Український погляд на культурний спадок імперії
В історії трапляються події, які немов мечем Олександра Македонського розрубують вузол складних багатовікових зв’язків, котрий, задавалося б, неможливо розплутати.
Після 24-го лютого 2022 року будь-який варіант спільного для України та сусідньої території братів-каїнів майбутнього зводиться до паркану завширшки з море та висотою вище за небо. Іншими словами, стосовно прийдешнього питань немає. А як щодо минулого? Де там наше?
Спільне минуле
Важливо розуміти, що талановиті люди, які жили на землях Гетьманщини та Слобожанщини з кінця XVII по XX століття просто не мали інших терен для реалізації, окрім реалій російської імперії. Якщо ми не визнаємо їх українцями, то маємо відмовитися від визначних музикантів — Марка Полторацького, Дмитра Бортнянського, Максима Березовського та Артема Веделя.
Також ми будемо вимушені викреслити родину Розумовських, завдяки яким українська культура зробила важливі кроки до єднання з європейською та філософа Григорія Сковороду, котрий не тільки деякий час прикрашав собою почет імператриці Лізавети, але й присвячував філософські трактати російським друзям, зокрема поміщикам Тев’яшовим – ми до них ще повернемося.
Відмовитися треба буде від письменників Миколи Гоголя та Євгена Гребінки, котрі писали імперською, але оспівували Україну, а з ними і від Пантелеймона Куліша, бо він свою «Чорну раду» подавав на перевірку державному цензору російською.
А ще треба виключити з реєстру своїх творця першої української граматики Олексія Павловського, який співпрацював з Петербурзькою Академією наук, та професора Петербурзької Академії мистецтв Василя Григоровича. А також лінгвіста-філософа Олександра Потебню, бо він теж був академіком Імператорської Академії. А з ними й професора кафедри російської історії Петербурзького університету Миколу Костомарова – засновника Кирило-Мефодіївського братства.
І забути ще про багатьох — починаючи від літератора-просвітителя Симеона Полоцького та включаючи навіть самого Тараса Шевченка. Бо якби Кобзар не погодився навчатися малярству у Петербурзі та не завів там впливових друзів у особі росіян Василя Жуковського та Карла Брюллова, то, можливо, світ би і не дізнався про божий дар українського пророка…
Інша нація
Чим українці принципово відрізняються від московитів? Визначальну роль тут грає сакральний вимір. Українці – це влучно відтворив Гоголь у своєму «Вії» – етнос, на ментальній території якого знайшли компроміс християнство, причому у формі постійної дискусії католицизму з православ’ям, та невідривна від природи містика слов’янського язичництва.
Якщо подивитися на головні церковні свята сучасності, то практично всі вони календарно прив’язані до традиційних народних свят. День Святої Трійці — Зелена неділя. Воздвиження Хреста Господня – треті Осенини. І такі відповідності дійсні практично для будь-якої християнської урочистості.
Той же Вакула, який домовляється з чортом – це ж зовсім не Фауст і Мефістофель. Чорт у Гоголя — жива та метушлива язичницька погань місцевого розливу, а не могутній виплодок християнського пекла. Такому і забажаєш продати душу – не купить, бо нема за що. Бідолаха здатний лише поцупити Місяць або таксувати від Диканьки до Петербурга.
Московити, у свою чергу, взагалі не мають природного культурного базису. Їх спочатку хрестили ім’ям чужого бога, потім відірвали від своєї землі і змішали з фінно-уграми, а далі примусили підкорятися культу монголо-татарського хана, який у підсумку переродився у московського царя.
В цілому, якщо торкатися володарів Московії, то там згуртувалися вкрай одіозні особні.
Згадаємо, для початку, Андрія Боголюбського, який у 1169 році образився на киян, а правильніше сказати — на київську демократію — і виключно помсти заради захопив та жорстоко зруйнував Київ. Ще й вкрав ікону Вишгородської Божої Матері, автором якої вважають євангеліста Луку. Росіяни тепер називають її іконою Володимирської Божої Матері.
А ще був такий собі Ярослав Всеволодович. Це він фактично здав Київ Батию. І не тільки Київ, а ще й свого рідного брата Юрія Всеволодовича, котрий так і не дочекався обіцяної допомоги від Ярослава. Натомість, після загибелі Юрія від рук монголів, брат — так московити завжди розуміли братерство — зайняв його вільний стіл у Володимирсько-Суздальскому князівстві. І далі вже віддано служив ханам, доки ті його не отруїли.
Естафету від батька підтримав ще один вірний васал монголів — Олександр Ярославович Невський – дідусь ханського митаря та московського царя Івана Калити (Гаманця), який першим почав носити титул правителя «всєя Русі».
Між іншим ставитися до угод з ворогом – на кшталт усяких там Будапештських меморандумів – виключно як до військових хитрощів московити теж навчилися у своїх духовних батьків – монголів.
Не менш разючі відмінності існували і на побутовому рівні. Показовим тут буде приклад Острогозького козачого полку.
Острогозький козачий полк
Острогозький (або Рибинський) козачий полк було сформовано з козаків Чернігівського та Ніжинського полків. Існував з 1652-го по 1765-й рік на землях нинішньої Воронезької, Курської та Бєлгородської областей, поблизу річки Воронеж та інших допливів Дону.
Територіально це був найдальший схід Слобідської України. Сьогодні місто Острогозьск — районний центр Воронезької області. Але й досі там, вже по переказам, пам’ятають, що переселенці з України істотно відрізнялися від місцевих мешканців, навіть донських козаків. Відрізнялися всім — мовою, вбранням, святковими традиціями та побутом.
Відомо, наприклад, що московитів шокували козацькі чуби-оселедці. А одного разу місцевий батюшка прибіг до судді с криком, що козаки на Пасху принесли святити… бабаків. Почали розбиратися. З’ясувалося, що то були маленькі поросята, яких місцеві ще не бачили. Ну не було у них свинарства.
Точніше, не те, щоб взагалі не було — свиню вони завжди вміли підсунути, але культури розведення та вигодовування свинок не мали. Свиня ж – вона не цап, її треба у повазі та комфорті тримати. А московити їх, ніжних, виганяли пастися з козами та коровами. Як тваринка у таких недружніх умовах смачне сальце нагуляє?
Зазначимо принагідно, що перша саме російська порода свиней була виведена лише на початку ХХ століття професором-зоотехніком Михайлом Івановим – вихідцем з України, зрозуміло. І називалася вона – «украинская степная белая». А потім вони ще трошки піднапружилися і у них вийшла «миргородская черно-пестрая».
Ще трохи про Острогозьк
З Острогозького повіту Воронезької губернії походив вже згадуваний нами вище видатний український вчений Микола Костомаров. Також в околицях Острогозьку мешкали друзі Сковороди – поміщики Тев’яшови.
До речі, там було майже одночасно два Степана Івановича Тев’яшова. Тев’яшов –молодший (1730—1789) – бригадир руської імперської армії — один з найбагатших людей Слобожанської України, син острогозького полковника Івана Івановича Тев’яшова (молодшего). Та його дядько, Степан Іванович Тев’яшов (1718-1790) — полковник Острогозького слобідського козачого полку в 1757—1763 роках.
Тев’яшови були російськими воєводами, що вели своїх предків від ординців. Цар їх поставив на чолі Острогозького полку, щоб наглядати за непередбачуваними козаками. Особливо самодержці перестали довіряти автентичним українським полковникам після того, як ті підтримали повстання Степана Разіна. У світлі сказаного трохи кумедно виглядає те, що Тев’яшови невдовзі назвали своїх дітей Степанами. Ми не візьмемося гадати на честь кого.
Родина Тев’яшових пов’язана не тільки зі Сковородою, але і з іменем літератора Антона Чехова, один з предків якого – Михайло Євстафієвич Чехов мешкав у заснованому козаками селі Ольховатка і «спочатку був кріпаком бригадира С.І. Тев’яшова», а «потім Ольховатка перейшла у володіння О.В. Чорткова, що був протягом ряду років воронезьким губернським ватажком дворянства, який одружився з єдиною донькою С.І. Тев’яшова».
Юстас – Алексу, або Від сакури до вишні
Герман Гессе у романі «Гра в бісер» торкнувся багатьох вічних тем, але так і не розповів, у чому власне полягала суть самої гри в бісер. Однак можна припустити, що це було таке змагання на краще вміння вибудовувати низки алюзій та асоціацій навколо будь-якого відправного пункту.
Хай, наприклад, це буде «розвідка» — термін, який у сучасній українській мові означає, не тільки шпигунську діяльність, а ще й «пошук», або наукове дослідження. Спробуємо зробити декілька асоціативних кроків одночасно у бік обох сенсів цього «випадково» обраного нами слова. Отже.
Гессе — німець. Найвідоміший розвідник, що контактував з німцями — Штірліц. Позивний Штірліца — Юстас. Чому Юстас? Як повідомляє творець образу геройського шпигуна Юліан Семенов, матір Штірліца (Ісаєва-Володимирова) звали Олеся Остапівна Прокопчук. Тобто дідом Штірліца був українець Остап Прокопчук. Ім’я Остап в англомовній версії — Юстас.
А російською Остап — Євстафій. І тут ми згадуємо, як Антон Чехов завжди підкреслював, що має українську кров. І не тільки завдяки загальновизнаній українкою бабусі письменника — Єфросині Омелянівні Шимко. По чоловічій лінії теж цілком переконливо проглядається українська версія походження. Відомо, що вже згаданий нами Михайло Євстафієвич Чехов жив у типовій українській хаті-мазанці під солом’яною стріхою. Батька його росіяни писали Євстафієм. Так що тут скоріше за все, у його особі мова йде про українського козака або посполитого Остапа Чеха.
Чи міг уявити собі той неписьменний Остап, який і прізвища ще не нажив (у більшості простолюдинів тоді були лише прізвиська), сидячи у вишневому садочку коло хати, де соловейко щебетав і хрущі над вишнями гули, що його нащадок Антон Павлович Чехов стане всесвітньовідомим літератором та автором, твори якого будуть перекладені більше ніж на сто мов, а п’єси не лише йтимуть на сценах найпрестижніших театрів планети, але й суттєво вплинуть на творчість таких титанів драматургії як Бернард Шоу та Семюель Беккет?
А відлуння чеховського «Вишневого саду» долетить аж до Країни Вранішнього Сонця і повернеться новелою «Сад» — літературним поклоном від феноменального японського майстра слова Рюноске Агутагави. Власне, цю новелу можна було б назвати «Три брати» — така конотація теж присутня в сюжеті. Зрозуміло, що не випадково.
Між іншим одним з перших оповідань Акутагави був «Ніс» — відвертий натяк на відому повість Гоголя. В обох випадках мова йде про використання схожої метафори – все інше відрізняється. Навіть сад у Акутагави не вишневий, а декоративний. Хоча сакура, тобто японська вишня, є таким же національним духовним символом для японців, як вишня для українців. Цікавий збіг…
І ще. Яблуко у нашій традиції – символ зваби та гріхопадіння. А вишня — вона вишня, себто надземна, небесна, духовна тобто. Тому у Чехова й сад вишневий, а не яблуневий.
Акутагава творив японською, тому що мешкав у японській імперії. А от Беккет і Джойс користувалися англійською — мовою своєї імперії. Але це не заважає їм обом і досі вважатися великими ірландцями. А теж англомовним — Роберту Стівенсону та Вальтеру Скотту — бути великими шотландцями.
Тож і Чехова, відомого своєю закоханістю в українські краєвиди, варто рахувати українським письменником. Ви можете цього не робити – і тоді у вашому житті не буде Чехова. А у нашому буде. І Чехов, і Гоголь і всі інші талановиті українці, яких ми згадували вище.
І тут ми переходимо до висновку.
Український погляд на минуле
Від спільної історії нікуди подінешся. Ні у якому разі від неї не можна відмовлятися. Просто треба дивитися на видатних особистостей минулого не імперським, а українським поглядом. І тоді виявиться, що це власне була історія України та українців, у яких постійно плуталися в ногах інші мешканці спільної держави.
Ще про українську складову історії імперії у нарисі: Олександр Пушкін та полковий устрій України.
(6 голос, оценка: 5,00 из 5)
Загрузка...
комментарии