До него синонимический ряд к слову «актёр» составляли: «шут», «лицедей», «комедиант», «скоморох»…  А после Щепкина актёр стал художником и творцом духовных ценностей наравне с музыкантом, живописцем и литератором.

Михаил Щепкин в роли Репейкина в водевиле А.И.Писарева «Хлопотун, или Дело мастера боится» 1826 год

Вот один из знаменитых щепкинских афоризмов:

«Театр для актера – храм. Это его святилище! Твоя жизнь, твоя честь – все принадлежит бесповоротно сцене, которой ты отдал себя. Твоя судьба зависит от этих подмостков. Относись с уважением к этому храму и заставь уважать его других, священнодействуй или убирайся вон».

Михаил Щепкин родился в 1788 году и ушёл с подмостков земных театров в 1863-м. Мы не видели великого актёра на сцене и можем судить о его театральных достижениях и роли в искусстве только по отзывам современников.

Зато мы видели как «священнодействуют» выпускники «Щепки» — Высшего театрального училища имени Щепкина: Олег Даль, Рина Зеленая, Юрий Соломин, Станислав Любшин, Инна Чурикова, Олег Меньшиков…

Краткая история театра в Российской империи

Первым отечественным драматургом и режиссёром Руси считается Симеон Полоцкий. Он родился в 1629 году, через 13 лет после того, как завершил свой жизненный путь бессмертный Шекспир. Полоцкий был выходцем из украино-белорусской части Великого княжества Литовского, которое испытывало западноевропейское культурное влияние гораздо сильнее, чем, на тот момент, дремучая Московия.

Тогдашний самодержец Всея Руси Алексей Михайлович в душе был большим шалуном, идею театра принял и сам с удовольствием посещал спектакли. Правда, на всякий случай после завершения просмотра зрители отправлялись в баню, дабы смыть возможные грехи. А женщинам вообще можно было только подсматривать за действом через щёлочку.

По примеру царя театры стали заводить у себя дома бояре, а когда в Европе проведали о новой российской забаве, в края «медведей и балалаек» хлынули на гастроли западные антрепризы.

Первый стационарный театр в Российской империи возник только в 1750 году в Ярославле. Его создатель — купец, актёр и режиссёр Фёдор Волков. В 1752 году императрица Елизавета Петровна перевела труппу Волкова в Петербург.

30 августа 1756 года был основан «Русский для представления трагедий и комедий театр» под руководством драматурга Александра Сумарокова. С него началось создание системы Императорских театров России. Тогда же Высочайшим повелением Фёдор Волков был назначен «первым русским актёром».

В оперных театрах елизаветинских времён певали знаменитейшие Максим Березовский и Дмитрий Бортнянский, выходцы из города Глухова, где в 1751 году при дворе последнего Гетмана Всея Малой Руси Кирилла Разумовского возник первый в Украине театр.

Затем открылось несколько стационарных театров: в Харькове (1789), Киеве и Одессе (1803) и Полтаве (1810). В Харькове и Полтаве впервые взошла звезда ещё крепостного актёра Михаила Щепкина.

В 20-е годы XIX века в Москве появились Большой (для оперы и балета) и Малый (для драматических постановок) театры. Одной из главных звёзд Малого театра, вместе с блестящим Павлом Мочаловым, стал Михаил Щепкин.

Князь Репнин-Волконский

Говоря о судьбе Михаила Щепкина, нельзя пройти мимо князя Николая Репнина. В период с 1816-го по 1834-й годы князь был губернатором Малороссийской губернии, в которую включались территории нынешней Слобожанщины.

Генерал, герой наполеоновских войн, в авангарде русской армии в 1813 году вошедший в Берлин (и тогда входили), князь Репнин много сделал для культурного развития вверенного ему края. В частности, в Полтаве был организован кадетский корпус и — при особом попечительстве супруги губернатора — институт благородных девиц.

Женат генерал-губернатор был на Варваре Алексеевне Разумовской — внучке Кирилла Разумовского и наследнице огромного состояния. Среди их многочисленных детей отметим Варвару Репнину-Волконскую, которая была влюблена в Тараса Шевченко и активно хлопотала о его освобождении. Шевченко дружил с Репниными и бывал у них в гостях.

Варвара Николаевна Репнина-Волконская

В 1818 году князь увидел спектакль Полтавского вольного театра, где блистал крепостной актёр Михаил Щепкин. Тогда же у сановитого чиновника возникла идея выкупить Щепкина из крепостной зависимости. Для сбора средств было организовано театральное представление и «сам», при всех регалиях, ходил собирать деньги (по другим сведениями это делал брат губернатора, будущий декабрист Сергей Волконский, тоже генерал).  В любом случае генералу было сложно отказать.

Но собранной суммы всё равно не хватило. Требовалось 10000 рублей, а собрали чуть больше 70000. Недостающие средства инициатор выкупа добавил из личных. Надо сказать, что, судя по финансовому отчёту, не все участники сборов поступали сознательно, некоторые пытались передать вместо реальных денег расписки на безнадёжные карточные долги.

В результате благотворительной акции Щепкин стал… крепостным князя  Репнина. «Отпускная» оказалась «купчей», а свободу актёр получил только в ноябре 1821 года. И то лишь для себя, жены и двух дочерей. За остальных четверых детей и мать (отец уже умер) князь-благодетель просил по 1000 рублей.

Официальной причиной столь долгой задержки с освобождением Щепкина считается нежелание Николая Репнина расставаться с полюбившимся актёром – главной звездой Полтавского вольного театра, опекуном которого был князь.

В марте 1822 года Щепкин играл в спектакле «Опыт искусства» на Ильинской ярмарке в Ромнах, городе славных театральных и музыкальных традиций, подарившем миру такие имена, как Иван Кавалеридзе, Исаак Шварц и Степан Шкурат. Там игру актёра увидел Василий Иванович Головин, драматург и чиновник Конторы Имперских театров. Его восторженный отзыв в итоге определил приглашение Щепкина на работу в Москву. Впереди был Малый театр и всероссийская слава.

Удачное вложение капитала

Изначально хозяином крепостного Михаила Щепкина был граф Волкенштейн. Обратив внимание на недюжинные способности малолетнего Михаила, граф обеспечил ему прекрасное по тем временам образование. В гимназии крепостной по закону учиться не мог, но народное училище окончил. После чего граф некоторое время подержал Мишу в лакеях, а потом милостиво отпустил актёрствовать сначала в Курск, а потом в Харьков и Полтаву. И, в конце концов, заработал на этом предприятии 10 000 рублей.

В те времена, обычные крепостные шли от 40 рублей, если оптом, до 400  в розницу. Умельцы вроде поваров или парикмахеров стоили до 1000. Больше всего, как и сегодня, ценились мужики, склонные к торговле. За такого и 25 000 могли дать. А великий актёр пошёл за 10 000…  Причём некоторые источники утверждают, что в процессе торга с князем граф снизил цену до 8 000 рублей.

Кстати, Тараса Шевченко выкупили у помещика Энгельгардта всего за 2500 рублей. Ой, продешевил помещик…

Личные драматурги  Щепкина

Михаил Щепкин начинал в период, когда кроме Сумарокова и Шаховского были уже Фонвизин, Грибоедов, но ещё не ставили Островского, не говоря уже про Чехова.

Щепкин не только «пробил» к постановке острое грибоедовское «Горе от ума», но и прославился исполнением роли барина Фамусова.

Михаил Щепкин в роли Фамусова

«Нет маленьких ролей, есть маленькие актёры», — говаривал Михаил Сергеевич и, если надо, брался даже за женские роли, как например Еремеевна в «Недоросле» Фонвизина. И всё же огромному таланту Щепкина было тесно в часто лубочных пьесах того времени.

Поэтому драматурги специально для него писали роли. Началось ещё в Полтаве, где театром руководил Иван Котляревский, создавший для Щепкина знаменитых персонажей: Макогоненко в «Наталке-Полтавке» и Михайла Чупруна в спектакле «Москаль-чарівник». Щепкин играл эти роли до последних дней на украинском, чем немало способствовал популяризации мовы в имперских столицах и провинциях.

Уже в Москве Иван Тургеньев написал для Щепкина Кузовкина в «Нахлебнике» и Мошкина в «Холостяке». Виссарион Белинский создал пьесу «Пятидесятилетний дядюшка, или Странная болезнь». Для великого актёра занимались переводами иностранных пьес историк Тимофей Грановский и философ-революционер Александр Герцен.

Николай Васильевич Гоголь письменно просил Михаила Семёновича сыграть городничего Антона Антоновича Сквозник–Дмухановского в «Ревизоре», где Щепкин выступал и в качестве режиссёра. К слову, Гоголь был последним, о ком вспомнил  уже смертельно больной Щепкин перед уходом в мир иной…

В целом, процесс был взаимно полезным. После образов, созданных Щепкиным, в драматургии стало появляться всё больше «персонажей с психологией», а для сценического воплощения их понадобился совсем другой уровень актёрского мастерства.

Внешность

Рассказывают, что однажды будущая Народная артистка РСФСР и Герой Социалистического Труда, а тогда ещё совсем юная ученица Щепкина Гликерия Федотова после завершения спектакля вбежала за кулисы под овацию зала и увидела там своего мэтра-учителя, который сказал: «Слышишь, как тебе хлопают? Иди, раскланивайся. А знаешь, почему тебе аплодируют? Потому что у тебя мордашечка хорошая. А если бы я так сыграл, меня бы побили».

Михаил Щепкин не был писаным красавцем. Рост ниже среднего, плотный —  описание вроде как у Калягина или Леонова – великих мастеров сцены. Но в театре главное — энергетика актёра, уникальная грация движений, притягательность личности и правдивость создаваемого образа. И тут Михаил Семёнович был на коне. Его талант и харизма влекли к нему не только публику, но и весь цвет тогдашнего светского общества.

Семья

В отличие от беспутного в личной жизни Павла Молчанова, Михаил Щепкин был примерным семьянином, имел единственный брак с изрядным количеством детей и внуков. Супруга актёра, турчанка по происхождению, воспитанница супруги грузинского князя Салагова (Сологошвили), Елена Дмитриевна, выходила за крепостного Щепкина замуж в статусе вольной. То есть по любви. Кроме семьи, в доме хлебосольного Щепкина обитали многочисленные приживалки и престарелые актёры.

Супруги Михаил Семёнович и Елена Дмитриевна Щепкины

Круг общения

Кроме уже названых литераторов, Щепкин дружил с Пушкиным, который за два месяца до своей фатальной дуэли буквально заставил Михаила Семёновича сесть за воспоминания. «Записки актёра Щепкина» стали настольной книгой многих поколений театральных деятелей. Название придумал сам Пушкин. Кстати, задиристый Александр Сергеевич однажды пытался вызвать на поединок и освободителя Щепкина князя Репнина, но Их Сиятельство вежливо угомонил солнце русской поэзии.

Несмотря на возрастную разницу в 26 лет Щепкин был большим приятелем Тараса Шевченко. Оба вышли из крепостных и поднялись до славных высот в творчестве, оба числили себя поклонниками таланта друг друга. Будучи проездом в Москве, поэт останавливался в доме актёра, Щепкин великолепно декламировал думы из «Кобзаря», а Шевченко посвятил Михаилу Семёновичу стихи «Пустка» и «Чигирин».

В целом, московский дом Щепкина слыл местом, где почитали за честь быть принятыми лучшие представители тогдашнего бомонда.

Михаил Щепкин в Сумах

Михаил Щепкин родился в Белгородском крае. И естественно, что его имя сегодня носит областной драматический театр в Белгороде. Но не только.

1 января 1939 года в Украине возникла новая область – Сумская. На северо-востоке она граничит с Белгородской. Кроме областного центра и ряда других городов, в Сумскую область вошли уже упомянутые выше Ромны и Глухов.

Но какой областной центр без своего театра? И тогда партией было принято решение перевести в Сумы музыкально–драматический театр из города Лубны соседней Полтавской области.

Театр в первые годы разместился в здании театра Корепанова. Был в Сумах такой антрепренер и предприниматель Дмитрий Митрофанович Корепанов, который в 1906 году изыскал финансирование и воздвиг шикарное театральное здание с поворачивающейся сценой, механически управляемым наклонным полом, прекрасной акустикой и чудным летним садом для фланирования пар в антракте. Зрительный зал вмещал до 500 человек. Целью было приглашать в Сумы столичных и зарубежных артистов и создать публике соответствующие условия, а не  «отмыть средства», поэтому театральное помещение получилось отменным.

В него–то и заселился новый сумской театр. Его главный режиссер Домиан Иванович Козачковский после переезда предложил присвоить театру имя Щепкина.

Михаил Семёнович Щепкин при жизни бывал в Сумах. Но гораздо большее значение для культурной жизни города он оказал после появления театра его имени.

Теперь каждый раз, когда там ставится новый спектакль, звучит имя великого актёра. Театр в 1980 году переехал в более вместительное здание, со временем стал академическим и Национальным, в нём творила плеяда блестящих актёров. В наши дни театр проживает один из творческих подъёмов.

А рядом с театром на постаменте возвышается  скульптура его небесного покровителя Михаила Семёновича Щепкина.

Памятник М.С.Щепкину в Сумах

P.S. Данный материал написан в рамках презентации лауреатов арт-медиа проекта «Культурный остров», целью и смыслом которого является популяризация ярких творческих персоналий, тем или иным образом связанных с Сумщиной.

Читайте о других творческих знаменитостях, связанных с Сумщиной, в разделе Культурный остров.

Глядя сегодня на здоровых и упитанных людей, посещающих психолога по поводу депрессии или отсутствия мотивации, диву даёшься, какая пропасть между нами нынешними и людьми той страшной, прекрасной и в любом случае героической эпохи.

Михаил Лысенко. 1971 год

Чудесное превращение

Осенью 1906 года в селе Шпилёвка Сумской области в многодетной бедной семье Лысенко родился мальчик Михаил. Со здоровьем сразу не задалось. Сперва туберкулёз костей деформировал позвоночник и у ребёнка начал расти горб, а затем, после падения с лестницы, последовал перелом ноги, которая на фоне болезни срослась неправильно, перестала гнуться в колене и стала на 12 см короче здоровой

В итоге, Миша мог передвигаться только на костылях.

Кто бы тогда поверил, что через несколько десятков лет этот хилый ребёнок с очень ограниченными возможностями будет знаменитым скульптором, профессором, академиком, орденоносцем и Народным художником СССР, что он воспитает более сотни знаменитых творцов и создаст множество впечатляющих произведений в  различных скульптурных жанрах.

И будет женат на красавице-польке. И обожаемая Ваца (Вацлава Марьяновна Серафинович) подарит мужу троих прекрасных детей: двух мальчиков — Александра и Богдана и дочь Галину.

И будет у него персональный автомобиль и просторное жильё в самом престижном районе столицы Украины. А созданные им образы будут воспроизведены в памятниках, возведенных не только в  Украине и республиках бывшего СССР, но и в странах дальнего зарубежья.

Кто бы в это поверил? Наверное, только мама. Анна Кондратьевна обучила сына основам грамоты и привила первые навыки рисования и лепки. А дело, напомним, происходило в Шпилёвке, в живописном месте, которое называют украинской Швейцарией. Несомненно, окружающие красоты природы повлияли на формирование эстетического чутья одаренного  ребёнка. Но только ли они? Вот в этом и давайте попробуем разобраться.

Счастливые встречи

В 1920 году уходит из жизни мать Михаила, и отец вынужденно отправляет его в Сумской детский дом. Там сразу обратили внимание на художественную одаренность нового воспитанника. При семилетке (ныне школа№ 4), где получали образование воспитанники заведения, работал кружок изобразительного искусства под руководством Никанора Онацкого – основателя  сумского художественного музея, ныне носящего его имя. После занятий под руководством этого, безусловно, выдающегося человека, Михаил уже точно знал, чем будет заниматься в будущем.

Но прежде ещё была профшкола (фактически интернат для одаренных детей) в Харькове и поступление в Харьковский художественный институт. Шёл 1926 год. Работа скульптора требовала не только таланта, но физических сил – и Михаил, погружаясь с головой в любимое дело, нашёл их в себе. Многие знакомые вспоминают его руки – сильные, красивые, умелые, тонко чувствующие…

В числе институтских преподавателей Михаила Лысенко был представитель европейской школы Иван Севера, имевший за плечами обучение в Пражской и Римской академиях искусств и Леонора Блох, посещавшая в 1898 — 1905 году студию самого Огюста Родена в Париже. Влияние великого Родена, так же как и Микеланджело, будет чувствоваться всегда.

В 1931 году, после выпуска из института, молодой талант создал свою первую известную композицию – скульптурную группу «Китай борется». В это же время случилась ещё одна счастливая встреча, вылившаяся в многолетнее сотрудничество со скульптором Львом Муравиным. Совместные работы Лысенко и Муравина с успехом участвовали во Всесоюзных конкурсах и даже выигрывали у таких мэтров советской эпохи, как знаменитая Вера Мухина.

А затем случилось обострение старой болезни и несколько месяцев в Харьковском ортопедическом институте, ряд сложных операций, лежание на вытяжке и в результате Михаил Григорьевич – о чудо! —  смог избавиться от костылей, что, конечно, принципиально изменило качество жизни. С новыми силами скульптор взялся за работу и… сделал предложение той, в кого был влюблён ещё в детском доме. Ответ был положительным.

Одним из безусловных достижений творческого харьковского дуэта Лысенко-Муравин стало создание монументальных композиций: «Героика гражданской войны» и «Героика социалистического строительства» для советского павильона Всемирной выставки 1939 года в Нью-Йорке.

К слову, Гран-при той выставки получил воссозданный в натуральную величину проект московской станции метро Маяковская. Автором его был также выпускник харьковского вуза Алексей Душкин, родившийся всего в ста километрах от Шпилёвки, в селе Александровка Харьковской области. Интересно, что к  моменту всемирной славы у Душкина не было диплома высшего образования, хотя он и закончил вуз в 1930 году и уже считался авторитетным архитектором. А диплом ему не выдали по причине задолженности по украинскому языку. Вот как тогда было строго с мовой…

Возвращаясь к герою нашей истории, скажем, что к 1941 году у Михаила Лысенко, казалось бы, было всё для счастья: семья, любимая работа, творческие успехи, общественное признание…

А потом пришла война…

Академик

Вернувшись в 1944 году из Средней Азии после эвакуации, Михаил Григорьевич с 1944 года становится преподавателем, а с 1947-го – профессором кафедры скульптуры Киевского художественного института. С 1958 года Лысенко — член-корреспондент, а с 1970-го — действительный член Академии художеств СССР.

И ещё одна счастливая встреча. Архитектор Анатолий Игнашенко. Благодаря  его инициативам  уже после смерти Михаила Григорьевича в 1978 году в Париже на улице Сен-Жермен был воздвигнут памятник-бюст Тарасу Шевченко, созданный Лысенко.

М.Лысенко. Памятник Тарасу Шевченко в Париже.

А в 1984-м возле музея Ивана Франко в Виннипеге появилась статуя «Каменаря». Образ был создан еще в 1959-м году Михаилом Лысенко.

Память

Михаил Григорьевич Лысенко ушёл на небеса 8 мая 1972 года. Сегодня в Харькове и Киеве существуют мемориальные доски памяти скульптора. В Сумах имя Михаила Лысенко носит художественная школа.

Ранее мы писали: В Сумах увековечили память известного скульптора

После того как — переходим на язык современности — рейдеры в Киеве отжали дом с мастерской Лысенко, многим его работам просто не осталось места под солнцем. Часть скульптур разошлась по друзьям-знакомым, некоторые оказались в сумской художественной школе. Её директор Алексей Кузьменко много делает для сохранения памяти великого скульптора.

В Шпилёвке им организован ученический пленэр «Тропинками Лысенко» с последовавшей выставкой работ в городской галерее. В другой сумской галерее экспонировалась совместная выставка работ Михаила Лысенко и учеников школы, носящей его имя.

В целом, можно сказать, что сумская художественная школа является сегодня центром сохранения памяти скульптора. Обсуждалась даже идея создать на её базе музей, перевезя сюда киевские экспонаты, но…

Человек эпохи

Михаил Григорьевич Лысенко был художником советской эпохи. Несомненно, он один из тех, кто искренне верил в идею коммунизма и одухотворенный ею, ощущал себя частью чего-то небывало огромного, светлого и важного. Его работы, в основном, посвящены романтике народного строительства или борьбе с его врагами. Эти работы не только талантливы. Они честные, ибо по сути представляют собой художественные эманации великой идеи.

Михаил Лысенко (крайний справа) возле своей работы «Партизанский рейд» вместе с единомышленниками. Скульптура установлена в г. Сумы на Покровской пл. в 1960 году

Михаил Лысенко воплощал в глине и других материалах образы героев, то есть людей в моменты наивысшего взлёта духа и максимальной концентрации воли. И делал это великолепно, как истинный художник, который создаёт реальности, а не отражает текущую действительность.

Если бы нам удалось построить такой мир, какой открывал и показывал своим творчеством Лысенко — это было бы то самое вожделенное общество созидательного духа и нравственной красоты.

Дар жизни

И всё же самым главным талантом Михаила Григорьевича был дар жизни. По рассказам очевидцев, он был переполнен кипучей жизненной энергией, поражал окружающих умением не унывать в любых обстоятельствах и способностью радоваться малому, как большому.

Ещё передвигаясь на костылях, «бегал» вместе со сверстниками в дворовой футбол, а потом стал пылким болельщиком киевского Динамо. Был центром всех семейных застолий, прекрасно пел украинские народные песни и, заведя чистым чувственным тенором что-то общее, дирижировал, как бы раздавая энергию музыки своими руками мага-волшебника.

В его мастерской их с Вацлавой Марьяновной и соседские дети занимались гимнастикой и уроками, и это не мешало Мастеру, а наоборот, вдохновляло. Умение ценить и любить жизнь, наполнять любовью окружающих – одно из важнейших для педагога. Поэтому у Лысенко так много благодарных учеников.

Главное качество его скульптур — даже не совершенство формы, хотя тут всё блестяще, но уникальная наполненность жизнью. Они кажутся не застывшими снимками мгновения, а как море или снегопад — движущейся и прямо сейчас вот в этой точке пространства и времени находящейся в процессе вечного изменения живой материей.

М.Лысенко. Верность

P.S. Данный материал написан в рамках презентации лауреатов арт-медиа проекта «Культурный остров», целью и смыслом которого является популяризация ярких творческих персоналий, тем или иным образом связанных с Сумщиной.

P.P.S.  В наши дни в сумском художественном музее им.Н. Онацкого посетителей встречает два впечатляющих бюста. На одном – Григорий Сковорода, работы знаменитого уроженца Сумщины Ивана Кавалеридзе. А на другом – монументальный, буквально пышущий энергетикой бюст Тараса Шевченко, созданный в 1945 году Михаилом Лысенко.

Читайте про Ивана Кавалеридзе, а также о других творческих знаменитостях, связанных с Сумщиной, в разделе Культурный остров.

Со временем, однако, всё не так просто. Неизвестно, смог бы столь полно раскрыть свой талант уроженец хутора Чечва, что близ села Грунь нынешней Сумской области, Павел Губенко, если бы ступил на литературную стезю сегодня.

Остап Вишня

Писатель–миллионер

Бог дал Остапу Вишне редкий литературный дар – творить на высочайшем художественном уровне и одновременно быть понятным простому народу. В результате, в 20-е годы прошлого века, когда до всеобщей грамотности было ещё далеко, тиражи книг писателя достигали миллионов экземпляров, уступая разве что только Тарасу Шевченко и Ленину.

Простые люди воспринимали Остапа Вишню как близкого товарища, который отозвавшись фельетоном, мог помочь в конкретной бытовой ситуации. Его дом был завален письмами трудящихся, с просьбами о помощи и поддержке. Можно сказать, что в момент своего расцвета писатель был популярней и авторитетней многих партийных руководителей. Это его и погубило.

Создатель жанра

Остап Вишня считается основателем нового жанра в литературе. Точнее, не жанра, а формы. Его сатирические тексты назывались «усмішки». Это была точная, моментами едкая сатира с доброй улыбкой на устах. Причём пропорция критики и юмора должна была соблюдаться мастерски и на ней, собственно, всё и строилось.

О виртуозной тонкости «вишнёвого» жанра свидетельствует одна важная биографическая история. В 1933 году писатель был арестован и по ложному обвинению был приговорен к 10-ти годам лагерей. Освободили его только в 1943-м, причём сразу привезли в Москву, подлечили подорванное здоровье, а затем дали шикарную квартиру в Печерском районе Киева.

Причиной столь резкой смены советского гнева на милость стал во многом международный «шум», поднятый идеологами УПА, что, мол, большевики морят в своих застенках выдающегося украинского писателя.

И тогда власти с типично сталинским зверским юмором решили сделать ответный ход. Вишня был освобождён и получил возможность вновь стать советским народным литератором со всеми прилагающимися материальными благами. Но в качестве ответной услуги должен был написать нечто сатирически унизительное на защищавших его «бандеровцев».

И Вишня написал. Называется сей опус «Самостійна дірка». Внешне он содержит все черты «усмішки», объектом критики которой являлятся ОУН и УПА. Вроде те же слова и интонации, но пропорции юмора и сатиры гротескно нарушены, а добрая ироническая улыбка исчезла. По сути «Самостійна дірка» — карикатура на форму «усмішки». И на самого автора. На наш взгляд – сознательная карикатура.

«Бандеровці» сразу раскусили в чём фокус и только посмеялись в ответ. Догадались, вероятно, и советские власти, но что тут можно было сделать — формально Вишня договор выполнил. И его оставили в покое.

Тюрьма как зеркало эпохи

Остапа Вишню арестовали и осудили по обвинению в подготовке покушения на второго секретаря ЦК КП(б) Украины и секретаря Харьковского обкома Павла Постышева. Того самого, который придумал новогоднюю ёлку, а 26 февраля 1939 года в Бутырской тюрьме был расстрелян как враг народа.

По идее Вишню тут же должны были освободить – ведь он покушался на злодея. Но нет. Писатель продолжал сидеть. А рядом отбывали сроки дети врага — Леонид и Владимир Постышевы.

Здесь же сидел Григорий Ягода — папа создателя системы ГУЛАГ Генриха Ягоды, тоже оказавшегося врагом народа и расстрелянного в 1938 году. По свидетельствам очевидцев, папу Ягоду в лагерях не любили, считая его сына вместе с Ежовым, а потом и Берией главными виновниками своих бед, о которых не знал мудрый Сталин, занятый буднями великих строек. Такова была магия вождя.

Слово «вождь» тут можно понимать и буквально. В январе 1943 года после разгрома немцев под Сталинградом собрание племён американских индейцев действительно избрало Сталина генеральным вождём.

В лагере

Среди лагерных узников был Сергей Данилович Мастепанов, учёный с мировым именем, один из первых, кто продвигал в СССР эсперанто. За что и был репрессирован в 1937 году.

Вначале его использовали на самых тяжёлых работах, где узник совсем ослаб и, вероятно бы, погиб, но беднягу выходил работавший в это время санитаром лагерного медпункта Остап Вишня. Позже по его же протекции, Мастепанов был переведён на административную работу.

К слову, фантастически одаренный в области лингвистики Мастепанов вернулся из лагерей, основательно пополнив свой многоязычный запас. Ведь рядом с ним сидели: бывший офицер Генштаба испанской республиканской армии Хосе Хиронес, неаполитанец Серджио Димадунья, немец Герман Вебер, француз по отцу и испанец по матери Викентий Льоре, польский литератор Марьян Чухновский, японский писатель и переводчик Гекагаши Бансей…

Ещё один персонаж, связанный с заключением Остапа Вишни. Был такой украинский писатель Алексей Полторацкий. Он стал первым публичным глашатаем новой политики партии по отношению к знаменитому коллеге. Сварганенный им на заказ разгромный пасквиль завершался почти экстатически:

«…я щасливий відзначити… що моя стаття стає епітафією на смітникові, де похована „творчість“ Остапа Вишні».

В историю писатель-стукач вошёл под фамилией Алексей Полдурацкий.

В 1931 году был арестован и почти год провёл в тюрьме украинский поэт «неоклассик» Максим Рыльский. На время ареста заботу о его семье взял на себя Остап Вишня. После возвращения Вишни из лагерей, Рыльский ответил ему тем же: помог с квартирой и устройством на работу в «Перец».

По нынешним временам поступки Рыльского и Вишни  — норма для  дружеских отношений. Но это были сталинские времена…

Жена последнего декабриста

В начале 20-х годов популярный литератор Остап Вишня познакомился с молодой талантливой актрисой Варварой Маслюченко. После их брака столичная публика долго судила-рядила, кто же кого на себе женил: юная артистка, бывшая на 13 лет младше богатого мужа-писателя или наоборот. Для обоих это был второй брак, и у обоих уже были дети.

Варвара Маслюченко

Ситуация прояснилась окончательно и бесповоротно после ареста Вишни. Варвара, используя старые связи и продав всё, что можно, сумела добиться права уехать к местам отсидки мужа. Её поэтому и назвали последней декабристкой.

Увы, в последние шесть лет срока власти запретили любое общение супругов. И только в 1943 году семья воссоединилась. Бог отвел им ещё 13 лет совместной жизни.

Бурная биография

Павел Губенко родился в семье, где было 17 (!!!) детей.  Обстоятельства сложились так, что он приобрёл профессию фельдшера. И хотя медиком быть не планировал, но во времена УНР дослужился до начальника медицинско-санитарного управления Министерства железных дорог. Потом был газетным фельетонистом, знаменитым писателем Остапом Вишней, заведующим литературной частью театра, узником сталинских лагерей, снова журналистом и писателем…

В послелагерный период в своих «усмішках» Вишня больше внимания уделял описаниям природы и всячески пытался обходить острые социальные темы.

В его жизни были взлёты и падения, радости и трагедии, творчество и признание, завистники и последователи, верная любовь и настоящая дружба. Его творческое наследие не устаревает, а память о нём хранится и множится. Наверное, это всё-таки была счастливая судьба…

P.S. Данный материал написан в рамках презентации лауреатов арт-медиа проекта «Культурный остров», целью и смыслом которого является популяризация ярких творческих персоналий, тем или иным образом связанных с Сумщиной.

P.P.S.  Дед Остапа Вишни по отцовской линии был родом из Лебедина. Это примерно 50 км от села Грунь. Оттуда же, из Лебедина, вышел прославленный украинский бас Борис Гмыря

Читайте про Бориса Гмырю, а также о других творческих знаменитостях, связанных с Сумщиной, в разделе Культурный остров.

Народився 13 січня 1893 р. у Тростянці Сумської області. Пішов із життя шляхом самогубства 13 травня 1933 р. після  спільної з письменником Аркадієм Любченком мандрівки Україною, коли він, член КП(б)У з 1919-го року, на власні очі побачив жахи Голодомору.

Микола Хвильовий

А тут ще й арешт однодумця, однопартійця та близького товариша літератора Михайла Ялового… А ще треба додати тиск на самого Хвильового, закриття його суспільно-літературних проектів, марні намагання зламати себе самого аби залишатися у річищі генеральної лінії партії…

Аlter ego

Микола Хвильовий пройшов фронти Першої світової. У часи Громадянської війни – червоний командир. Ще у шкільному віці відрізнявся надмірною емоційністю, із-за чого навіть був виключений з гімназії, іспити за яку здав екстерном.

Участі у бойових діях додатково вплинула на стійкість нервової системи. Мав суїцидальні схильності, двічі намагався застрелитися, але тоді не знайшов у собі сил. До того ж зловживав алкоголем.

При цьому був наділений дивовижною харизмою, вмів впливати на людей, мав купу друзів та шанувальників. Особиста енергія Миколи Хвильового сьогодні вважається однією з головних рушійних сил українського літературного процесу 20-х років минулого століття.

Справжнє прізвище Хвильового – Фітільов. Син збіднілого російського дворянина, Микола Григорович Фітільов вигадав Хвильового і прожив його долю точнісінько так же, як Павло Губенко придумав Остапа Вишню, а Іван Лозов’яга —  Івана Багряного. До речі, всі вони родом з нинішньої Сумської області.

Тоді взагалі вважалося романтично–революційна шиком заводити собі соціальні аlter ego: Ленін-Ульянов, Сталін-Джугашвілі, Зинов’єв-Радомисльський, Троцький-Бронштейн …

Геть від Москви!

Хвильовий відомий проголошенням епатажних, з огляду на ситуацію, у якій це відбувалося, гасел: «Геть від Москви!», а також «Дайош Європу!».

Цікаво, що дослідники так і не знайшли у публікаціях Хвильового таких формулювань. Гасло ніби саме собою виникло з виру ініційованих їм літературних дискусій українських культурних діячів, що почалися 1925 року. Там дійсно мова йшла про те, що українським літераторам треба орієнтуватися не на російську, а на європейську літературну традицію.

Хвильовий писав:

… я — не Гастєв, не Маяковський,
не Єсенін.
я з української діжки беру хміль.

І у той же час:

Я тепер покохав город
так весняно, як дуб цвіте.
Вже не ляже на скроню скоро
цей прекрасний безмежний степ.

Не піду на стіжки сіна
і забуду озерну косу,
де ширяв неможливо синій
моїх дум і мрій лосунь…

Але хіба автор тут не виглядає українським Єсеніним? Справедливості заради зазначимо, що це перший з надрукованих віршів Хвильового.

А ось іще:

Я із жовтоблакиття перший
На фабричний димар зліз.
Журавлиних пісень моїх верші
По цехах розставляю — скрізь.

Годувала мачуха-недоля,
Збайстрював мене батько-кукіль…
І до тебе, матусенько рідна,
Моя крице, прийшов звідтіль…

Через наступні рядки теж хтось дуже знайомий зазирає, наче через паркан:

Весняні квартали.
Ріг.
Моя сестра повія…
Вечоріє.
— Беріть мене всі —
для вас
фльондра я.
В ліхтарях червоних
відблиски крові —
це юнача кров
— моя.

Ну тут хіба що рими не такі вишукані, як у Маяковського…

Нарешті Хвильовий сам:

Блакитний мед до уст прилип,
душа — метелик колекційний,
приколена натхненням до небес.

Антени… ах! цікаво… ах!
Блукав і там над містом місяць
і до піщаних берегів
тріпотно кораблі тяглися,
а в щоглах кублився
уламок бурі…

Навіть з наведених прикладів видно, що безумовно обдарований літератор Хвильовий мав усі підстави шукати захист від потужного тиску російської літературної маси. На яку, до слова, у ті ж самі часи працювало і багато талановитих вихідців з України – Анна Горенко/Ахматова, Володимир Нарбут, Михайло Шейнкман/Свєтлов…

Направду заклик «Геть від Москви!» зовсім не стосувався державотворчих та економічних аспектів. Навіть дивно, що більшовицька Москва так злякалася. Вони ж самі твердили, що базис, тобто економіка, визначає надбудову. У тому числі і культуру. А проти спільного базису Хвильовий нічого не мав. Його цікавив напрям розвитку українського мистецтва та літератури зокрема. Більше того. «Дайош Європу!» — це взагалі назва екстремально провладної московської вистави театру Мейерхольда 1924-го року, де малася на увазі всесвітня пролетарська революція.

Більше по це у нарисі  Суми-Таганріг транзит, або Зупинка на шляху до вічністі. 

Однак галас у столиці імперії здійнявся неймовірний, дійшло аж до Сталіна, той тупнув ніжкою у листі до Кагановича, що був тоді «смотрящім» в Україні, себто Генеральним секретарем КП(б)У. Як наслідок, з’явився термін «хвильовизм» — що означав відрив від генеральної лінії партії.

Хвильовий спочатку намагався уточнювати та пояснювати свою позицію. Йшов лише 1925 рік. У радянському  суспільстві ще була можлива дискусія. Хоч і керована. Хвильового навіть випустили за кордон на лікування – можливо сподіваючись, що не повернеться. Але він повернувся.

Щодо прозаїчних спроб  то Хвильового називали засновником пореволюційної української прози (академік Олександр Білецький, 1926 рік). Якщо у когось виникне бажання у цьому пересвідчитися, головне не починайте з новели «Я(Романтика)», котра являє собою монолог садиста-чекіста, що шукає і таки знаходить ідеологічні підстави для ліквідації власної матері. Це твір не для естетів зі слабкими нервами.

Взагалі, щоб розуміти вчинки та мотивації людини, котра активно діяла у суспільній площині минулого, обов’язково треба враховувати історичний контекст. Тому, продовжуючи розповідь про Миколу Хвильового, спробуємо паралельно максимально стисло відтворювати атмосферу тодішньої доби.

Українське відродження перших років СРСР

Громадянська війна 1918-1921 років поділила населення України на два табори. Головним прагненням одних виступала соціальна справедливість — їхнім лідером можна вважати Нестора Івановича Махно. Для інших першочерговою метою стала реалізація української ідеї – навколо неї гуртувалися УНР, Гетьманщина Скоропадського та Директорія Петлюри-Винниченко.

Білі в Україні підтримки практично не мали, бо асоціювалися з полицейскою владою російського царя та панів-дворян.

А ось більшовики змогли перетягнути на свій бік значну частину населення, коли пообіцяли землю селянам, фабрики робітникам, а інтелігенції — національну самостійність, хоча й у статусі союзної республіки. Ця форма тоді ще не була наповнена конкретним змістом, зокрема до тексту союзної угоди увійшла ленінська ідея щодо права вільного виходу з Союзу. Романтики українського руху, у свою чергу, наповнювали новостворену конструкцію власними мріями. Між тих романтиків був і Микола Хвильовий.

Час від закінчення громадянської війни до початку масових репресій називається українським Відродженням. Або червоним Ренесансом. По суті це був шлях до прірви, який лідери українського культурного руху долали святковим маршем з мідними трубами та прапорами, не здогадуючись, що їх чекає попереду.

Націонал-комуністи

Націонал-комунізмом називають конформістський рух всередині більшовицької партії, що мав місце на початку радянської влади у декількох союзних республіках. Особливо впливовим він був в Україні. Власне саме українські націонал-комуністи стали тим компромісним рішенням, що в теорії єднало прагнення українців до незалежності, та до соціальної справедливості.

Допоки у столиці більшовицької імперії точилася  боротьба за трон Леніна, український націонал-комуністичний рух при підтримці, а частіше/краще при невтручанні вихідців з України Троцького та Зинов’єва розгорнув активну українізацію. На чолі процесу опинилися радянські партійні діячи Олександр Шумський (репресований та вбитий у 1946 р., м. Саратов)  та Микола Скрипник (звільнений з усіх посад у 1933 р. після чого наклав на себе руки)

Микола Скрипник

З останнім пов’язана загальна українізація суспільства у 20-роках ХХ століття. Зокрема, мова про українізацію преси, шкільної освіти та навіть діловодства. 1927 року в УРСР  була проведена реформа орфографії та введений так званий «скрипниківський правопис». Мудрим кроком Миколи Скрипника, на той час наркома освіти, було запрошення у комісію по розробці нової граматики українців Заходу, який тоді ще не був у складі УРСР. У відповідь галичани погодилися визнати новий правопис як єдиний для української мови. Скрипниківкою, до слова, і досі послуговуються на деяких українських телевізійних каналах.

1928-1933 року побачив світ Академічний російсько-український словник за редакцією Агатангела Кримського (репресований, загинув у в’язниці м. Кустанай 1942 р.) та Сергія Єфремова (репресований, загинув і в’язниці м. Владимир, 1939 р.). Щоправда друком вийшло тільки три томи. Четвертий вже потрапив під заборону.

Зазначені вище процеси супроводжувалися масштабною культурною революцією, одним з лідерів і натхненників якої був Микола Хвильовий.

Терор голодом

Голодомор – штучний голод організований в Україні Сталіним та його поплічниками у 1932-1933 роках.

Ще 1921 року більшовики зрозуміли, що конфіскація сільськогосподарської продукції та пов’язаний з нею голод діють на селян таким чином, що люди гублять мотивацію до спротиву. Саме тоді, після рейдів червоних продзагонів по українським селам, почалися невдачі селянського війська Нестора Махна.

Коли за 10 років після громадянської Сталін зіштовхнувся з масовим спротивом процесу насильницької колективізації, він знову застосував терор голодом. Тепер усе було організовано згідно з класичним сценарієм, за яким московити діють завжди. Терор голодом, холодом, руйнуваннями житла непокірних — єдина мова, якою ці брати-каїни вміють умовляти українців  Особливо голосно перегукуються з сьогоднішнім часом тисячі журналістів–пропагандистів, котрі у роки Голодомору заїхали в Україну, маючи завдання створити картину «масового приховування українськими куркулями зерна, якого так потребувала молода радянська держава». Власне для того, щоб читати та засвоювати всю цю пропагандистську отруту більшовикам і потрібна була всенародна грамотність. Телебачення ж іще не було. Хоча його тоді вже і придумав онук Павла Грабовського.

До конфіскації зерна доєдналися натурштрафи, коли з хат вигрібали взагалі все, що можна було їсти. Іншими словами, ціллю було не тільки зерно, а ще й знищення частини українського селянства.

Українські націонал-комуністи як могли протидіяли біді. І у підсумку, знову ж таки за класичною московської методою були обвинуваченні у «перегибах», які нібито привели до масового голоду. Невдовзі Сталін взагалі прикрив націонал-комуністичну вольницю. У ворожій діяльності були звинувачені 56 з 62-х членів ЦК, обраних на XIII з’їзді КП(б) у травні-червні 1937 року . А з 11-ти членів  політбюро ЦК КП(б) 10 були репресовані.

Микола Хвильовий до подорожі Україною цілком міг не знати про масштаби народного лиха. Організатори Голодомору старанно ізолювали села, які вони засудили до голодної смерті, не допускаючи будь-яких контактів із зовнішнім світом.

Український літературний процес

Взявши курс на подолання неграмотності, радянська влада приділяла пильну увагу творчій та науковій інтелігенції. Безумовно нелояльних висилали або ліквідовували. З іншими співпрацювали. А далі дивилися на їхню поведінку.

Митцям, які мали можливість друкуватися, держава платила доволі щедрі гонорари. А друкувалися ті, хто входив у відповідні письменницькі спілки та організації, що вели між собою активну літературну дискусію за право визначати битий шлях української культури.

Столицями літературних процесів вважалися, зрозуміло Харків  та Київ. Однієї з найпотужніших виступала студія «Гарт»(1923-1925), на чолі з Василем Блакитним. Спілка мала філії у багатьох містах УРСР. До неї входив і Микола Хвильовий. А також Володимир Сосюра, Павло Тичина, Олександр Довженко, Микола Куліш, Михайло Йогансен та інші відомі літератори.

1925 рік. Зліва направо у першому ряду: Володимир Сосюра, Павло Тичина, Микола Хвильовий. Зліва направо у другому ряду: невідомий, Іван Дніпровський.

Після передчасної смерті Василя Блакитного (у 32 роки від хвороби серця), «Гарт» розпався і на його місці виникла  організована Хвильовим «Вільна Академія Пролетарської Літератури» — ВАПЛІТЕ. До складу «академії» увійшли не всі члени «Гарту». Частина 1926 року заснувала ВУСПП  — Всеукраїнську спілку пролетарських письменників.

Також діяла відповідно орієнтована спілка селянських письменників «Плуг». А ще аполітична, попри назву, «Майстерня революційного слова» – Марс, що походила від письменницької організації «Ланка», яка у свою чергу відокремилася від київської спілки «Аспис» (Асоціація письменників), до складу якої входило об’єднання «Неокласики», лідером якого був професор української літератури та віртуоз сонетної форми Микола Зеров (розстріляний у 1937 році).

Взагалі об’єднання у спілки не властиве єству творчих людей. Кожен справжній митець створює власний неповторний світ і почувається його деміургом. А тут організаційна дисципліна, членські внески, збори, необхідність прислуховуватися до бажань та думок інших деміургів…

А з іншого боку, тільки учасники спілок мали доступ до державних коштів. Пам’ятаєте — «Пиво лише для членів профспілки»? Тому творцям-індивідуалістам доводилося упокорювати гординю і терпіти один одного заради хліба насущного.

А хліб, як правило, був з маслом.

Забезпечена людина

Про матеріальні статки нашого героя ми можемо судити по тому, що він наприклад одного разу подарував своїй донці шикарний білий рояль.

Справа там розгорталася так. 1920 року у Богодухові Хвильовий взяв шлюб з місцевою вчителькою Катериною Гащенко. За рік на світ божий з’явилася їхня донька Іраїда. Невдовзі чоловік поїхав підкорювати столичний Харків, де спочатку проживав у гуртожитку один. Ну і діло молоде, одного разу стрибнув у гречку. Та ще й був застуканий Катериною.

Так вони й розійшлися. Катерина, кажуть, кохала Миколу до останніх днів життя, але зовні поводилася максимально жорстоко, зокрема заборонила будь-які побачення з дитиною і навіть переписала доньку на батьківство свого нового чоловіка Дмитра Кривича. З часом вони теж переїхали до Харкова. Ось тоді  Хвильовий і зробив доньці шикарний презент у вигляді білого роялю, який зрештою так і залишився біля під’їзду, бо горда Катерина заборонила Іраїді приймати подарунок.

Ми вже згадували про закордонну мандрівку Хвильового, що тривала з грудня 1927-го по березень 1928 –го. Він тоді перебував у Берліні та Відні. Лікував туберкульоз. І мав на це відповідний кишеньковий капітал.

Як і на те, щоб робити внески у будівельний кооператив. Саме там, у квартирі № 9 кооперативного будинку письменників «Слово» Микола Хвильовий застрелився у 1933-му…

Спочатку було Слово. Потім Крематорій

Будинок «Слово» було побудовано коштом членів кооперативу літераторів, та ще й з додатковим внеском держави у розмірі 51 000 карбованців. Будівля вийшла елітна, з високими стелями, ізольованими кімнатами, соляріями на даху, центральним опаленням, телефонами, спортивними майданчиками у дворі та навіть бомбосховищем. Але доля її склалася зовсім не так, як про це мріялося щасливим новоселам.

З шестидесяти шістьох квартир незабаром було репресовано мешканців сорока. Заарештовували не тільки господарів, але й гостей. Першим таким гостем 16 квітня 1932 року став Іван Багряний. Він потім і назвав «Слово» «Крематорієм». Зокрема і за «воронки», що приїжджали по його мешканців уночі.

Так московський режим знищував українську творчу інтелігенцію. І навіть через багато років, ненависть імперської влади до всього українського не вщухла і втілилася у прильот по будинку «Слово» після початку повномасштабної війни московської імперії проти вже незалежної України.

Микола Хвильовий з родиною. Праворуч дружина Юлія Уманцева. Ліворуч — дочка Люба

Хвильового також не минула арештантська чаша. З другою дружиною, Юлією Уманцевою, він познайомився в НК (у Чека тобто), коли перебував під вартою, та ще й за крок до трибуналу. Кажуть, що його врятувала саме Юлія, котра там працювала. Це трапилося 1919 року. Згодом вони перетнулися у Харкові. Юлія Уманцева вже мала доньку Любу, котру Микола Хвильовий прийняв як рідну і навіть заповів їй авторське право на свої твори.

До речі, Юлія Уманцева – один з літературних псевдонімів Хвильового. Отака у них було духовна спорідненість.

Прощальний  концерт

Микола Хвильовий, хотів того він сам чи не хотів, був духовно дуже близьким із Володимиром Маяковським. Обидва за сумою біографії, літературного обдарування, публіцистичної енергії та впливу на оточуючих заслуговують на звання ідейних лідерів (кожен свого) революційного творчого покоління.

Маяковський пішов 14 квітня 1930 року. І як справжній поет – змалював це у віршах.

Все чаще думаю —
не поставить ли лучше
точку пули в своем конце.
Сегодня я
на всякий случай
даю прощальный концерт.

Хвильовий також дав прощальний концерт. 13 травня запросив до себе друзів, пригостив чаєм, пограв їм на гітарі, потім сказав, що хоче прочитати новий твір. І вийшов у кабінет, нібито за рукописом. Назавжди.

P.S. Даний матеріал написаний у рамках презентації лауреатів арт-медіа проекту «Культурний острів», метою та змістом якого є популяризація яскравих творчих персоналій, тим чи іншим чином пов’язаних із Сумщиною.

Ще про історію України: Диво на Віслі. Відлуння та наслідки

Біографія

Народився у 1863 році на хуторі Вільховий Яр Харківської губернії у родині дрібномаєтних дворян. Екстерном склав іспити в Харківському університеті на звання народного вчителя. До 1893-го року працював на педагогічній ниві.

Борис Грінченко

Зокрема, у 1884-1885 роках вчителював у школі села Нижня Сироватка, що біля Сум. Сьогодні це ліцей, який носить його ім’я. Тут, у приміщенні школи вінчався зі своєю одноліткою Марією Загірною, котра на все життя стала його вірною товаришкою та однодумницею. У Нижній Сироватці народилася донька подружжя Грінченків Настя, в майбутньому революціонерка і талановита письменниця. У Нижній Сироватці Борис Дмитрович писав свої перші оповідання та збирав етнографічні матеріали.

З 1984 по 1902–й служив у Чернігівському губернському земстві. Паралельно продовжував займатися етнографічними пошуками і письменництвом.

З 1902 року мешкав у Києві, де спільно з дружиною працював над «Словником української мови», який вийшов друком у період з 1907-й по 1909 рік. Під час роботи знаходився у центрі культурно-просвітницького життя столиці України. Одним з його близьких друзів був відомий поет-засланець Павло Грабовський.

В останні роки життя, у зв’язку із загостренням давньої хвороби, виїхав на лікування до Італії, де помер 6 травня 1910 року у 46-річному віці. За півтора роки до цього у в’язниці захворіла і відійшла на небеса його донька Анастасія. Невдовзі за матусею пішов  її півторарічний син. Ці втрати стали фатальними для Бориса Грінченка.

Борис Грінченко з дружиною Марією та дочкою Анастасією.

Зовні його доля мало чим відрізняється від сотень доль інших українських інтелігентів другої половини XIX  — початку ХХ століття. Чому ж тоді Бориса Грінченка небезпідставно вважають однією з видатніших особистостей української історії?

Щоб дати відповідь на це питання зробимо кілька ліричних відступів. І наприкінці все стане зрозуміло.

Ліричний відступ І. Двокрила мова

За часів ранньої, ще язичницької Київської Русі не існувало єдиної народної мови. Кожне з племен – поляни, древляни, кривичі, сіверяни, в’ятичі… — послуговувалося власною говіркою. Однак, після об’єднання їх в єдину державу виникла потреба у так званій «лінгва франко» – універсальній мові міжплемінного спілкування, яка б мала письмову складову, щоб видавати княжі укази, укладати торговельні угоди та вести приватне листування. Для письма у ті часи використовували церковнослов’янську, тобто давньоболгарську – мову Біблії у перекладі Кирила та Мефодія.

Біблійної лексики, зрозуміло, не вистачало, щоб описати усі реалії слов’янського побуту. Так у ділову і світську літературу почали потрапляти місцеві народні слова. В результаті, до початку навали монголо-татарської орди у Київський Русі вже існувала староукраїнська письмова мова. Її ще називають руською.

Саме вона пізніше використовувалася для ведення державної документації Великого Князівства Литовського. Їй навчали в школах. І хоча дистанція між народною і офіційною мовою залишалася доволі суттєвою, але дифузні явища взаємопроникнення постійно працювали на їхнє зближення.

Потім до процесу долучилася ще й гарно розвинута польська мова, яка у свою чергу запозичувала вокабули у сусідніх європейських народів.

Як наслідок, з XІV до ХVII століття в Україні паралельно, ніби два крила, існували дві мови: доволі насичена побутовою, ритуальною та святковою лексикою українська народна з домішками церковнослов’янської та українська літературна, щільно наближена до церковнослов’янської, але зі значними вкрапленнями народної.

Ліричний відступ ІІ. Українська барокова поезія

На Пізнє Середньовіччя припадає період розквіту української барокової поезії. Вона була орієнтована більше на форму ніж на зміст, тобто знаходилася в річищі західноєвропейської традиції, де вірш розглядався перш за все як витвір мистецтва. Згадайте твори Данте, або Петрарки – це ж перш за все вишукані естетські форми.

Памво Беринда

Епоха літературного бароко подарувала українській літературі такі імена як: Іван Величковський, Іван(Ян) Журавницький, Герасим Смотрицький, Андрій Римша, Даміан Наливайко, Памво Беринда, Петро Попович-Гученський та багато (дійсно багато) інших.

Зупинимо увагу на двох останніх. Памво Беринда (1550-1632) вважається автором першого словника української мови. Найвизначніша праця Беринди — друкований український словник «Лексіконъ славенорωсскїй альбо Именъ тлъкованїє» (1627).

Це, власне, була літературна староукраїнська мова. Ось як вона виглядала (фрагмент вірша ПБ)

Єдин бог предъвЂчный, надъ всЂми царствуючій,
И єдин Васíлій, якъ стлъп, ся найдуючій.
Котрый з неба такъ великим єст указаный
И на архієрейство богом поволаный…

А ось фрагмент поезії Петра Поповича-Гученського (дата народження невідома, але приблизно той же час, що і Памво Беринда).

Завше-м я в школЂ того по вас потребовал,
Абы-м вас всЂх сполечне у церк†оглядал.
Тепер вас роковоє свято днес зобрало,
И минЂ тут щасливе оглядати дало.

От тепер же и з вами буду розмовляти
И святом тим хвалебним всЂх поздоровляти.
Але вперше школную скажу вам пригоду.
Волю кому носити хоч решетом воду…

Тут вже присутній значний домішок народної мови. Недарма ж автора називають літературною предтечею Котляревського.

А ще була співана поезія Марусі Чурай і Семена Климовського – автора геніальної пісні «Їхав козак за Дунай». Потім на її мелодію почали співати «Гей, соколи!», а далі ще й «Ти ж мене підманула».

Взагалі існує величезна кількість варіацій на тему цього козацького музичного шедевру. Навіть сам пан Людвіг ван Бетховен, коли почув «Їхав козак…» від музик Андрія Разумовского у Відні, аранжував її для ансамблю класичних інструментів і, таким чином, зробив мелодію української пісні всесвітньовідомою. На відміну від самого Семена Климовського, який так і залишився напівлегендарною постаттю.

Підсумовуючи, підкреслимо, що на момент горезвісної Переяславської ради староукраїнська мова існувала і у якості усної традиції, і як одна з загальноєвропейських літературних мов.

А потім був указ Петра Першого про заборону українського правопису і переходу усієї імперії на уніфікований російський. Це викликало таку плутанину, що навіть сьогодні вчені філологи не можуть дійти згоди, якою мовою писав український геній XVIII Григорій Сковорода, тексти якого являють собою суміш російської, української та церковнослов’янської лексики.

Ліричний відступ ІІІ. Занепад і відродження

Як відомо, у 1775 році російською імператрицею Катериною Другою було остаточно ліквідовано залишки української автономії. Натомість козацькій старшині було запропоновано стати дворянами ЇЇ Величності. Ті, хто погодився, отримали землю, маєтки та кріпаків.

Але невдовзі між новоспеченого дворянства тепер вже Малоросії почала ширитися туга за минулими славетними часами козацької волі, коли запорожців боялися і шанували усі сусіди. Так на теренах колишньої Території Війська Запорізького з’явилися українофіли.

І тут Котляревський видав свою «Енеїду» (1798 -й рік). Він взагалі-то розраховував, що переказ Вергілія на народний лад буде сприйнято читачами як дотепний філологічний жарт. Але зерна впали на благодатний ґрунт, рясно политий сльозами ностальгії по минулим звитягам. Виявилося, що українська писемна мова можлива. І потрібна. Як і потужний український ліричний герой, у якого перевтілився Еней Котляревського в подальших частинах твору.

Так почалося відродження української писемності. Тепер вже на базі виключно народної мови.

Ліричний відступ ІV. Системний правопис

Для існування літературної мови мають існувати узгодженні правила написання слів, та їх поєднання у речення. Тобто словники мови. Котляревський був вимушений у кінці «Енеїди» додавати значення слів, які були незнайомі його російському читачу. Перші тексти «Кобзаря» були надруковані з використанням практично російського правопису. Бо українського ще не було.

Його тільки-но почали створювати. Наприклад літеру ї було додано до абетки тільки у 1879 році.  є – та словосполучення йо та ьо – у 1837-му… Українські письменники у пошуках додаткових літературних барв не тільки активно вивчали стихійну народну лексику, але й придумували свої неологізми, так звані «ковані слова».

Так у мові з’явилися зокрема: фортеця (Тарас Шевченко), промінь (Леся Українка), мистецтво, переможець (Олена Пчілка), самосвідомість, світогляд, байдужість (Нечуй-Левицький), мрія, майбутнє, темрява (Михайло Старицький), обставина (Пантелеймон Куліш), самопізнання (Павло Грабовський), отвір, привід (Іван Франко).

Для зведення всього цього бурхливого потоку нововведень воєдино було послідовно створено декілька граматичних систем: Олексія Павловського, «Русалки Дністрової», правопис Олександра Корсуна, кулішівка —  авторства П.Куліша, використання якої було заборонено Валуєвським циркуляром, максимовичівка, драгоманівка, желехівка.

Остання була розроблена українським лексикографом Євгеном Желехівським під час роботи над двотомним «Малоруско-німецьким словником», що вийшов 1882-го року у Львові. Німецька була там актуальніше за російську, бо Галичина являлася частиною Австро-Угорської імперії.

Ліричний відступ V. Історичне тло

Важливо зазначити, що названі вище процеси відбувалися на фоні польської боротьби за незалежність і повстань 1830-31 та 1863-64 років. У підсумку все це спричинило вихід так званого Валуєвського циркуляра (1863 рік) та Емського указу (1876 рік), метою яких було суттєво обмежити розвиток і використання української мови в межах Російської імперії.

Запровадженні заходи дещо загальмували розвиток української писемності, та не зупинили. По-перше, залишалася Галичина, на яку влада московського царя не поширювалася. По-друге, за кордоном жив непідконтрольний царському уряду Михайло Драгоманов – інтелектуальний лідер української політичної еміграції. Нікуди не поділися й українофіли Наддніпрянщини. 

Ліричний відступ VІ. Володимир Науменко

Володимир Павлович Науменко (1852 — 1919) — видатний український педагог та громадський діяч. Легендарна постать. Заслужений вчитель. Директор і засновник престижної Київської приватної гімназії. Інтелектуал найвищого ґатунку.

Володимир Науменко

За плідну педагогічну діяльність відмічений високими нагородами: ордени Святої Анни IV та ІІ ступенів, орден Святого Станіслава II ступеня, орден Святого Володимира IV ступеня.

Мав чин статського радника. З 1893–го по 1906 рік  — головний редактор історико-етнографічного та літературного часопису «Кієвская старина».

У березні 1917 року обирався заступником голови Української Центральної ради і очолював її до прибуття Михайла Грушевського. Пізніше обіймав посаду міністра освіти та мистецтв в уряді гетьмана Павла Скоропадського. При Директорії займався науковою та педагогічною роботою

Фінал його величного життя був одночасно трагічним і символічним. 6 лютого 1919 до Києва вдерлися більшовики. Наступного дня Володимир Науменко вже перебував під арештом, а 8-го лютого 66-річного педагога за «контрреволюційну діяльність» розстріляв комендант ВУЧК на прізвище Терехов.

Громадськість була буквально в шоці, але вдіяти нічого не змогла. Не встигла.

Ще з початку 1880-х років Володимир Науменко на, як сьогодні кажуть, волонтерських засадах працював над складанням першого великого словника живої української мови. В цьому йому допомагали члени забороненої Емським указом «Старої громади» — організації українських інтелігентів–українофілів, зокрема, Євген Тимченко та інші. Володимиру Павловичу навіть вдалось зібрати матеріали по двох перших літерах алфавіту, які були безкоштовно розіслані передплатникам «Кієвської старини».

Але надмірне педагогічне і редакційне навантаження не дозволяло Науменку продовжувати роботу над словником так швидко, як потрібно. І тоді була створена спеціальна комісія, котра запропонувала взяти на себе укладання словника Борису Грінченку.

Словник української мови, або СУМ Грінченка

Грінченко погодився стати до роботи за 100 рублів на місяць. Але виставив умову, щоб автором підсумкової праці був тільки він. Словник вийшов у світ за авторством Гринченка у 1907—1909 роках. Він містить біля 68 000 слів. Їх тлумачення надаються російською мовою, але ілюструються прикладами з української літератури. Як ось наприклад:

Ма́вка, -ки, ж. Дитя женскаго пола, умершее некрещеннымъ и превратившееся въ русалку. Чуб. III. 186. Мавко, мавко! на тобі полинь та мене покинь. О. 1862. IX. 31. Cм. навка.

Борис Грінченко

Це був перший фундаментальний словник живої народної української мови. Далі теж було складно. Спроба на початку століття членів Розстріляного Відродження відмежувати український правопис від російського завершилася трагічно. Під тиском радянської влади правописи були максимально зближено. Після 1991-го року знову почався природний процес віддалення. Але і сьогодні кінцевим пунктом більшості суперечок на тему, є те чи інше слово в українській мові залишається «Словник української мови (СУМ) Грінченка».

Людина, яку обрала доля

Борису Грінченку випала місія завершити багаторічну працю величезної кількості розумних, талановитих та закоханих у рідне слово людей. І виконати роботу, котра стала вінцем 700-річого розвитку історичної української мови.

Колись доля подарувала  Колумбу — одному з безлічі мореплавців — честь відкриття Америки, а звичайному хлопцю Гагаріну — право стати першою людиною у космосі. Чому провидіння обрало їх – відомо лише небесам. Але це трапилося. Саме вони зробили щось таке, що навічно змінило світ.

Можна сказати, що саме Грінченко першим відкрив Америку української мови. Так, Америка існувала і до Колумба. Як і Всесвіт до польоту Гагаріна. І українська мова – мова мільйонів людей, між іншим, безумовно, сформувалася задовго до виходу Словника Бориса Грінченка. Але саме він її матеріалізував, показав у всій величі і цілісній красі і зробив рівною поміж інших світових мов.

P.S. Даний матеріал написаний у рамках презентації лауреатів арт-медіа проекту «Культурний острів», метою та змістом якого є популяризація яскравих творчих персоналій, тим чи іншим чином пов’язаних із Сумщиною.

 Ще про видатних українських лінгвістів: Олександр Потебня — людина, яка зрозуміла мову

Важливо підкреслити, що Пантелеймон Олександрович був далеко не поодинокою зіркою українства на тлі буйного розквіту імперської словесності XIX  століття. У процесі розповіді ми будемо постійно згадувати його літературних та наукових побратимів.

З іншого боку, Куліш дійсно був унікальною особистістю. З точки зору масштабу письменницького та наукового доробку у нього є всі права вважатися одним з найвидатніших українців того часу. Але сьогодні його ім’я згадують набагато рідше, ніж воно того варте. Та й радянська влада чомусь не дуже святкувала Куліша. На відміну від Тараса Шевченка, Івана Франка та Лесі Українки. Чому ж так? Чому творів  Куліша не знайти у шкільних підручниках радянських часів?

Відповідь,точніше наша версія відповіді, буде трохи згодом.

Життєпис. Цікаві факти.

Пантелеймон Куліш народився 7 серпня 1819 року в селищі Вороніж Глухівського повіту нинішньої Сумської області. Тепер це Шосткінський район Сумщини.

Пантелеймон Куліш

Як і його молодший побратим Борис Грінченко (1853-1910), походив з дрібнопомісних дворян – колишньої козацької старшини. Важливою складовою початкової освіти майбутнього письменника були казки та народні пісні. Їх малому Паньку розповідала та співала мати, про яку він казав, що вона думала піснями, а розмовляла приказками та прислів’ями.

Схожий бекграунд у більшості знакових діячів української культури XIX століття, зокрема у Павла Грабовського. Жива народна мова, втілена у казкові фантазії та ліричні переживання – ідеальний родючий ґрунт для творчих сходів талановитого митця.

Куліш на чотири з половиною роки молодший за Тараса Шевченка, з яким товаришував у житті і гаряче сперечався у творчості. Шевченко, до речі, навіть був шафером на весіллі Пантелеймона Куліша та Ганни Барвінок (Олександри Білозерської).

Життя Куліша було схоже на гойдалку. Працював викладачем російської мови і одночасно активно пропагував українську. Збирав історичні пісні та думи. Віршував, писав прозу імперською та рідною мовою. Знав старослов’янську, німецьку, польську, французьку, шведську, італійську та латину. Багато перекладав зі світових класиків

Отримував гранти від Петербурзької Академії наук, був заарештований за зв’язки з Кирило-Мефодіївським братством, пережив з дружиною втрату дитини, провів три роки у засланні, видавав книжки та журнали. Склав та випустив друком перший український буквар. Працював в імперських державних установах, мандрував Західною Європою, обіймав посаду директора Департаменту духовних справ у Варшаві. Жив у Відні, потім повернувся до  Санкт-Петербургу.

Після Емського указу 1876 року придбав хутір у Чернігівській губернії, який назвав на честь дружини —  Ганнина Пустинь. Там і пішов з життя 14 лютого 1897 року. Наприостанку, вже долаючи завершальні версти земної путі, перекладав на українську мову Біблію. 

Кулишівка

Кулишівка або система Куліша — фонетичний правопис української мови, який винайшов і застосував у своїх книжках Пантелеймон Куліш.

Завдання правильної передачі вимови українських слів повстало після виходу «Енеїди» Котляревського. Однією з перших спроб впорядкувати граматику народної мови, яка раптом стала літературною, була система Олексія Павловського, створена ще у 1804 році.

Куліш продовжив напрацювання Павловського. Власне, тут важливо було домовитися щодо єдиних правил, які б задовольняли усіх літераторів і адекватно сприймалися читачем. І хоча авторитет Куліша-інтелектуала був надзвичайно високим, пошуки ідеалу кулішівкої не завершилися. Вони продовжуються й досі.

Детальніше процес становлення писемної української мови дорадянського періоду ми описали у публікації, присвяченій життю Бориса Грінченка: «Борис Грінченко. Життєпис у вигляді ліричних відступів.  

Епістолярний Казанова

Незважаючи на те, що Куліш прожив усе життя у шлюбі з однією жінкою, йому приписують безліч паралельних романів. Втім, при цьому додають, що листи він писав більш охоче, ніж ходив на побачення. Він взагалі жив у стилі письма. Кажуть, що вже хворий, лежачі у півсвідомому стані, водив перед собою пальцем, ніби щось дописував…

Марко Вовчок

Щодо жінок, то більш за все Куліш  полюбляв вчити їх життю. Воно і зрозуміло. Чоловіком він був вельми розумним, естетично обдарованим, мав у голові купу знань та ідей і якщо когось і визнавав собі за рівню, так тільки Шевченка. Та й зовні, судячи з портретів, був так нічого собі — і гарний, і модний.

Мужчинам поруч з таким альфа-титаном було незручно, а ось жінки з задоволенням сприймали увагу Куліша. Ми не наважимося перераховувати численні імена усіх представниць прекрасної статі, з якими пильна громадськість пов’язує пікантну складову життя Куліша. Згадаємо тільки історію з Марією Маркович. Вона ж Марія Вілінська, вона ж Марко Вовчок.

Ця жінка знала 10 головних європейських мов, але краще за все вміла мовчати. Вона просто геніально мовчала. ЇЇ мовчання зводило з розуму талановитих чоловіків і в Україні, і за кордоном. Саме за це божественно-відчужене мовчання, тобто за «вовкуватість» Куліш назвав її Вовчок. Ну а ім’я Марко вже пішло від прізвища чоловіка — Опанаса Марковича.

Трагедія кохання сталася, коли Марко Вовчок пообіцяла Кулішу втекти з ним до Дрездена і… подалася до Берліну з Тургенєвим. Пантелеймон Олександрович від такої вишуканої зради ледь не збожеволів, але доволі швидко втішився і перемкнув увагу на інших панянок.

Чорна рада

«Чорна рада» — перший український історичний роман. Пантелеймон Куліш працював над ним 14 років і створив книгу російською та українською. Російськомовну віддав на перевірку цензурі, а потім, отримавши дозвіл на публікацію, у 1857 році видав обидві версії. Вони дещо відрізняються.

Взагалі, Чорна рада – це спільні виборчі збори, у котрих мали право брати участь не тільки представники козацької старшини, але й чернь – прості козаки та посполиті. В романі Куліша описуються події, які передували і наслідували Чорній раді, що відбулася в Ніжині у 1663 році. Тоді гетьманом було обрано Івана Брюховецького.

Історичний період, про який ідеться в романі, носить назву Руїна. Детальніше читайте у нашому матеріалі: Позитивні наслідки періоду Руїни для української державності.

Роман «Чорна рада»  — не тільки про політику, але й про кохання, честь, мужність, про ідеали та побут українців тієї важкої, але славної доби. В ньому описується Україна часів розквіту козацького руху, коли українці починали себе відчувати єдиним народом і шукали шляхи створення власної держави. Дійові особи роману — як реальні історичні постаті, так і видумані автором персонажі. Але вони однаково живі, вони діють, змінюються, сумніваються, мріють і виборють своє право на щастя.

Звернемо увагу на важливий момент. Іван Брюховецький прийшов до влади на хвилі обіцянок простим людям, що їхнє життя покращиться. Але після перемоги на виборах повівся зовсім не так, як обіцяв. Одним словом — абсолютно сучасний сюжет.

Опальний літератор

І ось тепер нарешті прийшов час з’ясувати, чому ж радянська влада практично ігнорувала Куліша.

Відповідей тут декілька. По-перше, радянська історія взагалі намагалася не помічати період Руїни. Для імперської ї науки СССР все щасливо завершилося в момент підписання Переяславської угоди. По-друге, образ промосковського гетьмана Івана Брюховецького (Іванця), якого у підсумку за брехню вбили власні козаки…

Ганна Барвінок (Олександра Білозерська)

Хто ж бо того не знає, скілько опісля розлито на Вкраїні крові через Іванцеве лукавство да через неситу хтивість московських воєвод?

— питає Куліш у XVI главі «Чорної ради» і таким чином закриває собі доступ в імперські шкільні підручники.

Але і це ще не все. Пантелеймон Кулиш з юних років займався дослідженням історії українських визвольних рухів і наприкінці життя дійшов висновку, що народні повстання, як той руський бунт – безглуздий і нещадний. Зазвичай після таких стихійних заворушень наставав час репресій і жити ставало ще важче.

До рідного народу Куліш звертається так:

Народе без пуття, без чести і поваги,
Без правди в письменах, завітах предків диких,
Ти, що постав єси з безумної одваги
Гірких п’яниць, сіпак і розбишак великих!

Єдиний в тебе скарб — прапращурівське слово,
Закляв його Боян від кражі й чудоядства:
Одно воно твого життя міцна основа,
Певніша над усі потуги і багатства.

Це голос праведний до тебе з домовини,
Промова душ святих, що марно погибали
В страшенних злигоднях двоїстої Руїни…
Останню козаки твоїм тріюмфом звали.

О варваре сліпий! Покинь тріюмфовати,
Потупся, счервоній од сорома тяжкого:
Бо мають всі твої сусіди що назвати
Своїм, а ти своїм не назовеш нічого.

Що не здобув єси мечем серед Руїни,
Все взяв у тебе з рук премудро твій добродій:
Шукаєш помацки десь іншої Вкраїни,
І з материзною ховаєшся мов злодій.

На-ж дзеркало: воно всесвітнє, визирайся,
І зрозумій, який ти азіят мізерний,
Розбоєм по світах широких не пишайся,
Забудь свій манівець, козацький пролаз темний,
І на культурну путь Владимерську вертайся.

1882

Зрозуміло, що подібні думки та висновки не припадали до душі радянській владі, для якої революція і революційні маси були апогеєм духовного існування людства.

Куліш також був проти утисків бідних і свавілля багатіїв. Про це теж ідеться у романі «Чорна рада». Але він вважав, що для подолання соціальної нерівності необхідно працювати над створенням високорозвиненої української культури, а з нею такого духовного  середовища, у якому бути надмірно заможним поруч з бідними просто соромно і непристойно.

Власне, на цій ідеї сьогодні стоїть світ західних демократій. А ось в Україні час втілення задумів Пантелеймона Куліша, схоже, ще не настав. Тому і пам’ятників йому менше, ніж монументів революціонерам. І навіть у сучасному підручнику з української літератури його, вже класика, називають Паньком, так ніби зверхньо поплескуючи по плечі, мов, розумний ти був чолов’яга, Панько Куліш, а ось до справжньої правди так і не доріс.

Між іншим, це зараз була не авторська імпровізація, а цитата з Івана Франка, який писав про Куліша:

Це був великий, хоч недужий дух. Йому не дано було гармонії, але він пристрасно шукав те, чого не міг осягнути.

Не знаю як вам, але автору тексту, котрий ви зараз читаєте здається, що Франко, можливо й сам того не відаючи, просто за рахунок притаманної йому геніальної інтуїції, цим висловом вивів формулу справжньої Людини з великої літери — світлої і трагічної істоти, що своїм потужним розумом прагне створити те, велич чого сама не в змозі осягнути.

P.S. Даний матеріал написаний у рамках презентації лауреатів арт-медіа проекту «Культурний острів», метою та змістом якого є популяризація яскравих творчих персоналій, тим чи іншим чином пов’язаних із Сумщиною.

Ще про видатних діячів української культури: Олександр Потебня — людина, яка зрозуміла мову 

За розповідями сучасників володіла магнетичною енергетикою та майже гіпнотичним даром впливу на глядачів. Мала шалений успіх у публіки, хоча здебільшого грала ролі формально другого плану. То були часи, коли всі актори мали амплуа. Затиркевич-Карпинська вважалася «акторкою на ролі жартівливих молодиць і сварливих бабів». Однаково успішно та переконливо перевтілювалася в комедійних персонажів, за що прозивалася «радісної актрисою», та у негативних, точніше, складних за характером, як наприклад Ганна — мати Гната з п’єси Карпенко-Карого «Безталанна». Зачаровувала публіку виконанням українських народних пісень.

Ганна Затиркевич-Карпинська

Після Театру корифеїв служила в Театрі Миколи Садовського та в Державному народному театрі під орудою Панаса Саксаганського. Загалом зіграла близько 130 різноманітних ролей.

Тло та оточення

Коли розповідаєш історії життя видатних митців (а Затиркевич-Карпинська саме з цієї когорти), варто пам’ятати, що зірки небесні не сяють окремо. Зазвичай вони об’єднуються в ту саму казкову сутність над головою, що поруч з моральним законом наповнювала священним трепетом душу вельмишановного Іммануїла Канта. А по-друге, зірками  — себто таємничими вогниками магічної вабливої краси вони стають лише на тлі нічного неба.

Стосовно зірок мистецтва ситуація тотожна. Задля розуміння їхніх вчинків, звитяг та досягнень важливо тримати у свідомості загальне тло відповідної епохи та професійне оточення митця.

Тому поруч з бібліографічними відомостями ми вважаємо за необхідне включити у розповідь стислий опис історичного часу та людського простору, частиною яких була зірка театральної сцени Ганна Затиркевич-Карпинська.

Український Ренесанс ХІХ століття

З початку ХІХ століття, після виходу «Енеїди» Котляревського розпочався український Ренесанс. Ідеться саме про Відродження, бо до горезвісного Переяславського об’єднання з московитами в Україні панувала доба розквіту барокової поезії. Детальніше про це в нарисі: Борис Грінченко. Життєпис у вигляді ліричних відступів

А потім вийшов указ Петра Першого від 1709 року про заборону друкарства українською мовою і подальші дії, котрі привели до того, що у кінці XVIII століття навіть Сковорода, котрий вочевидь відчував себе українським філософом, писав поезії та трактати російським суржиком.

Втім, після «Енеїди» багато що змінилося. З’явилися українські письменники, драматурги, композитори, діячі театру.

• 1834 року вийшла друком перша українська повість «Маруся» Григорія Квітки-Основ’яненка.

• У 1838 році Євген Гребінка видав збірку ліричних поезій та байок «Малоросійські приказки».

• 1840-го світ побачило перше видання «Кобзаря» Тараса Шевченка.

•1844 року Пантелеймоном Кулішем було створено перший український історичний роман «Чорна рада», котрий вдалося надрукувати лише у 1857-му.м

• 1863 року відбулася прем’єра першої україномовної опери «Запорожець за Дунаєм» на музику та лібрето Семена Гулака-Артемовського.

• У 1882-му Марком Кропивницьким було засновано перший професійний український театр — Театр корифеїв в Єлисаветграді (нині Кропивницький).

«Корифей» у перекладі з еллінського — «той, хто стоїть на вершині». Дійсно, акторський та режисерський склад театру абсолютно відповідав назві, яка, до речі, виникла не всередині театру. Так його охрестила публіка.

Саме з Театром корифеїв пов’язані імена зоряної плеяди перших українських акторок.

Жінки та творчість

Протягом тривалого часу вважалося, що справа жінок – надихати, тобто бути прекрасними дамами для лицарів та музами для митців. Але жінка – істота допитлива, це ще з часів Єви відомо. З розвитком цивілізації представниці чарівної статі почали поступову, але невпинну інтервенцію на територію у минулому виключно чоловічої діяльності. В тому числі і в мистецтві.

В Україні до того ж жінки взагалі особливі – розумні, сміливі та ініціативні, бо саме на них залишали господарство чоловіки, коли відправлялися у козачі мандри.

Тож як тільки українська культура почала входити в тренд, на її теренах з’явилися і талановиті творчі жінки: Ганна Барвінок (1828 р.н.), Олена Пчілка (1849 р.н), Марко Вовчок (1849 р.н.), Наталія Кобринська (1851 р.н), Ольга Кобилянська (1863 р.н), Дніпрова Чайка (1861 р.н) — це тільки літераторки.

А ще була композиторка — випускниця Варшавської консерваторії Людмила Александрова, авторка всесвітньовідомого  романсу «Дивлюсь я на небо» на вірші Михайла Петренка. На жаль, нам достеменно невідома дата її народження, але це вочевидь не пізніше 1850-го року.

Згадаємо також просвітительку Христину Алчевську (1841 р.н), засновницю Харківської  жіночої недільної  школи, єдиної на всю імперію, що мала власне приміщення, збудоване на кошти Алчевських.

І перейдемо до акторок.

Перші жінки українського театру

Усі вони грали в Театрі корифеїв. Але потрапили до нього різними шляхами.

Софія Тоболевич

Софія Тобілевич (1860-1953) до шлюбу з Іваном Тобілевичем (він же – Іван Карпенко-Карий) звалася Зосею Дитковською, вийшла із збіднілого польського шляхетського роду, сама здобула освіту, самостійно заробляла собі на життя, була хористкою в колективах Миколи Лисенка та Михайла Старицького (автора вірша «Вигук» на який написано романс «Ніч яка  місячна») і вже професійною акторкою познайомилася зі своїм чоловіком. Іван, зрозуміло  прийняв її та покохав саме такою, якою вона була.

Ганна  Борисоглібська

 Ганна Борисоглібська (1867/8-1939) — білоруска за походженням. З дитинства жила в Україні, починала з аматорських вистав, учителювала на Харківщині, а потім отримала запрошення від Марка Кропівницького, після чого назавжди пов’язала життя з професійним театром. Чоловік Ганни Борисоглібської – теж актор, а ще і лікар Гнат Рокитянський, зважаючи на все, цілком позитивно ставився до професійних занять дружини.

Марія Садовська-Барілотті

Марія Садовська-Барілотті  (1855-1891) — оперна співачка (сопрано) та акторка. Дружина оперного тенора Дениса Мови. Сестра Івана Карпенко-Карого, Миколи Садовського та Панаса Саксаганського. Блискучий талант у сукупності з відповідним родинним оточенням не залишали інших варіантів життєвої путі, окрім шляху на професійну сцену. Частина прізвища Барілотті у пані Марії є спадщиною від першого шлюбу та недовгого перебування у статусі італійської синьйори.

Марія Занковецька

Марія Занковецька (1854-1934) — вважається примою українського театру. На відміну від своїх колежанок, задля вибору на користь акторської стезі була вимушена у 34-річному віці розлучитися з чоловіком, підполковником у відставці Олексієм Хлистовим. Далі і до останніх хвилин земного шляху акторки її головним коханням був театр.

І нарешті Ганна Затиркевич-Карпинська (1856-1921) — видатна акторка, співачка, одна з перлин трупи Театру корифеїв. Як і її подруга Занковецька заради сцени розірвала шлюб з першим чоловіком.

Ганна Ковтуненко-Прилуцька-Затиркевич-Карпинська-Кольцова

Ганна Ковтуненко (дівоче прізвище) народилася в селі Срібне Прилуцького повіту. Дебютувала на професійній сцені під псевдонімом, пов’язаним з місцем народження — Ганна Прилуцька.

Десять років виховувалася у Київському інституті шляхетних дівчат. Саме там театр став її пристрастю. Мала гарний голос, мріяла про вступ до консерваторії. Але батьки вирішили інакше і в 18 років видали дівчину заміж за поміщика Дмитра Затиркевича, що був на 20 років старший.

Чоловік досить індиферентно ставився до участі юної дружини у численних аматорських виставах, але став дибки, коли Ганна вирішила присвятити себе професійному театру. Справа завершилася розривом шлюбу.

Наступний обранець Ганни — лікар Карпинський у 1900 році брав її вже як знану акторку. У знак вдячності Ганна Затиркевич додала до свого прізвища другу частину – Карпинська. Власне чоловік був із роду Карпинських-Кольцових, але потрійне прізвище – це мабуть було б занадто навіть для театральної зірки.

Місто Ромни, або Крижова дорога долі

У кожного з нас траплялися ситуації, коли мойра виводить на крижову дорогу і людина, опинившись на перехресті, обирає шлях, котрий далі веде її у напрямку визначеному долею.

Таким перехрестям екзистенціального вибору стало для Ганни Затиркевич–Карпинської місто Ромни, що на Сумщині.

1882 року 26-річна заміжня пані Ганна Затиркевич у Ромнах зіграла матір головного героя —  Одарку в аматорській виставі по п’єсі Квітки-Основ’яненка «Сватання на Гончарівці». Давно і безумовно закохана в театр Ганна після вистави отримала овації та захоплені відгуки глядачів, що остаточно обумовило її вибір на користь професійної театральної сцени.

Після першої вистави моя здушена любов до театру прорвалася,

– згадувала Затиркевич-Карпинська.

Чоловік (як ми вже зазначали) був проти і тоді Ганна, кажуть, застосувала свій магічний дар впливу на людей і так налякала законного, що той відпустив її назавжди. Невдовзі Ганна вже була у складі трупи Марка Кропивницького, котрого завжди шанувала як режисера, що навчив її професійній акторській майстерності. Сам Кропивницький скромно рахував себе у даному випадку лише кимось на кшталт ювеліра, у руки якого потрапив дорогоцінний камінь, що не потребував нічого окрім невеличкої тактовної обробки, яка підкреслить його і без того феноменальний природний блиск.

Повернення у Ромни

Другий раз Ганна Петрівна Затиркевич-Карпинська опинилася у Ромнах вже після революції у 1920 році. У той час колишні актори з трупи Миколи Садовського організували в Ромнах професійний театр, а Ганна Затиркевич–Карпинська після хвороби та негараздів революційного лихоліття перебувала в творчій відпустці у своєму домі в селі Блотниці на Черніговщині. За відгуками людей, що були вхожі до пані Ганни її дім виглядав як прихисток справжнього естета: картини, вишивки, килими, японський посуд. І квіти навколо.

Ганна Затиркевич-Карпинська

Отримавши від друзів запрошення долучитися до нового проєкту, Ганна Петрівна із ентузіазмом відгукнулася і майже рік активно працювала в роменському театрі. Грала, навчала молодь акторській майстерності, читала просвітницькі лекції. Та невдовзі її життєвий шлях обірвався.

The Show Must Go On

Поховали Ганну Затиркевич-Карпинську в Ромнах, у місті, де одного разу вже кардинально змінилося її життя. І ось друга зміна — юдолі земної на райські кущі. Безумовно райські, бо окремим сюжетом у спогадах про пані Ганну проходить тема її великого та щедрого серця. Поруч з непересічним акторським даром Бог дав їй ще й не менший талант людяності. Актриса мала власну доньку, але крім того матеріально допомагала сиротам, підтримувала сім’ї молодих акторів, полюбляла пригощати та дарувати.

Ганна Затиркевич-Карпинська зійшла на небеса 1921-го року. А за деякий час (1925-го) в місті її останньої гастролі з’явився новий театр, що взяв на себе відповідальну честь носити ім’я видатної української актриси. Головним режисером нового театру став «майбутній український Мікеланджело» Іван Кавалерідзе.

P.S. Даний матеріал написаний у рамках презентації лауреатів арт-медіа проекту «Культурний острів», метою та змістом якого є популяризація яскравих творчих персоналій, тим чи іншим чином пов’язаних із Сумщиною.

Ще про історію української культури  у нарисі Олександр Потебня — людина, яка зрозуміла мову. 

Леонід Кагадєєв

Народився на Сумщині в селі Михайлівка Лебединського району (за іншою версією —  у хуторі Ново-Михайлівка поблизу Сум). Походив з дворян.  Закінчив Олександрівську гімназію в Сумах. Викладав музику в Сумському Михайлівському кадетському корпусі, першій жіночій гімназії та в приватній музикальній школі Наталії Чурилової – дружини директора державного сумського банку Олександра Чурилова.

Історичне тло

На початку ХХ століття у зв’язку з виникненням нових підприємств кількість населення міста Суми швидко та суттєво збільшувалася, починаючи з 27564 за переписом 1897 року до приблизно 50 тисяч у 1913-му. Переважну більшість мешканців складали робітники місцевих заводів, фабрик та ремісничих майстерень. Праця на капіталістичних підприємствах була пекельною – 12-14 годин на день, а після початку Першої Світової війни ще й без вихідних.

Центр, де жили промисловці, купці, інженери, лікарі, банківські та державні службовці, а також нащадки (переважно збіднілі) дворянських династій був більш-менш обладнаний благами цивілізації – бруківка, електрика, водопровід, телефонний зв’язок. Але вже за декілька кроків у бік починалася глухомань.

Для культурних розваг існував театр, якість постановок у якому, судячи зі спогадів Чехова та Купріна, залишала бажати кращого.

Спільно зі зростанням загальної кількості населення збільшувався і той невеличкий прошарок місцевої інтелігенції, котра прагнула долучатися до справжніх мистецьких цінностей. А ще між інтелігентів, особливо дворянського роду, була поширена практика безкорисного служіння народу. Як наслідок, в Сумах, попри все, виникали початкові загальноосвітні та музичні школи, аматорські театральні трупи, літературно-мистецькі об’єднання. До їх складу поступово входили і жителі тих навколишніх сіл, які сьогодні вже є частинами міста.

Таким чином невеличка кількість потенційної публіки культурних заходів повільно, але невпинно зростала. Одночасно ріс і попит на музичну освіту класичного штибу.

Музичне училище в Сумах. Хронологія  виникнення

В 1917 році Леонід Кагадєєв у приміщенні школи Чурилової відкриває перше приватне музичне училище, до складу якого входить три відділення: дитяче, доросле та спеціальний 4-річний курс.

Садиба Чурилова

20 листопада 1920 року у Сумах на базі училища Кагадєєва, «Кружка педагогів» та студії при «Палаці Праці» організовується державна освітня установа музичного профілю з класами: «спеціального роялю», сольного співу, скрипки, віолончелі, духових інструментів, «обов’язкового рояля», теорії музики, сольфеджіо. Першим директором закладу, що діє при відділі Народного Освіти, призначають Леоніда Кагадєєва.

З листопада 1921 року нова культурна інституція розташовується у трьох кімнатах торговельного приміщення на Воскресенській вулиці №3 (садиба Чурилових у той час вже націоналізована) і отримує назву «Сумська музпрофшкола». ЇЇ випускникам вручають дипломи про середню спеціальну музичну освіту.

У вересні 1960-го наказом Міністра культури УРСР «Сумську музпрофшколу» перейменовують в музичне училище. У 1962 році над парком ім. Кожедуба зводять 4-х поверховий будинок, де з того часу розташовується училище. Сьогоднішня назва закладу — Сумський фаховий коледж мистецтв і культури ім Д С Бортнянського.

Підсумовуючи, робимо висновок, що музичне училище в Сумах з’явилося тому, що був відповідний запит та люди, котрі мали внутрішню мотивацію відповісти на нього практичними справами. Одним із перших в списку таких людей-практиків стоїть Леонід Кагадєєв.

 У дуеті з Павлом Харитоненком

Павло Харитоненко запам’ятався у місті Суми не тільки тим, що був меценатом-будівником, але ще і як великий поціновувач мистецтва взагалі та музики особливо. Учнів шкіл на території маєтків Харитоненка безкоштовно забезпечували навчальними посібниками з музичної грамоти та нотами, вони співали в церквах і на святах. Павло Іванович оплачував навчання студентів-українців у Московській консерваторії. А також утримував хор, прикрасою якого свого часу був хлопчик на ім’я Іван, котрого у майбутньому назвуть «українським Шаляпіним».

Варто зазначити, що окрім особистого задоволення та народної вдячності Харитоненко та інші багатії того часу отримували від своїх неприбуткових щедрот ще й прямий зиск. Царський уряд усіляко вітав благочинні акції купців, підприємців та інших скоробагатьок – нагородами та званнями. Зокрема, у 1899 році П. І. Харитоненку було надано російське дворянство з поширенням цього привілею і на його дітей. А що ще потрібно людині у якої вже є мільйони?

До речі, Павло Іванович доволі вправно грав на скрипці. А Леоніда Кагадєєва, як визнаного сумського піаніста-віртуоза запрошував у якості акомпаніатора. Близьке знайомство з Харитоненком дозволяло Кагадєєву втілювати в життя численні музичні проєкти, на які була багата його творча натура.

Музичний продюсер

Сумам щастить на музичних ентузіастів. Наприкінці ХХ — початку ХХІ століття таким став Орест Коваль, котрий організував у місті найбільші у Східній Європі фестивалі музики Баха та класичної музики.

А за сто років до нього головним ініціатором подій музичного життя в Сумах був Леонід Кагадєєв. Завдяки йому сумська публіка змогла почути живі голоси видатних ліричних тенорів — Леоніда Собінова, котрому аплодувала Європа, включаючи публіку «Ла Скала», та Івана Алчевського. Останній, до слова, ще й був фундатором московського мистецького осередку українства «Кобзар», про яке ми згадували у розповіді про Андрія Волощенка – автора всесвітньовідомого хіта «Ніч яка місячна».

Для сумчан, відгукнувшись на запрошення Кагадєєва, грав Олександр Зілоті – піаніст-віртуоз, а ще благодійник, котрий 1916 року організував «Російський музичний фонд» для підтримки музикантів, що потребують допомоги. Співзасновником фонду між іншим був Максим Горький, — теж не чужа до нашої розповіді людина.

Справа в тому, що однією з учениць Леоніда Кагадєєва була дівчинка Катерина на прізвище Волжина. Невдовзі її збіднілу дворянську родину таки «доїли» сумські кредитори і сім’я була вимушена переїхати до Самари, де Катерина на відмінно закінчила гімназію і відразу влаштувалася коректором у місцеву газету, одним з дописувачів якої був 27-річний письменник Алексєй Пєшков. Молоді люди познайомилися, закохалися, повінчалися і мали у шлюбі двох дітей.

У Сумах на прохання Кагадєєва грала Софія Ментер, котру називали найзначнішою піаністкою другої половини ХІХ століття. З нею пов’язана практично детективна історія перетину двох геніїв при створенні фортепіанного концерту «Циганські наспіви». До його написання (спеціально для Софії Ментер) долучилися Ференц Ліст — вчитель Софії — та Петро Чайковський —  її великий особистий шанувальник.

Сумську публіку зачаровували звуки скрипки Леопольда Ауера, про якого Ігор Стравинськийписав:

Його  викладанню ми зобов’язані майже всієї фалангою сучасних нам знаменитих скрипалів.

У  Сумах звучала унікальна віолончель Анатолія Брандукова – близького товариша Сергія Рахманінова, у якого він навіть був поручителем на вінчанні. Знаменитому віолончелісту присвячено Pezzo capriccioso Чайковського та Сонату для віолончелі та фортепіано Рахманінова.

Названі імена творчих гостей Леоніда Кагадєєва далеко не вичерпують їх перелік, котрий можна ще продовжувати на тому ж високому рівні представництва.

Леонід Кагадєєв та його янгел-охоронець

Приведемо тільки два факти з життя Леоніда Кагадєєва, які красномовно та переконливо демонструють присутність у його житті провидіння або особистого янгола–охоронця.

Ще в 1879 році студент медичного факультету Харківського університету Кагадєєв започаткував у Сумах збір коштів на підтримку свого заарештованого товариша по університету, теж випускника сумської Олександрівської гімназії, народовольця Івана Калюжного. Пильні співгромадяни відразу написали донос у відповідні органи і влада запроторила юнака до в’язниці. На щастя, окрім ініціації збору грошей, інших провин за студентом не виявили, тому за місяць хлопця з буцегарні звільнили. Але і навчатися на медика заборонили.

Здавалося б, це негативна подія, яка не дозволила реалізувати задумане – тобто опанувати фах лікаря, до чого прагнув Леонід. Але, по-перше, саме завдяки відрахуванню з університету Кагадєєв зробив остаточний вибір на користь музики, закінчивши по класу фортепіано Харківське музичне училище (нині — Харківська консерваторія). Це йому дозволили. Чомусь царська влада вважала лікарів більш небезпечними, ніж музикантів.

А по-друге… У 1933 році Леонід Павловичу, котрому вже було за 70, раптом згадали його дворянське походження. Як наслідок – виселення з власного будинку, позбавлення пенсії та виборчих прав. Все відбувалося дуже швидко. Речі родини, з яких значну долю складали ноти та книги, вантажівкою терміново перевезли в невеличку квартиру на дві кімнати в Суханівському провулку.

Втім, за два роки пенсію та виборчі права повернули. Це сталося після того, як Леонід Павлович нагадав радянським чиновникам тюремний епізод своєї біографії — мовляв, я теж був революціонером та політичним в’язнем. Не інакше як янгол-охоронець ще тоді у 1879-му все передбачив.

Сумський фаховий коледж мистецтв і культури ім Д С Бортнянського.

Будинок Кагадєєва, з якого його виселили скоріше за все після нашепту начальника місцевої МТС, котрий невдовзі туди і переїхав, знаходився поруч з нинішнім училищем мистецтв на перехресті вулиць Магістрацької та Кустовської, що донедавна були Першотравнева та Гагаріна, а у часи  Кагадєєва – відповідно Думська та Кустовська. Він не зберігся, тому що під час війни з німцями в нього потрапила бомба. На щастя виселеної родини Кагадєєва там вже не було. Мабуть і за це треба дякувати янголові-охоронцю.

Дзеркало душі

Вчинки людини краще за все віддзеркалюють її внутрішній світ. Леонід Кагадєєв був дворянином у кращому розумінні цього слова, тобто людиною шляхетною — згадаємо той же випадок з Калюжним. Першим його поривом було допомогти, а потім вже думати про себе.

У якості ілюстрації — ще один промовистий факт біографії. У 1918 році у розпал Громадянської війни в Сумах опинилася родина генерала білої гвардії Михайла Бєляєва – рідного брата мачухи поета Олександра Блока. За рік до них приєднався і сам генерал. Господарі квартири, яку винаймала генеральська родина, злякалися, коли дізналися про нового жильця і відмовили Бєляєвим. І тоді Леонід Кагадєєв знайшов для них кімнату у власному будинку.

Леонід Кагадєєв

Між іншим трохи раніше напівпідвал цього ж будинку (і тут  вочевидь не обійшлося без участі персонального янгола) орендувала швейна майстерня, де працювали дівчата, згуртовані в комуну за прикладом Вєри Павловни та її компаньйонок з роману Чернишевського «Что делать». Гроші на оволодіння професією та на обладнання дали їм Линтварьови, сумські поміщики у яких декілька разів гостював Чехов.

Однією з учасниць комуни була майбутня дружина Леоніда Павловича – Ірина Максимівна, з якою вони у підсумку народили чотирьох дітей. Наймолодша з них — донька Ганна з’явилася з небес між люди в 1919 –му і прожила сто два земні роки. В день її народження батьку вже виповнилося 58, а мамі – 31.

Самому Леоніду Павловичу Кагадєєву доля відвела 83 роки життя. Кажуть, що пішов музикант з цього буремного світу тихо, з книгою в руках – і це, мабуть була остання службова послуга його янгола-охоронця.

P.S. У розповіді використані матеріали з публікацій сумських журналістів Олени Адаменко та Юлії Лесіної, а також історика-краєзнавця Дмитра Кудінова.

P.P.S. Даний матеріал написаний у рамках презентації лауреатів арт-медіа проекту «Культурний острів», метою та змістом якого є популяризація яскравих творчих персоналій, тим чи іншим чином пов’язаних із Сумщиною.

Ще про музикантів у публікації: Борис Гмиря. Привід опери

Біографічний портрет

Михайло Петренко народився 1817 року. Місце та дата народження невідомі. Дитинство майбутній поет точно провів у Слов’янську нинішньої Донецької області, де мешкала багатодітна родина його батька – губернського секретаря Миколи Петренка. Тоді це була Слобідсько-Українська губернія. Ностальгічні спогади про краєвиди, що оточували  хлопця у перші роки життя пізніше художньо оформилися в однойменному вірші.

…Слов’янськ, Слов’янськ! Як гарно ти
По річці Тору, по рівнині
Розкинув пишнії садки,
Квіти пахучі по долині
І так красуєшся собі!
Твої дівки цвітуть так мило,
Їх чорні брови, їх пісні —
По Україні перве диво
І перша слава для річей.
Нігде нема таких очей,
Які слов’янки мають очі…

Наступні більш-менш достовірні відомості починаються з 1833 року. У той час Петренко живе у Харкові, де у 1841 році завершує повний університетський курс. Навчався на юридичному факультеті.

Михайло Петренко. Художня реконструкція О.Чередниченка

Того ж року його однокашник (тільки на курс молодший) Олександр Корсун видає україномовний альманах «Сніп», куди між інших входить цикл віршів Михайла Петренка під загальною назвою «Думки». До цієї добірки зокрема увійшов і вірш «Дивлюсь я на небо».

У Харківському університеті тієї пори існував український літературний гурток, який, з легкої руки дослідника історії літератури початку ХХ століття Агапія Шамрая ще називають Харківською школою романтиків. Збори «романтиків» відвідували зокрема Микола Костомаров, Амвросій Метлинський та навіть «батько української прози» Григорій Квітка-Основ’яненко. У колі учасників і Корсун з Петренком.

Костомаров так описував Петренка: … Петренко бідний студент меланхолічного характеру, що у віршах зазвичай звертався до роздумів про свою батьківщину та про стосунки у родині (цитата не буквальна лексично, але точна за змістом).

Бідним студентом без роду та племені називає Петренка і старший за нього на три роки «співромантик» Амвросій Метлинський. І додаває, що цей «бідний студент» — справжній поет та істинний талант. До речі, той же ж Метлинській у передмові до публікації у своїй збірці «Южний руський зборник» стверджував, що Петренко ще написав оперу, але ніде її не друкував. З цього можна зробити припущення, що Петренко знав нотну грамоту і грав на фортеп’яно. Хоча це вже чистої води екстраполяція.

Також про Михайла Петренка згадував Павло Грабовський, зокрема він зазначав, що згідно до свідчень сучасників, у літературному гуртку до якого належав Петренко шанувалася українська мова, та що гуртківцями регулярно влаштовувалися концерти українських пісень.

Щодо альманаху з першою публікацією віршів Михайла Петренка, то він комерційного успіху не мав. Як писав з цього приводу Олександр Корсун у листі до Тараса Шевченка:

… Надрукував 600, продав 50, роздарив 200, а 300 не знаю, куди й діти. Пани кажуть: «Нащо нам?! Хіба ми школярі, чи що?» – А пані кажуть: «Нет, не чытаю такых кныжок. Я тэрпэть не мóжу малосерыйського языку!…

Цікаво, що сам Олександр Корсун народився на українській тоді Таганрожчині та з відзнакою закінчив Таганрізьку гімназію, у якій пізніше навчався Антон Чехов. І не тільки він.

Детальніше про це у нарисі: Суми-Таганріг транзит, або Зупинка на шляху до вічності

Таким чином, ми можемо зробити висновок, що поетом Михайло Петренко став у студентські роки. Причому йому пощастило потрапити у блискуче літературне товариство. Це був край важливий подарунок долі, бо далі на Петренка чекала зовсім не романтична кар’єра чиновника.

Служив він старанно, пройшов шлях від губернського секретаря, що дорівнювало чину козацького сотника часів Гетьманщини, до повітового стряпчого (прокурора) у Лебедині  нинішньої Сумської області, в обв’язки котрого входив нагляд за судами у повіті та контроль за оподаткуванням.

У Лебедин Петренко мешкав з 1849 по 1862 рік, прибув туди вже з дружиною Ганною Миргородовою, з якою мав п’ятеро (за іншими свідченнями вісім) дітей.

Михайло Миколайович Петренко не дожив півтора роки до сумно відомого Валуєвського циркуляру, котрий суттєво обмежував розвиток української мови і за виконанням якого йому, українофілу, ймовірно довелося б здійснювати прокурорський нагляд.

Михайло Петренко. Пам’ятна дошка у Лебедині

Поет пішов у засвіти 25 грудня 1862 у віці 45 років від хвороби, що супроводжувалася лихоманкою. Похований на одному з лебединських цвинтарів. Точне місце поховання наразі не відоме. Портретів також не залишилося. Ті що існують – це реконструкції, виконані сумським художником Олександром Чередниченко на основі фотографій онуків: Бориса та Олександра Петренків.

Михайло Петренко та Пантелеймон Куліш

На два роки молодший від Михайла Петренка письменник Пантелеймон Куліш є не тільки автором безсмертного роману «Чорна рада». Він ще був визначною особистістю свого часу і навіть одним з ідеологів українофільського руху. Але на відміну від непримиренного Тараса, Куліш у питаннях національного – «своєнародного» — був романтиком та прихильником культурної еволюції.

Ось як стисло переповідає погляди Куліша Віктор Петров (Домонтович) — ще одна унікальна особистість, але вже з іншого часу. Ми згадували про нього у розповіді про Миколу Зерова.

… Розвиток «своєнароднього» повинен привести до примирення двох ворожих верств, поєднати простоту й заможність, усунути протилежність панського й мужичого, звільнити від прихильності до всього чужого. В цьому полягає завдання націоналізації життя та різних його проявів. Внесення національного елементу в зовнішні форми життя — то крок до примирення двох верств, що приведе й до дальшого, внутрішнього примирення.

Скоріше за все саме на таких засадах фундував свій світогляд і Михайло Петренко. В його віршах немає закликів до боротьби і взагалі практично відсутній соціальний аспект. Петренко концентрується на людині як центрі світобудови. Його хвилює не соціальна реалізація, а так би мовити апріорна екзистенціальна неможливість сповна скористатися  тим, що потенційно дає людині сам факт життя.

Зрозуміло, що у цих пошуках він вимушений користуватися лише тим арсеналом поетичних засобів, котрі були наявні у його час. Певно тому у віршах Петренка зустрічаються не вельми характерні для тієї доби сліди творчого пошуку, зокрема експерименти з римуванням та ритмікою.

Власне соціальний момент у Петренка теж присутній. Але він втілюється лише у тому ж тяжінні до «своєнародного», шо й у Куліша. Інакше пояснити доволі гармонійне поєднання прокурорського та поетичного в одній особистості важко.

Цікаво, що у сучасній Незалежній Україні Шевченка ставлять набагато вище за Куліша. Однак у життя втілюють саме філософію Куліша, яка полягає в примиренні панства та бідноти на базі верховенства ідеалів національного: мови, традицій, ритуалів та відповідного погляду на історію. А Тараса Шевченка, хоча і вважають офіційним пророком та державним генієм, але не читають і тим більше не слухають. А між тим Кобзар з цього приводу висловлювався відверто та недвозначно:

І на Україні добро.
Між горами старий Дніпро,
Неначе в молоці дитина,
Красується, любується

На всю Україну.
А понад ним зеленіють
Широкії села,
А у селах у веселих

І люди веселі.
Воно б, може, так і сталось,
Якби не осталось
Сліду панського в Украйні!..

Михайло Петренко та Тарас Шевченко

На Галичині українці завжди любили та поважали Шевченка. Так, що будь-яку гарну поезію нез’ясованого авторства приписували Кобзарю. Зокрема 1876 року у рубриці «З недрукованих ще поезій Тараса Шевченка» львівського літературного журналу «Правда» було оприлюднено вірш «Дивлюсь я на небо». На щастя для справжнього автора це була не перша публікація тексту і, хоча тільки аж у 1887 році, але помилку було виправлено. Пояснена вона була тим, що цей вірш знайшли переписаним власною рукою Шевченка в його альбомі.

Окрім цього так би мовити віртуального перетину, існує досить велика вірогідність, що у Лебедині відбулася і реальна зустріч двох поетів. На початку червня 1859 року Шевченко подорожував Україною, зокрема відвідав Суми та Лебедин, де гостював у братів Олексія та Максима Залеськіх.

Протягом тієї мандрівки III відділ окремо сповіщав жандармські управління всіх губерній України, куди мав завітати Шевченко, шо до них прямує «небезпечний політичний злочинець», котрого не можна залишати без пильного догляду. Зрозуміло, що місцевий прокурор Петренко мав бути в курсі. І український поет Петренко теж.

Цікаво, про що вони розмовляли (або розмовляли б) – прокурор та політв’язень, геніальний та плодовитий митець, що став символом нації, біографія котрого досліджена ледь не по дням та малий за творчим доробком поет, про якого залишилися доволі скупі відомості, але який написав вірш, що у вигляді пісні цілком може вважатися візитівкою української культури .

У цьому місці ми дозволимо собі невеличкий ліричний  відступ, за допомогою якого спробуємо пояснити назву нашого нарису.

Ейдос та еманація

Відповідно до філософії Платона на небі, тобто у якомусь вищому, надлюдському, досяжному лише для богів вимірі, існують ейдоси або ідеї речей, котрі приймають різноманітні втілення на землі. Наприклад, на небі є ідея стола. Стола взагалі. А на землі вона втілюється в безліч різноманітних конкретних матеріальних столів, які трактуються як еманації загального ейдосу стола.

З поетами працює та ж сама тема. Можливо уявити, що десь на небі перебуває ейдос узагальненого колективного поета, еманаціями якого є всі земні віршотворці.

Враховуючи, що поезія – найвища форма існування мови, а мова – одна з перших ознак нації як культурного феномену, варто припустити, що той колективний геній поезії є національним, а вже далі, ще вище над ним панує генеральний Ейдос, що являє собою ідею такого, умовно кажучи, Всеосяжного Поета, творчість котрого є вищою формою існування єдиної довавілонської протомови і котрий об’єднує у собі усіх колективних національних поетів Всесвіту.

Вищезазначене веде нас до логічного висновку, що всі поети рівні. Якимось дивовижним чином епоха призначає одного з них своїм головним генієм, пророком та дороговказом. Але минає час і тексти минулої доби невблаганно стають архаїчними для читачів з прийдешнього покоління. І геній та пророк перетворюється на систему пам’ятників, музейних експонатів, розділів шкільної програми та пліток про його особисте життя. Творчість і діяльність його цікавлять нову генерацію виключно в історичному контексті. А місце поточного генія займає наступний, бо як же нам без кумирів та провидців.

Та інколи у цьому логічному ході змін трапляються виключення. І якийсь текст звільняється від впливу часу і залишається таким же нагальним для наступних поколінь, як і для сучасних автору. Ніби отой небесний колективний Ейдос Всеосяжного Поета в мить його створення сконцентрував усю свою потужність в одній еманації. Так, це була мить. Геніальна мить особливого натхнення. А потім речі повернулися на свої місця. І автор знову став одним з багатьох. Але подарований йому колективним Ейдосом вірш залишився! І розпочав жити своїм окремим життям.

Така щаслива доля спіткала вірш Михайла Петренка «Дивлюсь я на небо», що вперше був надрукований під назвою – як по-доброму інколи жартує провидіння! — «Недоля».

Космонавт Павло Попович

Петренко і небо

Михайло Петренко неодноразово скеровує свій поетичний погляд на небо, ніби відчуває, що саме там б’є джерело того геніального натхнення, бризки від якого інколи падають і на його твори.

По небу блакитнім очима блукаю
За думкою думку туди посилаю;
Тону там душею, тону там очами
Глибоко, глибоко поміж зіроньками.

Або

Схилившись на руку, дивлюся я
В вечірнє крайнебо далеке і глибоке…
І чую: проситься душа моя
Туди, де потонуло в хмарах око.

Але навіть у найсміливіших мріях поет не міг собі уявити, що майже за сто двадцять років після створення вірша «Дивлюсь я на небо» він прозвучить … не просто з неба, а з самого космосу. 12 серпня 1962 року його як пісню виконав космонавт Павло Попович, що у той момент знаходився на орбіті Землі. І це була перша пісня, що прилетіла до людей зі Всесвіту. А не навпаки, як зазвичай.

Зрозуміло, що у даному випадку величезне значення грає музика композиторки Людмили Александрової в аранжуванні та обробці Владислава Заремби. Але спочатку було слово.

P.S. Даний матеріал написаний у рамках презентації лауреатів арт-медіа проекту «Культурний острів», метою та змістом якого є популяризація яскравих творчих персоналій, тим чи іншим чином пов’язаних із Сумщиною.

Читайте про ще одного великого таланта, життя якого пов’язане з Лебедином у нарисі: Іван Стешенко. Лебединський оперний діамант  

Родина та освіта

Ганна Барвінок (1828-1911) – літературний псевдонім Олександри Білозерської, що походила з відомої в Україні родини Білозерських. Василь Білозерський, старший брат Олександри, закінчив історико-філологічний факультет Київського університету, став одним із засновників Кирило-Мефодіївського товариства, після арешту та повернення із заслання редагував перший український щомісячний часопис «Основа» (1861-1862 рік). У роботі журналу брала участь і Ганна Барвінок.

Ганна Барвінок (Олександра Білозерська)

Редактором, а також фольклористом та етнографом був і ще один брат – Микола. Батьки Олександри, Михайло Васильович та Мотрона Василівна, вільно читали французькою, російською та українською.

Проживала родина на власному хуторі Мотронівка, що так називався на честь господині, котра отримала його у спадщину. Згодом хутір носив ім’я самої Ганни-Олександри – Ганнина пустинь. А ще пізніше вже Ганна перейменувала його на честь покійного чоловіка. Про нього буде далі.

Олександра отримала ґрунтовну освіту, навчаючись у приватних жіночих пансіонах: спочатку у селі Кропивне Прилуцького повіту Полтавської губернії, а потім у місті Конотоп (нинішня Сумська область). На Сумщині народився і її майбутній чоловік.

У 14 років вільно володіла німецькою, французькою, російською та українською мовами. Коло авторів, котрих читала Леся, класичне для романтично налаштованих українців того часу: Новаліс, Гете, Гейне, Шекспір (рядки з «Ромео та Джульєтти» письменниця навіть використала у якості епіграфу до оповідання «Вірна пара»), Жорж Санд, Вальтер Скотт, Пушкін, Лермонтов, Квітка-Основ’яненко, а можливо і Вольтер, котрим захоплювався батько Олександри.

Це все до того, що деякі біографи, з легкої руки її чоловіка (про якого ми ще не зараз) стверджують, нібито Леся Білозерська була людиною малоосвіченою та малописьменною. На наш погляд – це навряд чи. Інше діло, що найбільшу цікавість у неї  викликав український фольклор: прислів’я, ритуали, пісні, звичаї. Вона їх старанно збирала і майстерно вплітала у свої оповідання, які дійсно схожі на віночки, що мають купу втілень, але одну мету – підкреслити дівочу красу.

Творчість

Знайомство з творчим доробком Ганни Барвінок краще за все починати з повісті «Русалка». У ній авторка демонструє блискучий талант оповідача, більш ніж півтори години (в аудіоварианті) тримає захоплюючу інтригу, встигає створити декілька вставних новел з життя головної героїні, котрі самі б потягнули на окреме оповідання, при цьому ідеально витримує темпоритм зміни епізодів та щедро, смачно і водночас тактовно й гармонійно здобрює всю цю історію українським фольклором.

А фінал «Русалки» — взагалі трагедія кохання на рівні Данте та Шекспіра, де проза злітає до висоти істинної поезії й викликає вибух емоцій та сльози на очах будь-якого читача, у котрого є серце.

Ганна Барвінок

Продовжити знайомство з творами Ганни Барвінок радимо оповіданням «Вірна пара», тим самим, що починається епіграфом з Шекспіра. Ви приймали колись контрастний душ? Так от «Вірна пара» — такий же контрастний душ, тільки для душі. А далі вже можна поринати в ніжне «Восени літо» та інші.

Українська проза ХІХ століття

Варто пам’ятати, що до ХІХ століття української (втім як і російської) прози фактично не існувало. Перша повість української літератури — «Маруся», авторства Григорія Квітки-Основ’яненка, вийшла друком лише у 1834 році. «Маруся» створила і літературний тренд того часу, котрий полягав у тому, що художній твір має викликати сльози у читача. Люди збиралися в одній із поміщицьких садиб, слухали як хтось читав у голос ту ж «Марусю» і у кінці усім загалом, включно з декламатором, обливалися горючими сльозами. А якщо ні –то або погано читав, або твір видався невдалим.

Власне і сьогодні проживання читачем (глядачем, слухачем) катарсису у фіналі є головною метою будь-якого публічного творчого процесу. І тут справа навіть не в історії, не в сюжети, бо людське життя скупе на сюжети. Як і на мелодії. Їх теж не так багато. Натомість існує безліч парафразів на тему кожної з них, що дозволяє множити катарсичні переживання публіки і продовжувати розвиток мистецтва.

У якості ілюстрації до розмови про сюжети, згадаємо зокрема «Орисю» (1844) автором якої є той самий чоловік Ганни Барвінок, про якого ми поговоримо пізніше. Ця ідилічна love story, що оспівує щасливе кохання прекрасної доньки сотника Таволги, по суті є імпровізацією на тему шостої пісні гомерівської «Одисеї», де героїнею виступає Навсікая, дочка феакійського царя Алкіноя.

До речі, писалася «Орися» у той час коли автор був палко закоханий в юну Лесю Білозерську і мабуть сам себе уявляв таким Одіссеєм, котрий нарешті вирвався з тенет інших жінок і був викинутий морем життя під ноги своєї істинної мрії.

Художні засоби Ганни Барвінок

Письменниця знаходилася у річищі літературних запитів свого часу, тому теж розповідала історії, розраховані на сентиментальний (себто душевний) відгук. А як жінку її безумовно цікавили стосунки з чоловіками. Кажуть що у жінок одна душа на всіх, тому вони так і переживають серцеві драми своїх сестер, особливо коли ті знаходяться всередині літературних творів, а не поруч, де можуть випадково звабити вже ангажованих мужчин. А таке буває. У подібні жіночі пастки періодично потрапляв і чоловік Олександри Білозерської.

А ще вона була людиною з чималим природним талантом емпатії. І це дозволяло їй проникати у найінтимніші глибини жіночої та й чоловічої психології та зображати героїв своїх творів напрочуд живим та справжніми.

Щодо арсеналу літературних засобів Ганни Барвінок, то це; інтонація, така щира, ніби авторка розповідає історії з власного життя комусь дуже близькому, жива літературна і одночасно народна мова, пересипана прянощами прислів’їв та приказок, вкрапленнями з говірок та лексикою ритуальних обрядів, що створює враження невичерпності словникового запасу. Не випадково її твори називають віршами у прозі. Бо що таке поезія, особливо сучасна? Це перш за все авторська мова. І тут ми зробимо ліричний відступ, який виведе нас на розуміння того, чому творчість Ганни Барвінок — це не тільки історія літератури, але й актуальне читання.

Ганна Барвінок та джерела слів

Так склалося, що російська поезія почала розвиватися раніше, ніж українська. Ми порівнюємо саме з російською, бо вони співіснували в одній імперії. Перші російські поети орієнтувалися на Європу: Батюшков на Торквато Тассо, Пушкін на Байрона та французьких бардів. Орієнтувалися та творчо копіювали теми, форму, технічні засоби, арсенал культурних асоціацій. До того ж Пушкін та Лермонтов дійсно були геніями. Як наслідок, вже за часів Тютчева російська поезія стала урбаністичною та інтелектуальною, такою, де думка мала право на існування на рівні з почуттями.

А українські віршотворці, з легкої руки свого генія Тараса Шевченка намагалися відтворювати народні пісні, плачі та думи, душевні, емоційні, але прості за формою та змістом. Недарма ж Шевченко — Кобзар, бродячий музика. У підсумку українська поезія почала повертати на шлях інтелектуальних європейськи орієнтованих текстів тільки після Миколи Зерова та інших представників розстріляного Відродження. Сталін їх власне за те і знищив. Але процес вже було не зупинити.

Все вищезазначене привело сьогодні до цікавого стану речей. Будь-який поет створює свої тексти ніби ткач гаптує полотно вишуканими узорами, привносячи все нові й нові комбінації ліній та фарб. І ось сьогодні російська поезія дійшла до лексичного глухого кута. Їй нема звідки черпати нову лексику. Тому поети, щоб хоч якось висвіжити звучання, намагаються вводити у вірші елементи ненормативної лексики (тобто народної, бо ми чуємо як розмовляє глибинний російський народ — переважно матюками), або термінологію епохи high-tech.

Є такі, хто намагається інтегрувати  у свої твори  елементи діалектів, але виглядає це вже занадто посконно та домоткано. Зрозуміло, що в російській мові і сьогодні з’являються талановиті автори, але свіжість та оригінальність їхніх текстів тримається переважно на унікальності авторської інтонації та на вмінні грати в інтелектуальні ігри постмодерну.

Натомість в українські поезії сьогодні свято нових слів. Українська міська поезія відкрита для місцевих говірок, наріч, гутірок та балачок, що стікаються в неї, немов притоки в ріку з усіх регіонів країни. У сучасній українській поезії всіляко вітається використання маловживаних слів і взагалі створення таких текстів, які умовний росіянин, котрий не вивчав українську, зрозуміти не здатен.

Саме тому лексичний колорит тексту в сьогоднішній українській поезії вартує більше, ніж чергове повторення вічних думок та сюжетів. Хоча і це безумовно має мати місце.

І тут ми повертаємося до Ганни Барвінок. Бо її тексти і є тим святом мови, якого так прагне сьогодення. На щастя вже існує сучасне двотомне видання її творів 2023 року видавництва VD Prostir.

Жіноча доля

Ганна Барвінок поєднувала у собі еманації Беатріче, Пенелопи та дружин декабристів. Пізнала справжню пристрасть, коли майбутній чоловік добивався її три роки. А невдовзі після весілля охолонув та майже довів чуттєву поетичну натуру Олександри до божевілля. А потім здався, перебісився і повернувся, ні, навіть точніше сказати, пригорнувся до дружини, бо вона була любляча, вірна, розумна і як людина, і по-жіночому.

Ганна Барвінок

Ганна Барвінок жила на хуторі та у столицях. На тлі нервових переживань, пов’язаних з арештом чоловіка, втратила дитину і більше не мала дітей. Побувала за кордоном, знала гаразди та злидні. Шафером на її весіллі був сам Тарас Шевченко. Великим  шанувальником її творчості виступав Борис Грінченко, протягом усього життя її одночасно оточували прості селяни та еліта української нації.

ЇЇ чоловік теж був великою людиною, одним з титанів своєї епохи, талановитим письменником та просвітником. Енергійний, запальний, активний він часто-густо затьмарював своєю постаттю дружину.

Але не цього разу. Давайте ми у нашому нарисі не будемо називати його ім’я. Зрештою люди, що цікавляться українською літературою і так його знають, а наш нарис присвячений чудовій авторці віршів у прозі Ганні Барвінок. Нашою ціллю було розповісти про її чесноти як письменниці, та про її життя у контексті формування українського прошарку всесвітньої ноосфери.

P.S. Даний матеріал написаний у рамках презентації лауреатів арт-медіа проекту «Культурний острів», метою та змістом якого є популяризація яскравих творчих персоналій, тим чи іншим чином пов’язаних із Сумщиною.

Ще про письменників ХІХ століття читайте в нарисі: Пантелеймон  Куліш  — опальний  світоч української  культури 

Пролог

Коли з плином часу з життя йде літератор, композитор або художник, то у нащадків все ж залишається можливість доторкнутися до генія минулого через його творчу спадщину. А ось музиканти, співаки, танцюристи або актори театру до останніх років після свого відходу перетворювалися на легенди. Ну тобто всі вірили, що Паганіні грав так, як ніхто з людей. Але як? Або Щепкін… Чим він брав та захоплював публіку? Замість відповіді — тільки фантазії на базі відгуків сучасників.

Іван Стешенко

І навіть у наші дні, коли за талановитим музикантами вже залишаються записи, однаково стовідсоткової справжності в них немає. Бо артист на сцені — це ж не тільки майстерність, а ще й насамперед унікальна неповторна жива енергетика, яку практично неможливо відтворити механічними засобами, як неможливо зберегти прекрасну квітку або жіночу красу, скільки не фотографуй її з усіх ракурсів. Бо існують речі, які тільки тут і зараз. Вони, власне, і називаються життям.

Злет 

Іван Никифорович Стешенко народився на Сумщині в місті Лебедині 24 січня 1894 року. Пішов у кращий світ 2 травня 1937 року у Москві. Причина смерті — давня хвороба нирок. Доля, яка подарувала йому тільки 43 роки життя, натомість наділила Стешенка унікальним артистичним талантом, що поєднував у собі феноменальний голос, яскравий драматичний дар та привабливу зовнішність. Також до щедрот долі варто зарахувати зустрічі з людьми, які рано помітили й оцінили обдарованість юнака, та допомогли його здібностям розкритися у повній мірі.

Іван походив зі співочої сім’ї і вже в шість років був прикрасою церковного хору лебединської Успенської церкви. Там його почув граф Василь Капніст і взяв солістом до церковного хору села Михайлівка поблизу Лебедина. Після ломки голосу чистий дискант Івана змінився на баритональний бас оксамитового тембру і його запросив у Суми солістом до свого хору цукрозаводчик та меценат Павло Харитоненко.

Згодом син графа В. Капніста Олексій відрядив юнака на навчання до Петербургу і взяв на себе оплату курсу. Далі вже до Капніста долучився П.Харитоненко. За їхні спільні кошти Івана Стешенка було направлено до італійських професорів співу.

Незабаром прийшли й нагороди. 1914 року Іван Стешенко отримує першу премію на Міжнародному конкурсі молодих співаків. Цього ж року дебютує на професійній оперній сцені в Бергамо, виконавши партію короля Генріха в опері Річарда Вагнера «Лоенгрін». Йому ще тільки-но минуло 20, а в нього вже  є сім’я – дружина Емілія Орлова, теж вокалістка, та донька Тамара. І усі шанси на вдалу кар’єру, бо за плечима виступи на престижних оперних сценах Італії.

Але почалася Перша Світова, тож співак з родиною були змушені повернутися додому.

Принагідно зазначимо, що приблизно за півроку до народження Івана Стешенка влітку 1893 року в Лебедині в маєтку купця Якова Миколайовича Лисикова за запрошенням господаря жив і творив 20-річний Сергій Рахманінов.

Тобто у цьому невеличкому місті завжди розумілися на високому мистецтві взагалі та на музиці зокрема. Тут жив і творив автор тексту всесвітньовідомого пісенного шедевру «Дивлюсь я на небо» Михайло Петренко, працювали художники Федір Кричевський, Давид Бурлюк та інші непересічні творчі особистості.

Перерваний політ

По поверненню Івана було мобілізовано до Преображенського полку у Петербурзі, де він співав у шпиталях для поранених. Потім трапилися події 1917 року і родина повернулася до Києва. В українській столиці, особливо при гетьмані Скоропадському, було більш-менш спокійно й сито, на відміну від великих російських міст.

Іван Стешенко влаштувався солістом Київської опери, де прослужив чотири сезони. Батьки його дружини, генеральської доньки, були заможними людьми, мали у володінні декілька будинків, у одному з яких оселився Іван з сім’єю. Там у них з Емілією народилося ще двійко дітей: донька Валентина та син Георгій.

А потім прийшла радянська влада і забрала все. Дружина з дітьми подалася до Лебедина, а Іван жив у сирому підвалі, де й схопив ту саму злощасну хворобу нирок, яка його у підсумку згубила.

1921 року Іван Стешенко виїхав за кордон лікуватися.

Коло замикається

Ми не випадково у назві цього нарису використали порівняння з діамантом, тобто з алмазом, над яким попрацював ювелір. Бо Іван Стешенко — це природній талант, який зріс на українських теренах, а потім пройшов огранювання російською, європейською, зокрема італійською, та американською школами вокалу. Протягом першого року перебування за кордоном артист з успіхом виступав у Європі: Польщі, Німеччині, Франції, Великобританії. 1922 року разом з родиною опинився у США, де провів 10 років, періодично перетинаючись на одній сцені зі світовими знаменитостями: Амелітою Галлі- Курчі, Мері Гарден, Тітта Руффо, Федором Шаляпіним, Соломією Крушельницькою…

Тут він пройшов школу творчої конкуренції з корифеями сцени, відшліфував майстерність, брав участь не тільки у класичних, а й у експериментальних постановках, зокрема виконував партію Доктора у філадельфійській прем’єрі опери австрійського композитора А. Берга «Воццек». Опера наробила галасу в мистецьких колах того часу, викликала величезну цікавість публіки і стала справжнім викликом для виконавців.

Поховання Івана Стешенка. Москва. Новий Донський цвинтар

Після Америки знову були гастролі на європейських оперних підмостках і нарешті повернення додому. Це сталося 1931 року. Затриматися у Харківській опері не вдалося з побутових причин, тож Іван Стешенко став солістом Харківської обласної філармонії. Об’їхав з гастрольними концертами практично весь Радянський Союз. А потім раптово помер на 43 році життя. Хвороба таки перемогла. Поховано співака у Москві на Новому Донському цвинтарі.

Критика

Важливо наголосити, що Іван Стешенко дійсно був частиною світової плеяди оперних зірок свого часу.

Його виступи, зокрема у Західній Європі, збіглися зі зростанням там цікавості до культури Російської імперії, у зв’язку з великою кількістю російських емігрантів. Зрозуміло, що у місцевих постійно виникали порівняння своїх (західних) митців з тими, що «понаїхали». У цьому сенсі показовою є цитата з рецензії, надрукованої у газеті «The Musical Times» (липень 1930 року).

Росіяни (іноземці всіх вихідців з Російської імперії  тоді рахували  росіянами) були більш кричущі у орнаменті… але коли діло доходило до співу, були у рішучому програші. Кожна вистава у Ковент-Гардені  поставала руйнівною критикою російського стандарту співу. Не було нікого, хто міг би відповісти Леману, Шуману, Андерсену, Стабіле, Фертіль, Понсель, якщо на сцені не було Шаляпіна. Там-сям можна було б підібрати співака, який мав іскру життя і певну компетенцію… виділявся… Стешенко у «Князі Ігорі»…

І якщо Федір Шаляпін вже давно вважався авторитетом занебесного рівня, перед яким знімали капелюха й вочевидь тенденційно налаштовані критики, то Стешенка автор рецензії навіть при такому настрої був вимушений згадати у доброзичливому тоні, бо талант і майстерність артиста виглядали незаперечними.

Український Шаляпін

Взагалі-то порівняння з Шаляпіним, як з еталоном, не міг позбутися жоден бас того часу. Стешенко цей іспит витримав на відмінно. Як неодноразово було вказано у рецензіях на виконання ним партій з «Бориса Годунова», Стешенко довів, що ця опера М.П Мусоргського може існувати і без Шаляпіна, точніше, не тільки з Шаляпіним.

Співаки неодноразово перетиналися в США (зокрема, коли працювали в Чикаго), мали гарні робочі та товариські стосунки. Шаляпін усіляко підтримував молодшого колегу та допомагав тому порадами.

Цікаво, що «українським Шаляпіним» також називали й народного артиста СРСР соліста Київської опери Івана Паторжинського. Але його ми згадаємо лише у тому контексті, що Паторжинський, м’яко кажучи, не зовсім сприяв музичній кар’єрі ще одного геніально співака, що родом з Лебедина – Бориса Гмирі.

Іван Стешенко та Борис Гмиря

Стешенко був на 9 років старший за Гмирю. Обидва починали в одного викладача  — регента лебединського церковного хору О.І. Пінчука. Обидва були феноменально обдарованими майстрами своєї вокальної справи, мали славу та визнання. Але долі їхні склалися по-різному. Борис Гмиря довго шукав себе, тільки у віці 36 років (!!!) закінчив консерваторію і розпочав свою тріумфальну біографію на оперній сцені. А Стешенко за цей час не тільки прожив зіркове життя, а й, на жаль, невдовзі завершив свій шлях на цьому світі.

Сумарний наклад платівок фірми «Мелодія» з записами голосу Бориса Гмирі складає приблизно 7,5 мільярда штук. Його голос, як і голос Шаляпіна можна будь-якої миті почути, скориставшись можливостями всесвітньої павутини.

А щодо Івана Стешенка, відомо, що у 1929 році в США вийшло дві платівки з записами його голосу. Але де вони – невідомо і знайти їх на просторах інтернету наразі неможливо.

Більше про Бориса Гмирю у нарисі: Борис Гмиря. Привід опери

Повернення до Радянського Союзу

Іван Стешенко не єдиний з відомих людей, хто повернувся з еміграції на Батьківщину. У цьому ряду згадуються також Марина Цвєтаєва, Олександр Вертинський…Останній по поверненню також став артистом-гастролером, як і Стешенко. Але чому ж вони поверталися?

По-перше, причиною є Велика депресія (1929-1939 рр.), від якої найбільш постраждали США, Канада та Західна Європа. У ті часи на Заході було не до мистецтва. А Радянський Союз вмів створювати і поширювати міфи про себе. Ці всі виїзні поети на кшталт Маяковського та Єсеніна, котрі виглядали за кордоном забезпеченими та безтурботним людьми, різноманітні піар-акції з демонстраціями досягнень соціалістичної економіки, як наприклад велетенський павільйон Радянського Союзу на Всесвітній Виставці у Парижі, з яким конкурувати міг тільки павільйон нацистської Германії, байка про свободу трудящих та комунізм, на який у Радянській Росії очікують вже незабаром.

Московська пропаганда ще в ті часи і без телевізора вміла працювати так, що навіть всередині імперії люди бачили навколо себе один світ, а вірили в інший, про який читали  в газетах та чули по радіо. Що вже казати про тих, хто довго перебував за кордоном…

Ну і ностальгія по Батьківщині. Більшості людей важливо жити там, де вони народилися, у колі рідної мови, віри, традицій…

У будь-якому разі доля Івана Стешенка після повернення не була щасливою. Йому поталанило не потрапити під репресії, але те, що для артиста такого масштабу не знайшлося місця у Харківський опері, і що про його смерть повідомили тільки «Известия» у декількох скупих рядках некрологу…. Для радянської влади він був і залишився чужим.

Іван Стешенко ув опері «Борис Годунов»

У цьому сенсі показовою є історія з молодшим сином Івана Никифоровича — Георгієм. Той, під час війни був майором артилерії, пішов добровольцем, воював геройські за що двічі був представлений на отримання звання Героя Радянського Союзу. Але його прізвище кожного разу викреслювали, бо «це ж син того самого Івана Стешенка»…

Епілог

Людство не стоїть на місці. Сьогодні олімпійський чемпіон Давньої Греції навряд чи міг б виконав перший розряд, а так як у ХІХ столітті писали лише «віртуози пера», сьогодні може віршувати кожен, хто володіє  технікою версифікації. Це нормально, бо кожне наступне покоління починає не з нуля, а з того пункту, на якому зупинилося попереднє, засвоюючи напрацювання предків ще у шкільному віці.

Тому може воно й на краще, коли згадка про митця живе у легендах та фантазіях, в захоплених описах його виступів та буремних вражень від них. Образи фантазії з часом не стають архаїчними, навпаки вони завжди живі та актуальні.

І якщо звучання голосу та енергетику Івана Стешенка вже незворотно втрачено і навіть записи знайти неможливо, однаково легенда про нього живе і буде жити, як живе історія про голос Орфея. І кожне наступне покоління буде чути його у своїй уяві сучасним собі. А наша скромна місія у даному випадку, а також у безлічі подібних, полягає в тому, щоб підтримувати пам’ять про чарівний Божий дар, носієм якого був один з нас, людей, з котрим ми на рівних правах складаємо єдиний організм людства.

P.S. Даний матеріал написаний у рамках презентації лауреатів арт-медіа проекту «Культурний острів», метою та змістом якого є популяризація яскравих творчих персоналій, тим чи іншим чином пов’язаних із Сумщиною.

Ще про справжню історію української культури у нарисі Неокласика Миколи Зерова та нова українська поетична мова —

Біографічна довідка. Початок

Микола Костянтинович Зеров народився 26 квітня 1890 року у місті Зіньків тодішньої Полтавської губернії у родині вчителя, випускника Глухівського педагогічного інституту. Отримав ґрунтовну освіту, яку розпочав у Зіньківській двокласній школі, де його однокласником був Остап Вишня. Далі було три роки на Сумщині в Охтирській гімназії, з викладачів якої найбільш тепло Зеров згадував вчителя історії М.П.Попова.

Потім —  п’ять років елітної Першої Київської гімназії, серед випускників якої: Анатолій Луначарський, Михайло Булгаков, Костянтин Паустовський, Ігор Сікорський, Олександр Вертинський, Михайло Терещенко та багато інших відомих людей.

Микола Зеров

Товариші по гімназії, згадуючи Миколу Зерова того часу, відзначають його феноменальну пам’ять, зокрема те, що він з першого читання запам’ятовував сторінку складного богословського тексту, та те, що він практично не розлучався з книгами.

Вищу освіту Зеров отримав на історико-філологічному факультеті Київського університету. З 1923 року Зеров — професор цього університету, який тоді називався Київським інститутом народної освіти, та один із учасників зібрання діячів культури навколо Георгія Нарбута. Тоді його життям була викладацька, перекладацька та редакторська робота. А також власна поетична творчість.

Приблизно у ті ж часи виникає літературне зібрання «неокласиків», яке разом з очолюваною Миколою Хвильовим харківською групою «Гарт» стало ініціатором низки буремних літературних дискусій.

Оточення

У колі «неокласиків» не було нецікавих людей. І все ж особливо відзначимо двох: Максима Рильського та Віктора Петрова. І не тільки тому що обидва  — непересічні літературні таланти.

Рильський до арешту взагалі робив вигляд, що не помічає суспільного ладу та писав собі  лірику. Але радянська влада, котра у той час, скажемо про це справедливості заради, була єдиним джерелом фінансування всіх літературних видань, у свою чергу бажала, щоб письменники працювали на неї, а не на якусь таку українську культуру, що ігнорує радянську ідеологію.

Як наслідок Максима Рильського було заарештовано 19 березня 1931 року, після чого він провів п’ять місяців у Лук’янівській в’язниці і вийшов звідти співцем радянської дійсності. Ну а далі вже став академіком АН УССР та СССР, депутатом Верховної Ради СРСР, членом КПРС, лауреатом Ленінської та двох Сталінських премій, носієм п’яти радянських орденів, виїзним літератором та таке інше.

При цьому у особистому житті Рильський залишився порядною людиною, багато кому допомагав і навіть, за словами  сучасників, писав патріотичні проукраїнські вірші, котрі ніде не друкував, не записував і які пішли у небуття разом з ним.

Не менше, якщо не більш яскравою особистістю був Віктор Петров. Археолог, етнограф, історіограф, філософ (друкувався під псевдонімом Віктор Бер), доктор історичних та філологічних наук, видатний письменник-постмодерніст, активний діяч української післявоєнної еміграції, котрий одним з перших ще у 50-ті роки ХХ століття активував тему розстріляного Відродження… І у фіналі життя лояльний  радянський громадянин та науковець, нагороджений у 1961 році орденом Вітчизняної війни Першого ступеню. Як свідчив Іван Драч, на похованні Віктора Петрова у 1969 році на Лук’янівському військовому цвинтарі  генералів КДБ було більше, ніж письменників.

Микола Зеров (праворуч) та Віктор Петров

Свої романи Петров видавав під псевдо «Домонтович», що нібито перекладається з литовського як «той, що каламутить». Ну а ще можна згадати Сковороду з його «Світ ловив мене та не спіймав.» Теж саме і про Петрова.

На завершення опису літературної атмосфери того часу наведемо цитату з роману Петрова-Домонтовича «Доктор Серафікус». Мова про 1926 рік.

«Вони працювали, жили, купували килими, меблі, валюту, будинки, пишались один перед одним ситцем і шовком на оправах своїх книжок. Сергій Єфремов справив собі теплу бекешу з сірим смушковим коміром і таку ж смушкову шапку. Григорій Іваниця на гонорар, одержаний од Вукопспілки за підручник зі шкільної граматики, купив на Фундуклеївській двоповерховий будинок, що колись належав професорові Образцову.

Микола Плевако носився з проєктом видати повну збірку творів Ганни Барвінок, М. Новицький не перший рік працював над мочемордами. Олександер Білецький, на спілку з Плеваком, з краяних ножицями сторінок зшивав чергові серійні томи грубих хрестоматій. Сергій Пилипенко, як провідну постать в літературі, проклямував Биковця. Биковець був миршавий, метушливий і малописьменний. Михайло Сергійович Грушевський оточував себе в будинку на вулиці Короленка 35 плеядою власних Биковців.

Зеров перекладав «Кримські сонети» А. Міцкєвіча, Рильський в Романівці — «Пана Тадеуша». Павло Тичина селянам зі свого села подарував трактора. Довженко фільмував квітучі яблуні, небо, трактори, землю. «Сяйво» процвітало. Павло Комендант збирав колекцію скляних барилець із XVII сторіччя. Дмитро Загул жовтів, грубшав, страждав на ядуху, ходив, спираючись важко на ковіньку. Євген Плужник покашлював у підведений каракульовий комір темного ватяного пальта.»

Так, дійсно, Радянська держава платила щедрі гонорари письменникам. А потім почалися репресії. У тексті наведеної вище цитати, виділені жирним шрифтом прізвища тих, хто невдовзі став жертвою НКВС.

Та перш ніж перейти до чорних сторінок того часу, згадаємо у декількох реченнях ще одну особистість, без якої неможлива розповідь про життя Миколи Зерова.

Софія Федорівна Зерова (Лобода)

Микола Зеров одружився 1920 року. Йому вже виповнилось 30. Стільки ж було і його дружині Софії. Вона, професорська донька, стала дружиною професора. І теж прожила незвичайне життя. Народила Миколі Костянтиновичу сина Костика, якого вони називали Котиком. Котик був вельми обдарованою дитиною. Але на жаль помер 3 листопада 1934 року від скарлатини у віці 10 років. Софія Федорівна у цей час теж хворіла і перебувала у лікарні…

Зрозуміло, що смерть дитини стало величезною трагедією для батьків. Але і у цій ситуації і у подальших трагічних обставинах, коли Микола Зеров вже перебував у засланні, пані Софія залишалася справжнім товаришем, регулярно писала чоловікові та до останнього дня надсилала гроші й продуктові передачі.

І це при тому, що у неї ще з 20-х років існували ліричні стосунки з… Віктором Петровим. Тоді був час романів у листах, що почався ще з інтимно-просвітницьких послань своїм численним коханим від П.Куліша. Згадаємо також і 10-річну любовну переписку Михайла Коцюбинського з Олександрою Аплаксіною. Лист, на відміну від електронного послання, має запах та зберігає енергію того, хто його писав, туди можна вкласти малюнок, світлину або квітку…

Роман Софії та Віктора теж залишив епістолярний слід, але, на відміну від історії  Коцюбинського та Аплаксіної, увінчався одруженням, котре відбулося у 1956 році. Пані Софії тоді було 66 років. А Віктору виповнилося 62. Микола Зеров на той час вже 20 років був у кращих світах.

Микола Зеров з дружиною Софією та сином

Родзинкою цієї історії є ще й те, що сам Зеров був предметом обожнювання серед своїх студенток, які вважали його особистість надзвичайно магнетичною, а лекції — не тільки інтелектуальними, а і емоційними радощами свого дівочого життя. У цьому контексті можна було б згадати романтичну історію Мартина Хайдеггера та Ханни Арендт...

Але не будемо відволікатися.

Арешт і страта

Миколу Зерова — абсолютно аполітичного поета та науковця заарештували 28 квітня 1935 року і звинуватили у тому, що  він є керівником контрреволюційної терористичної націоналістичної організації. Після жорстоких допитів з катуваннями та знущаннями він підписав все, що від нього вимагали. Хоча який це могло мати юридичний статус? – біль, котрий спричиняють тортури взагалі відміняє все людське в людині і виходить, що підпис ставить зовсім не той, від кого це очікують.

Після «зізнання» та вироку літератора етапували на горезвісні Соловки в заслання, але цього московитам виявилося замало. 3 листопада 1937 року професора Миколу Зерова в урочищі Сандармох у Карелії розстріляв росіянин, капітан держбезпеки Міхаїл  Матвєєв, істота з двома класами освіти, котра після цього нормально так дожила своє підле життя аж поки не була забрана чортами у пекло аж у 1971 році.

Важливо підкреслити, що направду практично всі митці так званого Розстріляного Відродження були лояльними радянськими громадянами без жодних думок про незалежність і таке інше. Московський режим знищив їх тільки тому, що вони своєю творчістю спрямовували розвиток української культури у самостійне, відокремлене від російської річище.

Мова поезії та прози

Вважається, що сучасна українська літературна мова почалася з «Енеїди» Котляревського. Це не зовсім так, бо ледь чи не за сто років до того вже загальновідомі були вірші Мазепи. Ось наприклад фрагмент з його «Думи».

Всі покою щиро прагнуть,
А не в оден гуж всі тягнуть,
Той направо, той наліво.
А все браття: то-то диво!
Не маш любви, не маш згоди,
Од Жовтої взявши Води.
През незгоду всі пропали.
Самі себе звоювали.
Гей, братове, пора знати,
Що не всім нам панувати
І речами керувати…

І це вже була не усна пісенна народна творчість, як у Марусі Чурай та Семена Климовського.

Але подальший розвиток української літературної пішов таким шляхом, на якому мова прози істотно випереджала мову поезії. Остання все ніяк не могла звільнитися від впливу народних пісень – прекрасних, мелодійних, але доволі одноманітних та лексично архаїчних.

А проза розвивалася за законами світової прози. Тому та ж «Чорна рада» П.Куліша (примірник роману, до речі, був  вилучений у Миколи Зерова при арешті і трактований як доказ наявності у того фашистської літератури) і сьогодні є  цілком читабельною історичною книгою з пригодами та історією кохання. Теж саме щодо актуальності прози І.Франка, не кажучи вже про шедеври Стефаника та Коцюбинського.

А ось українська поезія ХІХ століття викликає відчуття, що так вже не пишуть і не розмовляють. Особливо показовим тут є Франко. Візьмемо, для прикладу його прозовий твір «Маніпулянтка». Там все – думки, проблематика, лексика, темпоритм — із сучасного світу. Натомість вірші Франка навряд чи витримують конкурентне порівняння з модерновою українською поезією.

І навіть вже на початку ХХ  століття, у творчості таких авангардних поетів як М. Хвильовий, або І. Багряний – відчувається вплив більш розвинутої на той час російськомовної поезії, головний геній якої  — Пушкін  — і сьогодні більш сучасний, ніж багато хто з його колег-одномовців ХХІ століття.

А потім з’явився Микола Зеров. І, на наш погляд, саме після його літературної та навкололітературної праці українська поетична мова наздогнала час і стала породжувати таких віртуозних майстрів та експериментаторів слова як ті ж Іван Драч, Василь Стус, Ліна Костенко…

Микола Зеров та мова поезії

Українська поезія заговорила власним новим сучасним європейським голосом саме після перекладацької роботи Миколи Зерова. При всій повазі до постаті Тараса Шевченка, все ж треба визнати, що єдиний його поетичний бекграунд – народні українські пісні. Але поезія, як і будь-яке мистецтво, потребує класичної школи. Неможливо уявити, наприклад, композитора, котрий сам не чув-не грав Баха, Моцарта та Бетховена  і раптово почав писати геніальні симфонії. Так не буває. Кожен наступний митець, умовно кажучи, стоїть на вершині вежі, котру для нього побудували попередники.

Тому перекладацька робота Зерова, особливо у царині античної поезії та детальна розробка їм сонетної форми мають величезне значення не тільки у загальноосвітньому сенсі, але й і в плані привнесення в українську поетичну мову взірців та здобутків світового класичного мистецтва з його багатовіковими напрацюваннями — ритмікою, технікою римування, лексикою та тематикою.

Теж стосується і підходу до методики перекладу. Вже згаданий вище у цитаті з роману В.Петрова професор філології Григорій Іваниця у рецензії на збірку перекладів М. Зерова «Антологія римської поезії» зокрема зазначав:

Перекладач дбає про те, щоби передати не слово і речення, а поняття в прозі, поетичний образ в поезії.

І це теж сприяло розвитку літературної мови, бо складні метафори великих можна адекватно передати тільки за допомогою не менш складного мислення та відповідного мовного апарату.

На жаль, десь в архівах КДБ загубилася, або була знищена дуже важлива праця Миколи Зерова – повний переклад  «Енеїди» Вергілія, поета, який – так склалося – відіграє ексклюзивно важливу роль для української культури.

Детальніше про це у нарисі:   Вергілій — поет, пророк та культурний герой України

У тому ж матеріалі ми приводимо повністю вірш  Еклога IV у перекладі Зерова. Вірш за який  християнський світ вважає Вергілія одним зі своїх пророків. Саме про це введення українських текстів у контекст світової культури і йде мова, коли ми говоримо про Миколу Зерова.

Власне, у якомусь сенсі московити були праві, коли вважали Зерова терористом. Далебі, його поетична та наукова праця була атакою, руйнівним замахом на провінційний образ української літератури як «малоросійського» фолку, що нібито є вторинним у порівнянні зі столичною урбаністичною культурою «великоросів».

P.S. Даний матеріал написаний у рамках презентації лауреатів арт-медіа проекту «Культурний острів», метою та змістом якого є популяризація яскравих творчих персоналій, тим чи іншим чином пов’язаних із Сумщиною.

Ще про першопрохідців сучасної української письменності у нарисі: Олексій Павловський- загадковий піонер української лінгвістики    

Його філософські ідеї та напрацювання сьогодні навіть ще більш актуальні, ніж у XIX  столітті, коли вони були висунуті і розроблені. Його ім’ям названо Інститут мовознавства Національної академії наук України. Зауважимо, що ця подія датується 1945 роком. Іншими словами, фігура Потебні як науковця і мислителя настільки значуща, що навіть радянська влада не могла її ігнорувати.

Походження, або Кожна травичка на своєму корені росте.

Олександр Потебня (1835-1891) народився на хуторі Манів, поблизу села Гаврилівка Роменського повіту тодішньої Полтавської  губернії. Ніні це село Гришине Сумської області.

Олександр Потебня

Дід майбутнього професора філології, Юхим Федорович Потебня, був отаманом Глинської сотні Лубенського козачого полку. Батько, Панас Юхимович Потебня, служив на Закавказзі та брав участь у російсько–турецькій війні 1828–1829 років. Повернувся відставним штабс-капітаном на Роменщину, де мав у власності хутір з п’ятьма кріпаками. Незабаром взяв шлюб з дівчиною на ім’я Марія — дочкою поміщика Івана Маркова.

Навіть у цих вступних реченнях сконцентровано декілька історій. Про ліквідацію полкового устрою Катериною Другою і закріпачення козаків. Про те, як син представника козачої старшини переродився у малоросійського дворянина. Про нескінченні імперські розбірки московських царів з сусідами.

І про Роменську землю, яка подарувала світу чимало непересічних особистостей. Згадаємо лише «батька радянської фізики» академіка Абрама Йоффе, або композитора Ісаака Шварца.

Більше того. Саме з Роменщини, зокрема, з Глинську, походив легендарний козак Мамай: Читайте про це у нашій розвідці: Козак Мамай, або Чому Крим потрібно включити до складу Сумської області.

Там дещо іронічна манера розповіді, але з точки зору фактів усе бездоганно. До слова, одним з нащадків Мамая був московит Іван Грозний. Але, як то кажуть, нема роду без вироду.

Олександр був первістком у багатодітній сім’ї Опанаса та Марії Потебні.

Освіта та наукова кар’єра

Те, що їхній старший син чималий розумник, батьки помітили змалку. І вирішили дати дитині ґрунтовну освіту. Для цього, ще у семирічному віці, відвезли сина до Царства Польського, де у місті Радом викладав російську словесність брат Марії Потебні  — Олексій Іванович Марков.

Олександр жив у родині дядька два роки, допоки не опанував польську мову. Після чого вступив до місцевої гімназії. Як він сам розповідає:

У Радомській гімназії, скільки пам’ятаю, вчили непогано лише латинській мові; решта була нижчою за посередність. Там я вивчився польській (цією мовою викладалася більшість предметів; російських у гімназії було всього кілька) і в сім’ї дядька — німецькій.

По завершенню курсу 16-річний Потебня вступив до Харківського університету на юридичний факультет. Харків було обрано тому, що у попередні літа там вчилися три материних брата.

Втім, уже наступного року Олександр перевівся на історико-філологічний. Хоча по суті між філологом і юристом схожого більше, ніж відмінного. В обох випадках головне – знати закони (суспільства або мови) і вміти їх належно трактувати.

Темою магістерської дисертації Потебня вибрав народну творчість – назва роботи: «Про деякі символи у слов’янській народній поезії». У 1861 році після захисту був залишений ад’юнктом Харківського університету з правом викладання історії російської мови.

За допомогою свого наукового керівника Петра Лавровського отримав можливість поїхати на закордонне стажування. Жив у Німеччині, Австрії та Чехії. Головним здобутком того часу стало студіювання санскриту, а також знайомство з чеською, словенською та сербохорватською мовами

І окремо – глибоке вивчення напрацювань низки німецьких вчених, зокрема Вільгельма Гумбольдта — вважається, що саме він започаткував теоретичну лінгвістику. А також медика та лінгвіста-аматора Карла Беккера, ідеї якого наробили чимало галасу в тогочасних філологічних колах, та учня Гумбольдта, філософа й психолога Геймана Штейнталя.

У підсумку, 26-річний Олександр Потебня пише наукову роботу «Думка ті мова», де узгоджує прочитане у західних європейців з власними міркуваннями щодо взаємодії мови і думки. Саме ця робота і подальший розвиток закладених в ній ідей роблять Олександра Потебню визначним мислителем сучасності. Ми до неї ще обов’язково повернемося.

Олександр Потебня

Далі, була доволі вдала академічна кар’єра, викладацька робота та звання професора кафедри словесності Харківського університету. З 1875 року Олександр Потебня – член-кореспондент Імператорської Петербурзької Академії Наук .

Його перу належать фундаментальне чотиритомне дослідження «З записок з російської граматики», а також численні праці з мовознавства та суміжних з ним наукових дисциплін – від етнографії до психології мовлення. Більшість наукових праць писав імперською, але вже на схилі життя взявся перекладати античну «Одіссею» на українську.

11 грудня 1891 р. на 56 році життя Олександр Опанасович Потебня завершив свої земні труди та вирушив далі, на небеса, на зустріч з тим першим Словом, з якого все починалося.

Родина вченого, або Від яблуні яблуко, а від ялини — шишки

Олександр Потебня був у парі з Марією Зеленською, дочкою харківського видавця Франца-Володимира Зеленського, яка закохалася у Потебню, коли вже була у шлюбі з полтавським поміщиком Миколою Ковалевським. І хоча чоловік не дав згоду на розлучення, Марія пішла з його дому і згодом подарувала Олександрові Опанасовичу 21 рік щасливого сімейного життя та двох чудових синів: Андрія та Олександра.

Старший — Олександр Олександрович Потебня (1868-1935) також вивчився на професора, але у галузі електротехніки. Обіймав посаду завідувача кафедрою електричної тяги Харківського технологічного університету.

Андрій Олександрович Потебня (1870 -1919) — біолог, науковець. Викладав у Харківському університеті.

Часи змінювалися. Якщо у XIX столітті видатні українці захоплювалися мовним проривом, що розпочався з Котляревського, то їхні діти рухали науково-технічний прогрес. І вже не гуманітарні, а природознавчі науки революційно змінювали світ і, відповідно, місце людини у ньому.

Ми згадували про це у розповіді Павло Грабовський — український поет і дідусь радіотелефоту

Панславянська мова

Олександр Потебня був прихильником тієї точки зору, що  усі слов’янські мови є по суті, однією мовою, яка гілкується на наріччя: великоруське, малоруське, білоруське. Власне, чому б і ні? Його попередник, творець першої системи українського правопису Олексій Павловський, наприклад, взагалі стверджував, що всі граматики світу є еманаціями єдиної вселенської Граматики.

Дійсно, земні мови мають багато чого спільного. У складі кожної присутні слова, речення, наголоси, інтонації. Принципової різниці між людськими мовами взагалі не існує. Головна відмінність – у лексиці. І тут починається політика. Українець може сказати «робота» і московит його зрозуміє. А якщо українець скаже «праця»? Теж саме з «хочу» та «бажаю». Іншими словами, у випадку зокрема російської та української мови величезне значення мають соціальні обставини мовлення. Якщо для імперії було важливо, щоб українська і російська виглядали гілками одного дерева, то це й стимулювалося відповідним примусовим зближенням лексик.

А сьогодні, у ситуації максимального дистанціювання українців від московитів, вишуканою українською вважається така, де використовуються переважно слова, що не мають тотожних за звучанням відповідностей у мові мешканців сусідньої території.

Важливо підкреслити, що Потебня жив в атмосфері гонінь на українську культуру, пов’язаних з Валуєвським циркуляром та Емським указом. До того ж його брат Андрій брав участь у польському повстанні 1863 року і загинув за ідеали свободи. З того часу офіційна влада ставилася до харківського науковця як до громадянина хоча й корисного, але неблагонадійного. І що цікаво. Влада Австро-Угорської імперії теж. Там Потебню взагалі вважали російським шпигуном і навіть під цим приводом вислали зі Львову.

Дискусію щодо справжнього ставлення Потебні до української мови закриємо його власними думками, які він виклав у грудні 1886 року в широкоцитуємому листі до свого чеського колеги Адольфа Патери:

Обставинами мого життя умовлено те, що при наукових моїх заняттях вихідною точкою моєю, іноді помітною, іноді непомітною для інших, була малоросійська мова і малоросійська народна словесність. Якби ця вихідна точка і пов’язане з нею почуття не були мені дані і якби я виріс поза зв’язком із переказами давнини, то, мені здається, навряд чи я став би займатися наукою.

Мабуть були ще якісь свідчення, але по смерті чоловіка дружина Потебні Марія Францівна знищили практично все його приватне листування. Натомість численні наукові рукописи зберегла і незадовго до своєї смерті передала державі.

Філософ світового ряду

Ми не візьмемося викладати наукові погляди Потебні. Це справа фахівців. Кажуть, що Олександр Опанасович напівжартома просив своїх студентів, які плуталися під час іспитів:

Якщо ви це повторюватимете деінде, будь ласка не посилайтеся на мене, бо люди вважатимуть Потебню за дурня.

У першу чергу Олександр Потебня був філософом. Якби він народився у Німеччині, на його лекції точнісінько так би сходилися і навіть їздили з інших міст, як це було з Мартіном Гайдеггером. Хоча насправді, на відміну від Потебні, того розуміла лише Ханна Арендт.  І то тільки тому, що по-перше, була в нього закохана, а по-друге — конгеніальна Гайдеггеру як мислитель. Втім, кожна закохана жінка конгеніальна своєму обранцю.

Якби Потебня замість філології обрав фізику, його філософськими роздумами на тему устрою Всесвіту зачитувалися б так, як книжками Стивена Хокінга. Якби він віддав перевагу біології — він би і тут придумав щось подібне до світотворчих ідей Чарльза Дарвіна, з яким його, до речі, порівнювали навіть сучасники.

Олександр Потебня

Загалом, варто зазначити, що філософія – це не купа зовні мудрих афоризмів а-ля Шопенгауер, взявши які у якості керівництва до дій, можна стати розумнішим за інших. Направду мозок кожної людини має свій  діапазон —  рівнесенько, як і голос. Так от, коли ми читаємо або дивимося щось примітивне — наш мозок ніби хрипне і працює на мінімальних обертах. А коли ми намагаємося слідувати за думкою справжнього філософа, мозок розкривається і починає діяти на повну потужність.

Тому дуже радимо — знайдіть у бібліотеці або в інтернеті і почитайте культову працю Потебні «Думка та мова». У нашу історичну добу, коли, завдяки соціальним мережам, всі ми стали одночасно авторами текстів та їх читачами, питання підняті Потебнею виглядають як ніколи актуальними.

Особливо це стосується аспектів розуміння іншого та формування думки у момент мислення, коли мозок переводить внутрішні форми слів у зовнішні — слова, жести, візуальні зображення… І теж саме у зворотному напрямку, коли ми сприймаємо зовнішню інформацію і намагаємося привести її у відповідність до системи наших внутрішніх символів.

P.S. Даний матеріал написаний у рамках презентації лауреатів арт-медіа проекту «Культурний острів», метою та змістом якого є популяризація яскравих творчих персоналій, тим чи іншим чином пов’язаних із Сумщиною.

Ще про видатних українських лінгвістів:  Борис Грінченко. Життєпис у вигляді ліричних відступів

Проєкт було засновано у 2014 році «Агенцією творчих подій». На початку кожного наступного року оргкомітет оголошує сімку лауреатів з числа людей, котрі своєї діяльністю популяризують ідеї творчого ставлення до життя.

Останні чотири роки у зв’язку з пандемією та війною представлення лауреатів відбувається в он-лайн режимі. До цього воно проходило в театрі у вигляді святкового концерту-презентації.

Також останні малотворчі роки змусили оргкомітет перейти від запрошення на Острів сучасників до формування сімки лауреатів-класиків, у числі яких персоналії з минулого, діяльність котрих істотно вплинула на творче середовище України. Водночас усі вони мають відношення до Сумщини – хтось тут народився, хтось навчався, хтось працював…

Пропонуємо вашій увазі сімку лауреатів 2024 року. Особливою її родзинкою виступає присутність у колі лауреатів-класиків жінки, що відбувається вперше. І навіть не однієї жінки, а двох панянок, котрі точно зробили наш не дуже веселий світ трошечки світлішим.

                 Культурний острів. Класика. Одинадцятий  сезон (2024)

Андрій Волощенко – архітектор, художник, кобзар, автор музики до романсу «Ніч яка місячна».

Ганна Барвінок — українська письменниця ХІХ — початку ХХ століття. Авторка етнографічно-поетичних оповідань, що у сукупності являють собою різноманітні варіації на тему жіночого щастя.

Ганна Затиркевич-Карпинська — українська акторка часів Театру корифеїв. Одна з найталановитіших мисткинь своєї генерації.

Іван Стешенко — оперний та камерний співак, бас-кантанте (баритональний бас), артист, якого називали «українським Шаляпіним».

Леонід Кагадєєв — піаніст-віртуоз, педагог, організатор концертів та гастролей. Засновник першого музичного училища в Сумах.

Микола Зеров  — професор української філології, поет і перекладач, один з головних творців сучасної української поетичної мови.

Михайло Петренко – український поет ХІХ століття. Автор всесвітньо відомого вірша «Дивлюсь я на небо та й думку гадаю».

Якщо ви перейдете за цим посиланням, ви потрапите у розділ, де можна ознайомитися з розповідями про кожного з лауреатів усіх років.

На сьогодні «Культурний острів» — це умовна творча спільнота, що включає до свого складу непересічних особистостей, які жили та діяли у галузі культури та мистецтва, починаючи з XVIII століття і до сьогодні.

Щороку на «Острів» отримує запрошення сімка талановитих та яскравих мешканців Сумщини. До початку пандемії оргкомітет влаштовував публічні шоу-презентації лауреатів чергового сезону «Культурного острова».

На жаль події останніх трьох років мало сприяють проведенню святкових публічних заходів. Тому було прийнято рішення тимчасово призупинити запрошення на Острів наших сучасників, а натомість розширити територію «Культурного острова» у часі.

Так у лавах «культурних острів’ян» з’явились та прикрасили Острів своєю присутністю такі визначні персоналії, як:

Культурний острів. Класика. Восьмий сезон (2021)

Антон Чехов — письменник драматург, лікар;

Олександр Олесь — поет, драматург;

Георгій Нарбут — художник-графік та ілюстратор;

Дмитро Бортнянський — композитор, диригент, співак;

Іван Кавалерідзе — скульптор, режисер кіно і театру, драматург, сценарист. Народний артист Української РСР;

Никанор Онацький — живописець, поет, педагог, мистецтвознавець, громадський діяч. Організатор та директор Сумського художнього музею;

Степан Шкурат — актор театру и кіно. Заслужений артист РРФСР. Народний артист УРСР. Фільмі: «Земля» (Опанас Трубенко), «Чапаєв» (денщик Потапов), «Вій».

Культурний острів. Класика. Дев’ятий сезон (2022)

Борис Гмиря — камерний і оперний співак (бас). Народний артист СРСР;

Ісаак Шварц — композитор, автор класичної музики, мелодій багатьох популярних пісень та музики до низки відомих кінофільмів;

Михайло Щепкін — актор-реформатор, один з засновників сучасної акторської школи. Ім’я Щепкіна носить сумський національний театр;

Михайло Лисенко — визначний український скульптор, педагог. Академік. Народний художник СРСР. Ім’я Лисенка носить сумська художня школа;

Максим Березовський — композитор, болонський академік.  Отримав це звання наступного року після Моцарта. Поряд з Дмитром Бортнянським вважається одним з перших творців вітчизняної класичної музики;

Микола Данько — поет, перекладач, письменник, журналіст. Репресований у 1967 році за збірку віршів;

Остап Вишня — письменник, гуморист і сатирик.

І нарешті прийшла черга презентації лауреатів 10-го, ювілейного сезону арт-медіа проєкту «Культурний острів». Цього року організатори вирішили зробити його тематичним.

До числа лауреатів увійшли легендарні особистості, які внесли значний вклад у формування сучасної української мови та культури. І уявіть собі, усі вони — ці фундатори та засновники, літератори, філософи, філологи та громадські діячи якимось дивним чином виявилися тісно пов’язаними із Сумщиною. Отже.

Культурний острів. Класика. Десятий  сезон (2023)

Борис Грінченко (1863 – 1910) — видатний український лексикограф. Також займався етнографічними пошуками, письменництвом, педагогікою, історією.  Укладач  4-томного «Словника української мови Бориса Гринченка»;

Іван Багряний  (1906-1963) —  український літератор, поет і прозаїк. 1963-го року мав значні шанси на здобуття Нобелевської премії з літератури. Лауреатству завадила передчасна смерть 56-річного митця;

Микола Хвильовий (1893- 1933) — літератор, публіцист і громадський діяч. Один з лідерів українського Відродження 20-х років минулого століття;

Олексій Павловський (1770(73) – після 1826) – філолог, що створив першу  систему правопису  української мови.  Автор  «Граматики малоросійського нарєчія», до якої також додавався словник;

Олександр Потебня (1835-1891) – визначний філософ та лінгвіст, автор культової розвідки «Думка та мова»;

Павло Грабовський (1864 – 1902) — український літератор: поет і перекладач,  політичний в’язень, громадський діяч;

Пантелеймон Куліш (1819 – 1897) — видатний український письменник, мислитель та мовознавець. Один з могутньої плеяди  творців сучасної  української мови.

Про кожного з лауреатів існує окремий біографічний нарис на АТС. Там знайдеться чимало цікавого, навіть для того, хто в темі. І дискусійного теж, бо мова ж про легендарні особистості, щодо життя яких міфів сьогодні існує не менше, ніж стовідсотково встановлених  фактів. Особливо якщо брати до уваги, що самі вони – цьогорічні лауреати «Культурного острова» — були ті ще міфотворці…

Тож переходьте за посиланнями, читайте і долучайтеся до легенди.

Джерело: медіа портал АТС creativpodiya.com

Письменник світового штибу. 1963 року мав значні шанси на здобуття Нобелівської премії з літератури. Лауреатству завадила передчасна смерть 56-річного митця.

Іван Багряний

Талановитих поетів, таких, що пишуть ніби медом по молоку, багато, а справжніх, що під своїми фантазіями готові підписатися живою кров’ю — одиниці. Іван Багряний саме з таких.

Легенда про особистість

Наша розповідь, власне, буде не про конкретну людину, а про легенду на ім’я Іван Багряний, яку створив Іван Павлович Лозов’яга. І не тільки своєю творчістю, але й біографією і, так би мовити, способом існування. Лозов’яга не лише вигадав поета Багряного, але й прожив його життя. Життя романтичного героя, який в умовах жорсткої, а іноді навіть пекельної реальності вирішив залишатися собою, продовжуючи ланцюг міфотворчих акцій та населяючи світ собі подібними, вже суто літературними персонажами, такими, як, наприклад, Григорій Многогрішний —  головна дійова особа роману Івана Багряного «Тигролови».

Григорій – нащадок одного з українських гетьманів періоду Руїни Дем’яна Многогрішного. А з іншого боку, він багато у чому автобіографічне віддзеркалення автора роману, який теж, як Дем’ян і Григорій, на власній шкірі відчув усі «радості» спілкування зі слідчими таємних канцелярій та мандрівок до Сибіру за рахунок імперської казни.

Маятник долі

Маятник мається, бо не може знайти собі рівноваги. Так точно Іван Багряний постійно змінював modus vivendi на майже протилежний.

Починав  трудовий шлях робітником радянського ідеологічного фронту, обіймав досить екзотичні посади — замполіта цукроварні  та окружного політінспектора в Охтирській міліції. Але політ душі, в якій вже прокидалася поезія, потребував інших небес. І маятник долі відхилився у протилежний бік. 1925 року Багряний виходить з комсомолу і вирушає в мандри Україною.

Я бачив світ — як Великодній ранок:
Велике сонце запалило небо
І радісно кричить в тім сонці одуд;
В свічадо вод вдивляються тополі…

1925-го Іван друкує свої дебютні вірші у кам’янець-подільській газеті «Червоний кордон», де працює ілюстратором. Тоді ж власним коштом видає в Охтирці збірку перших прозаїчних спроб «Чорні силуети: П’ять оповідань» .

1926 року починає навчання у Київському художньому інституті. Але образотворче мистецтво не довго витримувало конкуренцію з мистецтвом високого слова. Багряний стає учасником спілки селянських письменників з символічною назвою «Плуг». Втім, поезія «від сохи» — теж було не те, чого прагнула муза Багряного.

І маятник знову почав рух у протилежний бік. Молодий літератор змінює «Плуг»на «Марс». На відміну від попередніх товаришів Багряного, які декларували необхідність писати доступною простому народові «земною» мовою, марсіани, себто члени літературного об’єднання «Майстерня революційного слова», виступали за демократичний підхід і за право користуватися будь-якими художніми засобами.

Далекий Схід

При погляді з нашого часу, складається враження, що перші роки радянської влади та достатньо вільного розвитку мистецтва мали на меті виявити усіх яскравих та талановитих, а далі або їх знищити, або ж примусити працювати на режим.

Так сталося і з Іваном Багряним. Спочатку у радянській пресі з’явилися критичні статті, де літератора звинуватили у пропаганді куркульської ідеології. А потім вже й пробив час першого арешту. Це трапилося у Харкові 16 квітня 1932 року, коли він гостював у одного з мешканців горезвісного  будинку письменників «Слово», більшість мешканців якого було репресовано у часи Розстріляного Відродження.

Доба Розстріляного Відродження ще тільки починалася. Може тому і вирок був порівняно м’який. Багряному присудили трирічне примусове поселення на Далекому Сході. Там, у Приамур’ї з давніх-давен існувала територія під назвою Зелений Клин, або Зелена Україна. ЇЇ заселили українці декількох поколінь – від репресованих під час Коліївщини до будівників Східнокитайської залізниці. Там одного разу перетнулися життєві  шляхи поета-засланця Івана Багряного та його першої дружини Антоніни Зосімової.

Приблизно у тих краях, в умовах дивовижної природи Далекого Сходу відбуваються події  роману «Тигролови», який заслуговує на те, щоб по ньому зняти захоплююче пригодницьке кіно. Що й було зроблено режисером Ростиславом Синьком ще у 1994 році.

Тигролови — українська родина мисливців за дикими звірами. До них волею провидіння потрапляє втікач-політв’язень Григорій Многогрішний. І теж знаходить своє кохання.

Багряний на поселенні довго не витримав, сів на поїзд і самовільно подався у рідні краї. Але швидко був зловлений та запроторений вже у табір. Після звільнення повернувся в Україну і… невдовзі знову потрапив під арешт. Тепер на нього стуканув якийсь Даниленко. Це вже була доба розпалу політичних репресій.

Сад Гетсиманський

Здавалося б усе. Багряний повторить трагічні долі своїх репресованих побратимів по «Марсу». Але маятник долі буквально вирвав поета з рук НКВС.

По-перше, Іван сам уперся і не бажав підписувати зізнання. А по-друге, слідчим, дійсно було важко йому пред’явити щось на кшталт організації контрреволюційної змови. Бо у той час, коли інші представники репресованої інтелігенції нібито готували заколот, Іван сидів у таборі.

Враження від цього етапу своєї біографії Багряний у 1948-1950 роках виклав у романі «Сад Гетсиманський». За цією книгою Ростиславом Синьком у 1993 році також знято кіно, точніше  однойменний серіал. В обох фільмах Синька головний герой — одна людина. Воно по суті і дійсно так, бо Андрій (про нього трохи згодом) та Григорій дуже схожі і у Багряного — обидва молоді українські інженери-авіатори, яких автор писав з себе.

Саме за «Сад Гетсиманський»у купі з «Тигроловами» українського літератора і було пізніше номіновано на Нобелівку.

«Сад Гетсиманський» — у якійсь мірі є українською римою до епопеї Олександра Солженіцина «Архіпелаг Гулаг», з якою, у свою чергу, назвою та тематикою перегукується «Острів Сахалін» А.П.Чехова  —  уродженця українського на той час міста Таганріг. Але роман Багряного написано і видано на 20 років раніше за «Архіпелаг».

Людині з розвинутою емпатією читати його важко, бо дія практично весь час відбувається у катівнях НКВС. Головний герой – Андрій Чумак – молодий інженер-авіатор проходить  усі можливі кола земного  пекла, де у ролі чортів —  різноманітні садисти–слідчі, а за Юду – батюшка, котрий на початку роману у домі родині Чумаків читає євангельський епізод про Христа в Гетсиманському саду, зокрема і про поцілунок Іуди, а потім пише на них донос у каральні органи…

І при всьому цьому у романі є моменти сентименту, історія кохання, дотепний гумор і неочікувані повороти сюжетної лінії. А також зустрічі літературних персонажів з реальними людьми. Зокрема, Андрія з Миколою Хвильовим.

Андрій аж зупинився від блискавичного відруху пам’яті… 1932 рік… Тоді тут було Всеукраїнське управління ОГПУ; його отак теж вели на допит — в пальто наопашки, в розшнурованих ботинках на босоніж, взятий з самотньої келії і супроводжуваний двома аргатами….Йшов у супроводі посиленого конвою. Думав про методи оборони на наступній «ставці» і раптом… — побачив свого вчителя й натхненника! Ось на цім самім місці він стояв разом з другим. Низенький, сухорлявий, з великими очима, з широкими чорними бровами і смутний-смутний. .. Це був Микола Хвильовий. Бог, на якого Андрій молився з усіма своїми товаришами. Андрій колись мав щастя познайомитися з ним особисто. Цей маленький чоловік ще до знайомства був провідною зорею його молодості…

Тут Іван Багряний не тільки про Андрія, а й про себе теж сказав, між іншим.

У кожної людини своя межа, до якої вона здатна виносити тілесні муки під час катувань. Те, що тортури витримав Андрій Чумак викликає повагу. А те що їх витримав сам Іван Багряний є вагомий аргументом для захоплення перед силами його душі і розуму. 

Війна. Українське підпілля. Еміграція

Після другого ув’язнення, що завершилося лише 1940-го року, Багряний на деякий час повернувся додому в Охтирку. Невдовзі почалася війна і на охтирську землю прийшли гітлерівці. Іван спочатку придивився до нових «визволителів», зрозумів, що принципової різниці з попередніми тюремниками тут не вбачається і врешті-решт подався на Галичину, де став до лав українського визвольного руху. Дружина поета Антоніна Зосимова залишилася в Охтирці. З нею —  їхні спільні з Іваном діти – Борис та Наталка.

З наближенням радянських військ Багряний перебрався до Хорватії, квітень 1945–го провів у Загребі, потім переїхав до австрійського Інсбруку і нарешті зупинився в таборі для переміщених осіб в Новому Ульмі. 

Своя правда

1946 року Іван Багряний видав невеличку книжку «Чому я не хочу повертатися до СРСР?». Так він посварився з радянською владою, бо у брошурі було все, про що він потім розповів у згаданих вище романах.

1953 року у Німеччині вийшов роман Багряного «Огненне коло», де автор у художній формі доводив, що дивізія «Галичина» і взагалі співпраця з нацистами — це була трагічна помилка українців. Між іншими у творі є вражаюча сцена, де один з героїв, вояк дивізії Галичина, дуже хоче побачити очі ворога. І нарешті серед екіпажу підбитого ворожого танку зустрічає…свою кохану дівчину.

Зрозуміло, що після «Огненного кола» Багряний перестав вважатися своїм і серед націоналістів.

Взагалі, за світоглядом Багряний, схоже, був типовим представником української інтелігенції минулого ХІХ століття, тобто народовольцем по духу та патріотом України по суті. З такими «архаїчними» поглядами йому було важко  знайти собі однодумців. Важко, але можливо. З 1948 р. і практично до свої останніх днів Іван Багряний очолює Українську революційно-демократичну партію (УРДП), програмною метою діяльності якої було створення незалежної демократичної української держави.

Така ж сама лінія на принципове відстоювання власних погляді властива і стосункам Багряного з літературним оточенням. Тут ми дамо слово самому поету.

Хто найбільший поет в Україні?
…..
Якщо до геніальності — то найбільший Шевченко.
Якщо до зросту — то Маланюк.
Якщо до розбещеності — то Сосюра.
Якщо до ренегатства — то Рильский .
Якщо до академічного боягузтва — то Тичина.
Якщо до компартійності — то Бажан.
Якщо до геніальної хаотичності — то Осьмачка.
Якщо до расової чистоти — то Єндик.
Якщо до грецької міфології — то Зеров.
І так далі. І нарешті:
Якщо до невідомості — то Багряний.

Попереджаючи звинувачення в амікошонстві ми залишимо наведену цитату без коментарів.

Особисте життя. Спроба друга

Маятник долі не зупинявся. І переніс Івана від  жінки, яку він навіки втратив разом з Батьківщиною, на чужину до іншої, котра нарешті подарувала йому рівновагу. 1946 року відбулося знайомство Івана Багряного з Галиною Тригуб. За рік вони одружилися та народили у цьому шлюбі  двох дітей.

Моїй любій дружині Галині Багряній, уродженій Тригуб, — єдиній моїй опорі в цій страшній людській пустелі присвячую й навіки цю книгу дарую.

Таке автограф залишив Багряний на титульному листі роману «Людина біжить над прірвою», що був виданий вже після його  смерті. До речі, злі язики пліткували, що «Тигроловів» написала саме Галина, а не Іван. Але це скоріше  комплемент пані Багряній або просто один із міфів, якими досі оточена особа Івана Павловича.

Іван, Галина, Нестор та Роксолана Багряні

Варто підкреслити, що Галина Тригуб вийшла заміж не за Івана Лозов’ягу, а за Івана Багряного, чиє життя Лозов’яга придумав і так буремно прожив. Діти Івана та Галини — Нестор та Роксолана – також носять прізвище легенди. І дуже добре усвідомлюють, якого рівня особистістю був їхній батько.

А от син від шлюбу з Антоніною – Борис Зосімов батька не визнав навіть за нових часів, коли в Охтирці з’явився пам’ятник поету. І його теж можна зрозуміти.

Творча скарбниця

Іван Багряний писав романи, повісті, п’єси та оповідання. Створив більше десятка поем, одна з них  — «Ave Maria» (Харків, 1929) — була миттєво заборонена більшовиками і разом з романом у віршах «Скелька» спричинила перший арешт поета. Видав чотири поетичні збірки. Віршував для дітей. Перекладав світових класиків.

Після остаточного від’їзду з Охтирки поезія Багряного набралася галичанських соків, які разом із невтраченими  слобожанськими створили лексично насичений коктейль його післявоєнних віршів.

Охтирка. Пам’ятник Івану Багряному

А от щодо змісту, це все схоже на ті глави «Божественної комедії», де Данте зводить рахунки зі своїми політичними опонентами. Тут вірогідно далися взнаки активні та напружені труди Багряного на ниві публіцистики та партійної журналістики.

Натомість його ранні поетичні спроби, цікаві саме чистою прозорою поезією, побудованою на вічних темах і символах. Одним з віршів тієї початкової пори ми і завершимо нашу розповідь, яка попри всі зусилля зробити її максимально стислою, пропускаючи купу важливих подій, однаково перетворилася на лонгрід. Воно і не дивно. Адже у ній на однакових правах переплелися бурхлива дійсність і натхненна фантазія, герої книг і персонажі реальності, коливання маятника долі, миті окремого людського життя та всесвіт загальнолюдської пам’яті.

На стернях (1927 р. журнал «Глобус»)

Не котяться золоті хвилі ранком
І не дзвенять.
Мов вибита плащувата циганка,
Лежить стерня.

…Розлогий шум… голубий дзвін липня —
згадавсь на мить.
На ноги бліде павутиння липне,
Немов щемить.

И поколота на стерні нога боса
Щемить, як гріх.
А вітер падає на межі й голосить,
Свистить вгорі.

Все оддано, все взято, лише хмурість
В межі лежить.
Та зграї ріль сховали в собі мудрість,
Щоб знов ожить.

Годину день зміняє льотом скорим…
Ідуть літа.
На стернях цих наново буйна порость
Повироста.

Повернеться і ластів’ячий стрекіт,
І злото хвиль…
І закиває вам так радісно здалека
Німий ковиль.

Повториться учора пережите знову
Як сотні літ.
Лиш нам не повернутись (хіба крім в слові)
Одквітлий квіт.
Повториться… І буде славний липень
Десь будемо й ми…
На ноги бліде павутиння липне
Немов шумить.

Ніде ніхто.
Розлито сірі фарби
І німо так.
Лиш вітер відбирає грубо скарби,
Свистить в кулак.

P.S. Даний матеріал написаний у рамках презентації лауреатів арт-медіа проекту «Культурний острів», метою та змістом якого є популяризація яскравих творчих персоналій, тим чи іншим чином пов’язаних із Сумщиною.

Читайте ще про одного непересічного митця, уродженця Сумщини: Павло Грабовський — український поет і дідусь радіотелефоту 

Праця Павловського була першою спробою наукової фіксації та систематизації феномену нової літературної мови.

Зрозуміло, що сьогодні ми так вже не пишемо. І у цьому сенсі орфографічно-фонетичну систему Павловського можна порівняти з ефіром, який придумав Рене Декарт (1596 -1650). І тільки на початку ХХ століття Ейнштейн довів, що ефіру не існує. Але до цього часу фізики зробили безліч корисних відкриттів, користуючись гіпотезою про ефір. Тобто думаючи, що він є.

«Граматики малоросійського нарєчія» Олексія Павловського

До речі, саме про цей ефір залишилася згадка у нашій мові, коли ми кажемо, наприклад, «В етері новини». Насправді вони не в етері, але це вже не має значення.

Згадка про фізику не випадкова. XVIII — XIX століття — час початку науково-технічної революції у світі. А в Україні це доба революції у мовознавстві. Фізика і техніка також будуть. Але трохи згодом. У наступних поколіннях.

Читайте про це у нашій публікації: Павло Грабовський  — український поет і дідусь радіотелефоту. 

Щодо правопису Павловського, так він теж, як і ефір, став тією точкою опори, тією базовою гіпотезою, відштовхуючись від якої подальші дослідники, літератори та науковці  створювали сучасну українську письменність.

Але перш ніж перейти власне до самої праці Павловського, зробимо невеличкий вступ. Або відступ.

Преамбула

Ще за часів Київської Русі українська літературна мова розвивалася у двох напрямках. Суто письменна, побудована на основі церковнослов’янської, та народна – жива, розмовна. На початку XVІІІ  століття російський імператор Петро Перший заборонив письмову українську. І майже століття українці послуговувалися російським правописом.

Павловський сучасний йому стан речей змальовує так:

Малороссїяне не знаютъ особаго щота своимъ буквамъ; ибо всЂ онЂ суть либо Славенскїя церьковныя, либо Россїйскїя гражданскїя. Многіе изъ нихъ въ письмЂ по нынЂ употребляютъ буквы Кси, Пси, Ижицу.

До речі, у словнику Павловського 29 літер української абетки. (У сучасній – 33 літери. Додалися ґ, є, ї, й.  Замість ять — Ђ,(ђ) — з’явився м’який знак.)

Після виходу «Енеїди» Івана Котляревського з’ясувалося, що, попри занепад української літературної, народна мова не тільки нікуди не поділася, а навпаки, суттєво збагатилася. Наприкінці того ж XVІІІ століття їй вже були притаманні всі якості, необхідні для створення письмової літератури. Саме письмової, бо у формі усної народної творчості вона й розвивалася, до того ж бурхливо, протягом докотлярівських часів.

Так виникла необхідність домовитися про орфографічні правила письмової передачі фонем та вокабул древньої по суті, але нової для літератури української мови.

Детальніше про це у нашій публікації: Борис Грінченко. Життєпис у вигляді ліричних відступів

Словниковий запас

У 1907-1909 роках Борис Грінченко уклав та видав перший фундаментальний словник нової літературної української мови, що містить біля 68 000 слів. Мало це чи багато? Вважається, що словниковий запас випускника сучасної середньої школи – 75 000  слів. А доктора наук – 86 000. Однак у повсякденному житті люди зазвичай використовують не більше 3000  слів.

Словниковий запас Пушкіна становив 21 000 слів, Шевченка —  20 000 слів, Шекспіра – 15 000. І цього їм цілком вистачило, щоб створити численну низку геніальних текстів.

Одинадцятитомний тлумачний словник української мови, виданий у 1970–1980 роках, містить 134 058 слів.

Кобзар. Виконавець дум та історичних українських пісень

А почалося все з порівняно невеличкої (на 120 сторінок) книжки Олексія Павловського «Грамматика малороссійскаго нарѣчия». До неї додавався «Краткій малоросійській словарь», який складався з 1231 слова. Також він включав фразеологізми, прислів’я, приказки та ідеоматичні обороти, тексти народних пісень та хресні імена, властиві українській традиції.

Грамматика малороссійскаго нарѣчия

Книга була написана і передана у Російську Академію наук ще у 1804 році. Там її визнали цікавою з наукової точки зору, але проблемною з позиції претензії на черговий прецедент існування ще однієї літературної мови на теренах російської імперії. Після «Енеїди» українська мова взагалі постала як проблема — з одного боку вона безумовно існувала. А з іншого, навіщо імперії ще одна літературна мова?

Саме тому, мабуть, Павловський називав українську «малоросійським наречієм». Ну так, про всяк випадок. Щоб не лякати цензорів і рецензентів.

Російські вчені мужі перекладали «Граматику» з полиці на полицю і нарешті таки зважилися її видати … аж у 1818 році.

Концепцію правопису  Павловський формулює так:

Я намЂренъ всЂ слова Малороссїйскїя писать точно тЂми буквами, какими онЂ тамъ произносятся.

Потім описує частини мови і, зокрема, інформує:

Причастїй ни настоящаго, ни прошедшаго временъ у Малороссїянъ совсЂмъ нЂтъ; а замЂняютъ оныя мЂстоименїя, первое той, що, тотъ, который и глаголъ въ настоящемъ времени, а послЂднее тЂже мЂстоименїя и глаголъ въ прошедшемъ времени, на пр:
Пода́й, паны́чу! мыні̀ ту́ю сві́чку, що на столі̀ стоі́ть.
Ты́мушъ я нечу́въ теі̀ ка́зані, що въ це́ркві дякъ чыта́въ.

Ми і сьогодні так розмовляємо.

Краткій малоросійській словарь

Для розуміння складу словника, наведемо уривок з розділу, який присвячено літері б (вибір випадковий). Одночасно це дає можливість будь-кому уявити себе у тогочасному україномовному середовищі і з’ясувати, наскільки мова тих часів була  б зрозуміла людині ХХІ  століття.

Бага́тьтЂ, бага́чь — горящее уголье, огонь.

Багно́ — тина, грязь, топь.

Байда́къ — барка.

Байду́же — нужды мало, безъ заботъ.

Бала́бухи — галушки съ чеснокомъ.

Баля́сы — перилы; всякое вренье.

Ба́нька — мыльный пузырь; стекляный пузырекъ.

Барка́нъ — тынъ, заборъ деревянный.

Бары́ло, -лце — боченокъ, -ночокъ.

Бати́гъ — кнутъ, плЂть.

Башта́нъ — большой огородъ для огурцовъ, дынь и арбузовъ.

Берлі́нъ — карета.

Блаки́тный, ая, еЂ — голубый, ая, ое.

Блы́скавыця, блы́скавка — молнія.

Бовку́нъ — волъ одинъ въ возу. (40)

Бо́дня — кадка съ замкомъ, въ которой хранится лучшее движимое имЂніе.

Божеві́лный, ая, еЂ — рЂзвый, бЂшеный, нравный, полуумный

Бо́рошно — мука.

Борщъ — щи.

Бра́ма — ворота на подобіе тріумфальныхъ.

Бреху́нъ, бреху́ха — лжецъ, лгунья.

Брова́рня — пивоварня.

Бро́варъ — пивоваръ.

Бры́дкый, ая, еЂ — страмный, пакостный.

Брыль — шляпа.

Бры́шкаю, кавъ, кать — чванюся, величаюся.

Буды́нки — палаты, хоромы.

Бу́льбашка — водяной пузырь.

Бурдю́гъ — пастушья сумка.

Бу́цыки — хлЂбное кушанье на подобіе галушекъ съ сметаною, масломъ.

Бу́чно, — пышно, великолЂпно.

Між іншим, встановлено, що приблизно 50 % зібрання Павловського  — слова зі словника, який Іван Котляревський додав до «Енеїди». 10% — слова, які є в поемі, але відсутні у словнику Котляревського. Слів, що не зустрічаються у Котляревського, але присутні у словнику Павловського теж чимало —  40%.

Вельми пізнавальним є розділ словника Павловського під назвою:

Фразы, пословицы и поговорки Малороссїйскїя

На думку Павловського саме прислів’я, приказки та фразеологічні обороти є заповітною стежкою, що веде у глибини живої мови. Наведемо лише декілька прикладів.

Або́ співа́й, або гарцюй.

Вовка въ плугъ, а вінъ къ чорту въ лугъ.

Заго́іцьця по́ки весі́льлЂ ско́іцьця.

Колыбъ свыньні ро́ги, тобъ усі́хъ поколо́ла.

Якы́й панъ, такы́й іого̀ й крамъ.

Убра́всь якъ чортъ на у́треню.

Прылы́пъ якъ пья́ный до ты́ну.

Пряма мова Олексія Павловського

Окрім фактичного матеріалу, зібраного автором, у книжці також присутні його особисті думки.

ВсЂ Грамматики, сколько ихъ есть на свЂтЂ, суть не что иное, какъ повторенїя всеобщей, всЂмъ языкамъ принадлежащей, Грамматики.

У цьому місці Павловський дуже близкий до філософської концепції свого земляка Олександра Потебні — видатного українського філолога та філософа. Втім, думка про єдину прамову, що розпалася на багато говірок, це, по суті, ще один погляд на зруйновану Вавілонську вежу.

А ось і згадка про Енеїду, яка безумовно надихала автора «Граматики»:

…ВсЂ сїи сочиненїя, а особливо Енеида, сколь ни много заключаютъ въ себЂ истинныхъ изображенїй характера Малороссїйскаго народа, и сколь ни прїятны, а можетъ быть и полезны, для чтенїя; но, надобно быть весьма свЂдущимъ въ Малороссїйскомъ языкЂ, чтобъ совершенно ощущать ихъ цЂну: столь трудны Малороссїйскїе фразы!

Висловлюється Павловський і про українську поетику взагалі.

 …. стихи же Малороссїянина, нерЂдко наученнаго одною Природою изливать свои мысли въ риθмахь, отличаются отъ другихъ народовъ, можетъ быть, особенною легкостію, множествомъ и простотою вымысловъ.

Українські музичні вечори

Зрозуміло, що йдеться про народну пісенну поезію – історичні пісні, думи, народні ліричні пісні, які чув і якими захоплювався Олексій Павловський. Де? Коли? У яких обставинах це відбувалося ?

І тут ми нарешті від сухої філології переходимо до вічно зеленого дерева життя, тобто до особи самого автора.

Критично стислий життєпис. Факти

Олексій Павловський народився в селі Шутівка (нині Сосновіка) Глухівського району нинішньої Сумської області. Точна дата народження нез’ясована. Десь приблизно між 1770-м і 1773-м роком.

Навчався у Києво-Могилянській академії та Петербурзькій вчительській семінарії. Якийсь час жив у Ніжині, де працював викладачем у місцевому ліцеї.

Останні відомості про діяльність Олексія Павловського датуються 1826 роком. Час і місце відходу у кращій світ теж під питанням. Також не виявлено жодного зображення, з якого можно було б зробити висновок про його зовнішність.

Однак «Граматика» Павловського збереглася, існує в інтернеті і з нею будь-хто має можливість ознайомитися у всіх деталях та нюансах. Що ж, втішимося тим, що подібний стан речей для автора все ж більш приємний, ніж навпаки.

Припущення і ненаукові фантазії

Обравши непевну стезю ненаукових фантазій, ми натомість отримуємо право уявляти  все, що завгодно. Але для початку зазначимо, що Павловський у своїх текстах підкреслено дистанціювався від українців і дивиться на них (нас) ніби той Кук на аборигенів. Що дивно для людини, яка народилася на Слобожанщині, вчилася у Києві, а потім ще й викладала у Ніжині. Але є, як є.

Всякъ знаетъ, что Малороссїяне всЂмъ другимъ Славенамъ единоплеменны… СлЂдственно довольно будетъ для меня положить на бумагу одну слабую тЂнь исчезающаго нарЂчїя сего близкаго по сосЂдству со мною народа, сихъ любезныхъ моихъ соотчичей, сихъ отъ единыя со мною отрасли происходящихъ моихъ собратьевъ.

Тут ми бачимо спробу пояснити академічному керівництву необхідність фіксації та вивчення нібито «исчезающаго нарЂчїя».

Все сїе сдЂлалъ я какъ для удовольствїя любопытныхъ и вникательныхъ въ свойство языка и народа людей; такъ и для показанїя, желающимъ знать, Грамматическимъ, яко лучшмъ способомъ, той разности, которая Малороссїйскую рЂчь сдЂлала столько не похожею на всеобщїй нашъ языкъ.

Цілком можливо, що його росіянську від народження душу торкнули українські народні пісні.

ПЂсни ихъ всегда почти томны, но скрывающїеся въ нихъ, особливо для Стихотворцовъ интересные, замыслы, не принужденное выраженїе мыслей, и блистающая всегда какая-то нЂжность и невинность — безподобны!

Что можетъ быть разительнЂе, какъ слушать, когда Малороссїяне по вечерамъ прїятныхъ лЂтнихъ дней собравшись во. множествЂ, и сидя на пригоркЂ въ кружокъ, поютъ свои заунывныя пЂсни? — Тогда эхо, въ окружвости ихъ отдающееся, приноситъ съ полей и отъ лЂсовъ къ чувствительному сердцу самые трогательные тоны!

У вас не виникає враження, що людина, яка знаходить такі витонченні та виразні епітети перебуває під владою жіночих чар?

Побачення

Взагалі-то ми нічого не знаємо про особисте життя Олексія Павловського. Але цілком можемо припустити, що слухати пісні малоросів, котрі купками розсілися на пагорбах, Олексій Павлович ходив не один. І була у нього якась пара, і не виключено, що вони навіть там цілувалися під рясними зорями, вбираючи, навіть не вухами, а оголеними душами соковиті звуки томних українських пісень.

На тому ми їх і полишимо.

P.S. Даний матеріал написаний у рамках презентації лауреатів арт-медіа проекту «Культурний острів», метою та змістом якого є популяризація яскравих творчих персоналій, тим чи іншим чином пов’язаних із Сумщиною.

Ще про мовознавців-першопроходців XIX століття у публікації: Пантелеймон Куліш — опальний світоч української культури.

Перші роки

Народився 30 серпня 1864 року у слободі Пушкарній Охтирського повіту, заснованій козаками-пушкарями отамана Андрія Кондратьєва, сина фундатора міста Суми Герасима Кондратьєва. Ніні це село Грабовське Краснопільського району Сумської області.

Павло Грабовський

У родині було п’ятеро дітей. Батько, Арсеній Андрійович, служив пономарем у єдиному на селі храмі Святих Апостолів Петра і Павла. Коли нень занедужав на сухоту і пішов у засвіти Павлові було всього вісім років.

Логічно, що початкову освіту Павло отримав в Охтирській бурсі. А продовжив навчання у Харківській духовній семінарії.

Але далі передбачувана логіка дає збій. Замість молитов і читання духовної літератури Павло заглибився в літературу політичну. І навіть зблизився з членами революційного гуртка «Чорний переділ». Це була організація народовольців, які виступали за індивідуальний терор проти найвпливовіших представників царського режиму.

Саме вони, керовані Софією Перовською, у 1881 році стратили царя Олександра ІІ. Після цього по всій імперії почалися переслідування підозрілих і у 1882-му році Павла Грабовського було вперше заарештовано. На щастя, доказів якихось особливо тяжких провин перед режимом слідчі не знайшли – лише заборонені книжки та білети лотереї на користь політичних в’язнів. Тому обмежилися тільки тим, що Павло був відправлений додому під гласний нагляд поліції.

Після зняття нагляду юнак повернувся до Харкова, влаштувався коректором в декілька місцевих часописів, потім був узятий до війська і служив у Валках біля Харкова. Невдовзі за бунт проти пихатого офіцерського хамства Грабовського переводять у більш важкі умови до Туркестану. Та вже по дорозі, в Оренбурзі, заарештовують і відправляють у зворотному напрямку до в’язниці у Харкові. А на початку 1888-го року, після невдалого замаху народовольців на вже Олександра ІІІ і викликаної ним хвилі нових репресій, засуджують на п’ятирічне заслання до Сибіру.

На жаль, воно виявилося набагато довшим і в Україну Павло Грабовський більше не повернувся. Тілом. Але не душею.

Друга половина життя

У засланні Грабовський перебував до 1902 року – останнього у своєму житті. Жив у глухих місцях Іркутської губернії, змінюючи населені пункти. Із серпня 1889-го по березень 1892-го перебував в Іркутській губернській в’язниці, пройшов через два нових судових процеси, бо і у засланні не переривав зв’язок з революціонерами. Після чого термін заслання Грабовського збільшився.

1896-го переїхав до Якутська, а в 1899-му оселився у Тобольську. До того часу поет був вже дуже хворий, та ще й вимушений заробляти на хліб приватними уроками та державною службою. Але ці останні роки були щасливими для Павла Грабовського, бо насправді були сповнені творчості, спілкування (хоча здебільш письмового) з друзями та родинного тепла.

Грабовський революціонер

Важливо розуміти, що на початку XIX  століття український народ тільки починав  відчувати себе нацією. Тому що нація – це народ, який вже створив літературу, тобто письмову мову такого рівня розвитку пунктуації і граматики, що дозволяють однозначно трактувати державні  укази, закони та підзаконні акти, написані цією мовою писані. Процес становлення сучасної письмової української мови почався з «Енеїди» Котляревського і всі вони — українські літератори  ХІХ і початку ХХ століття  насправді стали цеглинками у фундаменті майбутньої української держави. Про яку самі вони ще не мріяли, бо тоді панувала епоха потужних імперій.

Павло Грабовський

Українські інтелігенти тих часів здебільше рахували себе не борцями за незалежність, а українофілами, що люблять свій народ, його культуру та традиції. Але бачили вони Україну скоріше «у сім’ї великій… вольній новій» — тобто в імперії, де діють справедливі закони.

Саме про це писав Павло Грабовський в одному зі своїх програмних віршів «Не раз ми ходили в дорогу»
Добробут народний та воля —
То наша найперша засада.

Для Грабовського з його уродженою емпатією (пам’ятаєте? — «рученьки терпнуть, злипаються віченьки» —  це ж ніби сама та швачка  розповідає) і загостреним відчуттям справедливості головною метою було визволення людей з рабства злиднів. І у цьому він не ділив народи російської імперії, захоплювався Чернишевським і собі за ідеал поклав героя його роману «Що робити» Рахметова.

Витоки поетичної творчості

Системно писати вірші Павло Грабовський розпочав під час першого ув’язнення. З роками, поруч з оригінальною творчістю, з’явилися переклади російських і світових класиків на українську, а також публіцистика. Власне все, що написав великий український поет Грабовський, створено у ситуації, коли він був відірваний від живої народної мови. Але ґрунтовна самоосвіта в юні роки, туга за батьківщиною та епістолярний контакт з видатними діячами українства, зокрема Іваном Франком та Борисом Грінченком стали тим животворним джерелом, що дозволило Грабовському створити низку блискучих витворів поетичного мистецтва.

І хоча у тренді української поезії того часу здебільш головували вірші-плачі та патріотичні поезії, але поруч з ними з під пера Грабовського виходили справжні шедеври інтимної і філософської лірики.

Квітка, що ногою
Стоптана в пилу;
Гук, що вмер луною,
Пронизавши млу;

Огник серед поля,
Що блиснув і згас,—
Се — та  світла доля,
Що втекла від нас.

Ці вишукано мудрі рядки і досі не виглядають архаїчними, зокрема й завдяки величезному поетичному досвіду, який  отримав Грабовський під час роботи над перекладами іноземних класиків.

До речі, ставився він до перекладацької справи своєрідно, це скоріше були навіть не переклади, а вільні перекази з чималим додатком власного бачення. Складно сказати, чи збагатило переклади Грабовського світову класичну літературу. Але безумовно позитивно вплинули на самостійну творчість поета.

Важливо зазначити, що окрім класики, Павло Грабовський з дитинства знав величезну кількість народних українських  пісень, які йому співала мати і казок, які розповідала онукам бабуся. А далі, як він сам згадує:

«В сільській школі я любив читати казки та житія святих, а в Охтирській бурсі – про римських та давньогрецьких мудреців»

Але поет неможливий без музи. У житті Грабовського їх було дві. Ні. Три. Як у Франка.

Надія

Наша розповідь має на меті по можливості розкрити риси духовної особистості  Павла Грабовського. Тому згадаємо тільки тих жінок, зустрічі з якими вплинули саме на його надземну поетичну екзистенцію і змінили його як особистість.

Надія Сигида

Першою тут безумовно виступає молода полум’яна харизматична революціонерка Надія Сигида. ЇЇ ім’я навіки залишиться в історії кривавої російської імперії у зв’язку з Карійською трагедією. Тоді четверо ув’язнених жінок на знак протесту проти катувань та жорстокого поводження адміністрації в’язниці свідомо прийняли смертельну дозу морфію. Однією з них була 27-річна Надія — уродженка Таганрогу, гречанка за походженням. Три інші – українки: Марія Калюжна з Лебедина нинішньої Сумської області, Марія Ковалевська з Донеччини  та уродженка Київщини Надія Смирницька.

З Надією Сигидою Грабовський пройшов чотиримісячний шлях арештантським етапом від сумнозвісної московської Бутирки до Сибіру. Після чого вони фізично розлучилися назавжди. Але враження, яке Надія справила на поета і як особистість, і як жінка залишилось з ним і ще довго крилатим відлунням супроводжувало Павла Арсеновича у подальшому творчому і духовному житті. Надії присвячено першу збірку поета, яка вийшла друком у Львові в 1894-му році. По смерті в домовину Грабовського було покладено пасмо її волосся, яке Павло зберігав усе життя. Так виконала волю чоловіка єдина офіційна дружина літератора Анастасія. Про неї трохи згодом.

Ольга

Ольга Зернова на деякий час стала для Грабовського тим, чим була Лаура для Петрарки. Заміжня жінка, дружина  Павлового товариша по революційній боротьбі Гаврилова, вона запалила у серці поета палку пристрасть, яка, зрозуміло, могла бути реалізована лише через поетичні сублімації. Їй присвячено розділ «Сумні співи» зі збірки «З півночі», що також вийшла у Львові у 1896-му році. Там жодного слова про кохання. Але…

Анастасія

Анастасія Миколаївна Лук’янова стала останньою жінкою, з якою доля зв’язала Павла Грабовського. Вона народила поетові сина, названого Борисом на честь Бориса Грінченка – ще одного великого українця, близького товариша Грабовського. Саме Гринченку було адресовано останнього листа від смертельно хворого Грабовського, котрий вже розумів, що йде.

А почалося все з фіктивного браку в 1900-му році. За рахунок нього Грабовський врятував дівчину-революціонерку від в’язниці, яку їй замінили на поселення. Щоб приблизно уявити собі напрямок діяльності Анастасії на революційній ниві, наведемо фрагмент спогадів Бориса Павловича Грабовського:

«…Мати рано познайомила мене зі зброєю: в 5-6 років я вже стріляв з «Бульдога» и «Сміт-Вессона», а в 10 років – із 6-мм гвинтівки «Вінчестер»… У нас часто були обшуки, але однак саме через нас йшла зброя із Бельгії, із Іжевська від фабриканта Василя Петрова…»

Іншими словами, Анастасія Лук’янова була членом угрупування, орієнтованого на прямий революційний терор. На відміну від неї, Павло Арсенович у царині революційної  діяльності займався лише розповсюдженням листівок і підписами під листами протесту. Втім, і цього було достатньо, щоб провести половину життя за ґратами та  у засланні.

Павло Грабовський з дружиною Анастасією та сином Борисом

Принагідно зауважимо, що навіть наш невеличкий перелік жіночих імен того часу від Софії Перовської, що по батьку походила, між іншим, з козацького роду Разумовських  до Анастасії Лук’янової вражає. Які тоді були жінки – безстрашні, затяті, ідейні…

Спочатку Павло та Анастасія розмістилися у різних кімнатах будинку, який винаймали. Але у поліції, що постійно заглядала у вікна, на які заборонено було вішати фіранки, виникли відповідні питання. Після чого Павло та Анастасія від гріха подалі почали жити як справжнє подружжя. Бог дав їм сина та два роки щастя до останнього дня Павла Грабовського.

Борис Грабовський винахідник радіотелефоту

Не дивно, що у таких непересічних батьків і дитина народилася талановита та незвичайна. Про життя Бориса Грабовського можна було б зняти захоплюючий пригодницький фільм. Борис Павлович починав як скромний самоучка-лаборант кафедри фізики, а у підсумку запатентував декілька оригінальних винаходів планетарного рівня, серед яких особливе місце займає радіотелефот — перша у світі електронна система телебачення.

Цікаво, що після міжнародного визнання винаходу всі документи і обладнання у Бориса Грабовського були конфісковані НКВС. А самому винахіднику було рекомендовано забути про свій винахід назавжди.

І лише у 1963 році до Бориса Грабовського прийшло всесоюзне і всесвітнє визнання. А з ним і слава. В той час працював він викладачем фізики в тому ж Киргизькому державному педінституті, де колись починав.

Там, у Киргизії, зараз мешкають онуки й правнуки українського поета Павла Грабовського, які вже носять прізвище на російський лад  — Ґрабовскіє – з наголосом на передостанній склад. Але добру пам’ять про славетного пращура бережуть і про Україну не забувають.

Пам’ятник нерукотворний

Павло Грабовський високо цінував і навіть перекладав Пушкіна. Але його власний нерукотворний пам’ятник для українського погляду виглядає не менш величним.

Я не співець чудовної природи
З холодною байдужістю її;
З ума не йдуть знедолені  народи,—
Їм я віддав усі чуття  мої.

Серед ясних, золочених просторів
Я бачу люд без житнього  шматка…
Блакить…  пташки… з-під соловйових  хорів,
Мов ніж, вража скрізь стогін мужика.

Нехай кругом розумний лад та  втіха,—
Не здужа їх мій мозок осягти,
Бо скільки кривд, бо скільки всюди лиха,
Як хижий звір, братів гризуть брати.

Нехай людці, що до  вітхнення  вдатні,
Співають нам на всякі  голоси
Про райські сни й куточки благодатні,—
Де плачуть, там  немає вже краси!

Нехай вони, кохаючись «на  лоні»,
Мук забуття вишукують дарма,
Їх не  заспать: у серця відгомоні
Озветься світ з турботами  всіма!

Такий він був – Павло Грабовський. Так він жив, любив, мріяв, боровся і безумовно переміг. Бо історії вже давно байдуже, як звали його суддів, конвоїрів та наглядачів. А творчість і духовна особистість поета-борця Павла Грабовського залишаються і навіки залишаться визначним явищем і невід’ємною складовою культурного та  інтелектуального ландшафту України. А а з нею і всього світу.

P.S. Даний матеріал написаний у рамках презентації лауреатів арт-медіа проекту «Культурний острів», метою та змістом якого є популяризація яскравих творчих персоналій, тим чи іншим чином пов’язаних із Сумщиною.

Ще про видатних українців-вихідців з Сумщини  у нарисі: Пантелеймон Куліш- опальний світоч української культури

Мета проекту – популяризація культури та творчого ставлення до життя. Кожного року оргкомітет визначає сімку нових «острів’ян», яку складають непересічні творчі особистості, що тим чи іншим чином мають стосунок до Сумщини.

Про усіх лауреатів існує відповідний біографічний нарис на медіа порталі АТС.

У часи пандемії, коли кількість поточних творчих подій суттєво скоротилася, оргкомітет вирішив звернути погляд на творчих людей минулого, життя яких пов’язано з Сумщиною. Так було визначено сімку яскравих творчих персоналій, що стали лауреатами арт-медів проекту «Культурний острів. Класика 2021». Цьогоріч вшанування «класиків» продовжено. За рішенням оргкомітету, сімку лауреатів 2022 року склали:

Лауреати арт-медіа проекту «Культурний острів 2022»

Борис Гмиря

Борис Гмиря (1903, Лебедин – 1969, Київ) — камерний і оперний співак (бас). Народний артист СРСР, лауреат Сталінської премії (1952). Народився у місті Лебедин Сумської області.

ЮНЕСКО в своєму Посланні від 11.09.2003 р. констатувало:

«…Гмиря відомий як „Борис Великий“ і його величний бас визнаний як унікальний феномен, що належить не лише Україні, а й світовій культурі в цілому. …Його філософські та епістолярні праці також становлять велику цінність для світової культури…».

Факти та легенди про життя Бориса Гмирі зібрано у публікації: Борис Гмыря. Призрак оперы

Ісаак Шварц

Ісаак Шварц (1923, Ромни – 2009, Сіверський) — композитор, автор класичної музики, мелодій багатьох популярних пісень та музики до низки відомих кінофільмів. Народився у місті Ромни Сумської області.

Більш розлого про композитора у матеріалі: Исаак Шварц. Роменский мальчишка. Ленинградский маэстро. Сиверский отшельник.

Михайло Щепкін

Михайло Щепкін (1788, село Червоне, Курська губернія – 1863, Ялта) — актор-реформатор, один з засновників сучасної акторської школи. Його ім’ям названо сумський Національний академічний театр драми та музичної комедії.

Детальніше про актора і його зв’язок з Сумами у нарисі: Михаил Щепкин и его театр

Михайло Лисенко

Михайло Лисенко (1906, Шпилівка, Сумський район — 1972, Київ) — визначний український скульптор, педагог. Академік. Народний художник СРСР. Ім’я Лисенка носить сумська художня школа.

Читайте про життєвий шлях митця у розповіді: Михаил Лысенко. Гений жизни

Максим Березовський

Максим Березовський (1745, Глухів — 1777, Санкт-Петербург) — композитор, болонський академік.  Отримав це звання наступного року після Моцарта. Поряд з Дмитром Бортнянським вважається одним з перших творців вітчизняної класичної музики.

Докладніше про музиканта в есе: Максим Березовский. Легенда о жизни

Микола Данько

Микола Данько (1926, с. Славгород, Краснопільський район, Сумська область — 1993, Суми) — поет, перекладач, письменник, журналіст. Репресований у 1967 році за збірку віршів.

Подробиці трагічної історії поета у статті: «Червоне соло» Миколи Данька, или Долг платежом красен

Остап Вишня

Остап Вишня (Павло Михайлович Губенко), (1889, хутір Чечва поблизу села Грунь, Охтирський район Сумської області — 1956, Київ) — письменник, гуморист і сатирик. Засновник літературного жанру «усмішок». Начальник медико-санітарного управління Міністерства залізниць УНР. В’язень сталінських таборів (1933-1943).

Інформацію про бурхливу долю талановитого письменника викладено у біографічному огляді: Остап Вишня. Время и судьба

Легко помітити, що найстарший з лауреатів народився у 1745 році, а останній пішов у кращій світ у 2009-му. Таким чином, мова іде про культуру історичного періоду, що охоплює майже чотири століття.

Але ж класики на те й класики, що вони завжди сучасні. Ця істина настільки ж незаперечна, як і та, що, коли б будь кому з наших лауреатів при житті повідомили, що його будуть вшановувати у XXI столітті — він був би щасливий.

Читайте про лауреатів усіх років у розділі «Культурний острів»

В его ярком сценическом облике мастерское актёрское проникновение в психологию воплощаемого образа сочеталось с отточенностью жестов, притягательная стильная внешность — со всегда тщательно продуманным костюмом, и над всем этим царил голос — богатый, щедрый, объёмный, одновременно погружающий слушателя в бездонные океаны сокровенных смыслов и парящий в недостижимых для рационального разума высях на крыльях музыки.

«Пение и сердечные слова Бориса Гмыри содержат всю глубину нашей дружбы»,  — растрогался в 1956 году после концерта украинского баса в Китае профессор вокала Пекинской Центральной консерватории Ин Са Пен.

В самое сердце истины попал этой репликой мудрый китайский музыкант. Ибо сколько бы мы не рассуждали о форте и пиано, тесситуре и звучании в различных регистрах, но главное для певца – подарить слушателю чувство. А Дружба, то есть сердечная привязанность, — она же сестра-двойняшка Её Величества Любви — королевы всея Вселенной лучших человеческих чувств.

Борис Романович прожил не очень долгую по нынешним временам – всего 65 лет, но бурную и насыщенную событиями жизнь. Мы попытаемся в нескольких штрихах рассказать о ней, чередуя факты и легенды, ибо те и другие равно принадлежат биографии легендарного человека, коим, безусловно, был и остаётся в памяти потомков герой нашего повествования.

Семья. Факты

Родился летом 1903 года в Лебедине нынешней Сумской области. Семья жила бедно, даже не имели собственной хаты, ютились на съёмной. Отец работал строителем, складывал печи, мать шила. Борис с малых лет вынужденно много трудился. И всё же умудрился закончить церковно-приходскую школу. И уже тогда пел в церковном хоре.

Вскоре обстоятельства вынудили будущую звезду оперной сцены отправиться на заработки в Севастополь, где юный Гмыря служил грузчиком и матросом на торговых судах.

К слову, за 10 лет до рождения Бориса Гмыри в Лебедине жил и творил Сергей Рахманинов. Читайте об этом в нашем материале: На Сумщине теряют Рахманинова

Семья. Легенда

Во времена Голодомора 1932-33 годов умерли отец и сестра. Борис учился в Харькове и, узнав в последний момент о бедственном положении семьи, успел приехать в Лебедин с литром молока. Это молоко спасло жизнь матери.

Нет сомнений, что литром молока помощь маме не ограничилась. И вообще дело бы могло не дойти до беды, но в те времена слабых коммуникаций многие столичные горожане действительно не знали  правду о катастрофической ситуации в малых населённых пунктах. А когда узнавали — приходили в ужас. Тут сразу вспоминается судьба литератора Миколы Хвыльового, к слову, родившегося всего в 40 км от Лебедина в Тростянце Сумской области. Того самого интеллектуала национал-коммуниста, который застрелился после поездки по украинским сёлам в 1933 году.

Учёба. Факты.

В 1926 — 1930 годах Борис Гмыря в возрасте 27 лет завершил-таки среднее образование на вечернем рабфаке и, видимо, следуя по стопам отца, поступил в Харьковский инженерно-строительный институт. А затем и в аспирантуру Харьковского научно-исследовательского института сооружений.

И всё время пел – кто же будет молчать, имея такой голос. В художественной самодеятельности, разумеется. Однажды певец-аматор попал на прослушивание в Харьковскую консерваторию и сразу же, ввиду исключительного таланта, был принят в класс пения Павла Голубева.

В 1939 году окончил консерваторию и, выбирая между двух профессий, всё же отдал предпочтение сцене. Тем более, что уже с третьего курса консерватории служил в Харьковском театре оперы.

Учёба. Легенды

Борис Гмыря поступил в консерваторию, не зная нотной грамоты – редкий случай. Его консерваторский период чем-то похож на историю Элизы Дулитл из «Пигмалиона» Бернарда Шоу.

Профессор Голубев не только занимался вокалом со своим великовозрастным учеником, а Борису уже было за 30, но и приглашал его к себе домой, где обучал манерам, тонкостям поведения в светском обществе, грамотной речи, произношению и дикции, развивал эстетический вкус и прививал навыки создания стиля в одежде.

В результате, провинциал, в бедной семье которого делили хлеб ниткой, чтобы не потерять ни крошки, буквально за пару лет превратился в статного и дородного столичного артиста — интеллигента самой высокой пробы. Таким его и запомнил мир.

Вокальная карьера. Факты

На момент выпуска из консерватории в 1939 году Борис Гмыря уже был готов работать на профессиональном уровне и сразу получил приглашение на должность солиста Киевского театра оперы и балета им. Т. Шевченко. Там служил вплоть до 1957-го года, с перерывом на лихолетье войны. Там к нему пришла мировая слава, звания и награды.

Однако жизнь певца в Киевской опере была далеко не безоблачной. До войны ведущим басом театра по праву считался всемирно знаменитый Иван Паторжинский, которого называют украинским Шаляпиным. При их взаимной конгениальности, Гмыря всё же был на 6 лет моложе и имел гораздо меньший артистический стаж, а значит, должен был уступать. Поэтому ему часто доставались не басовые партии, регулярно возникали проблемы с репертуаром и участием в спектаклях. Естественно, такое положение вещей вызывало дискомфорт и внутреннее недовольство.

После войны ситуация не улучшилась, несмотря на поддержку советского руководства. Борис Гмыря в буквальном смысле был любимцем Сталина и Хрущёва. После его сольных концертов организаторам приходилось выключать свет в зале, чтобы угомонить публику, требующую ещё и ещё на бис. По всему Союзу существовали фан-группы «гмырян» — поклонников таланта украинского баса. Его обожали все. Но не администрация родного театра.

Закончилось дело в 1957 году выговором — за то, что Народный артист СССР слишком «разгульно поет князя Галицкого (в опере «Князь Игорь»), чем развращает советскую молодежь». Сегодня это звучит как анекдот — всемирно признанный певец развращает молодёжь оперным пением…

А тогда Борис Гмыря просто написал заявление об уходе. И никто его не смог уговорить остаться.

В этой истории проиграл театр и зрители. А у Бориса Романовича впереди было ещё более десяти лет славной сольной карьеры, орден Ленина, персональная пенсия, многочисленные записи и концерты. Правда, в отличие от того же Ивана Паторжинского, Гмырю отпускали на гастроли только в страны «социалистического лагеря» — боялись, что капиталисты переманят к себе.

Впрочем, призрак оперы — театра, в котором прошли столь плодотворные годы его творческой жизни — преследовал Бориса Романовича всегда, и когда мэтр проходил мимо здания на улице Владимирской, 50, на его глазах были слёзы. Может поэтому и сердце не выдержало в конце-концов…

Вокальная карьера. Легенды

В 1951 году в дни декады украинской культуры в Москве, артистов-участников к себе на приём пригласил лично товарищ Сталин. В  числе делегации был и Борис Гмыря. Гибкий Никита Хрущёв, курировавший группу, на всякий случай приготовил два документа: ордер на арест Гмыри и предложение на присвоение ему звания Народного артиста УССР.

По ходу стало ясно, что ордер на арест не понадобится. Сталин только якобы спросил у Бориса Романовича:«Для Гитлера пел?» — «Пел», – ответил тот, — но не по своей воле». «Ну а теперь для нас будешь петь», — резюмировал вождь и, ознакомившись с подданным Хрущёвым предложением, изменил звание Народного артиста УССР на СССР. А ещё через год певец был удостоен Сталинской премии, которую вручали за выдающиеся заслуги.

Военные годы. Факты

Начало войны артист вместе с женой встретил, находясь на отдыхе в Крыму. Сперва казалось, что Гитлер будет разгромлен в считанные дни, а когда стало очевидным истинное положение вещей, в Киев возвращаться было поздно. Поехали в Харьков. Но вскоре и оттуда началась эвакуация. В спешке собирая вещи, Борис Гмыря «сорвал» спину — сказалась травма, полученная в период работы грузчиком, и попал на больничную койку. А когда вышел, Харьков уже захватили немцы.

Что ему оставалось, имея травмированную спину и больную жену на руках? Пришлось поступить в оперный театр и да, петь для немцев и украинцев, работавших на оккупантов. Затем был переезд в Полтаву и работа в местном музыкально-драматическом театре им.Н.Гоголя.

Отступая из Полтавы, немцы перевезли театр в населенный пункт Оринин, вблизи Каменца-Подольского. Но через полгода и там были наши.

Вскоре Хрущёву доложили, что в захваченном немецком обозе обнаружен Борис Гмыря, которого блудные потомки Баха и Бетховена интернировали в надежде украсить ворованной украинской звездой свой культурный Дойчленд, Никита Сергеевич тут же дал приказ вернуть артиста в Киевскую оперу. И никаких мер и наказаний за сотрудничество с оккупантами.

Военные годы. Легенды

Говорили, что немцы вывозили Гмырю в «Вервольф» — ставку Гитлера, расположенную в 8 километрах севернее Винницы, где он вроде бы пел для фюрера. По другим сведениям, певцу для этих же целей организовывали чартер прямо в Берлин. В любом случае и немцы видели в украинском басе престижную ценность и почётный трофей.

Интересно, что в списке наград Бориса Гмыри числится и медаль «За доблестный труд в Великой Отечественной войне 1941—1945 гг.» В сумме с явной послевоенной симпатией партийного руководства, в порядке версии, вполне можно предположить, что Борис Гмыря не просто так оставался в тылу германских войск. А почему бы и нет? Ведь известна же история актрисы Ольги Чеховой, блиставшей на театральных подмостках Третьего Рейха, а после его падения, как писала газета Meinzer Anzeiger, получившей «…высокую награду за храбрость лично от Маршала Сталина».

Но Борис Романович был ещё и Человеком. И это уже не предположение. Работая при немцах, он активно помогал детскому дому, где содержалось 300 украинских детей. И ухаживал за больной женой Анной.

Женщины. Факты.

Анна – первая жена Бориса Гмыри, уроженка Лебедина и его ровесница, с которой он прожил до её последнего дня в 1950-м году. За год до смерти она успела познакомить его с Верой, которая стала  спутницей Бориса Романовича до его последних дней.

Женщины. Легенда

Борис с женой и Вера встретились впервые в 1949 году на бальнеологическом курорте в окрестностях Кутаиси. Говорят, что Вера очаровала обоих и сначала стала подругой Анне. А та, понимая, что скоро уходит, неожиданно попросил её выйти замуж за Бориса, потому что лучшей ему не найти.

Так и случилось.

Эпилог

В последние годы Борис Гмыря с Верой – доктором медицинских наук, к слову, проживали в трёхкомнатной квартире на Крещатике,15. Сегодня там музей, увы, пока неофициальный. Но в целом, Борис Гмыря признан и почитаем.

В ряде городов в честь певца названы улицы, а также музыкальные школы. Проводятся музыкальные фестивали его имени. В Лебедине существует музей-комната Бориса Гмыри, где можно увидеть рояль с его дачи под Киевом, за которым артист проводил долгие часы, оттачивая вокальное мастерство.В Киеве действует фонд Бориса Гмыри, который ставит перед собой задачу перевести в «цифру» все записи музыкальных произведений с уникальным голосом певца. Суммарный тираж пластинок фирмы «Мелодия» с его записями составляет  примерно 7,5 миллиардов штук. Имя украинского баса внесено в международную энциклопедию «Who is who»

В послании ЮНЕСКО от 11.09.2003 года сказано:

«…Гмыря известен как “Борис Великий”, и его величественный бас признан уникальным достоянием не только Украины, но и мировой культуры в целом…Его философские и эпистолярные труды также имеют огромную ценность для мировой культуры.»

То, что Борис Гмыря успел сделать, случилось во многом вопреки обстоятельствам, но благодаря счастливому сочетанию божьего певчего дара и замечательного трудолюбия. В этом, как известно, и состоит главный секрет гениальности.

***

P.S. Данный материал написан в рамках презентации лауреатов арт-медиа проекта «Культурный остров», целью и смыслом которого является популяризация ярких творческих персоналий, тем или иным образом связанных с Сумщиной.

P.P.S. В 1973 году в Киеве, на улице Крещатик, 15 была открыта мемориальная доска памяти Бориса Гмыри. Её автором является Иван Кавалеридзе, ещё один украинский гений и лауреат «Культурного острова», родившийся, между прочим, всего в 33 километрах от Лебедина, в селе Новопетровка, Роменского района Сумской области

Читайте про Ивана Кавалеридзе, а также о других творческих знаменитостях, связанных с Сумщиной, в разделе Культурный остров.