Леонід Ісаков (Сивий). Перезавантаження
Їх вивезли вночі. Видали платню. Так що є з чим додому. Там його чекала жінка і двоє діток. Їх було двоє односельців, вдвох разом сіли на потяг. Микола, так звали побратима, був директором школи, то всю дорогу розважав Василя дитячими іграми.
Поїзд прибув на станцію. Микола і Василь швиденько вискочили на перон, обнялися, договорились про зустріч «Колись…» і розійшлись. У кожного була одна і таж думка: «Скоріше додому… »
Подзвонив. Жінка швиденько відкрила двері. Чекала. Маленька відразу вхопилася за халат мами й заплакала, старший також не впізнав: «Мамо, хто це?»
— Дітки, та це ж батько, — вона дивилася на Василя закоханими очима і по щоці бігла сльоза. Перед нею стояв стрункий, підтягнутий засмаглий «Зовсім худий » красень. Такого Василя вона б здалеку і сама не впізнала.
Був ранок. Марійка відвела дітей в дитсадочок і повернулася. Вони поснідали, а потім уволю, якщо це можливо, пообнімалися. І Марійка побігла на роботу.
Василю робити було нічого. За стільки днів він нарешті вдома, вільний, без напружень. На душі було напрочуд легко.
Василь взяв книгу, але бачив тільки ряди літер, зміст їх до нього не доходив…
— Марійко, чому ви в бліндажі. Тут стріляють. Забери дітей, йдіть геть звідси.
— Підемо Василю… Підемо…
Вони пробиралися крізь ліс…
— Стріляй… Стріляй… Чому мовчить кулемет… Лягай…. Пригнись… Миколу ранило… Несіть… Назад в укриття…
Повернувшись, він знову побачив у бліндажі Марійку.
— Та що ж вона тут робить. Я ж її відправив з дітьми. — і в нього майнула думка, що це вона йому від втоми привиділась.
— Перевтомився. Треба відпочити. — Вголос подумав він.
Він поринув у глибокий сон. Прокинувся, сонце лише сходило. Небо в вікні було чисте, а дах дому, що навпроти, був білим від першого снігу. Потягнувся, було легко і хороше. Голова була світла і чиста.
— О, я проспав до ранку. — сказав, взявши Марійку за руку. — А принеси мені каву в постіль, як ми робили раніше.
Марійка схопилася і щаслива побігла на кухню.
Василь повернувся і мимохідь поглянув на відривного календаря, який висів у спальні на стіні. Він кожного першого дня нового року урочисто вішав його на стінку. Там було п’ятнадцяте, тобто за календарем він мав бути дома вже три дні.
Марійка принесла каву.
— Марійко, що з календарем. Чому п’ятнадцяте?
— Так, п’ятнадцяте. Ти ці три дні воював і весь час рятував мене і дітей.
— А діти де?
— Відвела до матері. Сказала що декілька днів хочемо побути вдвох. А то лякалися.
— Вибач. Все пройшло. Приводь діток. — Василь обійняв Марійку і вони злилися в поцілунку.
День пройшов в турботах. Мали прийти Марійчині батьки з дітками і друзі Василя. Марійка не могла їх вже стримувати. Василь ходив дещо пригнічений, але веселий. Він пам’ятав майже кожну мить з тих чотирьох місяців, але було таке враження, що це все було не з ним, таке враження що все це він побачив в якомусь страшному кіно.
Перезавантаження. — сказав він посміхаючись. — Ну і що, що якби і не зі мною. Так легше розказувати і певно жити…
Читать другие миниатюры, участвующие в конкурсе «Колибри» 2015
(3 голос, оценка: 4,33 из 5)
Загрузка...
війна для солдата не закінчується після війни і це ще одна жахлива риса війни…
Какое интересное смысловое пересечение с соседней новеллой… Там тоже после войны воевали… http://creativpodiya.com/posts/49383