Їхні долі свідчать, що принаймні в європейській частині тієї велетенської імперії, що канула у небуття, усі шляхи талановитих та активних так чи інакше пролягали через Україну.

Загалом, подібні панорамні ретроспекції завжди виводять на думку про те, яким неймовірно складним та взаємопов’язаним явищем є феномен homo sapiens, де мільярди окремих особистостей, об’єднані в єдиний живий організм, де поруч співіснують генії та лиходії, артисти та чекісти, літератори та стукачі, фізики та ідеологи масових фізичних розправ, безжальні володарі доль та лікарі душ людських…

Історія Таганрогу

Сучасний Таганріг («таган» — сосуд з вогнем, «ріг» – мис, що виступає в море, тобто мова про маяк) засновано 1698 року Петром Першим на місці стародавніх поселень як фортецю та порт Азовського моря. Ще за часів Хмельниччини більшість населення тут складали етнічні українці, що переселялися на вільні землі подалі від панських утисків та руйнівних військових дій.

Петро, між іншим, планував зробити Таганріг азовським Петербургом, тобто столицею імперії. Але «завдяки туркам» задум реалізовано не було. З 1711 року на Таганрожчині розташовувалася Нова Запорізька Січ, що перебувала у васальній залежності від османів.

І тільки 1774 року територія знову повернулася під владу російських деспотів.

Портом на Азові Таганріг таки став і згодом перетворився на типове багатонаціональне приморське місто з кількома діаспорами, серед яких на початку ХХ століття виділялися українська, грецька та єврейська. У 1920—1924 рр. місто та його околиці входили до складу УРСР.

Сьогодні переважна більшість мешканців пишуть себе росіянами.

Валентин Парнах, Микола Хвильовий, джаз та Європа

Валентин Парнах (1891-1951). Уродженець Таганрогу. Справжнє прізвище — Парно́х. Музикант, поет, хореограф. Гімназію закінчив з золотою медаллю. Численні таланти виявив ще у студентські роки. Приблизно 1915 року подався у мандри світом. Невдовзі став частиною паризької богеми, особливо її емігрантської складової. Існує навіть портрет Парнаха роботи Пабло Пікассо.

Мав двох рідних сестер. Сестра-близнючка Лізавета Тараховська ( по чоловіку)  — також літератор. Друга, Софія Парнок — «російська Сапфо» — поетеса, відома публічними романами з жінками, зокрема з Мариною Цвєтаєвою.

1921 року в Парижі Валентин Парнах заснував та очолив доволі епатажний літературний гурт «Палата поетів». Назва філігранно балансує на рівній відстані від «Палати лордів» Британської імперії та «Палати номер шість» ще одного уродженця Таганрогу — Антона Чехова. До складу об’єднання увійшли амбітні літератори-емігранти. Гурт формувався на елітарній основі, брали не усіх, у членстві  відмовили навіть одному з найталановитіших поетів еміграції Борису Поплавському.

У Парижі 1921 року Валентин Парнах вперше почув джаз. І зрозумів, з яким трофеєм хоче і може ефектно в’їхати у столицю держави ведмедів та балалайок. Вже 1922 року Парнах, маючи у багажі комплект джазових інструментів та ореол ідейного лідера паризьких поетів, прибув до Москви, зібрав джаз-банду свого імені та 1 жовтня 1922 року влаштував перший російсько-радянський джазовий концерт. 1 жовтня з того часу вважається днем народження російського джазу. Слово «джаз», до речі, придумав теж він, Валентин  Парнах.

Валентин Парнах

У 1922 році, перебуваючи на вершині популярності, Парнах завідував музичною та хореографічною частинами в театрі Мейєрхольда. І там разом зі своїм джаз-бендом брав участь у виставі «Дайош Європу!».

Це було дійство для червоних естетів, засноване на гротесках Іллі Еренбурга. Згідно сюжету, у Нью-Йорку повстали пролетарії. Їм на підтримку вирушили ленінградські гегемони. А щоб скоріше справа рухалася, радянські трудівники  швиденько побудували в Атлантичному океані тунель між Ленінградом та Нью-Йорком. Смисл назви був в експансії пролетарської революції в Європу та Америку.

Мейєрхольду цей прогин перед більшовицькою владою однаково не зарахували. 2 лютого 1940 року розстрільний вирок видатному режисеру було приведено до виконання. І це про людину, яка казала друзям, що з гімназійних років носить у душі мрію про революцію у самих крайніх її формах. Все так. Революція, як відомо, обожнює пожирати своїх дітей.

Щодо гучного успіху вистави «Дайош Європу!», то публіка загалом йшла не на очевидний агітпром, а на джаз-бенд Парнаха – носія нової революційної для того часу музики. А ще на молодих шикарних акторів — Марію Бабанову, Ераста Гаріна, Ігоря Іллінського, які виконували по декілька ролей, танцювали та постійно перевдягалися.

Однойменний слоган «Дайош Європу!» незабаром виринув у літературній дискусії, яку завели харківські літератори з ініціативи уродженця міста Тростянець Сумської області  Миколи Хвильового (1893-1933).

Але його вже було трактовано керівною партією саме як націоналістичний намір податися геть від Москви. У підсумку Хвильового почали щемити і таки довели до трагічного кінця. Це був початок доби Розстріляного Відродження. Розстріляного саме тому, що «Геть від Москви!» та «Дайош Європу!».

Детальніше про Миколу Хвильового і його час у нарисі: Микола Хвильовий. Романтик шаленої епохи  

У завершення теми джазу згадаємо, що в Україні, перший джазовий концерт відбувся лише 1925 року.  Грав колектив Юлія Мейтуса. З опису Остапа Вишні, котрий був присутнім на дійстві, складається враження, що публіка була  у шаленому захваті від модернової музичної  екзотики, а особливе захоплення викликав член бенду, який у якості засобу звуковидобування використовував відро. Хоча на думку деяких знавців з гальорки «відро було ненастроєне».

Потім Мейтус — до речі, фаховий класичний музикант — співпрацював у Харкові з театром Леся Курбаса «Березіль». 9 січня 1929 року там відбулася прем’єра мюзиклу «Алло на хвилі 477!», який вважається першим джаз-ревю в Україні.

Курбаса було розстріляно 3 листопада 1937 року в урочищі Сандармох.

Борис Подольский, або  Парадокс ЕПР

Борис Подольский (1896-1966) – фізик-теоретик зі світовим ім’ям. Народився в Таганрозі. Ще у гімназії демонстрував феноменальні математичні здібності. У 17-річному віці емігрував до США. Там отримав ґрунтовну освіту і знайшов себе в галузі квантової та ядерної фізики.

Борис Подольский

Під час Другої Світової війни перебував у США і передавав секретні наукові відомості радянській розвідці. Кажуть, що був єдиним, хто робив це не з ідейних міркувань, а за гроші. Навіть називають таксу у $300 за інформацію.

1926 року разом з Альбертом Ейнштейном та Нотаном Розеном сформулював «парадокс ЕПР» (Ейнштейна- Подольского–Розена). Суть парадоксу полягала у тому, що згідно до одного з головних положень квантової фізики — принципу невизначеності Гейзенберга — неможливо одночасно виміряти координату мікрооб’єкту та його імпульс. Але Ейнштейн з колегами запропонували уявний дослід, де це можливо.

Після публікації відповідної статті у науковому світі розгорнулася бурхлива полеміка. Лідер прихильників квантової механіки Нільс Бор заперечував Ейнштейну, той знаходив все нові і нові аргументи у відповідь на заперечення. У підсумку з’ясувалося, що вся проблема полягала у різниці розуміння поняття «стан частинки». Ейнштейн, стоячи на позиціях класичної фізики вважав, що стан частинки – це набір параметрів, які існують об’єктивно, незалежно від наявності спостерігача. А Бор дивився на це з точки зору квантової механіки, де лише поява спостерігача примушує частинку проявляти якийсь набір параметрів.

У підсумку багаторічного обміну думками наукова спільнота дійшла висновку, що головна користь дискусії полягала у тому, що сторони уточнили власні позиції і набагато більше зрозуміли самі себе, ніж то було до початку суперечки. Тобто за результатами змагань знову переміг… Декарт (1596—1650) з його славнозвісним закликом визначати значення слів:

…якби серед філософів встановилася згода щодо значення слів, то майже всі їхні суперечки було б припинено.

Щодо Бориса Подольского, то на початку 1930-х років він деякий час працював за контрактом у Харкові в Українському фізико-технічному інституті, разом з такими світилами світової фізики як: Лев Ландау, Володимир Фок, Поль Дірак (лауреат Нобелевської премії 1933 року) та Пауль Еренфест.

Ініціатором створення Українського ФТІ був уродженець Сумщини Абрам Іоффе (1880, місто Ромни – 1960, Ленінград), який у листі до голови РНК України Власа Чубаря писав:

Навесні я робив доповідь у Харкові про важливість саме в ньому заснувати Фізико-технічний інститут, аналогічний нашому в Ленінграді…. Таким чином, Харківський фізико-технічний інститут буде центральним для СРСР (і, ймовірно, для сусідніх держав-Естонії, Латвії, Польщі тощо), інститутом низьких температур та науково-технічною базою промисловості.

В українському публіцистичному просторі присутні численні повідомлення щодо літературного Ренесансу 20-х років ХХ  століття, пов’язаного з Харковом. Але  одночасно там відбувався і фізико-технічний ренесанс. У цих паралельних процесах присутня ще одна трагічна рима. Під кінець 1930-х, поруч з членами Розстріляного Відродження  репресовані були також і українські фізики. А з ними у 1939 році і сам Влас Чубар.

Надія Сиги́да

Надія Сигида (Малаксіано) — полум’яна революціонерка грецького походження. Народилася у Таганрозі 1963 року. Працювала вчителькою. Разом з чоловіком Якимом Сигидою брала участь у революційному русі, зокрема подружжя утримувало дома підпільну друкарню. 1885 року обох заарештовано.

Надія Сигида

Після вироку Надія потрапила на сумновідому Карійську каторгу. Там очолила протести проти свавілля тюремного начальства. Брала участь у голодуванні. Одного разу у якості акту спротиву вдарила по обличчю жандармського чина Маслюкова, за що отримала сто ударів різками по наказу самого Приамурського генерал-губернатора барона Корфа. Хоча щодо політичних тілесні покарання були заборонені.

У відповідь 8 листопада 1889 року Надія Сигида разом з трьома українками: Марією Калюжною з Лебедина (теперішня Сумщина), Марією Ковалевською (Дніпро) та Надією Смирницькою з Київщини прийняла смертельну дозу морфію.

Подія викликала гучний резонанс і примусила царський уряд піти на суттєві поступки політв’язням.

Одним із головних речників розголосу відомостей про Карійську трагедію став уродженець села Грабовське (тоді – слобода Пушкарна) Краснопільського району Сумщини відомий український поет-засланець Павло Грабовський, який ще на початку свого ув’язнення декілька місяців пересувався з Бутирської в’язниці до Сибіру одним етапом з Надією Сигидою.

У молодих людей виникли стосунки, сутність яких ми не знаємо. Відаємо тільки, що на багато років Надія стала для Павла чимось на кшталт Беатріче для Данте. Він присвячував Надії свої поезії і взагалі знаходився під впливом її духовної, перш за все, особистості, хоча вони ніколи більше не бачилися.

Чехов, Раневська та вишневий сад    

Антон Чехов (1860-1904) – всесвітньовідомий письменник та драматург. Вчився у одній гімназії з Борисом Подольским та Валентином Парнахом (у різні, зрозуміло, роки). Мав українське коріння. Детальніше про це у розділі «Юстас — Алексу, або Від сакури до вишні» нарису Український погляд  на культурний спадок імперії.

А. П. Чехов 1889 рік

Так склалося, що саме Чехов – єдиний з усіх світовий знаменитостей, написав захоплені слова про природу Сумщини —

Аббація і Адріатичне море чудові, але Лука і Псел краще.

Слобода Лука сьогодні — частина міста Суми.

Безсумнівно, що Беккет, Пруст і навіть сам Франц Кафка після відвідин Сум теж написали б щось подібне. Але вони на жаль до Сум так і не доїхали.

Фаїна Раневська (Фельдман, 1896 — 1984). Ця білоруська єврейка, уродженка Таганрогу та видатна російська акторка жодним чином з Україною не пов’язана, але сценічний псевдонім — Раневска взяла на честь героїні п’єси Чехова  «Вишневий сад».

Фаїна Раневська

А вишневий сад – це український національний сакральний символ. І ось тут нарешті ми дійшли до того, що об’єднує героїв нашої розповіді.

Їх об’єднує сад — вишневий сад, що стоїть десь на березі небесного Псла. І у ньому під вишнею, під черешнею, десь у вічності сидять собі парою за чаєм і закохано мріють про щастя всіх людей Павло Грабовський із Надією Сигидою.

А поруч ведуть нескінчений науковий диспут Абрам Іоффе з Борисом Подольским. А трохи далі імпровізують джаз та навперебій читають свої вірші Микола Хвильовий з Валентином Парнахом.

А біля чистого прозорого Псла на тлі мальовничих сумських краєвидів прогулюються під ручку Антон Чехов з Фаїною Раневською.

Так ми їх і залишимо.

Ще про український вплив на культурний спадок імперії у розповіді: Михайло Лермонтов, або Пригоди українок у Петербурзі

Леонід Кагадєєв

Народився на Сумщині в селі Михайлівка Лебединського району (за іншою версією —  у хуторі Ново-Михайлівка поблизу Сум). Походив з дворян.  Закінчив Олександрівську гімназію в Сумах. Викладав музику в Сумському Михайлівському кадетському корпусі, першій жіночій гімназії та в приватній музикальній школі Наталії Чурилової – дружини директора державного сумського банку Олександра Чурилова.

Історичне тло

На початку ХХ століття у зв’язку з виникненням нових підприємств кількість населення міста Суми швидко та суттєво збільшувалася, починаючи з 27564 за переписом 1897 року до приблизно 50 тисяч у 1913-му. Переважну більшість мешканців складали робітники місцевих заводів, фабрик та ремісничих майстерень. Праця на капіталістичних підприємствах була пекельною – 12-14 годин на день, а після початку Першої Світової війни ще й без вихідних.

Центр, де жили промисловці, купці, інженери, лікарі, банківські та державні службовці, а також нащадки (переважно збіднілі) дворянських династій був більш-менш обладнаний благами цивілізації – бруківка, електрика, водопровід, телефонний зв’язок. Але вже за декілька кроків у бік починалася глухомань.

Для культурних розваг існував театр, якість постановок у якому, судячи зі спогадів Чехова та Купріна, залишала бажати кращого.

Спільно зі зростанням загальної кількості населення збільшувався і той невеличкий прошарок місцевої інтелігенції, котра прагнула долучатися до справжніх мистецьких цінностей. А ще між інтелігентів, особливо дворянського роду, була поширена практика безкорисного служіння народу. Як наслідок, в Сумах, попри все, виникали початкові загальноосвітні та музичні школи, аматорські театральні трупи, літературно-мистецькі об’єднання. До їх складу поступово входили і жителі тих навколишніх сіл, які сьогодні вже є частинами міста.

Таким чином невеличка кількість потенційної публіки культурних заходів повільно, але невпинно зростала. Одночасно ріс і попит на музичну освіту класичного штибу.

Музичне училище в Сумах. Хронологія  виникнення

В 1917 році Леонід Кагадєєв у приміщенні школи Чурилової відкриває перше приватне музичне училище, до складу якого входить три відділення: дитяче, доросле та спеціальний 4-річний курс.

Садиба Чурилова

20 листопада 1920 року у Сумах на базі училища Кагадєєва, «Кружка педагогів» та студії при «Палаці Праці» організовується державна освітня установа музичного профілю з класами: «спеціального роялю», сольного співу, скрипки, віолончелі, духових інструментів, «обов’язкового рояля», теорії музики, сольфеджіо. Першим директором закладу, що діє при відділі Народного Освіти, призначають Леоніда Кагадєєва.

З листопада 1921 року нова культурна інституція розташовується у трьох кімнатах торговельного приміщення на Воскресенській вулиці №3 (садиба Чурилових у той час вже націоналізована) і отримує назву «Сумська музпрофшкола». ЇЇ випускникам вручають дипломи про середню спеціальну музичну освіту.

У вересні 1960-го наказом Міністра культури УРСР «Сумську музпрофшколу» перейменовують в музичне училище. У 1962 році над парком ім. Кожедуба зводять 4-х поверховий будинок, де з того часу розташовується училище. Сьогоднішня назва закладу — Сумський фаховий коледж мистецтв і культури ім Д С Бортнянського.

Підсумовуючи, робимо висновок, що музичне училище в Сумах з’явилося тому, що був відповідний запит та люди, котрі мали внутрішню мотивацію відповісти на нього практичними справами. Одним із перших в списку таких людей-практиків стоїть Леонід Кагадєєв.

 У дуеті з Павлом Харитоненком

Павло Харитоненко запам’ятався у місті Суми не тільки тим, що був меценатом-будівником, але ще і як великий поціновувач мистецтва взагалі та музики особливо. Учнів шкіл на території маєтків Харитоненка безкоштовно забезпечували навчальними посібниками з музичної грамоти та нотами, вони співали в церквах і на святах. Павло Іванович оплачував навчання студентів-українців у Московській консерваторії. А також утримував хор, прикрасою якого свого часу був хлопчик на ім’я Іван, котрого у майбутньому назвуть «українським Шаляпіним».

Варто зазначити, що окрім особистого задоволення та народної вдячності Харитоненко та інші багатії того часу отримували від своїх неприбуткових щедрот ще й прямий зиск. Царський уряд усіляко вітав благочинні акції купців, підприємців та інших скоробагатьок – нагородами та званнями. Зокрема, у 1899 році П. І. Харитоненку було надано російське дворянство з поширенням цього привілею і на його дітей. А що ще потрібно людині у якої вже є мільйони?

До речі, Павло Іванович доволі вправно грав на скрипці. А Леоніда Кагадєєва, як визнаного сумського піаніста-віртуоза запрошував у якості акомпаніатора. Близьке знайомство з Харитоненком дозволяло Кагадєєву втілювати в життя численні музичні проєкти, на які була багата його творча натура.

Музичний продюсер

Сумам щастить на музичних ентузіастів. Наприкінці ХХ — початку ХХІ століття таким став Орест Коваль, котрий організував у місті найбільші у Східній Європі фестивалі музики Баха та класичної музики.

А за сто років до нього головним ініціатором подій музичного життя в Сумах був Леонід Кагадєєв. Завдяки йому сумська публіка змогла почути живі голоси видатних ліричних тенорів — Леоніда Собінова, котрому аплодувала Європа, включаючи публіку «Ла Скала», та Івана Алчевського. Останній, до слова, ще й був фундатором московського мистецького осередку українства «Кобзар», про яке ми згадували у розповіді про Андрія Волощенка – автора всесвітньовідомого хіта «Ніч яка місячна».

Для сумчан, відгукнувшись на запрошення Кагадєєва, грав Олександр Зілоті – піаніст-віртуоз, а ще благодійник, котрий 1916 року організував «Російський музичний фонд» для підтримки музикантів, що потребують допомоги. Співзасновником фонду між іншим був Максим Горький, — теж не чужа до нашої розповіді людина.

Справа в тому, що однією з учениць Леоніда Кагадєєва була дівчинка Катерина на прізвище Волжина. Невдовзі її збіднілу дворянську родину таки «доїли» сумські кредитори і сім’я була вимушена переїхати до Самари, де Катерина на відмінно закінчила гімназію і відразу влаштувалася коректором у місцеву газету, одним з дописувачів якої був 27-річний письменник Алексєй Пєшков. Молоді люди познайомилися, закохалися, повінчалися і мали у шлюбі двох дітей.

У Сумах на прохання Кагадєєва грала Софія Ментер, котру називали найзначнішою піаністкою другої половини ХІХ століття. З нею пов’язана практично детективна історія перетину двох геніїв при створенні фортепіанного концерту «Циганські наспіви». До його написання (спеціально для Софії Ментер) долучилися Ференц Ліст — вчитель Софії — та Петро Чайковський —  її великий особистий шанувальник.

Сумську публіку зачаровували звуки скрипки Леопольда Ауера, про якого Ігор Стравинськийписав:

Його  викладанню ми зобов’язані майже всієї фалангою сучасних нам знаменитих скрипалів.

У  Сумах звучала унікальна віолончель Анатолія Брандукова – близького товариша Сергія Рахманінова, у якого він навіть був поручителем на вінчанні. Знаменитому віолончелісту присвячено Pezzo capriccioso Чайковського та Сонату для віолончелі та фортепіано Рахманінова.

Названі імена творчих гостей Леоніда Кагадєєва далеко не вичерпують їх перелік, котрий можна ще продовжувати на тому ж високому рівні представництва.

Леонід Кагадєєв та його янгел-охоронець

Приведемо тільки два факти з життя Леоніда Кагадєєва, які красномовно та переконливо демонструють присутність у його житті провидіння або особистого янгола–охоронця.

Ще в 1879 році студент медичного факультету Харківського університету Кагадєєв започаткував у Сумах збір коштів на підтримку свого заарештованого товариша по університету, теж випускника сумської Олександрівської гімназії, народовольця Івана Калюжного. Пильні співгромадяни відразу написали донос у відповідні органи і влада запроторила юнака до в’язниці. На щастя, окрім ініціації збору грошей, інших провин за студентом не виявили, тому за місяць хлопця з буцегарні звільнили. Але і навчатися на медика заборонили.

Здавалося б, це негативна подія, яка не дозволила реалізувати задумане – тобто опанувати фах лікаря, до чого прагнув Леонід. Але, по-перше, саме завдяки відрахуванню з університету Кагадєєв зробив остаточний вибір на користь музики, закінчивши по класу фортепіано Харківське музичне училище (нині — Харківська консерваторія). Це йому дозволили. Чомусь царська влада вважала лікарів більш небезпечними, ніж музикантів.

А по-друге… У 1933 році Леонід Павловичу, котрому вже було за 70, раптом згадали його дворянське походження. Як наслідок – виселення з власного будинку, позбавлення пенсії та виборчих прав. Все відбувалося дуже швидко. Речі родини, з яких значну долю складали ноти та книги, вантажівкою терміново перевезли в невеличку квартиру на дві кімнати в Суханівському провулку.

Втім, за два роки пенсію та виборчі права повернули. Це сталося після того, як Леонід Павлович нагадав радянським чиновникам тюремний епізод своєї біографії — мовляв, я теж був революціонером та політичним в’язнем. Не інакше як янгол-охоронець ще тоді у 1879-му все передбачив.

Сумський фаховий коледж мистецтв і культури ім Д С Бортнянського.

Будинок Кагадєєва, з якого його виселили скоріше за все після нашепту начальника місцевої МТС, котрий невдовзі туди і переїхав, знаходився поруч з нинішнім училищем мистецтв на перехресті вулиць Магістрацької та Кустовської, що донедавна були Першотравнева та Гагаріна, а у часи  Кагадєєва – відповідно Думська та Кустовська. Він не зберігся, тому що під час війни з німцями в нього потрапила бомба. На щастя виселеної родини Кагадєєва там вже не було. Мабуть і за це треба дякувати янголові-охоронцю.

Дзеркало душі

Вчинки людини краще за все віддзеркалюють її внутрішній світ. Леонід Кагадєєв був дворянином у кращому розумінні цього слова, тобто людиною шляхетною — згадаємо той же випадок з Калюжним. Першим його поривом було допомогти, а потім вже думати про себе.

У якості ілюстрації — ще один промовистий факт біографії. У 1918 році у розпал Громадянської війни в Сумах опинилася родина генерала білої гвардії Михайла Бєляєва – рідного брата мачухи поета Олександра Блока. За рік до них приєднався і сам генерал. Господарі квартири, яку винаймала генеральська родина, злякалися, коли дізналися про нового жильця і відмовили Бєляєвим. І тоді Леонід Кагадєєв знайшов для них кімнату у власному будинку.

Леонід Кагадєєв

Між іншим трохи раніше напівпідвал цього ж будинку (і тут  вочевидь не обійшлося без участі персонального янгола) орендувала швейна майстерня, де працювали дівчата, згуртовані в комуну за прикладом Вєри Павловни та її компаньйонок з роману Чернишевського «Что делать». Гроші на оволодіння професією та на обладнання дали їм Линтварьови, сумські поміщики у яких декілька разів гостював Чехов.

Однією з учасниць комуни була майбутня дружина Леоніда Павловича – Ірина Максимівна, з якою вони у підсумку народили чотирьох дітей. Наймолодша з них — донька Ганна з’явилася з небес між люди в 1919 –му і прожила сто два земні роки. В день її народження батьку вже виповнилося 58, а мамі – 31.

Самому Леоніду Павловичу Кагадєєву доля відвела 83 роки життя. Кажуть, що пішов музикант з цього буремного світу тихо, з книгою в руках – і це, мабуть була остання службова послуга його янгола-охоронця.

P.S. У розповіді використані матеріали з публікацій сумських журналістів Олени Адаменко та Юлії Лесіної, а також історика-краєзнавця Дмитра Кудінова.

P.P.S. Даний матеріал написаний у рамках презентації лауреатів арт-медіа проекту «Культурний острів», метою та змістом якого є популяризація яскравих творчих персоналій, тим чи іншим чином пов’язаних із Сумщиною.

Ще про музикантів у публікації: Борис Гмиря. Привід опери

У Роменському районі Сумської області на правому березі річки Сули розкинулося мальовниче село Глинськ. Колись воно належало князям Глинським – відомому литовсько-татарському княжому роду. Започаткований цей рід був Мансуром — сином непересічного політичного діяча Золотої Орди Мамая Кията. Саме Мансур у 1380 році заснував на кордоні Орди і ВКЛ Глинське князівство. Або князівство Мансура.

Сьогодні це територія Сумської і Полтавської області. До речі, на Полтавщині теж існує село Глинське, але автор, як патріот Сумщини, вважає, що наш Глинськ був заснований (або за іншими версіями — відновлений) першим.

Скоріш за все, татари Мамаї в процесі асиміляції з місцевими сіверянами й половцями назвалися Глинськими на честь населених пунктів, котрі вже існували, а не навпаки.

А ще скоріш, це був взаємозворотній процес. Бо біля Сум і сьогодні існує село Барвінкове, яке до 1946 року носило назву Мамаївщина. Його і понині так називають в народі .

Мамай Кримський

Декілька слів про самого Мамая Кията – батька князя Мансура. Його роду здавна належали землі Криму, Причорномор’я і Приазов’я. Власне, прадід Мамая  — перший відомий правитель Криму. Розумієте, на що я натякаю?

Темник Мамай

Мамай відомий тим, що був союзником литовського князя Ягайла на Куликовському полі, де, згідно до московитської легенди, руський народ здолав ординське «іго». Зрозуміло, що це цілковита вигадка, себто брехня у стилі імперської роспропаганди.

Куликовське поле. Було чи здалося?

Насправді то були розбірки всередині Орди між темником Мамаєм, який не народився Чингізідом, але вельми прагнув ставити своїх до влади в Орді. І ханом Тохтамишем, котрий не тільки хотів, але і мав родове право на головний ординський трон. Союзником Тохтамиша влаштувався московський князь Дмитро Донский. А на боці Мамая виступив литовський князь Ягайло та підлеглі йому князі колишньої Київської Русі, що у ті часи вже стала частиною Великого Князівства Литовського. Тобто предки сучасних українців.

Далі події розгорталися так. Спочатку 8 вересня 1380 року на Куліковському полі (це за нинішніми  історичними уявленнями — Воловський район Тульскої області рф) зійшлися Дмитро і Мамай. Але останньому розвідка повідомила, що Тохтамиш в цей час з великим військом прийшов на річку Калку – нині Кальчик, притока річки Кальміус, що протікає територією Донецької області та впадає в Азовське море у місті Маріуполь.

Тоді Мамай кинув Дмитра та подався на Калку (а це десь приблизно 1000 км, між іншим), де наприкінці жовтня зустрівся зі своїм головним опонентом.  І…

Коротше, битви теж не трапилося, бо більша частина військ Мамая перейшла на бік законного Чингізіда.

Військо у дорозі

Наслідки

Дмитро Донский, що залишився на Куліковському полі один, на радощах затіяв святкувати велику звитягу. Військо його зрозуміло і традиційно понапивалося і тут з’явився Ягайло, який трохи спізнився до початку подій. Ну і дав Дмитру відірватися, поки п’яні московити тікали і намагалися зрозуміти, що взагалі відбувається.

До слова, на самому Куліковському полі археологи досі так і не знайшли жодного сліду великої або навіть малої баталії. І не дивно. Її ж і не було. Максимум що відбулося – це передові загони супротивників — Мамая та Дмитра — з’їхалися і вишукано висловилися на адресу один одного з використанням елементів інвективної лексики.

А потім «союзний» Дмитру Тохтамиш наклав на Донського данину в декілька разів віщу, ніж до Куликовської битви. І на додаток до усього, спалив Москву. А з нею, кажуть, дерев’яну церкву, де зберігалася величезна бібліотека літератури Київської Русі, яку на той час московити, за звичкою, вкрали і перевезли до себе.

Козак Мамай

Мамай після зради війська ретирувався додому у Крим, де був вбитий і, за наказом Тохтамиша, з пошаною похований біля сучасної Феодосії. Там його могилу і знайшов Іван Айвазовський, який в паузах між малюванням хвиль успішно займався археологією. Знайшов і побіжно, з’ясував, що зріст легендарного героя був 150 см.

Саме тоді син Мамая — Мансур і подався на Сумщину, бо небезпідставно злякався переслідувань з боку нового Кримського хана.

Говорячи про інших нащадків Мамая, згадаємо, що другим з історично відомих гетьманів Запорізької Січі був Богдан Глинський (роки гетьманства: 1498-1495). Вірогідно, від нього і пішла легенда про козака Мамая з відомої картини невідомого художника.

Хоча інші дослідники вважають, що козак Мамай і взагалі засновник козацтва — це син Мансура Кията – Олекса або Лексада.

Народна картина «Кримський Запорожець (Козак-Мамай)», автор невідомий. Під черевом коня напис: «Крымскый Запорожыцъ» (кін. XVIII – І пол. ХІХ ст.)

Дехто у числі нащадків роду Глинських рахує і горезвісного царя московитів Івана Грозного (1530-1584), що дійсно був сином княгині Олени Василівни Глинської, онучки Мансура Кията. Але, як-то кажуть, «нема роду без вироду». Ми цього маргінального для нашої історії персонажа до уваги брати не будемо.

То чий Крим?

Для будь-якої людини з неспотвореним пропагандою мисленням півострів Крим – невід’ємна частина України. Сучасна Незалежна Україна саме у такому вигляді з’явилася на карті світу і це було визнано усією людською спільнотою без винятків і виключень.

Але якщо хтось хоче погратися в історичні пошуки приналежності Криму — ось вам історична аргументація. Крим належав роду Мамаїв. Цей рід – один з струмків, що впадають в величну річку під назвою «український народ».

А московити, власне, їм ніколи і не володіли. Крим у 1783 році захопили війська Російської імперії, яка остаточно завершила своє існування у 1991 р. після розпаду СРСР. Російська імперія – це не російська федерація поточного штибу. Це московія разом з Україною, Білоруссю та Казахстаном – як мінімум.

А так звана «росія» —  це взагалі міфічна держава, якої не існує на реальній мапі світу. Просто подивіться на карту – там немає жодної росії.

Натомість славна Сумська область є. І це Україна. Вона відома усій цивілізованій частині планети, як місце, де знатно отримали відсіч новітні московитські орди. І є в Сумській області село Глинськ. Ну і далі по тексту від самого початку.

Крим – частина Сумської області

Після 2014 року стало остаточно зрозуміло, що аніякої автономної республіки Крим в Україні не повинно бути. І навіть Кримської області. Крим має бути включений до складу однієї з областей України. І з усього вищезгаданого незаперечно випливає, що першою на місце серед претендентів на включення Кримського району до свого складу є Сумська область. Це було б історично обґрунтовано і політично доцільно. Референдум з цього питання можна проводити у Сумах прямо зараз.

А головне – це б вочевидь дуже сподобалося козаку Мамаю і всьому його роду.

Ще на тему важливих історичних подій: Диво на Віслі. Відлуння та наслідки

Автор п’єси – Олег Михайлов. Режисер постановник – Владислав Писарев. Вистава йде на експериментальній сцені, тобто у бомбосховищі театру. Вікові обмеження – 14+.

Моновистава «Птах на горищі» Сумського Національного академічного театру ім. М.Щепкіна

Форма та зміст

«Птах на горищі» – моновистава. Усі події відбуваються зимою 2023 року на горищі, де 13-річна дівчинка-біженка зі зруйнованого Маріуполя записує відеолисти до своєї матусі, котра знаходиться у російському таборі для військовополонених. Дівчинку «всиновила» російська родина якихось Паші та Маші. Прототипом цього «святого» сімейства є вочевидь подружжя російської уповноваженої з прав дитини Марії Львовой-Беловой та священника РПЦ Павла Когельмана. Дівчинка категорично не сприймає все, що з нею відбувається і пручається, як може. Тому «милосердна» попадя періодично «виховує» її, запираючи на горищі.

Філософія вистави

Метафора закритого «птаха» ідеально розкриває філософський сенс вистави. Це історія про спротив людини силам, які набагато могутніші за неї. Обставини, у які потрапила героїня п’єси, практично не залишають їй шансів довести свою правду чи сподіватися на здобуття свободи. Взагалі невідомо, що з нею трапиться далі, бо вона у полоні в істот сумнівної людяності. Її боротьба — єдино можливий у ситуації, що склалася, протест проти насильства. Безумовно і очевидно, що ворог напав на Україну для того, щоб поставити українців на коліна. І далі вже «дружити» і навіть відчувати «братерську» «любов». У попередньому реченні багато слів у лапках, бо вони – брехня. Про цей спосіб вбивати людей брехнею, а не лише зброєю також іде мова у спектаклі.

Але що важливо. Вистава набагато більша за журналістський репортаж. Вона про людину та стихію. І про те, як, якими засобами людина, у котрої нічого не залишилося, здатна опиратися злу. Не заради перемоги, а задля того, щоб зберегти себе, власну гідність та самоповагу. Після «всиновлення» героїня, яка виросла у російськомовному середовищі, переходить на українську та малює українські прапори – бо це чи не єдина можливість протесту.

Мистецький компонент

По суті «Птах на горищі» — одна з варіацій на тему «Гамлета». Іншими словами, в іншому часі та контексті, але про те ж саме. Датський принц намагається розв’язати аналогічну проблему – як зберегти себе, коли його примушують себе зрадити. Текст п’єси — дійсно сильний художній матеріал, що взагалі-то є нечастою удачею для творів, що змальовують сучасність – розуміння великого потребує відстані.

Але тут вдалося і є відчуття, що п’єса буде йти і після війни, навіть через 10-30 років, бо дуже вже тут багато загальнолюдського, що не втрачає актуальності під впливом часу.

Моновистава «Птах на горищі» акторка Дарія Некрасова

Музика вистави

Окрім соціального та філософського пафосу спектаклю важливим є ще й мистецький. Роль героїні виконує Дарія Некрасова – чудова акторка з потужною енергетикою та величезним діапазоном можливостей. Блискуча акторська гра, максимально тактовна режисура, де кожен нюанс не сам по собі, а працює на створення образу, рівно як і вдала сценографія (Крістіна Зограбян) та музичний супровід (Євген Золотухін) — все це справляє те естетичне враження душевного очищення, за яким ми і ходимо в театр. А ще у сумі всіх складових виникає відчуття ніби ти слухаєш музику. І це не класична опера, а щось з царини хард-року у його найкращих проявах. Умовно кажучи, вистава щепкінців у перекладі на музичну мову дуже нагадує «Child in time» гурту Deep Purple. Там власне і текст про те ж саме, але головне – емоційний заряд та мистецькі засоби – від шепоту до крику на нелюдських висотах…

P.S. У виставі задіяно дитячий «Талант центр LeLi» під керівництвом Єлизавети Левченко.

N.B. Моновистава “Птах на горищі”, є частиною міжнародного проєкту TAW (Theater against War).

Фінансується Європейським Союзом. Пʼєсу створено за підтримки Міських театрів Праги.

Ще про виставу щепкінців на експериментальній сцені: У Сумах поставили виставу про таємне життя оркестру

Сумський глядач ще добре пам’ятає попередню щепкінську постановку, де писаря Пістряка блискуче грав заслужений артист України Володимир Берелет, якого сьогодні, на жаль, вже немає з нами.

Режисер-постановник нинішньої «Конотопської відьми» — заслужений артист України Максим Булгаков. І це не реконструкція попередньої вистави, а зовсім нова постановка.

Актуальність  теми

Тема відьми з Конотопу по-новому проявилася у лютому-березні 2022 року, коли окупанти заїхали до міста і там їм місцеві нагадали, що у Конотопі всі жінки — відьми і це може мати фатальні наслідки для окупантського здоров’я. Відео з епізодом розійшлося по всій країні. А за півтора року у київському театрі ім.І.Франка вийшла модернова постановка «Конотопська відьма», яка і досі збирає повні зали.

Зрозуміло, що провідний театр Сумщини теж не міг не відгукнутися і не підтримати естафету.

Але існують також інші  причини, котрі актуалізують повість «батька української прози» Григорія Квітки-Основ’яненка.

Перерахуємо їх, не заглиблюючись у деталі.

«Конотопська відьма» – один з перших прозових творів українською мовою

Повість була написана у 1833-му, за рік після публікації Гоголем збірки «Вечори на хуторі поблизу Диканьки». Обидва твори близькі за духом та атмосферою. В обох органічно переплітаються язичницька містика та не дуже глибоке, хоча й показове християнство, в обох мова іде про кохання та підступи. Мабуть і дійсно, таким у ті часи був український світогляд.

До слова, українське письменництво виникало не на пустому місці. Перші автори  були освіченими людьми і добре знали античну та європейську літературу. Наприклад, «Орися» Пантелеймона Куліша — це по суті типовий постмодерновий твір з прямою алюзією на Шосту пісню «Одиссеї» Гомера. А кожна з 14 частин «Конотопської відьми» має однаковий початок «Смутний і невеселий…». Тут вочевидь  відчувається вплив Данте, для котрого  форма мала таке ж значення, як і зміст.

 «Конотопська відьма» є змістовним історико-лінгвістичним джерелом

Повість дає можливість ознайомитися не тільки з побутовими реаліями, але й з дійсним станом розвитку тогочасної української мови – події відбуваються у другій половині 17-го, або на початку 18 століття. Головні герої розмовляють щирою, хоча й трохи архаїчною, українською з домішками суржику.

А писар – тобто найбільш освічена людина, через яку члени громади спілкуються з державною бюрократією, — «балакає по-грамотному» (у тогочасному розумінні)  — церковнослов’янською, через «аки», «паки», «понєже» і таке інше. Тут не просто гротескна сатира. Якщо почитати чолобитну отамана Герасима Кондратьєва московському царю, де він просив для своєї сотні дозволу оселитися на території нинішніх Сум – так практично така ж лексика.

Раніше ми писали:  AB OVO. Або ж про батьків-засновників міста Суми

Це чергове свідчення того, що українська, вельми схожа на сучасну, існувала з часів Київської Русі.  А теперішня російська почала знаходити себе тільки в середині 18 століття, а до того в імперії «грамотні» листувалися церковнослов’янською, або взагалі використовували французьку чи німецьку, тому що більшість начальників були іноземцями.

Ще один епізод сюжету, на котрий варто звернути увагу

Коли до Конотопу приходить наказ від полковника з Чернігова, згідно до якого сотня Забрьохи має прибути до місця збору військ, щоб воювати чи то з ляхами, чи з татарами, наказ не виконується. Бо сотник з писарем чомусь вирішили, що їм ніколи і у них є більш важливі справи. Це чиста правда. Саме завдяки такій «демократії» та непокорі Україна після перемоги Богдана Хмельницького не змогла втримати самостійність і впала у період Руїни, який  завершився фатально для її державності.

Яскравою ілюстрацією сказаного є зокрема Конотопська битва 1659 року, коли гетьман Іван Виговський разом з кримськими татарами розбив московитів і вже збирався йти на москву, але саме у цей момент Іван Сірко чомусь вирішив напасти на Крим. У підсумку татари повернулися захищати свої домівки, а Виговський втратив важливого союзника.

Повість завершується тим, що виповнюється чаклування відьми Явдохи Зубихи  

Відьма робить так, що сотник Забрьоха одружується з найстрашнішою у Конотопі сорокарічною кривою дівкою Солохою, а Олена, яка на початку дії пригостила сотника гарбузом, виходить заміж за свого коханого Дем’яна Халявського.

Але, як потім зазначає автор, їхній шлюб виявився нещасливим, бо до справжнього кохання пари домішалися ще й інтриги нечистої сили. Відьма спочатку їх розлучила і закохала Олену в Забрьоху, а потім знову звела. Але кохання — янгольська прерогатива і участь, навіть і нібито позитивна, в ньому відьми до добра ніколи не доводила.

 І нарешті момент політичного вибору

Сотник Микита Уласович Забрьоха був обраний народом на посаду зовсім не за свій розум або інші чесноти. Просто його батько теж був сотником, ну і народ вирішив – хай буде. І це був помилковий та несвідомий вибір, який у підсумку привів до купи неприємностей. Зокрема, до  полювання на відьом, та як наслідок — вступ у змову з відьмою. І пішло і поїхало, і невідомо, як із цього виплутатися.

Спектакль

Інсценізацію повісті Квітки-Основ’яненка у стилі гопак-опери зробив у 80-ті роки минулого століття Богдан Жолдак. Музичну основу створив видатний український композитор Ігор Поклад. І хоча з того часу з’явилися інші варіанти як театральні, так і кінематографічні, режисер сумської вистави Максим Булгаков обрав для постановки саме класичну версію драматургії Б.Жолдака та І. Поклада.

І це не дивно, бо можливості акторського складу, де є не тільки драматичні актори, але й актори-універсали, прекрасні вокалісти і танцюристи, а також наявність великої за розмірами сцени – все це спонукає саме для створення великоформатного перформансу з елементами пісенно-хореографічного шоу.

Як зазвичай у постановках М.Булгакова глядач бачить на сцені свято: музики, пластики та режисерської фантазії. Як завжди оригінальна сценографія від Алії Байтенової та костюми – авторства художника Андрія Романченка.

Букет змістів

Виходячи з вищезазначеного зробимо висновок, що спектакль створено  для публіки з  найрізноманітнішими смаками та запитами. Можна дивитися його і насолоджуватися естетикою дійства, свіжістю режисерських рішень, звучанням живого оркестру та енергетикою виконавців, можна просто відпочивати та сміятися, бо тут вистачає дотепного гумору, а можна ще й трохи напружити мозок і пропустити через себе інтелектуальні змісти цього безумовно непересічного твору.

Фото Лариса Ільченко

П’єса написана у 1937 році. Її події, зрозуміло, відбуваються у реаліях тогочасного американського життя. Але…

24 березня 2024 року. Суми. Україна. ТЮГ. Останні хвилини вистави «Дай дорогу наступному дню». Вистава триває понад дві години і якимось дивом за цей час не лунає жодної повітряної тривоги. І ось фінальна сцена, овації залу, потім ти з мокрими очима озираєшся і бачиш навколо, що ти не один такий – практично вся публіка у сльозах. Але це ті сльози, що рятують та очищують, котрі надихають та спонукають шукати в собі щось вище та краще, світле та чисте.
Вистава про любов у різних її проявах. Це і кохання пари, якому час тільки на користь, і сімейні стосунки, що починаються зі взаємної ніжності дітей та батьків – «Я тебе так люблю, мамо! І тебе, і тата, і нашого котика…» до, жорстокого вибору – «Мамо, я тебе люблю, бо це мій обов’язок, але ти не можеш з нами жити, бо це робить нещасними тих, кого я теж люблю – мою сім’ю…»
У певний момент, свідомість глядача ніби ділиться і ти одночасно робиш декілька речей; слідкуєш за сюжетом і співпереживаєш усім – а на сцені тільки хороші, порядні люди — негідників немає і від цього ще гірше, думаєш про державу своєї власної любові про всіх її мешканців і хвилюєшся, щоб не сталося тієї грьобаної тривоги. Бо такий унікальний душевний стан неможливо відтворити миттєво після перерви на відвідини бомбосховища, його треба проживати у просторі та часі, як сад росте.
У підсумку ти опиняєшся ніби усередині дійства. Ти одночасно і публіка, і герой (причому не один конкретний, а усі одразу). Але це вже не про невідому тобі американську родину, а про тебе та про твої особисті почуття.
Чергова прекрасна режисерська робота заслуженого артиста України Вадима Шерстюка. Якось йому так вдалося організувати виставу, що актори в ній ніби грають самих себе у запропонованих обставинах — настільки ти їм віриш. В  принципі, це нормально, коли майстри сцени демонструють мистецтво перевтілення. Але тут інше, тут саме перенесення себе у ситуацію, відповідну сюжету. Тобто все максимально чесно.
Пара закоханих, вони ж — батьки великої родини та люди, котрим на схилі літ ніде жити – народний артист України Володимир Хорунжий та Віра Ішан. Хорунжий сьогодні у феноменальній акторській формі — його виступи взагалі не варто пропускати. Але і партнерка у нього гідна — чудова та абсолютно переконлива. Вважається, що кохання – справа молодих, але тут обставини та емоційне наповнення роблять молодими семидесятирічних, і, як підсумок, доводять, що справжнє кохання здатне не тільки тліти, а й палати у будь-якому віці.
Щось подібне можна сказати про весь акторський склад цієї доволі густонаселеної вистави, у якій крім названих зайняті: Сергій Сидоренко, Наталія Шульженко, Алевтина Радіонова, Андрій Храпов, Інна Олексенко, Анна Буднік, Віталій Радіонов, Андрій Науменко, заслужений артист України Михайло Стрельченко, Марина Бистровська, Станіслав Сахно, Сергій Демиденко, Віктор Балановський, Любов Голубцова, Іван Шестопал, Вадим Шерстюк, Вікторія Данченко, Яніна Каба, Артем Гапонець та Маргарита Лугачьова.

Ми назвали всіх, бо кожен, незалежно від «розміру» ролі, став частиною органічної та природної картини, емоційну та естетичну дію якої ми вже описали вище.
І наостанок зовсім суб’єктивна думка. Під час війни дуже багато з’явилося вистав про війну. Не знаю, кому як, але коли ти з ранку до ночі знаходишся у цьому інформаційному потоці смертей та злочинів, локальних перемог та поразок, крові та бруду, надії та безнадії… І коли ти прямо з цього усього і з усім цим на душі заходиш у театр і там теж про війну та смерть – особисто я не розумію, як це сприймати і чого ще хочуть автори від і так вже до краю змученого розуму їхнього глядача.
А ось така вистава, котра запалює світло надії на обрії, котра повертає до справжніх почуттів і справжнього життя – вона сьогодні як ліки, та порятунок для душі та усього, що в нас ще залишається людським.

Ще про театральне життя міста Суми читайте  у розділі «Театр»

Фрагмент вистави «Людина є людина» за п’єсою Бертольта Брехта

Режисер-постановник вистави Микита Поляков. Композитор – Євген Золотухін. Згадка про композитора необхідна, бо однією з важливих складових «театру Брехта» є зонги – пісенні номери-коментарі. Цікаво, що до п’єси «Людина є людина», створеної 26-річним автором у 1924-му році, Брехт сам підбирав мелодії до зонгів. І саме під час постановки «Людина є людина» 1927 року вперше звернувся до професійного композитора.

Крім того, упродовж усього часу дії на рівних з акторами, працюють музиканти – на сцені джазовий квартет, в оркестровій ямі — оркестр. Музика лунає постійно і є таким же атмосферним елементом, як сценографічне рішення (Катерина Колісниченко), або хореографія (Сергій Великодний).

Вистава вийшла дуже режисерська, так би мовити. Далі ми спробуємо розшифрувати цю тезу.

Естетичне шоу

По ходу дійства на сцені з’являється багато людей. І всім якось вистачає місця. Більш того. Всі вони – актори та декорації постійно вишиковуються в різноманітні гармонічні мізансцени, де в купі деталей кожна саме там, де має бути. Виставу, до речі, краще за все переглядати десь з ряду десятого, не ближче, щоб мати можливість бачити усю майстерно вибудовану режисером сценічну панораму у всіх її невпинних змінах.

І актори… Дозволити їм грати так, як вони це роблять — це воля та задум режисера, безумовно. Микита Поляков відкрив акторам можливість бути максимально вільними і не просто втілювати сюжетну ідею, а саме акторствувати у найбільш комфортному для кожного діапазоні.

Відомо, що акторська майстерність — таке ж мистецтво, тобто такий же естетичний феномен, як і музика чи живопис. А коли актор відчуває себе розкутим аж до межі імпровізації, коли він не боїться «переграти» та щедро ділиться з публікою своєю енергетикою, то спостерігати за його грою – одна з тих унікальних насолод, у пошуках яких ми відвідуємо театр. До того ж подібний підхід залишає нас в річищі брехтівського «чесного театру», однією з концептуальних основ якого є сценічне розділення актора та персонажа, котрого він зображує та трактує.

Інакше кажучи, навіть поза змістом вистава «Людина є людина» являє собою яскраве та барвисте естетичне видовище.

Філософський зміст

За сюжетом персонаж на ім’я Гелі Гей (Роман Козак) — звичайний цивільний вантажник — упродовж спектаклю перетворюється на бравого солдата Джерайя Джипа. Мова не про тілесну, а про ментальну трансформацію. Вистава відслідковує, яким чином певний ланцюг подій приводить героя до настільки кардинальної зміни особистості. І тут побіжно слідує репліка, котра стала назвою вистави: «Людина є людина.»

Так, усі люди однакові, на відміну від їхніх посвідчень особистості. Більше того, коли автентичному, так би мовити, Джипу доводиться зайняти місто Гея, бо його власне посів сам Гей, дружина Гелі Гея (Світлана Кулік) приймає його так, ніби й не помітила заміни і робить з ним ті ж маніпуляції, що і з оригіналом чоловіка.

Фрагмент вистави «Людина є людина» Сумського Національного академічного театру драми та музичної комедії ім.М.С.Щепкіна

Власне, якщо стосовно філософії дійства, то тут йдеться про те, що людина існує на кількох рівнях; одним із полюсів такої градації є людина взагалі, тобто Homo sapiens як типовий представник виду. А другий полюс – особистість, індивідуальність. У соціальному контексті всі ці градації змішуються і постійно циркулюють на кшталт бульбашок в окропі. Але силами мистецтва, доводячи звичайні ситуації до абсурду, їх можна диференціювати.

Лірична складова

Все є в цьому спектаклі – музика та буфонада, експресія та цілий букет символів-метафор, але до певного, останнього буквально моменту не вистачає якоїсь ліричної події, котра б зачіпала сентиментальні струни, які, якщо їм не дали їхнього, здатні підняти бунт і вплинути на загальне сприйняття.

Але сцена, коли дружина Гея купає нове втілення свого чоловіка так само, як на початку дії, купала його першу еманацію, виглядає саме так – лірично та сентиментально зі сльозами на очах найбільш душевно тонкошкірих глядачок. А також вчергове підтверджує відому біблійну тезу, що людина є людиною тоді, коли вона – чоловік та жінка.

Аналогічний крок пропонується зробити й іншому військовому– сержанту Чарлзу Фейрчалду (Олександр Середа). Вдова Леокадія Бегбік (Катерина Саченко) теж кличе його стати людиною у тому самому біблійному смислі. Але чоловік обирає війну.

Фрагмент вистави «Людина є людина» за п’єсою Бертольта Брехта. Режисер Микита Поляков

Події, до слова, відбуваються в Британській Індії – це війна не за батьківщину, це колоніальна військова спецоперація проти місцевих мешканців. Найгірший із видів воєн. У фіналі бравий солдат-перевертень Джип-Гей підпалює фортецю, де ховаються від бойових дій сотні цивільних — тобто хоча п’єсу, створено сто років тому, вона не тільки про завжди, але й про сьогодні. На жаль.

Вистава триває близько трьох годин. Втім, емоції та рефлексії після закінчення цілком виправдовують витрачений час.

P.S. Фінансування спектаклю «Людина є людина» за п’єсою Бертольта Брехта здійснюється з фонду Projektfonds Ukraine 2023, Міністерством закордонних справ Німеччини та Goethe-Institut.

Читайте про ще одну цікаву режисерьску роботу Микити Полякова — виставу «Квартет» в нарисі:  У Сумах на одній сцені зустрілися великий німець і геніальний австрієць

Фото: Лариса Ильченко

Режисер-постановник Ігор Азаров. Сценографія – Лариса Аполлонова. Художник з костюмів – Ольга Ледньова. Спектакль створений за мотивами п’єси Вільяма Шекспіра «Отелло, венеціанський мавр» у перекладі Ірини Стешенко.

Фрагмент вистави «Яго. Історія зради»

Театр ляльок

Відомо, що у репертуарі сумського ТЮГу є вистави, де замість акторів грають ляльки. У даному випадку ситуація діаметрально протилежна. Тут актори грають ляльок.

Взагалі, з усього численного населення шекспірівської п’єси безпосередньо у дії беруть участь тільки троє – Яго (Іван Шестопал), Отелло (Артем Гапонець) та Дездемона (Олександра Зозуля).

Дездемона грає таку собі ляльку в руках долі – вона лише рухається, співає та чарує усіх своєї дівочою красою. А в цей час навколо її життя закручується та сама буремна інтрига, котра у підсумку доводить красуню до трагічного фіналу.

Отелло теж лялька, але вже за власною волею. Маніпулянт Яго знаходить в його розумі слабке місце, ту ниточку, за яку можна смикати і примушувати ревнивця робити все, що заманеться ляльководу. Так воно і виходить. Але і сам Яго не лише ляльковод.

Ревнощі. Яго

Яго веде за ниточку власна ницість. А він такий робить вигляд, що сам все вирішує і крутить долею. Хоча насправді не все так. Бо це в класичній п’єсі Шекспіра, котра, до речі, була створена ще до заснування Сум аж у 1604 році, діють персонажі одного плану і зокрема лиходій та інтриган Яго, котрий навіть не намагається приховати своєї злочинної суті.

У сучасного тюгівського Яго все не так. Він щосили хоче подобатися публіці – а вистава іде на малій сцені, де відстані між акторами та глядачами взагалі практично немає. Тож Яго навіть енергетично намагається підлещуватися до оточуючих, включно з Отелло (до пори, до часу). І взагалі, манерами та поведінкою нагадує одіозного кота Бегемота з відомого роману Булгакова, котрий, як відомо, був чарівно привабливим страховиськом.

Хоча за природою Яго — той же ж самий Отелло. Тільки його ревнощі спрямовані не на жінку, а на конкурента Кассіо. Тобто і він лялька в руках власної збоченої натури, яка підкоряє і примушує працювати на власні інтереси його, ніде правди діти, дійсно винахідливий розум.

Фрагмент вистави «Яго. Історія зради»

Ревнощі.  Отелло

«Вона його за муки покохала, а він її за співчуття до них». На жаль, як виявляється, Отелло кохає тільки себе. І Дездемону теж  любить як свою власність. Без самопожертви, але з жадібністю. Він споживач її кохання. Він обожнює дружину за її любов. І вбиває, коли доходить висновку, що Дездемона його дурить.

Важливо підкреслити, що вбивство Дездемони у даному випадку – не порив засліпленого на мить розуму, а наслідок помилкового трактування кохання. Бо воно ж насправді має бути спрямованим на іншого, як промінь тепла та безкорисної ніжності…

І тим яскравіше, звучить фінальний вирок від Яго, котрий, фактично винуватець усього, що відбулося, тріумфуючи кричить – дивись, ти вбив невинну чисту жінку, яка тебе кохала — тобто злочинець не я, Яго, а ти… Цікава інверсія. Але і з вироком сперечатися важко.

Стимпанк

В афіші написано, що вистава зроблена у стилі «трагіфарс-стимпанк». Щодо трагіфарсу, як випливає з вищезазначеного, питань немає. А ось на рахунок стимпанку потрібні пояснення.  Взагалі це такий жанр екшену, що практикує перенесення логіки подій та поведінки персонажів одного часу в інший, з іншими технічними передусім умовами.

По костюмах та предметах, котрі з’являються у руках героїв по ходу дії, це дійсно вистава поза часом. Втім, воно у будь-якому разі так. Скільки подібних отелло ходить поруч з нами. І не тільки ревнивців у коханні. Ми бачимо також численні приклади службових та навіть політичних ревнощів.

Фрагмент вистави «Яго. Історія зради»

Війна

Вистава вийшла наприкінці другого року війни, коли ми, бажаємо того чи ні, знаходимося всередині невпинного інформаційного потоку, сповненого трагічних подій, в котрих ми навіть не ляльки, а просто ніби човники в буремному океані. Кожного з нас у будь-який момент може накрити фатальна хвиля і ми нічого з цим вдіяти не можемо. Так сталося, що сусідня держава, немов той Отелло, приревнувала нашу Україну до… Ну і далі все за сюжетом Шекспіра. Тільки з іншим фіналом, в який всі ми віримо.

Нормальний людський розум не може весь час перебувати в очікуванні найгіршого. Йому просто життєво необхідно перемикатися з тваринного страху на якісь життєві історії. Тому саме сьогодні, на наш погляд, край потрібні вистави на класичні теми, які дають можливість хоча б на деякий час забути про жах, що коїться навколо. Спектакль, про який ми розповідали, саме такий. Хоча і тут на задньому плані війна. Стара як людство війна.

P.S. П’єса «Отелло» існує в українській мові в декількох версіях перекладу. Першим її переклав ще Пантелеймон Куліш (1882 рік). Хоча, якщо мова виключно про ревнощі, то сам він давав для них набагато більше приводів ніж його дружина Ганна Барвінок.

Більше про першого перекладача «Отелло» у нарисі: Пантелеймон Куліш — опальний світоч української культури 

Ігор Касьяненко

***

 Nihil omnino

Очі чаклунські твої, мов ти капала в них беладону.
Вуст пелюстки обіцяють сміливцю шалену пригоду.
То коло Тиси я сню між зірок тебе, то біля Дону —
ти ніби гола, але в недосяжну одягнута вроду.

Манна фантазій моїх, твоя ласка — смола тамариску.
Лиш мені пасмо волосся путтям до таємного гроту.
Дороговказом трикутним залиш його ти там, а риску
пристрасті зараз даруй, ще і ніжності дай мені йоту.

Я не второпаю й досі по правді, що маю шукати:
папороть в ніч на Купала, любисток чи сонячну руту.
Вірші в палких надсилати листах чи байдужі дукати?
Воду цілющих джерел п’ю в тобі я чи п’яну отруту?

Мрії про тебе дурманять, мов Кіркин узвар з мандрагори.
Я чепурю тебе в них, як на свято зимове ялину.
Хай відкривають красуні скарби свої та надра гори.
Я саламандрою дикою у твоє полум’я лину.

Ти – це життя, що вирує, як сік в березневій березі.
Стовбур той сік обтікає, немов твою ніжку панчоха.
А коли ти поза зоною – я наче ніж, де на лезі
ані добра, ані ні зла –  nihil omnino — зовсім  нічого.

15.04.2023

***

Квітень 2023

Тричі вимитий день. Семиструнна веселка.
В головах у дерев молодої весни голоси.
На розкладках буття є часи черепахи й метелика.
І це різні часи.

Є доба для життя і така, що руйнує будинки,
мрії, долі, тіла… де в проваллі на календарі
зупиняється світло, не йдуть, хоча й ходять годинники,
як у чорній дірі.

Ніч мов річ у собі. Раптом рев гучномовця.
Знову аспід-сусід засилає пекельних послів.
Є слова мов гачки для думок і думки, що не ловляться,
бо нема для них слів.

Світ рятує любов – ніжна та ілюзорна.
Між насущних скарбів справжні тільки плоди та бруньки.
І та нива рясна, що молитвами й трелями зорана,
де як зерна зірки.

У сомнамбул відбій. Ясне сонце зі схрону
випливає і сяє, мов щойно завершений вірш.
І укотре новий космос ліпить із топосу й хроносу
Той, у кого ти віриш.

6.04.23

***

Терра арткогніта 

Я  мідні труби чув і свист, майдан і форум.
І мов змію тягнув за хвіст непередбачуваний зміст
мистецьких форм.

Зі старту брав  шалений темп, жадав джекпотів
прожив і втілив купу тем, а зараз думаю про те,
що буде потім.

Я бачу слід за літаком – жуком летовищ.
І красних панночок в коко шанелях там, де катакомби
бомбосховищ.

Цікаво, у світах нових та сама гра ще
триває? Чи Творець живих із попередніх складових
вже ліпить краще?

Чи відчуває взагалі відповідальність
Бог за жахіття на Землі? Чи стрижнем в першоджерелі
є надреальність
фантазій,
вічний вир ідей, спіраль уяви,
що в ритм гуртує і веде тварин, рослини і людей,
зірки й заграви.

Це всесвіт наш, але не це кінцева спроба —
і буде ще і ще кільце, бо Деміургом тут процес,
а не особа.

Він ліпить правду й кривду, біль і насолоду
із однієї суті, й хміль натхнення з меду робить сіль,
з бридоти вроду…

Правдивим є лише німе, шановний суде.
Годинник ходить, вітер дме. Щось буде далі, після сме…
Щось далі буде.

22.02.23

***

Пісня метелика про смисл буття

Бог нитку дав подій намисту,
щоб не розпались ланки змісту
і я шукав у міру хисту,
як соло солі у воді,
той смисл, що все тримає і не
тотожне зв’язує в єдине.
Та заважало швидкоплинне:
пророки, генії, вожді…

Людина – твар такого штибу,
ледь зловить в невід відьму-рибу,
вже гроші просить і садибу,
в той час, як справжня ціль путі
проста, як у садочку вишні –
водночас і земні, і вишні,
чий цвіт у травні – ми колишні,
а кісточки – ми в майбутті.

Я написав (шкода не витер)
не так вже і багато літер,
натомість викинув на вітер
без ліку слів і кожне з них —
мов лист пожовклий, що в негоду
летить під ноги пішоходу
і вірить що здобув свободу
від віт умовностей  земних.

А разом з ним на долі соті
цю мить продовжує в польоті
краса як виклик тліну плоті
на тлі осінньої сльоти.
Багатий злидаря вмовляє,
що дух святий і у нуля є,
і десь у вічності кружляє
душі метелик золотий…

15.02.23

***

Легенда

Де цілий рік природа плоди носила й квітла
жили заможні, вільні прекрасні Діти Світла.
Водночас різні й рівні – у праці й за столом.
І сонячним укриті, і зоряним крилом.

А по сусідству  прірва чаділа зла й глибока.
За князя там був  Морок, а за суддю — Морока.
І хто необережний в той чад робив хоч крок,
ніколи вже не бачив ні сонця, ні зірок.

Та попри варти й чати, малі мороченята,
що темряви самі ще не вміли спричиняти,
за грою якось раптом забігли за межу,
хоча і чули жахи про сторону чужу.

І тут на них натрапив пустун промінчик сонця,
що звичку мав стрибати у вічі незнайомцям.
А далі, як у серці для світла місце є,
мов скельце на люстерці той сонечком стає.

І ось біжать додому малі мороченята,
і сяють ясним світлом дитячі оченята
на весь тамтешній морок, на всю оту біду.
З того початку, браття, і я свій рід веду.

13.05.22

***

Літак

У звичайному місті, де все, як усюди,
на краю Ойкумени жили собі люди.
Назагал не святі, бо усі ми тут грішні,
зі своїми святами, новинами й грішми.

З ранку бігли у справах, жили свої долі,
а надвечір збиралися в теплому колі.
Готували вечерю у затишку-тишку
І під  книжку чи фільм засинали у ліжку.

Кожен день мав мету особливу і смак.
А вночі прилітав літак.

І сиділо там тіло в кабіні пілота.
Зовні – майже людиноподібна істота.
Нехвостата, безрога, ще й з іменем Саша.
А всередині – сморід пекельний і сажа.

Тіло кидало бомбу, вбивало й потому
трохи втомленим батьком верталось додому.
І не чуючи зойків людських і прокльонів,
діточок цілувало:  Матвєя та Льоню.

Саша в принципі знав, що він жах і біда.
Та хохлів не було  шкода.

Саша спав. А по той бік межі  Ойкумени
затихали потроху тривожні сирени.
І кому пощастило, практично в безпеці
повертались в оселі свої не фортеці.

А на ранок життя дарувало їм знову
пересічних турбот метушню кольорову.
І були вони, боже, безцінні, не сірі,
ті веселкові миті, прожиті у мирі.

І здавалося вже назавжди буде так.
Та вночі прилітав літак…

***

 Не знаю 

Неси мимо того свій сум і біду,
хто  смуток свій сам подолати не в змозі.
А біля щасливого стишуй ходу,
якщо поталанить  зустрітись в дорозі.

Про горе своє, навіть не натякай.
Розпитуй, немов би про вітер в задуху
що рухає щастям людським і яка
на вдачу зоря провідна  його руху.

Нехай тобі стане терпіння і слів,
як їх вистачає укотре і знову
бджолі, що питає бабок та джмелів
і бедриків стрічних про квітку медову.

Вживайся у щастя, як саджанець в ґрунт,
вбирай його, всотуй, і щастя поволі
зіллється  з тобою, мов потяг і пункт
призначення в миті  взаємної долі.

А далі тримай його що буде сил
допоки цвіте, плодоносить і в’яне.
А потім  ти сам собі ради даси,
бо що там за краєм – пробач, але я не…

***

Чарівний гарбуз 

Ти мовчки винесла мені із льоху гарбуза.
І гавкнув пес, і каркнув грак, і мекнула коза.
І по щоці моїй скупа скотилася сльоза.

Я ніс городину оту, як гіршу із відзнак,
та зацікавився в путі, бо  зголоднів однак,
який відмова взагалі жіноча має смак.

До того ж, завдяки, забув якому, мудрецю,
я знав, що мудрий, навіть як  отримав по лицю,
завжди з поразки має зиск і профіт по кінцю.

І я тоді, бо «за» були  і розум, і живіт,
з образи, тобто з гарбуза, зварив собі обід
по-холостяцькі , як Господь творив наш білий світ.

Я в горі кашу з маслом  їв і голос був мені,
щоб залишив домовику насіння на вікні.
На підвіконні тобто. Ну, а що, чому б і ні?

А ранок ніби діжку див у хату закотив,
і соловейку в унісон замуркали коти,
коли торканням ніжним сон мій перервала ти.

І я зметикував, чому пройшла гроза-буза.
Бо бачив, хто хитрющий і вдоволений луза
у тебе, мила, за плечем насіння з гарбуза…

***

 Балада про вільну райдугу 

Ми там жили, де майже всі пани та пані
куди б не йшли, робили кроки тільки вверх.
І про життя такі детальні мали дані,
мов їм відкрив пароль в адмін сам Цукерберг.

Цупкі господарі, кравці хазяйновиті —
собі кармазин ріжуть, а чужим рядно —
вони на вітер не кидали гроші й миті,
а у добро вкладали, себто у майно.

А ми удвох з тобою райдугу носили,
точніш, вона між нами сонячна жила
і струмувала током радісної сили,
в одне об’єднуючи душі та тіла.

У ліжку, в лісі,  у кав’ярні чи на пляжі
вона оточувала місце наших втіх.
І вколо нас хороми створювала княжі,
невидні зовні для байдужих та чужих.

І тут я мав би відпустити вірш як птицю
і в поцілунку розчинитися новім.
Але кохана, дай  іще я таємницю
усьому світу – бо  поет же  — розповім.

Хай люди знають, що коли, прогнавши хмару,
на небі райдуга-веселка виграє,
то це кохання, що, як знайде собі пару,
щасливим стане, точно, мов твоє й моє.

***

Балада про радіо

Хто в курсі, той знає – у дальній мандрівці
закоханим рай у приватній автівці.
Погода сприяє. Лунає FM.
Там звуки старанно виводять музики,
ті ллються, швидкі та повільні, як ріки.
А я дослухаюсь до змістів і тем.

Та як би я не налаштовував хвилі —
усюди  пісні про стосунки немилі,
де ніби було, але ні – не збулось.
Кохана моя, як же нам пощастило,
що ти, моє сонечко, теж полюбила
мене, а не іншого бозна-когось.

Я змінюю хвилю, що скиглить і плаче
на ту частоту, де кохана — це наче
коштовність, яку не віддай, не позич.
І хоч твоя врода мене до нестями
окремими також доводить місцями,
але ти для мене життя, а не річ.

Життя, де між нами у будь-яку пору
чи з ліжка, чи просто з присутності поруч,
з мовчання, зі слів випадкових і трас
щоразу  таке неземне виникає,
що всесвіт на наші  інь/ян замикає
і створює заново простір і час.

А ось і FM , що із нами у змові,
де крутять лише іншомовні  й фірмові.
Тепер ми безжурно долаємо путь.
І з кожної хмарки небесні патрульні,
хупаві, мов після відвідин цирульні,
парадними крильцями честь віддають.

***

За мить до…

Ти взагалі для душі чи для плоті?
Очі твої – не глухі ж бо кути.
Я рівновагу тримав, як на дроті,
та цирк поїхав і я у польоті!
Мила, а далі? А далі куди?

Тіла бажаєш – бери моє тіло!
Прагнеш душі – і душа в мене є.
Тільки дай напрям, чого б ти хотіла:
Щоби нестримним я був, як Аттіла
чи щоб ширяв, як брати Монгольф’є?

Сила тяжіння чим ближче, тим  дужче
І вже все суще – одне цілува…

О! Ні!.. Не тре!… Лю… так… ще…ще!  О!…  Лю!…Ще!….

І ось нарешті первісне, цілюще
те, про що зовсім безсилі слова.

***

 Борг

Ворог на ділі переможе тоді,
коли ти станеш на нього схожим.
Справа не в цілі, а у методах дій
і в ототожнені зла з ворожим.

Варт уявити, що з тобою уся
спільнота істин — ліві й праві…
І ти миттєво перетворюєшся
на антитезу власній уяві.

Навіть якщо ти гору взяв у борні
за жінку, збіжжя, маєток, грушу,
переконайся для початку, що ні
на йоту власну не здужав душу.

Твій супротивник – не довершене зло,
а тільки привід, котрого сутність —
виклик тому, що у тобі  вже було,
та не являло  свою присутність.

…Так мою звагу обернув нанівець
харциз, який цю промовив  штуку.
І я віддав  йому за те гаманець
ще  і подякував за науку.

А у шинку, де різний люд пив і їв,
тому що Бог все бачить і бачив,
той хлоп позичив мені гроші мої,
а потім випив ще й борг пробачив.

***

Вест-Індія

В мені над нуртом мар і підсвідомих мрій,
як у час пік в метро, турбот вирує рій.
І ще одна пікантна тема допіка:
Ти, квіточко моя, всередині яка?

Цікавлюся я цим, як Місяцем Пінк Флойд.
Не так, як Пірогов чи навіть Зігмунд Фройд.
Я розуміння скарб волію віднайти:
Чому щасливий я, коли щаслива ти?

Але тут є нюанс. Я наче у sweet dreams,
як розкошуєш ти зі мною, а не з кимсь.
А ще я на коні цілком і зокрема,
якщо ридаєш ти, коли мене нема.

Ну тобто ти в душі пробуджуєш таке,
що тягне водночас у свічку і в піке.
А далі уяви диполя полюси:
Отелло або Дант – кому себе даси?

А як вони в мені  за верх ведуть бої
Та у два боки гнуть під принципи свої?
А все тому, що є в твоїй природі щось,
від чого і в раю спастися не вдалось.

Тому голуб мене і ваб, і спокушай,
що все твоє – моє: і тіло, і душа.
Допоки я дивлюсь – голуб мене, голуб –
на тебе, наче на Вест-Індію  Колумб.

***

Блюз

Все тече, як речуть Геракліт і наука гідравліка.
Я стою під дощем і мов Дарвін міркую, що час
має щось у собі від гепарда і дещо від равлика,
тобто Бог сотворив його трохи пізніше ніж нас.

А спочатку ходячих зліпив і повзучих з летучими,
і  пливучих з квітучими браттями – теж бо живі.
І дав простір усім із рівнинами, прірвами й кручами.
І зрадівши, сказав про Творіння своє: «С’est —  la vie!»

Та як тільки-но простір вітальними сповнився рухами,
знизу стали надходити слушні питання від мас:
«Хто прудкіший за кого? – із іклами той чи хто з вухами?»
І тоді Бог створив у додаток до простору  час.

І хоча витлумачення й вичерпне часу означення
філософія досі від смертних простих береже,
та навіщо робити проблему із миті побачення,
якщо можна зустрітися і цілуватися вже!

Ти красуня — така не у кожного тут чоловіка є.
Але з ким ти насправді, коли ти спізняєшся скрізь?
Я стою під дощем, а годинник нервує і тікає.
І тікає життя,
і стікає життя
в безчасове минуле кудись.

***

 Пасторальне

Якби я знався з мудрецями,
я не блукав би манівцями,
а йшов до правди напрямки.
І вченим дякував би красно.
І з нуді знидів передчасно,
чужі ковтаючи думки.

Як відав я б до серця жінки
шляхи конкретні та стежинки,
і як там тиснути, й куди,
я, боже збав, з отим би хистом,
мов грек би, став мізогіністом,
а не співцем жіночих див.

Якби я не теоретичне,
а дійсне навіч стрів би вічне,
я точно визначив би час
як форму силосу чи дерті,
бо то не дух боїться смерті,
а тлінне і тваринне в нас.

Оце би був інсайт і буча!
Коли  я втямив би, що туча
моїх досягнень у акме,
то є  — о стид! – життя тварини.
А Бог  від мене, від людини,
жде  зовсім інше резюме.

На щастя вічне ходить мимо,
жінки дивують незборимо,
а мудрі, наче  в падолист
вінцями пишні золотими,
та, вибачаюсь за латину,
не знають, як їм  co-exist .

А я хоч бідами не бідний,
зате при дудці і свобідний,
живу, як сонце п’є росу.
Я коуч сам собі і завуч
І, наче той Григорій Саввич,
свої фантазії пасу.

***

 Шифр

Я в курсі, що сказати цьому світу
окрім «цьом-цьом» і «де тут  мої гроші».
Я досвід свій і вдачу, і освіту
здобув без блату і могоричу.
Любив жінок, у сумі —  майже тонну.
Осяг відмінність лампочки від груші.
І в діалозі фору дам Платону,
коли мовчу.

Я володію дискурсом штудерним
і оковирним з витівками словом,
та скільки б дир до думки я не тер ним,
та їм рідня —  як блискавка мечу.
І рими знаю я, і прозу вмію,
але себе — це вирок всім промовам —
лише тоді, здається,  розумію,
коли мовчу.

Мене питають: А ти чув, навіщо
живе під небом зоряним людина?
І що – ти чув? – буття існує вище…
І я киваю ствердно, так, мов, чув.
Бо маю в серці звіт, куди несе з віт
останнє листя перша хуртовина.
Бо зовсім поруч відчуваю Всесвіт,
коли мовчу.

Слова – не Бог, а вавилонські хащі,
Їх суть  — спокуса вічного боріння.
А Той, хто бачить нас, де ми найкращі —
Він є любов – тут код і тут ключі
до шифру тиші сповненої змісту,
що виникає в мить порозуміння.
І я мовчу в ту тиш, як правда, чисту.
І ти мовчи.

***

Я та Ігор

Коли до тих дійду я ігор, де зовсім інший кодекс правил,
я певно буду вже не Ігор, з яким я нині маю справи.
Нас поки разом крутить вихор подій земних під небесами,
але і тутки, я та Ігор —  це зовсім не одне й те ж саме.

Бо Ігор – то Пандори скриня, а Я – сакральна, чесна, гола
частина божого Творіння, що робить Янгола зі нгола.
Я воду обертаю в море, я дрібка зоряної солі.
А Ігореві, як на горе, то влади хочеться, то волі.

То він до жіночки пристане, а то потягнеться до чарки.
А вип’є – і зі мною, п’яне, розбірки починає й сварки.
Я не скажу що він поганий, та ні, були у мене й гірші.
А  Ігор майже бездоганний, коли йому даються вірші.

А я…  — його Я! — не чиєсь там, хоч ріжте, не складу у ціле:
Хто нянько й неня цим фієстам? Звідкіль це диво легкокриле?…
Я, Ігорю, скажу єдине — водночас втішне та трагічне:
Твій час минає, тане, плине, а ти із нього ліпиш вічне.

Коли ж у мить одну чудесну ми тіла скинемо облуду,
і зникнеш ти, а я воскресну і знову Я чиїмось буду —
тебе продовжить пам’ятати  істота з дальньої орбіти,
чий вигляд і чиє ім’я ти  не в змозі навіть уявити.

***

Несвятий  Микола

Світ шукає, америки, сенси і клади,
у нелюбому – вади, у скруті – розради.
Дехто з пультом Венецію робить з ТБ.
А Микола шукає себе.

У Миколи є фірма, дружина і діти
і авто, і будинок — усім би так жити.
Сват його в СБУ, в податковій кума,
а Миколі все щастя нема.

І футбол є, і сауна в дружньому колі.
Про коханку облиш, а то буде Миколі.
Він відвідав ЄС, навіть селфі привіз,
та не втішив Миколу безвіз.

І не в радість йому ні зв’язки, ні добробут,
бо усьому цьому дав би ради і робот.
Люди кажуть: «Він курку удачі скубе!»
А Микола  шукає себе.

А Микола в Миколі шукає людину —
унікальну, не схожу  на інших, єдину.
І сприймає як фейк той жахливий прикол,
що у Всесвіті безліч микол.

А хай навіть і так, ми однак неповторні,
із родзинками зроблені в горньому горні.
Та найбільша із таїн і крайня, як сі,
що залежать від кожного всі.

І якщо Леонардо малює картину,
Моцарт пише симфонію, Данте — терцину,
і за А виникає щось більше, ніж Б,
то Микола знаходить себе.

***

Міжгалактична казка

                                                          Р.Л.

Є  у космосі  сузір’я, а в сузір»ї — зірка.
В її променях-тенетах — Всесвіту родзинка —
та планета, де живеться солодко та гірко.
А на тій планеті — місто, а у місті – жінка.

А обабіч її долі, мов навколо вежі,
бідних лицарів кульбаби і заможних ружі.
Той ошатний, як павич, та ще і при кортежі.
А цей —  мов церковна миша, але м’язи дужі.

Жінка дивиться у вічі лицарів і бачить
у одних себе як здобич — тішити  гординю.
Цей закинув невід  в море і на всіх рибалчить.
А той мріє працьовиту взяти господиню.

Та не буде, хлопці, діла, марні ваші спроби.
Жінка ця – коштовна штучка, і у тому справа,
що не будь якої прагне  ця краса оздоби,
і не кожна тую вроду втримає оправа.

От як знайдуться у світі чоловічі очі,
що ту жінку віддзеркалять сонечком щасливим.
З тим вона і поєднає дні свої і ночі,
як весна, що цвіт дарує яблуням і сливам.

А в цей час мужчина вийшов з хати на подвір’я:
серце щире, плечі — криця, зріст по край одвірка.
А над ним, як на Купала — в хоровод сузір’я.
Та чомусь одна лиш  вабить чоловіка зірка.

***

Три крапки

І були ми щасливі, хоч голі і босі.
Наші душі сміялися над дзеркалами,
бо в обіймах щоразу мінялись тілами.
І перлинки живі на твоєму волоссі…
На моєму, твоєму…Та годі реклами.

Просто ми були дійсно направду щасливі,
ніби світ жив по той бік чарівної  шиби.
А у нас не траплялось фатальної хиби
і небесна габа не губилась у зливі,
і  ні Хама, ні Юди, ні Каїна  ніби…

Білий оболок визрів у хмару похмуру
І пролився біблійним дощем в наші душі.
Потім сварки в ковчегу й розбірки на суші…
І мовчання аж до обопільного муру,
наче і не було нас у райській тій кущі.

І тепер ми нещасні, закриті і взуті
поодинці гадаємо, як до банкрутства,
до суцільного каїнства, хамства та юдства,
мов казкову Жар-птицю скупавши в мазуті,
довели чергову ми історію людства.

Тож хай ляже і наша чернеткою в стосі.
Я закреслю всю лажу, стуляючи вії,
геть до того рядка, де початок події,
де були ми щасливі, хоч голі і босі.
Ну а далі – три крапки. Три крапки надії…

***

Інкарнаціонал

Я вмер. Тобто вирішив знову відбути
в мандрівку до першоджерел, і в путі,
зустрівши кота, здогадався – від Будди,
бо бейдж на хвості.

Він чемно довів мене до білокраю,
збудивши в душі ностальжі почуття.
І от я вже вкотре собі обираю
наступне життя.

А їх тут без ліку у кожній палаті:
митців, полководців, красунь та ментів.
Є звірі, рослини і купа приматів
із інших світів.

Ось геній, чий розум домислив до дурки,
бо йшов по обніжку й зайшов за межу…
І тут я, своєї не маючи думки,
скажу вам чужу:

Той геній в осяяння мить і прозріння,
збагнув, що людей, від низів до верхів,
від Сяну до Дону, від яну до іня
і риб, і птахів,

вужа і гадюку, ялину і тую
Господь від початку створив до кінця.
І як я чиїмось життям погидую —
ображу Творця.

Тому із поваги до Нього я мушу
прожити усі, і в яку зокрема
я зараз вкладу інкарнацію душу –
різниці нема.

Бо попри окремість і недовговічність
безглуздих і сповнених сенсу життів,
Із безлічі їх і складається вічність.
А я — й поготів.

***

Досліди

Вже можна не спати до самого досвіту
і думати – що це було і навіщо?
І що залишилось, крім присмаку й досвіду.
І як по цих сходах піднятись найвище.

Й заглянути в глиб той, де губиться зір і де
з акулами рибки живуть чарівниці.
Так світло минуле до серця  від зір іде,
минаючи міжгалактичні дрібниці.

Те світло вже мертве, та з пам’яті простору
фотонами спогадів душу торкає.
І створює свіжу історію про стару
реальність, яка кожен раз не така є.

І ти розумієш —  чекати на підсумок,
на форму кінцеву, застиглу до гарту
не варто, бо знову логічний твій хід думок
не вийшов за межі мистецтва дрім-арту.

А жінка, яка спричинила ці досліди
міняє Армані на Ґуччі з Версаче.
І топить твої у Мерло чи Бордо сліди.
І зовсім не – ти уяви собі —  плаче…

***

Балада про вибори

Життя, що здавалось мені мані-фестом
дійшло до глухого кута,
де сотня обставин повстала протестом,
і шанс був один проти ста.

Я їм скористався, але перемога
не винесла вирок меті.
Бо далі лежала крижова дорога
І вибір нової путі.

А потім у мене – о янгольська сила! —
така закохалась краса,
що це було ніби троянду накрила
з крижинками навпіл роса.

Та сонце зійшло і сльоза на підлогу
скотилася прудко з лиця.
І знов на ту саму крижову дорогу
я з іншого вийшов кінця.

Потому пустелі траплялися й парки,
паркани і прірви між ніг.
Всю долю мою наче вишили парки
хрестами крижових доріг.

Щомиті подій та сюжетів нашестя
крізь митницю йде голови.
Та поки попереду є перехрестя,
я буду живий.

***

Саркофаг

А от якби риби тієї пори би чомусь не дісталися суші.
Якою б тоді уявляли ми, грішники, зовнішність Господа Бога:
Він був б китом, що ковтає планктон та пускає в себе наші душі?
Чи багатовимірним усеглибинним створінням, на кшталт восьминога?

До речі, та пані-манюня в тюльпані, що тему заручин крутила
з маєтним кротом, на вечірці у ельфів казала, мов, нібито бачим
у темряві ми тільки різні пекельні жахіття і бісячі рила,
а кріт її раєм і досі вважає — сакральним, жаданим, кротячим.

А брат Аріадни, що жив безпорадний у скруті в меандрі на Криті,
він сестрину нитку трактує як зраду і щиро дивується люті
людей, що святкують по всій Ойкумені, в біді його щастям накриті.
Хоча був по суті собою лише Мінотавр, а не злом в абсолюті.

Я вряд чи півкроку зроблю, де нівроку проплив, як апостол, човном би.
І з йодом до рани душі прикладати шматочки я не буду вати.
Я, власне, до того веду, що коли ти пішла, то було, як Чорнобиль.
І все що лишилось мені – над коханням моїм саркофаг будувати.

***

Між поцілунками

Щоб за хмарами бачити зорі,
варто вірити в ті неозорі,
недосяжні для дотику дивні світи,
як у мене повірила ти.

Щоб за зорями бачити небо,
налаштуйся, що це не мине, бо
якщо пестощі – все, що у нас на меті,
то і зорі висять в пустоті.

Щоб за небом побачити вирій,
уяви, що він поруч, у вирі
наших спільних буденних щоденних подій,
а не десь у країні надій.

А щоб миті спинити й хвилини,
треба скибочку взяти цитрини
і додати до чаю  і слухати, як
про нас двох філософствую я.

***

Love is all you need 

І не те, щоб  я всі перепони долав,
я, скоріш, випадково потрапив до лав
того хору,
де мовчали вуста, але чули усі,
як звучало гучніш за мільйон голосів:
All you need is love.

У тім колі нарешті знаходив приют
в шкіри, тоги і джинси одягнений люд
і колишні
вороги свої келихи повні вина
підіймали без тостів, бо будь хто  тут знав:
All you need is love.

І з усіх моїх літ вічно юні жінки
запускали у пам’ять купальські  вінки,
а я думав:
Та, кого я шукаю по світу, чи та? —
бо у кожної в погляді-чаті  читав:
All you need is love.

Ми вікам і миттєвостям втратили лік.
А над нами на хмарі сидів чоловік
в окулярах.
Він не брався добро відрізняти від зла,
просто грав на гітарі, а пустка цвіла —
All you need is love.

Його довге волосся навколо чола
підіймалося, як два пташиних крила,
горнім вітром.
І Ведмедиця медом небесним з ковша
напувала всіх нас, і співала душа:
All you need is love.

***

Щасливий вогник 

Ще тільки свою починаючи долю
я вже розумів, що шукатиму  волю.
Спочатку я довго блукав навмання.
А згодом подумав, що воля  — знання.

Та скільки  не вчився я – все було мало.
А пташка співала,  а пташка співала…

Нужденні доводили: воля — це гроші.
Для буйних вона — барикада на площі.
Жінки, що не вільні, коли нічиї,
в мені здобували свободи свої.

І кожна мене, як могла, вартувала.
А пташка співала, а пташка співала…

У церкві  казали, що справжня дорога
до волі лежить через віру у Бога.
А потім ставали під прапор майна
за томоси й храми, на стіну стіна.

І кров напівчорна текла, напівала.
А пташка  співала, а пташка співала…

Приходили засухи, падали зливи,
та знову спалахував вогник щасливий.
І поки я бився за інші вогні,
він сам дарував своє світло мені.

Ламалися кремені, гнулись кресала.
А пташка співала, а пташка співала…

***

Вакхічне

Де пристрасті беруть початок не з поваги,
там з часом і любов доводить до біди.
На жаль ці терези не знають рівноваги,
по скільки тягарців на шальки не клади.

Одних людей в мені те саме злить і бісить,
що іншим взагалі байдуже до нудьги.
Ігнорити їх? Чи таки метати бісер?
Скажи, Атланте, як утримати ваги?

Потужний розум мій щось ірраціональне
в капкани ловить снів і в пастки почуттів.
А власне моє «я» – тремке і маргінальне —
як птах, що між зірок ширяє і котів.

Душі  бракує крил, а пазурам — наснаги
щоб у моє добро думки не лізли злі.
Хоча я все життя  шукаю рівноваги
між тим, що з неба йде і тим, що від землі.

О скільки мудрих від Еллади до Китаю
Прийшли нізвідкіля і загубились десь!
Та хто достоту зна, то Всесвіт я хитаю,
чи  піді мною він  хитається увесь.

***

Королівська балада 

Я чесно, як міг, відіграв свою роль.
Хай я по тій ролі був голий король,
а публіку грали в господарів доль
одягнуті блазні.
Вони мене звали відвертим нулем,
проте, навіть голий, я був королем.
Відсутність трусів – не найбільша з проблем,
як кажуть у лазні.

Мене не брехня роздягнула дотла,
а та, що мене у ніщо одягла.
Вона ні добра не бажала, ні зла,
не брала на кпини.
Її дефіле під захоплений рев
як вирок для інших було королев.
Тому я за неї і бився, як лев,
короною в стіни.

Коли ж її хтось завойовував, я
лише посміхався: Вона нічия!
Тіла переможців знесе течія!
Пануй, моя весно!
Я знав, що не вигребу, хоч і гребу,
та якось порушив закони й табу
і голий до неї пішов крізь юрбу.
І це було чесно.

І раптом під поглядом сотень очей
вона свою сукню зірвала з плечей
і сталося щось не зі світу речей,
палке та безкрає.
Ця казочка має щасливий кінець.
Король королеву повів під вінець.
А спритний той і креативний кравець
вже більше не крає.

***

Дзеркало

Я бачу себе у дзеркальному склі:
і скроні, і зморшки нові на чолі
й навколо очей.
Я бачу за ними свій смуток і щем
і сміх – не згадати над чим вже, і ще
багато речей.

Я бачу там ніжки тих ніжних жінок,
чиї поцілунки сплелись у вінок
а може в ланцюг.
І ту, про яку навіть згадка на мить
подібна свинцю, що з привітом летить
услід посланцю.

Я бачу запеклих колись ворогів.
Я винен їм стільки ж в рахунку боргів,
як Авелю брат.
І друзів, що досі у силі, але
вже не марширують парадом–але
до досвіду втрат.

І  сам я у сумі сьогоднішніх рис
в єдине складаюся ціле, як ліс
і поле з рослин
з кохань моїх, ґерців, стежинок і трас,
якими ходив я, тестуючи час
на мед і полин.

І вся ця сукупність без жодних зусиль,
мої трансформує надії і біль,
і спрагу грошей
в енергію вічного Всесвіту, де
ніщо не зникає, не гине, не йде,
а плине лише.

Я зовні змінився і внутрішньо – теж,
бо Всесвіт не має кордонів і меж
і кличе мене
туди, де живе стане іншим живим
й почнеться спочатку у люстрі новім
і знову мине.

***

Тільки дерева

Чи знає небесна зоря, що вона є
вночі джерелом таємничого світла?
І той, чия  пісня у травні лунає,
чи він розуміє, що вишня розквітла?

Чи відає ще  незакохане серце
про  диво в долонях наступної миті?
І мудрий, що дивиться збоку на все це,
чи бачить себе він в прийдешньому світі?

А я, уявляючи ще не присутнє,
готую готелі, перони й причали.
А потім  раптово приходить майбутнє,
якого прикмети не передбачали.

І я починаю з абетки, з початку,
з нових аксіом будувати уяву
про дійсність, яку викладаю у ятку
на ринку фантазій про нинішню яву.

У асортименті є різні —  пророчі,
химерні і хтиві, палкі та холодні.
Але коли я в твої падаю  очі,
Чого я шукаю там: дна чи безодні?

Я знову виходжу на Боже обійстя,
де  тіні за «істину» б’ються з луною.
І тільки  дерева, втрачаючи листя,
вже знають напевне, що буде весною.

***

антигероїчне

Я іду по дорозі то один, то в юрбі.
У душі моїй світло, а у тілі пітьма.
Що отримав від праці — залишаю собі.
А що маю від Бога — роздаю задарма.

Я, буває, блукаю поміж інших доріг.
І дивлюся на зорі, наче в очі жінок.
Всі вони такі різні, але погляд у всіх
одночасно звабливий і чужий, мов шинок.

Я іду по дорозі, та нікуди не йду,
бо тут сенсу немає — лише право на рух.
Все що я відвоюю, побудую, знайду
на наступному кроці  вітер вихопить з рук.

Я бажаю героям, хай їх милує час —
хоч у полум’ї сила, але правда в золі.
А ще, кажуть, є попіл, що згорів, та не згас.
Тільки хто його бачить – той вже не на землі.

***

Ми маємо право, бо горді і дужі.
Ми всі переможці і в справі, і в слові.
О, янголе божий, врятуй наші душі,
Врятуй наші душі. Навчи нас любові.

Ми візьмем своє і на морі й на суші,
Бо ми переможці, ми вміємо брати.
О, янголе, брате, врятуй наші душі,
Врятуй наші душі. Навчи нас прощати.

У нас і  жінки, і прикіди фірмові,
Та очі у нас, наче гроші, байдужі.
О, янголе божий, навчи нас любові,
Навчи нас любові. Врятуй наші душі.

Ми вже куштували текілу, і суші,
I волю вже бачили, п’яну і голу —
О, янголе божий, врятуй наші душі,
Врятуй наші душі, ми ходим по колу.

У наших бажань ікла гострі як шаблі —
Ми навіть у ліжку готові до бою.
А в небі Спаситель летить в дирижаблі.
Він  знову нікого не взяв із собою…

***

Вавилонське зілля

Забуваю рідну мову, як в турецькому полоні.
Сина вчу, як треба жити – він мене не розуміє.
Запалав вогонь у серці, та лише обпік долоні.
Покохала мене жінка, а сказати не уміє.

Всі кричать, та ні чужого, ні свого не чують крику,
Наче злий шинкар підсипав в мед нам вавилонське зілля.
По ріллі гуляють круки, ніби пустка тут від віку,
А навколо мертві села, як столи після весілля.

Де шукати нам розради — занепала наша сила.
Гендлювати вже навчились, та ціни нема надіям.
Ой, ви, думи кобзареві, не даремно ж вам боліло —
Нам і ворог те не зробить, що самі ми заподієм.

Оніміли, Україно, перемог козацьких труби.
Не ятрив би я цю рану, та як тут не навісніти.
Від богданової зваби до полинової згуби
Все чужим дарунком мариш, як дитина уві сні ти.

Є народ. Він — поза часом, невичерпний, наче море,
А всі сущі – тільки хвилі,  тож нас так і б’є о берег.
Ми його життям назвали, поселили в ньому горе
І блукаємо без ради в марнослів’ї і химерах.

А коли отлине хвиля, ми повернемося знову
В простір, де ніхто нікого вже не зрадить і не купить.
Поверни нам, Україно, нашу давню спільну мову,
Щоб могли порозумітись ми, зібравшися до купи.

Не шукайте дивокраю між примар чужого раю.
Гляньте, як земля вітає навесні пташину зграю.
Це тому що  поодинці всі ми, наче дощ без хмари
Повертаються крилаті до вишневого розмаю.

1987 р.

Спектакль створено за всесвітньовідомою п’єсою каталонського драматурга та сценариста Жорді Гальсерана «Метод Ґронгольма». З назви зрозуміло, що мова іде про аудиторію дорослих глядачів.

Фрагмент вистави «Вакансія для сучого сина» сумського театру для дітей для юнацтва

Переклад на українську, постановка та музичне оформлення — Ігор Азаров, режисер, якого було запрошено саме для роботи над цією виставою. Сценографія – заслужений художник Едуард Ледньов. Костюми – Ольга Ледньова. Художник по світлу – Володимир Гайсинський.

Дійові особи та виконавці

Мерседес – Ангеліна Адлер

Карлос – Станіслав Сахно

Фернандо – Андрій Науменко

Енріке – Сергій Сидоренко

Сюжет

Дійство являє собою драматургічну тямучку у жанрі психологічного квесту. Події відбуваються в офісі однієї з престижних фірм, де збираються кілька претендентів на вакантне керівне місце з високою заробітною платою. Згодом з’ясовується, що не всі вони претенденти, серед них присутні й люди з іншими функціями та завданнями. З цього моменту глядач починає бути одночасно детективом та естетом.

Задля збереження інтриги детективну частину ми залишимо на час вашого візиту до театру. А ось обговорювати та смакувати естетичну складову нам ніщо не заважає й зараз.

Фрагмент вистави «Вакансія для сучого сина» сумського театру для дітей для юнацтва

Гра у грі

Автор п’єси та режисер пропонують акторам такі обставини, потрапляючи у які виконавці мають грати людей, що в цей час зображають когось іншого, а не себе. У підсумку виходить така собі друга похідна від власної особистості. І кожен з акторів у цій ситуації проявляється по-своєму. Сергій Сидоренко, наприклад, на відміну від Станіслава Сахно, а ще більше Андрій Науменко…

Хоча ні. Тут ми почнемо вже розкривати таємниці сюжету. Тому повідомимо лише власне враження — якими на диво різними можуть бути три чоловіка в офісних костюмах, які претендують на одну й ту ж посаду.

Окремо виділимо елегантно та вишукано подані автором костюмів та режисером ніжки красуні Ангеліни Адлер, виконавиці ролі Мерседес. До речі, у виставі Ангеліна грає ще ту стерву, і це філософські контрастує з її янгольською зовнішністю. Хоча, правду кажучи, жодного з учасників ситуації неможливо назвати позитивним персонажем. Більше того, у підсумку, якщо не найсимпатичнішім, то принаймні самим чесним, виявляється якраз той, хто спочатку видається відверто неприємним типом.

Підказки

Зазвичай у детективі автор завжди залишає купу слідів та натяків, які у момент розв’язки починають здаватися очевидними підказками. Але тільки, так би мовити, апостеріорі. В нашій виставі взагалі дія починається з підказки – мова про пролог-пантоміму з натяком, що зараз буде щось на кшталт театру масок.

У деяких епізодах актори навмисне форсують емоції персонажів, але навмисність стає очевидною лише коли з’ясовується, що в цей момент персонажі свідомо дурили оточуючих. Втім, після першого такого повороту уважний глядач теж входить у гру і розуміє, коли це актор у ролі, а де у ролі вже персонаж актора. Принаймні, вважає, що розуміє.

Зміст

Вистава «Вакансія для сучого сина» не йшла б у більше ніж 50 країнах світу і по її драматургічній основі не знімали б кіно, якби це був просто примітивний детектив. Але ні. Тут ніби мимохідь, але досить ґрунтовно обговорюються актуальні проблеми людства: стосунки з батьками, кохання, гендерні траболи, цілі життя та мрії про щастя. І все це на тлі вельми жорсткої, якщо не жорстокої ситуації, яку класики ідеології минулого називали «звірячим оскалом капіталізму» — саме в таких екстремальних обставинах опиняються наші претенденти на високооплачувану роботу. Фінал дії взагалі вийшов метафоричним. Глядачу все зрозуміло і водночас нічого неясно. Ну тобто все як у житті.

Якщо далі зробити крок у напрямку узагальнень, алюзій та аналогій, то вистава, власне, про те, що ми не тільки мешканці, але й творці світу, де важко відділити фальш від правди. А ще це щось схоже на Страшний суд в мініатюр, коли судді про тебе знають набагато більше, ніж ти очікуєш.

Фрагмент вистави «Вакансія для сучого сина» сумського театру для дітей для юнацтва

Директор

У якості адміністративно-ліричного відступу зазначимо, що директором Театру для дітей та юнацтва з літа 2022 року року працює Микола Юдін. Як хто не в курсі, це та сама людина, яка привела колектив театру драми та музичної комедії імені Щепкіна до звання національного. І тепер, побачивши Миколу Михайловича у ділі на новій посаді, ми подумали про «театр Юдіна» – не у сенсі власності, а з точки зору фірмового почерку. Там, де директором Юдін завжди варто очікувати на несподіванки, зустрічі з молодими талановитими режисерами, виходи за рамки, сміливий експеримент, творчий неспокій, залучення та відкриття нових зірок сцени та створення комфортних ситуацій для корифеїв театру.

Прем’єра

Прем’єра вистави «Вакансія для сучого сина» відбулася 4 лютого. І пройшла з нюансом. З одного боку, ці дві з половиною години було цікаво і публіка захоплено слідкувала за розкручуванням сюжету. І тут, здавалося б, можна було б не поспішати, а насолоджуватися.

Але з іншого сторони, перед початком глядачів попередили, що у разі оголошення повітряної тривоги спектакль буде перервано і всі підуть до бомбосховища. І тому заінтригованим глядачам кортіло трохи пришвидшити дію, щоб нарешті дізнатися who is who. На цьому контрасті все і відбулося.

Джерело: медіа портал АТС creativpodiya.com

Фото: Лариса Ильченко

Міжнародний день миру (International Day of Peace) було встановлено відповідною резолюцією Генеральної Асамблеї ООН 30 листопада 1982 року.

Подія позиціонується як заклик до всесвітнього одноденного припинення бойових дій та будь-яких інших форм насильства.

З 2002 року Міжнародний день миру відзначається 21 вересня. У центральних установах ООН День миру традиційно розпочинається офіційною церемонією біля Дзвону Миру.

Зрозуміло, що в умовах російської агресії мова про припинення вогню сьогодні не йде. А з іншого боку, українці, як ніхто мабуть в Європі, знають ціну миру і мирному життю. Ми всі сподіваємося, що після перемоги у нас кожен день буде Днем миру.

Власне, цьому очікуванню і присвячено творчий захід, який відбудеться у Сумах 21 вересня.  Пройде він у формі концерту, в якому візьмуть участь виконавці та автори співаної поезії, а також  представники класичних мистецтв.

У програмі буде мінімум пафосу і максимум  лірики, бо мир – це лірика, а не пафос.

Вхід на захід безкоштовний. Тривалість події – до 2-х годин.

Мета проекту – популяризація культури та творчого ставлення до життя. Кожного року оргкомітет визначає сімку нових «острів’ян», яку складають непересічні творчі особистості, що тим чи іншим чином мають стосунок до Сумщини.

Про усіх лауреатів існує відповідний біографічний нарис на медіа порталі АТС.

У часи пандемії, коли кількість поточних творчих подій суттєво скоротилася, оргкомітет вирішив звернути погляд на творчих людей минулого, життя яких пов’язано з Сумщиною. Так було визначено сімку яскравих творчих персоналій, що стали лауреатами арт-медів проекту «Культурний острів. Класика 2021». Цьогоріч вшанування «класиків» продовжено. За рішенням оргкомітету, сімку лауреатів 2022 року склали:

Лауреати арт-медіа проекту «Культурний острів 2022»

Борис Гмиря

Борис Гмиря (1903, Лебедин – 1969, Київ) — камерний і оперний співак (бас). Народний артист СРСР, лауреат Сталінської премії (1952). Народився у місті Лебедин Сумської області.

ЮНЕСКО в своєму Посланні від 11.09.2003 р. констатувало:

«…Гмиря відомий як „Борис Великий“ і його величний бас визнаний як унікальний феномен, що належить не лише Україні, а й світовій культурі в цілому. …Його філософські та епістолярні праці також становлять велику цінність для світової культури…».

Факти та легенди про життя Бориса Гмирі зібрано у публікації: Борис Гмыря. Призрак оперы

Ісаак Шварц

Ісаак Шварц (1923, Ромни – 2009, Сіверський) — композитор, автор класичної музики, мелодій багатьох популярних пісень та музики до низки відомих кінофільмів. Народився у місті Ромни Сумської області.

Більш розлого про композитора у матеріалі: Исаак Шварц. Роменский мальчишка. Ленинградский маэстро. Сиверский отшельник.

Михайло Щепкін

Михайло Щепкін (1788, село Червоне, Курська губернія – 1863, Ялта) — актор-реформатор, один з засновників сучасної акторської школи. Його ім’ям названо сумський Національний академічний театр драми та музичної комедії.

Детальніше про актора і його зв’язок з Сумами у нарисі: Михаил Щепкин и его театр

Михайло Лисенко

Михайло Лисенко (1906, Шпилівка, Сумський район — 1972, Київ) — визначний український скульптор, педагог. Академік. Народний художник СРСР. Ім’я Лисенка носить сумська художня школа.

Читайте про життєвий шлях митця у розповіді: Михаил Лысенко. Гений жизни

Максим Березовський

Максим Березовський (1745, Глухів — 1777, Санкт-Петербург) — композитор, болонський академік.  Отримав це звання наступного року після Моцарта. Поряд з Дмитром Бортнянським вважається одним з перших творців вітчизняної класичної музики.

Докладніше про музиканта в есе: Максим Березовский. Легенда о жизни

Микола Данько

Микола Данько (1926, с. Славгород, Краснопільський район, Сумська область — 1993, Суми) — поет, перекладач, письменник, журналіст. Репресований у 1967 році за збірку віршів.

Подробиці трагічної історії поета у статті: «Червоне соло» Миколи Данька, или Долг платежом красен

Остап Вишня

Остап Вишня (Павло Михайлович Губенко), (1889, хутір Чечва поблизу села Грунь, Охтирський район Сумської області — 1956, Київ) — письменник, гуморист і сатирик. Засновник літературного жанру «усмішок». Начальник медико-санітарного управління Міністерства залізниць УНР. В’язень сталінських таборів (1933-1943).

Інформацію про бурхливу долю талановитого письменника викладено у біографічному огляді: Остап Вишня. Время и судьба

Легко помітити, що найстарший з лауреатів народився у 1745 році, а останній пішов у кращій світ у 2009-му. Таким чином, мова іде про культуру історичного періоду, що охоплює майже чотири століття.

Але ж класики на те й класики, що вони завжди сучасні. Ця істина настільки ж незаперечна, як і та, що, коли б будь кому з наших лауреатів при житті повідомили, що його будуть вшановувати у XXI столітті — він був би щасливий.

Читайте про лауреатів усіх років у розділі «Культурний острів»

Режисер-постановник – Дмитро Некрасов. Сценографія та костюми – Оксана Радкевич. Хореографія – Сергій Великодний. Хормейстер – Катерина Докукіна. Художник з освітлення – Максим Рокін. Звук — Максим Криштоп.

Антураж

Ми не випадково почали з переліку тих, хто створював аудіо-візуальну картинку. Власне, вона і є головною подією і чеснотою вистави. Театр, як відомо, — місце, що об’єднує різні артистичні професії. У даному випадку їх сукупність працює на спільну мету — глядач бачить перед собою витвір мистецтва у сенсі вміння зробити щось таке непересічне, що потребує таланту та професіоналізму.

Вистава «Ніч перед Різдвом» у Сумському Націолнальному театрі ім. Щепкіна

Атмосферу іншого, непобутового і ніби паралельного часопростору на сцені створюють вдалі декорації та їхнє розташування. Особливо в ансамблі зі світовою картинкою. Цікавою виглядає гра хору. Саме гра, бо хор не тільки виконує вокальні номери, але й імітує різноманітні шумові ефекти і навіть час від часу безпосередньо долучається до подій на сцені.

Оригінальними – водночас модерновими і традиційними — є костюми. Як завжди фірмово рухаються і грають артисти балету.

Іншими словами, все що зовні – дійсно ефектно, вишукано та естетично. І у сумі гарантує глядачу свято .

Історія 

Вистава «Ніч перед Різдвом. У ролі Вакули Олександр Михайлов

Історія коваля, який заради кохання осідлав чорта і доїхав на ньому аж до столиці, у нашому випадку теж присутня. Хоча няшка-чорт у щепкінців виглядає не комедійно, як у Гоголя, а, скоріше, викликає симпатію  і доброзичливу посмішку. Взагалі, у спектаклі щепкінців чорт – це більше адреналін, який викинула у кров Вакули забаганка примхливої красуні Оксани. Ну а якщо у козака викид адреналіну, то він і не тільки царицині черевички дістане – це всім відомо, хто закохувався. Тобто взагалі всім.

Логічно виходячи з міркувань динамічності розгортання подій у сценічному дійстві, яке включає у себе досить велику кількість смачних, але позасюжетних знахідок, режисер не дав дуже багато простору і часу акторам для показу душевних переживань. Але у цілому всі фактори працюють на результат, і в момент, коли Вакула дарує черевички коханій дівчині, у глядача, як і належить, виникає сентиментальне відчуття співпереживання, заради якого більшість з нас і відвідує театр.

У порядку ліричного відступу зазначимо, що твори по Гоголю особливо вдаються щепкінцям. Зокрема, раніше ми писали про такі спектаклі:

«В Сумах состоялась премьера спектакля без слов» про  перформанс за мотивами повести Н.В.Гоголя «Шинель». та Чудернацькі пригоди бурсака».

Фішки та родзинки

Вистава «Ніч перед Різдвом. У ролі куми Крістіна Зограбян

З декількох фірмових штучок спектаклю «Ніч перед Різдвом» особливо відзначимо декілька. Перш за все — дві феєричні мізансцени за участю персонажу під назвою «Жінка кума». Як на наш суб’єктивний погляд, саме вони повертають нас до духу Гоголя і взагалі рухають дію. А другий – це вирішення режисером проблеми «полігамної» Солохи. Нам такий погляд сподобався. Принаймні він дозволяє акторкам грати у цій ролі симпатичну і привабливу жінку, а не відьму, про яку чи то натякає, чи то ні сам автор повісті

Ми свідомо не називаємо прізвища виконавців вищезгаданих та інших ролей. Хоча дуже хочеться. Але у спектаклі задіяно по два актори на кожну роль і у підсумку це, мабуть будуть різні персонажі, з різними вдачами. У обох значеннях цього слова.

Натомість приводимо повний список акторського складу вистави.

Дійові особи та виконавці:

Заливай – В.Калініченко, В.Писарев

Оксана – Д.Маригіна, В.Морозова

Вакула – О.Михайлов, А.Кнопік

Вистава «Ніч перед Різдвом. Казак Чуб — Олександр Середа та Солоха — Катерина Саченко

Чорт – В.Божок, С.Мірошниченко

Солоха – К.Саченко, А.Леміш

Корній Чуб – заслужений артист України С.Медін, О.Середа

Панас — Ю.Кулик, М.Одінцов

Йосип Никифорович – Ю.Садовничий, В.Панченко

Сільський голова – заслужений артист України А.Красовський, В.Назаренко

Жінка кума – К.Зограбян, С.Кулик

Остап Шапуваленко – М.Шолох, В.Велитченко

Ткачиха – заслужена артистка України Н.Жулева, Я. Бабенко

Пацюк – В.Хоменко, С.Єрошкін

Імператриця Катерина – М.Корінна, О.Оноприйко

Одарка – А.Старосельська, Н.Фесенко

Парубки, дівчата, козаки, придворні дами: артисти театру

P.S. Прем’єрні покази вистави «Ніч перед Різдвом» відбудуться 13 та 17 листопада 2021 року.

Далі – слідкуйте за афішою на медиа порталі АТС

Фото: Лариса Ильченко

Подія продовжує низку заходів, присвячених чарівним сумчанкам і об’єднаних під назвою «Три пелюстки жіночності».

3 вересня пройшла громадська презентація героїнь шостого сезону проєкту. Наступного дня на Суспільному (обласне телебачення) відкрилася виставка світлин, де фотограф Марина Селегень спіймала на камеру цікаві моменти з життя героїнь. Ними цього року стали:

• Акторка Сумського обласного театру для дітей та юнацтва Інна Олексенко
• Дизайнер модного одягу та засновниця бренду Lara Kim Лариса Кохана.
• Художниця, письменниця та арт-тренер Світлана Качуровська

Але навіть якщо ви вже встигли відвідати виставку, однаково запрошуємо долучитися до події 21 вересня.

У програмі закриття, яку можна назвати «вернісажем навпаки», продовження розмови про жіночність мовою фотомистецтва, поезії та музики, а також призова вікторина, присвячена ролі жінки в історії людства від прадавніх до нинішніх часів.

Вхід вільний.

Початок о 18. 00.

Вул. Петропавлівська, 125 (UA: Суми)

Більше про (социально-художественный проект «Три лепестка женственности 2021») читайте у нашій публікації У Сумах розпочався шостий сезон соціально-ліричної історії про чарівних сумчанок

Сцена з пластичного перформанса «Шинель».

Незвичайна, вишукана метафорична вистава без слів (практично) була створена на початку 2016 року харківським режисером Артемом Вусиком і з самої прем’єри стала  перлиною репертуару театру і однією з його візитівок.

А потім було ще багато прем’єр інших спектаклів  —  останні роки щепкінці працюють інтенсивно і плідно та постійно радують сумчан і гостей обласного центру новими роботами у різноманітних жанрах. І, зрозуміло, що кожна з нових робіт потребує власної зустрічі з публікою. Тому «Шинель» на якийсь час поступилася місцем іншим постановкам, у тому числі і по Гоголю. Зокрема, мова про ще одну феєричну драматичну інтерпретацію загадкової повісті Гоголя «Вій» — «Чудернацькі  пригоди бурсака».

Гоголь взагалі завжди особливо вдається щепкінцям – мабуть тому, що великий письменник фактично наш земляк і його твори особливо близькі по духу жителям Слобожанщини.

Але розмови про відродження і повернення до поточного репертуару «Шинелі» виникали неодноразово – на прес-конференціях, зустрічах керівництва театру з  театралами…  І нарешті це трапилося.

Відновлена «Шинель» знову чекає на глядачів. Тож слідкуйте за репертуарними оголошеннями і приходьте подивитися на цей справжній витвір театрального мистецтва.

Детальніше про пластичний перформанс «Шинель» читайте у публікації   В Сумах состоялась премьера спектакля без слов

Ідейним натхненником і організатором івенту виступає Агенція творчих подій. Присвячений він чарівним сумчанкам і саме тому приурочений до святкування Дня міста Суми.

У цьому році дійство відбудеться у п’ятницю 3  вересня. Складається воно з двох частин.

Частина перша — анонс виставки світлин фотохудожниціі Марини Селегень, на якій відображені моменти життя трьох прекрасних героїнь проєкту «Три пелюстки жіночності 2021».

Ними стали:

• Акторка Сумського обласного театру для дітей та юнацтва Інна Олексенко.

• Дизайнер модного одягу та засновниця бренду Lara Kim Лариса Кохана.

• Художниця, письменниця та арт-тренер  Світлана Качуровська

Частина друга  —  музично-поетична.  Цього року, на відміну від інших, у художній програмі активно представлені самі героїні. Вони не тільки розповідатимуть про себе у мініінтерв’ю, але й продемонструють наочно свої чудові таланти.

У програмі також беруть участь: Ігор Касьяненко, Єлизавета Шерстік, та дизайн-студія «ART’elь moda». Ведуча, як завжди, Лариса Ільченко. У цілому, будє багато жіночої краси, чарівної музики та вишуканої поезії.

P.S. Шоу-презентація «Три пелюстки жіночності 2021» відбудеться 3 вересня в арт-просторі «Єврейський дворик», що розташований за адресою: вулиця Кооперативна, 17  

Початок о 18.00.

Вхід вільний.

Читайте про героїнь проєкту «Три пелюстки жіночності» сезонів 2016-2021 тут.

Захід, як завжди, приурочено до Дня міста Суми і присвячено чарівним сумчанкам. Героїнями усіх сезонів проєкту є  сумчанки, у житті яких присутні три важливі складові жіночності: вдала соціальна реалізація, материнство і та жіноча енергетика, яка у купі з рівною і парною до неї чоловічою складає гармонію  світу.

В цій публікації ми розповідаємо про одну з трьох героїнь 2021 року акторку Сумського обласного театру для дітей та юнацтва Інну Олексенко.

Инна Олексеенко

Народилася у Харкові, дитинство провела у Сумах, потім батько з родиною отримав довгострокове відрядження до братньої Монголії, а після повернення у Суми настали часи Незалежної України, а з нею і природнього панування української мови, яку, на жаль, у Монголії тоді не вивчали. Тому дівчині, як з дитинства захоплювалася літературною класикою, довелося попрощатися з мрією про вищу філологічну освіту і, як потім з’ясувалося, на щастя. Бо поступаючи практично «куди очі приведуть», майбутня зірка сумської театральної сцени випадково потрапила на режисерське відділення Сумського культурно просвітнього училища і там  одночасно знайшла свою любов і призначення у сенсі соціальної реалізації і головне своє кохання у особистому житті.

Справа у тому, що чоловік Інни Олег Олексенко теж на початку своєї біографії займався  мистецтвом і навіть  служив у балеті сумського театру імені Щепкіна. Але у матеріально важкі 90-ті йому, як справжньому мужчині, довелося зробити вибір на користь більш земних речей — треба було забезпечувати  сім’ю. А та  з кожним роком зростала і наразі складається з батька, мами і трьох дітей – двох синів і доньки.

Щодо нашої героїні, то після перших кроків на театральній сцені вона взялася спростовувати поширену думку про те, ніби актори все найкраще у собі присвячують і віддають виключно сцені і доволі легковажно ставляться до особистого життя. Під час декретної відпустки отримала  вищу освіту (Харківський національний університет мистецтв ім. І.П. Котляревського,  театральний факультет, спеціальність «актор драми і кіно»).А далі були роки напрочуд  плідної співпраці з видатними митцями сумської театральної сцени Валентином Бурим, Олександрою Сокол, Володимиром Хорунжим.

Саме на ту пору припав зоряний час, точніше одна з зоряних годин актриси Інни Олексенко, коли виставі  «Ведмідь»  режисованій Валентином Бурим аплодували на міжнародному чеховському фестивалі у Москві, та в Меліхово, де знаходиться музей- садиба, у якій жив та творив А.П.Чехов.

Взагалі, актриса Інна Олексенко належить до тієї театральної школи, де високо цінується мистецтво перевтілення, що, власне, є  найвищім акторським пілотажем.  Вона здатна з однаковим успіхом зіграти антиподів, наприклад : сповнену душевного піднесення чеховську героїню і загрубілу представницю соціального  дна, де тваринне нерідко  бере верх над людським.

Але не тільки роботою і домом живе наша героїня. У неї є захоплення – такі дуже жіночі і  позитивні. По її словам, якби уявити якусь умовно іншу версію життя і запитати себе, ким  би там хотіла бути, то  вибрала би фах акушера-гінеколога. Бо  сама не раз пройшла через всі випробування на шляху материнства і добре розуміє, як це відбувається. І багато читала на цю тему популярної і спеціальної літератури. А ще тому, що народження жінкою дитини, а з нею і усього безмежжя людського внутрішнього космосу —  це, беззаперечно, одне за найвеличніших див Божого світу.

На питання про  розуміння мудрості, яку кожен набуває з роками – мається на увазі особиста, приватна мудрість, порадами якої користуєшся сам, не нав’язуючи їх оточуючим – так от мудрість до панні Інни прийшла після появи третьої дитини, коли вона навчилася поділяти головні і другорядні справи.  Здавалося б нічого  складного, але саме ця вічна плутанина і доводить нас до стресів, до відчуття вічної нестачі часу і взагалі до сумнівів щодо власного уміння давати собі раду. А насправді все просто  — треба тільки зрозуміти, що для тебе дійсно важливо, які справи насправді нагальні, а які можуть і почекати трошки. І тоді  дивовижним чином, ніби нізвідки з’являється ча  для усього.

Людська філософія Інни Олексенко базується на ідеї мінімально можливої кількості зайвих рухів. Вона ефектна, яскрава, талановита, майстерна, харизматична, але воліє не пропонує себе режисерам — мов, дайте мені роль, де я буду виглядати блискучою примою. Вона — саме той випадок, коли театр у тобі важливіший, ніж ти у театрі. І дітей своїх вона не налаштовує на безперервні штурми соціальних вершин. Хоча їх з Олегом старший син Дмитро  — майстер спорту України з легкої  атлетики – а це і талант, і упертість, і праця.

Скромність, потяг до затишку, душевного комфорту, культ сімейних цінностей – все це якимось дивовижним чином  органічно сплітається і співіснує з буремними реаліями сценічного та навколо сценічного існування. І в підсумку виникає унікальна, єдина, неповторна і дуже цікава особистість — Інна Олексенко — одна з трьох героїнь шостого  сезону соціально-мистецького проєкту «Три пелюстки жіночності».

P.S. Шоу-презентація «Три пелюстки жіночності 2021» (социально-художественный проект «Три лепестка женственности 2021») відбудеться 3 вересня в арт-просторі «Єврейський дворик»,
що розташований за адресою: вулиця Кооперативна, 17  

Початок о 18.00.

Вхід вільний.

Читайте про героїнь проєкту «Три пелюстки жіночності» сезонів 2016-2021 тут.

Фото: Марина Селегень

Захід приурочено до Дня міста Суми і присвячено чарівним сумчанкам. Головним критерієм для вибору героїнь є наявність у їх житті трьох чинників: соціальна реалізація, материнство і та жіноча енергія, яка у парі з чоловічою  складає світову гармонію.

В цій публікації ми розповідаємо про одну з трьох героїнь 2021 року художницю, письменницю та арт-тренера Світлану Качуровську.

Светлана Качуровская

Світлана народилася на Сумщині в селі Жовтневе (тепер Курилівка) Конотопського району. Після школи, де, до речі, була відмінницею, отримала вищу юридичну та економічну освіту.  І навіть трохи попрацювала за фахом. А потім її невгамовне творче єство взяло верх і замість стандартного життєвого шляху, який багато у чому складається з моментів пристосування до вимог та викликів соціуму, дівчина вирішила створювати навколо себе  власний світ.  Почала професійно малювати, опанувала різноманітні художні техніки,   презентувала  свої роботи  на міських та всеукраїнських виставках.

Але це були тільки перші з феєрверку ідей, які у Світлани народжуються постійно, бо така в неї креативна і фантазійна натура. Більшість її проєктів – це ніби мандрівки у казку, куди вона залюбки запрошує усіх  бажаючих.  Там вона зустріла своїх Засинайликів, Світайликів і Спанчосів і познайомила з ними ,так би мовити, широкий дитячий та дорослий  загал.

З’являються ці фантастичні персонажі  невідомо звідки і кожного разу по-різному, як це завжди трапляється  у креативно мислячих людей. Наприклад, Засинайлики і Світайлики перший раз прийшли у пісні, а потім вже з них перебралися у самостійне життя в уяві  читачів книжок та слухачів пісень Світлани Качуровскої.  І тут ми маємо  згадати ще декілька її талантів.  Світлана – обдарована поетеса, яка до того ж придумує музику і гарно співає свої  вірші, акомпануючи на гітарі або фортепіано. Також вона складає казки і виступає у якості художника-ілюстратора  творів інших письменників.

Початок цьому поклала  зустріч з відомою літераторкою та лауреаткою престижних конкурсів Анною Коршуновою,  з якою було створено інтерактивну дитячу книгу «Казкове місто Суми», де тексти належали пані Анні, а малюнки – нашій героїні. І це не єдиний їх спільний доробок.

А після однієї з виставок до Світлани підійшла генеральний продюсер телеканалу  UA:СУМИ Оксана Кириленко – теж до речі  героїня одного з сезонів проекту «Три пелюстки жіночності», і з їх бесіди народилася ідея авторської програми Світлани Качуровської FINE ART, де вона ділиться секретами художної майстерності  з усіма бажаючими.

Сьогодні Світлана має власну творчу майстерню, де проводить майстер-класи для тих, хто робить перші кроки у царині мистецтва живопису — як дорослих, так і дітей. ЇЇ картини з задоволенням купують любителі живопису, тому що вони зазвичай наповнені позитивною енергією, якою природа щедро обдарувала їх авторку.

При всій цій безлічі справ Світлана Качуровська – любляча дружина та дбайлива мати. ЇЇ колискові і дитячі пісні у більшості матеріалізувалися саме з атмосфери дому і першими їх слухачами були найдорожчі  мужчини  – чоловік та син.

На питання про майбутнє і очікування від нього, Світлана відповідає, що найбільш за все вона хотіла б, щоб отак як зараз тривало якомога довше. Мабуть, це і є щастя.

Тільки не треба думати, що мова іде про безхмарно позитивне існування під крилечком завжди доброї долі.   Зрозуміло, що побутове життя кожного дня усіляко намагається ввірватися у казку з купою невідкладних  проблем.  Власне, саме в один з таких моментів і народилися Спанчоси – дивовижні створіння довільної форми, які  харчуються поганим настроєм і  сумними думками, і, таким чином, лікують та очищають душу. Інакше кажучи, творчість не тільки створює цікавий і яскравий світ, але й допомагає та захищає від повсякденних труднощів, сублімуючи їх у нові картини, пісні чи арт-об’єкти.

Ми усі родом з дитинства. Творчі захоплення Світлани Качуровської виникли саме там – коли вона розфарбовувала паперових ляльок для своїх подружок, за допомогою звичайної авторучки перекладала перші дитячі фантазії на мову малювання, моделювала для дівочих іграшок дизайнерський одяг, навчалася музиці і складала свої перші пісні. А далі був просто свідомий вибір між світом раціонального і країною мрій, створивши який, як миможемо впевнитися з усього сказаного  вище, Світлана не помилилася.

P.S. Шоу-презентація «Три пелюстки жіночності 2021» (социально-художественный проект «Три лепестка женственности 2021») відбудеться 3 вересня в арт-просторі «Єврейський дворик»,
що розташований за адресою: вулиця Кооперативна, 17  

Початок о 18.00.

Вхід вільний.

Читайте про героїнь проєкту «Три пелюстки жіночності» сезонів 2016-2021 тут.

Фото: Марина Селегень

Вистава поставлена по відомій п’єсі Петра Гладіліна і хоча зовні виглядає такою собі мелодрамою з легким присмаком дотепного і смачного гумору, але насправді підіймає чи не найголовніші питання людського буття.

Наскільки діти належать власним батьками? Чи мають батьки право примушувати дітей проживати життя згідно їх батьківського сценарію щастя?

Друга проблема — самотність у сім’ї. На сцені декілька поколінь однієї родини, але кожен з них на своїй хвилі. Навіть чоловік і дружина.

І нарешті – найбільш філософське, мабуть, питання, яке цікавить усіх – що з нами буде після відходу з цього світу?  Жодна релігія притомної і переконливо конкретної відповіді на це не дає. Тому питання весь час підіймається в мистецтві.

У виставі пропонується своя версія відповіді. І навіть якщо вона не співпадає зі справжньою реальністю, однаково ми про це тут ніколи не дізнаємося. Зате вона поетична, викликає гарні сентиментальні почуття і тішить душу.

Власне, ми ж для того і ходимо у театр, щоб на якійсь час потрапити у інший світ – більш добрий, розумний і зрозумілий.

По суті сам спектакль являє собою бенефіс народної артистки України Євгенії Серебрякової та заслуженого артиста України Сергія Медіна. Інші учасники дійства досить майстерно створюють тло, на якому виблискують таланти двох наших зірок.

Серебрякова постає у доволі незвичному для себе, дещо грайливому на перший погляд, а насправді сповненому високої непобутової трагічності образі і виглядає у ньому максимально органічно і переконливо. Ніби ця роль насправді створена спеціально для неї. Ми досить давно не бачили приму нашого театрального цеху на сцені і тому вистава «Афінські вечори» — подарунок усім шанувальникам її непересічного таланту.

Незвичний теж, багатогранний і гнучкий трагікомічний образ створює і Сергій Медін. Цікаво, що його персонаж взагалі-то негативний, бо реалізує особисті комплекси і незакриті гештальти за рахунок власної доньки. Але робить це так напрочуд щиро, що у підсумку, коли він таки програє, йому починаєш співчувати.

Виконавцем цієї ролі у іншому складі є ще один чудовий актор — Олександр Середа. І це теж, безумовно, цікаво. І очевидно, що буде виглядати інакше, бо і Медін, і Середа, хоча обидва харизматичні, але все ж таки індивідуально несхожі один з одним митці.

Творці  дійства:

Режисер-постановник – Антон Меженін

Сценічне оформлення – Антон Меженін

Художник з костюмів — Любов Медвідь

Пластичне оформлення – Сергій Великодний

Художник з освітлення — Максим Рокін

Звукорежисер – Максим Криштоп

Дійові особи та виконавці:

Ганна Павлівна Ростопчина – народна артистка України Євгенія Серебрякова;

Людмила — Ганна Глазачева;

Борис Олегович – заслужений артист України Сергій Медін, Олександр Середа;

Наталочка – Анастасія Старосельська, Яніна Бабенко;

Антон – Олександр Михайлов, Юрій Кулик.

Джерело: медиа портал АТС creativpodiya.com

Фото: Лариса Ильченко

Євген Галкін художній керівник проєкту:

«Спробувати щось нове, ніколи не пізно, варто лише зробити перший крок. Відкривати себе та цей світ по новому. Не боятися проявляти індивідуальність, відчувати себе впевнено на публічних виступах та у буденному житті. Акторська майстерність стає у нагоді не тільки на великій сцені театру чи на знімальному майданчику, це нове почуття себе, внутрішня робота, прояв й відкриття нового «Я».  TWOЇ можливості безмежні, треба тільки спробувати.

TWOЯ акторська майсерність, програма що націлена не навчити, а пробудити TWOЇ можливості.»

На вас чекає:

• робота з професійним режисером;
• майстер — класи від професійних акторів сумського та київських театрів;
• онлайн майстер — класи від зірок кіно;
• сценічна мова (підготовка до публічних виступів);
• сценічний рух;
• хореографія;
• пластика;
• теорія драми (теоритичні базові знання з драматургії, режисури, майстерності актора);
• звітні виступи.

Анна Пахомова хореограф проєкту:

«Суми… Перебуваючи в цьому місті мій ритм життя, звички і відчуття себе дуже змінилися. Але, як і раніше, лишається потреба, якесь почуття, ще одна маленька частина, якої так не вистачає…

Ця відсутня ланка- можливість ділитися ідеями, емоціями та досвідом.

TWOЇ project — проєкт, який надихнув створити щось особливе, де буде багато танців, відбірної музики та особливого настрою.

Рівень EASY створений спеціально для дітей де ми будемо, розвивати пластику, гнучкість, почуття ритму, музичний слух та допоможемо позбутися скутості рухів.

Рівень Normal- це формат занять  «Master class”, для тих хто займався хореографією і має мінімальний рівень підготовки, буде багато хорео і мало балачок.

Приходь, буде цікаво»

Деталі за тел.

+380661134889 (акторська майстерність)

+380995248894 (хореографія)

Instagram: twoi.project