Кавалеридзе прожил удивительную, полную противоречий и непредсказуемых поворотов жизнь, достойную романа-эпопеи. Мы приведём всего несколько фактов его биографии, и каждый из них стоит отдельной книги. Ведь это же был не обычный человек. Это был творящий, деятельный гений, вокруг которого происходило множество значимых событий.

Смешение кровей

Иван Кавалеридзе

Иван Кавалеридзе родился 1 апреля 1887 года в простой многодетной крестьянской  семье Килины Лукивны Кухаренко и Петра Васильевича Кавалеридзе на хуторе Ладанский (сегодня село Новопетрівка) Роменского района Сумской области. Его грузинский дед Васо Кхваридзе был выходцем из княжеского рода, оказавшимся в Украине после Кавказской войны. Здесь его неудобная для местных фамилия Кхваридзе, превратилась в Кавалеридзе. А вот дядя будущего гения, Сергей Мазараки, был потомком греческого рода.

Скульптурное отделение и Фёдор Шаляпин

Именно дядя обратил внимание на страсть юного Ивана к лепке и привёз его в Киев. Там, после окончания учёбы в гимназии, Иван поступил в художественное училище, учиться на скульптора. Хотя мечтал стать архитектором. Но занятия на факультете архитектуры стоили 100 рублей в год. Это было неподъёмной суммой для семьи, для которой даже в 10 раз меньшая плата на отделении скульптуры оставалась слишком высокой, чтобы Ивану не пришлось подрабатывать.

И он устроился статистом в Киевский оперный театр, где познакомился и подружился с Фёдором Шаляпиным. И даже создал его бюст. И навсегда влюбился в искусство театра.

Ленин и Аронсон

В 1909 году Иван Кавалеридзе учился в Петербуржской академии художеств. А затем в Париже, где совершенствовал мастерство в частной студии Наума Аронсона. Там он якобы в 1910 году встречался с будущим «вождём мирового пролетариата». По крайней мере, такова легенда, продолжение которой мы приведём чуть позже. В Париже Кавалеридзе также посещал мастерскую Огюста Родена и плодотворно общался с её хозяином.

Памятник княгине Ольге и другие

В 1911 году в возрасте 24 года Иван Кавалеридзе в Киеве выигрывает конкурс на лучший проект и совместно с Петром Сниткиным и архитектором Валерьяном Рыковым создаёт знаменитый памятник княгине Ольге, Апостолу Андрею, Кириллу и Мефодию на Михайловской площади. В 1919 году памятник был разрушен и восстановлен уже в 1996 году.

 Кинематограф

Ивана Кавалеридзе называют одним из родоначальников украинского исторического кино и ставят в один ряд с Довженко, Пудовкиным и Ейзенштейном.

Начав на киностудии как художник-оформитель, Иван Петрович быстро постиг секреты мастерства и снял несколько авангардных фильмов, первый из которых «Злива» был встречен восторженными похвалами.

Вот как пишет об этом в своих воспоминаниях сам Кавалеридзе:

«Советом студии картина «Ливень» была расхвалена: «…Визнати роботу т.т. Кавалеридзе та Калюжного «Злива» за видатне явище в українській кінематографії».

Комиссия ВУФКУ тоже отметила, что картина необычная: «…художнім оформленням і своєрідним підходом до розв’язання теми, є нове явище в кінематографії…». «Визнати за доцільне фільм надіслати за кордон».

Фильм послали в Англию. Вскоре московское руководство киноискусством получило ответ: «Ливень» Кавалеридзе-Калюжного кажется мне новой страницей в истории кинематографической техники. Может быть, такой же важной страницей, которая была открыта «Потемкиным» и т.д.

Морис Добб, Приват-доцент Кембриджского Университета, Член Совета УОРКЕР ФИЛЬМ СОСАЕТИ ЛОНДОН»

Ознакомившись со столь позитивным откликом, советские власти почему-то приняли решение… уничтожить все копии фильма «Злива». Сегодня о нём мы можем только читать.

Далее были уже напрямую раскритикованные властями «Прометей» и «Коліївщина» — слишком мало, мол, соцреализма. Ещё бы. «Коліївщина» снималась в разгар Голодомора и речь в ней о восстании казаков…

После чего Кавалеридзе перевели на съёмки идеологически безопасных киноопер. Там он опять же выступил как новатор, и один из первых в мире в «Наталке Полтавке» (1936) и «Запорожце за Дунаем» (1937) использовал синхронную фонограмму, когда роль играл один человек, а его арии пел другой. В «Запорожце» исполнитель главной роли артист Лесь Сердюк пел, например, голосом Ивана Козловского.

Во всей этой истории с кино уже начало проявляться отношение советских властей к Кавалеридзе. Все знали, что ему симпатизировал Сталин, равно как и то, что его считали гением за границей. Видимо поэтому маэстро не расстреляли и не сослали, как других. Даже после событий Второй Мировой войны.

Кавалеридзе в оккупации   

Начало войны Иван Кавалеридзе вместе со съёмочной группой встретил в Карпатах, где шла работа над фильмом про Олексу Довбуша. Вернулся он уже в оккупированный нацистами Киев. И принял приглашение работать в Киевской городской управе, начальником управления культуры.

Тут нужно отметить несколько моментов. Ивану Петровичу тогда было уже 54 года – не совсем тот возраст, чтобы ползком перебираться за линию фронта к своим. Да и «свои» они для него были весьма относительно, после всех-то запретов и гонений. Кроме того, власть гитлеровцев была не первой, при которой жил Кавалеридзе – царь, три украинских державы, Советы —  всё это случилось при нём и шло мимо пока он творил. К тому же и УНР, и Гетьманат Скоропадского держались как раз на немецких штыках.

И наконец, сотрудничество с немцами давало шанс помогать действительно своим. И по рассказам, он спас многих, не только деятелей культуры, но и членов еврейских семей, от Бабьего Яра.

Городская управа — это было вроде как украинское самоуправление при немецкой оккупационной власти.

Отделом образования в ней руководил доцент КПИ Иван Солодовник. Союз художников и архитекторов возглавлял профессор Федор Кричевский, Союз писателей — Олена Телига.  Всё это происходило под эгидой ОУН и кончилось плохо. Уже в 1942 году городскую управу перевели под полный контроль комендатуры, а её главу Владимира Багазия, а также Олену Телигу вместе с мужем расстреляли как украинских националистов в Бабьем Яру.

А в Харькове в то же время была замучена фашистами советская партизанка, дочь Ивана Кавалеридзе от второго брака Нина.

Кавалеридзе в городской управе, впрочем, проработал всего несколько месяцев, после чего уволился и выживал в Киеве, торгуя своими работами на рынке. Тут с ним произошла история, ставшая продолжением легенды, о которой мы упоминали выше. Вроде бы на скульптора вышел некий немецкий офицер и предложил создать бюст Гитлера, мол, раз Ленина лепили, то и фюрера сможете. На что Иван Петрович ответил, что он не сумеет вылепить Гитлера, потому что никогда его не видел. А Ленина – видел. В Париже. У Аронсона.

Кстати, есть версия, что немецкий офицер был советским контрразведчиком и Кавалеридзе просто проверяли.

Довженко и Хайдеггер

Судьба Ивана Кавалеридзе  прямо или опосредовано связана со многими  великими мира сего. В этом смысле вспоминается параллель с ещё одним гением – немецким философом Мартином Хайдеггером, который тоже некоторое время пытался сотрудничать с нацистами ради дела. Завершилось это для обоих достаточно мягкой опалой. Сказался их мировой авторитет. А в случае Кавалеридзе, видимо, ещё и личная симпатия Сталина, называвшего его «настоящим грузином, который нигде не пропадёт».

К слову, Сталин любил и другого украинского гения кино — Александра Довженко. Ну «любил» в той мере и виде, естественно, в какой вообще способен любить тиран. Так любят цветы, когда сначала ими любуются и даже поливают в естественных условиях, а потом срывают и ставят в вазу.

Мы не случайно упомянули тут Довженко. Во-первых, они с Кавалеридзе творили практически в одно время и оба были национальными украинскими художниками, а во-вторых, мы чуть ниже вспомним ещё об одной трагической и лирической рифмовке их судеб.

Сковорода, Гурченко и Хрущёв

После войны Иван Петрович был выселен из служебной квартиры и это было всё наказание от Советской власти. А ещё ему до хрущевской оттепели не давали заниматься кино. И только в 1959-м позволили снять фильм о Григории Сковороде.

Сковорода был одной из любимых исторических фигур Кавалеридзе. В 1922 году в Лохвице им был воздвигнут памятник выдающемуся украинскому философу, а затем ещё его 10 вариаций в других городах и весях. Знаменательно, что последней прижизненной работой мастера стал в 1977 году, возведенный на Контрактовой площади в Киеве, памятник Григорию Сковороде.

В 1961 году Кавалеридзе создал экранизацию жуткой в плане натурализма описания ужасов дореволюционной крестьянской действительности повести Панаса Мирного «Повія», в которой блистательно сыграла главную роль юная Людмила Гурченко.

Но радость творчества длилась недолго. В 1962 году после посещения Никитой Хрущевым выставки художников-авангардистов начались очередные гонения, которые завершилась тем, что в Сумах рьяными «исполнителями воли партии» был уничтожен конструктивистский памятник Тарасу Шевченко — один из шедевров скульптора Кавалеридзе.

Памятник Т.Г. Шевченко в Сумах. Автор И. Кавалеридзе

Интересно, что Хрущёв потом отошёл от нервов и помирился с художниками. Но памятник, сгоряча обвиненный вспыльчивым генсеком в «кавказском сепаратизме», уже было не вернуть. Сейчас на его месте стоит Тарас Шевченко в полный рост авторства Якова Красножона.

Однако получить представление о том, как выглядело творение Кавалеридзе можно и сегодня. Практически аналогичный сумскому монумент Иван Петрович возвёл в Полтаве. Он расположен в Петровском парке напротив краеведческого музея.

Завершая разговор о скульптуре, отметим, справедливости ради, что Кавалеридзе, наряду с памятниками знаменитым персонажам украинской национальной истории, не менее талантливо создавал шедевры с изображением большевистских вождей. Например, революционеру Артёму в Бахмуте. А что, ведь они же тоже были люди, двигавшие историю.

Роменский самодеятельный театр

Во времена Украинской державы гетмана Павла Скоропадского Иван Кавалеридзе работал в Ромнах Сумской области в отделе народного образования. В Ромнах, в конце октября 1918 года, он создал первый памятник Тарасу Шевченко, где Кобзарь в полный рост.

Также он преподавал рисование в местных школах и вел городской драмкружок, ставший в 1925 году базой Роменского передвижного рабоче-крестьянского театра.

Это был уникальный театр. Только представьте себе, в нём играли: звезда украинского кинематографа Степан Шкурат («Митька помирает, ухи просит» – помните в фильме «Чапаев»?), Василий Яременко (будущий народный артист СССР),  бывшая тогда уже в летах прима украинской театральной сцены Анна Затыркевич-Карпинская …

Не удивительно, что театр стал центром культурной жизни Ромен. Вокруг него объединились художники, музыканты — вся тогдашняя творческая общественность города.

Самодеятельный театр под управлением Кавалеридзе имел такой успех, что его даже приглашали на гастроли. И билеты на их спектакли было не достать. Репертуар основывался на украинской классике.

Ромны – не просто так провинциальный город. Вот пара имён выходцев оттуда — Исаак Шварц, Абрам Иоффе… И всё же это было феноменально…

Награды и женщины. Начало

В 1968 году Ивану Петровичу было присвоено звание Народного артиста УССР. Ему уже перевалило за 80. Далее были сценарии, ещё памятники, мемуары, президиумы и почётная старость.

И обожание женщин. Кавалеридзе умел по-грузински галантно обходиться с дамами и до последних дней имел у них большой успех.

А вот с женами ему сначала не очень везло. Первая супруга – роменская мещанка Виктория бросила начинающего скульптора и ушла к бухгалтеру. С двумя детьми, между прочим. Вторая – тоже роменчанка, актриса Нина Калиновская после несчастного случая практически перестала выходить из дома.

Почти мистическая связь

Отношения Ивана Кавалеридзе с Ниной Калиновской удивительно и странно похожи на отношения его коллеги и во многом творческого соперника Александра Довженко с его первой женой Варварой Крыловой-Довженко. Там тоже была страстная любовь, а потом травма ноги – как и у Нины – и пожизненная инвалидность. И обе они по своей инициативе ушли от звёздных мужей и, любя до конца жизни, жертвенно отпустили их к другим женщинам. Хорошим женщинам, надо сказать. Юлия Солнцева оказалась не только конгениальной Довженко в творческом плане, но и сумела стать ему другом и опорой. Настоящую подругу и любовь встретил и Иван Кавалеридзе. Но не сразу.

Награды и женщины. Продолжение

Вначале, на съёмках в Одессе в его жизнь вошла ещё одна актриса — Валентина Равинская. Развода с Ниной не было, он случился только в 1959 году, но с Равинской был открытый и бурный роман, завершившийся водевилем. Валентина внезапно, прям как та Золушка Брошкина, объявила об уходе к новому любовнику – полковнику, который купил ей туфельки. На том и расстались.

Последней любовью Кавалеридзе стала певица хора Надежда Капельгородская, с которой они встретились в 1933 году на съёмках «Колиївщини». Она ушла к Ивану от мужа и детей. Это была идеальная женская любовь – она стала ему и музой, и другом, и секретарём. Надежда дружила с Ниной и та даже сама инициировала развод с Кавалеридзе в 1959 году для того, чтобы Надежда официально вышла за Ивана замуж и ей осталась квартира. Это было тогда, когда всем показалось, что Кавалеридзе смертельно заболел. Но они его выходили. Вдвоём. Надежда и Нина. Ибо нет лучшего лекарства и большей награды для мужчины, чем женская забота и ласка.

Иван Кавалеридзе

Говоря о материальных наградах, стоит упомянуть орден Красной Звезды, который Кавалеридзе получил в 1935 году. Напомним, что Орден Красной Звезды учреждён для награждения за большие заслуги в деле обороны СССР как в военное, так и в мирное время. Каким образом Иван Кавалеридзе – человек абсолютно мирной профессии удостоился боевой регалии – одна из многих загадок его биографии. Однако орденом этим Иван Петрович гордился и в титрах к своим кинооперам писал «Постановка режиссёра-орденоносца Ивана Кавелеридзе».

Ушёл он из этого мира 3 декабря 1978 года. Но и это ещё было не всё. В 1997 году в Киеве возле Золотых ворот по его проекту поставили монумент Ярославу Мудрому. А с 1993 года на Андреевском спуске открыт для посетителей музей-мастерская И.П. Кавалеридзе.

Эпилог

Подводя итог, скажем, что Иван Кавалеридзе был гением мирового масштаба, который оказался не в той стране и не в то время. А может и не на той планете, потому что, несмотря на своё грузинское происхождение, он был  украинским художником. А в Украине творцам, всегда было непросто. Особенно тем, кто не играл в подковёрные игры, не прогибался под текущие идеологические правды и не гнулся перед властями. А Кавалеридзе был именно таким.

За розповідями сучасників володіла магнетичною енергетикою та майже гіпнотичним даром впливу на глядачів. Мала шалений успіх у публіки, хоча здебільшого грала ролі формально другого плану. То були часи, коли всі актори мали амплуа. Затиркевич-Карпинська вважалася «акторкою на ролі жартівливих молодиць і сварливих бабів». Однаково успішно та переконливо перевтілювалася в комедійних персонажів, за що прозивалася «радісної актрисою», та у негативних, точніше, складних за характером, як наприклад Ганна — мати Гната з п’єси Карпенко-Карого «Безталанна». Зачаровувала публіку виконанням українських народних пісень.

Ганна Затиркевич-Карпинська

Після Театру корифеїв служила в Театрі Миколи Садовського та в Державному народному театрі під орудою Панаса Саксаганського. Загалом зіграла близько 130 різноманітних ролей.

Тло та оточення

Коли розповідаєш історії життя видатних митців (а Затиркевич-Карпинська саме з цієї когорти), варто пам’ятати, що зірки небесні не сяють окремо. Зазвичай вони об’єднуються в ту саму казкову сутність над головою, що поруч з моральним законом наповнювала священним трепетом душу вельмишановного Іммануїла Канта. А по-друге, зірками  — себто таємничими вогниками магічної вабливої краси вони стають лише на тлі нічного неба.

Стосовно зірок мистецтва ситуація тотожна. Задля розуміння їхніх вчинків, звитяг та досягнень важливо тримати у свідомості загальне тло відповідної епохи та професійне оточення митця.

Тому поруч з бібліографічними відомостями ми вважаємо за необхідне включити у розповідь стислий опис історичного часу та людського простору, частиною яких була зірка театральної сцени Ганна Затиркевич-Карпинська.

Український Ренесанс ХІХ століття

З початку ХІХ століття, після виходу «Енеїди» Котляревського розпочався український Ренесанс. Ідеться саме про Відродження, бо до горезвісного Переяславського об’єднання з московитами в Україні панувала доба розквіту барокової поезії. Детальніше про це в нарисі: Борис Грінченко. Життєпис у вигляді ліричних відступів

А потім вийшов указ Петра Першого від 1709 року про заборону друкарства українською мовою і подальші дії, котрі привели до того, що у кінці XVIII століття навіть Сковорода, котрий вочевидь відчував себе українським філософом, писав поезії та трактати російським суржиком.

Втім, після «Енеїди» багато що змінилося. З’явилися українські письменники, драматурги, композитори, діячі театру.

• 1834 року вийшла друком перша українська повість «Маруся» Григорія Квітки-Основ’яненка.

• У 1838 році Євген Гребінка видав збірку ліричних поезій та байок «Малоросійські приказки».

• 1840-го світ побачило перше видання «Кобзаря» Тараса Шевченка.

•1844 року Пантелеймоном Кулішем було створено перший український історичний роман «Чорна рада», котрий вдалося надрукувати лише у 1857-му.м

• 1863 року відбулася прем’єра першої україномовної опери «Запорожець за Дунаєм» на музику та лібрето Семена Гулака-Артемовського.

• У 1882-му Марком Кропивницьким було засновано перший професійний український театр — Театр корифеїв в Єлисаветграді (нині Кропивницький).

«Корифей» у перекладі з еллінського — «той, хто стоїть на вершині». Дійсно, акторський та режисерський склад театру абсолютно відповідав назві, яка, до речі, виникла не всередині театру. Так його охрестила публіка.

Саме з Театром корифеїв пов’язані імена зоряної плеяди перших українських акторок.

Жінки та творчість

Протягом тривалого часу вважалося, що справа жінок – надихати, тобто бути прекрасними дамами для лицарів та музами для митців. Але жінка – істота допитлива, це ще з часів Єви відомо. З розвитком цивілізації представниці чарівної статі почали поступову, але невпинну інтервенцію на територію у минулому виключно чоловічої діяльності. В тому числі і в мистецтві.

В Україні до того ж жінки взагалі особливі – розумні, сміливі та ініціативні, бо саме на них залишали господарство чоловіки, коли відправлялися у козачі мандри.

Тож як тільки українська культура почала входити в тренд, на її теренах з’явилися і талановиті творчі жінки: Ганна Барвінок (1828 р.н.), Олена Пчілка (1849 р.н), Марко Вовчок (1849 р.н.), Наталія Кобринська (1851 р.н), Ольга Кобилянська (1863 р.н), Дніпрова Чайка (1861 р.н) — це тільки літераторки.

А ще була композиторка — випускниця Варшавської консерваторії Людмила Александрова, авторка всесвітньовідомого  романсу «Дивлюсь я на небо» на вірші Михайла Петренка. На жаль, нам достеменно невідома дата її народження, але це вочевидь не пізніше 1850-го року.

Згадаємо також просвітительку Христину Алчевську (1841 р.н), засновницю Харківської  жіночої недільної  школи, єдиної на всю імперію, що мала власне приміщення, збудоване на кошти Алчевських.

І перейдемо до акторок.

Перші жінки українського театру

Усі вони грали в Театрі корифеїв. Але потрапили до нього різними шляхами.

Софія Тоболевич

Софія Тобілевич (1860-1953) до шлюбу з Іваном Тобілевичем (він же – Іван Карпенко-Карий) звалася Зосею Дитковською, вийшла із збіднілого польського шляхетського роду, сама здобула освіту, самостійно заробляла собі на життя, була хористкою в колективах Миколи Лисенка та Михайла Старицького (автора вірша «Вигук» на який написано романс «Ніч яка  місячна») і вже професійною акторкою познайомилася зі своїм чоловіком. Іван, зрозуміло  прийняв її та покохав саме такою, якою вона була.

Ганна  Борисоглібська

 Ганна Борисоглібська (1867/8-1939) — білоруска за походженням. З дитинства жила в Україні, починала з аматорських вистав, учителювала на Харківщині, а потім отримала запрошення від Марка Кропівницького, після чого назавжди пов’язала життя з професійним театром. Чоловік Ганни Борисоглібської – теж актор, а ще і лікар Гнат Рокитянський, зважаючи на все, цілком позитивно ставився до професійних занять дружини.

Марія Садовська-Барілотті

Марія Садовська-Барілотті  (1855-1891) — оперна співачка (сопрано) та акторка. Дружина оперного тенора Дениса Мови. Сестра Івана Карпенко-Карого, Миколи Садовського та Панаса Саксаганського. Блискучий талант у сукупності з відповідним родинним оточенням не залишали інших варіантів життєвої путі, окрім шляху на професійну сцену. Частина прізвища Барілотті у пані Марії є спадщиною від першого шлюбу та недовгого перебування у статусі італійської синьйори.

Марія Занковецька

Марія Занковецька (1854-1934) — вважається примою українського театру. На відміну від своїх колежанок, задля вибору на користь акторської стезі була вимушена у 34-річному віці розлучитися з чоловіком, підполковником у відставці Олексієм Хлистовим. Далі і до останніх хвилин земного шляху акторки її головним коханням був театр.

І нарешті Ганна Затиркевич-Карпинська (1856-1921) — видатна акторка, співачка, одна з перлин трупи Театру корифеїв. Як і її подруга Занковецька заради сцени розірвала шлюб з першим чоловіком.

Ганна Ковтуненко-Прилуцька-Затиркевич-Карпинська-Кольцова

Ганна Ковтуненко (дівоче прізвище) народилася в селі Срібне Прилуцького повіту. Дебютувала на професійній сцені під псевдонімом, пов’язаним з місцем народження — Ганна Прилуцька.

Десять років виховувалася у Київському інституті шляхетних дівчат. Саме там театр став її пристрастю. Мала гарний голос, мріяла про вступ до консерваторії. Але батьки вирішили інакше і в 18 років видали дівчину заміж за поміщика Дмитра Затиркевича, що був на 20 років старший.

Чоловік досить індиферентно ставився до участі юної дружини у численних аматорських виставах, але став дибки, коли Ганна вирішила присвятити себе професійному театру. Справа завершилася розривом шлюбу.

Наступний обранець Ганни — лікар Карпинський у 1900 році брав її вже як знану акторку. У знак вдячності Ганна Затиркевич додала до свого прізвища другу частину – Карпинська. Власне чоловік був із роду Карпинських-Кольцових, але потрійне прізвище – це мабуть було б занадто навіть для театральної зірки.

Місто Ромни, або Крижова дорога долі

У кожного з нас траплялися ситуації, коли мойра виводить на крижову дорогу і людина, опинившись на перехресті, обирає шлях, котрий далі веде її у напрямку визначеному долею.

Таким перехрестям екзистенціального вибору стало для Ганни Затиркевич–Карпинської місто Ромни, що на Сумщині.

1882 року 26-річна заміжня пані Ганна Затиркевич у Ромнах зіграла матір головного героя —  Одарку в аматорській виставі по п’єсі Квітки-Основ’яненка «Сватання на Гончарівці». Давно і безумовно закохана в театр Ганна після вистави отримала овації та захоплені відгуки глядачів, що остаточно обумовило її вибір на користь професійної театральної сцени.

Після першої вистави моя здушена любов до театру прорвалася,

– згадувала Затиркевич-Карпинська.

Чоловік (як ми вже зазначали) був проти і тоді Ганна, кажуть, застосувала свій магічний дар впливу на людей і так налякала законного, що той відпустив її назавжди. Невдовзі Ганна вже була у складі трупи Марка Кропивницького, котрого завжди шанувала як режисера, що навчив її професійній акторській майстерності. Сам Кропивницький скромно рахував себе у даному випадку лише кимось на кшталт ювеліра, у руки якого потрапив дорогоцінний камінь, що не потребував нічого окрім невеличкої тактовної обробки, яка підкреслить його і без того феноменальний природний блиск.

Повернення у Ромни

Другий раз Ганна Петрівна Затиркевич-Карпинська опинилася у Ромнах вже після революції у 1920 році. У той час колишні актори з трупи Миколи Садовського організували в Ромнах професійний театр, а Ганна Затиркевич–Карпинська після хвороби та негараздів революційного лихоліття перебувала в творчій відпустці у своєму домі в селі Блотниці на Черніговщині. За відгуками людей, що були вхожі до пані Ганни її дім виглядав як прихисток справжнього естета: картини, вишивки, килими, японський посуд. І квіти навколо.

Ганна Затиркевич-Карпинська

Отримавши від друзів запрошення долучитися до нового проєкту, Ганна Петрівна із ентузіазмом відгукнулася і майже рік активно працювала в роменському театрі. Грала, навчала молодь акторській майстерності, читала просвітницькі лекції. Та невдовзі її життєвий шлях обірвався.

The Show Must Go On

Поховали Ганну Затиркевич-Карпинську в Ромнах, у місті, де одного разу вже кардинально змінилося її життя. І ось друга зміна — юдолі земної на райські кущі. Безумовно райські, бо окремим сюжетом у спогадах про пані Ганну проходить тема її великого та щедрого серця. Поруч з непересічним акторським даром Бог дав їй ще й не менший талант людяності. Актриса мала власну доньку, але крім того матеріально допомагала сиротам, підтримувала сім’ї молодих акторів, полюбляла пригощати та дарувати.

Ганна Затиркевич-Карпинська зійшла на небеса 1921-го року. А за деякий час (1925-го) в місті її останньої гастролі з’явився новий театр, що взяв на себе відповідальну честь носити ім’я видатної української актриси. Головним режисером нового театру став «майбутній український Мікеланджело» Іван Кавалерідзе.

P.S. Даний матеріал написаний у рамках презентації лауреатів арт-медіа проекту «Культурний острів», метою та змістом якого є популяризація яскравих творчих персоналій, тим чи іншим чином пов’язаних із Сумщиною.

Ще про історію української культури  у нарисі Олександр Потебня — людина, яка зрозуміла мову. 

До него синонимический ряд к слову «актёр» составляли: «шут», «лицедей», «комедиант», «скоморох»…  А после Щепкина актёр стал художником и творцом духовных ценностей наравне с музыкантом, живописцем и литератором.

Михаил Щепкин в роли Репейкина в водевиле А.И.Писарева «Хлопотун, или Дело мастера боится» 1826 год

Вот один из знаменитых щепкинских афоризмов:

«Театр для актера – храм. Это его святилище! Твоя жизнь, твоя честь – все принадлежит бесповоротно сцене, которой ты отдал себя. Твоя судьба зависит от этих подмостков. Относись с уважением к этому храму и заставь уважать его других, священнодействуй или убирайся вон».

Михаил Щепкин родился в 1788 году и ушёл с подмостков земных театров в 1863-м. Мы не видели великого актёра на сцене и можем судить о его театральных достижениях и роли в искусстве только по отзывам современников.

Зато мы видели как «священнодействуют» выпускники «Щепки» — Высшего театрального училища имени Щепкина: Олег Даль, Рина Зеленая, Юрий Соломин, Станислав Любшин, Инна Чурикова, Олег Меньшиков…

Краткая история театра в Российской империи

Первым отечественным драматургом и режиссёром Руси считается Симеон Полоцкий. Он родился в 1629 году, через 13 лет после того, как завершил свой жизненный путь бессмертный Шекспир. Полоцкий был выходцем из украино-белорусской части Великого княжества Литовского, которое испытывало западноевропейское культурное влияние гораздо сильнее, чем, на тот момент, дремучая Московия.

Тогдашний самодержец Всея Руси Алексей Михайлович в душе был большим шалуном, идею театра принял и сам с удовольствием посещал спектакли. Правда, на всякий случай после завершения просмотра зрители отправлялись в баню, дабы смыть возможные грехи. А женщинам вообще можно было только подсматривать за действом через щёлочку.

По примеру царя театры стали заводить у себя дома бояре, а когда в Европе проведали о новой российской забаве, в края «медведей и балалаек» хлынули на гастроли западные антрепризы.

Первый стационарный театр в Российской империи возник только в 1750 году в Ярославле. Его создатель — купец, актёр и режиссёр Фёдор Волков. В 1752 году императрица Елизавета Петровна перевела труппу Волкова в Петербург.

30 августа 1756 года был основан «Русский для представления трагедий и комедий театр» под руководством драматурга Александра Сумарокова. С него началось создание системы Императорских театров России. Тогда же Высочайшим повелением Фёдор Волков был назначен «первым русским актёром».

В оперных театрах елизаветинских времён певали знаменитейшие Максим Березовский и Дмитрий Бортнянский, выходцы из города Глухова, где в 1751 году при дворе последнего Гетмана Всея Малой Руси Кирилла Разумовского возник первый в Украине театр.

Затем открылось несколько стационарных театров: в Харькове (1789), Киеве и Одессе (1803) и Полтаве (1810). В Харькове и Полтаве впервые взошла звезда ещё крепостного актёра Михаила Щепкина.

В 20-е годы XIX века в Москве появились Большой (для оперы и балета) и Малый (для драматических постановок) театры. Одной из главных звёзд Малого театра, вместе с блестящим Павлом Мочаловым, стал Михаил Щепкин.

Князь Репнин-Волконский

Говоря о судьбе Михаила Щепкина, нельзя пройти мимо князя Николая Репнина. В период с 1816-го по 1834-й годы князь был губернатором Малороссийской губернии, в которую включались территории нынешней Слобожанщины.

Генерал, герой наполеоновских войн, в авангарде русской армии в 1813 году вошедший в Берлин (и тогда входили), князь Репнин много сделал для культурного развития вверенного ему края. В частности, в Полтаве был организован кадетский корпус и — при особом попечительстве супруги губернатора — институт благородных девиц.

Женат генерал-губернатор был на Варваре Алексеевне Разумовской — внучке Кирилла Разумовского и наследнице огромного состояния. Среди их многочисленных детей отметим Варвару Репнину-Волконскую, которая была влюблена в Тараса Шевченко и активно хлопотала о его освобождении. Шевченко дружил с Репниными и бывал у них в гостях.

Варвара Николаевна Репнина-Волконская

В 1818 году князь увидел спектакль Полтавского вольного театра, где блистал крепостной актёр Михаил Щепкин. Тогда же у сановитого чиновника возникла идея выкупить Щепкина из крепостной зависимости. Для сбора средств было организовано театральное представление и «сам», при всех регалиях, ходил собирать деньги (по другим сведениями это делал брат губернатора, будущий декабрист Сергей Волконский, тоже генерал).  В любом случае генералу было сложно отказать.

Но собранной суммы всё равно не хватило. Требовалось 10000 рублей, а собрали чуть больше 70000. Недостающие средства инициатор выкупа добавил из личных. Надо сказать, что, судя по финансовому отчёту, не все участники сборов поступали сознательно, некоторые пытались передать вместо реальных денег расписки на безнадёжные карточные долги.

В результате благотворительной акции Щепкин стал… крепостным князя  Репнина. «Отпускная» оказалась «купчей», а свободу актёр получил только в ноябре 1821 года. И то лишь для себя, жены и двух дочерей. За остальных четверых детей и мать (отец уже умер) князь-благодетель просил по 1000 рублей.

Официальной причиной столь долгой задержки с освобождением Щепкина считается нежелание Николая Репнина расставаться с полюбившимся актёром – главной звездой Полтавского вольного театра, опекуном которого был князь.

В марте 1822 года Щепкин играл в спектакле «Опыт искусства» на Ильинской ярмарке в Ромнах, городе славных театральных и музыкальных традиций, подарившем миру такие имена, как Иван Кавалеридзе, Исаак Шварц и Степан Шкурат. Там игру актёра увидел Василий Иванович Головин, драматург и чиновник Конторы Имперских театров. Его восторженный отзыв в итоге определил приглашение Щепкина на работу в Москву. Впереди был Малый театр и всероссийская слава.

Удачное вложение капитала

Изначально хозяином крепостного Михаила Щепкина был граф Волкенштейн. Обратив внимание на недюжинные способности малолетнего Михаила, граф обеспечил ему прекрасное по тем временам образование. В гимназии крепостной по закону учиться не мог, но народное училище окончил. После чего граф некоторое время подержал Мишу в лакеях, а потом милостиво отпустил актёрствовать сначала в Курск, а потом в Харьков и Полтаву. И, в конце концов, заработал на этом предприятии 10 000 рублей.

В те времена, обычные крепостные шли от 40 рублей, если оптом, до 400  в розницу. Умельцы вроде поваров или парикмахеров стоили до 1000. Больше всего, как и сегодня, ценились мужики, склонные к торговле. За такого и 25 000 могли дать. А великий актёр пошёл за 10 000…  Причём некоторые источники утверждают, что в процессе торга с князем граф снизил цену до 8 000 рублей.

Кстати, Тараса Шевченко выкупили у помещика Энгельгардта всего за 2500 рублей. Ой, продешевил помещик…

Личные драматурги  Щепкина

Михаил Щепкин начинал в период, когда кроме Сумарокова и Шаховского были уже Фонвизин, Грибоедов, но ещё не ставили Островского, не говоря уже про Чехова.

Щепкин не только «пробил» к постановке острое грибоедовское «Горе от ума», но и прославился исполнением роли барина Фамусова.

Михаил Щепкин в роли Фамусова

«Нет маленьких ролей, есть маленькие актёры», — говаривал Михаил Сергеевич и, если надо, брался даже за женские роли, как например Еремеевна в «Недоросле» Фонвизина. И всё же огромному таланту Щепкина было тесно в часто лубочных пьесах того времени.

Поэтому драматурги специально для него писали роли. Началось ещё в Полтаве, где театром руководил Иван Котляревский, создавший для Щепкина знаменитых персонажей: Макогоненко в «Наталке-Полтавке» и Михайла Чупруна в спектакле «Москаль-чарівник». Щепкин играл эти роли до последних дней на украинском, чем немало способствовал популяризации мовы в имперских столицах и провинциях.

Уже в Москве Иван Тургеньев написал для Щепкина Кузовкина в «Нахлебнике» и Мошкина в «Холостяке». Виссарион Белинский создал пьесу «Пятидесятилетний дядюшка, или Странная болезнь». Для великого актёра занимались переводами иностранных пьес историк Тимофей Грановский и философ-революционер Александр Герцен.

Николай Васильевич Гоголь письменно просил Михаила Семёновича сыграть городничего Антона Антоновича Сквозник–Дмухановского в «Ревизоре», где Щепкин выступал и в качестве режиссёра. К слову, Гоголь был последним, о ком вспомнил  уже смертельно больной Щепкин перед уходом в мир иной…

В целом, процесс был взаимно полезным. После образов, созданных Щепкиным, в драматургии стало появляться всё больше «персонажей с психологией», а для сценического воплощения их понадобился совсем другой уровень актёрского мастерства.

Внешность

Рассказывают, что однажды будущая Народная артистка РСФСР и Герой Социалистического Труда, а тогда ещё совсем юная ученица Щепкина Гликерия Федотова после завершения спектакля вбежала за кулисы под овацию зала и увидела там своего мэтра-учителя, который сказал: «Слышишь, как тебе хлопают? Иди, раскланивайся. А знаешь, почему тебе аплодируют? Потому что у тебя мордашечка хорошая. А если бы я так сыграл, меня бы побили».

Михаил Щепкин не был писаным красавцем. Рост ниже среднего, плотный —  описание вроде как у Калягина или Леонова – великих мастеров сцены. Но в театре главное — энергетика актёра, уникальная грация движений, притягательность личности и правдивость создаваемого образа. И тут Михаил Семёнович был на коне. Его талант и харизма влекли к нему не только публику, но и весь цвет тогдашнего светского общества.

Семья

В отличие от беспутного в личной жизни Павла Молчанова, Михаил Щепкин был примерным семьянином, имел единственный брак с изрядным количеством детей и внуков. Супруга актёра, турчанка по происхождению, воспитанница супруги грузинского князя Салагова (Сологошвили), Елена Дмитриевна, выходила за крепостного Щепкина замуж в статусе вольной. То есть по любви. Кроме семьи, в доме хлебосольного Щепкина обитали многочисленные приживалки и престарелые актёры.

Супруги Михаил Семёнович и Елена Дмитриевна Щепкины

Круг общения

Кроме уже названых литераторов, Щепкин дружил с Пушкиным, который за два месяца до своей фатальной дуэли буквально заставил Михаила Семёновича сесть за воспоминания. «Записки актёра Щепкина» стали настольной книгой многих поколений театральных деятелей. Название придумал сам Пушкин. Кстати, задиристый Александр Сергеевич однажды пытался вызвать на поединок и освободителя Щепкина князя Репнина, но Их Сиятельство вежливо угомонил солнце русской поэзии.

Несмотря на возрастную разницу в 26 лет Щепкин был большим приятелем Тараса Шевченко. Оба вышли из крепостных и поднялись до славных высот в творчестве, оба числили себя поклонниками таланта друг друга. Будучи проездом в Москве, поэт останавливался в доме актёра, Щепкин великолепно декламировал думы из «Кобзаря», а Шевченко посвятил Михаилу Семёновичу стихи «Пустка» и «Чигирин».

В целом, московский дом Щепкина слыл местом, где почитали за честь быть принятыми лучшие представители тогдашнего бомонда.

Михаил Щепкин в Сумах

Михаил Щепкин родился в Белгородском крае. И естественно, что его имя сегодня носит областной драматический театр в Белгороде. Но не только.

1 января 1939 года в Украине возникла новая область – Сумская. На северо-востоке она граничит с Белгородской. Кроме областного центра и ряда других городов, в Сумскую область вошли уже упомянутые выше Ромны и Глухов.

Но какой областной центр без своего театра? И тогда партией было принято решение перевести в Сумы музыкально–драматический театр из города Лубны соседней Полтавской области.

Театр в первые годы разместился в здании театра Корепанова. Был в Сумах такой антрепренер и предприниматель Дмитрий Митрофанович Корепанов, который в 1906 году изыскал финансирование и воздвиг шикарное театральное здание с поворачивающейся сценой, механически управляемым наклонным полом, прекрасной акустикой и чудным летним садом для фланирования пар в антракте. Зрительный зал вмещал до 500 человек. Целью было приглашать в Сумы столичных и зарубежных артистов и создать публике соответствующие условия, а не  «отмыть средства», поэтому театральное помещение получилось отменным.

В него–то и заселился новый сумской театр. Его главный режиссер Домиан Иванович Козачковский после переезда предложил присвоить театру имя Щепкина.

Михаил Семёнович Щепкин при жизни бывал в Сумах. Но гораздо большее значение для культурной жизни города он оказал после появления театра его имени.

Теперь каждый раз, когда там ставится новый спектакль, звучит имя великого актёра. Театр в 1980 году переехал в более вместительное здание, со временем стал академическим и Национальным, в нём творила плеяда блестящих актёров. В наши дни театр проживает один из творческих подъёмов.

А рядом с театром на постаменте возвышается  скульптура его небесного покровителя Михаила Семёновича Щепкина.

Памятник М.С.Щепкину в Сумах

P.S. Данный материал написан в рамках презентации лауреатов арт-медиа проекта «Культурный остров», целью и смыслом которого является популяризация ярких творческих персоналий, тем или иным образом связанных с Сумщиной.

Читайте о других творческих знаменитостях, связанных с Сумщиной, в разделе Культурный остров.

«Тіні забутих предків» Вистава театру ім. Щепкіна

Виставу в жанрі пластичної драми придумав та поставив Дмитро Некрасов.

Першоджерело

«Тіні забутих предків» у своєму первозданному літературному вигляді є однією з вершин української прози. Коцюбинському у цій повісті вдалося передати саму суть українського народного духу, де християнство перемішане з язичницькими повір’ями, світ потойбічний існує поруч з реальним, а містика є невіддільною частиною побуту.
Твір отримав широковідоме сценічне втілення у фільмі Сергія Параджанова (1965). Зокрема там, поруч з іншою гуцульською екзотикою, чи не вперше засобами кіно показаний старовинний поховальний ритуал «грушка», коли померлого проводжають у засвіти з веселощами та танцями. То були часи, коли люди вмирали від хвороб та важкої праці набагато частіше, ніж зараз тому і ставлення до смерті у них було трохи інше, особливо якщо взяти до уваги віру у близьку присутність потойбічного світу.
Ще було багато сценічних постановок у різноманітних театральних жанрах та версіях. І це зрозуміло, бо у повісті, окрім власне містики, присутні ще й дві історії кохання, яке є хлібом та сіллю будь-якої творчості.
Перша — любов Івана та Марічки, що почалася ще з дитячих років і завжди була світлою та чистою, але завершилася не тільки трагедією втрати коханої, але й переходом Івана на бік темних сил, коли він, вже майже божевільний, у кінці розповіді рятує мавку – злого духа, що прийняв образ Марічки, від чугайстира – доброго демона, котрий полює на мавок.

А ще у повісті присутня історія кохання мольфара Юри та Палаґни, котра «була з багацького роду, добра ґаздиня, що звикла шість день на тиждень робити і тільки в свято одпочивала…” До цієї жінки можна по-різному ставитися, але направду вона просто хотіла звичайного жіночого щастя, якого їй не дав Іван, та яке вона натомість сповна отримала, коли випадково закохала у себе нібито не дуже доброго чаклуна Юру.

Ще про про еманації твору Коцюбинського читайте тут — «Тіні забутих предків»: від британських відьом до гуцульських мольфарів

Сцена з вистави театру ім. Щепкіна «Тіні забутих предків»

Пластична драма в Щепкіна

Вистава щепкінців — це одна суцільна метафора-алюзія на тему твору Коцюбинського. А метафору кожен глядач бачить власною уявою. Нам здалося, що головним завданням режисера було показати нерозривність загробного та тутешнього світу. За головними персонажами буквально слід у слід ходять якісь інші, тіньові сутності, ба більше, не тільки ходять, а й направляють рухи героїв, ніби керуючи їхніми вчинками, іноді навіть проти їхнього бажання.
На сцені майже постійно присутня масштабна масовка, що складається з «духів та тіней забутих предків», фольклорних співів, містичних ритмів, та живих персонажів –односелеців головних героїв. Щоб все це організувати на посаду хореографа вистави було запрошено з самого Києва головного балетмейстера Київського національного академічного драматичного театру ім. І. Франка Ольгу Семьошкіну.
Щодо ліричних сюжетних ліній то, вони проведені ледь помітним пунктиром, тобто режисер (навмисно здається) навіть не давав шансів головним героям якось продемонструвати свої індивідуальні акторські здібності, пробудити емоції глядачів, закликати їх до спільного переживання подій та змусити пролити ту сльозу щирих почуттів, за якою багато хто з нас (окрім естетів чистої води) і відвідує театр. Хоча у ролях Марічки та Палаґни у виставі зайняті акторки з великим діапазоном драматичних можливостей, яких люблять і на яких «ходять у Сумах».
Натомість ми побачили яскраве різнобарвне видовище, що хвилинами нагадувало китайські карнавали і невпинний гармонійний рух світової, неподільної на живе та мертве, стихії у виконанні тієї самої масовки, яка власне і стала у підсумку головною діючою особою вистави.
Окремо сподобався момент, коли актори масовки під час похорон одного з членів двох розсварених родів Палійчуків та Гутенюків, з яких походять відповідно Іван та Марічка, з’являються у костюмах, які асоціативно нагадують іншу виставу щепкінців  — «Ромео та Джульєтта». Тут масовка, хор або творча стихія людського космосу нібито розмовляє з глядацьким залом. Ви розумієте про що.
Усі ці рухи супроводжуються музикою: іноді це фолк, іноді рок, іноді щось таке ритмічно психоделічне. Нам у музичному ряді не вистачило однієї повільної, проникливої та піднесеної мелодії, яка б звучала лейтмотивом дійства і постійно нагадувала, що взагалі-то все це про кохання

фрагмент з вистави «Тіні забутих предків» театру ім. Щепкіна

Епілог

У цілому скажемо так, що зовні вистава виглядає видовищно, режисер чарує своїм організаційним хистом – у нього моментами на сцені (здається) більше сотні людей, які постійно щось роблять – співають, танцюють, рухаються, розмовляють, приймають ті чи інші пози, а якщо врахувати, що всі вони професіонали та таланти, то і результат виходить точно талановитим, хоча інколи й не всім зрозумілим. Але сучасне мистецтво і не має бути зрозумілим – це прерогатива класики. А сучасність – перш за все співтворчість, та пробудження фантазії публіки.
Саме на це і варто очікувати тому, хто вирішить відвідати виставу «Тіні забутих предків» у постановці щепкінців.

Виставу створювали:

Режисер-постановник, автор інсценізації — Дмитро Некрасов
Сценограф, художник з костюмів — Андрій Романченко
Хореографка — Ольга Семьошкіна
Композитор — Євген Золотухін
Хормейстерка — заслужена працівниця культури України Катерина Докукіна
Художник з освітлення — Іван Бобок
Звукорежисер  — Михайло Мітін 

Дійові особи та виконавці:

Іван Палійчук — Сергій Самарський,, Сергій Пересунько
Марічка Гутенюк — Крістіна Зограбян, Дарія Некрасова
Палаґна — Катерина Саченко, Світлана Кулик,  Анастасія Картава
Мати Івана — заслужена артистка України Наталія Дехта
Юра Мольфар — Юрій Кулик, заслужений артист України Артем Кнопік
Хлопчик — Кірілл Горбунов
Дівчинка — Ірина Жигамовська

Увага! Вікові обмеження 14+

Автор п’єси – Олег Михайлов. Режисер постановник – Владислав Писарев. Вистава йде на експериментальній сцені, тобто у бомбосховищі театру. Вікові обмеження – 14+.

Моновистава «Птах на горищі» Сумського Національного академічного театру ім. М.Щепкіна

Форма та зміст

«Птах на горищі» – моновистава. Усі події відбуваються зимою 2023 року на горищі, де 13-річна дівчинка-біженка зі зруйнованого Маріуполя записує відеолисти до своєї матусі, котра знаходиться у російському таборі для військовополонених. Дівчинку «всиновила» російська родина якихось Паші та Маші. Прототипом цього «святого» сімейства є вочевидь подружжя російської уповноваженої з прав дитини Марії Львовой-Беловой та священника РПЦ Павла Когельмана. Дівчинка категорично не сприймає все, що з нею відбувається і пручається, як може. Тому «милосердна» попадя періодично «виховує» її, запираючи на горищі.

Філософія вистави

Метафора закритого «птаха» ідеально розкриває філософський сенс вистави. Це історія про спротив людини силам, які набагато могутніші за неї. Обставини, у які потрапила героїня п’єси, практично не залишають їй шансів довести свою правду чи сподіватися на здобуття свободи. Взагалі невідомо, що з нею трапиться далі, бо вона у полоні в істот сумнівної людяності. Її боротьба — єдино можливий у ситуації, що склалася, протест проти насильства. Безумовно і очевидно, що ворог напав на Україну для того, щоб поставити українців на коліна. І далі вже «дружити» і навіть відчувати «братерську» «любов». У попередньому реченні багато слів у лапках, бо вони – брехня. Про цей спосіб вбивати людей брехнею, а не лише зброєю також іде мова у спектаклі.

Але що важливо. Вистава набагато більша за журналістський репортаж. Вона про людину та стихію. І про те, як, якими засобами людина, у котрої нічого не залишилося, здатна опиратися злу. Не заради перемоги, а задля того, щоб зберегти себе, власну гідність та самоповагу. Після «всиновлення» героїня, яка виросла у російськомовному середовищі, переходить на українську та малює українські прапори – бо це чи не єдина можливість протесту.

Мистецький компонент

По суті «Птах на горищі» — одна з варіацій на тему «Гамлета». Іншими словами, в іншому часі та контексті, але про те ж саме. Датський принц намагається розв’язати аналогічну проблему – як зберегти себе, коли його примушують себе зрадити. Текст п’єси — дійсно сильний художній матеріал, що взагалі-то є нечастою удачею для творів, що змальовують сучасність – розуміння великого потребує відстані.

Але тут вдалося і є відчуття, що п’єса буде йти і після війни, навіть через 10-30 років, бо дуже вже тут багато загальнолюдського, що не втрачає актуальності під впливом часу.

Моновистава «Птах на горищі» акторка Дарія Некрасова

Музика вистави

Окрім соціального та філософського пафосу спектаклю важливим є ще й мистецький. Роль героїні виконує Дарія Некрасова – чудова акторка з потужною енергетикою та величезним діапазоном можливостей. Блискуча акторська гра, максимально тактовна режисура, де кожен нюанс не сам по собі, а працює на створення образу, рівно як і вдала сценографія (Крістіна Зограбян) та музичний супровід (Євген Золотухін) — все це справляє те естетичне враження душевного очищення, за яким ми і ходимо в театр. А ще у сумі всіх складових виникає відчуття ніби ти слухаєш музику. І це не класична опера, а щось з царини хард-року у його найкращих проявах. Умовно кажучи, вистава щепкінців у перекладі на музичну мову дуже нагадує «Child in time» гурту Deep Purple. Там власне і текст про те ж саме, але головне – емоційний заряд та мистецькі засоби – від шепоту до крику на нелюдських висотах…

P.S. У виставі задіяно дитячий «Талант центр LeLi» під керівництвом Єлизавети Левченко.

N.B. Моновистава “Птах на горищі”, є частиною міжнародного проєкту TAW (Theater against War).

Фінансується Європейським Союзом. Пʼєсу створено за підтримки Міських театрів Праги.

Ще про виставу щепкінців на експериментальній сцені: У Сумах поставили виставу про таємне життя оркестру

Режисер-постановник Роман Козак.

Сюжет

Події розгортаються всередині якогось оркестру, котрий певно грає в якомусь кабаре. Хоча це не доведено, тому що між композиторів, імена яких звучать під час вистави є класики — Гріг  та Шопен. Втім, Шопен представлений лише декількома нотами з відомого траурного маршу, а щодо Гріга, то там взагалі залишається остаточно нез’ясованим –  чи він Гріг, чи він гріх…

Інший музичний супровід максимально абстрактний. Його основою є твори українського гурту «Dakh Daughters».

Фрагмент з вистави «Оркестр» Сумського Національного академічного театру ім. Щепкіна

По ходу дійства відкривається, що окрім любові до музики (до того ж, схоже, що вимушеної, за гроші) музиканти живуть ще й різноманітним особистим життям, котре відбувається на, так би мовити, кухонно-еротичному рівні з усім відповідним меню – інтриги, плітки, скандали, адюльтери…

Невдовзі вимальовується і любовний трикутник, який вносить у дію буремний конфлікт, а з ним і все відповідні пристрасті та трагікомічні непорозуміння. До слова, режисер вистави нібито навмисне демонструє глядачам, що він і сам не бере на себе відповідальність визначатися – це про сміх, чи про сльози. І тільки під самий кінець нещасний випадок вирішує – хай це буде про сльози.

На тому вистава і завершується. 

Актори

У даному разі ми маємо той чарівний прецедент, коли виставу поставлено на органіку акторів. Режисер дає можливість виблиснути кожному, у тому числі і самому собі в одній з ролей. Дійові особи існують між трьох стихій: візуальної, музичної та психологічної.

Сцена з вистави «Оркестр» Сумського Національного академічного театру ім. Щепкіна

Самі музиканти шикарно вдягнені – костюми тут взагалі окреме «браво» яке можна адресувати й усій сценографії (сценографія та костюми – Яніна Бабенко, вона ж виконавиця однієї з ролей).

Окрім одягу на персонажах підкреслено епатажний мейкап, постійно звучить трохи дивна музика і точаться безперервні побутові розбірки, котрі перемежаються ліричними одкровеннями – і все це водночас.

Зрозуміло, що у будь-якому ансамблі має бути соліст. В «Оркестрі» Романа Козака на першому плані прекрасна та неперевершена Катерина Саченко у ролі мадам Ортанс.

Навіть для постійних відвідувачів театру, котрі бачили пані Катерину у багатьох сценічних втіленнях її роль в «Оркестрі» — прекрасний шок та захоплений подив.

Блискуча жіноча зовнішність – це ж треба який талант мати, щоб так переконливо зіграти самовпевнену красуню! — вишукана акторська майстерність, абсолютне володіння залом, віртуозність міміки та жесту, феноменальні вокальні номери – все це виглядає як бенефісна роль і «накриває» крім цілющої енергетики, що щедро транслюється  зі сцени, ще й зворотною радісною реакцією, котру генерує розум глядача, який у всьому купається протягом приблизно 45 хвилин – така тривалість вистави «Оркестр», до речі.

Між іншим, другою виконавицею цієї ролі є Марія Корінна – ми  не бачили її мадам Ортанс. Але обов’язково плануємо побачити. Це має бути щось тотожне по силі враження, але зовсім інше у сенсі втілення.

Зал    

Вистава іде у підвальному приміщенні театрального бомбосховища, де облаштовано експериментальну сцену. Як на наш погляд, практично всі театральні постановки тут ставали непересічними подіями, тому що максимальна взаємна наближеність акторів та публіки дозволяє грати на напівтонах, підкреслювати нюанси і кінцевим чином демонструвати весь наявний у виконавця арсенал майстерності та таланту.

Доволі важливим моментом є і відсутність необхідності переривати дійство під час повітряних тривог, бо воно і так відбувається в укритті.

Фрагмент з вистави «Оркестр» Сумського Національного академічного театру ім. Щепкіна

І взагалі, величні сцени – це тренд тоталітарних часів та царина попсових артистів. Справжнє сучасне мистецтво потребує щільності та максимальної концентрації творчої енергетики на невеличкому просторі. Саме це і відбувається під час вистави «Оркестр», враженнями від  перегляду якої ми поділилися з вами у цій розповіді.

Дійові особи та виконавці:

Мадам Ортанс – Марія Корінна, Катерина Саченко

Памела – Крістіна Зограбян, Юлія Сідорченко

Патриція – заслужена артистка України Марія Грищенко

Ермеліна – Яніна Бабенко

Леона – Олена Висоцька, Варвара Шамунова

Сюзанна – Анастасія П’ятикоп

Мсьє Леон  – Роман Козак

Ще про виставу щепкінців на експериментальній сцені:  У Сумах на одній сцені зустрілися великий німець і геніальний австрієць

Сумський глядач ще добре пам’ятає попередню щепкінську постановку, де писаря Пістряка блискуче грав заслужений артист України Володимир Берелет, якого сьогодні, на жаль, вже немає з нами.

Режисер-постановник нинішньої «Конотопської відьми» — заслужений артист України Максим Булгаков. І це не реконструкція попередньої вистави, а зовсім нова постановка.

Актуальність  теми

Тема відьми з Конотопу по-новому проявилася у лютому-березні 2022 року, коли окупанти заїхали до міста і там їм місцеві нагадали, що у Конотопі всі жінки — відьми і це може мати фатальні наслідки для окупантського здоров’я. Відео з епізодом розійшлося по всій країні. А за півтора року у київському театрі ім.І.Франка вийшла модернова постановка «Конотопська відьма», яка і досі збирає повні зали.

Зрозуміло, що провідний театр Сумщини теж не міг не відгукнутися і не підтримати естафету.

Але існують також інші  причини, котрі актуалізують повість «батька української прози» Григорія Квітки-Основ’яненка.

Перерахуємо їх, не заглиблюючись у деталі.

«Конотопська відьма» – один з перших прозових творів українською мовою

Повість була написана у 1833-му, за рік після публікації Гоголем збірки «Вечори на хуторі поблизу Диканьки». Обидва твори близькі за духом та атмосферою. В обох органічно переплітаються язичницька містика та не дуже глибоке, хоча й показове християнство, в обох мова іде про кохання та підступи. Мабуть і дійсно, таким у ті часи був український світогляд.

До слова, українське письменництво виникало не на пустому місці. Перші автори  були освіченими людьми і добре знали античну та європейську літературу. Наприклад, «Орися» Пантелеймона Куліша — це по суті типовий постмодерновий твір з прямою алюзією на Шосту пісню «Одиссеї» Гомера. А кожна з 14 частин «Конотопської відьми» має однаковий початок «Смутний і невеселий…». Тут вочевидь  відчувається вплив Данте, для котрого  форма мала таке ж значення, як і зміст.

 «Конотопська відьма» є змістовним історико-лінгвістичним джерелом

Повість дає можливість ознайомитися не тільки з побутовими реаліями, але й з дійсним станом розвитку тогочасної української мови – події відбуваються у другій половині 17-го, або на початку 18 століття. Головні герої розмовляють щирою, хоча й трохи архаїчною, українською з домішками суржику.

А писар – тобто найбільш освічена людина, через яку члени громади спілкуються з державною бюрократією, — «балакає по-грамотному» (у тогочасному розумінні)  — церковнослов’янською, через «аки», «паки», «понєже» і таке інше. Тут не просто гротескна сатира. Якщо почитати чолобитну отамана Герасима Кондратьєва московському царю, де він просив для своєї сотні дозволу оселитися на території нинішніх Сум – так практично така ж лексика.

Раніше ми писали:  AB OVO. Або ж про батьків-засновників міста Суми

Це чергове свідчення того, що українська, вельми схожа на сучасну, існувала з часів Київської Русі.  А теперішня російська почала знаходити себе тільки в середині 18 століття, а до того в імперії «грамотні» листувалися церковнослов’янською, або взагалі використовували французьку чи німецьку, тому що більшість начальників були іноземцями.

Ще один епізод сюжету, на котрий варто звернути увагу

Коли до Конотопу приходить наказ від полковника з Чернігова, згідно до якого сотня Забрьохи має прибути до місця збору військ, щоб воювати чи то з ляхами, чи з татарами, наказ не виконується. Бо сотник з писарем чомусь вирішили, що їм ніколи і у них є більш важливі справи. Це чиста правда. Саме завдяки такій «демократії» та непокорі Україна після перемоги Богдана Хмельницького не змогла втримати самостійність і впала у період Руїни, який  завершився фатально для її державності.

Яскравою ілюстрацією сказаного є зокрема Конотопська битва 1659 року, коли гетьман Іван Виговський разом з кримськими татарами розбив московитів і вже збирався йти на москву, але саме у цей момент Іван Сірко чомусь вирішив напасти на Крим. У підсумку татари повернулися захищати свої домівки, а Виговський втратив важливого союзника.

Повість завершується тим, що виповнюється чаклування відьми Явдохи Зубихи  

Відьма робить так, що сотник Забрьоха одружується з найстрашнішою у Конотопі сорокарічною кривою дівкою Солохою, а Олена, яка на початку дії пригостила сотника гарбузом, виходить заміж за свого коханого Дем’яна Халявського.

Але, як потім зазначає автор, їхній шлюб виявився нещасливим, бо до справжнього кохання пари домішалися ще й інтриги нечистої сили. Відьма спочатку їх розлучила і закохала Олену в Забрьоху, а потім знову звела. Але кохання — янгольська прерогатива і участь, навіть і нібито позитивна, в ньому відьми до добра ніколи не доводила.

 І нарешті момент політичного вибору

Сотник Микита Уласович Забрьоха був обраний народом на посаду зовсім не за свій розум або інші чесноти. Просто його батько теж був сотником, ну і народ вирішив – хай буде. І це був помилковий та несвідомий вибір, який у підсумку привів до купи неприємностей. Зокрема, до  полювання на відьом, та як наслідок — вступ у змову з відьмою. І пішло і поїхало, і невідомо, як із цього виплутатися.

Спектакль

Інсценізацію повісті Квітки-Основ’яненка у стилі гопак-опери зробив у 80-ті роки минулого століття Богдан Жолдак. Музичну основу створив видатний український композитор Ігор Поклад. І хоча з того часу з’явилися інші варіанти як театральні, так і кінематографічні, режисер сумської вистави Максим Булгаков обрав для постановки саме класичну версію драматургії Б.Жолдака та І. Поклада.

І це не дивно, бо можливості акторського складу, де є не тільки драматичні актори, але й актори-універсали, прекрасні вокалісти і танцюристи, а також наявність великої за розмірами сцени – все це спонукає саме для створення великоформатного перформансу з елементами пісенно-хореографічного шоу.

Як зазвичай у постановках М.Булгакова глядач бачить на сцені свято: музики, пластики та режисерської фантазії. Як завжди оригінальна сценографія від Алії Байтенової та костюми – авторства художника Андрія Романченка.

Букет змістів

Виходячи з вищезазначеного зробимо висновок, що спектакль створено  для публіки з  найрізноманітнішими смаками та запитами. Можна дивитися його і насолоджуватися естетикою дійства, свіжістю режисерських рішень, звучанням живого оркестру та енергетикою виконавців, можна просто відпочивати та сміятися, бо тут вистачає дотепного гумору, а можна ще й трохи напружити мозок і пропустити через себе інтелектуальні змісти цього безумовно непересічного твору.

Фото Лариса Ільченко

П’єса написана у 1937 році. Її події, зрозуміло, відбуваються у реаліях тогочасного американського життя. Але…

24 березня 2024 року. Суми. Україна. ТЮГ. Останні хвилини вистави «Дай дорогу наступному дню». Вистава триває понад дві години і якимось дивом за цей час не лунає жодної повітряної тривоги. І ось фінальна сцена, овації залу, потім ти з мокрими очима озираєшся і бачиш навколо, що ти не один такий – практично вся публіка у сльозах. Але це ті сльози, що рятують та очищують, котрі надихають та спонукають шукати в собі щось вище та краще, світле та чисте.
Вистава про любов у різних її проявах. Це і кохання пари, якому час тільки на користь, і сімейні стосунки, що починаються зі взаємної ніжності дітей та батьків – «Я тебе так люблю, мамо! І тебе, і тата, і нашого котика…» до, жорстокого вибору – «Мамо, я тебе люблю, бо це мій обов’язок, але ти не можеш з нами жити, бо це робить нещасними тих, кого я теж люблю – мою сім’ю…»
У певний момент, свідомість глядача ніби ділиться і ти одночасно робиш декілька речей; слідкуєш за сюжетом і співпереживаєш усім – а на сцені тільки хороші, порядні люди — негідників немає і від цього ще гірше, думаєш про державу своєї власної любові про всіх її мешканців і хвилюєшся, щоб не сталося тієї грьобаної тривоги. Бо такий унікальний душевний стан неможливо відтворити миттєво після перерви на відвідини бомбосховища, його треба проживати у просторі та часі, як сад росте.
У підсумку ти опиняєшся ніби усередині дійства. Ти одночасно і публіка, і герой (причому не один конкретний, а усі одразу). Але це вже не про невідому тобі американську родину, а про тебе та про твої особисті почуття.
Чергова прекрасна режисерська робота заслуженого артиста України Вадима Шерстюка. Якось йому так вдалося організувати виставу, що актори в ній ніби грають самих себе у запропонованих обставинах — настільки ти їм віриш. В  принципі, це нормально, коли майстри сцени демонструють мистецтво перевтілення. Але тут інше, тут саме перенесення себе у ситуацію, відповідну сюжету. Тобто все максимально чесно.
Пара закоханих, вони ж — батьки великої родини та люди, котрим на схилі літ ніде жити – народний артист України Володимир Хорунжий та Віра Ішан. Хорунжий сьогодні у феноменальній акторській формі — його виступи взагалі не варто пропускати. Але і партнерка у нього гідна — чудова та абсолютно переконлива. Вважається, що кохання – справа молодих, але тут обставини та емоційне наповнення роблять молодими семидесятирічних, і, як підсумок, доводять, що справжнє кохання здатне не тільки тліти, а й палати у будь-якому віці.
Щось подібне можна сказати про весь акторський склад цієї доволі густонаселеної вистави, у якій крім названих зайняті: Сергій Сидоренко, Наталія Шульженко, Алевтина Радіонова, Андрій Храпов, Інна Олексенко, Анна Буднік, Віталій Радіонов, Андрій Науменко, заслужений артист України Михайло Стрельченко, Марина Бистровська, Станіслав Сахно, Сергій Демиденко, Віктор Балановський, Любов Голубцова, Іван Шестопал, Вадим Шерстюк, Вікторія Данченко, Яніна Каба, Артем Гапонець та Маргарита Лугачьова.

Ми назвали всіх, бо кожен, незалежно від «розміру» ролі, став частиною органічної та природної картини, емоційну та естетичну дію якої ми вже описали вище.
І наостанок зовсім суб’єктивна думка. Під час війни дуже багато з’явилося вистав про війну. Не знаю, кому як, але коли ти з ранку до ночі знаходишся у цьому інформаційному потоці смертей та злочинів, локальних перемог та поразок, крові та бруду, надії та безнадії… І коли ти прямо з цього усього і з усім цим на душі заходиш у театр і там теж про війну та смерть – особисто я не розумію, як це сприймати і чого ще хочуть автори від і так вже до краю змученого розуму їхнього глядача.
А ось така вистава, котра запалює світло надії на обрії, котра повертає до справжніх почуттів і справжнього життя – вона сьогодні як ліки, та порятунок для душі та усього, що в нас ще залишається людським.

Ще про театральне життя міста Суми читайте  у розділі «Театр»

Фрагмент вистави «Людина є людина» за п’єсою Бертольта Брехта

Режисер-постановник вистави Микита Поляков. Композитор – Євген Золотухін. Згадка про композитора необхідна, бо однією з важливих складових «театру Брехта» є зонги – пісенні номери-коментарі. Цікаво, що до п’єси «Людина є людина», створеної 26-річним автором у 1924-му році, Брехт сам підбирав мелодії до зонгів. І саме під час постановки «Людина є людина» 1927 року вперше звернувся до професійного композитора.

Крім того, упродовж усього часу дії на рівних з акторами, працюють музиканти – на сцені джазовий квартет, в оркестровій ямі — оркестр. Музика лунає постійно і є таким же атмосферним елементом, як сценографічне рішення (Катерина Колісниченко), або хореографія (Сергій Великодний).

Вистава вийшла дуже режисерська, так би мовити. Далі ми спробуємо розшифрувати цю тезу.

Естетичне шоу

По ходу дійства на сцені з’являється багато людей. І всім якось вистачає місця. Більш того. Всі вони – актори та декорації постійно вишиковуються в різноманітні гармонічні мізансцени, де в купі деталей кожна саме там, де має бути. Виставу, до речі, краще за все переглядати десь з ряду десятого, не ближче, щоб мати можливість бачити усю майстерно вибудовану режисером сценічну панораму у всіх її невпинних змінах.

І актори… Дозволити їм грати так, як вони це роблять — це воля та задум режисера, безумовно. Микита Поляков відкрив акторам можливість бути максимально вільними і не просто втілювати сюжетну ідею, а саме акторствувати у найбільш комфортному для кожного діапазоні.

Відомо, що акторська майстерність — таке ж мистецтво, тобто такий же естетичний феномен, як і музика чи живопис. А коли актор відчуває себе розкутим аж до межі імпровізації, коли він не боїться «переграти» та щедро ділиться з публікою своєю енергетикою, то спостерігати за його грою – одна з тих унікальних насолод, у пошуках яких ми відвідуємо театр. До того ж подібний підхід залишає нас в річищі брехтівського «чесного театру», однією з концептуальних основ якого є сценічне розділення актора та персонажа, котрого він зображує та трактує.

Інакше кажучи, навіть поза змістом вистава «Людина є людина» являє собою яскраве та барвисте естетичне видовище.

Філософський зміст

За сюжетом персонаж на ім’я Гелі Гей (Роман Козак) — звичайний цивільний вантажник — упродовж спектаклю перетворюється на бравого солдата Джерайя Джипа. Мова не про тілесну, а про ментальну трансформацію. Вистава відслідковує, яким чином певний ланцюг подій приводить героя до настільки кардинальної зміни особистості. І тут побіжно слідує репліка, котра стала назвою вистави: «Людина є людина.»

Так, усі люди однакові, на відміну від їхніх посвідчень особистості. Більше того, коли автентичному, так би мовити, Джипу доводиться зайняти місто Гея, бо його власне посів сам Гей, дружина Гелі Гея (Світлана Кулік) приймає його так, ніби й не помітила заміни і робить з ним ті ж маніпуляції, що і з оригіналом чоловіка.

Фрагмент вистави «Людина є людина» Сумського Національного академічного театру драми та музичної комедії ім.М.С.Щепкіна

Власне, якщо стосовно філософії дійства, то тут йдеться про те, що людина існує на кількох рівнях; одним із полюсів такої градації є людина взагалі, тобто Homo sapiens як типовий представник виду. А другий полюс – особистість, індивідуальність. У соціальному контексті всі ці градації змішуються і постійно циркулюють на кшталт бульбашок в окропі. Але силами мистецтва, доводячи звичайні ситуації до абсурду, їх можна диференціювати.

Лірична складова

Все є в цьому спектаклі – музика та буфонада, експресія та цілий букет символів-метафор, але до певного, останнього буквально моменту не вистачає якоїсь ліричної події, котра б зачіпала сентиментальні струни, які, якщо їм не дали їхнього, здатні підняти бунт і вплинути на загальне сприйняття.

Але сцена, коли дружина Гея купає нове втілення свого чоловіка так само, як на початку дії, купала його першу еманацію, виглядає саме так – лірично та сентиментально зі сльозами на очах найбільш душевно тонкошкірих глядачок. А також вчергове підтверджує відому біблійну тезу, що людина є людиною тоді, коли вона – чоловік та жінка.

Аналогічний крок пропонується зробити й іншому військовому– сержанту Чарлзу Фейрчалду (Олександр Середа). Вдова Леокадія Бегбік (Катерина Саченко) теж кличе його стати людиною у тому самому біблійному смислі. Але чоловік обирає війну.

Фрагмент вистави «Людина є людина» за п’єсою Бертольта Брехта. Режисер Микита Поляков

Події, до слова, відбуваються в Британській Індії – це війна не за батьківщину, це колоніальна військова спецоперація проти місцевих мешканців. Найгірший із видів воєн. У фіналі бравий солдат-перевертень Джип-Гей підпалює фортецю, де ховаються від бойових дій сотні цивільних — тобто хоча п’єсу, створено сто років тому, вона не тільки про завжди, але й про сьогодні. На жаль.

Вистава триває близько трьох годин. Втім, емоції та рефлексії після закінчення цілком виправдовують витрачений час.

P.S. Фінансування спектаклю «Людина є людина» за п’єсою Бертольта Брехта здійснюється з фонду Projektfonds Ukraine 2023, Міністерством закордонних справ Німеччини та Goethe-Institut.

Читайте про ще одну цікаву режисерьску роботу Микити Полякова — виставу «Квартет» в нарисі:  У Сумах на одній сцені зустрілися великий німець і геніальний австрієць

Фото: Лариса Ильченко

Режисер-постановник Ігор Азаров. Сценографія – Лариса Аполлонова. Художник з костюмів – Ольга Ледньова. Спектакль створений за мотивами п’єси Вільяма Шекспіра «Отелло, венеціанський мавр» у перекладі Ірини Стешенко.

Фрагмент вистави «Яго. Історія зради»

Театр ляльок

Відомо, що у репертуарі сумського ТЮГу є вистави, де замість акторів грають ляльки. У даному випадку ситуація діаметрально протилежна. Тут актори грають ляльок.

Взагалі, з усього численного населення шекспірівської п’єси безпосередньо у дії беруть участь тільки троє – Яго (Іван Шестопал), Отелло (Артем Гапонець) та Дездемона (Олександра Зозуля).

Дездемона грає таку собі ляльку в руках долі – вона лише рухається, співає та чарує усіх своєї дівочою красою. А в цей час навколо її життя закручується та сама буремна інтрига, котра у підсумку доводить красуню до трагічного фіналу.

Отелло теж лялька, але вже за власною волею. Маніпулянт Яго знаходить в його розумі слабке місце, ту ниточку, за яку можна смикати і примушувати ревнивця робити все, що заманеться ляльководу. Так воно і виходить. Але і сам Яго не лише ляльковод.

Ревнощі. Яго

Яго веде за ниточку власна ницість. А він такий робить вигляд, що сам все вирішує і крутить долею. Хоча насправді не все так. Бо це в класичній п’єсі Шекспіра, котра, до речі, була створена ще до заснування Сум аж у 1604 році, діють персонажі одного плану і зокрема лиходій та інтриган Яго, котрий навіть не намагається приховати своєї злочинної суті.

У сучасного тюгівського Яго все не так. Він щосили хоче подобатися публіці – а вистава іде на малій сцені, де відстані між акторами та глядачами взагалі практично немає. Тож Яго навіть енергетично намагається підлещуватися до оточуючих, включно з Отелло (до пори, до часу). І взагалі, манерами та поведінкою нагадує одіозного кота Бегемота з відомого роману Булгакова, котрий, як відомо, був чарівно привабливим страховиськом.

Хоча за природою Яго — той же ж самий Отелло. Тільки його ревнощі спрямовані не на жінку, а на конкурента Кассіо. Тобто і він лялька в руках власної збоченої натури, яка підкоряє і примушує працювати на власні інтереси його, ніде правди діти, дійсно винахідливий розум.

Фрагмент вистави «Яго. Історія зради»

Ревнощі.  Отелло

«Вона його за муки покохала, а він її за співчуття до них». На жаль, як виявляється, Отелло кохає тільки себе. І Дездемону теж  любить як свою власність. Без самопожертви, але з жадібністю. Він споживач її кохання. Він обожнює дружину за її любов. І вбиває, коли доходить висновку, що Дездемона його дурить.

Важливо підкреслити, що вбивство Дездемони у даному випадку – не порив засліпленого на мить розуму, а наслідок помилкового трактування кохання. Бо воно ж насправді має бути спрямованим на іншого, як промінь тепла та безкорисної ніжності…

І тим яскравіше, звучить фінальний вирок від Яго, котрий, фактично винуватець усього, що відбулося, тріумфуючи кричить – дивись, ти вбив невинну чисту жінку, яка тебе кохала — тобто злочинець не я, Яго, а ти… Цікава інверсія. Але і з вироком сперечатися важко.

Стимпанк

В афіші написано, що вистава зроблена у стилі «трагіфарс-стимпанк». Щодо трагіфарсу, як випливає з вищезазначеного, питань немає. А ось на рахунок стимпанку потрібні пояснення.  Взагалі це такий жанр екшену, що практикує перенесення логіки подій та поведінки персонажів одного часу в інший, з іншими технічними передусім умовами.

По костюмах та предметах, котрі з’являються у руках героїв по ходу дії, це дійсно вистава поза часом. Втім, воно у будь-якому разі так. Скільки подібних отелло ходить поруч з нами. І не тільки ревнивців у коханні. Ми бачимо також численні приклади службових та навіть політичних ревнощів.

Фрагмент вистави «Яго. Історія зради»

Війна

Вистава вийшла наприкінці другого року війни, коли ми, бажаємо того чи ні, знаходимося всередині невпинного інформаційного потоку, сповненого трагічних подій, в котрих ми навіть не ляльки, а просто ніби човники в буремному океані. Кожного з нас у будь-який момент може накрити фатальна хвиля і ми нічого з цим вдіяти не можемо. Так сталося, що сусідня держава, немов той Отелло, приревнувала нашу Україну до… Ну і далі все за сюжетом Шекспіра. Тільки з іншим фіналом, в який всі ми віримо.

Нормальний людський розум не може весь час перебувати в очікуванні найгіршого. Йому просто життєво необхідно перемикатися з тваринного страху на якісь життєві історії. Тому саме сьогодні, на наш погляд, край потрібні вистави на класичні теми, які дають можливість хоча б на деякий час забути про жах, що коїться навколо. Спектакль, про який ми розповідали, саме такий. Хоча і тут на задньому плані війна. Стара як людство війна.

P.S. П’єса «Отелло» існує в українській мові в декількох версіях перекладу. Першим її переклав ще Пантелеймон Куліш (1882 рік). Хоча, якщо мова виключно про ревнощі, то сам він давав для них набагато більше приводів ніж його дружина Ганна Барвінок.

Більше про першого перекладача «Отелло» у нарисі: Пантелеймон Куліш — опальний світоч української культури 

Фрагмент з вистави «П’ять пісень Полісся». Пісня перша

Авторка п’єси –  драматургиня Людмила Тимошенко. П’єса написана у 2020 році і з того часу перекладена англійською та польською мовами. Отримала декілька нагород на конкурсах сучасної драми.

Важливо підкреслити — п’єса є визнаним у  театральному середовищі твором. Принаймні так вважають знавці-професіонали, котрі беруться за переклади та роздають престижні нагороди.

А також варто нагадати, що визнання рівня сучасного мистецтва не залежить від розуміння широкого глядацького загалу, а базується виключно на думці та рекомендації професійних критиків та арт-менеджерів.

Це все до того, що на наш аматорський погляд п’єса взагалі не є літературним шедевром. Та й художнім теж. Її складають п’ять повсякденних і нічим не пов’язаних історій, на зразок тих, що кожного дня трапляються в нашому житті — тут немає ні високих пристрастей, ні красивих почуттів, ні моральних пошуків, ні цікавих персонажів, з переживаннями яких хотілося б себе ідентифікувати. У п’єсі відтворена абсолютно побутова реальність.

Фрагмент з вистави «П’ять пісень Полісся». Пісня друга

А на сцені – ні!  На сцені має місце яскраве, креативне, феєричне та дотепне дійство з вишуканим таймінгом та віртуозним балансуванням на межі дозволенного.

Відомо що талановитий композитор здатен зробити супер хіт навіть просто проспівавши список номерів та прізвищ з телефонної книги.

Приблизно це саме трапилося і у випадку «П’яти пісень Полісся». Режисер-постановник  вистави Владислав Писарев примудрився зробити з прозового, тобто без будь-якого натяку на поезію матеріалу, цікаве, захоплююче карнавальне видовище, де і сміх, і гріх, і сльози, і несподівані режисерські знахідки, і шикарна гра акторів….

І ти сидиш такий собі в залі, і розумієш, що у тебе на очах відбувається справжнє театральне диво — публіка отримує естетичну насолоду від неестетичного матеріалу.

А буває ж інколи і навпаки — ставлять Шекспіра або Чехова, а глядач мучиться, бо на сцені страждають актори, змучені режисером, який прагне дострибнути до геніальності творця п’єси та ще й акторів змушує з собою стрибати. А у підсумку виходить нудно та неестетично.

Фрагмент з вистави «П’ять пісень Полісся». Пісня третя

На щастя, у випадку «П’яти пісень» претензій на донесення чогось геніального ми не помітили. Зате помітили свободу — найвищу цінність взагалі і в театрі теж. Фантазія режисера плине вільно — він дозволяє собі все, окрім дурного смаку. Аналогічно грають актори.

А ти дивишся на них і відчуваєш радість со-творчості, яка завжди відвідує душу поціновувача мистецтва, коли він зустрічається з чимось натхненним та безумовно талановитим. Саме такою і вийшла, на наш погляд, вистава щепкінців «П’ять пісень Полісся».

Фрагмент з вистави «П’ять пісень Полісся». Пісня п’ята

Дійові особи та виконавці:
Агафія — Заслужена артистка України Тамара Корінна
Адам — Заслужений артист України Сергій Медін
Георгій — Владислав Писарев
Дмитро Іванович — Олександр Середа
Іларіонівна — Заслужена артистка України Наталія Карчкова, Заслужена артистка України Нонна Жулева
Сафонівна — Заслужена артистка України Ольга Богомолова, Вікторія Рашевська-Горбань
Оксана- Анастасія П’ятикоп
Андрій — Владислав Писарев
Головиха — Заслужена артистка України Олена Зарицька, Заслужена артистка України Тамара Корінна
Віка — Анастасія Пономаренко-Адначева
Катя — Світлана Кулик
Лукінішна — Народна артистка України Євгенія Серебрякова, Заслужена артистка України Наталія Нерянова
Алкаш — Заслужений артист України Сергій Медін
Оператор — Крістіна Зограбян

Щодо наступних  показів вистави «П’ять пісень Полісся» — стежте за  репертуарною афішою театру.

Про ще одну талановиту постановку  щепкінців з  непересічною режисурою та акторською грою читайте у нарисі:   У Сумах на одній сцені зустрілися великий німець і геніальний австрієць 

На сцені Національного академічного драматичного театру ім. І. Франка 26 жовтня театром було представлено «Тригрошову оперу» за п’єсою Б. Брехта на музику К. Вайля у постановці заслуженого артиста України  Максима Булгакова.

З часів незалежності України «Тригрошова опера» офіційно ставиться на українській сцені лише вдруге, а на даний момент є єдиною діючою постановкою в Україні. Оригінальну музику Курта Вайля виконують наживо артисти оркестру театру.

27 жовтня в Національної філармонії України в рамках проєкту «Філармонія нескорених» відбувся показ музично-мультимедійного дійства «Карнавал тварин» , яке є авторським прочитанням однойменного шедевра французького композитора Каміля Сен-Санса, написаного у 1886 році.

У постановці режисера Микити Полякова Le carnaval des animaux, перетворюється на дивовижне шоу для всієї родини, що поєднує в собі класичну музику, яскраву акторську гру, цікаві історії про звірів та візуальну естетику мультиплікації.

фрагмент із вистави «Тригрошова опера» Сумського національного академічного театру ім. М. Щепкіна

Протягом гастролей колектив театру тепло зустрічали та  підтримували не тільки кияни, а й глядачі з різних областей України, серед яких численні сумчани, які проживають в столиці. Для багатьох виступ улюбленого театру став справжнім святом та мистецьким імпульсом, який живить сили та спрямовує до Перемоги.

Під час спілкування з творчим складом театру тимчасово виконуючий обов’язки міністра культури та інформаційної політики України Ростислав Карандєєв подякував всьому колективу.

«Сьогоднішній творчий внесок діячів культури Сумської області є не лише морально-емоційною підтримкою, а й, без перебільшення, постає виразною ознакою цивілізованої нації з висококультурними потребами, котра свідомо прагне не лише захищати й берегти свій культурний код, а ще й піклується про примноження мистецького спадку для майбутніх поколінь» – зазначив  очільник Міністерства культури та інформаційної політики України.

фрагмент з музично-мультимедійного дійства «Карнавал тварин» Сумського національного академічного театру ім. М. Щепкіна

Перед виставою, з першої театральної сцени країни, до глядачів звернувся виконуючий обов’язки генерального директора – художнього керівника Сумського національного театру ім. М. Щепкіна Сергій Дорофєєв, він зауважив, що Сумська область має найдовший кордон протяжністю 564 км з країною терористом – росією, а м. Суми знаходиться в 30 км від кордону з країною-агресором, але не дивлячись на постійні загрози з боку росіян, Театр ім. М. Щепкіна не просто продовжує працювати, а й говорить з глядачем на актуальні теми сучасною мовою, а також працює під одним дахом з театром-переселенцем – Луганським українським театром. Він зазначив, що виступ колективу театру в Києві це не тільки ствердження того, що мистецтво не занепало, а, навпаки, символ незламності та непереможності.

В свете вышесказанного, небезынтересно знать, с помощью каких примет и ритуалов призывают удачу и избегают неприятностей те, для кого театр – не только жизнь, но профессия. Или наоборот.

Начнём с репетиции. Актёр ни в коем случае не должен во время репетиции ронять текст с ролью. Если же это всё — таки случилось, следует немедленно сесть на листок бумаги с текстом и вспомнить семь лысых знакомых. Иначе роль обязательно отберут, что является позором для любого уважающего себя актёра.

Если во время репетиции или на съёмочной площадке кто-то грызёт семечки или свистит – скорее всего,  фильм или спектакль провалятся. К дурным приметам, указывающим на то, что роль будет провалена, также относятся украшения из перьев и живые цветы в руках или в качестве декораций.

Ни в одном театре нет гримерки под номером 13. Считается, что связавшегося с этим числом будут преследовать самые разнообразные неприятности. Таким же несчастливым актёры называют жёлтый цвет и косоглазую девушку в кордебалете.

Заходить в гримёрку желательно с левой ноги.

Категорически нельзя заглядывать через плечо актеру, когда он гримируется: таким образом можно забрать у него не только удачу, но и здоровье. Также нельзя никому давать своё мыло. Вместе с ним уходит и удача.

Рассыпавшийся на туалетном столике грим — плохая примета, поэтому актерам необходимо тщательно следить за всеми своими баночками и коробочками.

Плохой приметой считаются любые картинки на дверях гримёрки.

А вот кот на сцене может быть и доброй, и дурной приметой. Если он проходит по сцене на репетиции — это к неудаче. Если тот же кот идёт по сцене во время спектакля, то премьера пройдет с успехом.

Гонорар за спектакль или съемку ни в коем случае нельзя тратить до того, как пройдет премьера спектакля или фильма. Иначе возможен провал.

Режиссёры утверждают, что никто, кроме самого режиссера, не должен садиться на режиссерский стул. Если этот запрет нарушить — обязательно случится какое-то несчастье. В доказательство справедливости данной приметы приводятся различные жуткие истории, говорят даже, что одну актрису на дневной репетиции усевшуюся на стул режиссёра, вечером изнасиловали.

На репетициях или съёмках комедий актёрам нежелательно смеяться. Есть мнение, что чем веселее актёрам на репетиции, тем скучнее будет зрителям в зале. Особо яростным сторонником этой приметы был Леонид Гайдай, а уж он-то знал секреты изготовления настоящей комедии.

Как бы ни прошёл последний прогон, чтобы премьера была удачной следует всем вместе сказать: «Прогон прошел плохо!». Для успеха премьеры также на генеральной репетиции актёрам не надо произносить последнюю фразу своей роли.

Пятница — категорически неудачный день для премьер.

Играя в пьесах Гоголя и Булгакова надо быть осторожным – считается, что тексты авторов окружены мистикой. Также опасно играть Ивана Грозного, Дон Гуана, Офелию и практически все роли из Макбета.

Среди детских спектаклей несчастливыми считаются «Робин Гуд» и «Дети в лесу». Зато, «Золушка» —   приносит удачу.

Выходить на сцену следует только со стороны «счастливой» кулисы. «Счастливой» считается та сторона, с которой ты выходил, когда случился твой первый успех. При этом, по старой мхатовской примете, шагать надо обязательно с правой ноги и перед самым выходом — поплевать через левое плечо. Тогда спектакль пройдет успешно и никто из артистов не забудет текст.

Дурным знаком считается, особенно в театрах оперы и оперетты, если  каблук случайно попадает в щель на сцене. Значит, актёра что-то удерживает и не пускает к публике.

Если во время спектакля актёр находит на сцене гвоздь – это добрый знак. Гвоздь следует поднять и тайно забить где-то за сценой.  Тогда дальнейшая карьера актёра сложится успешно.

Умирать на экране и сцене – очень дурная примета, а самое плохое – ложиться на съемках в гроб. Очень часто актеры, сыграв эту сцену, вскоре действительно умирали, причем — обстоятельства их настоящей смерти  повторяли те, в которых они умирали в кино. Но выход есть!

Актеры верят: во избежание неприятных последствий нужно договориться с режиссером и оператором, чтобы после команды «Стоп! Снято!» они не выключали камеру сразу. Если «умерший» актер успеет взглянуть в объектив, улыбнуться и показать язык, с ним  всё будет хорошо.

Для верности, перед началом съемки, когда необходимо лечь в гроб, нужно положить себе под голову бутылку водки. После того, как сцена полностью отснята, эту бутылку отдают друзьям и коллегам, чтобы они выпили за здоровье актёра, игравшего свою смерть. В этом случае все беды и несчастья заберёт на себя водка. Самому актёру также нужно присутствовать в компании, но пить из этой бутылки нельзя. Из другой — можно.

Конечно, далеко не все эти приметы можно адаптировать к театру обычной жизни, но ведь и Святое Писание не даёт прямых советов насчёт того, как правильно жить. Поэтому нужно размышлять и  включать воображение.

Встретив, к примеру, на улице кота, следует немедленно приступать к премьере, даже если этот день  планировался лишь как репетиция чего-то прекрасного завтрашнего.

Чувствуя, что теряешь себя, нужно немедленно взять себя в руки, буквально сесть на самого себя, как актёр садится на текст роли, даже в грязи и некомфорте, пока никто другой на тебя не сел.

Прежде чем устроиться на чужом стуле, стоит подумать о том, что, быть может, это —  стул режиссёра?

А заболев, не тратиться на дорогущие лекарства, а положить на ночь под голову бутылку водки, чтобы утром позвать друзей, которые выпьют её за твоё здоровье.

Спектакль створено за всесвітньовідомою п’єсою каталонського драматурга та сценариста Жорді Гальсерана «Метод Ґронгольма». З назви зрозуміло, що мова іде про аудиторію дорослих глядачів.

Фрагмент вистави «Вакансія для сучого сина» сумського театру для дітей для юнацтва

Переклад на українську, постановка та музичне оформлення — Ігор Азаров, режисер, якого було запрошено саме для роботи над цією виставою. Сценографія – заслужений художник Едуард Ледньов. Костюми – Ольга Ледньова. Художник по світлу – Володимир Гайсинський.

Дійові особи та виконавці

Мерседес – Ангеліна Адлер

Карлос – Станіслав Сахно

Фернандо – Андрій Науменко

Енріке – Сергій Сидоренко

Сюжет

Дійство являє собою драматургічну тямучку у жанрі психологічного квесту. Події відбуваються в офісі однієї з престижних фірм, де збираються кілька претендентів на вакантне керівне місце з високою заробітною платою. Згодом з’ясовується, що не всі вони претенденти, серед них присутні й люди з іншими функціями та завданнями. З цього моменту глядач починає бути одночасно детективом та естетом.

Задля збереження інтриги детективну частину ми залишимо на час вашого візиту до театру. А ось обговорювати та смакувати естетичну складову нам ніщо не заважає й зараз.

Фрагмент вистави «Вакансія для сучого сина» сумського театру для дітей для юнацтва

Гра у грі

Автор п’єси та режисер пропонують акторам такі обставини, потрапляючи у які виконавці мають грати людей, що в цей час зображають когось іншого, а не себе. У підсумку виходить така собі друга похідна від власної особистості. І кожен з акторів у цій ситуації проявляється по-своєму. Сергій Сидоренко, наприклад, на відміну від Станіслава Сахно, а ще більше Андрій Науменко…

Хоча ні. Тут ми почнемо вже розкривати таємниці сюжету. Тому повідомимо лише власне враження — якими на диво різними можуть бути три чоловіка в офісних костюмах, які претендують на одну й ту ж посаду.

Окремо виділимо елегантно та вишукано подані автором костюмів та режисером ніжки красуні Ангеліни Адлер, виконавиці ролі Мерседес. До речі, у виставі Ангеліна грає ще ту стерву, і це філософські контрастує з її янгольською зовнішністю. Хоча, правду кажучи, жодного з учасників ситуації неможливо назвати позитивним персонажем. Більше того, у підсумку, якщо не найсимпатичнішім, то принаймні самим чесним, виявляється якраз той, хто спочатку видається відверто неприємним типом.

Підказки

Зазвичай у детективі автор завжди залишає купу слідів та натяків, які у момент розв’язки починають здаватися очевидними підказками. Але тільки, так би мовити, апостеріорі. В нашій виставі взагалі дія починається з підказки – мова про пролог-пантоміму з натяком, що зараз буде щось на кшталт театру масок.

У деяких епізодах актори навмисне форсують емоції персонажів, але навмисність стає очевидною лише коли з’ясовується, що в цей момент персонажі свідомо дурили оточуючих. Втім, після першого такого повороту уважний глядач теж входить у гру і розуміє, коли це актор у ролі, а де у ролі вже персонаж актора. Принаймні, вважає, що розуміє.

Зміст

Вистава «Вакансія для сучого сина» не йшла б у більше ніж 50 країнах світу і по її драматургічній основі не знімали б кіно, якби це був просто примітивний детектив. Але ні. Тут ніби мимохідь, але досить ґрунтовно обговорюються актуальні проблеми людства: стосунки з батьками, кохання, гендерні траболи, цілі життя та мрії про щастя. І все це на тлі вельми жорсткої, якщо не жорстокої ситуації, яку класики ідеології минулого називали «звірячим оскалом капіталізму» — саме в таких екстремальних обставинах опиняються наші претенденти на високооплачувану роботу. Фінал дії взагалі вийшов метафоричним. Глядачу все зрозуміло і водночас нічого неясно. Ну тобто все як у житті.

Якщо далі зробити крок у напрямку узагальнень, алюзій та аналогій, то вистава, власне, про те, що ми не тільки мешканці, але й творці світу, де важко відділити фальш від правди. А ще це щось схоже на Страшний суд в мініатюр, коли судді про тебе знають набагато більше, ніж ти очікуєш.

Фрагмент вистави «Вакансія для сучого сина» сумського театру для дітей для юнацтва

Директор

У якості адміністративно-ліричного відступу зазначимо, що директором Театру для дітей та юнацтва з літа 2022 року року працює Микола Юдін. Як хто не в курсі, це та сама людина, яка привела колектив театру драми та музичної комедії імені Щепкіна до звання національного. І тепер, побачивши Миколу Михайловича у ділі на новій посаді, ми подумали про «театр Юдіна» – не у сенсі власності, а з точки зору фірмового почерку. Там, де директором Юдін завжди варто очікувати на несподіванки, зустрічі з молодими талановитими режисерами, виходи за рамки, сміливий експеримент, творчий неспокій, залучення та відкриття нових зірок сцени та створення комфортних ситуацій для корифеїв театру.

Прем’єра

Прем’єра вистави «Вакансія для сучого сина» відбулася 4 лютого. І пройшла з нюансом. З одного боку, ці дві з половиною години було цікаво і публіка захоплено слідкувала за розкручуванням сюжету. І тут, здавалося б, можна було б не поспішати, а насолоджуватися.

Але з іншого сторони, перед початком глядачів попередили, що у разі оголошення повітряної тривоги спектакль буде перервано і всі підуть до бомбосховища. І тому заінтригованим глядачам кортіло трохи пришвидшити дію, щоб нарешті дізнатися who is who. На цьому контрасті все і відбулося.

Джерело: медіа портал АТС creativpodiya.com

Фото: Лариса Ильченко

«Quartetto» (у перекладі з італійської — «Квартет») — комедійна драма на дві дії за п’єсою всесвітньовідомого драматурга Рональда Харвуда. Режисер-постановник, сценограф та автор костюмів — заслужений артист України Максим Булгаков. Вистава йде на Малій сцені.

Фрагмент вистави «Quartetto» сумського Національного академічного театру ім. М. С. Щепкіна

За словами режисера, він ставив спектакль на заслужених акторів театру Щепкіна.

Дійові особи та виконавці:

Сесіль Робмон (Сіссі)  —  Заслужена артистка України Тамара Корінна, Заслужена артистка України Ольга Богомолова.

Реджінальд Пейджет (Реджі)  —  Заслужений артист України Сергій Медін, Володимир Назаренко.

Вільфред Бонд (Вільф)  — Олександр  Середа, Заслужений артист України Анатолій Красовський

Джін Хортон — Народна артистка України Євгенія Серебрякова, Наталія Дехта

Ми бачили квартет у складі: Корінна, Медін, Середа, Дехта. Він справив на нас чарівне враження. Впевненні, що інші версії у будь-якому разу зіркового складу працюють на такому ж піднебесному рівні.

Історія

Фрагмент вистави «Quartetto». Грають Наталія Дехта та Сергій Медін

Дія відбувається в будинку для людей похилого віку, де випадково опиняються разом старі знайомі, у минулому зірки оперної сцени, яким тепер десь за 70… По ходу подій у приятелів виникає ідея взяти участь у концерті та заспівати квартетом арію з опери Джузеппе Верді «Ріґоле́тто». Як колись, у молоді роки. І все б гарно, але вік і голоси вже не ті, і не хочеться виглядати жалюгідними…

Та попри все, вихід знаходиться. Фінал вистави зачепить і зворушить будь-кого.

Ритм

У будь-якому мистецтві головне — ритм. З ритму, власне, все почалося ще у печерах і на ритмі все тримається у наші багатоквартирні часи. У виставі Максима Булгакова до єдиного ритму потрапляють усі. Актори грають, рухаються, розмовляють саме у тому ритмі, в якому їхні найбільш виграшні якості проявляються краще за все. У підсумку ми бачимо на сцені квартет з чотирьох солістів, що діють в одному ритмі і долучають до нього глядачів, породжуючи емоційні резонанси між публікою та акторами. До того ж і сама п’єса дає виконавцям можливість феєрично акторствувати, імпровізувати, грати різноманітні почуття, качаючи гойдалку емоцій від трагедії до комедії, від лірики до гротеску.

Фрагмент вистави «Quartetto». Грають Тамара Корінна та Олександр Середа

Філософський смисл

Зрозуміло, що у сенсі смислу у кожного своє. Але в цілому, вистава про те, що життя швидкоплинне. І воно не має мети, якщо розглядати його як шлях, котрий у кращому випадку приводить до старечої немочі.

Але кожна мить, прожита на емоціях у стані активних почуттів, самоцінна та безцінна, неповторна та гідна того, щоб  народжуватися і жити людиною. Й топтати ряст, продовжуючи гру з долею, допоки це можливо. І чим більшим особистим подвигом є та чи інша наступна подія, тим вище вартість миті, протягом якої вона проживається. Принаймні на такі думки наводить фінал вистави.

Втім, якщо ви не любитель особливо напружувати мозок, то і у цьому випадку не згаєте час марно, бо «Quartetto» дає можливість отримати своє задоволення і тим, хто прийшов просто відпочити і посміятися.

P.S. Зрозуміло, що це чистої води випадковий збіг, але останньою з бачених нами робіт щепкінців, яка теж справила на нас потужне естетично-філософське враження, є вистава режисера Микити Полякова під назвою… «Квартет». Але то зовсім інший квартет. Читайте про нього у нашому огляді:

У Сумах на одній сцені зустрілися великий німець і геніальний австрієць

Фото: Лариса Ільченко

Сцена з вистави «Звідки беруться діти?»сумського Національного академічного театру драми та музичної комедії ім. М. С. Щепкіна

Все починається з клятви Гіппократа. А далі ми бачимо звичайний день у відділенні пологового будинку якогось провінційного містечка. На наших очах розгортаються зворушливі історії материнства сімох жінок. Диво появи кожного нового життя у нашому світі відбувається по-різному. Для того, щоб пригорнути увагу до цих непростих історій, автор п’єси зібрав в один сюжет декілька досить типових життєвих ситуацій.

Проживаючи їх, жінки не лише відчувають ні з чим не порівнянну радість материнства, а й беруть на себе відповідальності за майбутнє дитини. Протягом всього дійства приймаються найважливіші рішення, зникають одні проблеми, і на їхнему виникають нові…

Отже, життя вирує, набуваючи несподіваних форм. Іноді смішніих та абсурдних, а буває і сумних, навіть драматичних. Всі ці колізії ненав’язливо, але виразно розкриваються у діалогах, якими наскрізь пронизана п’єса.

«Ангел приходить» — сцена зі вистави «Звідки беруться діти?»

У цілому вистава у постановці заслуженої артистки України Олени Зарицької вишла легка та жива, Дія викликає сміх, сльози та співчуття… Окремими легкими штрихами вона позначає важливі питання пошуків істинного призначення насамперед жінки, її щастя та любові.

Раніше ми писали ще про одну виставу, режисера Олени Зарицької у матеріалі: В Сумах прошла премьера спектакля о счастье по заказу

Дійові особи та виконавці:

Маргарита Андріївна — Заслужена артистка України Ольга Богомолова
Анна — Ганна Глазачева
Жанна — Яніна Бабенко
Поліна — Гелена Албагачієва
Оксана — Вікторія Морозова, Катерина Дорошко
Паша — Заслужена артистка УкраїниОлена Зарицька, Анастасія Ластовецька
Наталя — Яніна Бабенко, Надія Фесенко
Тимофій — Віталій Хоменко
Андрій — Віталій Велітченко

Вистава йде на Малій сцені і має вікові обмеження 14+

Фото: з офіційного сайу сумського Національного академічного театру драми та музичної комедії ім. М. С. Щепкіна та Лариси Ильченко

Фрагмент з вистави «Квартет» Сумський національний академічний театр ім. М.С. Щепкина

Режисер-постановник (він же художник з декорацій) Микита Поляков визначив її жанр як музично–пластична параноя. Параноя у медичному сенсі — системно вибудоване марення.

Місце зустрічі

Важко сказати де завершується реальність схоплена мудрістю і починається ілюзія, створена хворою фантазією, коли мова іде про Фрідріха Ніцше (1844-1900). А саме він значиться одним з двох авторів  спектаклю. Другий — Франц Шуберт (1797-1828).

Ніцше та Шуберт ніколи не зустрічалися при житті, бо розминулися в часі. Тим більше, навряд чи вони могли собі уявити, що перетнуться на початку XXI століття у підвальному укритті (простіше кажучи, у бомбосховищі) театру українського міста Суми. Саме там розташована нині експериментальна сцена, на якій іде вистава «Квартет».

Дійові особи та виконавці

Перед глядачами весь час знаходиться струнний квартет, у складі: Лаура Аббасова, Тамара Бокатова, Алла Ліфіренко, Ярослав Калиниченко. Квартет виконує музику Шуберта та Ніцше. Саме так. І Ніцше теж. Власне, навіть однієї музичної складової було б досить, щоб отримати повне задоволення від спектаклю. Але у ньому ще присутня дія.

Монолог Андрій Шелюхаєв У віставі «Квартет»

Дію створюють три персонажі: Смерть (Андрій Шелюхаєв), Дівчина (Анна Пахомова) та Заратустра – Антон Стобвун. Вони практично не розмовляють і вся розповідь іде виключно мовою пластики. Хореограф-балетмейстер-постановник Сергій Великодний у цій виставі як завжди неперевершений. Хоча точніше мабуть було б сказати – знову перевершив самого себе.

Декілька разів актори демонстративно випадають зі своїх мовчазних сценічних образів і звертаються до публіки з імпровізованими монологами. Щоразу вони розповідають інше, а що конкретне – про це не відає навіть сам режисер-постановник.

Дію супроводжує рухомий рядок з цитатами Ніцше, відеоряд, схожий на картинки зі снів та напівзрозуміле бурмотіння голосів за кадром. Звідки доносяться уривки фраз. Здається мудрих, але це точно, бо чутно тільки уривки…

Все перелічене вище створює у свідомості глядача ефект потрапляння чи то у сновидіння, чи у невідомий магічний ритуал.

Погляд з глядацького залу

Спочатку глядач не розуміє нічого. Потім починає здогадуватися, що у всьому цьому механічно-акустичному русі присутня якась логіка, котру вибудовує воля режисера. З часом виникає підозра, що деміург — не режисер, а диригент. До речі, так воно і є, бо режисер вистави Микита Поляков офіційно обіймає штатну посаду керівника музичної частин театру. Тобто він дійсно фаховий диригент.

У підсумку глядач нарешті здогадується, що людина, яка веде його крізь нетрі символів і метафор у системі координат вистави розумніша за нього. І тоді приходить спокій і дивовижний стан потрапляння у потік, коли нічого вже не треба намагатися зрозуміти, а потрібно тільки довіритися, віддатися потоку і відчувати. І отримувати задоволення від усього, що він з тобою виробляє.

При що ж ця вистава, в якій однією з головних дійових осіб є Смерть, другою — пророк (Заратустра), а третьою – та із-за кого нас усіх відрахували з раю, тобто прекрасна жінка?

Фрагмент з вистави «Квартет» Режисер-постановник Микита Поляков, балетмейстер- Сергій Великодний

Про що це все?

А вона про все – про надію та розпач, кохання та непорозуміння, про зустрічі і втрати… Іншими словами, вистава про життя, яке воно є у всій ірраціональній сукупності своїх проявів. Про життя, яким ми частіше не задоволені, аніж навпаки, але з яким нізащо не бажаємо розлучатися.

Життя – це такий парадокс, коли ти нічого не розумієш (згадайте Сократа), але все відчуваєш. І вистава «Квартет» така ж сама. І що цікаво. При всьому навмисному відчуженні від побутових земних речей режисер спектаклю з самого початку якимись невловимими сценічними засобами примушує глядача співпереживати головним героям, які  по суті грають щось дуже схоже на абстрактний живопис.

Важко стверджувати, що цей естетичний експеримент припаде до душі любителям комедій та інших «легких жанрів». А ось для театральних гурманів, які розуміються на музиці та мистецтві перформансу, «Квартет» — саме те що треба.

У створенні спектаклю також брали участь:

Асистент режисера — Юрій Кулик

Художник з костюмів  Заслужений працівник культури України — Любов Медвідь

Відеоарт — Софія Салецька

Художник з освітлення — Віктор Рубан

Звукорежисер — Максим Криштоп

Комп’ютерне супроводження — Кирил Перерва, Микола Ільченко

Помічники режисера —  Людмила Рибалка, Ірина Рукавіцина

Джерело: медіа портал АТС creativpodiya.com

Фото: Лариса Ільченко

Балет «Дафніс і Хлоя» постановка Сумського національного академічного театру драми та музичної комедії ім. М.С. Щепкіна

Балетмейстер-постановник та автор лібрето — Віктор Байстрюченко.

Навколо нової вистави щепкінців історично існує декілька легендарних, тобто до кінця не перевірених, але естетично привабливих і цікавих відомостей.

Міф літературний

Пасторальна розповідь про Дафніса і Хлою вперше була викладена в однойменному романі Лонга, який датується ІІ століттям нашої ери. Про автора роману окрім ім’я нічого невідомо, а сама історія набула популярності лише в ХІХ  столітті, коли дослідник часів античності француз Поль-Луі Курьє знайшов у Флоренції рукопис перекладу роману нібито  з грецької.

Його автором є письменник (і священник за сумісництвом) Жак Аміо. Переклад Аміо було зроблено старофранцузьскою, а Курьє адаптував його до сучасної французької мови, після чого роман став вважатися одним з класичних давньогрецьких творів цього жанру.

Цікаво, що саме першоджерело, написане грецькою, ніхто не бачив, тому не виключено, що Лонг – частина містифікації Жака Аміо. Як християнський священнослужитель він би ризикував кар’єрою, у разі оприлюднення літературного твору про язичників за власним підписом. А ось придумати міфічного оповідача, а потім видати себе за перекладача міг. Подібна практика була поширеною у часи середньовіччя між вчених монахів.

На користь цієї версії промовляє те, що автор не дуже орієнтується у географії і кліматичних умовах острова Лесбос, де розгортається дія роману, і де, нібито, жив Лонг.

Міф музичний

Сюжет роману ліг в основу опери Ж. Б. Буамортье «Дафніс і Хлоя», новели для фортепіано Миколи Метнера «Дафніс і Хлоя», а також декількох балетів. Зокрема, у буремному 1942 році у Лейпцигу за ним було поставлено балет на музику уродженця російської імперії композитора Лєо Шпіса під назвою «Пастораль». Також відомо про постановку балету про Дафніса і Хлою у Мюнхені в 1969 році на музику Бернда Алоіса Циммермана.

Але найвідомішою балетною інтерпретацією сюжету про Дафніса і Хлою є балет Мориса Равеля, прем’єра якого була представлена в Парижі в театрі Шатле 8 червня 1912 року трупою Сергія Дягілева. Хореограф, постановник і автор лібрето вистави Михайло Фокін був закоханий у талант Равеля і дав композитору повну свободу творчості. Як результат, музика вийшла надскладною і для музикантів оркестру, і для танцюристів.

У середовищі мистецтвознавців побутує сказання, що коли проходили репетиції фінальної частини балету, яка написана на 5/4, то танцюристи рахували не долі, а повторювали «Дя-гі-лев Сер-гій», що як раз вкладалося у ритм музики Равеля.

Сцена з балету «Дафніс і Хлоя» постановка Сумського національного академічного театру драми та музичної комедії ім. М.С. Щепкіна

Міф романтичний

Дуже стисло перелік подій автентичної історії про Дафніса і Хлою виглядає наступним чином. На острові Лесбос на околицях міста Мітілени пастухи знаходять хлопчика, якого вигодовує коза, і дівчинку, яку годує вівця. По усім ознакам вони діти заможних батьків. Але поки що пастухи їх долучають до свої справ. Діти дорослішають і підлітками починають пасти череди. Так і знайомляться. Обидва дуже гарні і душевно чисті, бо живуть серед природи.

Між ними поступово виникає почуття. А потім починаються пригоди. Спочатку Дафніса викрадають розбійники. Потім Хлою забирають вороги. Але в обох випадках їх відбивають тварини, контратакуючи кораблі зловмисників. Іншими словами, Дафнія і Хлою захищає сама природа і бог Пан. А бути разом їм допомагає Ерот.

Ще про античних богів: 10 интересных фактов из жизни олимпийца, приучившего мир к вину

А коли приходить вік одруження, їхнє кохання розквітає, а німфи підкидають бідному Дафнісу гаманець з великими грошима (три тисячи драхм). Невдовзі він знаходить і своїх батьків-аристократів. В цей час Хлою, в красу якої закохані майже усі зрячі чоловіки Ойкумени, знову викрадають.На цей раз один з її невдалих наречених.

ЇЇ рятує інший відставлений кандидат на кохання дівчини, який вже покаявся у своїх намірах. У підсумку Хлоя теж знаходить свою аристократичну родину. Дія увінчується хепі-ендом у вигляді весілля на лоні природи в оточенні тих сил, які опікувалися молодими усе їх життя.

Міф сценічний

Майже такою ж стислою, як наш переказ є версія історії про Дафніса і Хлою в балеті сумського театру імені Щепкіна. Але це ж балет і власне дія в ньому має другорядну вагу. На першому місці сама розповідь мовою танцю, краса, грація та пластика. Це все у виставі присутнє у кількості достатній для того, щоб невідривно тримати увагу глядачів протягом більше ніж години. А у фіналі викликати захоплені оплески, як це і належить по завершенню перегляду легендарного твору світової класики.

Ще хотілося б звернути увагу майбутньої публіки балетної вистави «Дафніс і Хлоя» на гру «живого оркестру» — ми вже зазначали вище, якою складною для виконання є музика Равеля. Незважаючи на менший за кількістю склад, оркестранти сумського театру, під керівництвом Заслуженого працівника культури України Віталія Таміліна впоралися зі своєю роботою не гірше, ніж їхні колеги зі столиці Франції.

Залишається додати, що роль Дафніса, яку зіграв Кіріл Горбунов, точно вразить серця і причарує душі романтичних панянок будь-якого віку. Але цікавим на сцені є не тільки він, а всі учасники вистави, у якій задіяна майже половина творчого складу театру.

Балет «Дафніс і Хлоя» постановка Сумського національного академічного театру драмі та музичної комедії ім. М.С. Щепкіна

 Дійові особи та виконавці:

Хлоя: Дарина Байстрюченко
Дафніс: Кіріл Горбунов
Доркон (волопас, закоханий у Хлою)  — Віктор Байстрюченко, Сергій Єрошкін
Ерот: Анна Пахомова
Бріаксис (отаман розбійників) — Сергій Великодний
Ликеніон (дівчина, яка намагається закохати у себе Дафніса) —  Катерина Рашевська, Анастасія Бабанська
Пастухи, розбійники: Владислав Божок, Назар Мачула,  Сергій Єрошкін,  Андрій Шелюхаєв
Пастушки, розбійниці: Ірина Рєчкіна, Анастасія Ластовецька, Євгенія Валюх. Катерина Рашевська, Анастасія Бабанська
Німфи: Євгенія ВалюхКатерина РашевськаАнастасія Бабанська

Хор: Заслужений працівник культури України Катерина Докукіна, Артем Кнопік, Максим Шолох,  Віталій Панченко, Вікторія Морозова, Олександр Михайлов, Максим Одінцов,  Надія Фесенко, Олена Висоцька,  Олена Оноприйко, Катерина Дорошко, Сергій Завгородній, Віталій Велітченко

Оркестр: Заслужений працівник культури України Євген Білий, Тамара Бокатова, Тетяна Рябікова,  Андрій Гнатенко,  Анатолій Пушкар, Лаура Аббасова, Світлана Федай,  Ольга Тихенко, Людмила Молошенко, Елла Михайлова,  Алла Ліфіренко,  Олександр Кавунник, Валерій Поперечний, Ірина Язвінська, Костянтин Закаблук, Олена Когут, Олексій Барило, Максим Ковальов, Олександр Причиненко, Олена Власко, Михайло Чухлєбов, Галина Гречаник, Володимир Королевський, Владислав Гриневич, Тетяна Івченко

Прем’єра вистави для широкого глядацького загалу планується на 13 січня 0 18.00.

Ще про балет у Сумах: Панночка та хуліган

Фото: Лариса Ільченко

Сцена зі спектаклю «Пітр Пен» сумський театр ім. М.С Щепкіна «Хлопчаки-бешкетники»

Цього року у якості новорічної казки щепкінці вирішили розповісти нам історію про пригоди в уявній країні Небуландії.

Ця країна розташована на острові і живе в ній ватага хлопчаків, що колись загубилися через недбайливих няньок, а найголовніший заводила в них – Пітер Пен. З ними дружить маленька фея Дзинька. А ще на острові є плем’я індіанців з їхнім вождем «Тигровою лілією» та крокодил, усередині якого щось цокає.

Чудові декорації дають можливість нам побачити, наскільки різноманітна природа цього острова: чудернацькі квіти, ліани, високі дерева. Тут завжди тепло та сонячно.

Одного разу Пітеру Пену приходить ідея: добре було б, якби у хлопчиків з’явилася мама. Вона дбатиме про них і розповідатиме казки, які завжди закінчуються словами «…і жили вони довго і щасливо».

Тоді Пітер Пен допомагає прилетіти на острів 13-ті річній Венді та її братику Майклу. Здавалося б, райський острів – живи собі тихесенько. Але у фантазіях хлопчаків обов’язково мають бути небезпеки, які вони героїчно долають.

«Капітан Гак на піратському кораблі» сцена зі спектаклю «Пітр Пен» сумський театр ім. М.С Щепкіна

Тому поряд із островом курсує піратський корабель. І знову театральні декоратори створюють нам справжню палубу із леєрами, трапами та штурвалом. На чолі команди корабля злий капітан Гак, який катує своїх бранців (іноді вразливим дітям на це страшно дивитись). А крім того, він хоче занапастити Пітера Пена та інших хлопчаків, що живуть на острові. У його підступних задумах: обов’язково полонити Венді для того, щоб вона стала мамою для всіх піратів.

Режисер Владислав Писарев створив виставу, що насичена динамічними сценами, поєдинками, інтерактивними елементами і навіть пострілами з хлопавок. Прекрасно доповнюють цей екшен танці та балетні фрагменти.

За весь час дії спектаклю на сцені з’являється понад 20 персонажів. Використовуючи пластику, специфіку мови, емоційні реакції, актори намагалися створити індивідуальний образ кожного з них. Цікаво було б дізнатися хто вам запам’ятався найбільше?

«З мамою Веді у чарівному будиночку на острові завжди чудово»сцена зі спектаклю «Пітр Пен» сумський театр ім. М.С Щепкіна

В цієї історії є забави та смерть, несправедливість і радість перемоги, роздуми про дорослішання та материнське кохання.

А у фіналі, як і належить хлопчачим фантазіям, зло покарано, а добро перемогло. До того ж глядачі активно допомагають цьому статися.

Батькам на замітку.

Якщо Пітер Пен – один із улюблених героїв вашої дитини, то він побачить ще одну інтерпретацію вже відомої йому історії.

Якщо це перше знайомство з Пітером Пеном, то готуйтеся відповідати на багато питань:

— Хто такий Пітер Пен?

— Чому і як Пітер Пен літає, а інші ні?

— Що робила Тінь Пітера Пена у шафі?

— Навіщо пити ліки, якщо ти здоровий?

— Чому Дзинька така шкода, адже вона фея?

— Що там цокає у Крокодила всередині?

— Чому крокодил полює лише на капітана Гака?

Відповіді на всі ці кумедні, але дуже важливі для дітей питання вистава не дає, але їх можна знайти у книзі Джеймса Баррі «Пітер Пен». Тож спектакль – добра нагода приєднатися до світової літератури.

Сцена з передноворічної інтермедії «Світом Миколай мандрує» сумський театр ім. М.С. Щепкіна

Інтермедія

Безпосередньо перед виставою дітям та дорослим покажуть 15-ти хвилинне музичне театралізоване дійство в концертній залі на другому поверсі. Саме тут знаходиться Новорічна ялинка.

Дія відбувається в українській народній стилістиці. З двома сестричками Даринкою та Маринкою. розгортається невеликий пригода, впродовж якої з’являються і різдвяна зірка і маленьке бісеня і інші персонажі. Але приходить Святий Миколай і допомагає усім порозумітися та примиритися.

Раніше ми писали як зустрвти Новій 2023 рік у матеріалі: Как встречать Новый год? Советы и рекомендации. Год Кролика (Кота)

Хай у кожного у цьому році буде новорічна ялинка, що сяє вогниками та справдяться найпотаємніші бажання! Нехай цей рік принесе мир в Україну.

Фото: Лариса Ільченко

Сцена з вистави сумського театру ім. Щепкіна «Хлібне перемир’я» — Машка мабуть народжує

П’єса написана та презентована у 2020 році. Події, що в ней відбуваються, розповідають про літо 2014-го – час, коли вперше було оголошено перемир’я, для того, щоб жителі «сірої зони» могли зібрати врожай. Але ж для героїв вистави це лише одна доба з їх життя.

За цей час глядач побачить і теперішнє, і минуле, і несміливі паростки майбутнього. Але є воно чи ні? Ось питання, що постійно постає перед глядачем. Бо ситуація навколо трагічна: міст, що з’єднував місто у єдине ціле, зруйновано; електрики нема; справжній вогонь йде від ріки, пожираючи не тільки поля на своєму шляху… І питання: «Як таке сталося?» постійно турбує і не має відповіді. А тим часом, кожний герой вистави у рамках спільної історії проживає свою особисту долю.

Для того, щоб відчути настрій спектаклю, режисер Дмитро Некрасов вирішив максимально наблизити глядача до подій, що відбуваються. Тому і дія вистави, і глядацька зала перебувають на одній сцені. Так що будьте готові, що при перегляді буквально за пару метрів від вас палитимуть, іноді висловлюватимуться, використовуючи інвективну лексику та реально битимуться. І в той же час, як у кіно, завдяки цьому режисерському рішенню можна побачити крупні плани різних емоційних переживань та відстежувати психологічні особливості персонажів п’єси.

Сцена з вистави театру ім. Щепкіна за п’єсою Сергія Жадана «Хлібне перемир’я» — Брати порозумілися ( В. Писарев та Ю. Кулик)

У театрі ім. Щепкина вже використовували подібний прийом, але це було трохи інакше: у спектаклях  «Сирано де Бержерак», подробиці у матеріалі: В Сумах состоялась премьера пьесы о знаменитом поэте-бретёре   та у  виставі режисера Ганни Кобець за п’єсою Жана-Поля Сартра «За зачиненими дверима».

А емоцій багато. Не тільки емоцій, а і інших невербальних дій, що допомагають розгортати дію кожного мініконфлікту. Деякі моменти щемливо інтимні, інші — дуже смішать. Те, що відбувається — відверто, злободенно, іноді абсурдно, але гармонійно.

Як не дивно, але певною мірою, це і є життя мирних людей, коли вони опиняються в екстремальній ситуації. Тоді з людей злітає нарощене лушпиння і оголюється їх сутність. І у кожного на перший план виходять його особисті незакриті питання:

— Кому можна розповісти найпотаємніше, як що вміння слухати й розуміти залишилося в довоєнному минулому?

— Що робити, коли не довіряєш навіть найближчим рідним?

— Як зробити вибір, коли насправді вибору немає?

У спектаклі присутній символізм, в ньому багато метафор. Від контрастності костюмів деяких персонажів до режисерського рішення фіналу вистави.

І не зовсім зрозуміло, чи було це все насправді, а може промайнуло як сон-фантазія однієї з дійових осіб. Або здається, що це написаний в особистому щоденнику, спогад, що нібито пішов у забуття і з усіма героями все гаразд. У підсумку кожен з глядачів має свободу закінчити цю виставу на власний розсуд.

Сцена мовчання з вистави сумського національного театру ім. Щепкіна «Хлібне перемир’я»

Дійові особи та виконавці:
Молодший брат Толік — Владислав Писарев
Старший брат Антон — Юрій Кулик
Тьотя Шура — Наталія Дехта
Валічка — Катерина Саченко, Ангеліна Грищенко
Катя — Надія Фесенко, Олена Оноприйко
Коля — Артем Кнопік
Машка — Дарія Некрасова, Крістіна Зограбян
Рінат — Віталій Хоменко, Максим Одінцов, Сергій Пересунько.

Фото: Лариса Ільченко та з сайту  з офіційного сайту Сумського національного академічного театру драми та музичної комедії ім. М. С. Щепкина.