Кавалеридзе прожил удивительную, полную противоречий и непредсказуемых поворотов жизнь, достойную романа-эпопеи. Мы приведём всего несколько фактов его биографии, и каждый из них стоит отдельной книги. Ведь это же был не обычный человек. Это был творящий, деятельный гений, вокруг которого происходило множество значимых событий.

Смешение кровей

Иван Кавалеридзе

Иван Кавалеридзе родился 1 апреля 1887 года в простой многодетной крестьянской  семье Килины Лукивны Кухаренко и Петра Васильевича Кавалеридзе на хуторе Ладанский (сегодня село Новопетрівка) Роменского района Сумской области. Его грузинский дед Васо Кхваридзе был выходцем из княжеского рода, оказавшимся в Украине после Кавказской войны. Здесь его неудобная для местных фамилия Кхваридзе, превратилась в Кавалеридзе. А вот дядя будущего гения, Сергей Мазараки, был потомком греческого рода.

Скульптурное отделение и Фёдор Шаляпин

Именно дядя обратил внимание на страсть юного Ивана к лепке и привёз его в Киев. Там, после окончания учёбы в гимназии, Иван поступил в художественное училище, учиться на скульптора. Хотя мечтал стать архитектором. Но занятия на факультете архитектуры стоили 100 рублей в год. Это было неподъёмной суммой для семьи, для которой даже в 10 раз меньшая плата на отделении скульптуры оставалась слишком высокой, чтобы Ивану не пришлось подрабатывать.

И он устроился статистом в Киевский оперный театр, где познакомился и подружился с Фёдором Шаляпиным. И даже создал его бюст. И навсегда влюбился в искусство театра.

Ленин и Аронсон

В 1909 году Иван Кавалеридзе учился в Петербуржской академии художеств. А затем в Париже, где совершенствовал мастерство в частной студии Наума Аронсона. Там он якобы в 1910 году встречался с будущим «вождём мирового пролетариата». По крайней мере, такова легенда, продолжение которой мы приведём чуть позже. В Париже Кавалеридзе также посещал мастерскую Огюста Родена и плодотворно общался с её хозяином.

Памятник княгине Ольге и другие

В 1911 году в возрасте 24 года Иван Кавалеридзе в Киеве выигрывает конкурс на лучший проект и совместно с Петром Сниткиным и архитектором Валерьяном Рыковым создаёт знаменитый памятник княгине Ольге, Апостолу Андрею, Кириллу и Мефодию на Михайловской площади. В 1919 году памятник был разрушен и восстановлен уже в 1996 году.

 Кинематограф

Ивана Кавалеридзе называют одним из родоначальников украинского исторического кино и ставят в один ряд с Довженко, Пудовкиным и Ейзенштейном.

Начав на киностудии как художник-оформитель, Иван Петрович быстро постиг секреты мастерства и снял несколько авангардных фильмов, первый из которых «Злива» был встречен восторженными похвалами.

Вот как пишет об этом в своих воспоминаниях сам Кавалеридзе:

«Советом студии картина «Ливень» была расхвалена: «…Визнати роботу т.т. Кавалеридзе та Калюжного «Злива» за видатне явище в українській кінематографії».

Комиссия ВУФКУ тоже отметила, что картина необычная: «…художнім оформленням і своєрідним підходом до розв’язання теми, є нове явище в кінематографії…». «Визнати за доцільне фільм надіслати за кордон».

Фильм послали в Англию. Вскоре московское руководство киноискусством получило ответ: «Ливень» Кавалеридзе-Калюжного кажется мне новой страницей в истории кинематографической техники. Может быть, такой же важной страницей, которая была открыта «Потемкиным» и т.д.

Морис Добб, Приват-доцент Кембриджского Университета, Член Совета УОРКЕР ФИЛЬМ СОСАЕТИ ЛОНДОН»

Ознакомившись со столь позитивным откликом, советские власти почему-то приняли решение… уничтожить все копии фильма «Злива». Сегодня о нём мы можем только читать.

Далее были уже напрямую раскритикованные властями «Прометей» и «Коліївщина» — слишком мало, мол, соцреализма. Ещё бы. «Коліївщина» снималась в разгар Голодомора и речь в ней о восстании казаков…

После чего Кавалеридзе перевели на съёмки идеологически безопасных киноопер. Там он опять же выступил как новатор, и один из первых в мире в «Наталке Полтавке» (1936) и «Запорожце за Дунаем» (1937) использовал синхронную фонограмму, когда роль играл один человек, а его арии пел другой. В «Запорожце» исполнитель главной роли артист Лесь Сердюк пел, например, голосом Ивана Козловского.

Во всей этой истории с кино уже начало проявляться отношение советских властей к Кавалеридзе. Все знали, что ему симпатизировал Сталин, равно как и то, что его считали гением за границей. Видимо поэтому маэстро не расстреляли и не сослали, как других. Даже после событий Второй Мировой войны.

Кавалеридзе в оккупации   

Начало войны Иван Кавалеридзе вместе со съёмочной группой встретил в Карпатах, где шла работа над фильмом про Олексу Довбуша. Вернулся он уже в оккупированный нацистами Киев. И принял приглашение работать в Киевской городской управе, начальником управления культуры.

Тут нужно отметить несколько моментов. Ивану Петровичу тогда было уже 54 года – не совсем тот возраст, чтобы ползком перебираться за линию фронта к своим. Да и «свои» они для него были весьма относительно, после всех-то запретов и гонений. Кроме того, власть гитлеровцев была не первой, при которой жил Кавалеридзе – царь, три украинских державы, Советы —  всё это случилось при нём и шло мимо пока он творил. К тому же и УНР, и Гетьманат Скоропадского держались как раз на немецких штыках.

И наконец, сотрудничество с немцами давало шанс помогать действительно своим. И по рассказам, он спас многих, не только деятелей культуры, но и членов еврейских семей, от Бабьего Яра.

Городская управа — это было вроде как украинское самоуправление при немецкой оккупационной власти.

Отделом образования в ней руководил доцент КПИ Иван Солодовник. Союз художников и архитекторов возглавлял профессор Федор Кричевский, Союз писателей — Олена Телига.  Всё это происходило под эгидой ОУН и кончилось плохо. Уже в 1942 году городскую управу перевели под полный контроль комендатуры, а её главу Владимира Багазия, а также Олену Телигу вместе с мужем расстреляли как украинских националистов в Бабьем Яру.

А в Харькове в то же время была замучена фашистами советская партизанка, дочь Ивана Кавалеридзе от второго брака Нина.

Кавалеридзе в городской управе, впрочем, проработал всего несколько месяцев, после чего уволился и выживал в Киеве, торгуя своими работами на рынке. Тут с ним произошла история, ставшая продолжением легенды, о которой мы упоминали выше. Вроде бы на скульптора вышел некий немецкий офицер и предложил создать бюст Гитлера, мол, раз Ленина лепили, то и фюрера сможете. На что Иван Петрович ответил, что он не сумеет вылепить Гитлера, потому что никогда его не видел. А Ленина – видел. В Париже. У Аронсона.

Кстати, есть версия, что немецкий офицер был советским контрразведчиком и Кавалеридзе просто проверяли.

Довженко и Хайдеггер

Судьба Ивана Кавалеридзе  прямо или опосредовано связана со многими  великими мира сего. В этом смысле вспоминается параллель с ещё одним гением – немецким философом Мартином Хайдеггером, который тоже некоторое время пытался сотрудничать с нацистами ради дела. Завершилось это для обоих достаточно мягкой опалой. Сказался их мировой авторитет. А в случае Кавалеридзе, видимо, ещё и личная симпатия Сталина, называвшего его «настоящим грузином, который нигде не пропадёт».

К слову, Сталин любил и другого украинского гения кино — Александра Довженко. Ну «любил» в той мере и виде, естественно, в какой вообще способен любить тиран. Так любят цветы, когда сначала ими любуются и даже поливают в естественных условиях, а потом срывают и ставят в вазу.

Мы не случайно упомянули тут Довженко. Во-первых, они с Кавалеридзе творили практически в одно время и оба были национальными украинскими художниками, а во-вторых, мы чуть ниже вспомним ещё об одной трагической и лирической рифмовке их судеб.

Сковорода, Гурченко и Хрущёв

После войны Иван Петрович был выселен из служебной квартиры и это было всё наказание от Советской власти. А ещё ему до хрущевской оттепели не давали заниматься кино. И только в 1959-м позволили снять фильм о Григории Сковороде.

Сковорода был одной из любимых исторических фигур Кавалеридзе. В 1922 году в Лохвице им был воздвигнут памятник выдающемуся украинскому философу, а затем ещё его 10 вариаций в других городах и весях. Знаменательно, что последней прижизненной работой мастера стал в 1977 году, возведенный на Контрактовой площади в Киеве, памятник Григорию Сковороде.

В 1961 году Кавалеридзе создал экранизацию жуткой в плане натурализма описания ужасов дореволюционной крестьянской действительности повести Панаса Мирного «Повія», в которой блистательно сыграла главную роль юная Людмила Гурченко.

Но радость творчества длилась недолго. В 1962 году после посещения Никитой Хрущевым выставки художников-авангардистов начались очередные гонения, которые завершилась тем, что в Сумах рьяными «исполнителями воли партии» был уничтожен конструктивистский памятник Тарасу Шевченко — один из шедевров скульптора Кавалеридзе.

Памятник Т.Г. Шевченко в Сумах. Автор И. Кавалеридзе

Интересно, что Хрущёв потом отошёл от нервов и помирился с художниками. Но памятник, сгоряча обвиненный вспыльчивым генсеком в «кавказском сепаратизме», уже было не вернуть. Сейчас на его месте стоит Тарас Шевченко в полный рост авторства Якова Красножона.

Однако получить представление о том, как выглядело творение Кавалеридзе можно и сегодня. Практически аналогичный сумскому монумент Иван Петрович возвёл в Полтаве. Он расположен в Петровском парке напротив краеведческого музея.

Завершая разговор о скульптуре, отметим, справедливости ради, что Кавалеридзе, наряду с памятниками знаменитым персонажам украинской национальной истории, не менее талантливо создавал шедевры с изображением большевистских вождей. Например, революционеру Артёму в Бахмуте. А что, ведь они же тоже были люди, двигавшие историю.

Роменский самодеятельный театр

Во времена Украинской державы гетмана Павла Скоропадского Иван Кавалеридзе работал в Ромнах Сумской области в отделе народного образования. В Ромнах, в конце октября 1918 года, он создал первый памятник Тарасу Шевченко, где Кобзарь в полный рост.

Также он преподавал рисование в местных школах и вел городской драмкружок, ставший в 1925 году базой Роменского передвижного рабоче-крестьянского театра.

Это был уникальный театр. Только представьте себе, в нём играли: звезда украинского кинематографа Степан Шкурат («Митька помирает, ухи просит» – помните в фильме «Чапаев»?), Василий Яременко (будущий народный артист СССР),  бывшая тогда уже в летах прима украинской театральной сцены Анна Затыркевич-Карпинская …

Не удивительно, что театр стал центром культурной жизни Ромен. Вокруг него объединились художники, музыканты — вся тогдашняя творческая общественность города.

Самодеятельный театр под управлением Кавалеридзе имел такой успех, что его даже приглашали на гастроли. И билеты на их спектакли было не достать. Репертуар основывался на украинской классике.

Ромны – не просто так провинциальный город. Вот пара имён выходцев оттуда — Исаак Шварц, Абрам Иоффе… И всё же это было феноменально…

Награды и женщины. Начало

В 1968 году Ивану Петровичу было присвоено звание Народного артиста УССР. Ему уже перевалило за 80. Далее были сценарии, ещё памятники, мемуары, президиумы и почётная старость.

И обожание женщин. Кавалеридзе умел по-грузински галантно обходиться с дамами и до последних дней имел у них большой успех.

А вот с женами ему сначала не очень везло. Первая супруга – роменская мещанка Виктория бросила начинающего скульптора и ушла к бухгалтеру. С двумя детьми, между прочим. Вторая – тоже роменчанка, актриса Нина Калиновская после несчастного случая практически перестала выходить из дома.

Почти мистическая связь

Отношения Ивана Кавалеридзе с Ниной Калиновской удивительно и странно похожи на отношения его коллеги и во многом творческого соперника Александра Довженко с его первой женой Варварой Крыловой-Довженко. Там тоже была страстная любовь, а потом травма ноги – как и у Нины – и пожизненная инвалидность. И обе они по своей инициативе ушли от звёздных мужей и, любя до конца жизни, жертвенно отпустили их к другим женщинам. Хорошим женщинам, надо сказать. Юлия Солнцева оказалась не только конгениальной Довженко в творческом плане, но и сумела стать ему другом и опорой. Настоящую подругу и любовь встретил и Иван Кавалеридзе. Но не сразу.

Награды и женщины. Продолжение

Вначале, на съёмках в Одессе в его жизнь вошла ещё одна актриса — Валентина Равинская. Развода с Ниной не было, он случился только в 1959 году, но с Равинской был открытый и бурный роман, завершившийся водевилем. Валентина внезапно, прям как та Золушка Брошкина, объявила об уходе к новому любовнику – полковнику, который купил ей туфельки. На том и расстались.

Последней любовью Кавалеридзе стала певица хора Надежда Капельгородская, с которой они встретились в 1933 году на съёмках «Колиївщини». Она ушла к Ивану от мужа и детей. Это была идеальная женская любовь – она стала ему и музой, и другом, и секретарём. Надежда дружила с Ниной и та даже сама инициировала развод с Кавалеридзе в 1959 году для того, чтобы Надежда официально вышла за Ивана замуж и ей осталась квартира. Это было тогда, когда всем показалось, что Кавалеридзе смертельно заболел. Но они его выходили. Вдвоём. Надежда и Нина. Ибо нет лучшего лекарства и большей награды для мужчины, чем женская забота и ласка.

Иван Кавалеридзе

Говоря о материальных наградах, стоит упомянуть орден Красной Звезды, который Кавалеридзе получил в 1935 году. Напомним, что Орден Красной Звезды учреждён для награждения за большие заслуги в деле обороны СССР как в военное, так и в мирное время. Каким образом Иван Кавалеридзе – человек абсолютно мирной профессии удостоился боевой регалии – одна из многих загадок его биографии. Однако орденом этим Иван Петрович гордился и в титрах к своим кинооперам писал «Постановка режиссёра-орденоносца Ивана Кавелеридзе».

Ушёл он из этого мира 3 декабря 1978 года. Но и это ещё было не всё. В 1997 году в Киеве возле Золотых ворот по его проекту поставили монумент Ярославу Мудрому. А с 1993 года на Андреевском спуске открыт для посетителей музей-мастерская И.П. Кавалеридзе.

Эпилог

Подводя итог, скажем, что Иван Кавалеридзе был гением мирового масштаба, который оказался не в той стране и не в то время. А может и не на той планете, потому что, несмотря на своё грузинское происхождение, он был  украинским художником. А в Украине творцам, всегда было непросто. Особенно тем, кто не играл в подковёрные игры, не прогибался под текущие идеологические правды и не гнулся перед властями. А Кавалеридзе был именно таким.

У якості головного аргументу приводиться поема Пушкіна «Полтава» де нібито висловлено негативний погляд на Україну.

Щодо топоніміки – питань немає, прибрати, так прибрати. В Україні вистачає власних героїв, особливо після війни. Стосовно ж «Полтави», то там не все так просто. Давайте спробуємо розглянути Пушкіна та його твір трохи уважніше. Орієнтуватимемося на переклад Максима Рильского та Андрія Малишка, хоча мені особисто своєю мальовничою, хоча й дещо архаїчною лексикою більше подобається переклад на українську, зроблений ще у 1836 році Євгеном Гребінкою. У цій архаїці відчувається смак епохи.

Іван Мазепа

Сам факт існування подібного перекладу, до речі, доводить, що українці того часу доволі позитивно ставилися як до Пушкіна, так і до його конкретної поеми «Полтава».

Пушкін та Чехов

У світі літератури існують два різновиди небожителів: світові генії та «наші всьо» місцевого масштабу. Пушкін як раз із других.

Задля більшого розуміння попереднього тезису порівняємо Пушкіна та Чехова. А.П. Чехов – всесвітня величина. Його творчість була і є зрозуміла усюди — від Японських островів до островів Британських. Вона вперше після Шекспіра змінила погляд на театр та вплинула на творчість літераторів нобелівського рівня, таких як  Бернард Шоу, Самюель Бекет, Рюноске Акутагава та багато інших.

Чехов зрозумілий у всіх перекладах, бо послуговувався для своєї творчості чимось більшим, ніж мова.

А Пушкін був епігоном. Він нічтоже сумняшеся запозичував сюжети та теми у класиків античного світу та своїх західноєвропейських сучасників. Тому і не має успіху за кордонами російськомовного світу. Іншими словами, безумовна обдарованість Пушкіна реалізувалася виключно у межах руського язика та імперської московицької ментальності.

Пушкін  та Байрон  

Джордж Гордон Байрон (1788 – 1824) був кумиром Пушкіна. Зрозуміло, що російський  поет не міг пройти мимо такої смачної теми, якою є історія Мазепи, один з романтичних епізодів якої було так яскраво описано Байроном в однойменній поемі. Тож і Пушкін також вирішив долучитися до створення всесвітнього міфу про славетного українського гетьмана. Його версія теж спочатку називалася як у Байрона, а потім вже назву було змінено для запобігання зайвій плутанині. Втім, епіграф з Байрона таки залишився.

Пушкін та Україна

Окрім Байрона Пушкіна з Україною пов’язувала дружина, яка була правнучкою українського гетьмана часів Руїни Петра Дорошенка. А також інші захоплення велелюбного поета, зокрема дві Анни – Оленіна та Керн, — українки за походженням.

Читайте про це детальніше у нашій розповіді:  Пушкін та козацький устрій України

Пушкін та самодержавство

Пушкін вельми тепло ставився до України та українців, але його любов завершувалася в той момент, коли звучало слово «цар», котре на будь-якого московита діє як погляд удава на кролика.

Цар для росіян – це влада «божою милістю». Це щось невідділиме від імперії і всі його дії, навіть вочевидь дурні та звірячі, їдуть виключно на «благо її населення». Це важливо розуміти, коли читаєш «Полтаву», яку, власне, можна сміливо розглядати у якості психологічного портрету автора. Пушкін пише про Мазепу, але насправді розкриває себе.

Мазепа та Маруся

Спочатку творець»Полтави», котрий сам був небайдужий до гарного жіноцтва, описує свого головного героя як супермена. Уявіть собі – чолов’язі  67 років. І у нього закохується 16-річна красуня Мотря Кочубей (в поемі Маруся), яка походить з однієї з найзаможніших родин Гетьманщини, дочка самого Генерального судді. Закохується саме в його пишноту та чоловічу силу, навіть кидає батьків і переходить жити до старого гетьмана, стає його коханкою та божеволіє, коли розуміє, що Мазепа вбив її батька і що не вона є головною метою його життя.

Маріє, бідна ж ти, Маріє,
Красо черкаської землі!
Не знаєш ти, якого змія
Голубиш у нічній імлі,
До нього пристрастю окута!
Його ж душа розпутна й люта!
Кому ти, кинувши сім’ю,
Дала на жертву юнь свою?
Його хвилястий сивий волос,
Його лукаво-ніжний голос,
І зморшки темного чола.
І поглядів жагуча мла
Тебе навіки полонили.
Забула матір ти для них,
Віддавши отчий вік похилий
За ложе пристрасних утіх.
Своїми дивними очима
Тебе старий зачарував,
Словами тихими своїми
В тобі сумління він приспав.
На нього дивишся побожно,
В очах пашить кохання жар,
Його лелієш безтривожно,
Твоя ганьба — тобі як дар.
Її несеш в собі, безсила,
Як честь, — красуня молода,
Ти чари ніжного стида
В своїм падінні загубила…

Що стид Марії? Що слова?
Людські обмови — наче піна,
Коли схиляється в коліна
Гетьманська горда голова.

Які  пристрасті! Як романтично… Але тут є один нюанс. Цю історію придумав Пушкін.  Насправді все було простіше.

Мотрона Кочубей

Дійсно, у Мазепи з Мотрею існували взаємні почуття і гетьман навіть засилав сватів, але батьки відмовили. Чому? Не тільки по причині різниці у віці. Кочубей, батько Мотрі, регулярно катав доноси царю московитів на Мазепу і не хотів віддавати дочку за того, кого вважав своїм ворогом.

Мазепа та Мотря Кочубей

У підсумку Мотря таки втікла до Мазепи, бо кохала ж. Але той її повернув батькам. Невдовзі дівчина вдало вийшла заміж за менш геройського, але теж вельми достойного козака — інтелектуала та поліглота Семена Чуйкевича. Чоловік також був старший за неї, але усього на 14 років і Мотря прожила з ним хоча й порівняно недовге — до 48-ліття, але цілком звичайне жіноче життя. При цьому у конфлікті з Кочубеєм подружжя було на боці Мазепи.

Мазепа та «зрада»

Сюжет «Полтави» доволі довго тримається у межах української правди. Якщо трохи іронічно переоповідати лавсторі Мазепи та Марусі, то далі ми бачимо, що дівчина у самому соку, схоже, змучує старого гетьмана своїм постійним бажанням шаленого кохання і той починає обходити їхню спільну спальню, затримується «на роботі» і навіть на деякий час прикидається хворим. А коли палка Мотря (не справжня, а у пушкінській версії) таки дотискає коханця питаннями, чому він її ігнорує, з’являється тема підготовки бунту.

Втім, у тексті «Полтави» є і пряма народна мотивація українського повстання

«Що ж гетьман? Він старий, безсилий!» —
Казала молодь навкруги. —
«Труди і літа погасили
Вогонь колишньої снаги.
Пощо тремтячою рукою
Він носить славну булаву?
Тепер би вдарити війною
На злоненависну Москву!
Коли б старий наш Дорошенко,
Чи Самойлович молодий,
Семен Палій, чи Гордієнко
Були при владі військовій.
Тоді б у сніжному завої
Не мерли наші козаки,
І Малоросії сумної
Вже визволялись би полки».

«На злоненависну Москву!» — це ж Пушкін пише. І, до речі, ви усіх знаєте з перелічених в уривку? А Пушкін — знав.

Трохи про справжнього Мазепу

Варто зазначити, що Іван Мазепа був особистістю, сповненою протиріч. Європейсько освічений, віртуоз палацових інтриг, свій при дворі польського короля, він до того ж ще й складав талановиті вірші, на які варто звернути увагу хоча б тому, що там чудова українська мова – і це практично за сто років до Котляревського.

А з іншого боку, Мазепа довгий час був вірним васалом московських самодержців. Крім того, саме з ним пов’язують розмежування народу та козацької старшини, яка вже при Мазепі почала приймати дворянство та наполягати на закріпаченні козаків. Інакше кажучи, персонаж був живим, як історія. І, судячи з реакції тогочасних українців на його повстання, підтриманий Мазепа був далеко не усім народом. У якості протилежного прикладу згадаємо Богдана Хмельницького, котрий зміг об’єднати під своїми прапорами усіх українців, незалежно від статків.

Епітети, якими його нагороджує у своїй поемі Пушкін: «підступний», «лютий», «хитрий», «холодний», «згубник», «лукавий», «змій», у нього «чорні помисли», він носить у грудях «кипучу отруту» — не взялися невідомо звідки. У Мазепи були вороги і серед своїх. Ті ж Кочубей та Іскра чого варті. А у порівнянні з висловами, які допускають на адресу своїх політичних опонентів наші сучасники, так… Ну ви зрозуміли.

Висновок №1

Пушкін не описував Мазепу як саме українця. Більше того, у всьому що стосувалося України, Пушкін був доволі тактовний. А Мазепа для нього був просто яскравою особистістю, яка творила події.

Цікаво, що навіть приводом для зради «божою милістю царя» Пушкін обирає для Мазепи не політичні міркування, а особисту образу. Мовляв, колись під час бенкету у шатрі царя гетьман дозволив собі сміливі промови і Петро схопив його за сиві вуса і довго тримав так – тобто принизив. Будь-який московит прийняв би це за належне, але Мазепа був козаком і тому вирішив помститися. Помста полягала у тому, щоб перевести  Гетьманщину з-під московського протекторату під польський або шведський. Про незалежність мови тоді ще не було. А у Пушкіна ця тема є.

Давно задумали ми діло,
Тепер воно кипить у нас.
Усім нам діяти наспіло;
На боротьбу ударив час.
Без вольності, добра і слави
Ми гнулись нижче від трави,
Під покровительством Варшави,
Під самовладністю Москви.
Вкраїні бути, як державі,
У незалежності пора:
Знамена вольності криваві
Я підіймаю на Петра.

Ще раз.

  «Вкраїні бути, як державі, у незалежності пора».

Це написав не Шевченко і не Франко. Це написав Пушкін. Не про Малоросію написав, а саме про Україну, а то нині деякі розумники кажуть, що такої назви у ХІХ  столітті не існувало.

А щодо епітетів на адресу Мазепи, то яка б цензура пропустила тоді хвалу на адресу геройського гетьмана, який виступив за незалежність України? Хто про це взагалі смів тоді говорити, навіть з українських діячів? Це були часи імперій. Максимум на що могли  претендувати неімперські за духом країни – це бути у складі однієї з могутніх імперій того часу.

Висновок  №2

Цілком  зрозуміло, що не може бути мови про якісь спільні речі між Московією та Україною сьогодні та у майбутньому. Але минуле вже сталося. І воно у нас було спільним. Від нього безглуздо відмовлятися, а навпаки, його треба прийняти та зробити максимально своїм у будь-яких площинах, трактуваннях та контекстах.

Більше про це у нашій публікації:  Український погляд на культурний спадок імперії

Говорят, что на детях гениев природа отдыхает. Но не в случае Шарля. Его родители — знаменитые художники Робер и Соня Делоне. Это была элита парижской богемы. Гостить в их доме почитали за честь даже такие заезжие знаменитости как Маяковский.

Робер Делоне

Соня Делоне называла Пабло Пикассо «злым гением». По её мнению, именно Робер Делоне был тот, чье место в зале художественной славы занял более гибкий в смысле умения перестраиваться под текущие вкусы создатель «голубя мира». Роберу же осталась только честь быть основоположником особого стиля живописи «орфизма» – так этот стиль назвал Аполлинер. И ещё — вместе с Соней — «симультанизма» (одновременности в восприятии, «музыкальность объектов»). Специалисты как-то отличают «орфизм» от «симультанизма». Но мы не возьмёмся определять эту разницу.

«Три грации в Париже». Автор Робер Делоне

Увы, прекрасные модерновые картины Робера Делоне практически не продавались и реальным гением его признавала только жена, Соня Делоне.

Соня Делоне

Сама Соня как раз была признана, во многом за счёт своей творческой активности и многогранной одаренности. Продвигала себя она великолепно, ибо умела очаровывать и дружить с собой не только мужчин.

Дебютную выставку для 23-летней Сони организовал первый муж, немецкий галерист Вильгельм Уде, который вообще женщинами не интересовался и женился исключительно ради поддержания имиджа приличного человека.

Робер и Соня Делоне

А самую знаменитую её выставку (1964 год), когда Соня стала первой в истории художницей, чьи работы при жизни экспонировались в Лувре, удалось организовать при активном содействии журналиста Жака Дамаса. К тому времени нравы изменились, и Дамасу не надо было скрывать свой интерес к молодым мужчинам. А Соней Делоне, которой тогда уже было 78 лет, он просто восхищался.

Кроме успешных занятий живописью, Соня Делоне была декоратором, дизайнером одежды, хозяйкой ателье мод, художником-оформителем. И всё это с мировым именем. Завершала она свой жизненный путь в ореоле заслуженной славы и всеобщего почитания.

В наши дни о ней много говорят и пишут в Украине. Ведь Соня Делоне, она же Сара Элиевна Штерн-Терк, родилась в Одессе и провела детство на Полтавщине.

Шарль Делоне

Шарль Делоне унаследовал от матери кипучую энергию и от обоих родителей творческую фантазию. Однажды он услышал выступление джаз-бэнда и с тех пор стал активным проводником джазовой культуры в Западной Европе.

Мы из его довольно долгой и плодотворной жизни, начавшейся в 1911 году, выделим только несколько фактов, которые кажутся нам знаковыми. Но это далеко не исчерпывающий список жизненных событий и достижений знаменитого популяризатора джаза.

Детское одеяльце в стиле «печворк»

Ещё только явившись на свет Божий, Шарль стал причиной появления нового стиля в живописи – того самого «симультанизма». По воспоминаниям Сони Делоне:

«У меня возникла идея сделать для моего сына одеяло из лоскутков ткани, подобных тем, что я видела  в детстве. Итоговое расположение фрагментов ткани показалось мне кубистским по своему дизайну, и затем мы попытались применить этот процесс к другим объектам и картинам». 

Сейчас детское одеяльце Шарля хранится в Париже в Национальном Музее Современного Искусства.

Студент лицея Карно

Шарль Делоне был сыном респектабельных родителей, и образование получил в соответствующем их статусу заведении — лицее Карно. Среди выпускников лицея один из президентов Франции Жак Ширак, бывший президент Всемирной торговой организации Паскаль Лами, лауреат Нобелевской премии по физике Серж Гарош, философ постструктуралист Жиль Делёз и другие известные личности.

Сооснователь Hot Club de France

В 1928 году группа студентов лицея Карно и одновременно горячих поклонников джаза, в которую вместе с Шарлем Делоне входили: Жак Бюро, Хьюг Панасси, Жак Осенфанс и Эльвин Дира, задумала создать клуб для популяризации этой музыки во Франции.

Активная деятельность началась к осени 1931 года. Вначале проект назывался Jazz Club Universitaire, а после завершения его основателями учёбы, получил название Hot Club de France.

Шарль Делоне в 23 года (возраст дебюта Сони) стал генеральным секретарем клуба, а Хьюг Панасси – президентом. Оба они были равно важными партнёрами до своего раскола в 1947 году, когда Делоне начал продвигать би-боп как разновидность джаза, а Панасси оставался на страже классических традиций афроамериканского свинга и блюза.

Шарль Делоне. 1946 год

Деятельность клуба включала в себя выпуск перового в мире джазового журнала Le Jazz Hot (главный редактор Шарль Делоне), выходившего на английском и французском языках, сеансы прослушивания редких дисков, радиопереговоры с любителями джаза из других городов и стран, организацию лекций о джазе и концертов.

В принципе, по воспоминаниям уже упомянутого выше Вильгельма Уде, джаз существовал во Франции с самого начала XX века. Причём в некоторых кафе играли аутентичные чёрные музыканты, а в других — загримированные под них белые. Но базу и системную поддержку джаз обрел только после возникновения Hot Club de France.

Продюсер Quintette du Hot Club de France 

Одной из самых ярких джазовых команд того времени был, безусловно, The Quintette du Hot Club de France («Квинтет горячего клуба Франции»). Его основали в 1934 году два феноменально одаренных и ярких француза: гитарист ромского происхождения Джанго Рейнхардт и сын выходцев из Италии скрипач Стефан Граппелли. Изюминкой коллектива было то, что инструментально он состоял только из струнных.

Состав периодически менялся. На пике популярности в него, кроме Рейнхарда и Граппелли, входили: басист Луи Вола и ритм-гитаристы Роджер Чапут и Джозеф Рейнхардт (брат Джанго), которые дополняли звучание ансамбля и иногда добавляли перкуссии.

Музыкальный критик Томас Юрек назвал Quintette du Hot Club de France «одной из самых оригинальных групп в истории записанного джаза». Это был первый — по всем параметрам европейский джаз.

Организацией записей бэнда, а также концертных выступлений, гастролей и других промо-акций занимались Шарль Делоне и Хьюг Панасси.

В 1937 году Шарль основал свой собственный звукозаписывающий лейбл «Swing», предназначенный исключительно для джазовых записей.

Секретный барабанщик

Наряду с продюсерской деятельностью, Шарль иногда выступал в качестве барабанщика или гитариста под сценическим псевдонимом HP Chadelон. Однажды он даже заменил самого Джанго, ведя его партию, пока Джозеф играл соло.

Джаз-инглиш

«Английский язык, на котором говорил Шарль, был получен в основном у американских джазовых музыкантов, и его английская речь была такой: «Видите ли, случилось так, что большинство этих цветных кошек были твердыми воротами и играли как Попс и Бешет!» Это был типичный делонеизм», – вспоминает американский джазовый гитарист Фред Шарп.

Всемирная Выставка в Париже. Отцы и дети

В 1937 году состоялась Парижская всемирная выставка. Соня и Робер Делоне участвовали в её оформлении, создав масштабное панно размером в 235 кв. м. А Шарль с друзьями, организовали многочисленные выступления американских звезд, таких как Коулман Хокинс, Бенни Картер, Дики Уэллс, Эдди Саут, Билл Коулман и многих других.

Дитрих Шульц-Кён

В дни Всемирной выставки Париж посетил немецкий поклонник и популяризатор джаза и персонально Джанго Рейнхардта, Дитрих Шёльц-Кён, по прозвищу Доктор Джаз. Тогда началось его знакомство с Шарлем Делоне, которое стало дружбой и длилось до конца их земных дней.

Читайте на нашем портале об этом необычном человеке в публикации:  Дитрих Шульц-Кён. Или История одной фотографии. И там же о том, как мифотворец Шарль Делоне убедил нацистов, что джаз – это исконно французская, а вовсе не афроамериканская музыка.

Французское Сопротивление

Во время Второй мировой войны Hot Club de France служил прикрытием французскому Сопротивлению. Шарль Делоне путешествовал по Франции, официально организовывая концерты для Hot Club. А нелегально он использовал свои путешествия для установления контактов с подпольем и сбора информации о немецких войсках и оборонительных сооружениях. Его кодовое имя в Управлении специальных операций Великобритании было «Бенни», а в подпольной сети — «Карте» в честь саксофониста Бенни Картера.

В октябре 1943 года Делоне арестовало гестапо. Он был освобожден после пяти с половиной часов допроса и сразу же покинул Францию.

Чтобы не сложилось впечатление, будто там всё было не так уж и опасно, скажем, что вместе с Делоне были арестованы еще несколько членов клуба, в том числе один из его основателей, радиотехник Жак Бюро, секретарь Мадлен Жермен, сестры Жермен и Аннет Тамбор.

Сестры Тамбор умерли во время депортации, Мадлен Жермен погибла в газовой камере, Жак Бюро находился шесть месяцев в тюрьме Френс под Парижем вплоть до освобождения Франции.

Писатель

Книгой, принесшей Шарлю Делоне всемирное признание является энциклопедия джаза «The Hot Discography», выходившая в пяти изданиях в Англии, Франции и США. Кроме того, Делоне написал наиболее точную биографию Джанго под названием «Джанго Рейнхардт». Завершил он свои писательские труды автобиографией под названием «Дилемма Делоне».

Луи Армстронг. Литография. Автор Шарль Делоне

Литографии

Вполне логично, что круг увлечений сына художников пересекался со сферой изобразительного искусства. Шарль Делоне создал «Hot Incography» — собрание литографий известных джазовых музыкантов, в частности Луи Армстронга. Их до сих пор можно встретить на различных специализированных аукционах. Как и другие художественные работы кисти художника Шарля Делоне.

Вторая половина жизни

После войны Шарль Делоне занимался записями джазовых музыкантов, вел радиопередачи и организовывал концерты и масштабные фестивали, такие как  «Салон джаза » (1954 г.) и «Каннский фестиваль » (1958). К сожалению, их творческий успех был много выше коммерческого.

В 1969 году он был избран вице-президентом Международной федерации Джаза и продолжал работу по популяризации любимого музыкального жанра.

Скончался Шарль Делоне в 1988 году в Шантийи в возрасте 77 лет.

Его наследством стали книги и множество уникальных записей выдающихся джазистов XX века.

Семья

Шарль Делоне был женат на Дениз Адель Мари Руайяр (Denise Adèle Marie Rouillard). Свадьба состоялась 9 ноября 1948 года. В 1949 году родился их сын Жан-Луи, названный так в честь Джона Гиллеспи и Луи Армстронга. Имя второго сына — Эрик. И ещё есть трое внуков.

Шарль Делоне с супругой. 1973 год

В сети мы нашли только один снимок, на котором Шарль Делоне с супругой. Сделан он Жераром «Дэйвом» Пошоне в 1973 году.

Эпилог

Шарль Делоне был одним из создателей и важной частью европейской культуры XX века. И, вместе с Дитрихом Шульцем-Кёном, входил в число первых музыкальных продюсеров и библиографов джаза. Во многом благодаря ему мы знаем Джанго Рейнхардта и многих других звёздных джазистов.

Автор с увлечением путешествовал по французским и англоязычным источникам, чтобы узнать больше о нашем герое и подготовить эту, одну из первых в Восточной Европе публикаций о Шарле Делоне. Хочется надеяться, что вам тоже было интересно о нём читать.

Наш партнёр: Студия гитарной аранжировки  Guitarproduction Studio

Более того, «изумрудный остров», как называют Ирландию, действительно родина до удивления многих знаменитых волшебников. А как иначе назвать писателей, поэтов и музыкантов, способных исключительно силой своего дара заставить миллионы людей следовать за логикой придуманных ими историй, сопереживать радостям и бедам их героев и проживать то, что с ними на самом деле не происходит иногда даже ярче, чем события своих собственных жизней.

 Две Ирландии, плюс…

Остров Ирландия — второй по величине в Британско-Ирландском архипелаге. Большую его часть (83%) занимает независимое государство Республика Ирландия. Столица Дублин. На северо-востоке острова Ирландия находится регион Великобритании — Северная Ирландия, со столицей в Белфасте. Из примерно 4,7 млн жителей Северной Ирландии только треть относит себя к ирландской культуре. Они же патриоты объединенной Ирландии. Остальные, несмотря на происхождение, числят себя британцами.

Абсолютное большинство ирландцев живёт за пределами исторической родины.

Больше всего выходцев из Ирландии в США — примерно 33 млн – вторая этническая группа после немцев. В Канаде ирландцев 4,3 млн – для сравнения население самой Ирландии – 4,9 млн. В Великобритании 1,8 млн, в Австралии 1,9 млн. А вообще, ирландцы живут везде, как и положено народу, закаленному в тысячелетних битвах с мощными и агрессивными соседями.

Кроме того, шотландцы тоже в каком-то смысле ирландцы, так как являются потомками скоттов, ирландского племени, переселившегося на территорию нынешней Шотландии примерно в 500 году н.э.

Культура Ирландии и связь времён

Святой Патрик

Ирландская культура уникальна и феноменальна. Ирландия окончательно обрела независимость только в 1949-м году. Практически все великие ирландцы творили на английском языке. Но от этого их произведения не переставали быть ирландскими, как не становились британскими творения Эдгара По, О. Генри, Джека Лондона, Рэя Брэдбери и других великих американцев, писавших на английском.

Очень похоже, что дело тут в сохранившейся традиции. В отличие от многих других стран, христианство в Ирландию пришло без конфликта с язычеством. Именно в христианских монастырях ирландскими монахами переписывались древние скелы (саги), что позволило сохранить многие сказания и мифы в первозданном виде и считать сегодня ирландскую литературу третьей по давности в мире после греческой и римской.

В таком отношении к язычеству огромная заслуга христианского епископа и миссионера Патрика. День Святого Патрика – 17 марта —  считается государственным праздником в обеих Ирландиях. В последние годы, в связи с ростом популярности всего ирландского, его отмечают всё в большем числе стран.

В наши дни массовое сознание вообще ассоциирует с кельтами и персонажами их легенд прежде всего ирландцев, хотя потомками кельтов являются многие народы Запада.

С певца древней кельтской культуры мы и начнём рассказ об ирландский гениях.

Уильям Батлер Йейтс

Уильям Батлер Йейтс (1865 —1939) 

Нобелевский лауреат 1923 года, поэт и драматург William Butler Yeats, конечно, получил  награду не только за литературу. Он был активным борцом за независимость Ирландии. А любую борьбу за независимость, как известно, с удовольствием поддерживают из-за границы. Ирландская революция началась в 1916 году с так называемого Пасхального восстания, которое материально стимулировали США и Германия. В итоге долгой борьбы, Ирландия в 1922 году получила частичную независимость. А на следующий год Йейтсу вручили Нобелевскую премию с формулировкой: За сборник «В семи лесах» и стихотворение «Пасха 1916 года».

Понятно о чём это стихотворение, рефреном которого стала грозная строка «а terrible beauty is born» — «родилась ужасная красота».

Впрочем, Йейтс действительно большой поэт, принципиально отличавшийся от современников. В то время как Аполлинер и Эзра Паунд проповедовали приход эры свободного стиха, Йёйтс работал со строгими формами. Романтик и философ-мистик, он в конце жизни разочаровался во всех политических движениях:

«Коммунисты, фашисты, националисты, клерикалы, анитиклерикалы — все они должны быть судимы в соответствии с числом своих жертв» — фраза из его частной переписки 1936 года.

У поэта, к слову, был талантливый брат Джек Батлер Йейтс, считающийся одним из крупнейших ирландских художников. Оба брата унаследовали одаренность от отца, тоже художника Джона Батлера Йейтса.

В культурно–историческом контексте Уильяма Батлера Йейтса можно (очень условно) расположить между двумя другими ирландскими стихотворцами планетарного уровня: Оскаром Уальдом (1854 -1900) и ещё одним нобелевским лауреатом (1995 год) Шеймасом Хини (1939 -2013).

Знакомиться с поэтом и философом У.Б. Йейтсом, лучше всего начав со стихотворения «The indian upon God».

Джеймс Джойс

Джеймс Джойс (1882-1941)

Джойс жил и творил параллельно с Йейтсом. Однако в отличие от влюбленного в отечественную историю и мифологию Уильяма Батлера, Джойс имел сложные отношения с родиной, что отразилось уже в первом сборнике рассказов «Дублинцы». В возрасте 20 лет он покинул Ирландию и далее до конца своих дней жил на континенте. И писал на английском.

Но при этом главной темой для него оставалась Ирландия. Его эпическое полотно «Улисс», по праву претендующее на звание самой влиятельной книги XX века, посвящено Дублину и его жителям. В мире найдётся совсем немного людей, которые сумели по-настоящему прочитать «Улисса» — не только пробежать глазами по тексту, но и вникнуть и представить содержание в своем воображении. И все же сама форма романа, когда главным становится не действие, а то, как оно описано, во многом определила направление развития всей мировой культуры.

Джойс, Пруст и Набоков. Как три зелёных лепестка клевера являются символом  Ирландии, так эта троица считается самыми значимыми и знаковыми литераторами XX века. Хотя, скептики иронично замечают, что Пруста и Джойса почитают гораздо больше, чем читают.

…  А ещё Джойс писал стихи под псевдонимом Стивен Дедалус. И хотя поэтические опыты не принесли ему такой же популярности, как проза, но он — великий демиург — всё же увековечил своего Стивена, сделав его одним из главных героев «Улисса».

Джеймс Джойс не стал нобелевским лауреатом, хотя в их числе мало кто был более достоин, чем он. Зато Нобелевскую премию по литературе получил его секретарь.

Сэмюэль Беккет

Сэмюэль Беккет (1906-1989)

Самюэль Беккет родился в Ирландии, но в возрасте 22-х лет покинул страну и уже не возвращался. Однако ирландское влияние продолжалось и в Париже, где в его круг входили художник Джек Батлер Йейтс и уже признанный тогда гением Джеймс Джойс, у которого молодой Беккет некоторое время был секретарём. Общение с талантливыми соотечественниками в комплексе с ирландским бэкграундом сформировало и оставило неизгладимый отпечаток в глубинных основах всего дальнейшего творчества Беккета. Можно сказать, что проживая в Европе, Беккет смотрел на мир ирландским взглядом.

Из всех литературных движений в области поэзии, прозы и драмы настоящую всемирную славу ему принесла пьеса «В ожидании Годо». Изначально она была написана на французском, а затем переведена автором на английский. Пьеса считается одной из самых влиятельных в XX веке. А её автора, вместе с французским румыном Эженом Ионеско, называют основоположником «театра абсурда».

Хотя ничего абсурдно в пьесе нет. Точнее, она в такой же степени абсурдна, как и любая человеческая жизнь, протекающая в ожидании некоего события, после которого «всё изменится» и наступит просветление. Пьеса написана в 1953 году. Нобелевскому комитету понадобилось достаточно много времени, чтобы в 1969-м всё же признать Беккета достойным лауреатства.

Беккет является наследником Бернарда Шоу — ирландского Шекспира и тоже лауреата Нобелевской премии (1925). А эстафету у него перенял Брайан Фрил – наш современник, завершивший свой жизненный путь в 2015 году драматург, писатель и переводчик, удостоенный ряда престижных литературных премий, среди которых, правда, пока нет Нобелевской.

Впрочем, её нет и у следующего всемирно известного ирландца. Зато он 16-кратный обладатель премии «Грэмми», рыцарь-бакалавр и кавалер ордена Британской империи.

Пол Маккартни

Пол Маккартни (1942 — ….)

Сэр Джеймс Пол Маккартни, ирландец по материнской и отцовской линии, один из основателей группы «The Beatles». Пожалуй, самый популярный композитор XX века. Диапазон исполнителей – от начинающих уличных музыкантов до самых престижных симфонических оркестров. Влияние творчества Пола Маккартни на мировую культуру огромно и неоспоримо.

В ноябре 2021 года в издательстве Penguin Random House планируется выход двухтомника «The Lyrics» общим объемом более 900 страниц под редакцией ирландского поэта и Пулитцеровского лауреата Пола Малдуна. Книгу составили его разговоры с Маккартни, предметом которых были песни, созданные сэром Полом в разные времена его жизни.

По словам Малдуна:«…работа над книгой убедила меня в том, о чем раньше мы только догадывались: что Пол Маккартни — одна из важнейших литературных фигур, человек, который обращался к богатой традиции англоязычной поэзии и развивал ее».

По количеству музыкальных наград с Полом Маккартни может успешно конкурировать Боно, в миру — Пол Дэвид Хьюсон — лидер знаменитой ирландской рок-группы U2 и уроженец Дублина. А сам факт возможности этой конкуренции является ещё одним наглядным аргументом в пользу существования особого ирландского творческого гена.

 И другие….

Выше мы вели речь об ирландцах, которые не просто были одарены недюжинными талантами. Их влияние изменило мир.

Однако наш рассказ был бы до обидного неполным, если бы мы не назвали ещё несколько имен тех, кого презентуют не только произведения, но и придуманные ими герои, которые для нас в определенном смысле живее и ближе многих реальных современников и даже соседей.

Джонатан Свифт (1667 – 1745) – англичанин, родившийся в Дублине и посвятивший всю свою жизнь Ирландии. Автор знаменитых «Путешествий Гулливера».

Томас Мур (1779 — 1852) — поэт, сочинивший кроме всего прочего стихотворение «Вечерний звон», которое в русском переводе стало почти народной песней.

Брэм Стокер (1847 — 1912) — автор романа «Дракула».

Оскар Уайльд (1854-1900) — ирландский литератор, поэт и драматург.  Автор романа «Портрет Дориана Грея», теоретик эстетизма и модернизма.

Клайв Стейплз Льюис (1898 — 1963) — автор цикла «Хроники Нарнии», вместе с Толкином  ставший основоположником жанра фэнтези.

Флэнн О’Брайен

Флэнн О’Брайен (1911 — 1966)

Мы завершим наш ирландский обзор писателем, тексты которого высоко ценили Джойс и Беккет, но не литературная критика его времени. И только сейчас он получает заслуженное признание широких кругов читающей общественности. Теперь уже кроме его романов «О водоплавающих», «Третий полицейский», «Архив Долки» и «Трудная жизнь» среди хитов продаж и сборник сатирических заметок «Лучшее из Майлза», написанных для газеты «Irish Times», где Флэнн  О’Брайен вёл сатирическую колонку под псевдонимом Майлз на Гапалинь (Myles na gCopaleen).

Его остроумные и фантазийные тексты поражают лексической и смысловой плотностью. Одно плохо. Интеллектуал, увлекавшийся ирландской мифологией и поэзией, он, увы, был фатально зависим от алкоголя, уже в 42 года уволен с работы и завершил свой путь достаточно рано.

А ещё он, единственный из всех перечисленных нами авторов, написал роман на ирландском языке. Называлась книга «Поющие Лазаря, или На редкость бедные люди. Скверный рассказ о дурных временах». Опубликованный в 1941 году под псевдонимом Майлз на Гапалинь роман переведён на английский, французский, испанский, немецкий, итальянский, голландский, шведский, чешский и русский языки.

Место силы

Мы назвали только самых знаменитых на наш взгляд ирландцев, без которых мировая культура бы выглядела иначе. Заранее приносим извинения приверженкам феминизма за то, что в список не вошли Энн Энрайт, Айрис Мёрдок, Изабелла Августа Грегори, Мария Эджворт, сёстры Бронте  — «Джейн Эйр» (Шарлотта), «Грозовой перевал» (Эмили) и «Агнес Грей» (Энн) и другие талантливые творческие леди Ирландии.

И в то же время  отвергаем претензии поклонников Джона Бойна, автора романа «Мальчик в полосатой пижаме», относительно дискриминации сторонников однополой любви. Ну как же. Мы же там выше с почтением упоминали Оскара Уайльда…

А если совсем серьёзно, то очевидно, что творцы шедевров не возникают на пустом месте. Для их рождения нужна плодородная почва. То есть культурная основа. И в этом смысле «изумрудный остров» — древняя земля друидов, лепреконов, бардов и филидов — является безусловным местом особой творческой силы.

Ещё по теме: Топ 15 знаменитых литературных героев, которых придумали англичане

Ниже мы расскажем о месте, посещение которого позволит в течение нескольких часов совершить путешествие длинной в несколько тысячелетий.

Наш рассказ является логическим продолжением предыдущего материала Путешествие из Киева в Украинскую духовную республику.

В нём речь шла о селе Вытачов, расположенном на расстоянии около 80 км от столицы Украины. А недалеко от него, в 40 км от Киева раскинулось ещё одно знаменитое селение – Триполье.

Триполье историческое

В древнерусских летописях Триполье впервые упоминается в 1093 году. Однако люди тут начали жить гораздо раньше, начиная с VI тысячелетия до н.э.. В частности, по одной из версий, название Триполье образовано от «три полиса» — «три города». Так называли это место древние греки, основавшие в своё время тут торговое поселение.

На территории нынешнего Триполья в 1897 году украинским археологом чешского происхождения Викентием Хвойкой были обнаружены артефакты, относящиеся к гораздо более древней, чем эллинская культуре, которую с тех пор в Украине именуют трипольской, а Румынии —  «кукутень», по названию местного села, где её остатки были найдены на 9 лет раньше.

Сегодня в Триполье располагается Киевский областной археологический музей, где можно воочию увидеть предметы быта древних трипольцев и пообщаться с вещами, изготовленными несколько тысячелетий назад. Здание музея расположено на Посадовой горе на месте летописного городища Треполь. С горы, открывается один из красивейших видов на Днепр.

В музее несколько залов, но нас будет интересовать именно тот, где хранятся экспонаты, связанные с трипольской культурой.

Трипольская культура

Интересно, что в музее не считают древних трипольцев прямыми предками украинцев, хотя подобное мнение и бытует среди некоторых особо патриотичных украинских историков. Согласно археологическим данным, трипольцы были низкорослыми, с крупными чертами лица, похожими, скорее, на армян. Они пожили на нашей земле несколько тысячелетий и ушли далее. Никто точно не может сказать куда. Поэтому  говорить имеет смысл скорее о наличии некой духовной связи трипольцев и нынешних украинцев, возникающей у разных народов при проживании в одном ландшафте, климате и под одним небом. И в этом смысле мы, конечно, близко связаны с трипольской культурой.

А в культуре этой было много любопытного и необычного. Например, изделия из керамики, особенно странные биноклевидные ритуальные сосуды без дна, куда наливалась вода и насыпалось зерно. Трипольцы ещё не знали гончарного круга и лепили руками, поэтому их сосуды имеют характерную фактуру. Когда смотришь на такое изделие, возраст которого более шести тысяч лет, с невольным уважением начинаешь ощущать рядом присутствие масштаба, гораздо более огромного, чем рамки обычной человеческой жизни. Причём, фотография этого ощущения не передаёт. Вероятно, дело в энергетике вещи, сквозь которую прошло столько веков…

Своеобразно выглядят двухэтажные жилища трипольцев, где они жили вместе со скотом. Их оружие, которое находится гораздо реже, чем остатки посуды и других предметов быта, кажется совсем примитивным. Кстати, оставались трипольцы в своих городах – а это была именно городская культура — лет по 50-60, а затем сжигали их и уходили в другие места.

Вообще, судя по всему, трипольцы были ещё те рукодельники. Глядя на наряды их женщин, думаешь, что и сегодняшние модницы бы от таких не отказались. К слову, есть мнение, что у трипольцев был матриархат, ведь внешних врагов у них практически не существовало, промышляли они  скотоводством, земледелием и рыбной ловлей, то есть в основном занимались бытом – а это прерогатива женщин, тут они хозяйки и всегда во главе.

Атаман Зелёный

Рядом с музеем археологии возвышается памятник знаменитому уроженцу Триполья Даниилу Терпило, известному как «отаман Зелений» (мы так и будем дальше упоминать его имя в украинском написании). Вот он, в отличие от мирных трипольцев, был бравым воякой, георгиевским орденоносцем, прошедшим фронта Первой мировой войны, а во время Гражданской передравшимся со всеми: гетманцами, немцами, петлюровцами, красными и белыми. Под началом отамана Зеленого в разные времена было от 3-х до 30-ти тыс. украинских воинов-добровольцев.

В бою с деникинцами отаман Зелений пал смертью храбрых. И было ему тогда всего лишь 33 года. Где настоящая могила отамана — никто не знает, в Триполье расположен только памятник отважному бойцу и талантливому полководцу, который, между прочим, два раза отбивал Киев у большевиков.

Отаман Зелений был не только отчаянным рубакой, но и государственным деятелем. В частности, он  в 1919 году в Переяславе отменил договор, заключённый между Украиной и Московией во время Переяславской рады 1654 года.

По убеждениям и партийной принадлежности Даниил Терпило был эсером, то есть социалистом и выступал за Независимую социалистическую Украину. Так что сегодня он бы тоже был в опале.

Мы ещё вспомним о бесстрашном отамане в следующей публикации, где расскажем об уникальном краеведческом музее города Обухова, который расположен совсем рядом с Трипольем.

Ранее мы писали: Путешествие из Киева в Канев, или 7000 лет истории Украины

Источник: медиа портал АТС creativpodiya.com

О «нас» во множественном числе пусть говорят священнослужители. Я, как мирянин, буду говорить о себе. Я мало что понимаю в жизни. И если мудрый читатель меня поправит или дополнит – с радостью приму правки и дополнения.

На мой взгляд, о Спасении можно говорить по четырём пунктам.

Христос спас мир от отсутствия любви

До Христа мир основывался на древнегреческих доблестях: мужестве и красоте. Ещё была страсть к воссоединению двух половинок человека: «И сотворил Бог человека по образу Своему, по образу Божию сотворил его; мужчину и женщину сотворил их». Эта страсть стала причиной Троянской войны, она помогла Тезею победить Минотавра, с помощью его сестры, воспылавшей страстью к герою.

Но даже между мужчиной и женщиной настоящая возвышенная чистая любовь, такая, как у Данте и Беатриче, стала возможна только после проповеди Христа. А уж любовь к ближнему и, соответственно, милосердие, уважение к нему как к Божьему созданию, а не к воину, способному дать отпор, – это уже христианство.

Конечно, потенциально, любовь к ближнему была заложена в людях с момента творения, ибо мы созданы по образу и подобию Божьему, который и есть Любовь. Но до Христа, когда люди жили во тьме греха, это наше внутреннее не проявлялось. А потом пришёл Христос и всё объяснил, на своем примере показал как надо любить, и мы последовали за ним. Сначала поэты и монахи, а потом уже все…

Христос спас людей от ужаса разлуки с Богом

До Христа люди жили одиноко, во тьме греха, в отлучении от своего Отца Небесного… Все. Даже добрые и милосердные. Даже на невинных младенцах лежала печать первородного греха. После изгнания Адама и Евы из рая, Бог общался только с избранными: Авраамом, Исааком, Иаковом, Моисеем, пророками… Однако и они после смерти оказались в Аду вместе с Сократом, Платоном и всеми, кто родился до пришествия Мессии.

Христос, давший людям таинства исповеди и причастия, фактически воссоединил каждого из нас с Создателем. Не привязал, а дал возможность – если есть желание и силы – общаться с Богом, каяться перед ним и, очиститься, покаявшись. Не навсегда. Человек грешен. Если он не кается и не причащается, он превращается в духовного бомжа. И по запаху души тоже. Душу нужно очищать регулярно, как и мыться.

Христос родился от земной женщины, претерпел физические страдания, прошёл через измену, соблазн, ненависть, боль и неблагодарность для того, чтобы мы, причащаясь, понимали, что Бог знает о наших муках и бедах не понаслышке – Он сам через это всё прошел в человеческом облике.

Христос спас людей от смерти, своею смертью смерть поправ

Он, родившийся и живший как человек, показал, что, для того, кто умер как человек, возможно Воскресение, то есть другая жизнь. А значит, юдоль земная не обрывается, завершаясь пропастью небытия, и есть Жизнь иная, вечная. И путь туда лежит через покаяние.

Мы, люди, грешны не только потому, что на нас первородный грех. Греховность человеческой породы лежит в основе нашей базовой человеческой ценности – свободы выбора. У ангелов выбор был только однажды, когда они решали: быть им на стороне Бога или против. А человек каждый день многократно совершает выбор между добром и злом, потому что в этом и состоит творчество — мы же творим мир вокруг себя пока живём, потому что созданы по образу и подобию Творца. Но мы не боги, поэтому, в отличие от Него, часто ошибаемся и выбираем сторону зла. Но, к счастью, мы не ангелы, и Христос дал нам возможность раскаяться и очиститься.

Христос спас человека от Ада

Но не освободил Ад от человека. После воскресения он сошёл в Ад, разбил его ворота и вывел оттуда Адама, Еву и ветхозаветных праведников. С тех пор ворота Ада открыты. И там остаются только те, кто не может освободить Ад от своего присутствия, не желая отказаться от зла и жизни во грехе.

Христос Воскресе!

Источник: медиа портал АТС creativpodiya.com

Рэй Вентура

Наряду с несомненным музыкальным и, прежде всего, организаторским талантом, Рэй Вентура обладал замечательной способностью собирать вокруг себя отмеченных Божьим даром людей. Мы попробуем в несколько штрихов нарисовать портрет его судьбы, следуя известной поговорке «Скажи мне, кто твой друг…».

Ray Ventura et ses Collégiens

В студенческие годы Рэй организовал необычный джазовый скетч-оркестр, который так и назывался: «Рэй Вентура и его сокурсники» («Ray Ventura et ses Collégiens»). Началось всё в 1929 году с небольшого коллектива, который отличался тем, что все его участники пели, играли и по ходу представления разыгрывали шуточные сценки.

То было время, когда джаз ещё только делал первые шаги в Старом Свете и ориентиром для европейцев были американские биг-бэнды. Поэтому коллектив по мере роста успеха тоже увеличивался в количестве. Одним из музыкантов, который некоторый период, начиная с 1934 года, работал с оркестром Рэя Вентуры, стал его тёзка Раймонд Легран.

Великий папа

Раймонд Легран прошёл отличную музыкальную школу, учился искусству аранжировки под руководством великого французского классического музыканта Габриэля Фора, со временем создал свой оркестр, который сотрудничал, в том числе, и с Эдит Пиаф, написал два десятка саундтреков к кинофильмам…

А ещё он был импозантным и плодовитым мужчиной. У него было пять жён — не сразу, разумеется, и шесть детей. И все они были артистически одарены.

Но даже среди этого талантливого племени выделяется гениальный Мишель Легран – сын Раймонда от первого брака с Марсель Дер Микаэлян.

Мишель Легран. Маэстро

Мишель сочинил несколько мировых хитов, один из которых дал название нашей истории. Композиция «The Windmills of Your Mind» была написана как саундтрек к фильму «Афера Томаса Крауна» с текстом на английском языке, созданным Аланом и Мэрилин Бергман. Автор её вольного переложения на французский — Эдди Марне.

Песня представляет собой поток сознания, точнее движение вереницы метафор вслед за крыльями мельницы воспоминаний о жизни с её яркими и трогательными эпизодами, которые приносит и уносит ветер времени.

У композиции было много качественных исполнений, но самой пронзительной, на наш взгляд, является версия, где Мишель Легран поёт в дуэте с бывшей оперной примой Натали Дессе (Natalie Dessay).

В своё время Натали прославилась тем, что была способна брать уникально высокие ноты. Но затем начались проблемы с горлом. После операции на связках с оперным пением пришлось проститься.

То есть тут сошлись два гения: один уже почти неземной, а вторая, наоборот, ставшая земной после полётов в немыслимые высоты. В паре они символизируют те самые крылья мельницы, которые, летя по кругу, то касаются неба, то почти трогают землю. Им есть о чём  вспомнить. Как, впрочем, и каждому из нас. Мы ведь все гении своих вселенных…

Поль Мизраки. В поисках себя

Когда Оркестр Рэя Вентуры начинался, его участники-ровесники были совсем молодыми людьми — красивыми, талантливыми, весёлыми и остроумными (в данном случае это сошлось). Пианистом, главным композитором и одним из солистов-вокалистов оркестра был Поль Мизраки (Paul Misraki, ударение на последний слог).

Талантливейший композитор, Поль уже в самом начале карьеры сочинил мега-шлягер «Tout va très bien Madame la Marquise», известный нам в исполнении Леонида Утёсова, у которого он назывался «Всё хорошо, прекрасная маркиза». В этой шуточной песне высмеивается на самом деле трагическая ситуация, когда у человека всё плохо, а его убеждают в обратном. Шутка получилась универсальной, из тех, которые актуальны всегда.

Поль сотрудничал со многими звёздами французской эстрады, сочинил музыку к более чем 180 художественным фильмам и даже был приглашен в Голливуд. Одной из самых известных сцен под его музыку является танец юной и восхитительно обольстительной Бриджит Бордо в фильме «И Бог создал женщину».

И при всём этом Поль Мизраки не чувствовал себя реализованным. Он мечтал о симфонической музыке, а стал  автором юмористического хита. Это сподвигло его ступить на зыбкую стезю философских размышлений о смысле жизни, которые вылились в десяток книг на эзотерическую тематику. Общепризнанный укротитель звуков, он даже подумывал уйти от тщеты земного успеха в монастырскую тишь. При этом он умудрялся одновременно верить в Бога и в НЛО.

А мир в это время радовался его музыке. Порадуемся ей и мы.

Лулу Гасте  и дело о плагиате

Композитор, автор 1200 песен, гитарист и виртуоз игры на банджо. Ещё один из ровесников Рэя Вентуры и участник первого состава его оркестра. И тоже автор (или соавтор) мирового хита, с которым связана почти детективная история.

Дело было так. В сентябре 1956 года Лулу Гасте написал песню «Pour toi» (Для тебя») на слова Альберта Симонена и его жены Мари-Элен Буркин. Композиция прозвучала в фильме Анри Декуэна «Огонь в порошках» («Le feu aux poudres»), где её спел Дарио Морено.

В 1974 году бразильский автор-исполнитель Моррис Альберт выпустил песню «Feelings» на английском языке, автором которой назвал себя. В течение ближайших лет песня стала всемирно популярной. И тут её услышал Лулу Гасте и узнал в ней свою «Pour toi». Вскоре он обнаружил, что её издателем является некий Августа До Бразилия, с которым он вел бизнес в 1950-х и 1960-х годах.

Начался суд, длившийся с 1981 по 1987 год. В результате, Лулу Гасе признали сочинителем песни со всеми вытекающими отсюда гонорарами и отчислениями. Однако проигравшая сторона тоже имела аргументы. У Дарио Морено вроде и мелодия почти та, и голос наличествует, а не «Feelings» это, нет в его пении изысканной джазовой страсти, а есть жизнерадостно страдающая попса. Но послушайте сами. Так звучала «Feelings», когда она ещё была «Pour toi».

Латинская Америка. Гастроли, похожие на бегство

Во время Второй Мировой войны судьбы музыкантов складывались по-разному. Рамонд Легран сотрудничал с коллаборационистским режимом Виши. Как следствие, собранный им джазовый оркестр получил возможность беспрепятственно концертировать во Франции. К его коллективу присоединился и Лулу Гасте. В отличие от Шарля Делоне и его друзей, оркестр Леграна не имел отношения к французскому Сопротивлению и служил, так сказать, чистому искусству.

А вот Рэй Вентура и ряд его сотоварищей оказались в опасности в связи с антисемитскими настроениями нацистов. И тогда они организовали себе гастроли в Латинской Америке. С Вентурой в долгий тур по Бразилии и Аргентине отправились Поль Мизраки и контрабасист Луи Вола, с которым связан следующий важный эпизод нашего повествования

оркестр кабаре «Palm Beach» (Луис Вола, Джанго и Джозефа Рейнхардт и др.)

Луи Вола и джаз-мануш

Луи Вола, один из самых востребованных контрабасистов во Франции того времени, был немножко старше остальных музыкантов. В 1932 году Вола случайно встретил никому тогда неизвестных братьев-ромов Джанго и Джозефа Рейнхардт, которые искали работу. И нанял их в свой оркестр кабаре «Palm Beach» в Каннах.

Из этого сотрудничества родился знаменитый «Квинтет Hot Club de France», который прославил Джанго Рейнхардта как основателя нового стиля «джаз-мануш». А с ним и Стефана Граппелли, который хотя и не имел цыганской крови, зато имел итальянскую и так органично вписался в ромский коллектив, что стал основоположником джазовой скрипичной школы.

Анри Сальвадор и французский рок-н-ролл

В Бразилии к оркестру Рэя Вентуры присоединился многогранный Анри Сальвадор – певец, гитарист и блестящий конферансье. Только-только начинающий артист, Анри вернулся после латиноамериканских гастролей с оркестром Вентуры во Францию уже звездой, коей и оставался до конца своей долгой карьеры. Он ушёл в 90 лет и практически до последних дней работал на сцене. А ещё Анри Сальвадора называют отцом французского рока, против чего он сам всегда возражал.

Получилось всё так. В 1955 году на ранней заре рок-н-ролла Анри Сальвадор под псевдонимом Генри Кординг (Henry Cording) шутки ради записал рок-н-рольную пластинку с пародийными текстами Бориса Виана. Запись была сделана по просьбе продюсера многих французских музыкантов Жака Канетти.

Борис Виан был джазовым трубачом, но большую известность получил как литератор-мистификатор. Творил он под псевдонимом Вернон Салливан, который по легенде был опальным афроамериканцем. Салливан выпустил в свет несколько романов в жанре нуар. Криминальное чтиво, в общем. Первый из них «Я приду плюнуть на ваши могилы» произвёл фурор, стал бестселлером и превысил суммарные тиражи всех изданий аутентичного Виана. Ему это уже совсем не нравилось. В конце концов, Борис Виан дошёл до нервного срыва и умер в 39 лет прямо на премьере фильма, снятого по роману «Я приду…» без его на то согласия.

В общем, шутка зашла слишком далеко. Именно это было не по душе и Анри Сальвадору в его истории с роком. Тем более, что французского рока и нет же совсем. Зато у французов есть шансон и шансонье.

От джаза у шансону

Жорж Брассенс

После завершения войны коллектив Рэя Вентуры вернулся во Францию под аплодисменты соскучившейся публики. В 1953 году Рэй женился на актрисе Жаклин Лемуан, которая, до развода в 1971 году, родила ему двух дочерей.

В начале 60-х он обнаружил, что время больших оркестров прошло, в моде теперь пластинки и радио. Тогда Вентура распустил оркестр и занялся музыкальным продюсерством. Одним из его достижений на этом поприще стала «раскрутка» повсеместно знаменитого нынче шансонье Жоржа Брассенса.

Брассенс, наряду с Жаком Брелем и Лео Ферре, является визитной карточкой французской эстрады. Французские шансонье — такой же фирменный эксклюзив, как англоязычные рокеры. Наиболее близкий к ним из наших — Владимир Высоцкий.

Звёзды Рэя Вентуры

Рэй Вентура был человеком, вокруг которого зажигались звёзды. А они только издали кажутся хрупкими и очаровательно трепетными. Вблизи практически все одаренные люди совсем не такие милашки. Они ранимые, потому что тонко чувствуют. У них нередки душевные кризисы, ибо ничто так не опустошает как эйфория творческого вдохновения. У большинства из них внутри сидит комплекс недооцененности и недовысказанности, ведь ни одно произведение в итоге не получается таким, каким его внутри себя видит или слышит творец.

Тем не менее, Рэй Вентура чудесным образом умудрялся находить общий язык и почву для многолетнего сотрудничества со всеми своими талантливыми «коллежанами». Иными словами, у него, очевидно, был дар гораздо более редкий и уж точно не менее ценный, чем художественный – быть партнёром и другом, на которого можно положиться.

Рэй Вентура и Жаклин Лемуан

В его жизни случались триумфы и остракизмы, потери и обретения, пламя счастливой любви и печальный пепел этого огня. Крылья мельницы жизни возносили его к облакам обожания и обрушивали в туман разочарований. И всё это перемололось в добрую память о нём и его делах, которые, в числе других, и создали то, что мы сегодня называем прекрасным и ужасным XX-м веком.

Рэй Вентура покинул нас 30 марта 1979 года в Пальма-де-Майорка. Ему было 70. Совсем немного по нынешним временам.

Наш партнёр: Студия гитарной аранжировки Guitarproduction Studio

А для цього наявні усі підстави.

Сучасна українська літературна мова

Саме однойменний епос Вергілія (70 до н. е.— 19 до н. е.), створений їм на замовлення першого римського імператора Октавіана Августа, надихнув Котляревського на написання української версії «Енеїди». З неї, як вважається, і почався буремний розвиток сучасної української літературної та письмової мови.

Вергілій

Існують небезпідставні сумніви, відносно того, що якби епос Вергілія не існував, то Котляревський би написав щось тотожне, надихаючись «Іліадою», або «Одиссеєю». У Гомера присутні мужність і звитяги, пригоди та інтриги, але відсутнє кохання. Справжнє, палке до нестями, високе та трагічне, де грають не тільки почуття людей, а й сама Її Величність доля, а через неї й воля богів. Таке як в «Енеїді» у Дідони та Енея…

«Вони з’єднуються в грозу, під час полювання, в гірській печері: блискавки їм замість смолоскипів, і стогін гірських німф замість шлюбної пісні», —

так коротко але яскраво переповідає історію кохання цариці Карфагену та майбутнього засновника Риму великий знавець античності Михайло Гаспаров.

І нехай у Котляревського love story Дідони та Енея описана з гумором, однаково це подія за якою піднесена душа бачить романтичну пригоду.

Гомер

У творі Гомера діє Пенелопа – вірна подруга Одиссея, котра роками чекала свого не дуже вірного чоловіка. Є дівки – німфи та чаклунки — Кірка (Цирцея) та Каліпсо, котрі зваблювали Одиссея протягом подорожі додому.

А от саме кохання нема. Натомість у Вергілія воно присутнє. До того ж ще й нещасливе. Еней покидає Дідону, після чого горда красуня-цариця складає в палаці похоронне багаття і, зійшовши на нього, кидається на меч.

Тобто ідеальний сюжет для поета. 

Вергілій та білоруська мова

Для збереження об’єктивності зазначимо, що традиція гумористичного переспіву саме Вергілія прийшла з Європи, і Котляревський тут був не єдиним. Перший том його «Енеїди» вийшов друком у 1798 році. А ще 1791 року у Петербурзі вийшла «Виргиліева Енейда, вывороченная на изнанку» російського літератора Миколи Осіпова.

Втім, і він був не першим – до Осіпова вже існували європейські переспіви на тему героїчної подорожі Енея. І не останнім, бо 1820 року з’явилася поема «Энеида навыворот» Викентія Ровинского, яку вважають одним з першоджерел білоруської літературної мови.

Хоча патріоти білоруської першості стверджують, що автором їхньої «Енеїди навиворіт» був не Ровинський, а Ігнатій Маньковський, котрий створив її в 1790-роки, тобто ще до Котляревського.

Вергілій та Данте

Взагалі існує ще один епос, який міг надихнути Котляревського – «Божественна комедія» Данте. Там присутнє велике кохання — те саме, що рухає сонце і світила, та епічна подорож. Але, по-перше, гуморити щодо християнського сюжету у ті часи було не так вже й безпечно. Інша справа — стьоб над язичницькими богами. Крім того, твір Данте написаний вельми складною поетичною формою – терцинами, а по-третє…

Данте невипадково вибрав саме Вергілія у якості провідника по засвітах. Хоча як язичник той не мав права заходити до Раю, але це була не його провина — він не міг знати про Христа, бо помер до народження Сина Божого. Не міг  знати, але інтуїтивно передчував прихід Месії. Про це буде трохи далі.

Постійне місце перебування Вергілія після смерті – лімб, де він мешкає разом з нехрещеними дітками та ветхозавітними праведниками. Вергілій проводить Данте через Пекло та Чистилище і там вже передає поета Беатриче.

До слова, Еней у Вергілія також відвідував загробний світ, зокрема, стояв біля вод Лети, на одному березі якої Тартар – античне пекло, а на іншому Елісій – інша назва – Єлисейські поля — місце, де за античними віруваннями перебувають душі блаженних та праведників. І навіть зустрів там Дідону та спробував вибачитися – але марно, вона мовчала…

Данте

Данте в цьому продовжує облаштовувати образний світ давньоримського мудреця, як той продовжував Гомера. А Котляревський, відповідно, не просто переповідає твір Вергілія, нехай і у формі бурлеску, але й сам стає однією з ланок у ланцюгу літературних поклонів античному генію.

Вергілій. Еклога IV

А ще Вергілій у середні віки вважався пророком, який передбачив пришестя Христа. Мається на увазі його Еклога IV, яку ми маємо насолоду читати у перекладі геніального, як на наш погляд, Миколи Зерова – професора філології, великого знавця античної культури та, на жаль, одного з Розстріляного Відродження. 

Цей вірш, власне, було написано зовсім не у якості передбачення. Але так вийшло, що мова вивела автора на символи, котрі напряму трактуються як передрікання появи Христа. Ось декілька характерних рядків.

«…Час надіходить останній по давніх пророцтвах кумейських;
Низка щасливих віків на землі починається знову.
Знову вертається Діва, вертається царство Сатурна;
Парость новітню богів нам із ясного послано неба…»

«… Ти лише, чиста Діяно, злелій нам дитину ту дивну:
З нею залізна доба переходить, спадає в непам’ять…»

Діва, котра народжує богів – це безумовно Богоматір.

«…Хлопчику любий! надійдуть часи, і побачиш ти небо,
Світлих героїв побачиш і сам засіяєш в їх колі,
Правлячи світом усім…»

«… Згине і ворог твій — змій і все зілля отрутне загине…»

Змій – давній біблійський символ головного опонента Бога. У цілому, це все дуже схоже на геніальне прозріння.

Але до чого тут Україна?  А ось до чого.

Україна та Європа

За великим рахунком можна вважати що сучасна європейська цивілізація є продовженням римської. Так, демократія, як і тиранія з’явилися і отримали розвиток у Стародавній Греції. Але там були незрівнянно менші масштаби – держава-поліс, де мешкає декілька тисяч громадян — це зовсім інше, ніж структура влади у великій країні, якою був Стародавній Рим.

Україна зробила свій вибір на користь європейської цивілізації. А Вергілій був творцем давньоримського епосу — культурного базису римської цивілізації. І передбачив появу Того, хто стане її духовною основою.

Тож, виходячи з того, що Україна вже назавжди визначилася зі своїм європейським вибором, їй мабуть варто орієнтуватися і на знакові постаті європейської цивілізації. А між ними один з перших — Вергілій.

P.S.  Еклога IV (повний текст)

Музи Сицілії! нині почнем поважнішої пісні;
Кущ тамариску, гаї та діброви не всім до вподоби:
Вже як співать про ліси, хай той спів буде консула гідний.

Час надіходить останній по давніх пророцтвах кумейських;
Низка щасливих віків на землі починається знову.
Знову вертається Діва, вертається царство Сатурна;
Парость новітню богів нам із ясного послано неба.

Ти лише, чиста Діяно, злелій нам дитину ту дивну:
З нею залізна доба переходить, спадає в непам’ять,
Вік настає золотий! Непорочна, твій Феб уже з нами!

Так! і у твій консулят, Полліоне, це станеться чудо,
Місяці дивні, щасливі літа розпочнуться від тебе:
Щезнуть останні сліди диких чварів і братньої крови,
Від ненастанних трівог земля одпочине стражденна.

Хлопчику любий! надійдуть часи, і побачиш ти небо,
Світлих героїв побачиш і сам засіяєш в їх колі,
Правлячи світом усім, втихомиреним зброєю батька.

Зразу-ж родюча земля принесе тобі перші дарунки:
Ладан поземний та кручений плющ зростить без насіння,
Лотосом вся процвіте, засміється веселим акантом.
Кози самі понесуть молоко з полонини додому;
Смирна худоба без страху на лева глядітиме в полі.
Квіти ласкаві, рясні поростуть край твоєї колиски.
Згине і ворог твій — змій і все зілля отрутне загине
І асирійський амом ніби килимом землю укриє.

Виростеш ти і почнеш дізнаватись про славу героїв,
Батькову славу пізнаєш і мужности міць непохитну,
Колосом буйно-важким заговорять лани неосяжні,
Терна колючого кущ зчервоніє від грон виноградних,
Листя суворих дубів золотистим ороситься медом.

Дещо лишиться проте із давніших гріхів та нещастя.
Випливуть в море човни, і місто оточиться муром;
Рало по лону землі борозною глибокою пройде.
З’явиться Тифис новий, і юнацтво добірне, одважне

Славну збудує Арго і в кріваві походи полине.
З смілим лицарством Ахилл проти нової вирушить Трої.
Мужем ти станеш і віку дозрілого дійдеш, — чи бачиш:
В морі не видко вітрил, і сосни нагірні не возять
Краму по хвилях морських; все, що треба, земля дає людям.
Оранки більше нема, ні ножа для кущів виноградних;
Скинув волові ярмо з терпеливої шиї плугатарь.

Вовни не красять уже у фарби, пороблені штучно:
Нині вівця на пасовищі ходить в одежі червленій,
Кольором ясним шафрана та пурпуром міниться темним;
Нині природний сандикс одягає ягнят недорослих.

Дивні надходьте віки! До своїх веретен нахилившись,
Присуд сповняючи Долі, так випряли Парки нехибні.
Час вже обняти тобі руками дитячими владу,
Вибранче милий богів, Юпітера славний нащадку!
Глянь, як на радости всесвіт дріжить, як радість проймає
Море і простір землі, і безодню глибокого неба;
Глянь, як подвиглось усе назустріч прийдешнього віку.

О коли-б мав я на світі прожить і, як пан свого хисту,
Співом прославить гучним твої вчинки для пізніх нащадків!
Проти мене не устояв тоді б ні Орфій-Ісмарієць,
Ані досвідчений Лін, хоч обом їм боги помагали —
Калліопея Орфію, а Лінові Феб уродливий.
Навіть і Пан, коли став-би зо мною до суду аркадців,
Навіть і Пан-чарівник признав-би мою перемогу!

Хлопчику любий! навчися-ж вітати всміхаючись матір:
Болю і прикрих страждань довелось їй натерпітись досить.
Хлопчику любий, навчися! Кого бо не пестила мати.
Той не зазнав ні поваги богів, ні кохання богині.

Джерело: медиа портал АТС creativpodiya.com

Любопытный документ был недавно обнаружен австрийским архивариусом Феликсом Шнитке в семейном архиве князей фон Танельген. Бумаги, датируемые началом

 ….Меня зовут Джульетта фон Галленберг. Мне 39 лет. Я пианистка и певица. Мой муж Венцель Роберт фон Галленберг – известный композитор. Мы в браке уже 18 лет. Я пишу эти записки, потому что завтра мы отправляемся с мужем в Вену, где он получил ангажемент на работу в придворной труппе. Дорога предстоит непростая. Мы крайне ограничены в средствах. Как всё пойдёт в Вене —  тоже неизвестно. Мне бы не хотелось до времени придавать гласности некоторые отношения и чувства, о которых идёт речь ниже. Поэтому я оставляю эти бумаги в одном из фолиантов нашей большой домашней библиотеки,  которую мы, ввиду известных  причин, не можем взять с собой. 

Зато нам удалось выручить кое-какие средства, продав её Джузеппе Фонтанелли, итальянскому купцу, неплохо нажившемуся во время  наполеоновских войн. Купец богат, дик и необразован, но из кожи вон лезет, стараясь выглядеть светским человеком. Книги, скорее всего, на много лет станут исключительно декоративным украшением одного из его дворцов. Вряд ли в ближайшие годы их кто-либо откроет, а потом… Если  судьбе и небесам будет угодно – мои записки будут найдены. В ином случае тайна уйдёт вместе с нами…

…. Начиналось  всё замечательно. Венцель  —  граф, из  богатой аристократической семьи, и его предложение выйти за него замуж я, графиня  Джульетта Гвиччарди,  посчитала для себя не только лестным, но крайне своевременным, ибо оно позволило мне вырваться из замкнутого круга всё более гнетущих меня событий.  Мы с Венцелем ровесники. К тому же люди одного круга. А ещё нас сблизило то, что мы оба решили посвятить себя музыке. Меня всегда влекло к талантливым мужчинам: писателям, художникам, но особенно —  музыкантам. Я выросла в их среде и всегда восхищалась людьми, способными создавать музыку.

 Увы, мне это было не дано. Я достигла неплохих успехов в игре на  фортепиано, поклонники называли меня талантливой певицей, но чудо возникновения музыки, мелодии, которая затем аранжируется оркестром, как небо созвездиями и Луной, подхватывается крыльями струнных, ветром духовых и ритмом ударных, для меня навсегда осталось влекущей и неразгаданной загадкой. Поэтому среди моих друзей и возлюбленных в юности было так много  музыкантов и композиторов.

 Людвиг был, вероятно, моей первой настоящей взрослой любовью, когда я поняла, что ищу в мужчинах именно это редкое сочетание таланта и силы, способное перевернуть мир и на его месте создать новый, свой. Мы провели с ним  прекрасное время. Я искренне любила его и во времена разлук, считая дни, вышивала рубашки, чтобы  дарить ему при встречах…. Он тогда ещё был  беден и зарабатывал на жизнь уроками музыки. Однако с меня деньги за уроки не брал. Виртуозный пианист, Людвиг был старше на 13 лет и казался юной и наивной девушке бесконечно мудрым и гениальным  во всём…. Он таким и был. Почти во всём. Кроме любви….

Мы имели все шансы составить идеальную пару, но, увы, у него были серьёзные комплексы, которые всё более обострялись, по мере потери слуха. Впрочем, с этим я могла бы примириться, хотя мне очень хотелось, чтобы он слышал мой голос, мою игру. Но его постоянно окружали ученицы, которых он считал талантливее меня. Чего  только это противная баронесса Доротея Эртман стоит… 

Со временем, между нами, по-прежнему влюблёнными друг в друга, стала вырастать стена отчуждения. Прозрачная, но с каждым разом все менее преодолимая. Влекомые страстью, мы бросались навстречу и каждый раз больно ударялись в эту невидимую стену. В какой-то момент любовь стала превращаться в сплошную боль. Раны души уже просто не успевали заживать. Вместо радостного возбуждения  в предвкушении очередной встречи мы оба стали всё чаще  испытывать страх этой неминуемой боли…  

 И  тут мне встретился Венцель. Я его называю так, хотя родители его звали Роберт. У немцев же два имени и, вероятно, две судьбы. А выбрать для проживания можно только одну. Не исключено, что поэтому они стали нацией философов. Точнее,  и поэтому тоже.  Со мной мой муж не сделал блестящую офицерскую карьеру, зато обрёл и реализовал себя в музыке. Сейчас, после череды неудач, завистники говорят,что его великолепные балеты вторичны и что он, дескать, подражает Моцарту и Керубини. А тогда он, 21-летний блистательный граф, отважно решивший променять своё аристократическое будущее на музыку, казался мне героем и будущим гением. Да он и сам таким себя чувствовал.

Я знаю, что Людвиг страдал, но оставаться с ним было невыносимо. Вскоре мы с Венцелем уехали в Италию, где его карьера поначалу пошла просто блестяще. В 1805 году он подготовил в Неаполе музыкальный праздник в честь будущего короля Жозефа Бонапарта и после его коронации в 1806 году был назначен капельмейстером и придворным композитором. А потом начались обычные дворцовые интриги. Меня обвиняли в любовной связи с князем Германом фон Пюклер-Мускау, прославившегося своим знаменитым ландшафтным парком Мускау, занимающим громадную территорию на границе между Германией и Польшей.

Да, князь действительно приглашал меня в гости в 1815  году, когда парк только начинался, а мой  Венцель был с головой погружен в свои  дела. Мне нравилось там гулять и слушать Германа, блестящего рассказчика и фантазёра. Ландшафтный парк – тоже музыка. В нём много формы и ничто так не близко природе музыки, как сама природа.

Однако наши отношения с князем не переросли в роман. Да и не могли перерасти. Герман — бродяга, путешественник, а я замужняя дама и хранительница не его очага…

 И вот сейчас муж лишился должности и у нас начались финансовые сложности. В принципе, вскоре всё должно наладиться. Муж говорит, что господин Доменико Барбайя, недавно  назначенный руководителем Венской придворной труппы, пригласил его на должность своего заместителя.

 Но пока  мы испытываем,  пусть временную, но сильную нужду в деньгах. В отчаянии, я написала письмо Людвигу, который хотя и окончательно потерял слух, но стал известен, богат и популярен. В ответ на мою просьбу о займе Людвиг прислал опубликованную, ещё в 1802 году с посвящением мне партитуру сонаты, названной им «Соната № 14» с краткой припиской  — это всё что я могу для Вас сделать, сударыня. Деньги  — это время. А я Вам дарю вечность……  

P.S. Как вы, конечно, догадались, уважаемый читатель, это была литературная шутка. Точнее, фантазия на тему. Причиной написания её стало практически полное отсутствие защитников позиции бедной Джульетты, которую угораздило стать музой гения. Но гении — они, таковы, в большинстве случаев нам, обычным людям, гораздо проще общаться с плодами их творчества, а не с ними самими лично. А Джульетте пришлось.

Вот мы и придумали её рассказ, который, между прочим, основан исключительно на реальных и всем известных фактах. Просто история подана как взгляд с другой стороны. Естественно, в самом тексте присутствует ряд намеков на нереальность рассказа.

Например:

Феликс Мендельсон. «Сон в летнюю ночь» — концертная увертюра (op. 21) и музыка для комедии Уильяма Шекспира (op. 61).

Альфред Шнитке. Увертюра «Не сон в летнюю ночь» («Не по Шекспиру»)

Так получился архивариус Феликс Шнитке. Благодаря Шекспиру, разумеется, ведь рассказчицу истории зовут так же, как героиню той повести, которой нет печальнее на свете…

 Источник: медиа портал АТС creativpodiya.com

Поэзия как источник вдохновения

Текст «Лестницы…» — это поэзия, а не тайное послание. И только поэтому он полон магии, алхимии и прочего волшебного колдовства. Роберту Планту удалось создать нечто неповторимое, исполненное символов, метафор и кажущихся аллюзий. Впрочем, почему только Планту? Джимми Пейдж вначале придумал музыкальную основу, которая, условно говоря, стала обитаемой планетой, где разворачиваются описанные в тексте события.

Но о поэзии. У Пруста в одном из романов цикла «В поисках утраченного времени» есть эпизод, когда две юные деревенские служанки находят тетрадку стихов главного героя и спрашивают у него, что это. «Стихи», – отвечает тот. «А мы думали, загадки», – искренне удивляются девушки. В этом ключ к факту наличия множества толкований «Лестницы в небо».

Метафорически говоря, она, как и любая настоящая поэзия, не вода из источника вдохновения. Она сама – источник вдохновения. И каждый, кто пытается объяснить её тайные смыслы, подтексты и намеки, на самом деле, в меру своего таланта, сочиняет новое стихотворение или поэтическое эссе о «Лестнице…»

То, что написано далее – тоже одна из множества возможных импровизаций на тему великой «Лестницы.» На этом и будем стоять.

От девушки до Девы

«Лестница в небо» — достаточно густонаселенная реальность. Вначале речь идёт о некоей леди, падкой на внешний блеск и настолько уверенной в себе, что для неё как бы не существует закрытых дверей. И ей кажется, что так она покупает себе «лестницу в небо».

Затем появляется второй герой – мудрая птичка на дереве, которая поёт о том, что иногда все наши мысли – заблуждение. Ей следует реплика рассказчика: «Ooh, it makes me wonder» — то есть, «Как интересно и непонятно…» В этот момент рассказчик тоже становится (уже третьим) героем песни, потому что у него возникает отношение к происходящему в его же рассказе.

И тогда он смотрит на запад и ощущает душевное смятение, и ему грезится лес и дым над лесом. И появляется четвёртый персонаж – волынщик или трубач (the piper), который – тут очень важно – «will lead us to reason» —  выведет нас к смыслу. Кого «нас»? Очевидно, что тех, кто его слушает. Таким образом, рассказчик объединяет себя и слушателей и делает число героев неопределенно большим.

Но и это ещё не всё. Будет новый день – продолжает рассказчик: «and the forest will echo the laughter» (лес отзовётся эхом смеха). Вот ещё один герой песни – лес со всеми его обитателям. А их много, судя по тому, что Плант поклонник Толкина, в лесу которого проживают и энты, и эльфы, и люди — в общем, в этот момент в песню входят жители миров, которых не счесть.

Но и это ещё не конец. Далее в песне возникает майская королева, занимающаяся своей весенней уборкой – то есть появляется языческая природа. И, как венец всего, — ещё одна леди, «who shines white light» — самый конкретный образ песни. Это Дева Мария. Та, которая знает, как превратить всё в истинное сокровище. Она и венчает эту перепись населения песни. И их жизни, не только материальной, но и духовной — ещё одного ристалища, где продолжается вечный бой добра со злом, ибо тут есть души и есть тени, которые соперничают с ними.

Что объединяет мир «Лестницы…»?

В тексте Планта есть несколько метафор, вокруг которых сосредотачивается сосуществование всех персонажей. Во-первых, это, конечно, сама «Лестница в небо». Трепетная лестница, которая лежит на шёпоте ветра – как вкусно сказано! Ясно, что под «небом» имеется ввиду рай в разнообразных его пониманиях. И туда (каждый в своём разумении) стремятся все, включая мудрую певчую птичку.

Во-вторых, метафора золота, раскрывающаяся как обобщение всего драгоценного, что есть у каждого из нас. Причём речь о настоящей цене, а не о кажущемся внешнем блеске.

В-третьих, волынщик или трубач, который нас куда–то зовёт. Его же слышит каждый, иначе бы мы никуда не стремились, не мечтали, а просто бы сели и сошли с ума от ужаса неизбежной смерти. Тут явно речь о надежде.

И вера тут тоже есть – и её воплощение Дева Мария… И любовь, иначе, чего бы рассказчик обращался к чужой ему леди?

А подытоживает и ещё раз скрепляет весь этот реально фантазийный космос хотя и не новая, но всегда свежая мысль то том, что «all are one and one is all» — то есть, все мы – человечество и не спрашивай, по ком звонит колокол…

О чём история?

«Лестница в небо» – наглядный пример интерактивного постмодернистского текста. Формально тут рассказывается о том, как некий влюбленный пытается убедить девушку, что именно его любовь — то, что она ищет. А по пути он в этом же убеждает себя. И чем дальше со всем этим разбирается, тем более населенным становится мир, созданный его любовью. Под конец – с явлением Девы Марии — над ним действительно раскрывается небо, и вся лестница обретает смысл.

Но кроме нарратива, тут наличествует ещё веер или лучше — лабиринт отсылов в различные области мировой культуры, которые создают глубину и объем и превращают мир песни в модель Творения, где герои уже могут действовать и без непосредственного участия автора. И в песне, и за её пределами.

Творец и творение

Интересно, что сам Роберт Плант поначалу не очень понимал, какой шедевр он сочинил вместе с Пейджем, называл эту песню «свадебной» и даже отказывался включать её в программу концертов. Это похоже на историю немецкого физика Макса Планка, хотя тот так до конца и не понял, что придумал, точнее, не смог это принять. А Плант, похоже, уже понял.

Вообще, сочинить шедевр – это и для гения чудо. Гениальных творений искусства много меньше, чем талантливых авторов. И «Лестница в небо» – как раз одно из таких чудес. Её создателям повезло, что она сочинилась у них. Ну и нам, конечно, тоже.

Наш партнёр: Студия гитарной аранжировки  Guitarproduction Studio

Народився 13 січня 1893 р. у Тростянці Сумської області. Пішов із життя шляхом самогубства 13 травня 1933 р. після  спільної з письменником Аркадієм Любченком мандрівки Україною, коли він, член КП(б)У з 1919-го року, на власні очі побачив жахи Голодомору.

Микола Хвильовий

А тут ще й арешт однодумця, однопартійця та близького товариша літератора Михайла Ялового… А ще треба додати тиск на самого Хвильового, закриття його суспільно-літературних проектів, марні намагання зламати себе самого аби залишатися у річищі генеральної лінії партії…

Аlter ego

Микола Хвильовий пройшов фронти Першої світової. У часи Громадянської війни – червоний командир. Ще у шкільному віці відрізнявся надмірною емоційністю, із-за чого навіть був виключений з гімназії, іспити за яку здав екстерном.

Участі у бойових діях додатково вплинула на стійкість нервової системи. Мав суїцидальні схильності, двічі намагався застрелитися, але тоді не знайшов у собі сил. До того ж зловживав алкоголем.

При цьому був наділений дивовижною харизмою, вмів впливати на людей, мав купу друзів та шанувальників. Особиста енергія Миколи Хвильового сьогодні вважається однією з головних рушійних сил українського літературного процесу 20-х років минулого століття.

Справжнє прізвище Хвильового – Фітільов. Син збіднілого російського дворянина, Микола Григорович Фітільов вигадав Хвильового і прожив його долю точнісінько так же, як Павло Губенко придумав Остапа Вишню, а Іван Лозов’яга —  Івана Багряного. До речі, всі вони родом з нинішньої Сумської області.

Тоді взагалі вважалося романтично–революційна шиком заводити собі соціальні аlter ego: Ленін-Ульянов, Сталін-Джугашвілі, Зинов’єв-Радомисльський, Троцький-Бронштейн …

Геть від Москви!

Хвильовий відомий проголошенням епатажних, з огляду на ситуацію, у якій це відбувалося, гасел: «Геть від Москви!», а також «Дайош Європу!».

Цікаво, що дослідники так і не знайшли у публікаціях Хвильового таких формулювань. Гасло ніби саме собою виникло з виру ініційованих їм літературних дискусій українських культурних діячів, що почалися 1925 року. Там дійсно мова йшла про те, що українським літераторам треба орієнтуватися не на російську, а на європейську літературну традицію.

Хвильовий писав:

… я — не Гастєв, не Маяковський,
не Єсенін.
я з української діжки беру хміль.

І у той же час:

Я тепер покохав город
так весняно, як дуб цвіте.
Вже не ляже на скроню скоро
цей прекрасний безмежний степ.

Не піду на стіжки сіна
і забуду озерну косу,
де ширяв неможливо синій
моїх дум і мрій лосунь…

Але хіба автор тут не виглядає українським Єсеніним? Справедливості заради зазначимо, що це перший з надрукованих віршів Хвильового.

А ось іще:

Я із жовтоблакиття перший
На фабричний димар зліз.
Журавлиних пісень моїх верші
По цехах розставляю — скрізь.

Годувала мачуха-недоля,
Збайстрював мене батько-кукіль…
І до тебе, матусенько рідна,
Моя крице, прийшов звідтіль…

Через наступні рядки теж хтось дуже знайомий зазирає, наче через паркан:

Весняні квартали.
Ріг.
Моя сестра повія…
Вечоріє.
— Беріть мене всі —
для вас
фльондра я.
В ліхтарях червоних
відблиски крові —
це юнача кров
— моя.

Ну тут хіба що рими не такі вишукані, як у Маяковського…

Нарешті Хвильовий сам:

Блакитний мед до уст прилип,
душа — метелик колекційний,
приколена натхненням до небес.

Антени… ах! цікаво… ах!
Блукав і там над містом місяць
і до піщаних берегів
тріпотно кораблі тяглися,
а в щоглах кублився
уламок бурі…

Навіть з наведених прикладів видно, що безумовно обдарований літератор Хвильовий мав усі підстави шукати захист від потужного тиску російської літературної маси. На яку, до слова, у ті ж самі часи працювало і багато талановитих вихідців з України – Анна Горенко/Ахматова, Володимир Нарбут, Михайло Шейнкман/Свєтлов…

Направду заклик «Геть від Москви!» зовсім не стосувався державотворчих та економічних аспектів. Навіть дивно, що більшовицька Москва так злякалася. Вони ж самі твердили, що базис, тобто економіка, визначає надбудову. У тому числі і культуру. А проти спільного базису Хвильовий нічого не мав. Його цікавив напрям розвитку українського мистецтва та літератури зокрема. Більше того. «Дайош Європу!» — це взагалі назва екстремально провладної московської вистави театру Мейерхольда 1924-го року, де малася на увазі всесвітня пролетарська революція.

Більше по це у нарисі  Суми-Таганріг транзит, або Зупинка на шляху до вічністі. 

Однак галас у столиці імперії здійнявся неймовірний, дійшло аж до Сталіна, той тупнув ніжкою у листі до Кагановича, що був тоді «смотрящім» в Україні, себто Генеральним секретарем КП(б)У. Як наслідок, з’явився термін «хвильовизм» — що означав відрив від генеральної лінії партії.

Хвильовий спочатку намагався уточнювати та пояснювати свою позицію. Йшов лише 1925 рік. У радянському  суспільстві ще була можлива дискусія. Хоч і керована. Хвильового навіть випустили за кордон на лікування – можливо сподіваючись, що не повернеться. Але він повернувся.

Щодо прозаїчних спроб  то Хвильового називали засновником пореволюційної української прози (академік Олександр Білецький, 1926 рік). Якщо у когось виникне бажання у цьому пересвідчитися, головне не починайте з новели «Я(Романтика)», котра являє собою монолог садиста-чекіста, що шукає і таки знаходить ідеологічні підстави для ліквідації власної матері. Це твір не для естетів зі слабкими нервами.

Взагалі, щоб розуміти вчинки та мотивації людини, котра активно діяла у суспільній площині минулого, обов’язково треба враховувати історичний контекст. Тому, продовжуючи розповідь про Миколу Хвильового, спробуємо паралельно максимально стисло відтворювати атмосферу тодішньої доби.

Українське відродження перших років СРСР

Громадянська війна 1918-1921 років поділила населення України на два табори. Головним прагненням одних виступала соціальна справедливість — їхнім лідером можна вважати Нестора Івановича Махно. Для інших першочерговою метою стала реалізація української ідеї – навколо неї гуртувалися УНР, Гетьманщина Скоропадського та Директорія Петлюри-Винниченко.

Білі в Україні підтримки практично не мали, бо асоціювалися з полицейскою владою російського царя та панів-дворян.

А ось більшовики змогли перетягнути на свій бік значну частину населення, коли пообіцяли землю селянам, фабрики робітникам, а інтелігенції — національну самостійність, хоча й у статусі союзної республіки. Ця форма тоді ще не була наповнена конкретним змістом, зокрема до тексту союзної угоди увійшла ленінська ідея щодо права вільного виходу з Союзу. Романтики українського руху, у свою чергу, наповнювали новостворену конструкцію власними мріями. Між тих романтиків був і Микола Хвильовий.

Час від закінчення громадянської війни до початку масових репресій називається українським Відродженням. Або червоним Ренесансом. По суті це був шлях до прірви, який лідери українського культурного руху долали святковим маршем з мідними трубами та прапорами, не здогадуючись, що їх чекає попереду.

Націонал-комуністи

Націонал-комунізмом називають конформістський рух всередині більшовицької партії, що мав місце на початку радянської влади у декількох союзних республіках. Особливо впливовим він був в Україні. Власне саме українські націонал-комуністи стали тим компромісним рішенням, що в теорії єднало прагнення українців до незалежності, та до соціальної справедливості.

Допоки у столиці більшовицької імперії точилася  боротьба за трон Леніна, український націонал-комуністичний рух при підтримці, а частіше/краще при невтручанні вихідців з України Троцького та Зинов’єва розгорнув активну українізацію. На чолі процесу опинилися радянські партійні діячи Олександр Шумський (репресований та вбитий у 1946 р., м. Саратов)  та Микола Скрипник (звільнений з усіх посад у 1933 р. після чого наклав на себе руки)

Микола Скрипник

З останнім пов’язана загальна українізація суспільства у 20-роках ХХ століття. Зокрема, мова про українізацію преси, шкільної освіти та навіть діловодства. 1927 року в УРСР  була проведена реформа орфографії та введений так званий «скрипниківський правопис». Мудрим кроком Миколи Скрипника, на той час наркома освіти, було запрошення у комісію по розробці нової граматики українців Заходу, який тоді ще не був у складі УРСР. У відповідь галичани погодилися визнати новий правопис як єдиний для української мови. Скрипниківкою, до слова, і досі послуговуються на деяких українських телевізійних каналах.

1928-1933 року побачив світ Академічний російсько-український словник за редакцією Агатангела Кримського (репресований, загинув у в’язниці м. Кустанай 1942 р.) та Сергія Єфремова (репресований, загинув і в’язниці м. Владимир, 1939 р.). Щоправда друком вийшло тільки три томи. Четвертий вже потрапив під заборону.

Зазначені вище процеси супроводжувалися масштабною культурною революцією, одним з лідерів і натхненників якої був Микола Хвильовий.

Терор голодом

Голодомор – штучний голод організований в Україні Сталіним та його поплічниками у 1932-1933 роках.

Ще 1921 року більшовики зрозуміли, що конфіскація сільськогосподарської продукції та пов’язаний з нею голод діють на селян таким чином, що люди гублять мотивацію до спротиву. Саме тоді, після рейдів червоних продзагонів по українським селам, почалися невдачі селянського війська Нестора Махна.

Коли за 10 років після громадянської Сталін зіштовхнувся з масовим спротивом процесу насильницької колективізації, він знову застосував терор голодом. Тепер усе було організовано згідно з класичним сценарієм, за яким московити діють завжди. Терор голодом, холодом, руйнуваннями житла непокірних — єдина мова, якою ці брати-каїни вміють умовляти українців  Особливо голосно перегукуються з сьогоднішнім часом тисячі журналістів–пропагандистів, котрі у роки Голодомору заїхали в Україну, маючи завдання створити картину «масового приховування українськими куркулями зерна, якого так потребувала молода радянська держава». Власне для того, щоб читати та засвоювати всю цю пропагандистську отруту більшовикам і потрібна була всенародна грамотність. Телебачення ж іще не було. Хоча його тоді вже і придумав онук Павла Грабовського.

До конфіскації зерна доєдналися натурштрафи, коли з хат вигрібали взагалі все, що можна було їсти. Іншими словами, ціллю було не тільки зерно, а ще й знищення частини українського селянства.

Українські націонал-комуністи як могли протидіяли біді. І у підсумку, знову ж таки за класичною московської методою були обвинуваченні у «перегибах», які нібито привели до масового голоду. Невдовзі Сталін взагалі прикрив націонал-комуністичну вольницю. У ворожій діяльності були звинувачені 56 з 62-х членів ЦК, обраних на XIII з’їзді КП(б) у травні-червні 1937 року . А з 11-ти членів  політбюро ЦК КП(б) 10 були репресовані.

Микола Хвильовий до подорожі Україною цілком міг не знати про масштаби народного лиха. Організатори Голодомору старанно ізолювали села, які вони засудили до голодної смерті, не допускаючи будь-яких контактів із зовнішнім світом.

Український літературний процес

Взявши курс на подолання неграмотності, радянська влада приділяла пильну увагу творчій та науковій інтелігенції. Безумовно нелояльних висилали або ліквідовували. З іншими співпрацювали. А далі дивилися на їхню поведінку.

Митцям, які мали можливість друкуватися, держава платила доволі щедрі гонорари. А друкувалися ті, хто входив у відповідні письменницькі спілки та організації, що вели між собою активну літературну дискусію за право визначати битий шлях української культури.

Столицями літературних процесів вважалися, зрозуміло Харків  та Київ. Однієї з найпотужніших виступала студія «Гарт»(1923-1925), на чолі з Василем Блакитним. Спілка мала філії у багатьох містах УРСР. До неї входив і Микола Хвильовий. А також Володимир Сосюра, Павло Тичина, Олександр Довженко, Микола Куліш, Михайло Йогансен та інші відомі літератори.

1925 рік. Зліва направо у першому ряду: Володимир Сосюра, Павло Тичина, Микола Хвильовий. Зліва направо у другому ряду: невідомий, Іван Дніпровський.

Після передчасної смерті Василя Блакитного (у 32 роки від хвороби серця), «Гарт» розпався і на його місці виникла  організована Хвильовим «Вільна Академія Пролетарської Літератури» — ВАПЛІТЕ. До складу «академії» увійшли не всі члени «Гарту». Частина 1926 року заснувала ВУСПП  — Всеукраїнську спілку пролетарських письменників.

Також діяла відповідно орієнтована спілка селянських письменників «Плуг». А ще аполітична, попри назву, «Майстерня революційного слова» – Марс, що походила від письменницької організації «Ланка», яка у свою чергу відокремилася від київської спілки «Аспис» (Асоціація письменників), до складу якої входило об’єднання «Неокласики», лідером якого був професор української літератури та віртуоз сонетної форми Микола Зеров (розстріляний у 1937 році).

Взагалі об’єднання у спілки не властиве єству творчих людей. Кожен справжній митець створює власний неповторний світ і почувається його деміургом. А тут організаційна дисципліна, членські внески, збори, необхідність прислуховуватися до бажань та думок інших деміургів…

А з іншого боку, тільки учасники спілок мали доступ до державних коштів. Пам’ятаєте — «Пиво лише для членів профспілки»? Тому творцям-індивідуалістам доводилося упокорювати гординю і терпіти один одного заради хліба насущного.

А хліб, як правило, був з маслом.

Забезпечена людина

Про матеріальні статки нашого героя ми можемо судити по тому, що він наприклад одного разу подарував своїй донці шикарний білий рояль.

Справа там розгорталася так. 1920 року у Богодухові Хвильовий взяв шлюб з місцевою вчителькою Катериною Гащенко. За рік на світ божий з’явилася їхня донька Іраїда. Невдовзі чоловік поїхав підкорювати столичний Харків, де спочатку проживав у гуртожитку один. Ну і діло молоде, одного разу стрибнув у гречку. Та ще й був застуканий Катериною.

Так вони й розійшлися. Катерина, кажуть, кохала Миколу до останніх днів життя, але зовні поводилася максимально жорстоко, зокрема заборонила будь-які побачення з дитиною і навіть переписала доньку на батьківство свого нового чоловіка Дмитра Кривича. З часом вони теж переїхали до Харкова. Ось тоді  Хвильовий і зробив доньці шикарний презент у вигляді білого роялю, який зрештою так і залишився біля під’їзду, бо горда Катерина заборонила Іраїді приймати подарунок.

Ми вже згадували про закордонну мандрівку Хвильового, що тривала з грудня 1927-го по березень 1928 –го. Він тоді перебував у Берліні та Відні. Лікував туберкульоз. І мав на це відповідний кишеньковий капітал.

Як і на те, щоб робити внески у будівельний кооператив. Саме там, у квартирі № 9 кооперативного будинку письменників «Слово» Микола Хвильовий застрелився у 1933-му…

Спочатку було Слово. Потім Крематорій

Будинок «Слово» було побудовано коштом членів кооперативу літераторів, та ще й з додатковим внеском держави у розмірі 51 000 карбованців. Будівля вийшла елітна, з високими стелями, ізольованими кімнатами, соляріями на даху, центральним опаленням, телефонами, спортивними майданчиками у дворі та навіть бомбосховищем. Але доля її склалася зовсім не так, як про це мріялося щасливим новоселам.

З шестидесяти шістьох квартир незабаром було репресовано мешканців сорока. Заарештовували не тільки господарів, але й гостей. Першим таким гостем 16 квітня 1932 року став Іван Багряний. Він потім і назвав «Слово» «Крематорієм». Зокрема і за «воронки», що приїжджали по його мешканців уночі.

Так московський режим знищував українську творчу інтелігенцію. І навіть через багато років, ненависть імперської влади до всього українського не вщухла і втілилася у прильот по будинку «Слово» після початку повномасштабної війни московської імперії проти вже незалежної України.

Микола Хвильовий з родиною. Праворуч дружина Юлія Уманцева. Ліворуч — дочка Люба

Хвильового також не минула арештантська чаша. З другою дружиною, Юлією Уманцевою, він познайомився в НК (у Чека тобто), коли перебував під вартою, та ще й за крок до трибуналу. Кажуть, що його врятувала саме Юлія, котра там працювала. Це трапилося 1919 року. Згодом вони перетнулися у Харкові. Юлія Уманцева вже мала доньку Любу, котру Микола Хвильовий прийняв як рідну і навіть заповів їй авторське право на свої твори.

До речі, Юлія Уманцева – один з літературних псевдонімів Хвильового. Отака у них було духовна спорідненість.

Прощальний  концерт

Микола Хвильовий, хотів того він сам чи не хотів, був духовно дуже близьким із Володимиром Маяковським. Обидва за сумою біографії, літературного обдарування, публіцистичної енергії та впливу на оточуючих заслуговують на звання ідейних лідерів (кожен свого) революційного творчого покоління.

Маяковський пішов 14 квітня 1930 року. І як справжній поет – змалював це у віршах.

Все чаще думаю —
не поставить ли лучше
точку пули в своем конце.
Сегодня я
на всякий случай
даю прощальный концерт.

Хвильовий також дав прощальний концерт. 13 травня запросив до себе друзів, пригостив чаєм, пограв їм на гітарі, потім сказав, що хоче прочитати новий твір. І вийшов у кабінет, нібито за рукописом. Назавжди.

P.S. Даний матеріал написаний у рамках презентації лауреатів арт-медіа проекту «Культурний острів», метою та змістом якого є популяризація яскравих творчих персоналій, тим чи іншим чином пов’язаних із Сумщиною.

Ще про історію України: Диво на Віслі. Відлуння та наслідки

Стефан Граппелли и Джанго Рейнхардт

Но судьба играет в изысканные игры.«Quintette Hot Club de France» случился. Главную скрипку, во всех смыслах этого слова, играл Стефан Граппелли. А ведущую гитару вёл Джанго Рейнхардт. Остальные музыканты-участники тоже были великолепны, но эти двое оказались ещё и особенными, а точнее даже — избранными.

Хронология

Квинтет просуществовал до начала Второй Мировой войны, которая застала музыкантов во время концертного тура по Англии. Граппелли оставался там до разгрома гитлеровцев, а Джанго Рейнхард вернулся в Париж и достаточно активно концертировал во время оккупации. В 1940 году он записал свои знаменитые «Облака», ставшие гимном французского Сопротивления.

Граппелли, в свою очередь собрал музыкантов, чтобы играть в госпиталях и на военных базах.

«Но все англичане были призваны, и поэтому мне пришлось нанять инвалидов. Слепой Джордж Ширинг играл на пианино, а у басиста была одна нога», — вспоминал впоследствии скрипач.

После 1946 года Граппелли и Рейнхардт периодически выступали и записывались с различными приглашенными музыкантами, но в целом, уже работали отдельно. Джанго интересовался новыми течениями в джазе, в частности би-бопом, а затем и вообще увлёкся живописью, а Граппелли оставался приверженцем традиционного свинга.

Всего между 1934 и 1948 годами Quintette du Hot Club de France записал более 130 композиций в звукозаписывающих студиях Decca, Swing, HMV, Ultraphone и Odeon.

Новый стиль

Музыка Квинтета стала основой стиля «джипси джаз» или «джаз-мануш», который  был признан благодаря усилиям руководителей Hot Club de France Пьера Нурри и Шарля Делоне. Добиться признания было не так просто. Джаз считался американской музыкой, которую экспортировали в Европу. Создателями главных джазовых направлений были афроамериканцы: Луи Армстронг, Чарльз Паркер, Майлз Дэвис. И все они играли на духовых инструментах.

Более того, в Америке даже творцами струнного джазового свинга считают своих местных: скрипача Джузеппе «Джо» Венути и его партнёра и друга детства гитариста Эдди Ланга. Но это уже вопрос вроде того, кто первым изобрёл радио.

В джазовой культуре много жарких теоретических дискуссий. Об одной из самых знаменитых читайте в нашей публикации: Хьюг Панасси, или Спор винограда с инжиром

Вопреки всему. Джанго

Джанго Рейнардт был феноменально одаренным музыкантом. В 18 лет виртуозно играл на скрипке и банджо и зарабатывал этим на жизнь, как и многие его ромские соплеменники. А затем случился фатальный пожар, во время которого он повредил левую руку, так что работающими остались только три пальца. Казалось бы, с музыкальной карьерой покончено. Но Джанго сумел освоить технику игры на гитаре двумя пальцами и преуспел в этом настолько, что его владение инструментом до сих пор считается виртуозным даже для гитаристов с обычными руками.

Каким образом он нашёл в себе силы, вдохновение и терпение достичь вершин мастерства в столь неблагоприятных условиях — известно только ему и его путеводной звезде.

Вопреки всему. Стефан

У скрипача Граппелли тоже был достаточно сложный путь в джаз. Сын итальянского маркиза Эрнесто Граппелли, он рано остался без матери. Какое-то время, пока отец был на Первой Мировой, 6-летний Стефан воспитывался при танцевальной школе Айседоры Дункан в Париже. Начинал осваивать скрипку самостоятельно, но в итоге успешно одолел трёхгодичный курс в Парижской консерватории, закончив учёбу с серебряной медалью.

Затем перешёл на более выгодную, с точки зрения предложений по работе, игру на фортепиано. Одновременно увлёкся джазом и стал пианистом в биг-бэнде. Однажды руководителю коллектива понадобился скрипач и тот, узнав о консерваторском образовании Граппелли, попросил его вернуться к скрипке. Опять случай? Скорее, судьба. А случай — просто её посыльной.

Скрипка в джазе

У каждого музыкального инструмента есть пора особого расцвета. Для скрипки это, несомненно, XVII-й – XІX век, когда царил божественный Никколо Паганини и колдовали над своими уникальными творениями Амати, Гварнери и Страдивари. Солирующая скрипка в те времена равно была украшением аристократических салонов и крестьянских свадеб, а также считалась неотъемлемой частью оркестров и ансамблей той эпохи.

Но в джазе у нежной тихони скрипки всё поначалу пошло не так удачно. Ей было сложно конкурировать с трубами, саксофонами, тромбонами и кларнетами, да ещё поддерживаемыми барабанами. Поэтому практически все первые скрипачи-джазисты переучивались на духовые.

И далее, в 20-30 годы прошлого века во времена расцвета свинга в фаворе были громогласные биг-бэнды, в которых скрипке, как и гитаре (и банджо) неуютно. Из струнных там удержался только контрабас. А скрипка если и была, то не на первых ролях. А главное — скрипачи почти не импровизировали.

Пионеры-маргиналы

Но исключения всё же были. Во-первых, одним из самых популярных оркестров 20-х годов в США руководил классический скрипач Пол Вайтман (Paul Whiteman), которого некоторые называли «королём джаза». Это, к слову, не очень нравилось многим джазовым музыкантам, потому что оркестр Вайтмана играл упрощенный джаз – оттого и был столь популярен. А кроме того, джаз — это музыка чёрных и вдруг Whiteman – белый человек… Впрочем, сам Вайтман на скрипке в своём оркестре не играл.

Был ещё Стафф Смит — первый, кто попытался усиливать звучание скрипки с помощью электроприборов. Виртуозным скрипачом прослыл Эдди Саут, который, кстати, в 1937 году успел поджемить со Стефаном Граппелли и Джанго Рейнхардтом.

скрипка СТРО — с механическим резонатором и рожком прикрепленным к корпусу.

Но все они, включая уже упомянутого выше Джо Венути, не могли соревноваться в популярности с чёрными трубачами, и были, скорее, представителями маргинальных течений джаза, чем законодателями мод.

Скрипка Стро 

4 мая 1899 года инженер-электрик из Лондона Джон Матиас Август Стро (судя по фамилии, вполне может быть даже дальний родственник Страдивари) подал заявку на патент по поводу изобретенной им скрипки с механическим резонатором и рожком прикрепленным к корпусу. Такая скрипка звучала намного громче обычной.

Но это уже была не совсем скрипка. Как не совсем гитарой стала электрогитара. В этом ничего плохого — электрогитара подарила миру рок, а с ним и его шедевры.

Но скрипка в отличие от акустической гитары уже числила себя принцессой среди инструментов. Ей совсем не резон было уступать трон выходцам из военных оркестров, коими были бравые духовые.

Объективные особенности игры на джазовой скрипке

Игра на джазовой скрипке принципиально отличается от классической игры. Естественно, если речь об истинном импровизационном джазе, то есть о рождении музыки здесь и сейчас. Свинговать и играть по нотам джазовые гармонии могут и классические скрипачи. Тут вообще граница между классикой и джазом почти стирается.

А вот в случае импровизации появляются отличия и особенности. Как держать скрипку – левая рука должна быть максимально свободной, чтобы буквально летать по грифу, мгновенно воплощая идеи импровизатора. То же самое касается смычка.

Кроме того, джазовый скрипач имеет особое мышление, в его мозгу каждая точка грифа связана со следующей нотой, которую он слышит внутренним слухом. В–третьих, изюминка джаза состоит в том, что в нём ноты часто играются «с подъездом», а скрипка любит точное попадание, иначе она начинает звучать вульгарно.

Но и при всём этом проблемы с озвучиванием всё равно остаются, потому что микрофоны и встроенные звукосниматели, даже сегодня, кроме звука усиливают и сопутствующие шумы.

Маэстро

Стефан Граппелли легко одолел вышеуказанные сложности. У него было идеальное чувство грифа, врожденная пластика и великолепная творческая фантазия, что позволило его скрипке зазвучат на равных в дуэте с гитарой самого Джанго, а потом и самостоятельно или в других ансамблях. В результате, он стал самым авторитетным джазовым скрипачом своего времени и одним из основоположников европейского джаза вообще.

За свою долгую жизнь Граппелли успел поиграть с мэтрами джаза, среди которых Дюк Эллингтон и Оскар Питерсон, встретился на сцене со своим американским другом-конкурентом Стаффом Смитом, сотрудничал с индийским классическим скрипачом по имени Лакшминараяна Субраманиам и тоже классиком Иегуди Менухиным. И даже поучаствовал в записи одного из дисков Pink Floyd.

Стефан Граппелли

Ушёл он в 89 лет и до последних дней был востребован и активен.

Сегодня нет ни одного знаменитого джазового скрипача, который бы не называл своим вдохновителем и учителем маэстро Стефана Граппелли.

Невозможное возможно

У одного была покалечена рука. Второй играл на самом неджазовом инструменте. Тем не менее, Джанго Рейнхардт и Стефан Грапппелли составили блестящий ансамбль и повлияли на всю дальнейшую джазовую музыку мира. Ибо если на небесах решили поручить кому-то важную миссию, то тут уже все земные препятствия бессильны.

Наш партнёр: Студия гитарной аранжировки Guitarproduction Studio

Далі ми розкажемо про одну українську родину, знайомство з представницею якої відіграло фатальну роль у долі російського поета Лермонтова.

Лермонтов про Україну

Михайло Лермонтов подарував літературі поетичну перлину, на створення якої вихідця з шотландського роду Лермонтів надихнула українка. Стосовно шотландського коріння, остаточно не доведено, але сам Лермонтов волів, щоб так було. Значить, хай воно так і буде.

Михайло Лермонтов

Ми не відмовимо собі у задоволенні навести вірш повністю.

На светские цепи,
На блеск утомительный бала
Цветущие степи
Украйны она променяла,

Но юга родного
На ней сохранилась примета
Среди ледяного,
Среди беспощадного света.

Как ночи Украйны,
В мерцании звезд незакатных,
Исполнены тайны
Слова ее уст ароматных,

Прозрачны и сини,
Как небо тех стран, ее глазки,
Как ветер пустыни,
И нежат и жгут ее ласки.

И зреющей сливы
Румянец на щечках пушистых
И солнца отливы
Играют в кудрях золотистых.

И, следуя строго
Печальной отчизны примеру,
В надежду на бога
Хранит она детскую веру;

Как племя родное,
У чуждых опоры не просит
И в гордом покое
Насмешку и зло переносит;

От дерзкого взора
В ней страсти не вспыхнут пожаром,
Полюбит не скоро,
Зато не разлюбит уж даром.

Вірш присвячено княгині Марії Щербатовой. Багато хто з дослідників вбачає в ньому інверсійний перегук з «Признанием» українця Євгена Гребінки.

Українсько-сербський союз, або Іван та Параскева Штеричі

Прадід Марії – Іван Штерич (1734-1787) був сербом, підданим Австро-Угорської імперії. Якраз тоді російський уряд започаткував на території України проект «Нова Сербія» (1751-1764), куди запросив православних сербів, котрі почувалися незатишно між католиків на рідних Балканах.

У 26 років Іван Штерич взяв громадянство Російської імперії і пішов служити до кавалерійського полку, що квартирувався поблизу Полтави. У підсумку дослужився до генерал-майора.

Згодом Іван одружився з Параскевою Михайлівною Донець-Захаревською, донькою полковника Сумського козацького полку Михайла Донець-Захаревського та його другої дружини Анастасії Шидловської, що у свою чергу була донькою полковника Харківського козацького полку Лаврентія Шидловського.

У місті Суми (колишня садиба Баси на березі річки Псел) зберігся палац генерал-майорші Параскеви Штеричевої, збудований на початку 1810 року у псевдоготичному стилі архітектором Олександром Паліциним.

Суми. Баси. Маєток Параскеви Штеричевої

Про Суми ми згадали не випадково. Відомо, що там живуть найгарніші жінки у світі. Саме такими були правнучки Івана та Параскеви – Марія та Поліксена. Про них трохи згодом. Зазначимо тільки, що сербсько-українська з можливим домішком польської кров чарівних юнок, настояна на п’янкому трунку мальовничих краєвидів Слобожанщини явила собою чаклунську субстанцію непереборної сили. 

А ще додамо дрібку здивування діапазоном фантазії батьків, які старшу доньку назвали на честь Богородиці, а молодшу — ім’ям, яке носить яскравий і вельми поширений в Україні метелик.

Метелик Поліксена (Zerynthia polyxena)

Петро Іванович та Серафіма Іванівна Штеричі

Якщо остаточно триматися історичної правди, то на думку авторитетних краєзнавців Іван Штерич одружився з Параскевою вже у статусі вдівця з трьома дітьми. Але жодних відомостей про його першу дружину ми не маємо.

Один з його синів – Петро Іванович отримав освіту у Штутгартському університеті, де зокрема вивчав геологію і металургійну справу. А далі взяв шлюб з Надією Лутковською, донькою гусара, потім козака, потім знову гусара Алексія Лутковського з Херсонщини.

Надія народила Петру шістьох дітей та померла у 30-річному віці. Після чого 40-річний багатодітний удовець одружився з 30-річною Серафимою Борноволоковою. А та, по смерті чоловіка, переїхала до Петербургу, де придбала будинок на Фонтанці,101.

Всі шляхи ведуть до Полторацького 

Син Петра — Олексій мав двох доньок – Марію та Поліксену, яких 1834 року вирішив відправити з України до петербурзької бабусі Серафими Іванівни Штерич (Борноволокової). Серафима Іванівна прийняла дівчаток як рідних.

Ми не випадково акцентувалися на адресі бабусиного будинку. Саме в ньому 1819 року, коли він ще належав Олексію Оленіну, відбулася перша зустріч Пушкіна та Анни Керн. Олексій Оленін – чоловік Єлизавети Марківни Полторацької, дочки глави Придворної співочої капели дійсного статського радника Марка Полторацького. А ще Єлизавета Марковна матуся Анни Олексійовни Оленіної, тієї самої, котра у Пушкіна «как мимолётное виденье»…

Детальніше про українські пристрасті Пушкіна та дівчат з роду Полторацького у нарисі: Олександр Пушкін та полковий устрій України

Марія Штерич невдовзі, у віці 17 років, вийшла заміж (17 січня 1937 року – тієї зими, коли Дантес 10 лютого смертельно поранив Пушкіна) за штаб-ротмістра лейб-гвардії Гусарського полку молодого князя Олександра Михайловича Щербатова, котрий, окрім княжого титулу, мав 1000 душ кріпаків.

Бабусі Серафимі князь-гусар не сподобався. Далі ми ні на що не натякаючи просто повідомимо, що шлюб тривав усього один рік. А потім княгиня Марія Щербатова залишилася вільною вдовою з дитиною, яка народилася вже після відходу 28-річного Олександра Щербатова у кращій світ

Поліксена, або Генеральша–від-кавалерії

Поліксена, теж маху не дала і вийшла заміж за полковника Олександра Грессера. Втім, за два роки подружжя розлучилося. Згідно зі щоденником барона М. Корфа, взимку 1843-го:

  …головним і майже винятковим елементом світської бесіди була розмова про розлучення полковника Грессера з гарненькою його дружиною. Злі язики стверджували, що вона ще дівчина. Ініціатива була взята її бабкою (знову бабуся Серафима), в будинку якої вона виховувалася.

Сам Грессер говорив великому князю, що причина розлучення  — безсилля і розповідав одному приятелю, що дружина вигнала його з дому, і що він узяв всю провину на себе, щоб їй можна було знову повінчатися хоч на другий день після розлучення.

Поліксена чудово розуміла, що вік всепереможної дівочої краси недовгий як життя метелика, тому зайвої паузи вирішила не брати і невдовзі стала генеральшею, дружиною пруського аташе генерала-від-кавалерії Густава Вольдемара фон Рауха.

Марія та дуель

Не меншого галасу в «свєтє» наробила і Марія Щербатова.

Марія Олексійовна Щербатова (Штерич)

Після перебування в обов’язковій публічній жалобі молода заможна та розумна красуня-вдова почала виїжджати на бали та закохувати у себе чоловіків. Один з них, Ернест де Барант  — аташе французької амбасади, активно звертав увагу на Щербатову. Але та у підсумку віддала перевагу Лермонтову, бо мала вдосталь смаку, щоб відрізнити живу воду справжнього таланту нащадка суворих шотландських лицарів від штучного меду залицянь куртуазного французького хизуна. Між іншим і тому, що будинок її бабусі, ще з часів володіння їм Оленіних, вважався чи найпопулярнішим у Петербурзі літературним салоном, який почитали за честь відвідувати всі тодішні знаменитості. Серед них і М.Ю.Лермонтов.

Знехтуваний Марією аташе на нервах задрався до поета, той теж був не найтихішої вдачі, справа дійшла до герцю. Дуель росіянина з французом традиційно відбулася на Чорній річці. Але цього разу без трагічного кінця.

Проте подія набула розголосу і де Баранта відправили на батьківщину. А Лермонтова заслали на Кавказ, де невдовзі, теж на дуелі, його вбив Мартинов.

Отаким фатальним виявився українським слід у біографії Михайла Лермонтова.

Але не все так просто. Пушкін був птахом високого польоту. Тож і ми почнемо розповідь з панорамного погляду на Україну, яким дивится, наприклад лелека, коли мандрує від Закарпаття до Слобожанщини.

Лелека у польоті

Ми не впевнені, що лелеки подібні подорожі взагалі практикують, але уявити зазначене нам ніхто не забороняє. Особливо, якщо взяти до уваги, що говорячи про людські крила, ми зазвичай маємо на увазі крила фантазії.

Полковий устрій України

Відомо, що у XVII-XVIII столітті Україна поділялася на три незалежні складові: Гетьманщина, Військо Запорізьке низове (Січ) та Слобідська Україна. Січ не підкорювалася нікому. Гетьманщина мала певну автономію, але, залежно від берега Дніпра, узгоджувала свої дії з інтересами Речі Посполитої та Московії. Слобожанська Україна знаходилася під владою московського царя.

Також існували заселені етнічними українцями Волинь та Галичина. У ХІІІ столітті вони звалися Князівством Галичини та Володомирії, або Руським королівством. Потім титул короля Галичини та Володомирії (Лодомерії) додав до переліку своїх регалій угорський король, далі польський. Територія ця тоді називалася Руським воєводством і так тривало аж до 1772 року, коли землі Галичини та Волині стали частиною Австро-Угорської  імперії під назвою Королівство Ґаліції і Лодомерії.

Козаччини там формально не існувало, але саме звідти вийшли; козацький отаман Северин Наливайко (Гусятин, Тернопольскої області), Петро Конашевич-Сагайдачний (Кульчиці, Львівська область), а по деяким версіям і Михайло Хмельницький – батько  Богдана. У будь-якому разі освіту Богдан Хмельницький отримував на Галичині.

Ще була Північна Буковина, де українці відчували суттєвий вплив та підтримку як з боку Гетьманщини, так і Королівства Ґаліції і Лодомерії. але не мали державності навіть у формі автономії, бо Буковина входила до складу Румунії та Австро-Угорщини.

Закарпаття також з часів короля Стефана І Святого( XI століття) по XX століття перебувало під владою угорської корони. Але якимось чином примудрилося не втрати духовні та культурні зв’язки з Галичиною, а через неї і з Великою Україною.

Попри ієрархічні відмінності Гетьманщину зі Слобідською Україною поєднував  не тільки етнічний склад, але й однаковий адміністративно–територіальний полковий устрій. Але це не були виключно військові містечка. На землях козацького полку, поруч з козаками та їхніми родинами, мешкали також селяни, ремісники та працівники, так би мовити, духовної галузі. Некозаче населення сіл називалося посполитими, а міське – міщанами. Керувала усім цим господарством козацька старшина, що утримувала відповідну канцелярію.

Цей вступ нам був потрібен, щоб хтось грішним ділом у ході нашої подальшої розповіді не сплутав Україну з Малоросією. Ви спитаєте: «А де ж тут Пушкін?»

А.С. Пушкін

Чекайте, вже скоро буде.

Пушкін та Гончарова

Офіційним початком впровадження полкового устрої в Україні вважається день укладення Куруківської угоди, що була підписана після перемоги козацького війська над армією Речі Посполитої біля Куруківського озера (передмістя Кременчука).

Підписання відбулося 27 жовтня 1625 року. Українську делегацію очолював отаман Війська Запорозького Михайло Дорошенко – дід гетьмана Петра Дорошенка, правнучка якого Наталія Гончарова була дружиною…Олександра Пушкіна.

Козак

Російського (точніше, афроросійського ) генія з дитинства тягнуло до всього українського. Ще у 1814 році п’ятнадцятирічний ліцеїст Сашко Пушкін склав вірш «Козак». То була не дуже вдала переробка на московицький лад всесвітньовідомого (без перебільшення) шедевра українського козака-філософа Харківського полку Семена Климовського «Їхав козак за Дунай».

Ми згадували про долю цієї пісні у розділі «Українська барокова поезія», нарису: Борис Грінченко. Життєпис у вигляді ліричних відступів.

Пушкін природно у своїй версії на блакитному оці поміняв запоріжця на донця. Олександр Сергєєвич взагалі не гребували запозиченнями чужої інтелектуальної власності задля переробки на свій манер. Ну імперець, що з нього візьмеш. Золота рибка — та що у братів Грімм камбала — про це більше розповість.

Українкофіл

А ще Пушкін, схоже, був, так би мовити, українкофілом. Окрім законної дружини, поет періодично закохувався в інших українок. Зокрема шедевр російської поезії «Я вас любил, любовь ещё быть может…» присвячено Анні Оленіній, онучці українського козака Марка Полторацького з містечка Сосниця, що на Чернігівщині.

Анна Оленіна

А її двоюрідній сестрі Анні Керн – теж  українці з роду Полторацьких, присвячено не менш геніальний вірш «Я помню чудное мгновенье».

Анна Керн

Сосниця. Чернігівський та Ніжінський козацькі полки

Сосниця – стародавнє містечко серед соснового лісу – була центром Сосницької сотні, що існувала з 1648 року, тобто з часів Хмельниччини, входила до складу Чернігівського, потім Ніжинського, а далі знову Чернігівського полку, аж до  його розформування 1782 року у ході  антиукраїнських реформ Катерини Другої. Місто мало Магдебурзьке право та фортецю.

На хуторі біля Сосниці у 1894 році народився кінорежисер Олександр Довженко. А 1729 року в родині козака Федора Полторацького – майбутній дідусь муз Пушкіна, а по сумісництву видатний музичний діяч тодішньої російської імперії Марк Полторацький.

Дійсний статський радник Марк Полторацький

Якщо бути вже абсолютно точними, то Марк Федорович народився у родині соборного протоієрея Федора Полторацького, котрий до прийняття сану дійсно був козаком. Та й потім, одягнувши рясу на шаровари, не перестав їм бути. Подібний характерний для тогочасних українських реалій персонаж — полковник і панотець Шрам (Чепурний) – діє в романі Пантелеймона Куліша «Чорна рада».

Марк Полторацький

Марк Полторацький вчився у Києво-Могилянській академії. Бог дав хлопцеві чудовий голос. У 15 років його почув ще один могутній козак — Олексій Розумовський — той, що спав з царицею Єлизаветою – і забрав обдарованого юнака до Петербургу. Там Полторацький зробив карколомну кар’єру, був призначений регентом «Придворной певческой капеллы», а потім і її директором.

Саме Марк Полторацький привіз до Петербургу з Глухова, тодішньої столиці Гетьманщини, двох козачат  — Дмитра Бортнянського та Максима Березовського – найвидатніших композиторів XVIII століття російської імперії. До речі, з того ж самого Глухова де вже у ХХ столітті вчився Довженко. Що зробиш. Світ малий.

Варто зазначити, що не Пушкін єдиний закохувався в українок. Михайло Лермонтов теж.

Про український вплив на долю Михайла Лермонтова читайте у нарисі: Михайло Лермонтов, або Пригоди українок у Петербурзі

Это день настоящей большой и светлой радости. Понятно, что у каждого свой путь ко дню Воскресения Господнего, и каждый по-своему проживает это великое время. Великое, потому что предпасхальный  Пост — единственный из постов, необходимость которого задекларировал сам Христос, удалившись в пустыню.

Судя по лицам людей, которых я вижу на Пасху, у всех пути разные, а результат один – радость. Чистая и светлая. Я расскажу о моём проживании Великого Поста.

Разумеется, постовать по все канонам имеют возможность только монахи. Пост требует уединения. Не зря Христос в пустыню уходил. В житейской суете нас толкают, обижают, а мы в ответ — тоже. Жить исключительно молитвами не получается. Но есть вещи, которые достаточно просто ввести в свою жизнь. Они и станут основной Поста для мирского человека.

Первое — молитва. Утренняя, вечерняя. А днём, когда не получается что-то или дьявол искушает — так называемая «Иисусова молитва», о которой, к слову, Сэлинджер писал в повести о Фрэнни Гласс – «Господи, Иисусе Христе, Сыне Божий, помилуй мя, грешного».

Второе – обязательное ежедневное посещение храма. Хотя бы на 10 минут – зайти поставить свечку, «собрать» себя, прочитать молитву, напомнить самому себе, какое особенное время нынче на дворе. Не надо о чём-то конкретном просить Бога. Господь в курсе наших проблем. Просить следует только об одном — чтобы Он нас не оставил. И дал сил нести тот крест, который нам дан.

Третье — соответствующий посту выбор чтения. Минимум полчаса в день. Кроме Библии — ещё кто-нибудь из мудрых богословов. Или христианских поэтов, таких как поздний Пастернак, к примеру.

Четвёртое — исповедь и причастие. Хотя бы один-два раза за Великий Пост. Перед Пасхой – обязательно.

Пятое – вероятно, самое трудное. Попытка «активировать» в себе любовь к ближнему,  что сложно, ведь ближний часто претендует на наш кусок хлеба насущного. Такого трудно любить. В этом случае можно попробовать обратиться к Господу примерно так:

«Господи, дай мне. И врагу моему дай. И ничего, что  кусок этот один и на два не делится. Это для нас людей не делится. А для Тебя,  Господи,  всё возможно.»

И, как правило, Всевышний как-то так решает ситуацию, что, все остаются довольными и удаётся одновременно возлюбить врага и получить своё. Впрочем, сложности с «возлюблением» врагов на этом не завершаются. В период Поста случаются моменты, когда кажется, что вроде уже возлюбил всех. И когда во время исповеди тебя спрашивают: «Ты всех простил?» — вроде искренне отвечаешь — всех, мол. А потом идёшь домой и вдруг вспоминается что–то и понимаешь: «Нет же, не всех!» Имеряка же– не простил! Забыл о нём. А он там где-то в глубине души твоей такой злой и плохой окопался и ненависть твою в горшочке выращивает. И так стыдно за себя становится…

Прощение — это фактически внутренний суд с оправдательным приговором. То есть, это трудная, кропотливая душевная работа. Однако именно с моментом прощения связана победа над остальными грехами. Все они растут из непрощения. Гордыня – не могу простить – я лучше, правее. Зависть – почему это врагу достался кусок, а мне нет? Уныние – играем ноты предыдущей аргументации, только в грустной тональности. И так далее.

Ясно, что на время Поста необходим полный запрет на алкоголь и другие способы сдвигов сознания – иначе сам потеряешься, и Господь тебя потеряет.

А потом уже, по возможности, разнообразные диеты. Да, стоит исключить из рациона мясо, молочные продукты, яйца. Но основные ограничения и основная работа – в области души и духа.

Важное замечание. Ни в коем случае нельзя кичиться своим соблюдением Поста. Если есть выбор: обидеть радушного хозяина или отведать мясного — лучше отведать, а потом в храме покаяться.

Всё вышеописанное не может не принести плоды. К Пасхе соблюдавший Пост действительно приходит просветлённым и другим. Радость этого дня для него понятна, близка и наполнена вселенским смыслом — «Христос Воскресе!». Радуешься не только изобильному столу, за которым всё можно, чего было нельзя. Что-то в мире меняется. После Великого Поста, если жить как описано выше (хотя бы так), очень хорошо видно,  как что–то в мире меняется.

Но не всё так гладко и славно. Христос в пустыне не только голодал и молился. Его там также искушал Сатана. А этот господин – ещё тот фантазёр. Каждый раз на время Великого Поста он придумывает какую-то такую неприятность, в которой хочется обвинить окружающих, назвать их врагами и продемонстрировать все свои греховные качества: ненависть, зависть, уныние… И каждый раз эта борьба начинается заново. Именно во время Поста вдруг с особой силой начинают веять «вихри враждебные» и выстраиваются в очередь различные беды.

Но вот что удивительно. Каждый раз, каким-то чудесным, необъяснимым образом на следующий день после Пасхи всё заканчивается. Вот как-то заканчивается. И в душу приходит мир, и в сердце —  радость…

Но ненадолго. Тут всё похоже на выстиранную одежду. Она не остаётся навсегда чистой, а к следующему Великому Посту там уже так, что стыдно и сказать…

И единственное, чего я не понимаю и не принимаю – это.так называемое, «прелюбодеяние». Нет, я, конечно, терплю.  Пост есть пост. Но в душе  (да и в теле) абсолютно не принимаю запрет на любовь. И страдаю от этого. Ибо грешен….

Ещё по теме: Почему Христа называют Спасителем

Культурный феномен

Для большинства, условно говоря, неактивных прихожан библейские сюжеты и события, изложенные в них, являются преимущественно частью истории культуры. С ними связано множество традиций, воспринятых от дедов-прадедов, комплекс поведенческих правил и ряд моральных ориентиров.

При этом некоторые термины мы используем по привычке, не вдумываясь в их сакральный смысл и содержание. А вдуматься и понять стоит. Давайте для начала разберёмся с названием. Как правильно: Пасха или Светлое Христово Воскресение?

Пасха. История возникновения

Пасха происходит от древнееврейского«песах» с ударением на первый слог. Переводится – «миновал», «прошёл мимо».

Дело было так. Во время пребывания евреев в египетском рабстве Моисей неоднократно просил фараона отпустить его народ в Землю обетованную. Но фараон отказывался. И тогда на Египет было  обрушено 10 бед. Последней из них, после которой правитель сдался, было умерщвление всех египетских первенцев. Их убил Бог, а евреев не тронул, потому что, будучи заранее предупрежденными, они на дверях своих жилищ оставили знаки, написанные кровью жертвенных агнцев (ягнят или козлят).

Илья Репин. «Избиение первенцев египетских»

В честь этого события (Карающий Бог прошёл мимо и их не тронул) иудеи стали праздновать Пасху. Иными словами, праздник Пасхи возник задолго до прихода Христа в честь освобождения еврейского народа из египетской неволи.

Почему Пасха весной

Если бы Бог захотел рассказать простым земным людям о воскресении, то более наглядного способа, чем весеннее возрождение природы придумать просто невозможно. Праздники весны, посвященные богам плодородия, существовали испокон веков у всех народов. А потом уже умные люди ассимилировали и увязали их с праздниками церковными.

Так было и далее. Вспомним хотя бы языческую Масленицу – Прощёное воскресенье или Ивана Купала и празднования в честь Иоанна Крестителя.

Чистый четверг и Воскресение Христа

Христос въехал в Иерусалим в дни приближения иудейской Пасхи. Тайная вечеря состоялась в четверг, когда евреи праздновали Сéдер Пéсах, представляющий собой семейную трапезу с вкушением вина и пресного хлеба. Во время её Иисус омыл ноги своим ученикам. Так четверг Страстной недели стал «чистым». В это понятие вкладывается не только генеральная уборка в доме, но и, что главное, очищение души от грехов.

Тогда же Христос ввёл обряд евхаристии или Святого Причастия, во время которого христиане вкушают пресный хлеб, называемый артос или просфора и вино, символизирующие Плоть и Кровь нового жертвенного Агнца, коим стал Христос.

Затем Иисус отправился молиться в Гефсиманском саду, где и был взят под стражу римлянами и представителями синедриона, которых привёл Иуда. На следующий день Христа распяли, а в воскресение рано утром он воскрес, в смысле явился на глаза людям: Петру или Марии Магдалине — тут  евангелисты расходятся во мнениях. Но прежде, ещё в субботу, Иисус спустился в ад и, разбив его ворота, вывел оттуда дохристианских праведников, включая Адама и Еву.

С тех пор умереть на Пасху считается добрым знаком, потому что в это время вход, а значит, и выход из ада свободен. Так же как вход и выход из рая.

Паоло Веронезе. Воскрешение Христа

Две Пасхи

Изначально отмечали две Пасхи. Пасха Крестная, она же Страстная Пятница – распятие Христа в день иудейской Пасхи, время особо строгого поста и воспоминания страданий и смерти Мессии.

И Пасха Воскресная — день Светлого Христова Воскресения. Решение о праздновании единой Пасхи в воскресенье было принято на созванном римским императором Константином I первом Вселенском Соборе в Никее в 325 году. Тогда же выходной день был перенесён с субботы на воскресенье.

Названия праздника

Мы выяснили, что Пасха и Светлое Христово Воскресенье в христианской традиции – одно и то же. И одновременно они — иное, чем еврейская Пасха. В английском языке, например, Пасхи даже называют по-разному. Еврейская Пасха — Passover, а христианская Easter – от имени тевтонской языческой богини Ēastre — Эостра (Остара), которая была божеством рассвета, весны и плодородия.

Языческие корни, связанные с весенним воскрешением природы отражаются и в славянских названиях Пасхи: в болгарском и украинском Великдень, а в чешском и польском Великаночь.

Бабы, куличи и паски

У католиков символом Пасхи является пасхальный кролик или заяц — древние символы плодородия. Но выпечки тоже практикуются, как и у православных.

В Украине и Польше хозяйки пекут паски из теста и изготавливают паски сырные (творожные). В России украинские паски из теста называют куличами, а пасхами — творожные блюда в виде усечённой пирамиды. Вероятно по причине похожести формы, поляки паску-кулич также называют «баба». В это изделие принято добавлять алкоголь. Наиболее популярна ромовая баба. Ну и правильно. Женщина же должна пьянить…

Приготавливая пасхальную выпечку, хозяйки выпроваживают всех из дому и сами стараются не шуметь во время замешивания теста. А когда ставят его на огонь, то некоторые даже подпрыгивают, чтобы паска-баба-кулич была выше и стараются не садиться, чтобы тесто не село.

Это явно дохристианские обычаи. Так же как и ритуальное закапывание крошек от пасхального угощения на огороде для лучшего урожая.

Кстати, традиция выбрасывать крошки после еды в водоём бытовала у хозяев водяных мельниц. Кого они подкармливали и зачем читайте в эссе: Кто вертит мельницей, или Почему мельник не бывает на мели 

Языческим суеверием считает церковь и чёрную четверговую соль, которую готовят так. Крупную соль смешивают с размоченным в воде мякишем ржаного хлеба, кладут в мешочек и пропекают в течение 15 минут. В результате, соль становится чёрной и вроде бы после освящение приобретает целебные свойства.

Пасхальные яйца

Согласно христианской версии, после распятия и Воскресения Христа, Мария Магдалина пришла к римскому императору Тиберию с вестью: «Христос воскрес!» и принесла в дар яйцо как знак, что Христос вернулся, разбив оковы смерти, будто птенец скорлупу. Тиберий не поверил, ответив, что скорее яйцо станет красным, чем случится чудо воскресения. И тогда яйцо стало красным.

С. В. Иванов «Мария Магдалина перед римским императором Тиверием»

Традиции раскрашивать яйца и соответствующие легенды к ним существовали у многих древних народов, потому что яйца символизировали рождение, а значит плодородие.

Что празднуем, или Зачем приходил Христос

Если посмотреть на ветхозаветные заповеди Моисея, то они все состоят из запретов. Не убий, не кради, не возжелай, не работай в субботу. А заповеди Христа — это воззвание любви: возлюби Господа, возлюби ближнего…

Собственно, до Христа люди не знали, точнее, не осознавали того, что мы называем общечеловеческой любовью. С воскресением Христа воскресла и любовь, что и символизирует ритуал объятий и троекратных поцелуев при приветствии «Христос Воскресе!».

И опять же. Естественно, любовь к людям, дружба, братство, взаимовыручка и жертвенность во имя своего рода-племени были всегда – человек же социальное существо. Но заслуга христианства в том, что оно возвело любовь в ранг нравственного закона.

Впрочем, в иудаизме, кроме письменной Торы, во многом совпадающей с библейским Ветхим Заветом, есть ещё и устная Тора. И многие вещи оттуда доступны только посвященным. В том числе и вопрос общечеловеческой любви.

Пост

Существует несколько версий происхождения термина «пост». Некоторые толкователи даже сумели увидеть в нём аббревиатуру «Полное Очищение Собственного Тела». На наш взгляд, такая расшифровка несколько противоречит истинному — духовному — смыслу поста.

Издревле было известно слово «пост» в смысле  место, где поставлен часовой – тот, кто  следит за появлением врага. В случае религиозных проживаний, враг – Антихрист, его слуги и наводимые ими соблазны. Таким образом, находиться на христианском посту – значит не подпускать к себе грехи, среди которых главный, как мы уже заметили выше – нелюбовь к ближнему.

Ну а чтобы не забывать о духовном смирении, рекомендуется и посильное ограничение в пище.

И снова, возвращаясь к языческим временам, отметим, что в старину весенний пост в виде диеты был вполне естественным, ведь к тому времени исчерпывались продукты, запасённые на зиму.

Ещё о посте: Как жить в миру во время Великого Поста

Христианство и язычество – нет конфликта

Несмотря на внешние противоречия, вся история человечества подтверждает, что монотеистические религии и язычество по сути проповедуют одно и то же. Из нашей современности языческие боги вполне могут быть трактованы как ангелы и архангелы Господни, исполнители Его воли.

Единое человечество

Зато понимание того, что пасхальные ритуалы зародились ещё в языческие времена, дает нам возможность почувствовать всю огромность истории рода людского в пространстве и времени. Люди, которые были уже как мы, возникли примерно 50 тыс. лет назад. И с тех пор начали зарождаться традиции.

И даже если не все они работают в практическом смысле, то через них происходит духовное воссоединение с предками, и человечество становится не группкой разрозненных индивидуумов, а цельным организмом, в котором каждое новое поколение оставляет свой след и вклад. И очень важно, чтобы он был благотворным.

От теории к практике

В завершение несколько слов о том, когда и что делается в Страстную неделю.

Понедельник — четверг: Генеральная уборка в доме и во дворе, стирка, подготовка праздничной одежды, купание (желательно, в четверг до восхода солнца). В четверг же готовят четверговую соль и творожные паски, а также красят яйца.

Пятница — суббота: Посещение церкви, где нужно купить 12 свечей и расставить их по всему дому. В пятницу, прочитав «Отче наш», хозяйки приступают к выпечке пасок. Страстная пятница и суббота — дни самого строгого телесного и духовного поста.

В субботу после полудня и до 21 вечера уже освящают еду в храмах.

Воскресенье: По окончанию Всенощной с утра можно садиться за стол и, начав с вкушения кулича (паски) и освященных яиц, праздновать Светлое Христово Воскресенье.

Ещё по теме: Почему Христа называют Спасителем

Їхні долі свідчать, що принаймні в європейській частині тієї велетенської імперії, що канула у небуття, усі шляхи талановитих та активних так чи інакше пролягали через Україну.

Загалом, подібні панорамні ретроспекції завжди виводять на думку про те, яким неймовірно складним та взаємопов’язаним явищем є феномен homo sapiens, де мільярди окремих особистостей, об’єднані в єдиний живий організм, де поруч співіснують генії та лиходії, артисти та чекісти, літератори та стукачі, фізики та ідеологи масових фізичних розправ, безжальні володарі доль та лікарі душ людських…

Історія Таганрогу

Сучасний Таганріг («таган» — сосуд з вогнем, «ріг» – мис, що виступає в море, тобто мова про маяк) засновано 1698 року Петром Першим на місці стародавніх поселень як фортецю та порт Азовського моря. Ще за часів Хмельниччини більшість населення тут складали етнічні українці, що переселялися на вільні землі подалі від панських утисків та руйнівних військових дій.

Петро, між іншим, планував зробити Таганріг азовським Петербургом, тобто столицею імперії. Але «завдяки туркам» задум реалізовано не було. З 1711 року на Таганрожчині розташовувалася Нова Запорізька Січ, що перебувала у васальній залежності від османів.

І тільки 1774 року територія знову повернулася під владу російських деспотів.

Портом на Азові Таганріг таки став і згодом перетворився на типове багатонаціональне приморське місто з кількома діаспорами, серед яких на початку ХХ століття виділялися українська, грецька та єврейська. У 1920—1924 рр. місто та його околиці входили до складу УРСР.

Сьогодні переважна більшість мешканців пишуть себе росіянами.

Валентин Парнах, Микола Хвильовий, джаз та Європа

Валентин Парнах (1891-1951). Уродженець Таганрогу. Справжнє прізвище — Парно́х. Музикант, поет, хореограф. Гімназію закінчив з золотою медаллю. Численні таланти виявив ще у студентські роки. Приблизно 1915 року подався у мандри світом. Невдовзі став частиною паризької богеми, особливо її емігрантської складової. Існує навіть портрет Парнаха роботи Пабло Пікассо.

Мав двох рідних сестер. Сестра-близнючка Лізавета Тараховська ( по чоловіку)  — також літератор. Друга, Софія Парнок — «російська Сапфо» — поетеса, відома публічними романами з жінками, зокрема з Мариною Цвєтаєвою.

1921 року в Парижі Валентин Парнах заснував та очолив доволі епатажний літературний гурт «Палата поетів». Назва філігранно балансує на рівній відстані від «Палати лордів» Британської імперії та «Палати номер шість» ще одного уродженця Таганрогу — Антона Чехова. До складу об’єднання увійшли амбітні літератори-емігранти. Гурт формувався на елітарній основі, брали не усіх, у членстві  відмовили навіть одному з найталановитіших поетів еміграції Борису Поплавському.

У Парижі 1921 року Валентин Парнах вперше почув джаз. І зрозумів, з яким трофеєм хоче і може ефектно в’їхати у столицю держави ведмедів та балалайок. Вже 1922 року Парнах, маючи у багажі комплект джазових інструментів та ореол ідейного лідера паризьких поетів, прибув до Москви, зібрав джаз-банду свого імені та 1 жовтня 1922 року влаштував перший російсько-радянський джазовий концерт. 1 жовтня з того часу вважається днем народження російського джазу. Слово «джаз», до речі, придумав теж він, Валентин  Парнах.

Валентин Парнах

У 1922 році, перебуваючи на вершині популярності, Парнах завідував музичною та хореографічною частинами в театрі Мейєрхольда. І там разом зі своїм джаз-бендом брав участь у виставі «Дайош Європу!».

Це було дійство для червоних естетів, засноване на гротесках Іллі Еренбурга. Згідно сюжету, у Нью-Йорку повстали пролетарії. Їм на підтримку вирушили ленінградські гегемони. А щоб скоріше справа рухалася, радянські трудівники  швиденько побудували в Атлантичному океані тунель між Ленінградом та Нью-Йорком. Смисл назви був в експансії пролетарської революції в Європу та Америку.

Мейєрхольду цей прогин перед більшовицькою владою однаково не зарахували. 2 лютого 1940 року розстрільний вирок видатному режисеру було приведено до виконання. І це про людину, яка казала друзям, що з гімназійних років носить у душі мрію про революцію у самих крайніх її формах. Все так. Революція, як відомо, обожнює пожирати своїх дітей.

Щодо гучного успіху вистави «Дайош Європу!», то публіка загалом йшла не на очевидний агітпром, а на джаз-бенд Парнаха – носія нової революційної для того часу музики. А ще на молодих шикарних акторів — Марію Бабанову, Ераста Гаріна, Ігоря Іллінського, які виконували по декілька ролей, танцювали та постійно перевдягалися.

Однойменний слоган «Дайош Європу!» незабаром виринув у літературній дискусії, яку завели харківські літератори з ініціативи уродженця міста Тростянець Сумської області  Миколи Хвильового (1893-1933).

Але його вже було трактовано керівною партією саме як націоналістичний намір податися геть від Москви. У підсумку Хвильового почали щемити і таки довели до трагічного кінця. Це був початок доби Розстріляного Відродження. Розстріляного саме тому, що «Геть від Москви!» та «Дайош Європу!».

Детальніше про Миколу Хвильового і його час у нарисі: Микола Хвильовий. Романтик шаленої епохи  

У завершення теми джазу згадаємо, що в Україні, перший джазовий концерт відбувся лише 1925 року.  Грав колектив Юлія Мейтуса. З опису Остапа Вишні, котрий був присутнім на дійстві, складається враження, що публіка була  у шаленому захваті від модернової музичної  екзотики, а особливе захоплення викликав член бенду, який у якості засобу звуковидобування використовував відро. Хоча на думку деяких знавців з гальорки «відро було ненастроєне».

Потім Мейтус — до речі, фаховий класичний музикант — співпрацював у Харкові з театром Леся Курбаса «Березіль». 9 січня 1929 року там відбулася прем’єра мюзиклу «Алло на хвилі 477!», який вважається першим джаз-ревю в Україні.

Курбаса було розстріляно 3 листопада 1937 року в урочищі Сандармох.

Борис Подольский, або  Парадокс ЕПР

Борис Подольский (1896-1966) – фізик-теоретик зі світовим ім’ям. Народився в Таганрозі. Ще у гімназії демонстрував феноменальні математичні здібності. У 17-річному віці емігрував до США. Там отримав ґрунтовну освіту і знайшов себе в галузі квантової та ядерної фізики.

Борис Подольский

Під час Другої Світової війни перебував у США і передавав секретні наукові відомості радянській розвідці. Кажуть, що був єдиним, хто робив це не з ідейних міркувань, а за гроші. Навіть називають таксу у $300 за інформацію.

1926 року разом з Альбертом Ейнштейном та Нотаном Розеном сформулював «парадокс ЕПР» (Ейнштейна- Подольского–Розена). Суть парадоксу полягала у тому, що згідно до одного з головних положень квантової фізики — принципу невизначеності Гейзенберга — неможливо одночасно виміряти координату мікрооб’єкту та його імпульс. Але Ейнштейн з колегами запропонували уявний дослід, де це можливо.

Після публікації відповідної статті у науковому світі розгорнулася бурхлива полеміка. Лідер прихильників квантової механіки Нільс Бор заперечував Ейнштейну, той знаходив все нові і нові аргументи у відповідь на заперечення. У підсумку з’ясувалося, що вся проблема полягала у різниці розуміння поняття «стан частинки». Ейнштейн, стоячи на позиціях класичної фізики вважав, що стан частинки – це набір параметрів, які існують об’єктивно, незалежно від наявності спостерігача. А Бор дивився на це з точки зору квантової механіки, де лише поява спостерігача примушує частинку проявляти якийсь набір параметрів.

У підсумку багаторічного обміну думками наукова спільнота дійшла висновку, що головна користь дискусії полягала у тому, що сторони уточнили власні позиції і набагато більше зрозуміли самі себе, ніж то було до початку суперечки. Тобто за результатами змагань знову переміг… Декарт (1596—1650) з його славнозвісним закликом визначати значення слів:

…якби серед філософів встановилася згода щодо значення слів, то майже всі їхні суперечки було б припинено.

Щодо Бориса Подольского, то на початку 1930-х років він деякий час працював за контрактом у Харкові в Українському фізико-технічному інституті, разом з такими світилами світової фізики як: Лев Ландау, Володимир Фок, Поль Дірак (лауреат Нобелевської премії 1933 року) та Пауль Еренфест.

Ініціатором створення Українського ФТІ був уродженець Сумщини Абрам Іоффе (1880, місто Ромни – 1960, Ленінград), який у листі до голови РНК України Власа Чубаря писав:

Навесні я робив доповідь у Харкові про важливість саме в ньому заснувати Фізико-технічний інститут, аналогічний нашому в Ленінграді…. Таким чином, Харківський фізико-технічний інститут буде центральним для СРСР (і, ймовірно, для сусідніх держав-Естонії, Латвії, Польщі тощо), інститутом низьких температур та науково-технічною базою промисловості.

В українському публіцистичному просторі присутні численні повідомлення щодо літературного Ренесансу 20-х років ХХ  століття, пов’язаного з Харковом. Але  одночасно там відбувався і фізико-технічний ренесанс. У цих паралельних процесах присутня ще одна трагічна рима. Під кінець 1930-х, поруч з членами Розстріляного Відродження  репресовані були також і українські фізики. А з ними у 1939 році і сам Влас Чубар.

Надія Сиги́да

Надія Сигида (Малаксіано) — полум’яна революціонерка грецького походження. Народилася у Таганрозі 1963 року. Працювала вчителькою. Разом з чоловіком Якимом Сигидою брала участь у революційному русі, зокрема подружжя утримувало дома підпільну друкарню. 1885 року обох заарештовано.

Надія Сигида

Після вироку Надія потрапила на сумновідому Карійську каторгу. Там очолила протести проти свавілля тюремного начальства. Брала участь у голодуванні. Одного разу у якості акту спротиву вдарила по обличчю жандармського чина Маслюкова, за що отримала сто ударів різками по наказу самого Приамурського генерал-губернатора барона Корфа. Хоча щодо політичних тілесні покарання були заборонені.

У відповідь 8 листопада 1889 року Надія Сигида разом з трьома українками: Марією Калюжною з Лебедина (теперішня Сумщина), Марією Ковалевською (Дніпро) та Надією Смирницькою з Київщини прийняла смертельну дозу морфію.

Подія викликала гучний резонанс і примусила царський уряд піти на суттєві поступки політв’язням.

Одним із головних речників розголосу відомостей про Карійську трагедію став уродженець села Грабовське (тоді – слобода Пушкарна) Краснопільського району Сумщини відомий український поет-засланець Павло Грабовський, який ще на початку свого ув’язнення декілька місяців пересувався з Бутирської в’язниці до Сибіру одним етапом з Надією Сигидою.

У молодих людей виникли стосунки, сутність яких ми не знаємо. Відаємо тільки, що на багато років Надія стала для Павла чимось на кшталт Беатріче для Данте. Він присвячував Надії свої поезії і взагалі знаходився під впливом її духовної, перш за все, особистості, хоча вони ніколи більше не бачилися.

Чехов, Раневська та вишневий сад    

Антон Чехов (1860-1904) – всесвітньовідомий письменник та драматург. Вчився у одній гімназії з Борисом Подольским та Валентином Парнахом (у різні, зрозуміло, роки). Мав українське коріння. Детальніше про це у розділі «Юстас — Алексу, або Від сакури до вишні» нарису Український погляд  на культурний спадок імперії.

А. П. Чехов 1889 рік

Так склалося, що саме Чехов – єдиний з усіх світовий знаменитостей, написав захоплені слова про природу Сумщини —

Аббація і Адріатичне море чудові, але Лука і Псел краще.

Слобода Лука сьогодні — частина міста Суми.

Безсумнівно, що Беккет, Пруст і навіть сам Франц Кафка після відвідин Сум теж написали б щось подібне. Але вони на жаль до Сум так і не доїхали.

Фаїна Раневська (Фельдман, 1896 — 1984). Ця білоруська єврейка, уродженка Таганрогу та видатна російська акторка жодним чином з Україною не пов’язана, але сценічний псевдонім — Раневска взяла на честь героїні п’єси Чехова  «Вишневий сад».

Фаїна Раневська

А вишневий сад – це український національний сакральний символ. І ось тут нарешті ми дійшли до того, що об’єднує героїв нашої розповіді.

Їх об’єднує сад — вишневий сад, що стоїть десь на березі небесного Псла. І у ньому під вишнею, під черешнею, десь у вічності сидять собі парою за чаєм і закохано мріють про щастя всіх людей Павло Грабовський із Надією Сигидою.

А поруч ведуть нескінчений науковий диспут Абрам Іоффе з Борисом Подольским. А трохи далі імпровізують джаз та навперебій читають свої вірші Микола Хвильовий з Валентином Парнахом.

А біля чистого прозорого Псла на тлі мальовничих сумських краєвидів прогулюються під ручку Антон Чехов з Фаїною Раневською.

Так ми їх і залишимо.

Ще про український вплив на культурний спадок імперії у розповіді: Михайло Лермонтов, або Пригоди українок у Петербурзі

Біографія

Народився у 1863 році на хуторі Вільховий Яр Харківської губернії у родині дрібномаєтних дворян. Екстерном склав іспити в Харківському університеті на звання народного вчителя. До 1893-го року працював на педагогічній ниві.

Борис Грінченко

Зокрема, у 1884-1885 роках вчителював у школі села Нижня Сироватка, що біля Сум. Сьогодні це ліцей, який носить його ім’я. Тут, у приміщенні школи вінчався зі своєю одноліткою Марією Загірною, котра на все життя стала його вірною товаришкою та однодумницею. У Нижній Сироватці народилася донька подружжя Грінченків Настя, в майбутньому революціонерка і талановита письменниця. У Нижній Сироватці Борис Дмитрович писав свої перші оповідання та збирав етнографічні матеріали.

З 1984 по 1902–й служив у Чернігівському губернському земстві. Паралельно продовжував займатися етнографічними пошуками і письменництвом.

З 1902 року мешкав у Києві, де спільно з дружиною працював над «Словником української мови», який вийшов друком у період з 1907-й по 1909 рік. Під час роботи знаходився у центрі культурно-просвітницького життя столиці України. Одним з його близьких друзів був відомий поет-засланець Павло Грабовський.

В останні роки життя, у зв’язку із загостренням давньої хвороби, виїхав на лікування до Італії, де помер 6 травня 1910 року у 46-річному віці. За півтора роки до цього у в’язниці захворіла і відійшла на небеса його донька Анастасія. Невдовзі за матусею пішов  її півторарічний син. Ці втрати стали фатальними для Бориса Грінченка.

Борис Грінченко з дружиною Марією та дочкою Анастасією.

Зовні його доля мало чим відрізняється від сотень доль інших українських інтелігентів другої половини XIX  — початку ХХ століття. Чому ж тоді Бориса Грінченка небезпідставно вважають однією з видатніших особистостей української історії?

Щоб дати відповідь на це питання зробимо кілька ліричних відступів. І наприкінці все стане зрозуміло.

Ліричний відступ І. Двокрила мова

За часів ранньої, ще язичницької Київської Русі не існувало єдиної народної мови. Кожне з племен – поляни, древляни, кривичі, сіверяни, в’ятичі… — послуговувалося власною говіркою. Однак, після об’єднання їх в єдину державу виникла потреба у так званій «лінгва франко» – універсальній мові міжплемінного спілкування, яка б мала письмову складову, щоб видавати княжі укази, укладати торговельні угоди та вести приватне листування. Для письма у ті часи використовували церковнослов’янську, тобто давньоболгарську – мову Біблії у перекладі Кирила та Мефодія.

Біблійної лексики, зрозуміло, не вистачало, щоб описати усі реалії слов’янського побуту. Так у ділову і світську літературу почали потрапляти місцеві народні слова. В результаті, до початку навали монголо-татарської орди у Київський Русі вже існувала староукраїнська письмова мова. Її ще називають руською.

Саме вона пізніше використовувалася для ведення державної документації Великого Князівства Литовського. Їй навчали в школах. І хоча дистанція між народною і офіційною мовою залишалася доволі суттєвою, але дифузні явища взаємопроникнення постійно працювали на їхнє зближення.

Потім до процесу долучилася ще й гарно розвинута польська мова, яка у свою чергу запозичувала вокабули у сусідніх європейських народів.

Як наслідок, з XІV до ХVII століття в Україні паралельно, ніби два крила, існували дві мови: доволі насичена побутовою, ритуальною та святковою лексикою українська народна з домішками церковнослов’янської та українська літературна, щільно наближена до церковнослов’янської, але зі значними вкрапленнями народної.

Ліричний відступ ІІ. Українська барокова поезія

На Пізнє Середньовіччя припадає період розквіту української барокової поезії. Вона була орієнтована більше на форму ніж на зміст, тобто знаходилася в річищі західноєвропейської традиції, де вірш розглядався перш за все як витвір мистецтва. Згадайте твори Данте, або Петрарки – це ж перш за все вишукані естетські форми.

Памво Беринда

Епоха літературного бароко подарувала українській літературі такі імена як: Іван Величковський, Іван(Ян) Журавницький, Герасим Смотрицький, Андрій Римша, Даміан Наливайко, Памво Беринда, Петро Попович-Гученський та багато (дійсно багато) інших.

Зупинимо увагу на двох останніх. Памво Беринда (1550-1632) вважається автором першого словника української мови. Найвизначніша праця Беринди — друкований український словник «Лексіконъ славенорωсскїй альбо Именъ тлъкованїє» (1627).

Це, власне, була літературна староукраїнська мова. Ось як вона виглядала (фрагмент вірша ПБ)

Єдин бог предъвЂчный, надъ всЂми царствуючій,
И єдин Васíлій, якъ стлъп, ся найдуючій.
Котрый з неба такъ великим єст указаный
И на архієрейство богом поволаный…

А ось фрагмент поезії Петра Поповича-Гученського (дата народження невідома, але приблизно той же час, що і Памво Беринда).

Завше-м я в школЂ того по вас потребовал,
Абы-м вас всЂх сполечне у церк†оглядал.
Тепер вас роковоє свято днес зобрало,
И минЂ тут щасливе оглядати дало.

От тепер же и з вами буду розмовляти
И святом тим хвалебним всЂх поздоровляти.
Але вперше школную скажу вам пригоду.
Волю кому носити хоч решетом воду…

Тут вже присутній значний домішок народної мови. Недарма ж автора називають літературною предтечею Котляревського.

А ще була співана поезія Марусі Чурай і Семена Климовського – автора геніальної пісні «Їхав козак за Дунай». Потім на її мелодію почали співати «Гей, соколи!», а далі ще й «Ти ж мене підманула».

Взагалі існує величезна кількість варіацій на тему цього козацького музичного шедевру. Навіть сам пан Людвіг ван Бетховен, коли почув «Їхав козак…» від музик Андрія Разумовского у Відні, аранжував її для ансамблю класичних інструментів і, таким чином, зробив мелодію української пісні всесвітньовідомою. На відміну від самого Семена Климовського, який так і залишився напівлегендарною постаттю.

Підсумовуючи, підкреслимо, що на момент горезвісної Переяславської ради староукраїнська мова існувала і у якості усної традиції, і як одна з загальноєвропейських літературних мов.

А потім був указ Петра Першого про заборону українського правопису і переходу усієї імперії на уніфікований російський. Це викликало таку плутанину, що навіть сьогодні вчені філологи не можуть дійти згоди, якою мовою писав український геній XVIII Григорій Сковорода, тексти якого являють собою суміш російської, української та церковнослов’янської лексики.

Ліричний відступ ІІІ. Занепад і відродження

Як відомо, у 1775 році російською імператрицею Катериною Другою було остаточно ліквідовано залишки української автономії. Натомість козацькій старшині було запропоновано стати дворянами ЇЇ Величності. Ті, хто погодився, отримали землю, маєтки та кріпаків.

Але невдовзі між новоспеченого дворянства тепер вже Малоросії почала ширитися туга за минулими славетними часами козацької волі, коли запорожців боялися і шанували усі сусіди. Так на теренах колишньої Території Війська Запорізького з’явилися українофіли.

І тут Котляревський видав свою «Енеїду» (1798 -й рік). Він взагалі-то розраховував, що переказ Вергілія на народний лад буде сприйнято читачами як дотепний філологічний жарт. Але зерна впали на благодатний ґрунт, рясно политий сльозами ностальгії по минулим звитягам. Виявилося, що українська писемна мова можлива. І потрібна. Як і потужний український ліричний герой, у якого перевтілився Еней Котляревського в подальших частинах твору.

Так почалося відродження української писемності. Тепер вже на базі виключно народної мови.

Ліричний відступ ІV. Системний правопис

Для існування літературної мови мають існувати узгодженні правила написання слів, та їх поєднання у речення. Тобто словники мови. Котляревський був вимушений у кінці «Енеїди» додавати значення слів, які були незнайомі його російському читачу. Перші тексти «Кобзаря» були надруковані з використанням практично російського правопису. Бо українського ще не було.

Його тільки-но почали створювати. Наприклад літеру ї було додано до абетки тільки у 1879 році.  є – та словосполучення йо та ьо – у 1837-му… Українські письменники у пошуках додаткових літературних барв не тільки активно вивчали стихійну народну лексику, але й придумували свої неологізми, так звані «ковані слова».

Так у мові з’явилися зокрема: фортеця (Тарас Шевченко), промінь (Леся Українка), мистецтво, переможець (Олена Пчілка), самосвідомість, світогляд, байдужість (Нечуй-Левицький), мрія, майбутнє, темрява (Михайло Старицький), обставина (Пантелеймон Куліш), самопізнання (Павло Грабовський), отвір, привід (Іван Франко).

Для зведення всього цього бурхливого потоку нововведень воєдино було послідовно створено декілька граматичних систем: Олексія Павловського, «Русалки Дністрової», правопис Олександра Корсуна, кулішівка —  авторства П.Куліша, використання якої було заборонено Валуєвським циркуляром, максимовичівка, драгоманівка, желехівка.

Остання була розроблена українським лексикографом Євгеном Желехівським під час роботи над двотомним «Малоруско-німецьким словником», що вийшов 1882-го року у Львові. Німецька була там актуальніше за російську, бо Галичина являлася частиною Австро-Угорської імперії.

Ліричний відступ V. Історичне тло

Важливо зазначити, що названі вище процеси відбувалися на фоні польської боротьби за незалежність і повстань 1830-31 та 1863-64 років. У підсумку все це спричинило вихід так званого Валуєвського циркуляра (1863 рік) та Емського указу (1876 рік), метою яких було суттєво обмежити розвиток і використання української мови в межах Російської імперії.

Запровадженні заходи дещо загальмували розвиток української писемності, та не зупинили. По-перше, залишалася Галичина, на яку влада московського царя не поширювалася. По-друге, за кордоном жив непідконтрольний царському уряду Михайло Драгоманов – інтелектуальний лідер української політичної еміграції. Нікуди не поділися й українофіли Наддніпрянщини. 

Ліричний відступ VІ. Володимир Науменко

Володимир Павлович Науменко (1852 — 1919) — видатний український педагог та громадський діяч. Легендарна постать. Заслужений вчитель. Директор і засновник престижної Київської приватної гімназії. Інтелектуал найвищого ґатунку.

Володимир Науменко

За плідну педагогічну діяльність відмічений високими нагородами: ордени Святої Анни IV та ІІ ступенів, орден Святого Станіслава II ступеня, орден Святого Володимира IV ступеня.

Мав чин статського радника. З 1893–го по 1906 рік  — головний редактор історико-етнографічного та літературного часопису «Кієвская старина».

У березні 1917 року обирався заступником голови Української Центральної ради і очолював її до прибуття Михайла Грушевського. Пізніше обіймав посаду міністра освіти та мистецтв в уряді гетьмана Павла Скоропадського. При Директорії займався науковою та педагогічною роботою

Фінал його величного життя був одночасно трагічним і символічним. 6 лютого 1919 до Києва вдерлися більшовики. Наступного дня Володимир Науменко вже перебував під арештом, а 8-го лютого 66-річного педагога за «контрреволюційну діяльність» розстріляв комендант ВУЧК на прізвище Терехов.

Громадськість була буквально в шоці, але вдіяти нічого не змогла. Не встигла.

Ще з початку 1880-х років Володимир Науменко на, як сьогодні кажуть, волонтерських засадах працював над складанням першого великого словника живої української мови. В цьому йому допомагали члени забороненої Емським указом «Старої громади» — організації українських інтелігентів–українофілів, зокрема, Євген Тимченко та інші. Володимиру Павловичу навіть вдалось зібрати матеріали по двох перших літерах алфавіту, які були безкоштовно розіслані передплатникам «Кієвської старини».

Але надмірне педагогічне і редакційне навантаження не дозволяло Науменку продовжувати роботу над словником так швидко, як потрібно. І тоді була створена спеціальна комісія, котра запропонувала взяти на себе укладання словника Борису Грінченку.

Словник української мови, або СУМ Грінченка

Грінченко погодився стати до роботи за 100 рублів на місяць. Але виставив умову, щоб автором підсумкової праці був тільки він. Словник вийшов у світ за авторством Гринченка у 1907—1909 роках. Він містить біля 68 000 слів. Їх тлумачення надаються російською мовою, але ілюструються прикладами з української літератури. Як ось наприклад:

Ма́вка, -ки, ж. Дитя женскаго пола, умершее некрещеннымъ и превратившееся въ русалку. Чуб. III. 186. Мавко, мавко! на тобі полинь та мене покинь. О. 1862. IX. 31. Cм. навка.

Борис Грінченко

Це був перший фундаментальний словник живої народної української мови. Далі теж було складно. Спроба на початку століття членів Розстріляного Відродження відмежувати український правопис від російського завершилася трагічно. Під тиском радянської влади правописи були максимально зближено. Після 1991-го року знову почався природний процес віддалення. Але і сьогодні кінцевим пунктом більшості суперечок на тему, є те чи інше слово в українській мові залишається «Словник української мови (СУМ) Грінченка».

Людина, яку обрала доля

Борису Грінченку випала місія завершити багаторічну працю величезної кількості розумних, талановитих та закоханих у рідне слово людей. І виконати роботу, котра стала вінцем 700-річого розвитку історичної української мови.

Колись доля подарувала  Колумбу — одному з безлічі мореплавців — честь відкриття Америки, а звичайному хлопцю Гагаріну — право стати першою людиною у космосі. Чому провидіння обрало їх – відомо лише небесам. Але це трапилося. Саме вони зробили щось таке, що навічно змінило світ.

Можна сказати, що саме Грінченко першим відкрив Америку української мови. Так, Америка існувала і до Колумба. Як і Всесвіт до польоту Гагаріна. І українська мова – мова мільйонів людей, між іншим, безумовно, сформувалася задовго до виходу Словника Бориса Грінченка. Але саме він її матеріалізував, показав у всій величі і цілісній красі і зробив рівною поміж інших світових мов.

P.S. Даний матеріал написаний у рамках презентації лауреатів арт-медіа проекту «Культурний острів», метою та змістом якого є популяризація яскравих творчих персоналій, тим чи іншим чином пов’язаних із Сумщиною.

 Ще про видатних українських лінгвістів: Олександр Потебня — людина, яка зрозуміла мову

Всупереч поширеній думці, той час не варто вважати виключно деконструктивним з точки зору побудови української державності. Спробуймо розібратися детальніше.

Гетьман

Після перемоги очолюваного ним повстання Богдан Хмельницький оголосив себе Гетьманом усієї Території Війська Запорізького. Термін «гетьман» має німецьке коріння і значення «командуючий». Зокрема гетьманом у XV столітті чехи називали ватажка гуситів Яна Жижку.

Запорожці

На Січі цей термін також використовували. Гетьманом призначали командуючого черговим військовим походом. А загальне керівництво Січчю здійснював кошовий отаман.

Коли Богдан Хмельницький оголосив себе Гетьманом всієї України, він фактично підніс це суто військове звання до рангу державного титулу. Більш того, в останні роки Хмельницький наполягає, щоб титул наслідував його син.

І все було б добре, але новопроголошена Гетьманщина не була першою української державою. Задовго до неї існувала Запорізька Січ — демократична козацька республіка. Січ нікому не підкорялася раніше і не збиралася підкорятися новому Гетьману усія Русі-України.

І якщо авторитет Хмельницького не дозволяв цьому протиріччу проявитися у повній мірі при житті, то після його смерті все змінилося.

Іван Виговський, московити  і запорожці

Першим гетьманом після Богдана став його 16-річний син Юрко Хмельницький. Але вже за місяць юнака змінив досвідчений Іван Виговський – колишній генеральний писар Богдана Хмельницького, який спочатку був регентом при Юрії.

Талановитий полководець і державник Виговський спочатку уклав партнерську угоду зі Швецією. Але скандинавський вектор не спрацював, тому що шведи невдовзі почали війну з Данією і тимчасово втратили цікавість до українських справ. Також, продовжуючи традиції Хмельницького, Виговський проголосив союз з Кримським ханством.

Практично відразу проти нового гетьмана виступають запорожці на чолі з кошовим отаманом Яковом Барабашем. І хоча їх підтримали ще й козаки Полтавського полку під головуванням Мартина Пушкаря, повстання було придушене.

16 вересня 1658 року Виговським став одним з укладачів Гадяцького договору, за яким Україна, входила на рівних правах з Польщею і Литвою до складу федеративної Речі Посполитої під назвою Велике Князівство Руське.

Гетьман Іван Виговський

Це, зрозуміло, не сподобалося московитам і вони, за звичкою, пішли війною на Україну. І були вщент розбиті військом Виговського під Конотопом 27-29 червня 1659 року. Але далі справа не пішла. Бо водночас Іван Сірко на чолі запорожців напав на Крим. Таким чином Виговський втратив союзника у лиці татар. На превеликий жаль, бо далі гетьман збирався йти на Москву, розуміючи, що з московитами краще воювати на їхній території.

Невдовзі Виговський під тиском козацької старшини був вимушений зректися булави на користь Юрія Хмельницького. Тут вже  активно попрацювала московицька агентура. Наближався кінець 1659 року.

Дві України

Юрій Хмельницький у той час був розумний 18-річний юнак. Навіть якби він і успадкував державницькі таланти батька, однаково вік мав дуже ранній. А до того ж Юрко був ну ані трошки не державник. Його світ створювали книжки і молитви.

Тому після кількох років хитань між Москвою і Варшавою, у січні 1663 р. Юрій Хмельницький зрікся гетьманської булави та постригся у ченці.

На початку 1663 р. відбулася знакова подія. Гетьманом був обраний Павло Тетеря. Але він став гетьманом лише Правобережної України. Та ще й за підтримки короля Речі Посполитої. Запорізька Січ і козаки Лівобережжя відмовилися визнати Тетерю, небезпідставно вважаючи його польською маріонеткою.

В червні 1663 р. у Ніжині відбулася Чорна рада, метою якої було обрання гетьмана Лівобережної України. Саме про неї, між іншим, ідеться у однойменному романі Пантелеймона Куліша.

Чорна рада

Чорною вона називалася тому, що у зборах брали участь не тільки представники козацької старшини, але й прості козаки та посполиті – тобто чернь. Це безумовно вплинуло на хід і зміст передвиборчих перегонів. Переміг той, хто наобіцяв бідним більше соціальних благ.

Так гетьманом Лівобережної України став Іван Брюховецький, якого взагалі-то краще було назвати Бреховецьким. Обіцянок своїх він не виконав. Натомість першим ділом стратив своїх політичних конкурентів Якима Сомка та Василя Золотаренка. Після чого почав тулитися до Москви.

Чорна рада

Таким чином, в Україні з’явилося вже два протилежно орієнтованих гетьмана. Чому так сталося?

Селяни і свобода

Однією з вагомих причин перемоги Богдана Хмельницького у повстанні, котре він багато у чому почав, виходячи з особистих мотивів, стала підтримка низів, які все більше відчували на собі тиск польсько-литовської шляхти. Як альтернативний варіант щоденній панщині, польська влада запропонувала бажаючим селитися на спустілих після монголо-татарських набігів територіях України, у так званих слободах. Слобода – від слова свобода. Мешканці нових слобод були на 20 років звільнені від податків. І цей термін якраз збігав до часу повстання Хмельницького.

Московити, дивлячись на такі справи, і собі вирішили організувати слободи. Так виникли Суми, Харків, Білгород та інші міста та села, які нині об’єднані під назвою Слобожанська (тобто вільна) Україна.

Між двох зол

І ось українці опинилися перед вибором. З одного боку – Польща, від шляхти якої вони вже натерпілися. З іншого — Московія, яка принаймні на декілька десятків років обіцяє вільне життя у слободах. Або на «государєвой службє». Поганого від них на той час ще ніхто не бачив, бо під ними не жили і як вони зі своїми холопами поводяться не знали. А шкода.

З іншого боку, Польща – це Європа, культура, університети, магдебурзьке право, історичні зв’язки що встановилися за три століття спільного існування. Але поляки — католики, а московити — православні і українці з ними у той час мали одну церковнослов’янську (письмову) мову…

Терези вагалися. А тим часом Московія і Річ Посполита взяли й підписали Андрусівський мир, згідно з яким Україну було поділено на Лівобережну (московську) і Правобережну (польську). Йшов 1667-й рік. На Дону цього року почалося повстання Степана Разіна (1667-1674). Його підтримали українські козаки Острогожського полку. І царю-батюшкє тимчасово стало не до поляків.

Третій гетьман

Трохи раніше до влади на українському Правобережжі прийшов Петро Дорошенко (1666). З самого початку новий керманич показав себе сильним керівником. Дивлячись на такі справи, Брюховецький запропонував йому спілку проти Московії, яка, підписавшись під поділом України, порушила Переяславську угоду. Гетьмани домовилися зустрітися у селі Опішня біля Полтави. Але під час зустрічі Брюховецького було вбито. Згідно з версією Дорошенка, вбивство вчинили козаки самого Брюховецького у якості помсти за невиконані обіцянки.

Дорошенко на якийсь час став гетьманом обох берегів. Але вже у 1668 році призначив наказним (тобто виконуючим обов’язки, або тимчасовим) гетьманом Лівобережжя Дем’яна Многогрішного, а сам повернувся на Правобережжя.

У цей час запоріжці вирішили, що хочуть теж мати свого гетьмана. Ним за підтримки кримських татар став писар Січі Петро Суховій. Таким чином, гетьманів в Україні стало три.

Османи, Самойлович і Мазепа

В ситуації коли Московія та Річ Посполита повелися до України, м’яко кажучи, без поваги, Дорошенко вирішив повернутися до давньої ідеї Хмельницького, щодо союзу з Османської імперією. Союзний договір був укладений восени 1669 року і отримав назву Корсунська угода. До неї вирішив приєднатися і Лівобережний гетьман Многогрішний, за що негайно був затриманий московитами і відправлений у заслання в Бурятію.

Гетьман Петро Дорошенко

Замість Многогрішного головувати на Лівобережжі було обрано Івана Самойловича. Але він забажав керувати обома частинами України і розпочав війну з Дорошенком. І переміг. Простий народ не сприйняв Дорошенкового союзу з турками. У 1674 р. Іван Самойлович був проголошений  гетьманом всієї України.

Самойлович тримав гетьманську булаву майже 13 років. Та у 1687-му після невдалого  спільного з московитами походу на кримчаків був звинувачений у зраді Москві і позбавлений гетьманства.

З  25 липня 1687 р. на Лівобережжі настала 20-річна доба гетьмана Івана Мазепи. А правобережжя відійшло під пряме управління Речі Посполитої.

На цьому період Руїни завершується.

Позитивні наслідки Руїни для української державності

Повстання Хмельницького почалося у 1648 році. Мазепа прийшов до влади майже через 40 років. Це той термін, котрий знадобився Мойсеєві, щоб євреї нарешті відчули себе народом. За цей період на землях колишньої Київської Русі виросли два покоління людей, що ідентифікували себе як українці.

Іншими словами, саме тоді виникла нова історична спільнота — український народ, ще не нація, але вже народ, представники якого могли називати себе русинами, руськими або навіть малоросами, але достеменно знали, що і в  Слобожанщині, і в Галичині живуть такі ж самі українці. Тому з півслова розуміли один одного через два століття підданий Австро-Угорщини Іван Франко і уродженець Російської  імперії, слобожанин Павло Грабовський. Розуміли, бо розмовляли однією мовою.

Більш детально про Грабовського у публікації: Павло Грабовський український поет і дідусь радіотелефоту

А ще це була славна епоха дивовижних звитяг і трагічних поразок, могутніх воїнів і не менш епічних зрадників, час, коли на мапі світу між декількох потужних імперій вперше з’явилася самостійна Українська держава. Такі історичні періоди ще називають пасіонарним вибухом. Про неї потім складали свої думи кобзарі, вона надихала перших українських літераторів, які творили вже сучасною народною українською мовою. Творили і одночасно створювали легенду про великих предків, котрі у неможливих умовах повного оточення виборювали свою незалежність.

У підсумку ідея незалежності стала державоутворюючою. А патріотичне гасло «Україна понад усе!» є для українців не просто словами, а базовою національною цінністю.

Ложка дьогтю

Дьоготь був постійним супутником українців того часу. Дьогтем змащували колеса своїх возів чумаки. Його у якості захисного засобу намазували на тіло аби не заразитися чумою. Ми теж насамкінець додамо в нашу діжку меду трошки дьогтю. Тобто зупинимо увагу на двох українських проблемах, котрі ясно проявилися у період Руїни і залишаються актуальними досі.

Точніше, ні. Одна з них нарешті вже остаточно вирішена 24 лютого 2022 року. Мається на увазі колишня наявність двох центрів тяжіння – на Московію і на Європу, які завжди заважали цілісності і внутрішній єдності української держави.

А ось друга все ще є актуальною. Мова про соціальну нерівність. У часи Руїни практично всі гетьмани орієнтувалися на вимоги шляхти. Що приводило до народного незадоволення, розчарування в їх політиці, і як наслідок, до втрати авторитету, необхідного задля консолідації суспільства в край складних обставинах того часу.

На жаль, і сьогодні ми спостерігаємо, що сучасна українська шляхта не бачить межі у своєму прагненні розкоші. Зайвої, непотрібної ні для чого, окрім самоствердження розкоші. І в той же час значна частина «простих» українців скніють на межі зубожіння.

Зрозуміло, що суспільство для забезпечення непорушності держави має знайти формулу компромісу, який би дозволяв мінімум не поглиблювати прірву між бідними і заможними. В ідеалі, зрозуміло, хочеться, щоб заможними були всі. Ну принаймні всі, для кого це важливо.

Ще про історію України читайте в матеріалі: Диво на Віслі. Відлуння та наслідки

Джанго Рейнхардт

Настоящее имя Жан Ренарт.

Родился в 1910 году, когда его табор кочевал в Бельгии. Умер там же в Бельгии в 1953 году. Однако практически вся его творческая жизнь связана с Францией, и поэтому Джанго Рейнхардта небезосновательно считают частью французской культуры. И уже вместе с ней – мировой.

Он был не только несравненным исполнителем, но и композитором и оставил после себя множество записей и последователей.

Богема

Джанго Рейнхардт провёл детство в кочевьях и был, по словам очевидцев, в буквальном смысле достаточно дик для парижской интеллектуальной среды. Он не умел читать и писать, и друзья даже были вынуждены подделывали его автографы для поклонников. С дисциплиной у него тоже было не очень. Он мог, например, пропустить аншлаговый концерт, потому что душа позвала гулять по берегу моря.

И тем не менее, богема считала его своим. Ещё бы. Мы уже рассказывали в публикации Поэтика текста «Богемской рапсодии», что богема это и есть в дословном переводе «цыганщина». Как и о том, что цыгане считаются приносящими чудеса. А Джанго сам был чудом. В 18 лет он получил серьёзнейшую травму руки и мог бы навсегда потерять возможность заниматься музыкой. Но не сдался, разработал свой уникальный способ игры на гитаре и стал основоположником стиля «джипси джаз», цыганский свинг или джаз-мануш. Мануш – франкоязычные синти — западноевропейские цыгане.

Три судьбоносные встречи

Сколько замечательных талантов по всему свету сгинули в непризнании и неизвестности только потому, что им никто не помог показать себя людям! Джанго Рейнхардту в этом смысле повезло. Вначале его пригласил в качестве аккомпаниатора Жан Саблон — французский певец с мировым именем. Затем он встретился со скрипачом Стефаном Граппелли. Вместе они создали один из самых влиятельных европейских джазовых бэндов «Quintette Hot Club de France».

Название «Квинтет» получил в честь первого в Европе джазового клуба. Его генеральный секретарь Шарль Делоне стал организатором концертов и записей Джанго Рейнхардта, а также написал биографию музыканта. В ней Делоне дал базисные очертания жизни Джанго — детские путешествия в цыганских караванах, огонь, оставивший в то время уже виртуозного скрипача с изувеченной рукой, легендарный нрав и великодушие, а также собрал множество историй из его бурной жизни, например о том, как Джанго смог вырваться из тюремного заключения с помощью серенады, сыгранной полицейскому на гитаре.

Именно Шарль Делоне, один из самых авторитетных в мире джаза критиков и продюсеров, сделал Джанго общепризнанной звездой джаза.

Вторая мировая война

Во время войны Джанго активно концертировал в Париже и других городах Франции. Тут важно помнить, что это было время «цыганского геноцида», который устраивали нацисты. В этой связи показательна история о том, как считавшаяся «гениальной» любимица фюрера Лени Рифеншталь в 1940-1942 году снимала фильм «Долина». В качестве статистов по договору с СС ею были задействованы 120 заключённых цыган. Рифеншталь лично отбирала их в лагерях, не заплатила им за работу и ничего не сделала, зная о предстоящей депортации их в Освенцим, где они все погибли.

Однако Джанго до какого-то времени не трогали. Есть мнение, что музыканта негласно опекал друг Делоне и тоже мировой джазовый авторитет Дитрих Шульц-Кён, в то время бывший офицером люфтваффе.

Читайте об этом интереснейшем человеке и вообще об атмосфере того времени в нашей публикации Дитрих Шульц-Кён, или История одной фотографии

Гимн французского Сопротивления

Джаз — это музыка свободных людей. Шарль Делоне к тому же был активным участником Сопротивления. Hot Club de France – одним из центров подполья. Не удивительно, что музыка Рейнхардта пользовалась популярностью среди патриотически настроенных французов. А его джазовый шедевр «Облака» («Nuages»), записанный 1 октября 1940 года, стал одним из гимнов французского Сопротивления.

Наш партнёр: Студия гитарной аранжировки  Guitarproduction Studio

P.S. «Облака» больше известны как инструментальная пьеса. Но есть и песня. Предлагаем вам её на десерт. Текст на французском написал в 1942 году поэт-песенник Жак Ларю (Jacques Larue), кстати, начавший свою карьеру с песни «Mon village au clair de lune» (Моя деревня в лунном свете), созданной совместно с композитором Жаном Лютесом для того же самого Жана Саблона.

Поёт Натали Доун Кнутсен и джаз-команда из Колифорнии «Pomplamoose»