«Червоне соло» Миколи Данька, или Долг платежом красен
Книга – вещь мистическая.
Она как человек: за достаточно простым внешним видом содержит практически бесконечную вселенную смыслов. Речь идёт, разумеется, о хорошей книге. Такая книга пишется не один день – за это время автор успевает продумать тысячи разных мыслей, и все они так или иначе оставляют след под обложкой.
А потом эти смыслы распускаются, каждый в свой черед. И переплетаясь, рождают нечто новое, непредсказуемое для автора. Порой они могут вознести его на вершину славы и популярности. Как, к примеру, далеко не самый лучший роман Набокова «Лолита».
А иногда книга убивает создателя. Причём есть такие писатели, как, скажем, Олесь Бердник, которые вели активную борьбу против существующего режима и самой своей жизнью провоцировали ответные шаги от власти.
А есть авторы, максимально отделявшие себя от политики, внешне лояльные, но ими написанные книги оказались сильнее их. Одна из таких историй широко известна. Она случилась после того как Борису Пастернаку присвоили Нобелевскую премию за «Доктора Живаго». А через некоторое время, после всесоюзного «осуждения», когда от Пастернака на дорожках в Переделкине стали отворачиваться даже старые знакомые, он заболел и уже не смог подняться. Таким образом, книга фактически убила писателя.
Очень похожая история случилась с украинским поэтом Миколою Данько. Будем писать его имя в украинской транскрипции, чтобы подчеркнуть, что Данько был именно украинским поэтом и, кроме того, Николаем его называл в своем одиозном докладе первый секретарь сумского обкома КПУ Вольтовский, давший фактический «фас» последующим событиям.
А события оказались трагическими для поэта. Эта история случилась совсем недавно, в 1967 году, многие свидетели её живы, существует немало воспоминаний, поэтому нет смысла пересказывать все детали. Их легко найти в интернете. Опишем только последовательность событий. 
К 1967 году Миколе Данько исполнился сорок один год – непростой возраст для любого человека, однако внешне в социальном плане у него всё складывалось благополучно. Фронтовик, уважаемый человек, за плечами уже один сборник стихов, в настоящем – работа завотделом в сумской областной газете «Ленинская правда».
Многие подписывались на эту газету, потому что только при условии подписки на ЛП можно было выписывать «Литературку» или журнал «Юность». Читать весь этот идеологический винегрет было, конечно, невозможно. Зато каждый номер ЛП внимательно изучали в партийных органах. И уж если там писали о какой-то проблеме, то проблема решалась мгновенно.
Из сказанного вытекает, что работавший не на последней должности в престижном месте Микола Данько был достаточно адаптированным к советской системе и даже влиятельным человеком. И книжки тогда государство не каждому публиковало. А Данько к моменту начала трагического поворота свой судьбы был автором уже двух поэтических книг: «Зоряне вікно» и «Червоне соло» — совсем небольшая книга на 90 страниц, формата А 6 в мягком переплёте…
Именно после выхода «Червоного соло» всё и началось. Вскоре последовало вышеупомянутое выступление первого секретаря обкома КПУ Бориса Вольтовского, который в пух и прах разбил «Червоне соло» с идеологической стороны, проявив при этом, надо сказать, недюжинную фантазию, потому что увидеть во вполне идеологически нейтральном сборнике стихотворений антисоветчину и национализм мог только человек с сильно развитым в сторону извращения воображением.
Но слово было сказано – и пошли дела. Вскоре практически весь тираж был изъят и уничтожен. Автору удалось выкупить и раздарить друзьям лишь малую его часть. А далее началась беспрецедентная травля самого поэта, которая продолжалась почти 20 лет и закончилась только в годы перестройки, когда Микола Данько, в общем-то, был уже сломлен и морально, и физически.
Правда, в 1991 году вышла третья книга поэта – «Й сонця прихилив би», но это уже в большинстве своём были, скорее, не стихи, а рефлексии гонимого властью человека.
Вышеизложенное приводит к трём выводам.
Вывод первый, политический. Мы, в наших нынешних вечных скандалах вокруг материального, забываем, что имеем бесценную возможность жить во времена свободы слова. Относительной, конечно. И сейчас есть много запретных тем. Но всё же….
Вывод второй, философский. Хорошая книга обладает некой магией, которая находится за строчками. Под словом «книга» надо понимать всё – дизайн, тексты, то есть книга – это такая организация пространства, которая получает способность влиять на окружающий мир. И поэтому надо быть осторожными при выпуске книги. Это как приручать дикого зверя.
Вывод третий, человеческий. Сумчане имеют долг перед поэтом и гражданином Миколой Данько. Он же не неудачник. Его судьба стала одной из искр, от которой разгорелось пламя нынешнего времени относительной свободы.
Травили Данька не московские коммунистические начальники и не кагэбисты с Лубянки. И даже не киевские, а сумские. Многие из них до сих пор ходят по улицам нашего города. Поэтому сумчане обязаны вернуть долг поэту. А это можно только одним способом. Настоящему поэту нужно, чтобы его книжка пришла к людям. Следовательно, необходимо эту книгу – «Червоне соло» — переиздать.
Увы, все наши обращения относительно переиздания к господам, пришедшим на смену товарищу Вольтовскому успеха не имели. Зато именем Миколи Данька была названа, точнее переименована, одна из улиц в Заречном районе. Хотя он жил в Ковпаковском. И даже на мемориальную доску власти потратились.
Но это же был поэт! Причём надо понимать, что в Советском Союзе графоманов не издавали. То есть это был настоящий хороший поэт. Что само по себе огромная редкость. Его творческое наследие — литературное достояние державы. Кроме того, любой истинный поэт скажет, что главное — его стихи. Они его памятник, память и продолжение земной судьбы.
К сожалению, нынешняя властная бюрократия, издавая тонны чего-то, сразу становящегося макулатурой, так и не удосужилась изыскать возможности переиздать книгу поэта Миколи Данька. Чтобы вы представляли — речь идёт о сумме в 30-35 тысяч грн максимум.
Ещё по теме: Юрій Царик про поезію Миколи Данька
(3 голос, оценка: 5,00 из 5)
Загрузка...
Где-то в подсознании у меня был пунктик, что Игорь Касьяненко поэт и человек «русский». Не вкладываю в слово обозначенное кавычками какого-либо негатива. Просто не люблю политики и однобокости. Теперь пунктика нет и это славно. Держал в руках (читал) оригинал «Красного соло», дали родственники Данька. Бесспорно смело было все это в то время. И последующие публикации действительно были с подтекстом обиженного и униженного человека.
Идея переиздания-отличная. Готов как-то поучавствовать, если найдется драйвер. В нашем архиве (ДАСО) много рукописных работ (стихов) Николая Данько НИГДЕ не опубликованных. Если бы поработать с ними и дополнить ними книгу-было бы просто здорово.
Сергей, спасибо за поддержку! Конечно я — украинец и это для меня важно. В книжке «Червоне соло» -90 страниц. Мы с Родионом Кочубеем считали на 120. То есть какая-то возможностьдля манёвра есть. Но тут уже компетенция главреда. Я бы свою функцию пока ограничил тем, чтобы побегать, поискать средства…
Игорь! Огромное спасибо тебе, что написал о Миколе Данько. Я его хорошо помню, хотя мне было лет одиннадцать. В тот период моя мама работала корреспондентом » Ленінської правди». Николай Михайлович был заведующий отделом культуры, затем его сменила Елизавета Евгеньевна Василевская. Хочу заступиться за тогдашний коллектив » Ленінскої правди». Во-первых, это были настоящие профессионалы. Назову лишь несколько имен:Лев Капуста, Елизавета Василевская, Александр Кубатка, Степан Нощенко, Анатолий Тимченко, Павло Ключина, Александр Харченко, Анна Колесник, Владимир Затулывитер, Нина Насальская, Михаил Поборончук. Во-вторых — подлинные интеллигенты. В третьих, газета того времени действительно была интересной, многоплановой и ее читали охотно и выписывали. Никто в нагрузку ее не навязывал. Чего только стоили рубрики » Лист покликав у дорогу»,» На моральні теми», «Літературна сторінка», » Недільний вогник», » Про людей хороших» и т.д. ! Мама, Нина Вячеславовна Насальская, много писала о войне и получала массу писем и откликов на свои статьи. К ней постоянно шли люди и благодарили за публикации.
Теперь о партийном собрании, на котором разбирали персональное дело Миколы Данько. Мама на нем не присутствовала ввиду того, что никогда не была членом партии, а собрание было закрытым. Помнит точно , что присутствовал партийный секретарь Иван Макухин. По окончании кто-то из участников собрания рассказал, что когда предъявили Данько претензии и предложили коллективу его осудить , никто из журналистов не захотел выступать и «клеймить». Об этой истории я слышала часто и на протяжении двух десятилетий.
Затем уже в перестройку,когда из бывших сотрудников никого не осталось, как гром среди ясного неба, в газете было напечатано » покаянное» письмо Николая Михайловича. Мама уже не работала, но при желании, Игорь, могу тебя познакомить с человеком, который знает больше других не только об этом периоде жизни поэта. Помню, что все перезванивались, обсуждая публикацию и рассказывали, что его заставили написать это письмо.В последние годы жизни Данько ни с кем не общался, даже часто не пускал в дом тех, кто приходил его проведать. В феврале 1993 года была на похоронах поэта. Когда зашли в комнату поразило обилие книг, стол, кровать и никакой другой мебели.
Наташа, замечательно, что ты написала про «Ленинскую правду». Пусть моё мнение о ней будет только частным мнением. Я только скажу, что коллектив как раз там был сильный, профессиональный иначе и быть не могло, в те времена везде работали профессионалы. .А вот выбор тем лично меня угнетал. Но темы же навязывались сверху другими профессионалами….
Относительно покаянных писем. Так тут даже и разговора нет. Нас людей так легко сломать. Всех. Сразу вспоминаются влюблённые, которые начали под пытками друг на друга показания давать у Оруэлла….
Игорь! А мне вспомнился рассказ Анри Барбюса когда двух влюбленных связали вместе и продержали так полгода. Когда они, наконец, повернулись друг к другу спиной… Дальше грустно… Да, газета, конечно же, была органом обкома партии.
Так вот, когда вышел номер с «покаянным» письмом и мама его прочла, то сказала, что либо письмо подверглось существенной правке и корректировке, либо это писал не Данько. Вскоре после » покаяния» стали публиковать статьи Миколы Данько в » Ленінській правді». Две хорошо запомнила: одна о женщине фотографе-бытовике с ателье на Харьковской, другая о Любови Хомук- дирижере симфонического оркестра нашего музучилища. Очевидно, «покаяние» необходимо было для того, чтобы можно было публиковать.
Между прочим, еще жива машинистка( ей около 85 лет), которой Данько доверял печатать свои стихи. Она это делала тайком ото всех. Она, вообще, знает больше других. Иногда звонит нам. Очень редко заходит.
Интересно было бы с ней поговорить полчасика за чаем….
Как радостно, что встречаешь столько единомышленников. Уверена, что идея о переиздании книги Миколи Данька отзовется в сердцах многих.
А ось як кагебісти із Сіряченком зфальсифікували оригінал «покаяльного листа» М. Данька. В результаті, в газеті «Ленінська правда» був опублікований зовсім інший лист.
Покаяльний лист сумського поета Миколи Данька
11 листопада 1983 року
Оригінал покаяльного листа
ТЕНЕТА ПОРВАНО… ДО СВІТЛА!
Перед сходом сонця людина вмикає приймача… Линуть урочисті слова Гімну:
… Живи Україно, радянська державо!..
Вочевидь цієї хвилини слухають їх і мільйони трудівників республіки. Багатьох вони настроюють на оптимізм… Тільки не його. Він нервово вимикає приймача. Йому здається чомусь, що ота фраза є насмішкою над здоровим глуздом, кощунством. І якщо потім усі, або принаймні більшість сумчан не без утіхи і піднесення поспішають кожен до своєї роботи, щоб примножити успіхи радянських людей у виконанні п’ятирічки, накреслень ХХVІ з’їзду партії, відщепенець поринає в чорну меланхолію. [Нерозбірливо. – Упор.] його лине серед кривих дзеркал. Він мовби гіпнотизує себе своїми зітханнями і безпредметним невдоволенням. Майже все сприймається через призму жовтих пасажів критики у спотвореному вигляді. У нього свій окремий мізерний світик. Власне він сховався у коконі своїх темних видінь. За словами Едуарда Багрицького:
И все навыворот,
Все, как не надо…
Ось до якої карикатури почуттів і думок може привести викривлення і надто хибне розуміння об’єктивних засобів розвитку суспільства. Певна річ, нам хотілося б так і продовжувати оповідь, користуючись невизначеним – «людина», «хтось там»… А втім – годі! На жаль, тією людиною був автор цих рядків, себто – я.
Так, якраз мене спіткало неабияке лихо і завело в тенета ворожої радянському ладові ідеології. Це було схоже на те, ніби сам тчеш павутину і сам же в ній, похмуро борсаючись, все дужче заплутуєшся. Щоб залишатися невігласом, чужої допомоги не потрібно ж! Моє серце було закрите для надії. Я полюбляв опанувати ночами невідповідними фразами, як «домінуюча», «панівна» і «підрядна» нація… Гіперболізована критика у моїх віршах, як опублікованих, так і не друкованих, деяких недоліків життя, зокрема випадків бюрократії і міщанства, теж базувалася на нерадянській платформі. Вона випливала з позицій, м’яко кажучи, крайнього патріотизму. Та інакше й не могло бути. Хто сказав «а», мусить сказати також «б». Хто вскочив не в той кур’єрський поїзд, не так хутко вискочить. Він підвладний, крім усього іншого, законові інерції. А інерція засмоктує в болото сумнівів…
Критично оглядаючи недалеке минуле, далебі, я сам дивуюся: як же сталося?.. Буржуазний націоналіст? Хіба не смішно? Хіба за мною, як за вольтерівським бароном Тундер-тен-Транком нараховується сімдесят два покоління предків? Дурниця! Мій батько, Михайло Андрійович, був колгоспним ковалем. Мати, Олена Пилипівна, жницею на колективному полі. Дідусь – славний на весь Славгород грубником…
А що далі, углиб? Жахливе кріпацтво. Безіменність! Ми – у священному понятті «народ». Тільки Жовтень, тільки Радянська влада моїм родичам, як і мільйонам трудових українців, розбила страдницькі пута на руках і ногах, вивела на стежину більш щасливої долі. Під час громадянської війни на Україні батько воював у Червоній Гвардії. Громив денікінців і махновців. Наприкінці 20-х років став одним з перших ентузіастів колективізації, тоді ж закінчив курси тракториста і розорював каїнові межі. Він каламутний ручай ніколи не сплутував із світлою рікою нового життя. Він загинув на Курській дузі, зі зброєю в руках обстоюючи здобутки Жовтня у боротьбі проти гітлерівських окупантів… А я сам?.. Семирічка… Війна… Евакуація углиб Росії. Патріотичні почуття приводять мене до комсомольського ешелону, що відходить із Суджі на відбудову Сталінграда. Через кілька місяців, бувши закликаним до армії, я вже на Дунаї, під мурами Будапешта з «ербушкою» (як ми ласкаво називали полкову радіостанцію) та карабіном за плечима… Суворі випробування поблизу озера Балатон. Потім – Відень, потім – Чехословацька Нітра … Разом зі мною, як із другом друг, як із братом брат, знаходилися щирі душевні росіяни і білоруси, запальні вогнеокі побратими з Кавказу і удмурти, євреї і чуваші…
За яку ж правду я тоді змагався? Звичайного радянського патріотизму мені, здається, ніколи не бракувало. Мої переконання були твердими і безкомпромісними… Хоч діло давнє, але ж якраз через оту беззастережність надто часто відчував на собі холодні погляди деяких заблукалих людей, коли працював бурильником на заводі поблизу Львова, коли навчався в університеті…
Була б не зовсім точною і вичерпною відповідь, якби я написав, що прослуховування всіляких пересилань зарубіжних ворожих радіостанцій, або твори Грушевського чи Аркаса спричинилися безпосередньо до викривлення мого світогляду. Справді – бо, важливо не стільки те, з ким їси, як те, що їси. Багато шляхів веде до помилки… Можна дивитися і не бачити, слухати і не чути… Як твердять біологи, алергенами можуть стати навіть пшениця, навіть жито і кукурудза… Це я в переносному розумінні. Словом, жодні міркування не спроможні показати людині стежку, котру вона не хоче бачити, як сказав колись Р. Роллан. Не усвідомлюючи першої помилки, припускатися другої, третьої…
Я далекий від лицемірного самоприниження, як і від посипання собі голови попелом … А все ж… Приховуючи свої помилки, кращим не станеш. Вже в моїй другій збірці поезій «Червоне соло» було чимало плутаного і фальшиво однобокого. Насамперед, що стосується рідної мови. Деякі рядки, не без націоналістичного трунку, за що цілком справедливо був критикований…
Кохатися в рідній мові – річ природна.
– Если завтра мой язык исчезнет, я готов сегодня умереть, – так, здається, сказав Р. Гамзатов. У російській літературі від Ломоносова і Тредьяковського до Твардовського і Лихоносова – хто з них не чарувався мовою питомого народу, мовою предків і сучасників?
Тим часом нечіткість моїх ідейних позицій і нігілізм, хибно усвідомлена критика партією культу особи і втрата класового чуття скерували мене, по суті, у ворожий табір. Поступово я почав загострено-хворобливо сприймати об’єктивний процес розвитку мов у нашій країні. Одна неправда породила іншу. Так у нашому прекрасному сьогоденні, у громадському житті я бачив в Ахіллеса тільки п’яту. Будь-яка кривизна прямої лінії сприймалася мною, як відступ від священних заповітів революції. Коротше: я ладен був спалити хату, аби зварити… пару яєць!
У своїх недолугих віршах, таких, наприклад, як «І проспівають треті півні», «Лжепророк», «Яка різниця – Лазар чи Мойсей», «Скрізь перші ми…» та інших, я заплутався у хащах схоластики і риторики, псевдопафосу і явних наклепів на радянську дійсність. Тож, либонь, кожному школяреві відомо, що революційний лад підніс мій народ до сяючих верховин, що основні завдання у розквіті економіки і культури нашої республіки були визначені великим Леніним ще у проекті резолюції ЦК РКП (б) про радянську владу на Україні. У цьому ж історичному документі членам партії ставилось в обов’язок всіма засобами сприяти усуненню всіх перешкод для вільного розвитку української мови і культури. Партія і Уряд послідовно здійснювали, перетворювали в життя накреслення Ілліча. Радянський лад створив воїстину необмежені можливості для розквіту соціалістичної національної культури, виявлення народних талантів, відкрив усім без винятку широку браму до культури, до знань. Тепер моя Україна, моя республіка може похвалитися суцільною грамотністю, високорозвиненою наукою і культурою. До речі, на землі Тараса сьогодні понад 175 тис. наукових працівників і 4,5 мільйона спеціалістів з вищою і середньою освітою. Це більше, ніж у кількох провідних європейських державах, разом узятих! Кому ж у кого потрібно вчитися? Нехай промовляють названі цифри!
Прикро мені, що я, незрідка показуючи, так би мовити, хліб, тримав камінь, що я силкувався збирати виноград з терновника. Досить! Струсимо порох з ніг своїх. Назавжди. Ще один подовжений видих, аби евакуювати затхле повітря буржуазної пропаганди з усіх дихальних шляхів…
Щоправда, ти, читачу, можеш закинути на це: шляхетний граф ручається за себе, але хто поручиться за шляхетного графа? Запитання природне. Що ж, тут я вважаю за доцільне нагадати хіба що одне: якщо більшість моїх віршів, попри їх сумнівну художню вартість, мала сповідницький характер, то ці рядки – тим більше, головне, що у мене зараз подушка під головою не крутиться, тобто сумління чисте. Бути Остапом чи Андрієм Тараса Бульби? Усі, сто разні, не нам носити підземними лабіринтами рідний хліб ворогові! На якому боці барикад? Тільки там, де радянський народ! Розуму завжди більше в колективі. Ми спроможні перевірити в собі гостроту чуття на головне – чим народ живе сьогодні, які його прагнення і мрії. В дружбі – правда, істина у боротьбі за наступну щаблинку, за круту сходинку до всенародного щастя. Віднині слід підкорити свій хист, свої здібності (тішу себе думкою, що вони є!), свої мрії лише Батьківщині, лише рідному народові. Та не порадуєм ворога і не засмутимо друга мильними бульбашками критиканства і дисиденства! Хіба ж не зрозуміло, що нігілізм сипле сіль у розчин цементу, того морального цементу, що становить основу великої комуністичної справи? Недарма ж силкується скористатися ним антирадянська пропаганда за рубежем, а також усі ті, хто спускає імперіалістичного човна і натинає вітрила провокацій на хвилях «холодної війни». Чорні лицарі, вилупки неофашизму, пнуть язиком злизати… гору! Але минув час, коли, за висловом Анрі Барбюса, капіталізм підперезував своє черево екватором. Світ рухається по ленінській орбіті. Погляди прогресивного людства звернуті до Країни Рад.
Ю. В. Андропов, у відомій промові «Ленінізм осяває нам шлях» (1964 р., квітень) добре сказав: «Боротьба двох ліній, двох історичних тенденцій – лінії соціального прогресу, миру, творення і лінії реакції, гноблення і війни – неухильно веде до того, що на історичній арені соціалізм відвойовує у старого світу одну позицію за одною. Престиж капіталізму, капіталістичного шляху розвитку все більше падає».
Проте названа обставина не заважає ворогам миру удосконалювати технологію дезінформації і наклепів, продукування півправд і замовчування невигідних їм фактів. Ті, що знаходяться у вищих ешелонах влади, антирадянщину і антикомунізм перетворюють у знаряддя боротьби проти національно-визвольних рухів, зокрема ж імперіалістичні кола США вдаються до неоголошеної війни проти демократичного Афганістану, під’юджують і щедро підтримують ізраїльських агресорів на різні злочини проти миролюбних арабських народів. Вони не тільки дарують окупантам найгрізнішу зброю, не тільки наповнюють їхні капшуки золотом, а ще й удаються до так званого «інформаційного імперіалізму». Ескалація всілякої брехні під грифом апології капіталізму! Цей модерний радіоконвейєр не знає перебоїв! Спочатку – слівце, потім – сильце, капкан. Але в цьому разі ми, радянські люди додержуємось відомої приповідки: побачене – краще сказаного. А те, що спостерігаємо на кожному кроці – розквіт добробуту і культури – надихає нас класовим оптимізмом і незглибною вірою у ще світліше прийдешнє.
м. Суми Микола Данько
Джерело: ДАСО. – Ф. Р-7680. –
Оп. 1. – Спр. 12. – Арк. 29–43.
Оригінал. Рукопис.
Версія покаяльного листа, відредагована в КДБ та заст. гол. ред. газети «Ленінська правда» Володимиром Сіряченком
ПРОЗРІННЯ ПЕРЕД БЕЗОДНЕЮ
Шановний товаришу редакторе! Прошу надрукувати мого листа у Вашій газеті. Це сповідь людини, котра щиро визнає свої помилки в минулому і суворо, з усією принциповістю засуджує їх. Нехай вона засвідчує, що автор ніколи знову не збочить на слизьку стежку, прагнутиме приносити тільки користь своїй соціалістичній Вітчизні, радянському народові.
…Сто стежин веде до помилки, та лише одна до істини, – говорить народна мудрість. На жаль, я усвідомив її надто пізно. Слідство, яке велося в моїй справі по звинуваченню в антисуспільній діяльності, на багато що відкрило мені очі…
Народився я за Радянської влади… Мій батько був колгоспним ковалем… Тільки Жовтень дав йому, моїм родичам, як і мільйонам трудових людей, справді нову, щасливу долю.
Життя моє складалося так само, як і в тисяч моїх ровесників. Як солдат-фронтовик, пройшов суворими дорогами Вітчизняної війни. Пліч-о-пліч з росіянами, білорусами, грузинами, казахами, вірменами… Мої переконання тоді були твердими і непохитними.
Як же сталося, що ледве не опинився на лаві підсудних?
Вочевидь усе почалося тоді, коли я був студентом Львівського державного університету. «Друзі» підсовували мені твори М. Грушевського, М. Костомарова, М. Хвильового, журнали українських буржуазних націоналістів. І я захопився ними.
Спочатку здорове чуття все ж брало гору. У розмовах з товаришами я не раз називав тоді націоналістичні писання антинародними, буржуазних істориків – тенденційними. Злегка висміював захоплення інших козацькою романтикою, мазепинщиною, виговщиною і петлюрівщиною. Проте, коли виникало щось на взірець диспутів, я розгублювався, не відстоював історичну правду, втрачав почуття класовості, і, по суті, ставав на шлях угодовства з нашим ідейним ворогом. Саме така позиція привела до того, що, переїхавши пізніше, 1958 року до Сум, під впливом особистих життєвих невдач почав хибно переосмислювати дещо перечитане раніше. Колись критиковане мною мовби обернулося до мене іншим боком, заперечуване і начебто вбите у душі навіки – потроху гальванізувалося. У моїй другій збірці поезій «Червоне соло» (1967 р.) з’явилося чимало плутаного і туманного. У ряді віршів я свідомо вдався до спотворення радянської дійсності, ставав на позиції українських буржуазних націоналістів.
Ідейна нестійкість, втрата класового чуття затягнула мене, по суті, у ворожий табір. Так, поступово почав загострено, хворобливо сприймати об’єктивні процеси розвитку мов у нашій країні, а в прекрасному сьогоденні, у суспільному житті помічав здебільшого темні плями.
У викривленні мого світогляду сумну роль відіграло також прослуховування ворожих зарубіжних радіостанцій «Свобода», «Вільна Європа», «Німецька хвиля»… Виловлену на каламутній хвилі антирадянщину, облудну брехню я часто сприймав як незаперечну істину.
Так крок за кроком мене засмоктувало болото. Слизька стежка поступово вела до безодні.
Саме на цей час припадають судові процеси над деякими націоналістично і антирадянськи настроєними особами, які, потрапивши на гачок буржуазної пропаганди, стали на ворожий радянському ладові шлях. З-поміж них я знав Михайла Осадчого, котрий двічі судився за націоналістичну діяльність.
Потойбічні радіостанції, захлинаючись, вихваляли їхні антирадянські опуси. Певна річ, наша преса давала їм гідну відсіч, однак моя упередженість заважала мені зробити правильні висновки, збагнути, що мені з ними не по дорозі.
Незважаючи на мої творчі хиби, негідну поведінку, громадськість не відвернулася від мене. Мені надали хорошу роботу, квартиру. Але я ніскільки не дорожив цим. Прогулював, порушував дисципліну, зловживав алкоголем. Коли ж мені пред’являли справедливі претензії, ставав у позу ображеного. У ці ганебні для себе часи я змінив кілька місць роботи, ніде подовгу не затримуючись. Життя – чудове і неповторне – проходило мимо. Власне, я його й не помічав, виливав свою образу на всіх у своїх віршах, які тепер не можу згадувати без огиди і відрази.
Гадаю, з усього сказаного мною зрозуміло, чому протягом кількох останніх років з під мого пера виходили рядки сумнівної ідейно-художньої вартості, які могли порадувати хіба що наших ворогів.
Не без удячності пригадую, що чимало товаришів подавали мені руку, попри всі мої помилки і творчі невдачі, застерігали від хибних кроків. На жаль, всі доброзичливі поради відкидалися мною, як зазіхання на «свободу» творчості. Знову ж таки, почасти тому, що я не зміг переступити через свою вражену самозакоханість.
І лише коли за свої ганебні дії мені довелося відповідати перед законом, збагнув, як далеко зайшов. Дуже гірко усвідомлювати тепер, що за дріб’язковим, несуттєвим я не помічав глибинних процесів духовного зростання радянських людей, грандіозних зрушень, котрі відбуваються в економіці, культурі, в усіх сферах життя нашої країни.
Помилка одного – наука іншому. Тож не хотів би, щоб це моє правдиве зізнання сприймалося читачем лише як каяття того, хто мало не скотився в безодню. Боляче і соромно мені перед бойовими товаришами, з якими ми разом громили фашизм у роки війни. Соромно за те, що в умовах, коли імперіалізм розгорнув оскаженілу психологічну війну і готує гарячу війну проти нас, я мало не опинився по той бік барикад.
Кажу це не заради красивої риторики. Мої слова – результат суду над собою, слова людини, яка врешті-решт прозріла. Водночас нехай вони будуть застереженням усім, хто з різних причин, а частіше всього через ідейну незрілість і нестійкість, політичну короткозорість, втрату цілющих зв’язків з народом калічить свою душу цікавістю до всіляких ворожих голосів і підголосків, котрі ллють отруйну воду на млин ідеологічних диверсій, антирадянщини, антикомунізму, засмоктують нестійких у своє смердюче багно.
Я одержав гіркий, хоча й запізнілий урок, пережив нелегкі для себе часи. Ніби великий тягар звалив із плечей, відчуваючи, що все це позаду…
Микола Данько.
м. Суми
Джерело: Ленінська правда. – 1983. – № 217 (11 листопада). – С. 3.
Бродский с самого начала не чувствовал себя частью системы и поэтому травлю свою воспринимал, как внешнюю агрессию. А Данько был частью системы. И когда его начали травить – это фактически был внутренний конфликт, что намного трагичнее. Борьба с внешней агрессией если не убивает, то делает сильнее. Как в случае с Бродским. А война внутри человека – это безумие. Поражаюсь силе Данька, который смог так долго сопротивляться…
«…Травили Данька не московские коммунистические начальники и не кагэбисты с Лубянки. И даже не киевские, а сумские. Многие из них до сих пор ходят по улицам нашего города. Поэтому сумчане обязаны вернуть долг поэту….»
Я знаю только одного из них, «ходящего по городу», которого мучает совесть и сознание, Он посещает монастыри. Он уже не может, при случайной встрече, не говорить о своём «вкладе в миссию»… Там уже что-то с разумом…
А может наоборот-просветление
Спасибо, что опубликовали оба письма. В общем-то, люди, знавшие Данько, и не сомневались, что именно так и было… Игорь, я перезвоню по поводу той встречи.
Кстати, сборник » Червоне соло»держала в руках, читала. Правда, точно не помню, был ли он у нас дома или это на квартире у журналистки Анны Колесник, с которой в то время дружила и которая теперь живет в Киеве.
А как бы почитать?
Зайдіть на Сумський історичний портал та й почитайте
А Вы не могли бы точнее указать координаты поиска на историческом портале? Раздел… страница…
Не получилось найти
Спасибо
Кажуть, що посилань на цьому сайті робити не можна. Тому опишу. Зайдете на Сумський історичний портал і на першій сторінці у розділі «ХХ століття» знайдете цю книгу. «Червоне соло» йде другою після «Рух Опору в Україні…».
artyukh — я просто просил избегать лишних ссылок по возможности.. но тут такое дело, что такая ссылка явно не лишняя, — «Червоне соло», кроме всего прочего или прежде всего — сборник прекрасных стихотворений. Его нужно читать….
Ну, тоді ось це посилання: ///http://history.sumynews.com/xx/1965-1985/item/697-chervone-solo.html
Да, большое спасибо.