AB OVO. Або ж про батьків-засновників міста Суми

Їм доручав нарід свою долю, шукати її в далекій чужій стороні. Їх повинна була добре знати уся ватага переселенців, здаватися на них, покладати на них надію яко на певних, розумних, жвавих, завзятих своїх проводирів та спорудників у громадських справах. Тим то і ми повинні тепер споминати про них і їх діяльність для народа з великою шаною та подякою і яко-мога закріпити пам’ять про них там, де вони працювали.

Д.І.Багалій

defaultЯк відзначав свого часу радянський академік Ліхачов, наші уявлення про історію складаються здебільшого із міфів. Спотворення історії на догоду ідеології – це окрема тема розмови. Міфи породжуються як браком об’єктивної інформації, так і звичайнісіньким невіглаством, коли за трактування подій далекого минулого беруться люди нефахові, а подекуди – демагоги та графомани. Намагання проектувати сучасність на події минулих століть, без урахування комплексу причин та передумов того чи іншого явища, тяглості хронологічного ряду та бодай мінімального комплекту історичних осіб призводить до того, що подібні «дослідження», що зазвичай ґрунтуються на фрагментарних уламках історичних фактів, являють собою м’яко кажучі суб’єктивні спроби реконструкції, а висловлюючись прямо – звичайнісінькі фантазії.

Питання обставин заснування Сум актуалізувалося не з нагоди чергової річниці міста, котру за усталеним радянським звичаєм відзначають 2 вересня, а на мою думку, радше було привнесена ззовні. Почалося воно, немов за рухом чарівної палички з появою чужинецького проекту «Памятника родителям» і листа голів дев’яти вельми специфічних громадських організацій, чия діяльність де-факто має таке ж відношення до історії, як морська свинка до моря і свиней. Назва проекту асоціюється з антихристиянською т. зв. ювенальною юстицією, поширеною у США та деяких інших західних державах, котра передбачає наявність у дитини не батька і матері, а “батька № 1” та “батька № 2”. Звичайно, що для традиційного суспільства подібні “новини” звучать шокуюче.

Необхідно категорично наголосити на тому беззаперечному факті, що за останні 350 років ані російська дореволюційна, ані радянська чи, тим більше, сучасна українська історіографія не ставили під сумнів першість осадчого Гарасима Кондратьєва у справі заснування м. Суми. Наскільки мені відомо, донедавна більшість підписантів зазначеного звернення дотримувалися такої ж точки зору, або ставилися до цього питання цілком індеферентно. Коли на початку 2000-х років тодішній голова обласної державної адміністрації В.П. Щербань запропонував встановити пам’ятник осадчому Кондратьєву, серед численних проектів не було запропоновано жодного, де була б стандартна композиція із знайомою за сталінсько-хрущовськими часами парою “навіки разом”, клонованою по всій Україні у металі, граніті та (найчастіше) гіпсі. На той час не пролунало жодної пропозиції стосовно “подвійного батьківства” – хіба що комуністи виступили взагалі проти вшанування Кондратьєва.

Цілком закономірний подив викликає і жвава протидія спробі перейменувати сумську вулицю Кірова (Кострікова) на честь козацького полковника. Чим не влаштував Кондратьєв, котрого, як за життя, так і століття потому характеризували переважно як ревного “слугу государєвого”? Напевно тим, що “малорос”? Але ж окрім вшанування осадчого є і нагальна потреба повернення історичних топонімів і гідронімів – хоча б і тім самим річкам Сумі та Сумці, які власне і лягли в основу назви міста. І що характерно, існуює законодавче підґрунтя для такого перейменування – адже Указ Президента України від 4 січня 1995 р. № 14/95 ніхто не відміняв!

Україна прямує в Європу, котра, попри інтеграційні процеси, високо цінує шанобливе ставлення суспільства і держави до історії та традицій, вбачаючи у цьому ознаку стабільності та мудрості, опертих на віковий досвід попередніх поколінь. Натомість, як в Україні вцілому, так і на Сумщині зокрема, суттєво бракує об’єктивних історичних знань, доступних пересічним громадянам. Це призводить до використання недолугих заяложених штампів радянської доби, свідомого й несвідомого перекручування фактів, а подекуди і відвертої міфотворчості.

Запобігти маніпуляціям масовою свідомістю довкола окремих історичних питань має змогу лише належним чином організована масова просвітницька робота. Звичайно, що її здійснення має відбуватися через певні видавничі проекти, соціальну рекламу та телепередачі. І хоча їх відсутність у місті Суми заперечувати важко, проте у середовищі краєзнавців-аматорів і видавців чомусь спостерігається тяга до пізніх імперських часів, але аж ніяк не намагання звернутися до епохи появи та становлення міста. Про засновника міста під час щорічних урочистостей, котрі проходять 2 вересня, ніхто не згадує, неначе у часи сталінської диктатури про репресованого члена родини. Офіційні делегації у цей день покладають квіти до пам’ятника підприємцю Харитоненку, котрий у переважній більшості випадків виступав не як меценат, а як спонсор. Особливо вражають величезні бігборди з “нагородами сім’ї Харитоненків”… Про Кондратьєва ж нагадує хіба що порепаний із облізлою фарбою гісовий барельєф на Воскресенському храмі та нещодавно повернуте дореволюційне ім’я невеличкому провулку неподалік Троїцької вулиці.

З огляду на все вище наведене, зайвим буде наголошувати на актуальності інформації про те далеке XVII століття , коли на місті злиття трьох річок постали Суми.

Передумови заснування міста були докладно викладені мною в монографії «Нариси військової історії України. Сумський слобідський козацький полк 1659-1765 рр.», рецензентами якої виступили два доктори наук. Книга виграла конкурс Державного комітету телерадіомовлення, котрий і профінансував її видання, а у травні 2009 р. на Всеукраїнському рейтингу “Книга року – 2008” у номінації «Минувщина» вона посіла восьму позицію. Завдяки київському меценату Ростиславу Мартинюку це видання є в кожній бібліотеці міської бібліотечної мережі, а тому про певні аспекти, котрі за браком місця неможливо викласти на шпальтах часопису, читачі можуть дізнатися саме там.

Отже, почнемо з документів та їх коментарів.

Першим джерелом, що стосується заснування Сум, є чолобитна переселенців з м. Ставища Білоцерківського полку, адресована московському царю Олексію Михайловичу з проханням дозволити оселитися їм на Берлицькому городищі. Подана вона була 24 червня 1655 року. Ініціатором подання звернення був путивльський воєвода М.О. Зюзін. Осадці послали до царя 3 ходоків із нижче наведеною чолобитною про надання дозволу на поселення.

0101(1) Царю государю и великому князю Алексею Михайловичю всеа Великия и Малыя Росии самодержцу бьют челом халопи твои бедныя и розореныя от ляхов и от татар города Ставища черкасы атаман Герасимка Кондратев и редовне козаки всех сто человек в нинешнем государь во 163-м году в великие говейны пришли мы гонитвой из за Днепра на твою царскую неизреч[е]ную милость з жанишками и з детишками и приш[ед] стали на Псле реки подле речки Суми на Берлицкомь городищи и пришод мы халопи твои в Путивль били челом тебе государь а в сьезжей избе боярину и воеводе Никите Олексеевичю Зюзину подавали челобитную нам халопем твоим бедныи розореным на тех ме[стах] построитца вечно дворищками и пашенною землей и сенными покосы а та государь земля городищо Берлицкое промеж Путивльскоґо уезду и Каменск[им] верст, пошти десят и по петидесят лежит в [пус]те и твой государев боярин и воєвода Никита Алексеевич Зюзин скозал нам халопем твоим бейте д[е] челом праведному государю на те мести и мы х[оло]пи твои без твоего государева указу дворишками ст[роит]ца и пашни пахат не смеем милосердий государь и великий князь Алексей Михайловичь вусеа Велик[ия] и Малыя Росии самодержец пожалуй нас халоп[ов] свох бедных и розореных вели государь нам бедным на местех на реке на Псле подле Сум речки на Берлиц[ком] городищи вечными домишками построитца и па[шню] распахиват чтоб нам халопем твоим стоюч[им] в том месте на поле з жанишками и з детишками им де не погинут голодною смертью не померети бы твоей государевой службы не отбыт царь государь смил[уйся].

163-го году июня в 24 день

26 червня 1655 р. на чолобитну було отримано позитивну санкцію окольничого Івана Гавреньова.

Варто зауважити кілька важливих моментів. Перше: специфічна бюрократія Московської держави XVII ст. охоплювала майже всі сегменти державного та місцевого життя і мала вкрай жорстку регламентацію. Самопринижувальна форма звернення до зверхників, санкціонування ними навіть дрібних справ місцевого життя були непорушною аксіомою. У тогочасних документах менше звертали увагу на пунктуацію, точність географічних назв і реальних фактів, а тому навіть пряму мову кореспондентів не варто сприймати дослівно. Чи не наголовнішим у офіційній чолобитній, тобто зверненні до вищої владної інстанції, було точне викладення титулу адресанта, а також вище згадувані самоприниження та «раболєпіє». Найкращим доказом цього є просте порівняння «чолобитних» до Москви та внутрішніх документів Сумського слобідського козацького полку. Різниця мов, убогості й «барвистості» стилістики письма, і навіть літочислення (від Створення Світу та від Різдва Христового) обумовлювалися навіть тим, що для їх написання спеціально утримувалися різні писарі – «московський» і «козацький». Принаймні автор не може уявити тогочасного пересічного «государевого человека», котрий у своїй мові широко використовує латинізми та полонізми, а також апелює до моральних авторитетів – «людей годних і у вірі сильних». Для тих хто особисто хоче пересвідчитися, раджу прочитати тестаменти Гарасима Кондратьєва 1694 і 1696 років або універсал його сина Андрія від 1691 року. Варто не забувати, що рід однакових літер у тогочасній російській і українських мовах теж читалися по-різному.

 Их Царского Пресветлого Величества стольник и полковник сумской Андрей Герасимов.

Всем в обещ и каждому зособна, кому видать о том належить, а особливе старшине Белопольской, знайдущимся, яко впредь будучим, ознаймуим. Иж за просьбою ворожбянского жителя Федора Чернявского, поволили есми владеть ему гайком, о котором в него был спор с сотником белопольским, потому ж сотник упирался в то не належно, хотячи его оттоль витиснуть з злости, который в Белопольском уезде в урочищах, едучи от гребли Григорьевой, на горе против луки Роспустнова, по правой стороне, до Човпилова леса и по лес же Лазаров до Костьева и Хрущова лесков и до Роспустнова луки. А тот гайок он, Чернявский, занял за ведомом нашим, по своей черкасской обыкности; а що сотник упирался в том гайок, и в розыске объявилось, же – он упирался напрасно. По его просьбе и, по прислуге его войсковой, наибарзей же яко никому то не в даче, ему,

Чернявскому, тем гайком владеть и к пожитку своему уписать поволилисма. В чем для певности письмо се наше с притеснением печати нашей войсковой ему Чернявскому выдать рассказали смо. В року ниженастоящем 1691. Августа в 8 день.

Вышеписанный стольник и

Полковник сумский.

 Збірігся й один універсал на сотенний уряд (подається у осучасненій транскрипції).

Общетовариство тамошнє і посполітий народ, по вичитанії сього нашого наказу, принявши себе за послушеньство і учтивость, також і він новозибраний сотник повинен бути у товаристві, яко старший, добро чтити, а противного і ослушного карати…

 

Процес осадження громад переселенців на прикордонних землях Московщини теж був розписаний до дрібниць, порушувати які було вкрай небезпечно. Царський указ від квітня 1656 р. констатуючи, що «атаман Гарасимко Кондратев с товарыщи пятьсот человек построились де они на Берлицком городище на реке на Псле подле речки Сумы», пропонував наділити осадців орною землею, сіножатями та лісними угіддями, а також направити з Путивля

“дворянина добра[,] подячево а с ними путивльських служилых людей колко есть пригоже а велено им на Псле и речке Суме в котором месте пригож для береженя от приходу воинских людей поставит острог против иных черкаских острожков”.

Вказівка про відрядження служилих людей цілком відповідала тогочасній стандартній процедурі заснування нових населених пунктів на “государевой украине”. З огляду на те, що Московська держава не в змозі була самостійно забезпечити утримання навіть незначних прикордонних містечок, основна надія покладалася виключно на “черкас” – українських переселенців. Наприклад, м. Охтирка, що перейшла від Речі Посполитої “під цареву руку” у 1647 р. внаслідок делімітації кордону, вже 1650 р. була полишена служилим гарнізоном, а життя у покинуте місто вдихнула українська переселенська громада в 1654 р.

Однак, попри все, територія нинішньої центральної та східної Сумщини, що стояла поруч із вкрай небезпечними Свинячим, Бакаєвим, Сагайдачним і Муравським шляхами-сакмами, перебувала під царевою юрисдикцією, а тому, бодай номінально, тут мала бути представлена центральна влада в особі городового воєводи-дворянина, піддячого-канцеляриста та невеликої служилої залоги.

Терміни “воєвода” та “піддячий” у пересічного сучасника асоціюються відповідно із середньовічним полководцем та церковним служкою. Натомість у XVII ст. номенклатура як військових, так і цивільних московських посадовців не вирізнялася особливою оригінальністю, а тому навіть напівцивільний прикордонний урядовий комісар носив такий войовничий “титул”. З огляду на те, що найбільш освіченою частиною московського суспільства тривалий час було духовенство, то навіть найвищі урядовці, що працювали у вищих виконавчих владних структурах (Боярська Дума, прикази, розряд-полки тощо) носили найменування дяків, а чиновники щаблем нижче – піддячих. Як перші, так і другі до клерикальної ієрархії не мали жодного відношення.

Таким чином, станом на квітень 1656 р. сумські осадці були поселені і навіть мали “острожки” – невеликі укріплення. Факт існування елементарної фортифікації у 1655-1656 рр. підтверджує сумський дослідник-пам’яткознавець Євген Осадчий, який, здійснюючи епізодичні археологічні спостереження будівельного котловану під час реконструкції вулиць Соборної та Воскресенської (2002-2003 рр.), на підставі виявлених решток зробив висновок, що перші фортифікаційні споруди на Козацькому Валу Сумського городища були споруджені у 1655-1656 рр., принаймні до прибуття воєводи Кирила Юрійовича Арсеньєва. На його думку це первісне укріплення на півночі було обмежене місцем, де стрілка мису відділена від плато значним перепадом висоти, а з південного – ровом у районі сучасного провулка Терезова, який

“з’єднував два яри, відрізаючи таким чином мис у найвужчому місці”.

Висновки Осадчого виглядають цілком логічними, адже не можливо уявити, щоб значне поселення два роки існувало поблизу традиційних татарських кочовищ, не маючи елементарного захисту.

Варто також враховувати ще одну особливість. Соціальне життя Слобідської України, що являла своєрідний прошарок з-поміж Гетьманатом та Московською державою, відзначалося широкоспектральним дуалізмом – у мові, побуті, правових і звичаєвих засадах і навіть особливостях мілітарної організації. Недарма відомий сучасний дослідник Володимир Маслійчук в одній із своїх збірок, присвячених Слобожанщині XVII-XVIII ст., дав вельми влучну назву – “Провінція на перехресті культур”.

Подвійною сутністю відзначалися і слобідські міста. З одного боку вони були центрами, довколо яких з кінця 1658 р. формувався специфічний полково-сотенний устрій, осердями полкового реґіменту, а з іншого – являлись “государевим” форпостом на кордоні із Диким Полем. Для покозачених українських осадців місто було торгівельно-ремісничою оазою серед ворожого степу, своєрідним наріжним каменем у справі господарського освоєння незайманої округи і, зрештою, місцем відпочинку перед систематичними походами по відбиттю турецько-татарської агресії. Натомість на той же самий населений пункт царські урядовці покладали відмінні завдання: репрезентація царської влади, облік наявних збройних формувань, закладання речових і продовольчих магазинів на випадок широкомасштабного вимаршу на південь та впорядкування українського права земельної займанщини, щоб бодай формально наділяти «черкас» землею від імені царя.

Згодом міста стають центрами збору місцевих податків і митних зборів (адже кордон із Гетьманатом ніхто не відміняв аж до 1783 р.). Той же самий “вітчим” Арсеньєв, протягом першого року перебування знімав із щойно переселених людей натуральний податок дьогтем, а у 1658 р. заборонив спорудження солодовні у Сумах.

Відповідно до зазначеного, населення слобідського міста теж ділилося на дві частина. Більша, козацька, з мілітарної точки зору являла собою легкокінне мобільне формування з легким же стрілецьким озброєнням та 2-3 малокаліберними польовими гарматами. Поєднуючи в собі архетипи воїна-кочівника та землероба, українці на додаток до справи військової займалися землеробством і промислами. У правовому відношенні вони керувалися сумішшю звичаєвого та Магдебурзького права (“черкасскими обыкностями”) і підпорядковувалася владі полковника, а у духовній сфері – прийшлим з-за Дніпра священикам з їхньою “київською наукою” та українськими стародруками Святого Писання.  Завдяки своїй пасіонарній енергії, ці піонери слобідських степів протягом більш ніж 50 років заселили й освоїли величезні і колись безлюдні території.

На відміну від цієї складової, московська меншість виконувала радше представницько-спостережні функції, маючи у підпорядкуванні вкрай незначну кількість пушкарів, рейтар чи стрільців, які складали скоріше воєводський ескорт, своєрідну службу зв’язку та оповіщення, артилерійську команду, стаціонарний гарнізон аніж активно діюче військове формування. Для забезпечення вартування острогу з числа місцевих осадців на 1-2 роки винаймалися “черкаси городової служби” (ворітники, сторожі, затинники тощо), які підпорядковувалися воєводі тільки у службових питаннях. На відміну від козаків, у походи воєводський гарнізон не ходив, натомість утримував у “могазєйнах” і казенних погребах стратегічні запаси зерна, солі, фуражу, пороху, свинцю та зброї на випадок прибуття на кордон значних формувань царського війська. Деякі зразки складованої зброї були занадто специфічними, наприклад бердиші, і козаками ніколи не використовувалися.

На противагу “черкасам полковой службы”, котрі здійснювали активний спротив татарським нападникам, урядові гарнізони трималися лише на випадок ворожої облоги, непритаманної для тактики чамбулів кримчухів. Характерним було навіть те, що крім загальнообов’язкового спорудження острогу з артилерійським «нарядом», вістовим дзвоном і офіційною спорудою (“приказною ізбою”), одночасно споруджувалася й окремішня церква, настоятель якої призначався із санкції царя. Воєводі ж “черкаси полкової служби” не підпорядковувалися і могли піти на відвертий конфлікт у разі його зловживань. Так принаймні трапилося у 1661 р. із Умаєм Шамордіним, котрий привласнював державні кошти, спрямовані на оплату “жалування” козакам за здійснені походи.

Як бачимо, у слобідському місті фактично паралельно існували дві громади, що суттєво різнилися одна від одної. “Острог”, що мав бути споруджений на новій “осаді” за указом, не мав відношення до укріплень “черкаського” ретрашементу (посаду) і мав слугувати опорним пунктом московської адміністрації на небезпечному прикордонні із Диким Полем. Спорудження таких фортець відбувалося за чітким регламентом. Призначався відповідальний службовець, якому надавався невеликий озброєний підрозділ, а для безпосереднього будівництва залучалося місцеве населення. У новозведеному острогу зводилась церква, до якої призначався священик, так звана “съезжая изба” (адмінбудинок), з Пушкарного приказу доправлявся “наряд” (гармати) з припасами та вістовий дзвін. Це можна простежити на прикладі порубіжної фортеці Дригайлів, яку близько 1644 р. Річ Посполита передала Московщині. Зауважимо: озброєння урядового острогу до гармат майбутнього козацького полку не мало жодного відношення. Збереглися й чіткі інструкції для новопризначених воєвод слобідських міст, які мали виконувати представницькі функції.

Указом від 1 липня 7164 (1656) р. до Сум для спорудження острогу призначається Кирило Юрійович Арсеньєв, якому мали виділити служилих людей “наряд и пушечные припасы”. 52 служилих були надіслані Арсеньєву аж із Обояні. Зусиль такої кількості людей не те що для спорудження усього міста разом із “черкаськими” дворами, а навіть фортеці, явно не вистачило б. Певний час пішов на заготівлю дубового лісу, а, з огляду на численні рукава Псла та оточуючі болота, возили його безумовно взимку, коли крига дозволяла прокладати короткі санні шляхи. 7 серпня 1657 р. Білгородській стіл Розрядного приказу отримав доповідну воєводи Арсеньєва, написану від першої особи, де йшлося про зведення фортеці та наділення «черкасів» земельними ділянками. Як зазначено приказним канцеляристом на звороті документу, 10 лютого 1658 р. “Сумина города с черкаским отаманом Гарасимом Кондративым” до Розрядного приказу в Москви було доправлено чолобитну Арсеньєва про завершення будівництва фортеці. Звіт було зачитано царю, від Кондратьєва отримано список “книги строельной и чертеж взят с запискою”.

Як визначив відомий дослідник Слобожанщини Віктор Юркевич, автором “строельных книг” м. Суми був “черкащанин” Яків Стандарний, а Кондратьєв, перебуваючи у Москві, клопотав про відшкодування сумцям збитків за коней, яких вони втратили на важких роботах при перевезенні дубових колод під час спорудження фортеці. Про яких “сметчиков”, “архитекторов” і “проектировщиков”, що начебто прибули разом із “опытным менеджером” Арсеньєвим може бути мова? Але саме про них і писали нещодавно в одній із сучасних сумських газет апологети цього нащадка чінгізідів.

Свого часу, оглядаючи після відомої битви 1709 р. міські укріплення Полтави, цар Петро І дивувався тому, як така, на його думку невидатна фортеця, зведена за “козацьким звичаєм”, змогла витримати численні штурми каролінгського війська. Учень голландської школи, він засвоїв військово-інженерні канони, вироблені на пласких нідерландських рівнинах, де за нестачею рельєфних перепадів, оборона вимушено ґрунтувалася на штучних земляних спорудах: валах, бастіонах, редутах і т. ін. Козацька ж інженерна традиція вдало використовувала наявні природні перешкоди (пагорби, яри та водоймища) та штучні земляні споруди. Про це яскраво свідчать абриси Сумської фортеці, що повторюють вигини мисоподібного пагорбу у межиріччі Суми, Сумки та Псла, штучні водойми, утворені дамбою і відповідно розливами Суми та Сумки, а також кутові «роскати» та насипна тераса й частина валу у північній частині замку. Завчасного проекту спорудження фортеці вимагало лише у випадку наявності ідеально рівної місцевості, а Стандарному ж, на нашу думку, залишалося лише скласти креслення вже готового “Суминого городка”, прив’язаного до умов місцевого рельєфу та річок.

З огляду на вище наведене та зазначений дуалізм слобідського життя, цілком слушним виглядає наступні питання. Хто зрештою має вважатися засновником Сум – осадчий Кондратьєв чи воєвода Арсеньєв?

Що розуміти під власне Сумами: “острог” з воєводською ізбою, вхід до якої на випадок “шатостєй” українців захищала гармата, чи посад, де мешкала переважна більшість населення?

0109Кондратьєв, привівши на старе городище людей, викохав чотирьох синів (котрі, до речі, всі загинули внаслідок бойових дій), проливав власні піт і кров, розбудовуючи та захищаючи цей край і, зрештою, був тут похований. На противагу йому, воєвода Кирило Юрійович, який зрештою був не таким осоружним, як його наступник Шамордін або перший харківський воєвода, відбувши тут службу тривалістю неповних два роки, був невдовзі відряджений до чергової ойкумени та нічим більше не відзначився. Навіть у дореволюційних виданнях він згадується не як будівничий Сум, а лише як ординарний сумській воєвода, котрі змінювалися кожні два роки.

Думаю, всім цілком зрозуміло, що Арсеньєв, виконував лише функції “государева ока” при спорудженні “черкасами” Сумського острога, які, крім того, що склали креслення, відзвітували у Розрядному приказі, та ще й вимагали компенсувати понесені збитки. Як свідчать численні описи Сумської фортеці, котрі періодично складалися воєводами при передаванні справ наступникам, укріплення швидко прийшли у занепад і роками(!) лишалися бездоглядними. Останнє, до речі, дуже кидається у вічі при дослідженні тогочасних документів. Козаки, подібно до давніх римлян, у протистоянні з татарами сподівалися не на фортечні “тараси”, а на силу власної зброї. Тим більше, що ординські чамбули були переважно малочисельними і розраховували на неочікуваний “ґвалтовний” напад на беззахисне населення. Полковнику було мало справи до “острогу”, а воєвода власними незначними силами, котрі зменшувалися рік від року, дати лад 27 баштам із куртинами, оточуючим валом і ровом просто не міг. Тільки уявіть: розмір Сумської фортеці по поздовжній осі сягав 746 м, що дорівнювало довжині московського Кремля!

Зрештою, ситуація змінилася хіба що після 1706 р., коли воєводу було відкликано, а всю владу у Сумському полку передано полковнику Андрію Кондратьєву. З часом, уже в середині XVIII ст. сумські укріплення остаточно втратили своє значення, а “демілітаризований” Козацький Вал заселили купці, ремісники та прості міщани. Від російського служилого населення згідно перепису 1732 року у м. Сумах залишилося лише 14 родин. У першій третині ХІХ ст. від колишньої фортеці, як і від її озброєння та воєвод, не лишилося й сліду, а місто Суми, осаджене ставищанським “викотцем” продовжувало своє життя…

Чи лишився по Арсеньєву бодай якийсь переказ або легенда, як про старого Кондратьєва? Можливо, якась парсуна, чи схвальний відгук або проста згадка у царських указах (якщо не рахувати відряджень)? І як можна порівнювати козацького полковника, що небезпідставно претендував на гетьманство і був відомий від Львова до Москви та від Перекопу до Запоріжжя, з дрібним чиновником-наглядачем? Про невисокий статус Арсеньєва красномовно свідчить варіант написання його імені чиновниками з Розряду: “Кирил Юрьев сын Арсеньев” (а не “Кирил Юрьевич”).

Гадаю, що відповідь стосовно ідентифікації батька-засновника нашого міста цілком очевидна.

Наостанок нагадаю місцевим журналістам, які послуговуються практикою “переписування з переписаного” і всім іншим, котрі “сужденья черпают из забытых газет времен очаковских и покоренья Крыма” не плутати сумського козацького рейментаря Гарасима, котрий через своїх дітей і онуків породичався із усією елітою Гетьманщини та аристократами Речі Посполитої, із двірником Гєрасімом з тургєнєвського “Му-му”. Майже до кінця 1670-х років у переважній більшості урядових московських документів він пишеться на український штиб саме як “Гарасим Кондратієв”, іменуючи самого себе Гарасимом Кондратійовичем.  А простим аматорам і шанувальникам регіональної історії можна порекомендувати звертатися лише до літератури наукової та першоджерел.

Ще про історію козацької України: Позитивні наслідки періоду Руїни

 

 

 

 

 

1 балл2 балла3 балла4 балла5 баллов (2 голос, оценка: 5,00 из 5)
Загрузка...

Читайте ещё по теме:


комментариев 14

  1. Сергей Тихенко:

    Хороший, добротний, оснований на фактах матеріал. Є, звичайно, суб»єктивність певна у подачі автора, а у кого її немає? На жаль, більшість читачів тект не осилять. Прикмета нашого часу- не читати текст більше сторінки…

  2. Игорь Касьяненко:

    Ми, коли це друкували і не розраховували на більшість. Мені — цікаво. Я зміг ))
    У мене питання. Якщо Кондратієв був ГАрасим, чому його син був вже ГЄрасимов ?

    • Александр Ильченко:

      В те времена на орфографию не очень обращали внимание, даже в этой работе об этом говорится. Думаю это просто разговорные варианты одного и того же имени. Каждый писарь по своему писал, как говорил. Учебников языка доктора наук не писали, правил тоже не формулировали. Удивляюсь что нету еще «Гирасима».

      • Игорь Касьяненко:

        А от «Гирасима» уже совсем рядом и «Хиросима» smile
        Более того! Во времена основания Сум даже в Московии было в ходу фрикативное «г» — то есть «Гирасима» и «Хиросима» — это одно и то же слово в разных транскрипциях.
        Таким образом, можно считать неоспоримо доказанным, что Сумы основала группа японских борцов сумо. Это объяснение наконец даёт правильно толкование многим сумским топонимам.
        Хотя надо заметить,что пришли наши японские предки не на пустое место. До этого тут уже существовало поселение, основанное примерно в 1070 году детьми одного византийского монаха-платоника. Звали его Михаип Псел. smile

        • Александр Ильченко:

          laugh *THUMBS UP*
          только разрез глаз у нас как-то приоткрылся за несколько сотен лет

  3. О.М.Корнієнко:

    Чому «Герасимов»? Якщо Ви звернули увагу, то універсал — це українсько-московський суржик, з тогочасними барокковими «заворотами». Цілком в стилі слобідського дуалізму. «Герасимов» необхідночитати, як «Герасимович». Крім того, переважна більшість і так незначної кількості тогочасних документів дійшла до нас у вигляді пізніших копій. Звісно, що при переписуванні старий текст часто адаптували до власного розуміння.

    • Игорь Касьяненко:

      Цікаво з цього приводу, чи взагалі існувало ім’я Гарасим? Польске або українське.. Є ще хтось інший з такими самими ім’ям? І

  4. Л. Федевич:

    Особлива подяка сумчанину, а тепер київському меценату — Ростиславу Мартинюку за видання монографії
    Олега Корнієнка «Нариси військової історії України. Сумський слобідський козацький полк 1659-1765 рр.».
    Вдячна також редакції АТС, що вони дали досить об’ємний, але добре структурований текст, бо не у всіх є можливість читати наукові видання чи періодику (як-то журнал «Пам’ятки України», № 4 за 2014 рік).
    Тепер у краєзнавців-аматорів і видавців значно розшириться світогляд і відпаде тяга досліджувати лише пізні (імперські) часи історії нашого міста, вважаючи це за прояви великого (а насправді лише місцевого) патріотизму.

    Ігоре, стосовно Вашого запитання, то я частіше зустрічала імена з літерою «е» : Герасим Смотрицький — український літератор, вчений, похідні від цього імені прізвища: телеведучої Герасим’юк (Ольга, здається), речника Ірини Геращенко, я вже не кажу про Герасима з «Муму»…

    І, нарешті, ще один момент: незаперечний факт вільного перекладу, наприклад, імені Мікеланджело як Михайла Ангела, мені зустрічався у виданнях 1920-х років, так що Беруля чи Боруля, Герасим чи Гарасим — віддамо першість традиції…

  5. artyukh:

    Дозволю собі проілюструвати статтю Олега Корнієнка кількома важливими документами.

    Чолобитна переселенців з містечка Ставище на Київщині, адресована російському царю Олексію Михайловичу, з проханням дозволити їм оселитися на місці теперішніх Сум.
    24 червня 1655 р.

    Царю государю и великому князю Алексею Михаиловичю всеа Великия и Малыя Росиї самодержцу бьют челом халопи твои бедныя и розореныя от ляховъ и от татар города Ставища черкасы атаман Герасимка Кондратевъ и редовые козаки всех сто человекъ в нинешнем государь во 163-м году в великие говейны пришли мы гонитвой из за Днепра на твою царскую неизреч[е]ную милость з жанишками и з детишками и приш[ед] стали на Пъсле реки подле речки Сумъ на Берлицкомъ городищи и пришод мы халопи твои в Путивль били челом тебе государь а в сьезжей избе боярину і воеводе Никите Олексеевичю Зюзину подавали челобитную намъ халопем твоим бедным и розореным на тех ме[стах] построитца вечно дворишками и пашенною землей и сенныями покосы а та государь земля городищо Берлицкое промеж Путивльского уезду и Каменск[им] верстъ пошти десят и по петидесят лежит в [пус]те и твой государевъ боярин і воевода Никита Алексеевичь Зюзин скозал нам халопем твоим бейте д[е] челом праведному государю на те месты и мы х[ало]пи твои без твоего государева указу дворишками ст[роит]ца и пашни пахат не смеемъ милосердый государь і великий князь Алексей Михаиловичь вусеа Велик[ия] и Малыя Росиі самодержецъ пожалуй нас халоп[ов] своих бедных и розореных вели государь нам бедным на местех на реке на Пъсле подле Сум речки на Берлиц[ком] городищи вечными домишками построитца и па[шню] распахиват чтоб намъ халопем твоимъ стоюч[им] в том месте на поле з жанишками и з детишками им де не погинут голодною смертью не померети бы твоей государевой службы не отбыт царь государь смил[уйся]
    163 го году июня в 24 день 163 го июня въ 26 день по приказу околничего Iвана Офонасевича Гавренева велено тем черкасом селитца на Берлитцком городище

    Джерело: РГАДА. – Ф. 210. – Белгородский стол. – Оп. 12. – Столб. 405. – Л. 735, 735 развор.

    Опубліковано: Сумський обласний краєзнавчий музей: історія і сьогодення. Збірник наукових статей. – Суми: МакДен, 2005. – С. 47.

  6. artyukh:

    Указ російського царя Олексія Михайловича про призначення сумським воєводою К. Ю. Арсеньєва [1 липня 1656 року]

    Государя царя і великого князя Алексея Михайловича всеа Великия и Малыя и Белыя Росиї самодержца боярину нашему князю Григорью Семеновичю Куракину с товарыщи по нашему указу Кирилу Юрьеву сыну Арсеньеву велено от татарские украины на Сумине городище город внову строит і в томъ городе быт до нашего указу и для того дела Кирило Арсеньев с нашей службы отпущон к Москве и какъ Кирило Арсеньев к Москве приедет і вы б Кирилу Арсеньіву об отпуске на Сумино городище учинили по нашему указу а нашъ наказ велели ему из Розряду дать и служилым людемъ ыз городов с которых [то]го ж велел с нимъ в Сумине велели быть и наряду и пушечных запасов велели с нимъ в Сумино отпустит Івана Ржевского а Івану Ржевскому против Якова Хитрова да по нашему указу в Змеіве городище быт велено о том к намъ отписали с ыными нашими делы.
    Писан на нашемъ стану лета 7164 июля въ 1 день

    Джерело: РГАДА. – Ф. 210. – Белгородский стол. – Оп. 12. – Дело 394. – Л. 136.
    Опубліковано: Сумський обласний краєзнавчий музей: історія і сьогодення. Збірник наукових статей. – Суми: МакДен, 2005. – С. 50.

  7. artyukh:

    Указ російського царя Олексія Михайловича про наділення орною землею, сінними покосами та іншими угіддями отамана Г. Кондратьєва з 500-ма товаришами, які осіли на Берлицькому городищі [квітень 1656 р.]

    Лета 7164 года апреля въ день государь царь ї великиї князь Алексей Михайлович всеа Великия и Малыя и Белыя Росиї самодержецъ велел ехати в Путивль і в Путивльской уездъ для того в нынешнем въ 164 году в генваре билї челом государю царю і великому князю Алексею Михайловичю всеа Великия и Малыя и Белыя Росиї самодержцу черкаского города Ставища черкасы атаман Гарасимко Кондратевъ с товарыщи пятсот человекъ построилис де они на Берлицком городище на реке на Псле подле речки Сумы а пашенною де землею и сенными покосы і всякими угодї путивльцом владет не велет и государь бы ихъ пожаловалъ велел имъ о земле и о сенныхъ покосех и о всяких угодях велел имъ указ учинити и по государеву указу послана государева грамота в Путивль к боярину і воеводе к Никите Олексеевичю Зюзину да к дьяку к Никите Наумову а по той государевой грамоте велено имъ ис Путивля послати в Путивльской уездъ на реку на Псел и на речку на Суму дворянина добра и подячево а с ними путивльских служилых людей колко есть пригоже а велено имъ на реке на Псле и на речке на Суме в котором месте пригож для береженя от приходу воинскихъ людей поставит острог со всякими крепостьми против іных черкаских острошков а на пашню земли и сенных покосов і всяких угодей атаману Гарасиму с товарыщи велено
    (на цьому текст уривається)

    Джерело: РГАДА. – Ф. 210. – Белгородский стол. – Оп. 13. – Столб. 508. – Л. 97 развор., 98 развор.
    Опубліковано: Сумський обласний краєзнавчий музей: історія і сьогодення. Збірник наукових статей. – Суми: МакДен, 2005. – С. 48.

  8. Игорь Касьяненко:

    Спробував у голос сказати «Герасим». А потім — «Гарасим». Українською практично ніякої різници. А російською відчувається. Це все виникає за рахунок фрикативного «г». Тобто в ті часи, літери е і а в даному випадку можно було плутати, що ми і бачимо в наведених документах . Філологи таки звуки називають алофонами однієї фонеми

  9. О.М.Корнієнко:

    В «Лексиконі» я спеціально зробив виключення та примістив значення цього імені:
    ГАРАСИМ (грец. Гέρασμις від γέρασμιος – шановний, вельмишановний) – ім’я грецького походження, що означало «зрілий», «честный, або старческий, достойно почтен» (1627). Утворене від слів «шана» (первісно «вік»).
    Варіанти: ГЕрасим — російське, уерковнослов’янське, грецьке; ГАрасим — українське; Ієронім — латинизоване. Так що, не будемо плутати козака, двірника та барона Мюнхаузена…
    Дякую пані Федевич за теплі слова, але книга про Сумський полк вийшла в рамках Державної програми підтримки книговидання, як один із переможців конкурсу (а в травні 2009р. зайняла 8 місце в номінації «Минувщина» Нац. рейтингу «Книжка року — 2008»).
    Ростислав Мартинюк придбав за власні кошти книги для всіх бібліотек мережі м.Суми та районів.

Добавить комментарий

Ваш e-mail не будет опубликован.


6 + 6 =