Тамара Герасименко. Вірші
Сказав:»Помру
на березі Дніпра,
як не приїдеш…»
Що ти?! Що ти?! Їду!
Але женеться щось
за мною слідом
й останні сили
в мене відбира…
Сказав, що там
столиця всіх вітрів,
які по світу
нас удвох закрутять…
Чи знаєш ти,
що я Сумами скута
і що між нами
докопають рів…
Що вже на очі
хмара наповза.
Що знову гнана
тим же вітром доля —
і котиться мій поїзд,
як сльоза,
холодною, мов лід,
щокою поля…
***
Це те, заради чого варто пасти
яскраві мрії в самоти полоні:
розлогі віти долі, вітру повні;
веселок мушлі; тихе море щастя..
.
Це більше, ніж кохання й некохання!
Усе життя тепер — у рук дуеті.
Всміхаються молодших днів портрети
портретам днів тутешнього мовчання..
Заручені обручками Денеба,
ми — щасні птахи, сяєвом пернаті!
Устелим васильками всю кімнату
і візьмемо святі дари від неба!..
***
Зелений поїзд, наче гілку,
Хтось тягне в далини багаття…
Шумить повз мене гірко-гірко
І твій листочок темнуватий
У мокрім светрику…
….Ти їхав
Ні, не добу — а тридцять років.
І стукотів по рейках тихо
Відчеплений вагон, мов кроки…
***
Не впізнають мене мої дзеркала,
Моя кімната, світла і скляна,
Де відби-
відби-
ваються портали,
У люстрі — люстро, у стіні — стіна.
Де я сміюсь, і плачу, і щаслива,
Де я смілива — і всього боюсь,
Де я тебе квітчаю небом сивим,
А то із тебе раптом насміюсь…
Де промені, рентгенівські та чулі,
Час препарують і кладуть на скло.
Не страшно, якщо висвітять минуле,
А раптом… те, чого ще не було?!
Надихаюся чаду без свічада.
Бо хто назве моє повітря? Ну!
Лиш знаю, що немає в пеклі саду,
Й не знаю я, чи раю досягну…
Лавина йде… Я визначатись мушу.
Готова до стрибка? Ну раз, два, три!..
Мільйон світів, що відбивають душу…
Який з них справжній? Спробуй розбери…
***
Не виривається, не забувається —
Тільки приходить ночами вогненними…
Місяць хмариною надвоє крається.
Надвоє крається серце у мене!..
Не виривається! Що ж мені пишеться
Знов ця сторінка?! Чорнилом полиновим!?
Книгу Життя ти пошарпав на іжиці —
Як же тепер я писати покину?
Не виривається! Що мені сталося?
Зовсім недавно була я веселою…
Вічною щастя сторінка здавалася —
Вітром підхоплена, лине під стелю…
Вихід один — у чорнилі полиновім,
Що проявляється й після згорання,
Після затоплення, після щезання!
А не у клині, що виб’ється клином…
Не виривається, не забувається —
Книга Життя з видавництва надхмарного.
Вийти у світ кожне слово старається.
Вийде у Вічність лиш книга з Немарного…
***
Я його більше не кидала, навіть уже не прощаючи…
Це як пливти проти течії — знову назад віднесе!
Часу сліди зберігалися, хоч і петляли по-заячи —
То побіжать, то повернуться, то перестрибнуть усе.
Тихо приходили сумніви і умовляли: «Покинь його! —
Землю твою обітовану він продає за грошІ!
Можеш зусиллям відправити пам’ять, подалі дорогою,
Можеш покласти поспатоньки десь у куточку душі..».
І обвівали ці сумніви в спеку мене опахалами
Щоб в голові не варилося варево те не моє,
Щоб, як у всіх, по-пристойному, тільки ледь-ледь закипало, й ми
Щоб доживали — не мучились, віку-бо вже не стає…
Тихо приходили сумніви — в тому конвої міщанському,
Що із дитинства, як ворога, водить на страту мене.
Тільки — де доля знаходиться та чи дає вона шанс кому —
То вже не їхня парафія, тут їхня влада мине…
Тихо приходили сумніви… Я його більше не кидала…
***
Не казка це, мій хлопчику, — Жар-птиця.
Вона старіша тебе на віки.
Як можеш ти на неї так молиться,
У подруги чекать іскристу крицю,
О хлопчику, довірливий такий?!
Її не захистиш — не стане сили.
Її замучать дурні — відпусти!
Спитають, чи кохались, чи дружили,
І хто кого заманював щосили,
І чи були ті сіті золоті.
Чи ти для неї, ти для неї тільки —
Міраж тих днів, коли вона була
Жар-пташеням із пухом замість пір’я,
Ще пуп’янком веселки чи сузір’я,
Чи ти — за нею сяюча зола?!
Не слухай ти мене, о ні, не слухай!
У мить моєї слабкості хоч ти
Сильнішим будь за ті непевні слухи,
За поглядів нещадну завірюху,
В якій ми ідемо на цій путі!..
Мій русий промінь! Відблиск на граніті
Погаслих сонць і пережитих літ!
Жар-птиця — ясна казка серед літа!
Тобі її від себе відпустити —
Це все одно, що руки опустить!
***
Місяць в зорі цілиться довгим списом променя,
Снігове багатство сріблом виграє.
Пропливають лебедем роздуми і спомини –
Наче біле марево з ночі устає.
О, приходьте думати у сади засніжені!
О, злітайтесь мріяти на нічний вогонь!
А якщо згубили ви те,що зветься ніжністю,
Значить, ви утратили півжиття свого…
Зорі з неба крапають жовтими кульбабами
Й тут же розмерзаються в золоту крупу.
Ніч не втрима місяця золотими лапами –
Він поволі котиться серцем по степу…
***
Акація, Дюймовочка і сон,
В якому переплутані сюжети…
В якому — вмерти, навіть легше вмерти,
Ніж піднести пробудження до скронь!..
Дюймовочко! Засмійся їм у гнів —
Отим усім, кому ти плакать будеш!
Акація цвіте й біліє всюди.
А ти мала. Сама між пелюстків…
Акації у втіху облітать —
Бо ще рясніш заквітне в нове літо.
Тобі ж — ні повертатись, ні прощать,
ДанО лише назавжди відлетіти!
Забути все. Струсить з малих долонь —
Уже тоді, коли ти будеш майя! —
Акацію, Дюймовочку і сон,
І навіть сон, що сниться — не минає.
***
Білий сніг аж по коліна…
Післясмак адреналіну…
Павучата снігу виснуть
З невидимих павутинь.
Я обрала цю ялину,
Тишу лісу й безгоміння.
Срібний купол із мовчання
Узяла собі за дзвін.
***
Я сама замкнула коло, хай дзвенять мої замочки
із бентежних сонних квітів, із нечуваних пісень,
з непрочитаного листу, з непришитої торочки,
з усього, чого не знаю… Дзень!
Я сама замкнула коло, не торгуючись за щастя,
не благаючи уваги, не дивуючись тому,
що замочок за дзвіночок нам ніколи вже не здасться,
хоч ми їх і назбирали тьму…
Вже тебе чекає Оля і про тебе мріє Аня,
бо вони іще не знають, що ти щастя не даєш…
Я сама замкнула коло, щоб не вийти і востаннє
з надзвичайно безрутинних меж…
Знов зозулі над дощами закують, як напочатку,
і мене за руку візьме, як до танцю, день новий…
Дзвонять засуви басами, охоронники порядку,
та сльоза — на перелазі вій…
***
Невже це мій забутий сад,
Порослий тінями й травою,
Де жалять квіти з кропивою?
Чи знову здійметься рука
Нові жоржини посадити,
Чи буде так: бур’ян і вітер?!
Мене і сад змагає спека:
Чи тут я буду – десь далеко,
Чи десь далеко – буду тут?!
А сад мене таки манив.
Була я тут, хоча й далеко.
І снились мальви та лелеки…
І плакав кошик у кутку,
У сад той зібраний віддавна.
А я не їду – будні давлять…
Та в мене є куди – у сад,
Крізь очерет, болото, втому
Прочапать чаплею додому…
***
А що воно було?
Лишилася живою…
А що воно було?
Смерчами віднесло.
Передовірю це
лиш бересті сувою
і вкину письмена
в середньовічне тло…
Мине стосот віків —
постане світ повторний,
до серця прикладу
шляхетності клейнод.
Надасть йому ціну
не археолог чорний,
не пережитий смерч,
а тільки сам Господь…
(14 голос, оценка: 4,07 из 5)
Загрузка...
Ничего не понял. Как будто шел вдоль железки — то в гравии ноги вязнут, то на шпалы не попадают.
Ты про это ?
» і котиться мій поїзд,
як сльоза,
холодною, мов лід,
щокою поля…»
Да, это не надо понимать, это надо чувствовать. Спасибо, что почувствовал.
Да что ты?! Это для меня высший пилотаж. Я на элементарных вещах вязну: «А сад мене таки манив».
Раньше полагал, что слово «таки» предназначено для передачи окончательных решений после тяжелого сомнительного выбора. Например, в предложениях типа: «Надо было таки в бубну ходить, а не в трефу».
А тут так и есть. Лир.героиня после долгих колебаний приходит в к выводу, что сад её манил всё же.
«І плакав кошик у кутку,
У сад той зібраний віддавна.
А я не їду – будні давлять…
Та в мене є куди – у сад»
Может, это и поэзия. Кто его знает? Мало ли, что я не понимаю…
Но что это за язык? Украинский? По словам похоже. А по устроению предложений и по смыслу? Может, язык народностей предгорий Тибета? Или племен Зимбабве? Чего не знаю, того не знаю.
Нет худа без добра. По крайней мере, теперь я могу давать советы.
Дорогие молодые люди! Для того, чтобы быть поэтом необходимо и достаточно выполнение двух условий:
1. Ваша строка должна быть короткой.
2. Каждую строку необходимо начинать с заглавной буквы, вне зависимости от того, каким знаком препинания заканчивалась предыдущая строка и был ли этот знак препинания вообще.
Это правила. Есть еще рекомендации. Точнее, одна рекомендация:
1. Желательно разбивать строки в группы по 4 штуки. Тогда будет очень похоже на строфы.
Смелее! Ничего не бойтесь! И вы тут же станете поэтами.
В цьому останньому випадку, пане Євгене, справа не в мені і не у Вашому сприйманні, а у невеликому технічному збої: вірш «Невже це мій забутий сад…» написано терциною, тобто строфа — 3 рядки, а не чотири. Але при перенесенні мого тексту на АТС стався збій у верстці, і тому, відповідно, все пішло не так.
В строфе:
«Чи знову здійметься рука
Нові жоржин посадити,
Чи буде так: бур’ян і вітер?!
Тоже сбой? Буква «и» в конце слова пропала?
«Акація, Дюймовочка і сон,
В якому переплутані сюжети…
В якому — вмерти, навіть легше вмерти,
Ніж піднести пробудження до скронь!..»
Поэзия, порождающая желание писать прозу про то, как жил-был автор, который захотел перевести «Белой акации гроздья душистые» на украинский язык. Потом уловил душевную связь романса с белогвардейским движением, которое в частных случаях заканчивалось выстрелом в висок. Но вдруг ему на глаза попалась книга Ганса Христиана Андерсона. В результате сложился чудесный «сюжет».
Однако не уверен, что Андерсону понравилась бы новая роль его Дюймовочки. Предполагаю, что Ганс после прочтения мог бы присоединиться к словам автора: «навіть легше вмерти».
Уже исправил на терцины. Приношу свои извинения.
И жоржинИ исправил. Спасибо, Евгений, что обратил внимание.
А вот относительно джаз-импровизации на тему Булгакова и Андерсона — то я не понял о чём ты )
Был в 70-80-х годах прошлого века в Питере замечательный учитель литературы, известный новатор Евгений Николаевич Ильин,которого знали все филологи большой страны.В одном из своих выступлений он рассказал, что работать начинал в вечерней школе.Однажды на уроке о творчестве Блока молодой учитель с упоением читал его стихи, потом спросил работяг, пришедших на уроки после заводской смены: «Ну как?!» Один парень ответил: «Непонятно, но здОрово!» Ильин не растерялся и сказал: «Вот это и есть Блок!»
Кому-то непонятно, для кого-то — здОрово…
Если эта история относится к представленному здесь творчеству, то интересно узнать, уважаемая Елена, какие строки вас так впечатлили?
Речь не о конкретных строках ,скорее о восприятии «понял — не понял». Поэзию Тамары Герасименко я знаю и ценю давно и не стала бы участвовать в дискуссии ни о ней, ни о поэзии вообще, если бы не пара фраз в «дружеских кулуарах»,после которых и вспомнился эпизод из давнего интервью известного учителя.
Это как интересоваться, какая музыкальная фраза тронула вас в этой композиции…
Мне кажется, что поэзия -это сотворчество по расшифровке заданных автором символов. Если такое желание возникает — значит, это «мои» стихи. Если нет — чужие. При чтении данной подборки у меня возникает возникает множество поводов для сотворчества. Это — моя поэзия.
Игорь, конкретные музыкальные фразы в композициях меня трогают. Порой я их прослушиваю по нескольку раз. Например, в Прощальной у Гайдна, в романсах Свиридова и т.д.
У нас с тобой не совпадают точки зрения на «сотворчество по расшифровке заданных автором символов». Для меня символизм в поэзии — костыль при недостатке таланта и неясности для самого себя испытуемых чувств.
Испытываемых чувств:
испытуемый
Type: adjective, noun;
ru.wiktionary.org_2014
випробуваний
досліджуваний
Читаю стихотворение. Начало великолепное:
«А що воно було?
Лишилася живою…
А що воно було?
Смерчами віднесло».
Внутренне настроился на последующее изображение чувств и философские выводы. Но вдруг:
«Передовірю це
лиш бересті сувою
і вкину письмена
в середньовічне тло…»
Стоп! Я вообще не понял о чем речь. При чем здесь берестяные свитки и средние века?
Ладно, смотрю вторую строфу:
«Мине стосот віків —
постане світ повторний,
до серця прикладу
шляхетності клейнод.
Надасть йому ціну
не археолог чорний,
не пережитий смерч,
а тільки сам Господь…»
Что такое «світ повторний»? Второй этап жизни вечной? Но почему тогда «повторний»? Перевоплощение, что ли?
Благородство как драгоценность — это о чем речь? О каком благородстве? Благородстве чувств, поступков, происхождений? Что к сердцу прикладывают?
Вроде ясно, что прикладываемое не оценит никто из смертных, кроме Самого Господа? Явно разговор о положительной оценке. Но откуда у автора уверенность, что Господь это должен оценить так, как того желает автор?
Ничего не понимаю. Или я тупой или меня дурят.
Столько вопросов. Только ответов на них не будет. Автор не обязан ни оправдываться, ни объяснять, ни соответствовать. У каждого свой читатель, вот и все. Мне в этом стихотворении тоже понравилось начало, и еще конец.
Попробуйте-ка осилить, уважаемый Евгений, поэзию с этого сайта. Литературный журнал, в котором печатаются лучшие из лучших (по субъективному мнению редакции) ///http://literratura.org
Конечно, авторы не обязаны оправдываться, объяснять, соответствовать. Они даже не обязаны выставлять свое творчество на АТС.
Но они это делают.
Тем авторам, которым повезет, растерзают в комментариях.
Тем авторам, которым не повезет, похоронят молчанием, считай, равнодушием.
ТеХ авторОВ растерзают в комментариях. Каких авторов? — которым повезёт.
ТеХ авторОВ, которым повезёт, растерзают в комментариях.
ТеХ авторОВ, которым не повезёт, похоронят молчанием. Растерзают (Кого? Что?); похоронят (Кого? Что?)
Попередній варіант моєї правки стосувався лише відмінювання, а не змісту. Тепер перейдімо до змісту: Не потому авторов растерзают, что им повезёт. Наоборот: им ещё повезёт, если их растерзают. Перепутаны действие и его последствие. Надо: «Тем авторам, которых растерзают в комментариях, ещё повезёт. Не повезёт тем, кого похоронят молчанием.» Отак-то, пане Фулеров. «Не судите, да не судимы будете». Моя описка щодо жоржин тут просто відпочиває)))
Надо бы самому что-нибудь выставить. Но страшно. Во времена непрерывно нарастающего равнодушия молчание почти-что гарантировано. Фейсбучные лайки и однострочные восклицательные комментарии совсем губят людей.
Почти что
⇒ Правильное написание:
почти что
Конечно, не каждому автору так везет — иметь критика вооруженного словом, тем более сложносочиненными предложениями.
А чё предложения сложносочиненные? Они — обычновысказанные.
Отже, чи потрібен мені такий критик, який не знає навіть тієї мови, якою пише власні прозові твори?
Ви не мій читач? От і прекрасненько!
Але затямте собі надалі: Ви і не мій критик, серденько!
Автор рассердился. «Але затямте собі надалі» — это типа Заруби себе, гад, на носу. «Серденько» наверное пойдет по категории Убожество.
Про то, что я не знаю своего языка — это автор стихов в озлоблении погорячился. Или погарячился? Пожалуй, язык я все-таки знаю. Грамматические ошибки? Само собой. Обычно редакторы отмечают на моей странице формата А4 полуторным интервалом около 10 ошибок. Но говорят, что это хороший показатель, поскольку у других сочинителей вся страница красная от исправлений.
Нет худа без добра. Зато стихотворец не остался голым, у него появилось оружие против комментатора.
Меня упорно продолжают называть критиком. Устал возражать. Для критического анализа необходима долгая серьезнейшая скрупулезная подготовка. У меня же — отдельные субъективные замечания по вырванному материалу. И не более. Не критик я, братцы! Всего лишь человек, неравнодушный к творчеству ближнего. И сообщения мои — как разговоры между прочим на пути из коридора на кухню. (Чи правильно — в кухню? Да хтона?)
Не думаю, что поэт прав, говоря о том, что я не еёшный, намекая тем самым на то, что должен умолкнуть. Произведения выставлены на сайте, который создан в том числе для обмена мнениями. Так что пожелание не принимается.
Впрочем, если администраторы будут выставлять чьи-либо произведения с указанием: «Не комментировать!», то я, конечно же, буду дисциплинированным и промолчу.
Но вы, Тамара, простите, не знаю вашего отчества, не переживайте. Я действительно не близок к вашим поэтическим мелодиям. Писать о том, в чем плохо разбираешься, желания особого нет. Тут наши пожелания и намерения совпадают.
Пылитесь или сверкайте на странице АТС. Не знаю, что вам уготовано.
В свою очередь буду бесконечно рад, если вы своими критическими замечаниями отметите какой-нибудь мой опус, который попрошу в ближайшее время разместить на АТС.
Теперь откланяюсь с вашей страницы. Перефразируя идеологов революции 19-го века, Ошибки — ничто (их корректор исправит), сюжет — всё!
Ну и хорошо поговорили )))
Это я у Тамары попросил разрешения разместить её подборку на АТС. Тут же не все поэты мира представлены и не все друзья )) , а те, чьё творчество нравится лично мне ( в том числе и лично мне )
Тепер я щиро каюся. Нахамила Євгенію тільки із намагання «зберегти обличчя», тобто із марнославства. Щоправда, у приватній розмові я пояснила йому потім, що «тримала фасон». Багато в чому він мав рацію, в більшості випадків… А я наївно плекала надію, що пройде час, і ми станемо друзями. Сумно, що так сталося.
Вот и я говорю, что нам беречь друг друга надо и прощать пока мы живы. А то видишь как оно всё…
Вижу(((