Ділан Томас. Коли сутінки більше не замкнуться ( When Once the Twilight Locks No Longer)

Dylan_Thomas

Дилан Томас

Коли сутінки більше не замкнуться
(версія перекладу №1)

Коли одного разу сутінки,
накручені на довгого хробака
мого пальця,
більше не замкнулися
і не захистили море,
що вирувало
навколо мого кулака,
вуста часу, котрий гряде,
увібрали, як губка,
молочну кислоту
кожного стрижня.
І насухо висмоктали
води грудей.

Коли галактичне море
було засмоктано
до останньої краплі у мулі,
до сухого та вільного дна,
я послав своє творіння
на розвідку земної кулі.
Вона,
сама  з волосся та кісток,
пришита до мене нервами та мозком,
як до неба гора,
приточила глек моєї суті
моєму витворові
до ребра.

Я мав запал,
щоб надихнути її серце.
Він був свободою її
та охоронцем.
І серце вибухнуло
порохом у світло.
І стався невеличкий шабаш
за участю землі,
котра з’єдналася із сонцем,
Та тільки-но зірки,
що набували форми,
в його очах намалювали
етерні соломинки-мари,
мій витвір уві сні
втопив батьківські чари.

Весь плин броньований,
І домовин домівки…
Живий іще рудоволосий рак.
Та очі, сховані під катарактою,
вже познімали плівки
І з радощів, що врешті
відступила сліпота
деякі мертві розтиснули
свої щелепи,
і мішки з кров’ю
випустили своїх мух.
Він знав напам’ять
смертний шлях Христа.

Сон керує припливами часу:
то насолоді вклониться,
то горю.
Сухий Саргас гробниці
віддає своїх мертвих
такому живому
морю.

І сон мовчить над ліжками
і тишу колисає
неозвучена краса,
там, де кормом риб
нагодовані тіні,
немов у перископи,
вдивляються крізь квіти
в небеса.
Коли одного разу гвинти сутінків
було закручено
і материнське молоко
стало твердим, як пісок,
прийшла пора зробити
наступний крок
І я відправив посланця
до світла;
Але хитрістю чи випадково
він потрапив у сон –
бо не сплять лише душі.
І щоб позбавити мене
рідини в його серці.
він вигадав форму туші.

Прокинься до сонця,
трудар  у ранковому місті –
воно твоє!
Залиш підлесника дрімати,
там, де він є.
Паркани світла впали
з космічної висоти
Усі, крім найжвавіших вершників,
кинуті
І на деревах висять світи.

***

Коли сутінки більше не замкнуться
(версія перекладу №2)

Де сутінки усіх пропорцій,
по суті замкнуті у пальці,
мов звивини у тілі хробака,
там хроносу безгуба губка
безмежжя всмоктує, мов крапка
і п’є себе із витоків ріка.

Вже крайню всмоктано краплину.
І дном сухого океану
мій витвір йде на вивідки землі,
що нерви й плоть дратує святом
й просунутим між ребер дротом
єднає нас, як тло з тим, що на тлі.

Я був її запалом серця —
наш вибух втішив відьму Сонця!
І зорі, що дозріли до взірця,
солому снів стелили в очі,
де мавпи мрій, кокоси наче,
збивали чари з магії творця

Потік броньований все ближче.
Рак вже рудий, але живий ще.
Полуда падає і деякі мерці
всміхаються крізь хащі щелеп.
Вони б і кров’ю пригощали б
та мухи у розп’ятих на лиці…

Сон часу креслить власну мапу
в безводному Саргасі склепу,
хоч море справжнє хлюпає довкруж.
І мовчки, ніби мім на сцені,
обідом риб годує тіні.
що бачать небо в перископах руж.

Я надіслав посла до світла,
коли прийшла жага ненатла
і закрутила сутінків гвинти.
Але він був закутий в тиші
і втілений у формі туші,
щоб я не зміг душі його знайти.

Між вершників, лиш найжвавіші,
доскачуть далі рим у вірші.
Не спи, мій розум, світоч мій, світи!
Пітьма народжується в роті.
Та сутінки вже не закриті.
І стигнуть на гілках дерев світи.

(автор обох версій перекладу Ігор Касьяненко)

***

When Once the Twilight Locks No Longer

When once the twilight locks no longer
Locked in the long worm of my finger
Nor damned the sea that sped about my fist,
The mouth of time sucked, like a sponge,
The milky acid on each hinge,
And swallowed dry the waters of the breast.

When the galactic sea was sucked
And all the dry seabed unlocked,
I sent my creature scouting on the globe,
That globe itself of hair and bone
That, sewn to me by nerve and brain,
Had stringed my flask of matter to his rib.

My fuses are timed to charge his heart,
He blew like powder to the light
And held a little sabbath with the sun,
But when the stars, assuming shape,
Drew in his eyes the straws of sleep
He drowned his father’s magics in a dream.

All issue armoured, of the grave,
The redhaired cancer still alive,
The cataracted eyes that filmed their cloth;
Some dead undid their bushy jaws,
And bags of blood let out their flies;
He had by heart the Christ-cross-row of death.

Sleep navigates the tides of time;
The dry Sargasso of the tomb
Gives up its dead to such a working sea;
And sleep rolls mute above the beds
Where fishes’ food is fed the shades
Who periscope through flowers to the sky.

When once the twilight screws were turned,
And mother milk was stiff as sand,
I sent my own ambassador to light;
By trick or chance he fell asleep
And conjured up a carcass shape
To rob me of my fluids in his heart.
Awake, my sleeper, to the sun,
A worker in the morning town,
And leave the poppied pickthank where he lies;
The fences of the light are down,
All but the briskest riders thrown
And worlds hang on the trees.

***

Когда Однажды Сумерки Были Больше Не Заперты

Когда однажды сумерки были больше не заперты,
Накручены на длинный червь моего пальца,
И не защищали море, которое спешило вокруг моего кулака;
Рот времени всосал, как губка,
Молочную кислоту на каждом стержне,
И досуха высосал грудные воды.

Когда галактическое море быдо всосано,
И всё сухое дно обнажено,
Я послал моё творение разведчиком на землю;
Земля сама из волоса и кости,
Пристроченая ко мне нервами и мозгом,
Пришила колбу моей сути к ребру моего творения.

Мои взрыватели заложенные чтобы взорвать её сердце . . .
Она взорвалась как порох во свете
И провела малый шабаш с Солнцем;
Но когда звёзды, принимая форму,
Бросили в ее глаза солому сна,
Она утопила магии её отца в его мечте.

Весь поток бронированный, могильный . . .
Красноволосый рак всё еще жив,
Глаза под катарактой сняли свои пленки;
125
Некоторые мертвые отстегнули свои челюсти,
И мешки крови выпустили их мух;
Он помнил наизусть клятву Христа перед смертью.

Сон руководит приливами времени;
Сухое Саргассовое море могилы
Отдает его мертвых такому работающему морю;
И сон прокатывается немо над кроватями
Где пища рыб кормит теней
Которые перископируют через цветы к небу.

Когда однажды винты сумерек были закрученны
И грудное молоко зашуршало как песок,
Я отправил моего собственного посланника к свету;
Уловкой или шансом он был усыплен,
И заколдован в форме туши
Чтобы украсть мои воды в сердце моего отца у меня.

Проснись, о спяший, к солнцу,
Ты, что работаешь в утреннем городе,
И оставь появившуюся придирку там где она есть;
Ограды света упали,
Все, кроме самых быстрых всадников брошены,
И миры выросли на деревьях.

(автор перевода Эдуард Пергамент-Сепеда)

Читайте ще вірші Ділана Томаса тут: Ділан Томас. Вірші.

1 балл2 балла3 балла4 балла5 баллов (оценок ещё нет)
Загрузка...

Читайте ещё по теме:


Добавить комментарий

Ваш e-mail не будет опубликован.


7 + 9 =