Тетяна Лисецька (Джміль). Сватання у Федорівці
Номинация «Вишневый сад»
Ніч. Щось не спиться… За вікном хлюпоче монотонний осінній дощ, а мені згадалось літо. До нас на дачу нарешті вирішила завітати моя давня подруга – людина непересічна, з багатогранними здібностями – декілька іноземних мов, університетська і консерваторська освіта, та солов’їний голос. Все це – при яскравій зовнішності і невмирущому оптимізмі з гострим почуттям гумору. Одним словом, жінка-фейєрверк і свято! Навіть не знаючи всього цього, можна було запідозрити її в тих талантах, тільки побачивши її в червоних штанях і яскравій сорочці, в яких вона, немов метелик, випорхнула з маршрутки на нашу сільську вулицю. Звісно, вона не могла залишитись непоміченою.
Після знайомства з моєю фазендою ми з задоволенням сіли до обіду в альтанці, з якої відкривався чудовий краєвид. Смакуючи французьке вино з рибою, насолоджуючись спогадами, новими анекдотами і обговоренням новин, ми і не помітили, як раптом перед нами з’явився один з сусідів, який вчора проводив нам до альтанки електрику. Ну, він прийшов спитати, чи все гаразд, чи все працює, пильно придивляючись до моєї подруги. Кумедність власної появи його аж ніяк не бентежила. Добре, ну то й пішов собі далі. Але далі, десь через півгодини, коли ми ще сиділи і насолоджувались спілкуванням, мені подзвонила сусідка з іншого кінця вулиці. Її дуже цікавило, чи правда, що в мене гості і що на столі стоїть недопита пляшка? Як ви розумієте, це питання вельми доповнило перші враження нашої гості і дуже нас потішило. Вона відчула, що приїхала не на банальну дачу, а в справжнє українське село.
Наступного ранку, вдихаючи свіже повітря, наповнене дикими травами, зігрітими серпневим сонцем, ми сиділи в тій самій альтанці, потягуючи свіжезварену каву, і слухали цвірінькання пташок, яким, як і нам, дуже подобався цей світ. Але як несподівано входить у двір ще один сусід – головний електрик нашої вулиці, вдягнений, мабуть, в свою найкращу сорочку. Виявилось, що він немовби загубив десь тут, в альтанці, під час роботи свій мобільник. Декілька хвилин він зосереджено шукав на підлозі свій гаджет, скоса поглядаючи на Наталку. Ми давились сміхом. Коли персонаж зник зі сцени, моя подруга майже проспівала – чому чоловіки завжди настільки самовпевнені? Сміх та й годі, що тут скажеш!
Але сватанню в Федорівці судилось продовження. Наступного дня після прогулянки лісом, повертаючись з магазину, ми йшли повз автобусну зупинку, де сидів чоловік. Виявилось, що то був ще один наш сусід, добра людина, але сильно напідпитку. Побачивши нас, він різко змінив свої плани і вирішив нас супроводжувати. Нетверда хода нітрохи йому не заважала осипати нас компліментами і найкращими побажаннями до самісінького дому.
Стомлені дорогою та приємними враженнями, ми попрямували на відпочинок до альтанки. І з особливим блиском в очах, з посмішкою, без попередньої змови заспівали:
Ой у вишневому садочку,
Там соловейко щебетав:
Віть-віть-віть, тьох-тьох-тьох…
Козак дівчину умовляв.
Читать другие миниатюры, участвующие в конкурсе «Колибри»
(11 голос, оценка: 4,64 из 5)
Загрузка...
Здорово! Молодец!