність і ті часи, коли вони в Одесі знімали кіно про море та пригоди.

У книзі, окрім власне моря та пригод, багато цікавих описів технології кіносправи того часу та поетично висловленого захоплення деревами, з яких будують вітрильники. Емоційну динаміку забезпечує детективна колізія у любовному трикутнику То-Ма-Кі (оповідач), Сев (молодий Довженко) та балерина Тайах.                                     

Четверте місце. Валер’ян Підмогильний «Місто» (1928 рік)

Головний герой – азартний та жадібний до життя 25-річний хлопець Степан Радченко, котрий вже пройшов громадянську війну, прочитав практично всі книжки у місцевій сільській бібліотеці і ось тепер вирішив підкорити Київ.

І все у нього нібито виходить напрочуд вдало: кар’єра будується, потрібні двері відчиняються, гроші приходять… Та коли вже наприкінці оповіді Степан вчергове опиняється сам на сам із містом, він розуміє раптом, що воно йому нецікаве, і навіть думає повернутися додому.

Але тут зустрічає Риту. А до того— Надю, Мусіньку та Зоську. І кожну з них завойовує, а потім губить у всіх сенсах цього слова. Степан – мов той Фауст укупі з Мефістофелем. Він розумний, талановитий, потужний, наче йому допомагає хтось всесильний, але, як і у Фауста, у нього практично відсутні рефлексії з приводу страждань, які він спричиняє оточенню, коли так переможно рухається до своїх цілей.

Як наслідок, після завершення книги виникає відчуття, що власне сам Степан тут виступає лише в якості люстра, де віддзеркалюються та оживають, відчувають та пахнуть його жінки. І саме вони — їхні парфуми, вчинки, сльози та надії — і є справжніми головними героями твору.

Третє місце. Володимир Винниченко «Записки  кирпатого Мефістофеля» (1917 рік)

Автор відомий світу як держаний діяч і перший голова Директорії УНР. Але  він ще й чудовий письменник.  Головний герой роману — Яків Михайлюк — у якомусь сенсі антитеза Степану Радченко. На відміну від героя «Міста»,  Михайлюк сповнений рефлексій та моральних пошуків. Хоча зовні  він – успішний  адвокат, схильний до маніпуляцій  та авантюр.

Генеральна лінія, навколо якої, мов лози, в’ються його думки – це стосунки: жінки, чоловіки  та діти, моральні зобов’язання  та вимоги серця, страждання та радощі кохання. У книзі також багато різноманітних жінок – але всі вони: Клавдія Петрівна, Соня, Шапочка, Олександра, Варвара – схожі на дзеркала у яких виникає живий та насправді ні у чому не впевнений справжній Яків Михайлюк.  

У фіналі роману справа йде до жахливої розв’язки, але автор у найнижчій точці морального піке, наче жаліє і читача, і вже, мабуть, напівбожевільного героя  роману та не допускає найстрашнішого. 

Друге місце. Віктор Петров-Домонтович «Дівчина з ведмедиком» (1928 рік)

Автор – письменник, філософ та науковець. Роман «Дівчина з  ведмедиком» не лише блискучий взірець художньої прози як тканини, з якої зшита розповідь. Це ще й  інтелектуальне дослідження, у фокусі якого опиняється світ старого, точніше класичного, мислення, презентований викладачем  Іполітом Варецьким та модернового, настояного на ніцшеанстві погляду на життя, носієм якого є його екстравагантна учениця Зіна. 

Юна панянка Зіна грає з Іполітом Миколайовичем в ігри непорозумінь, протиріч та парадоксів  і начебто перемагає і робить чоловіка залежним від себе, але її непевна стежина заводить у темні хащі, з яких навряд чи існує вихід до світла.

Поруч з  історією неординарних стосунків героїв, роман цікавий також філософськими відступами та метафорами. І взагалі, все що робив Домонтович – від художніх творів та праць до  досі таємничої власної біографії  — це завжди непересічно, талановито та вишукано.

Перше місце. Михайло Коцюбинський  «Тіні забутих предків» (1911 рік)

Безумовна перлина світової літератури. Єдиний не урбаністичний твір з присутніх у нашому рейтингу, про який однойменний фільм Сергія Параджанова дає лише приблизну уяву, як плоска світлина, що розповідає про кулю.            

«Тіні забутих предків» — поема в прозі про високе та трагічне кохання та тлі природи, сповненої містики та емоцій. І саме це поєднання — природи та людських почуттів, християнства та язичництва, неба та землі – бо для цього й існують гори, де розгортається дія – саме воно у неподільній сукупності робить твір не просто літературним шедевром, але й унікальним явищем культури взагалі.

Определяющую идеологическую роль здесь играет именно женское общественное мнение, ожесточено критикующее своих «гулящих» соплеменниц, с целью свести к минимуму количество ситуаций, о которых говорится: «Если у вас нет мужчины, значит у кого–то их два».

Кроме того, пропаганда моногамности, как единственной правильной модели поведения, позволяет правнучкам Евы дисциплинировать и держать в узде своих, от природы полигамных, адамов.

Свободная женщина и её романы

В XXI веке, в связи с появлением большого числа возможностей зарабатывать не физическим, а умственным трудом, в женской среде возникло активное стремление к продолжению независимой девической жизни лет до 40-ка. И только потом, сделав карьеру, обеспечив себя достойной зарплатой и социально реализовавшись, они приступают к строительству семей. Но потребность любить и быть любимой всё равно остаётся! Поэтому в жизнях современных амазонок периодически случаются любовные романы, которые, обычно, заканчиваются разлукой, так как планов выходить замуж пока нет.

Ранее мы писали: 7 причин, почему двое становятся парой

И тут перед свободными женщинами века хай-тека встаёт вопрос о преодолении последствий любви. Очень мало найдётся на свете людей, способных прожить завершение любовных отношений без страданий. А уж среди женщин – чувствительных существ с хорошо развитой эмоциональной сферой – и подавно.

В этом плане представительниц лучшей части человечества можно условно разделить на две группы.

Тургеньевская барышня

В случае классической тургеньевской барышни, моногамность проявляется естественным образом. Такая особа встречает милого сердцу, заводит с ним любовь, начинает строить отношения и в это время полностью теряет эротическую тягу к остальным мужчинам.

Ранее мы писали: Чем любит женщина, или Почему не стоит знакомиться на улице

Если же отношения не складываются, и пара распадается, наша тургеньевская барышня грустит, переживает, а главное – надолго остаётся одна, хотя и начинает уже проявлять общий интерес ко всем потенциальным поклонникам. В итоге, если повезёт, она встречает следующего избранника сердца, с которым опять начинает выстраивать отношения, отправив прочих восвояси. А когда опять не складывается, вновь надолго остаётся одна и в слезах.

Имитация

Есть у меня одна знакомая дамочка, которая нашла презабавнейший выход из ситуации расплаты слёзной печалью разлуки за счастье любви.

У неё всегда имеется некто, исполняющий роль альфа-любимого, и состоящий с ней во всех видах отношений мужчины и женщины. В функциональные обязанности альфы входит, в основном, физическое ублажение дамочки и принятие на себя её эмоциональных взрывов во время обычных девочковых циклов.

Параллельно, на отдельном лугу, ею выпасается табунок потенциальных кандидатов в любимые. Каждому из них даётся надежда и в то же время виртуозно сохраняется платоническая дистанция. При этом, всем им позволяется оказывать мелкие бытовые услуги, получая в качестве вознаграждения возможность пастись в табунке.

Ранее мы писали: Составлены фотороботы «идеального парня» с точки зрения мужчин и женщин

Как только текущий альфа-любимый надоедает, его выгоняют. И вот тут, вместо стандартной печали от разлуки, переживаний, слёз и рефлексий, дамочка просто вводит в свою спальню кого-то из платонического табунка.

Новый альфа скоренько скрашивает боль потери, превращая её в радость новой встречи, а затем так же изгоняется, чтобы смениться очередным счастливчиком, предусмотрительно выпасаемым в это время на лугу надежд.

Более того, каждый бывший альфа тоже отправляется в изгнание не бесповоротно. Порой, когда возникает свободное «окно», его временно допускают в спальню нашей красотки для одноразового ностальгического секса. Это называется «вспышками былой страсти».

Таким образом, леди всегда как бы спит с одним, то есть выдерживает все формальные каноны моногамности. Хотя на самом деле одновременно крутит с пятью-шестью мужиками, получая от каждого свой толк и кайф.

В общем, умная женщина способна имитировать всё. Даже моногамность.

Источник: медиа портал АТС creativpodiya.com

За розповідями сучасників володіла магнетичною енергетикою та майже гіпнотичним даром впливу на глядачів. Мала шалений успіх у публіки, хоча здебільшого грала ролі формально другого плану. То були часи, коли всі актори мали амплуа. Затиркевич-Карпинська вважалася «акторкою на ролі жартівливих молодиць і сварливих бабів». Однаково успішно та переконливо перевтілювалася в комедійних персонажів, за що прозивалася «радісної актрисою», та у негативних, точніше, складних за характером, як наприклад Ганна — мати Гната з п’єси Карпенко-Карого «Безталанна». Зачаровувала публіку виконанням українських народних пісень.

Ганна Затиркевич-Карпинська

Після Театру корифеїв служила в Театрі Миколи Садовського та в Державному народному театрі під орудою Панаса Саксаганського. Загалом зіграла близько 130 різноманітних ролей.

Тло та оточення

Коли розповідаєш історії життя видатних митців (а Затиркевич-Карпинська саме з цієї когорти), варто пам’ятати, що зірки небесні не сяють окремо. Зазвичай вони об’єднуються в ту саму казкову сутність над головою, що поруч з моральним законом наповнювала священним трепетом душу вельмишановного Іммануїла Канта. А по-друге, зірками  — себто таємничими вогниками магічної вабливої краси вони стають лише на тлі нічного неба.

Стосовно зірок мистецтва ситуація тотожна. Задля розуміння їхніх вчинків, звитяг та досягнень важливо тримати у свідомості загальне тло відповідної епохи та професійне оточення митця.

Тому поруч з бібліографічними відомостями ми вважаємо за необхідне включити у розповідь стислий опис історичного часу та людського простору, частиною яких була зірка театральної сцени Ганна Затиркевич-Карпинська.

Український Ренесанс ХІХ століття

З початку ХІХ століття, після виходу «Енеїди» Котляревського розпочався український Ренесанс. Ідеться саме про Відродження, бо до горезвісного Переяславського об’єднання з московитами в Україні панувала доба розквіту барокової поезії. Детальніше про це в нарисі: Борис Грінченко. Життєпис у вигляді ліричних відступів

А потім вийшов указ Петра Першого від 1709 року про заборону друкарства українською мовою і подальші дії, котрі привели до того, що у кінці XVIII століття навіть Сковорода, котрий вочевидь відчував себе українським філософом, писав поезії та трактати російським суржиком.

Втім, після «Енеїди» багато що змінилося. З’явилися українські письменники, драматурги, композитори, діячі театру.

• 1834 року вийшла друком перша українська повість «Маруся» Григорія Квітки-Основ’яненка.

• У 1838 році Євген Гребінка видав збірку ліричних поезій та байок «Малоросійські приказки».

• 1840-го світ побачило перше видання «Кобзаря» Тараса Шевченка.

•1844 року Пантелеймоном Кулішем було створено перший український історичний роман «Чорна рада», котрий вдалося надрукувати лише у 1857-му.м

• 1863 року відбулася прем’єра першої україномовної опери «Запорожець за Дунаєм» на музику та лібрето Семена Гулака-Артемовського.

• У 1882-му Марком Кропивницьким було засновано перший професійний український театр — Театр корифеїв в Єлисаветграді (нині Кропивницький).

«Корифей» у перекладі з еллінського — «той, хто стоїть на вершині». Дійсно, акторський та режисерський склад театру абсолютно відповідав назві, яка, до речі, виникла не всередині театру. Так його охрестила публіка.

Саме з Театром корифеїв пов’язані імена зоряної плеяди перших українських акторок.

Жінки та творчість

Протягом тривалого часу вважалося, що справа жінок – надихати, тобто бути прекрасними дамами для лицарів та музами для митців. Але жінка – істота допитлива, це ще з часів Єви відомо. З розвитком цивілізації представниці чарівної статі почали поступову, але невпинну інтервенцію на територію у минулому виключно чоловічої діяльності. В тому числі і в мистецтві.

В Україні до того ж жінки взагалі особливі – розумні, сміливі та ініціативні, бо саме на них залишали господарство чоловіки, коли відправлялися у козачі мандри.

Тож як тільки українська культура почала входити в тренд, на її теренах з’явилися і талановиті творчі жінки: Ганна Барвінок (1828 р.н.), Олена Пчілка (1849 р.н), Марко Вовчок (1849 р.н.), Наталія Кобринська (1851 р.н), Ольга Кобилянська (1863 р.н), Дніпрова Чайка (1861 р.н) — це тільки літераторки.

А ще була композиторка — випускниця Варшавської консерваторії Людмила Александрова, авторка всесвітньовідомого  романсу «Дивлюсь я на небо» на вірші Михайла Петренка. На жаль, нам достеменно невідома дата її народження, але це вочевидь не пізніше 1850-го року.

Згадаємо також просвітительку Христину Алчевську (1841 р.н), засновницю Харківської  жіночої недільної  школи, єдиної на всю імперію, що мала власне приміщення, збудоване на кошти Алчевських.

І перейдемо до акторок.

Перші жінки українського театру

Усі вони грали в Театрі корифеїв. Але потрапили до нього різними шляхами.

Софія Тоболевич

Софія Тобілевич (1860-1953) до шлюбу з Іваном Тобілевичем (він же – Іван Карпенко-Карий) звалася Зосею Дитковською, вийшла із збіднілого польського шляхетського роду, сама здобула освіту, самостійно заробляла собі на життя, була хористкою в колективах Миколи Лисенка та Михайла Старицького (автора вірша «Вигук» на який написано романс «Ніч яка  місячна») і вже професійною акторкою познайомилася зі своїм чоловіком. Іван, зрозуміло  прийняв її та покохав саме такою, якою вона була.

Ганна  Борисоглібська

 Ганна Борисоглібська (1867/8-1939) — білоруска за походженням. З дитинства жила в Україні, починала з аматорських вистав, учителювала на Харківщині, а потім отримала запрошення від Марка Кропівницького, після чого назавжди пов’язала життя з професійним театром. Чоловік Ганни Борисоглібської – теж актор, а ще і лікар Гнат Рокитянський, зважаючи на все, цілком позитивно ставився до професійних занять дружини.

Марія Садовська-Барілотті

Марія Садовська-Барілотті  (1855-1891) — оперна співачка (сопрано) та акторка. Дружина оперного тенора Дениса Мови. Сестра Івана Карпенко-Карого, Миколи Садовського та Панаса Саксаганського. Блискучий талант у сукупності з відповідним родинним оточенням не залишали інших варіантів життєвої путі, окрім шляху на професійну сцену. Частина прізвища Барілотті у пані Марії є спадщиною від першого шлюбу та недовгого перебування у статусі італійської синьйори.

Марія Занковецька

Марія Занковецька (1854-1934) — вважається примою українського театру. На відміну від своїх колежанок, задля вибору на користь акторської стезі була вимушена у 34-річному віці розлучитися з чоловіком, підполковником у відставці Олексієм Хлистовим. Далі і до останніх хвилин земного шляху акторки її головним коханням був театр.

І нарешті Ганна Затиркевич-Карпинська (1856-1921) — видатна акторка, співачка, одна з перлин трупи Театру корифеїв. Як і її подруга Занковецька заради сцени розірвала шлюб з першим чоловіком.

Ганна Ковтуненко-Прилуцька-Затиркевич-Карпинська-Кольцова

Ганна Ковтуненко (дівоче прізвище) народилася в селі Срібне Прилуцького повіту. Дебютувала на професійній сцені під псевдонімом, пов’язаним з місцем народження — Ганна Прилуцька.

Десять років виховувалася у Київському інституті шляхетних дівчат. Саме там театр став її пристрастю. Мала гарний голос, мріяла про вступ до консерваторії. Але батьки вирішили інакше і в 18 років видали дівчину заміж за поміщика Дмитра Затиркевича, що був на 20 років старший.

Чоловік досить індиферентно ставився до участі юної дружини у численних аматорських виставах, але став дибки, коли Ганна вирішила присвятити себе професійному театру. Справа завершилася розривом шлюбу.

Наступний обранець Ганни — лікар Карпинський у 1900 році брав її вже як знану акторку. У знак вдячності Ганна Затиркевич додала до свого прізвища другу частину – Карпинська. Власне чоловік був із роду Карпинських-Кольцових, але потрійне прізвище – це мабуть було б занадто навіть для театральної зірки.

Місто Ромни, або Крижова дорога долі

У кожного з нас траплялися ситуації, коли мойра виводить на крижову дорогу і людина, опинившись на перехресті, обирає шлях, котрий далі веде її у напрямку визначеному долею.

Таким перехрестям екзистенціального вибору стало для Ганни Затиркевич–Карпинської місто Ромни, що на Сумщині.

1882 року 26-річна заміжня пані Ганна Затиркевич у Ромнах зіграла матір головного героя —  Одарку в аматорській виставі по п’єсі Квітки-Основ’яненка «Сватання на Гончарівці». Давно і безумовно закохана в театр Ганна після вистави отримала овації та захоплені відгуки глядачів, що остаточно обумовило її вибір на користь професійної театральної сцени.

Після першої вистави моя здушена любов до театру прорвалася,

– згадувала Затиркевич-Карпинська.

Чоловік (як ми вже зазначали) був проти і тоді Ганна, кажуть, застосувала свій магічний дар впливу на людей і так налякала законного, що той відпустив її назавжди. Невдовзі Ганна вже була у складі трупи Марка Кропивницького, котрого завжди шанувала як режисера, що навчив її професійній акторській майстерності. Сам Кропивницький скромно рахував себе у даному випадку лише кимось на кшталт ювеліра, у руки якого потрапив дорогоцінний камінь, що не потребував нічого окрім невеличкої тактовної обробки, яка підкреслить його і без того феноменальний природний блиск.

Повернення у Ромни

Другий раз Ганна Петрівна Затиркевич-Карпинська опинилася у Ромнах вже після революції у 1920 році. У той час колишні актори з трупи Миколи Садовського організували в Ромнах професійний театр, а Ганна Затиркевич–Карпинська після хвороби та негараздів революційного лихоліття перебувала в творчій відпустці у своєму домі в селі Блотниці на Черніговщині. За відгуками людей, що були вхожі до пані Ганни її дім виглядав як прихисток справжнього естета: картини, вишивки, килими, японський посуд. І квіти навколо.

Ганна Затиркевич-Карпинська

Отримавши від друзів запрошення долучитися до нового проєкту, Ганна Петрівна із ентузіазмом відгукнулася і майже рік активно працювала в роменському театрі. Грала, навчала молодь акторській майстерності, читала просвітницькі лекції. Та невдовзі її життєвий шлях обірвався.

The Show Must Go On

Поховали Ганну Затиркевич-Карпинську в Ромнах, у місті, де одного разу вже кардинально змінилося її життя. І ось друга зміна — юдолі земної на райські кущі. Безумовно райські, бо окремим сюжетом у спогадах про пані Ганну проходить тема її великого та щедрого серця. Поруч з непересічним акторським даром Бог дав їй ще й не менший талант людяності. Актриса мала власну доньку, але крім того матеріально допомагала сиротам, підтримувала сім’ї молодих акторів, полюбляла пригощати та дарувати.

Ганна Затиркевич-Карпинська зійшла на небеса 1921-го року. А за деякий час (1925-го) в місті її останньої гастролі з’явився новий театр, що взяв на себе відповідальну честь носити ім’я видатної української актриси. Головним режисером нового театру став «майбутній український Мікеланджело» Іван Кавалерідзе.

P.S. Даний матеріал написаний у рамках презентації лауреатів арт-медіа проекту «Культурний острів», метою та змістом якого є популяризація яскравих творчих персоналій, тим чи іншим чином пов’язаних із Сумщиною.

Ще про історію української культури  у нарисі Олександр Потебня — людина, яка зрозуміла мову. 

Ганс Бальдунг Грин «Адам»

У Марка Шагала было три жены. Две официальных и одна гражданская. У Тютчева тоже.  У Евтушенко — 4! У Казакова – 5!!  У Юрия Нагибина – 6!!!  У актёра Владимира Сошальского – 7 !!!! ( среди них  — Ольга Аросева, Нонна  Мордюкова…). Есенин, Пастернак, Окуджава, Левитанский  и многие другие тоже не были однолюбами. О бурной эротической жизни  Пушкина приведём лишь отрывок из  переписки его старших товарищей —  Петра Вяземского и Александра Тургеньева: «Венера пригвоздила его к постели… и пришлось ему опять за поэму приниматься» — пишет Вяземский Тургеньеву…

 Впрочем, и  творческие дамы не сильно в этом смысле отстали. Одна Белла Ахатовна чего стоит. А ведь, именно люди искусства, жаждут настоящей любви, которая на века, о чём и заявляют постоянно в своих творениях. Откуда же тогда такая толкучка в личной жизни? 

Есть версия, что причину надо искать на уровне генов. Для начала обратимся к первоисточникам. В Библии сказано:  

День шестой. И сотворил Бог человека по образу Своему, по образу Божию сотворил его; мужчину и женщину сотворил их….

Казалось бы  вот так появились на свет Адам и Ева. Но нет. Наступил день седьмой. И тут…

День седьмой… И сказал Господь Бог:

Не хорошо быть человеку одному; сотворим ему помощника, соответственного ему… И навел Господь Бог на человека крепкий сон; и, когда он уснул, взял одно из ребр его, и закрыл то место плотию…И создал Господь Бог из ребра, взятого у человека, жену, и привел ее к человеку.

Таким образом, можно сделать неоспоримый вывод,  что Бог с самого начала создал одного мужчину – это был Адам. И двух женщин – Еву из ребра и … Лилит, которая была точной копией  человека, но только в женском обличье. Причём с формой – восхитительной  формой женского тела  — Создатель угадал сразу, а вот с содержанием….

Очевидно, что, одинаковые по сути, Адам и Лилит не могли  долго уживаться  вместе… И кто-то из них начал смотреть налево.  Вопрос: Кто? Ответ  очевиден – конечно, Лилит. Адаму просто некуда было идти. А Лилит начала крутить романы с падшими ангелами. Ну и окончательно пошла по кривой дорожке, оставив Адама, уже почувствовавшего вкус женской ласки, тосковать в одиночестве. 

Джон Коллиер «Лилит»

Однако, в раю тоски быть не может по определению. Поэтому Творец решил создать Адаму ещё одну подругу, учтя ошибки, допущенные при сотворении первой версии. Ева не была создана в полном смысле человеком. Она была лучше, богаче, функциональнее, просто прекраснее и совершеннее, чем человек.  Да, её создали из ребра Адама, но она поднялась выше этого строительного материала настолько же, насколько сам Адам  поднялся над глиной, из которой был сотворён! 

И Лилит это вскоре поняла. И возревновала! И начала строить козни, в частности, вступив в преступный сговор со своими падшими дружками-ангелами, подсунула невинной Еве плод с древа познания добра и зла. После чего вся троица была изгнана из рая.

Вот тут и началось. Официальной супругой Адама была Ева. Но порой в сердце первого человека вспыхивала страсть и к бывшей возлюбленной, которая тоже, в свою очередь, не упускала своего  шанса. А куда ей было деваться, если её падшие дружки уже были низвергнуты в преисподнюю? В результате, рожали обе.

Николай Бурдыкин «Ева».

Именно этим объясняется факт, вызывающий у многих  читателей Библии недоумение. Как известно, первыми детьми Адама и Евы были Каин и Авель. Но после того, как Каин убил Авеля он.. .

И пошел Каин от лица Господня и поселился в земле Нод, на восток от Едема…  И познал Каин жену свою; и она зачал»…

Откуда  в стране Нод взялась жена Каина, если  у первых людей — Адама и Евы пока были только  Каин и Авель?  Очевидно, «в  земле Нод» жили дети  Адама и Лилит. 

И тогда всё обретает свою причину! И не только то, что на планете так быстро появилось достаточно много людей (всё-таки две дамы рожали, не одна).  Главное — в другом.  В сердце каждого мужчины с тех пор живёт тоска по Лилит – женщине-любовнице, которая, конечно, не Ева – женщина-жена и никогда её место занять не может, но зато способна так понять и утешить мужчину, как только способен понять и утешить себя он сам. Ведь они же, по сути, одинаковые! И, напротив, — в каждой сегодняшней даме  намешаны гены двух  божественных версий женщины: Евы и Лилит —  жены и любовницы. И если жена стремится к обустройству домашнего очага, то любовница в ней всё время отталкивает мужа, и влечёт её, бедняжку, в объятия падших ангелов…

Поэтому, возвращаясь к началу, так многолика личная жизнь поэтов и художников. Они-то чувствуют, что наш мир стоит вовсе не на трёх китах, а на любовном треугольнике. Не даром же великий  знаток треугольников Пифагор, утверждал, что в одной из предыдущих инкарнаций он был Орфеем — певцом любви….

Источник: медиа портал АТС creativpodiya.com

Кроме мостов как инженерных сооружений позволяющих форсировать водные препятствия, существуют ещё виадуки – мосты через овраги или ущелья и путепроводы – мосты через дорогу.

Однако, чем больше развивается техника и, соответственно, чем больше она предоставляет возможностей для реализации творческой фантазии, тем больше в мире появляется новых необычных подходов к созданию обычных объектов. Вот несколько примеров, иллюстрирующих то, как может выглядеть мост, если к его строительству подойти с фантазией.

Футуристический круговой мост всемирно известного датско-исландского художника Олафура Элиассона стал результатом проекта, направленного на обслуживание внутренней гавани Копенгагена. Переправа даст велосипедистам и пешеходам новый и более прямой путь пересечения канала Кристиансхавн. 32-метровый разводной мост состоит из пяти платформ круглой формы, расположенных в шахматном порядке.

Платформы разных размеров имеют свои собственные мачты, а три из пяти кругов подвижны, чтобы по каналу смогли проплыть большие яхты. 

А вот ещё один концептуальный датский мост, который был построен для фестиваля «Скульптура у моря» в городе Орхус.

Называется он «Бесконечность» и  представляет собой круг диаметром 60 метров из деревянных ламелей. Длина окружности моста составляет 182 метра.

Как известно, круг является идеальной иллюстрацией философского понятия «бесконечность». Да, идя по кругу, мы, казалось бы, периодически возвращаемся в прежние места, но кто сказал, что они прежние? И разве мы туда вернулись теми же? «Нельзя в одну реку войти дважды», —  говорил древнегреческий мудрец Гераклит…

Датская композиция «Бесконечный мост» рассчитана для пеших прогулок. Следующий мост тоже едва ли выдержит вес автомобиля, ведь сделан он из… бумаги.

Придумал его и установил в национальном парке в Камбрии (Великобритания) художник, занимающийся инвайроментал-артом Стив Мессам (Steve Messam). Мост был переброшен через ручей и состоял из 20 тысяч листков ярко-красной бумаги, которые держались исключительно силой сжатия. При этом бумажная «стопка» достаточно плотная, чтобы выдерживать вес людей.

Мост был создан как арт-объект в рамках экологического проекта Lakes Ignite и в настоящий момент уже существует только на фотографиях.   

Следующий арт-мост был построен в Латвии из… спагетти для ежегодного конкурса, проводимого в Рижском техническом университете.

В этом году самый прочный макаронный мост, выдержал 476 кг. Создателям не хватило 8 кг, чтобы побить абсолютный рекорд страны — самый прочный латвийский мост из спагетти выдерживал 484 кг. А мировой рекорд составляет 543 кг, его установила команда Венгрии на чемпионате мира (!!!) в 2013 году.

Из Венгрии, говорят, и пошло это странное увлечение. Странное, потому что макароны, при создании моста склеивают клеем и соответственно, они для еды уже непригодны. И это в то время, когда на планете продовольственная проблема далеко не решена.

По словам латвийских студентов, идея проведения таких конкурсов в РТУ идет от преподавателей. Оно и понятно, какой же студент будет делать инженерное сооружение из того, что можно съесть…

А вот в Литве, в отличие от сомнительного креатива соседей, появился весьма позитивный пример  нестандартного подхода к строительству моста.

Сооружение, расположенное в небольшом курортном городке Аникщяй, представляет собой пешеходную тропу, проложенную над верхушками деревьев. Это одновременно аттракцион и арт-объект, который позволит посетителям любоваться природой, не вторгаясь в нее и не нарушая экологию.

Примерно та же идея, что и у литовцев, но воплощенная в гораздо большем техническом и пространственном масштабе, реализована в Китае. Там недавно открыли новую дорогу, особенность которого состоит в том, что ее 4-километровый участок, представляющий собой длинный мост, построен вдоль русла реки!

Трасса соединяет округи Xingshang и Zhaojun в центральной части страны.Новый маршрут позволит сократить время пути из Xingshan в Yiba, уменьшив его до 20 минут вместо нескольких часов по сравнению с тем, как это было раньше — автомобилистам приходилось преодолевать крутую и извилистую дорогу в горах. В то же время сейчас владельцам транспортных средств гарантировано дополнительное удовольствие — созерцание захватывающих горных пейзажей с бурной растительностью, расположенных по обе стороны реки.

Китайский мост вдоль реки —  яркий пример учёта эстетического и экологического аспекта в строительстве инженерного сооружения.

Завершает наш обзор удивительный стеклянный мост-бассейн, соединивший крыши двух зданий в Лондоне.

Оригинальное место для приятного времяпрепровождения предложили сделать для жителей двух лондонских домов. Правда, это пока ещё только проект. Длинна бассейна будет 28 метров, ширина — 6 метров, а глубина бассейна — 1,22 метра. Для безопасности пловцов толщина стекла, из которого будет сооружен бассейн, составит 20 сантиметров.

Доступ к бассейну будет с террас на крышах домов. Поэтому жители домов смогут в любое время свободно переплыть с крыши одного дома на крышу другого, а точнее с террасы на террасу. Остроту ощущений пловцам обеспечит прозрачное дно бассейна, расположенного на высоте нескольких десятков метров над землей.

Необычная идея моста-бассейна принадлежит Sean Mulryan, основателю и председателю правления девелоперской компании Ballymore.

Ранее мы писали: 5 примеров креативного сотрудничества людей и живой природы 

Леонід Кагадєєв

Народився на Сумщині в селі Михайлівка Лебединського району (за іншою версією —  у хуторі Ново-Михайлівка поблизу Сум). Походив з дворян.  Закінчив Олександрівську гімназію в Сумах. Викладав музику в Сумському Михайлівському кадетському корпусі, першій жіночій гімназії та в приватній музикальній школі Наталії Чурилової – дружини директора державного сумського банку Олександра Чурилова.

Історичне тло

На початку ХХ століття у зв’язку з виникненням нових підприємств кількість населення міста Суми швидко та суттєво збільшувалася, починаючи з 27564 за переписом 1897 року до приблизно 50 тисяч у 1913-му. Переважну більшість мешканців складали робітники місцевих заводів, фабрик та ремісничих майстерень. Праця на капіталістичних підприємствах була пекельною – 12-14 годин на день, а після початку Першої Світової війни ще й без вихідних.

Центр, де жили промисловці, купці, інженери, лікарі, банківські та державні службовці, а також нащадки (переважно збіднілі) дворянських династій був більш-менш обладнаний благами цивілізації – бруківка, електрика, водопровід, телефонний зв’язок. Але вже за декілька кроків у бік починалася глухомань.

Для культурних розваг існував театр, якість постановок у якому, судячи зі спогадів Чехова та Купріна, залишала бажати кращого.

Спільно зі зростанням загальної кількості населення збільшувався і той невеличкий прошарок місцевої інтелігенції, котра прагнула долучатися до справжніх мистецьких цінностей. А ще між інтелігентів, особливо дворянського роду, була поширена практика безкорисного служіння народу. Як наслідок, в Сумах, попри все, виникали початкові загальноосвітні та музичні школи, аматорські театральні трупи, літературно-мистецькі об’єднання. До їх складу поступово входили і жителі тих навколишніх сіл, які сьогодні вже є частинами міста.

Таким чином невеличка кількість потенційної публіки культурних заходів повільно, але невпинно зростала. Одночасно ріс і попит на музичну освіту класичного штибу.

Музичне училище в Сумах. Хронологія  виникнення

В 1917 році Леонід Кагадєєв у приміщенні школи Чурилової відкриває перше приватне музичне училище, до складу якого входить три відділення: дитяче, доросле та спеціальний 4-річний курс.

Садиба Чурилова

20 листопада 1920 року у Сумах на базі училища Кагадєєва, «Кружка педагогів» та студії при «Палаці Праці» організовується державна освітня установа музичного профілю з класами: «спеціального роялю», сольного співу, скрипки, віолончелі, духових інструментів, «обов’язкового рояля», теорії музики, сольфеджіо. Першим директором закладу, що діє при відділі Народного Освіти, призначають Леоніда Кагадєєва.

З листопада 1921 року нова культурна інституція розташовується у трьох кімнатах торговельного приміщення на Воскресенській вулиці №3 (садиба Чурилових у той час вже націоналізована) і отримує назву «Сумська музпрофшкола». ЇЇ випускникам вручають дипломи про середню спеціальну музичну освіту.

У вересні 1960-го наказом Міністра культури УРСР «Сумську музпрофшколу» перейменовують в музичне училище. У 1962 році над парком ім. Кожедуба зводять 4-х поверховий будинок, де з того часу розташовується училище. Сьогоднішня назва закладу — Сумський фаховий коледж мистецтв і культури ім Д С Бортнянського.

Підсумовуючи, робимо висновок, що музичне училище в Сумах з’явилося тому, що був відповідний запит та люди, котрі мали внутрішню мотивацію відповісти на нього практичними справами. Одним із перших в списку таких людей-практиків стоїть Леонід Кагадєєв.

 У дуеті з Павлом Харитоненком

Павло Харитоненко запам’ятався у місті Суми не тільки тим, що був меценатом-будівником, але ще і як великий поціновувач мистецтва взагалі та музики особливо. Учнів шкіл на території маєтків Харитоненка безкоштовно забезпечували навчальними посібниками з музичної грамоти та нотами, вони співали в церквах і на святах. Павло Іванович оплачував навчання студентів-українців у Московській консерваторії. А також утримував хор, прикрасою якого свого часу був хлопчик на ім’я Іван, котрого у майбутньому назвуть «українським Шаляпіним».

Варто зазначити, що окрім особистого задоволення та народної вдячності Харитоненко та інші багатії того часу отримували від своїх неприбуткових щедрот ще й прямий зиск. Царський уряд усіляко вітав благочинні акції купців, підприємців та інших скоробагатьок – нагородами та званнями. Зокрема, у 1899 році П. І. Харитоненку було надано російське дворянство з поширенням цього привілею і на його дітей. А що ще потрібно людині у якої вже є мільйони?

До речі, Павло Іванович доволі вправно грав на скрипці. А Леоніда Кагадєєва, як визнаного сумського піаніста-віртуоза запрошував у якості акомпаніатора. Близьке знайомство з Харитоненком дозволяло Кагадєєву втілювати в життя численні музичні проєкти, на які була багата його творча натура.

Музичний продюсер

Сумам щастить на музичних ентузіастів. Наприкінці ХХ — початку ХХІ століття таким став Орест Коваль, котрий організував у місті найбільші у Східній Європі фестивалі музики Баха та класичної музики.

А за сто років до нього головним ініціатором подій музичного життя в Сумах був Леонід Кагадєєв. Завдяки йому сумська публіка змогла почути живі голоси видатних ліричних тенорів — Леоніда Собінова, котрому аплодувала Європа, включаючи публіку «Ла Скала», та Івана Алчевського. Останній, до слова, ще й був фундатором московського мистецького осередку українства «Кобзар», про яке ми згадували у розповіді про Андрія Волощенка – автора всесвітньовідомого хіта «Ніч яка місячна».

Для сумчан, відгукнувшись на запрошення Кагадєєва, грав Олександр Зілоті – піаніст-віртуоз, а ще благодійник, котрий 1916 року організував «Російський музичний фонд» для підтримки музикантів, що потребують допомоги. Співзасновником фонду між іншим був Максим Горький, — теж не чужа до нашої розповіді людина.

Справа в тому, що однією з учениць Леоніда Кагадєєва була дівчинка Катерина на прізвище Волжина. Невдовзі її збіднілу дворянську родину таки «доїли» сумські кредитори і сім’я була вимушена переїхати до Самари, де Катерина на відмінно закінчила гімназію і відразу влаштувалася коректором у місцеву газету, одним з дописувачів якої був 27-річний письменник Алексєй Пєшков. Молоді люди познайомилися, закохалися, повінчалися і мали у шлюбі двох дітей.

У Сумах на прохання Кагадєєва грала Софія Ментер, котру називали найзначнішою піаністкою другої половини ХІХ століття. З нею пов’язана практично детективна історія перетину двох геніїв при створенні фортепіанного концерту «Циганські наспіви». До його написання (спеціально для Софії Ментер) долучилися Ференц Ліст — вчитель Софії — та Петро Чайковський —  її великий особистий шанувальник.

Сумську публіку зачаровували звуки скрипки Леопольда Ауера, про якого Ігор Стравинськийписав:

Його  викладанню ми зобов’язані майже всієї фалангою сучасних нам знаменитих скрипалів.

У  Сумах звучала унікальна віолончель Анатолія Брандукова – близького товариша Сергія Рахманінова, у якого він навіть був поручителем на вінчанні. Знаменитому віолончелісту присвячено Pezzo capriccioso Чайковського та Сонату для віолончелі та фортепіано Рахманінова.

Названі імена творчих гостей Леоніда Кагадєєва далеко не вичерпують їх перелік, котрий можна ще продовжувати на тому ж високому рівні представництва.

Леонід Кагадєєв та його янгел-охоронець

Приведемо тільки два факти з життя Леоніда Кагадєєва, які красномовно та переконливо демонструють присутність у його житті провидіння або особистого янгола–охоронця.

Ще в 1879 році студент медичного факультету Харківського університету Кагадєєв започаткував у Сумах збір коштів на підтримку свого заарештованого товариша по університету, теж випускника сумської Олександрівської гімназії, народовольця Івана Калюжного. Пильні співгромадяни відразу написали донос у відповідні органи і влада запроторила юнака до в’язниці. На щастя, окрім ініціації збору грошей, інших провин за студентом не виявили, тому за місяць хлопця з буцегарні звільнили. Але і навчатися на медика заборонили.

Здавалося б, це негативна подія, яка не дозволила реалізувати задумане – тобто опанувати фах лікаря, до чого прагнув Леонід. Але, по-перше, саме завдяки відрахуванню з університету Кагадєєв зробив остаточний вибір на користь музики, закінчивши по класу фортепіано Харківське музичне училище (нині — Харківська консерваторія). Це йому дозволили. Чомусь царська влада вважала лікарів більш небезпечними, ніж музикантів.

А по-друге… У 1933 році Леонід Павловичу, котрому вже було за 70, раптом згадали його дворянське походження. Як наслідок – виселення з власного будинку, позбавлення пенсії та виборчих прав. Все відбувалося дуже швидко. Речі родини, з яких значну долю складали ноти та книги, вантажівкою терміново перевезли в невеличку квартиру на дві кімнати в Суханівському провулку.

Втім, за два роки пенсію та виборчі права повернули. Це сталося після того, як Леонід Павлович нагадав радянським чиновникам тюремний епізод своєї біографії — мовляв, я теж був революціонером та політичним в’язнем. Не інакше як янгол-охоронець ще тоді у 1879-му все передбачив.

Сумський фаховий коледж мистецтв і культури ім Д С Бортнянського.

Будинок Кагадєєва, з якого його виселили скоріше за все після нашепту начальника місцевої МТС, котрий невдовзі туди і переїхав, знаходився поруч з нинішнім училищем мистецтв на перехресті вулиць Магістрацької та Кустовської, що донедавна були Першотравнева та Гагаріна, а у часи  Кагадєєва – відповідно Думська та Кустовська. Він не зберігся, тому що під час війни з німцями в нього потрапила бомба. На щастя виселеної родини Кагадєєва там вже не було. Мабуть і за це треба дякувати янголові-охоронцю.

Дзеркало душі

Вчинки людини краще за все віддзеркалюють її внутрішній світ. Леонід Кагадєєв був дворянином у кращому розумінні цього слова, тобто людиною шляхетною — згадаємо той же випадок з Калюжним. Першим його поривом було допомогти, а потім вже думати про себе.

У якості ілюстрації — ще один промовистий факт біографії. У 1918 році у розпал Громадянської війни в Сумах опинилася родина генерала білої гвардії Михайла Бєляєва – рідного брата мачухи поета Олександра Блока. За рік до них приєднався і сам генерал. Господарі квартири, яку винаймала генеральська родина, злякалися, коли дізналися про нового жильця і відмовили Бєляєвим. І тоді Леонід Кагадєєв знайшов для них кімнату у власному будинку.

Леонід Кагадєєв

Між іншим трохи раніше напівпідвал цього ж будинку (і тут  вочевидь не обійшлося без участі персонального янгола) орендувала швейна майстерня, де працювали дівчата, згуртовані в комуну за прикладом Вєри Павловни та її компаньйонок з роману Чернишевського «Что делать». Гроші на оволодіння професією та на обладнання дали їм Линтварьови, сумські поміщики у яких декілька разів гостював Чехов.

Однією з учасниць комуни була майбутня дружина Леоніда Павловича – Ірина Максимівна, з якою вони у підсумку народили чотирьох дітей. Наймолодша з них — донька Ганна з’явилася з небес між люди в 1919 –му і прожила сто два земні роки. В день її народження батьку вже виповнилося 58, а мамі – 31.

Самому Леоніду Павловичу Кагадєєву доля відвела 83 роки життя. Кажуть, що пішов музикант з цього буремного світу тихо, з книгою в руках – і це, мабуть була остання службова послуга його янгола-охоронця.

P.S. У розповіді використані матеріали з публікацій сумських журналістів Олени Адаменко та Юлії Лесіної, а також історика-краєзнавця Дмитра Кудінова.

P.P.S. Даний матеріал написаний у рамках презентації лауреатів арт-медіа проекту «Культурний острів», метою та змістом якого є популяризація яскравих творчих персоналій, тим чи іншим чином пов’язаних із Сумщиною.

Ще про музикантів у публікації: Борис Гмиря. Привід опери

Перші кроки. Факти та припущення

Народився 19 серпня 1883 року у селі Процівка, що нині є одним з мікрорайонів міста Ромни Сумської області. Стосовно батьків відомостей немає. Можна припустити, що вони, якщо не були заможними людьми, то принаймні жили не в злиднях. Андрій з дитинства захоплювався малюванням. Навряд чи хлопець мав змогу це робити, якби сім’я була вимушена з ранку до ночі заробляти на шматок хліба.

Андрій Волощенко

У 1895 році завершив навчання у процівському початковому народному училищі. І, як повідомляють бібліографічні джерела, почав працювати писарем у Роменській земській управі. Це трохи дивно, бо хлопцю тоді виповнилося лише 12 років. А у 15 він вже вчився в Миргородській художньо-промисловій школі ім. М. В. Гоголя (1898-1903), отримуючи стипендію від того ж роменського земства.

Контекст

Щоб приблизно уявити собі роменську реальність перших літ нашого героя, згадаємо, що майже однолітком Андрія був Абрам Іоффе (1880 рік народження) – «отець радянської фізики». Поруч з Іоффе у роменському реальному училищі студіював шкільні науки видатний україно-американський інженер, «батько світової прикладної механіки» Степан Тимошенко (1878 р.н). Неподалеку втілював у матеріалі свої перші фантазії «український Мікеланджело» Іван Кавалерідзе (1887 р.н.).

У місті ще з початку XIX століття діяло декілька приватних театрів, що мали власні трупи та приймали різноманітні антрепризи. До слова, відомо що, один з них — приватний театр Огнева — був кам’яним і тому вцілів у пожежі 1862 року, коли вигоріла половина міста.

На роменських підмостках неодноразово гастролював геніальний Михайло Щепкін, а пізніше — «батько українського  театру» Марко Кропівницький. У 1882 році після виступу в Ромнах остаточно зробила вибір на користь професійної сцени видатна українська актриса Ганна Затиркевич-Карпинська.

Ромни (проїздом) відвідував Антон Чехов і навіть побував на репетиції у місцевому Літньому театрі. І хоча там побачене Антон Палич назвав «вульгарною п’єскою», але що було, то було.

У Ромнах починав свій творчий шлях заслужений артист РРФСР та Народний артист УРСР Степан Шкурат (1885 р.н.). У студентські роки (1898-1903) в роменських театрах грав на бандурі Андрій Волощенко.

Архітектура та живопис

Взагалі Волощенко хоча й був багатогранною артистичною натурою, але цілеспрямовано йшов до хлібної професії архітектора. Закінчивши у 1914 році Московське училище живопису, скульптури та архітектури він нарешті отримав  диплом архітектора, що давав право самостійного керівництва будівельними роботами.

Далі до останніх своїх днів Андрій Прокопович жив і працював у Москві, був членом Московського архітектурного товариства, терпляче приймав від партії та уряду численні нагороди та премії, став проектантом декількох московських будівель, обіймав престижні посади і пішов у кращий світ на 77-му році свого земного життя (1959).

У словниках та енциклопедіях Волощенко згадується ще й як живописець. Дійсно, малювання завжди було його хобі.  Більшість робіт митця нині знаходяться в колекції Роменського краєзнавчого музею. Але при всій до них повазі, в історію мистецтва Андрія Волощенка ввів не пензель, а бандура.

Картина художника Андрія Волощенка

Бандура    

Судячи з усього, грати на бандурі майбутній архітектор почав у роки навчання в Миргородській художньо-промисловій школі. У той час неподалеку, у Сорочинцях, мешкав сліпий кобзар Михайло Кравченко. Андрій став учнем знаного майстра, а також замовив собі інструмент, котрий була точною копією однієї з бандур Кравченка. Вибір бандури, а не гітари, наприклад, свідчить  про те, що молодий  Волощенко був людиною українофільських поглядів, бо історичний та художній образ бандури передбачає  й відповідний вибір пісенного репертуару.

Переїхавши на навчання до Москви Андрій взяв бандуру з собою. У грошовитій  білокамінній завжди існувала чималенька українська діаспора, тож бандурист Волошенко мав тут свою публіку. Там же ж у Москві відбулася зустріч з майбутнім співавтором шедевру, актором та драматургом Василем Овчинніковим.

Творчий дует

Василю Овчиннікову на той момент вже виповнилося 43 роки. Він давно мріяв опанувати гру на бандурі. Ще в 1885 році купив собі у Харкові  інструмент, але так і не знайшов учителя. І тимчасово полишив спроби. Потім доля привела актора в Москву, де він служив суфлером в Большом театрі.

А  приблизно в 1911 році сталася щаслива зустріч. В гостях у спільного товариша Овчинніков познайомився зі студентом Волощенко. Той показав Василю Павловичу простий акомпанемент до декількох пісень. І цього разу у нього вийшло!

Василь Овчинніков:

Мені й декільком іншим спало на думку організувати бандурну групу в Москві. Музична фірма «Кальнус і Ко» у Москві зробила кілька інструментів. Ми взяли за приклад бандуру, яка була у Волощенка. Він мав копію бандури Кравченка, у якого навчився грати на бандурі і яка добре грала…

Керівником капели бандуристів у Москві (1913-1814) був уродженець Кубані Василь Шевченко. Поруч з іншим він  випустив «Школу гри на бандурі», де, зокрема, надрукував ноти пісні «Ніч яка місячна» саме з тією мелодією, на котру невдовзі чекав світовий тріумф.

Василь Овчинніков — артист імператорських театрів

Також підручник для гри на бандурі написав і Василь Овчинніков. За його словами:

…Глава товариства «Кобзар» запропонував мені скласти короткий підручник по бандурі. Я відмовився, бо не знав, з чого почати. Тоді Ф. Корш із академії запропонував мені скласти не школу бандури, а посібник, який би продемонстрував систему, яку я використав для навчання грі на бандурі. Я так і зробив. Я познайомив читача з бандурою, а потім записав початкові вправи, якими навчився у Волощенка. У 4-й розділ я включив ряд простих пісень і в 1913 видав у Москві 1000 примірників «Самовчителя для бандури (кобзи).

Згаданий Овчинніковим Ф.Кірш – це Федір Євгенович Фірш (1843-1915) – всесвітньовідомий професор філології уродженець Москви, котрий закохався в українську мову, історію та культуру і багато зробив для популяризації українства як на теренах імперії, так і взагалі у світі.

А голова московського літературно-мистецького товариства «Кобзар» —  видатний український  український ліричний тенор Іван Алчевський.

Відтоді Андрій Волощенко та Василь Овчинніков почали виступати разом. Схоже, що вони не лише виконували відомі пісні, а й включали до репертуару власні музичні інтерпретації віршів українських поетів, котрі їм подобалися. Саме у той час  в їхньому спільному репертуарі з’явилася пісня «Ніч яка місячна» на вірш Михайла Старицького «Виклик».

Історія з мелодією

Вперше як пісня вірш прозвучав у якості серенади Левка в опері Миколи Лисенка «Майська ніч, або Утоплена». Ноти були надруковані 1885 року. А в 1914 -му вищезгаданий Василь Шевченко оприлюднив музичну версію пісні від кобзарів Волощенка та Овчиннікова.

Але їх мало хто знав. Овчиннікова взагалі невдовзі (1916 р.) вислали у сільську місцевість за українофільство. А 1934 року вже інша влада, але за те саме арештувала кобзаря і…  Більше відомостей про нього немає.

Волощенко у свою чергу став респектабельним московським архітектором і, судячи з доволі успішної кар’єри, активними публічними демонстраціями свого українства не зловживав.

Натомість Микола Лисенко (1842-1912) з роками тільки набирав авторитету. Тому не дивно, що багато хто нині вважає саме його автором всесвітньовідомого романсу.

У тому що це не так, легко пересвідчитися, прослухавши  арію-серенаду Левка з опери Лисенка.

Музика на двох

Історії відомі випадки композиторських дуетів. Пол Маккартні та Джон Леннон — найбільш яскравий приклад. Виходячи з розповідей сера Пола, ми можемо уявити, що Волощенко з Овчинніковим створювали свій «мегахіт» аналогічним методом «пінг-понгу» — один починає і задає тему, другий продовжує і так далі. Вочевидь обидва кобзаря мали знати сам вірш Михайла Старицького, бо, як і сам поет, були не чужими театру.

Овчинніков так той взагалі на одному з етапів своєї артистичної кар’єри співав у хорі Миколи Лисенка та деякий час перебував у трупі Марка Кропівницького, однолітки, творчого партнера та доброго приятеля Старицького. Волощенко теж, як ми вже зазначали, грав у театрах і мав знати оперу «Утоплена». Не так вже і багато тоді було пісенного українського репертуару. Українська культура тільки починала свій сучасний шлях і мова йшла не про сотні і тисячі авторів, як зараз, а у кращому випадку про один-два десятки.

Народна пісня

Після 1914 року романс «Ніч яка місячна» в Україні та околицях включали та включають досі у свій репертуар практично всі артисти класичних вокальних жанрів. У тридцяті роки минулого століття дуже схожа версія мелодії  набрала популярності в Іспанії під назвою «Romance Anónimo» або «Романс Гомеса». Його грають практично всі, хто вчився в музичній школі грі на класичній гітарі.

Цікаво, що і версій тексту існує декілька. Так завжди буває з авторськими творами, котрі стають народними.

Епілог

Сумщина пов’язана з іменами двох авторів всесвітніх пісенних шедеврів, які вважаються народними і настільки ж близькі за рівнем популярності, як їхні творці за мірою невідомості. Кажуть, що коли шукали пісню до фільму «В бой идут одни старики», то вибір стояв між «Ніч яка місячна» та «Дивлюсь я на небо». Автор слів останньої — Михайло Петренко — працював імперським прокурором в Лебедині і при житті був  відомим поетом лише в доволі обмеженому колі поціновувачів.

Зовсім не згадують про Андрія Волощенка як про бандуриста та композитора і російські довідники. Для них він залишився авторитетним радянським архітектором.

Власне кожен з двох створив, або коректніше — долучився до створення лише одного шедевру. Та скільки ж відомих музикантів та віршотворців бажали б опинитися на їхньому місці!..

P.S. Прізвище нашого героя у різних джерелах пишуть по-різному — Волошенко або Волощенко. Ми зупинилися на другому варіанті, тому що саме так писав прізвище свого співавтора Василь Овчинніков. У будь-якому випадку наголос на другий склад.

P.P.S. Даний матеріал написаний у рамках презентації лауреатів арт-медіа проекту «Культурний острів», метою та змістом якого є популяризація яскравих творчих персоналій, тим чи іншим чином пов’язаних із Сумщиною.

У продовження теми читайте нарис: Михайло Петренко як еманація колективного генія

Біографічний портрет

Михайло Петренко народився 1817 року. Місце та дата народження невідомі. Дитинство майбутній поет точно провів у Слов’янську нинішньої Донецької області, де мешкала багатодітна родина його батька – губернського секретаря Миколи Петренка. Тоді це була Слобідсько-Українська губернія. Ностальгічні спогади про краєвиди, що оточували  хлопця у перші роки життя пізніше художньо оформилися в однойменному вірші.

…Слов’янськ, Слов’янськ! Як гарно ти
По річці Тору, по рівнині
Розкинув пишнії садки,
Квіти пахучі по долині
І так красуєшся собі!
Твої дівки цвітуть так мило,
Їх чорні брови, їх пісні —
По Україні перве диво
І перша слава для річей.
Нігде нема таких очей,
Які слов’янки мають очі…

Наступні більш-менш достовірні відомості починаються з 1833 року. У той час Петренко живе у Харкові, де у 1841 році завершує повний університетський курс. Навчався на юридичному факультеті.

Михайло Петренко. Художня реконструкція О.Чередниченка

Того ж року його однокашник (тільки на курс молодший) Олександр Корсун видає україномовний альманах «Сніп», куди між інших входить цикл віршів Михайла Петренка під загальною назвою «Думки». До цієї добірки зокрема увійшов і вірш «Дивлюсь я на небо».

У Харківському університеті тієї пори існував український літературний гурток, який, з легкої руки дослідника історії літератури початку ХХ століття Агапія Шамрая ще називають Харківською школою романтиків. Збори «романтиків» відвідували зокрема Микола Костомаров, Амвросій Метлинський та навіть «батько української прози» Григорій Квітка-Основ’яненко. У колі учасників і Корсун з Петренком.

Костомаров так описував Петренка: … Петренко бідний студент меланхолічного характеру, що у віршах зазвичай звертався до роздумів про свою батьківщину та про стосунки у родині (цитата не буквальна лексично, але точна за змістом).

Бідним студентом без роду та племені називає Петренка і старший за нього на три роки «співромантик» Амвросій Метлинський. І додаває, що цей «бідний студент» — справжній поет та істинний талант. До речі, той же ж Метлинській у передмові до публікації у своїй збірці «Южний руський зборник» стверджував, що Петренко ще написав оперу, але ніде її не друкував. З цього можна зробити припущення, що Петренко знав нотну грамоту і грав на фортеп’яно. Хоча це вже чистої води екстраполяція.

Також про Михайла Петренка згадував Павло Грабовський, зокрема він зазначав, що згідно до свідчень сучасників, у літературному гуртку до якого належав Петренко шанувалася українська мова, та що гуртківцями регулярно влаштовувалися концерти українських пісень.

Щодо альманаху з першою публікацією віршів Михайла Петренка, то він комерційного успіху не мав. Як писав з цього приводу Олександр Корсун у листі до Тараса Шевченка:

… Надрукував 600, продав 50, роздарив 200, а 300 не знаю, куди й діти. Пани кажуть: «Нащо нам?! Хіба ми школярі, чи що?» – А пані кажуть: «Нет, не чытаю такых кныжок. Я тэрпэть не мóжу малосерыйського языку!…

Цікаво, що сам Олександр Корсун народився на українській тоді Таганрожчині та з відзнакою закінчив Таганрізьку гімназію, у якій пізніше навчався Антон Чехов. І не тільки він.

Детальніше про це у нарисі: Суми-Таганріг транзит, або Зупинка на шляху до вічності

Таким чином, ми можемо зробити висновок, що поетом Михайло Петренко став у студентські роки. Причому йому пощастило потрапити у блискуче літературне товариство. Це був край важливий подарунок долі, бо далі на Петренка чекала зовсім не романтична кар’єра чиновника.

Служив він старанно, пройшов шлях від губернського секретаря, що дорівнювало чину козацького сотника часів Гетьманщини, до повітового стряпчого (прокурора) у Лебедині  нинішньої Сумської області, в обв’язки котрого входив нагляд за судами у повіті та контроль за оподаткуванням.

У Лебедин Петренко мешкав з 1849 по 1862 рік, прибув туди вже з дружиною Ганною Миргородовою, з якою мав п’ятеро (за іншими свідченнями вісім) дітей.

Михайло Миколайович Петренко не дожив півтора роки до сумно відомого Валуєвського циркуляру, котрий суттєво обмежував розвиток української мови і за виконанням якого йому, українофілу, ймовірно довелося б здійснювати прокурорський нагляд.

Михайло Петренко. Пам’ятна дошка у Лебедині

Поет пішов у засвіти 25 грудня 1862 у віці 45 років від хвороби, що супроводжувалася лихоманкою. Похований на одному з лебединських цвинтарів. Точне місце поховання наразі не відоме. Портретів також не залишилося. Ті що існують – це реконструкції, виконані сумським художником Олександром Чередниченко на основі фотографій онуків: Бориса та Олександра Петренків.

Михайло Петренко та Пантелеймон Куліш

На два роки молодший від Михайла Петренка письменник Пантелеймон Куліш є не тільки автором безсмертного роману «Чорна рада». Він ще був визначною особистістю свого часу і навіть одним з ідеологів українофільського руху. Але на відміну від непримиренного Тараса, Куліш у питаннях національного – «своєнародного» — був романтиком та прихильником культурної еволюції.

Ось як стисло переповідає погляди Куліша Віктор Петров (Домонтович) — ще одна унікальна особистість, але вже з іншого часу. Ми згадували про нього у розповіді про Миколу Зерова.

… Розвиток «своєнароднього» повинен привести до примирення двох ворожих верств, поєднати простоту й заможність, усунути протилежність панського й мужичого, звільнити від прихильності до всього чужого. В цьому полягає завдання націоналізації життя та різних його проявів. Внесення національного елементу в зовнішні форми життя — то крок до примирення двох верств, що приведе й до дальшого, внутрішнього примирення.

Скоріше за все саме на таких засадах фундував свій світогляд і Михайло Петренко. В його віршах немає закликів до боротьби і взагалі практично відсутній соціальний аспект. Петренко концентрується на людині як центрі світобудови. Його хвилює не соціальна реалізація, а так би мовити апріорна екзистенціальна неможливість сповна скористатися  тим, що потенційно дає людині сам факт життя.

Зрозуміло, що у цих пошуках він вимушений користуватися лише тим арсеналом поетичних засобів, котрі були наявні у його час. Певно тому у віршах Петренка зустрічаються не вельми характерні для тієї доби сліди творчого пошуку, зокрема експерименти з римуванням та ритмікою.

Власне соціальний момент у Петренка теж присутній. Але він втілюється лише у тому ж тяжінні до «своєнародного», шо й у Куліша. Інакше пояснити доволі гармонійне поєднання прокурорського та поетичного в одній особистості важко.

Цікаво, що у сучасній Незалежній Україні Шевченка ставлять набагато вище за Куліша. Однак у життя втілюють саме філософію Куліша, яка полягає в примиренні панства та бідноти на базі верховенства ідеалів національного: мови, традицій, ритуалів та відповідного погляду на історію. А Тараса Шевченка, хоча і вважають офіційним пророком та державним генієм, але не читають і тим більше не слухають. А між тим Кобзар з цього приводу висловлювався відверто та недвозначно:

І на Україні добро.
Між горами старий Дніпро,
Неначе в молоці дитина,
Красується, любується

На всю Україну.
А понад ним зеленіють
Широкії села,
А у селах у веселих

І люди веселі.
Воно б, може, так і сталось,
Якби не осталось
Сліду панського в Украйні!..

Михайло Петренко та Тарас Шевченко

На Галичині українці завжди любили та поважали Шевченка. Так, що будь-яку гарну поезію нез’ясованого авторства приписували Кобзарю. Зокрема 1876 року у рубриці «З недрукованих ще поезій Тараса Шевченка» львівського літературного журналу «Правда» було оприлюднено вірш «Дивлюсь я на небо». На щастя для справжнього автора це була не перша публікація тексту і, хоча тільки аж у 1887 році, але помилку було виправлено. Пояснена вона була тим, що цей вірш знайшли переписаним власною рукою Шевченка в його альбомі.

Окрім цього так би мовити віртуального перетину, існує досить велика вірогідність, що у Лебедині відбулася і реальна зустріч двох поетів. На початку червня 1859 року Шевченко подорожував Україною, зокрема відвідав Суми та Лебедин, де гостював у братів Олексія та Максима Залеськіх.

Протягом тієї мандрівки III відділ окремо сповіщав жандармські управління всіх губерній України, куди мав завітати Шевченко, шо до них прямує «небезпечний політичний злочинець», котрого не можна залишати без пильного догляду. Зрозуміло, що місцевий прокурор Петренко мав бути в курсі. І український поет Петренко теж.

Цікаво, про що вони розмовляли (або розмовляли б) – прокурор та політв’язень, геніальний та плодовитий митець, що став символом нації, біографія котрого досліджена ледь не по дням та малий за творчим доробком поет, про якого залишилися доволі скупі відомості, але який написав вірш, що у вигляді пісні цілком може вважатися візитівкою української культури .

У цьому місці ми дозволимо собі невеличкий ліричний  відступ, за допомогою якого спробуємо пояснити назву нашого нарису.

Ейдос та еманація

Відповідно до філософії Платона на небі, тобто у якомусь вищому, надлюдському, досяжному лише для богів вимірі, існують ейдоси або ідеї речей, котрі приймають різноманітні втілення на землі. Наприклад, на небі є ідея стола. Стола взагалі. А на землі вона втілюється в безліч різноманітних конкретних матеріальних столів, які трактуються як еманації загального ейдосу стола.

З поетами працює та ж сама тема. Можливо уявити, що десь на небі перебуває ейдос узагальненого колективного поета, еманаціями якого є всі земні віршотворці.

Враховуючи, що поезія – найвища форма існування мови, а мова – одна з перших ознак нації як культурного феномену, варто припустити, що той колективний геній поезії є національним, а вже далі, ще вище над ним панує генеральний Ейдос, що являє собою ідею такого, умовно кажучи, Всеосяжного Поета, творчість котрого є вищою формою існування єдиної довавілонської протомови і котрий об’єднує у собі усіх колективних національних поетів Всесвіту.

Вищезазначене веде нас до логічного висновку, що всі поети рівні. Якимось дивовижним чином епоха призначає одного з них своїм головним генієм, пророком та дороговказом. Але минає час і тексти минулої доби невблаганно стають архаїчними для читачів з прийдешнього покоління. І геній та пророк перетворюється на систему пам’ятників, музейних експонатів, розділів шкільної програми та пліток про його особисте життя. Творчість і діяльність його цікавлять нову генерацію виключно в історичному контексті. А місце поточного генія займає наступний, бо як же нам без кумирів та провидців.

Та інколи у цьому логічному ході змін трапляються виключення. І якийсь текст звільняється від впливу часу і залишається таким же нагальним для наступних поколінь, як і для сучасних автору. Ніби отой небесний колективний Ейдос Всеосяжного Поета в мить його створення сконцентрував усю свою потужність в одній еманації. Так, це була мить. Геніальна мить особливого натхнення. А потім речі повернулися на свої місця. І автор знову став одним з багатьох. Але подарований йому колективним Ейдосом вірш залишився! І розпочав жити своїм окремим життям.

Така щаслива доля спіткала вірш Михайла Петренка «Дивлюсь я на небо», що вперше був надрукований під назвою – як по-доброму інколи жартує провидіння! — «Недоля».

Космонавт Павло Попович

Петренко і небо

Михайло Петренко неодноразово скеровує свій поетичний погляд на небо, ніби відчуває, що саме там б’є джерело того геніального натхнення, бризки від якого інколи падають і на його твори.

По небу блакитнім очима блукаю
За думкою думку туди посилаю;
Тону там душею, тону там очами
Глибоко, глибоко поміж зіроньками.

Або

Схилившись на руку, дивлюся я
В вечірнє крайнебо далеке і глибоке…
І чую: проситься душа моя
Туди, де потонуло в хмарах око.

Але навіть у найсміливіших мріях поет не міг собі уявити, що майже за сто двадцять років після створення вірша «Дивлюсь я на небо» він прозвучить … не просто з неба, а з самого космосу. 12 серпня 1962 року його як пісню виконав космонавт Павло Попович, що у той момент знаходився на орбіті Землі. І це була перша пісня, що прилетіла до людей зі Всесвіту. А не навпаки, як зазвичай.

Зрозуміло, що у даному випадку величезне значення грає музика композиторки Людмили Александрової в аранжуванні та обробці Владислава Заремби. Але спочатку було слово.

P.S. Даний матеріал написаний у рамках презентації лауреатів арт-медіа проекту «Культурний острів», метою та змістом якого є популяризація яскравих творчих персоналій, тим чи іншим чином пов’язаних із Сумщиною.

Читайте про ще одного великого таланта, життя якого пов’язане з Лебедином у нарисі: Іван Стешенко. Лебединський оперний діамант  

Родина та освіта

Ганна Барвінок (1828-1911) – літературний псевдонім Олександри Білозерської, що походила з відомої в Україні родини Білозерських. Василь Білозерський, старший брат Олександри, закінчив історико-філологічний факультет Київського університету, став одним із засновників Кирило-Мефодіївського товариства, після арешту та повернення із заслання редагував перший український щомісячний часопис «Основа» (1861-1862 рік). У роботі журналу брала участь і Ганна Барвінок.

Ганна Барвінок (Олександра Білозерська)

Редактором, а також фольклористом та етнографом був і ще один брат – Микола. Батьки Олександри, Михайло Васильович та Мотрона Василівна, вільно читали французькою, російською та українською.

Проживала родина на власному хуторі Мотронівка, що так називався на честь господині, котра отримала його у спадщину. Згодом хутір носив ім’я самої Ганни-Олександри – Ганнина пустинь. А ще пізніше вже Ганна перейменувала його на честь покійного чоловіка. Про нього буде далі.

Олександра отримала ґрунтовну освіту, навчаючись у приватних жіночих пансіонах: спочатку у селі Кропивне Прилуцького повіту Полтавської губернії, а потім у місті Конотоп (нинішня Сумська область). На Сумщині народився і її майбутній чоловік.

У 14 років вільно володіла німецькою, французькою, російською та українською мовами. Коло авторів, котрих читала Леся, класичне для романтично налаштованих українців того часу: Новаліс, Гете, Гейне, Шекспір (рядки з «Ромео та Джульєтти» письменниця навіть використала у якості епіграфу до оповідання «Вірна пара»), Жорж Санд, Вальтер Скотт, Пушкін, Лермонтов, Квітка-Основ’яненко, а можливо і Вольтер, котрим захоплювався батько Олександри.

Це все до того, що деякі біографи, з легкої руки її чоловіка (про якого ми ще не зараз) стверджують, нібито Леся Білозерська була людиною малоосвіченою та малописьменною. На наш погляд – це навряд чи. Інше діло, що найбільшу цікавість у неї  викликав український фольклор: прислів’я, ритуали, пісні, звичаї. Вона їх старанно збирала і майстерно вплітала у свої оповідання, які дійсно схожі на віночки, що мають купу втілень, але одну мету – підкреслити дівочу красу.

Творчість

Знайомство з творчим доробком Ганни Барвінок краще за все починати з повісті «Русалка». У ній авторка демонструє блискучий талант оповідача, більш ніж півтори години (в аудіоварианті) тримає захоплюючу інтригу, встигає створити декілька вставних новел з життя головної героїні, котрі самі б потягнули на окреме оповідання, при цьому ідеально витримує темпоритм зміни епізодів та щедро, смачно і водночас тактовно й гармонійно здобрює всю цю історію українським фольклором.

А фінал «Русалки» — взагалі трагедія кохання на рівні Данте та Шекспіра, де проза злітає до висоти істинної поезії й викликає вибух емоцій та сльози на очах будь-якого читача, у котрого є серце.

Ганна Барвінок

Продовжити знайомство з творами Ганни Барвінок радимо оповіданням «Вірна пара», тим самим, що починається епіграфом з Шекспіра. Ви приймали колись контрастний душ? Так от «Вірна пара» — такий же контрастний душ, тільки для душі. А далі вже можна поринати в ніжне «Восени літо» та інші.

Українська проза ХІХ століття

Варто пам’ятати, що до ХІХ століття української (втім як і російської) прози фактично не існувало. Перша повість української літератури — «Маруся», авторства Григорія Квітки-Основ’яненка, вийшла друком лише у 1834 році. «Маруся» створила і літературний тренд того часу, котрий полягав у тому, що художній твір має викликати сльози у читача. Люди збиралися в одній із поміщицьких садиб, слухали як хтось читав у голос ту ж «Марусю» і у кінці усім загалом, включно з декламатором, обливалися горючими сльозами. А якщо ні –то або погано читав, або твір видався невдалим.

Власне і сьогодні проживання читачем (глядачем, слухачем) катарсису у фіналі є головною метою будь-якого публічного творчого процесу. І тут справа навіть не в історії, не в сюжети, бо людське життя скупе на сюжети. Як і на мелодії. Їх теж не так багато. Натомість існує безліч парафразів на тему кожної з них, що дозволяє множити катарсичні переживання публіки і продовжувати розвиток мистецтва.

У якості ілюстрації до розмови про сюжети, згадаємо зокрема «Орисю» (1844) автором якої є той самий чоловік Ганни Барвінок, про якого ми поговоримо пізніше. Ця ідилічна love story, що оспівує щасливе кохання прекрасної доньки сотника Таволги, по суті є імпровізацією на тему шостої пісні гомерівської «Одисеї», де героїнею виступає Навсікая, дочка феакійського царя Алкіноя.

До речі, писалася «Орися» у той час коли автор був палко закоханий в юну Лесю Білозерську і мабуть сам себе уявляв таким Одіссеєм, котрий нарешті вирвався з тенет інших жінок і був викинутий морем життя під ноги своєї істинної мрії.

Художні засоби Ганни Барвінок

Письменниця знаходилася у річищі літературних запитів свого часу, тому теж розповідала історії, розраховані на сентиментальний (себто душевний) відгук. А як жінку її безумовно цікавили стосунки з чоловіками. Кажуть що у жінок одна душа на всіх, тому вони так і переживають серцеві драми своїх сестер, особливо коли ті знаходяться всередині літературних творів, а не поруч, де можуть випадково звабити вже ангажованих мужчин. А таке буває. У подібні жіночі пастки періодично потрапляв і чоловік Олександри Білозерської.

А ще вона була людиною з чималим природним талантом емпатії. І це дозволяло їй проникати у найінтимніші глибини жіночої та й чоловічої психології та зображати героїв своїх творів напрочуд живим та справжніми.

Щодо арсеналу літературних засобів Ганни Барвінок, то це; інтонація, така щира, ніби авторка розповідає історії з власного життя комусь дуже близькому, жива літературна і одночасно народна мова, пересипана прянощами прислів’їв та приказок, вкрапленнями з говірок та лексикою ритуальних обрядів, що створює враження невичерпності словникового запасу. Не випадково її твори називають віршами у прозі. Бо що таке поезія, особливо сучасна? Це перш за все авторська мова. І тут ми зробимо ліричний відступ, який виведе нас на розуміння того, чому творчість Ганни Барвінок — це не тільки історія літератури, але й актуальне читання.

Ганна Барвінок та джерела слів

Так склалося, що російська поезія почала розвиватися раніше, ніж українська. Ми порівнюємо саме з російською, бо вони співіснували в одній імперії. Перші російські поети орієнтувалися на Європу: Батюшков на Торквато Тассо, Пушкін на Байрона та французьких бардів. Орієнтувалися та творчо копіювали теми, форму, технічні засоби, арсенал культурних асоціацій. До того ж Пушкін та Лермонтов дійсно були геніями. Як наслідок, вже за часів Тютчева російська поезія стала урбаністичною та інтелектуальною, такою, де думка мала право на існування на рівні з почуттями.

А українські віршотворці, з легкої руки свого генія Тараса Шевченка намагалися відтворювати народні пісні, плачі та думи, душевні, емоційні, але прості за формою та змістом. Недарма ж Шевченко — Кобзар, бродячий музика. У підсумку українська поезія почала повертати на шлях інтелектуальних європейськи орієнтованих текстів тільки після Миколи Зерова та інших представників розстріляного Відродження. Сталін їх власне за те і знищив. Але процес вже було не зупинити.

Все вищезазначене привело сьогодні до цікавого стану речей. Будь-який поет створює свої тексти ніби ткач гаптує полотно вишуканими узорами, привносячи все нові й нові комбінації ліній та фарб. І ось сьогодні російська поезія дійшла до лексичного глухого кута. Їй нема звідки черпати нову лексику. Тому поети, щоб хоч якось висвіжити звучання, намагаються вводити у вірші елементи ненормативної лексики (тобто народної, бо ми чуємо як розмовляє глибинний російський народ — переважно матюками), або термінологію епохи high-tech.

Є такі, хто намагається інтегрувати  у свої твори  елементи діалектів, але виглядає це вже занадто посконно та домоткано. Зрозуміло, що в російській мові і сьогодні з’являються талановиті автори, але свіжість та оригінальність їхніх текстів тримається переважно на унікальності авторської інтонації та на вмінні грати в інтелектуальні ігри постмодерну.

Натомість в українські поезії сьогодні свято нових слів. Українська міська поезія відкрита для місцевих говірок, наріч, гутірок та балачок, що стікаються в неї, немов притоки в ріку з усіх регіонів країни. У сучасній українській поезії всіляко вітається використання маловживаних слів і взагалі створення таких текстів, які умовний росіянин, котрий не вивчав українську, зрозуміти не здатен.

Саме тому лексичний колорит тексту в сьогоднішній українській поезії вартує більше, ніж чергове повторення вічних думок та сюжетів. Хоча і це безумовно має мати місце.

І тут ми повертаємося до Ганни Барвінок. Бо її тексти і є тим святом мови, якого так прагне сьогодення. На щастя вже існує сучасне двотомне видання її творів 2023 року видавництва VD Prostir.

Жіноча доля

Ганна Барвінок поєднувала у собі еманації Беатріче, Пенелопи та дружин декабристів. Пізнала справжню пристрасть, коли майбутній чоловік добивався її три роки. А невдовзі після весілля охолонув та майже довів чуттєву поетичну натуру Олександри до божевілля. А потім здався, перебісився і повернувся, ні, навіть точніше сказати, пригорнувся до дружини, бо вона була любляча, вірна, розумна і як людина, і по-жіночому.

Ганна Барвінок

Ганна Барвінок жила на хуторі та у столицях. На тлі нервових переживань, пов’язаних з арештом чоловіка, втратила дитину і більше не мала дітей. Побувала за кордоном, знала гаразди та злидні. Шафером на її весіллі був сам Тарас Шевченко. Великим  шанувальником її творчості виступав Борис Грінченко, протягом усього життя її одночасно оточували прості селяни та еліта української нації.

ЇЇ чоловік теж був великою людиною, одним з титанів своєї епохи, талановитим письменником та просвітником. Енергійний, запальний, активний він часто-густо затьмарював своєю постаттю дружину.

Але не цього разу. Давайте ми у нашому нарисі не будемо називати його ім’я. Зрештою люди, що цікавляться українською літературою і так його знають, а наш нарис присвячений чудовій авторці віршів у прозі Ганні Барвінок. Нашою ціллю було розповісти про її чесноти як письменниці, та про її життя у контексті формування українського прошарку всесвітньої ноосфери.

P.S. Даний матеріал написаний у рамках презентації лауреатів арт-медіа проекту «Культурний острів», метою та змістом якого є популяризація яскравих творчих персоналій, тим чи іншим чином пов’язаних із Сумщиною.

Ще про письменників ХІХ століття читайте в нарисі: Пантелеймон  Куліш  — опальний  світоч української  культури