Анастасия Серикова (Як Цедрак). Шкарпетки з помаранчу

Автор: конкурс · 27.12.2014

Я пишу статті, переписую новини. За покликанням я письменник, але зараз працюю копірайтером. Мені подобається писати про подорожі. Щойно я дописала свої сім статей про мандри Угорщиною. Я ніколи не була в Угорщині. Але, ви знаєте, я подивилася, як танцюють чардаш – спочатку повільно, а потім все швидше – і як спідниця підскакує і кружляє довкола неї і довкола нього. Ви знаєте, угорці носять перо на капелюсі. І є така міфічна птаха, турул, щось середнє між орлом і соколом. Це символ свободи. Пам’ятник турулові стоїть серед Будапешта. І, мені здається, то пір’я турула на своїх капелюхах носять угорці.

Я дописала свої сім статей, тепер маю трохи часу. Мої статті коштують по 10 гривень за тисячу знаків. Я отримала 150 гривень. Ви коли-небудь плели? Спицями? Я була в магазині ниток сьогодні й докупила трохи шерсті. Її не можна брати чисту, бо ссідатиметься і міль їстиме. То я взяла з домішками трохи. Кольору помаранчі. Я зараз дуже люблю фіолетовий, але помаранчевий виглядає теплішим. Я плету шкарпетки. Я не дуже гарно плету. Затягую нитки, мама ще казала, іноді пропускаю петлі. Але я маю їх сплести.

Я плету шкарпетки чоловікові. Він на війні зараз. Мені подобається купляти харчі, обов’язково із солодким чим-небудь, і надсилати їх у кошику. Харчі треба гарно замотати рушником, щоб ніби як на Паску, бо на Паску – то освячене, то як причастя.

Смішні виходять шкарпетки. Довжелезні і волохаті трохи. Їх я теж хочу покласти до кошика. Ще обов’язково треба писати листа.

Я довго думаю, перш ніж його писати. Хочеться, щоб він знав, що на нього тут чекають, щоб повертався живий, щоб приїхав разом із сонечком.

Ви знаєте, у нас уже шість днів немає сонця. Один раз трохи показалося, і швидко пішло.

Ви знаєте, я часто говорю з ним. Там не можна брати телефон, то я просто говорю.

Питаю його, як ти? Де носить тебе, щастя ти моє невмиване? Він щось мені бурмоче, а я прихиляю кудлату голову до грудей.

Будь чемний. Вдягай шапку, бережи голову. От шкарпетки тобі в’яжу, щоб ногам було тепло.

Розпускаю ряд, бо знов петля пішла не така, як треба.

Котику, пильнуй там, – кажу йому.

Знаю, сам знаю. – Знов бурчить.

Матінка Божа, захисти, ну будь ласка. Сама ж знаєш, як воно.

Над тими шкарпетками вже тиждень сиджу. Вже холодно надворі, маю скоріше скінчити. Завтра волонтери везтимуть вантаж.

Поклала чай (гарно так – брала собі і йому – однакові), цигарки, от шкарпетки зараз ув’яжу ще. І ще гарно: уявлення не маю, хто то питиме, куритиме і носитиме. Але йому, тому, там буде тепло.

Гарно, що ми не зустрілися до війни. Я би здуріла або поїхала слідом. Я чекаю, коли він повернеться. Бо, ви знаєте, він би, мій би, не всидів вдома і поїхав би туди.

А мені всього-на-всього треба доплести шкарпетки.

Читать другие миниатюры, участвующие в конкурсе «Колибри» 2014