Анастасія Сєрікова (Варвара Иванівна). Пастернак
Как-будто бы железом,
обмокнутым в сурьму
Тебя вели нарезом
По сердцу моему
На листівці – чоловік із головою вовка, за ним – урбаністичний пейзаж і ці рядки з Пастернака.
Бувають такі вірші, які не йдуть з голови. От і цей мені такий. Все ходжу і розповідаю його сама собі.
Бувають люди, яких зустрічаєш час від часу незрозуміло чому. Притягуються чи що. Знайоме обличчя, і не можеш згадати звідки.
Зустрівшись уже, певне, вчетверте ми таки вирішили з’ясувати, звідки знаємося. Згадували, згадали.
Якось після того ще зустрілися на концерті, трохи пройшлися.
Тоді ще зустрілися раз, і мені здалося, що в нього погано з головою і добре з руками, і я ледь відкараскалася. А сьогодні знов побачилися, тепер він сахався мене. Зате я підійшла впритул і прямо серед центральної вулиці цього міста стала гладити його по плечах. Він бентежився і знічувався і не знав, що робити. Тоді як робити було очевидно що. Може, він боявся, може, відчував, що трохи боялася я.
Він спитав, до чого я хилю. І сказав сказати це словами. Я не могла сказати це словами і підійшла трохи ближче.
Гітарист грав проруху-судьбу, літали голуби, а я загравала до хлопця, бо мені страшенно хотілося цілуватися, і я не знала, як би це зробити, спростивши ситуацію.
Він приймав усе, що робила я, але жодного кроку назустріч не робив.
Сказав, що має йти. Дав руку попрощатися. Маленька така долоня.
Я запропонувала обійнятися.
Він обійняв, але попросив не притискатися грудьми.
Я притиснулася.
Він поцілував мене в шию. Я нижча за нього, то трохи стала навшпиньки і поцілувала в губи.
Я не знаю, що там і хто думав на тій центральній вулиці того міста, але я була щаслива тої миті. «Життя бентежне», – кажу я, й усміхаюся собі у вигадані вуса.
(5 голос, оценка: 4,20 из 5)
Загрузка...
Ага, так ось воно як з вашого жіночого боку виглядає))
Как трогательно, что Пастернак — такой сложный, таинственный поэт — востребован и сегодня, да ещё как поэт-романтик!