Ольга Дрозд (Катерина Шурко). Василі
«У селі сталася новина, що Гриць Летючий утопив у ріці свою дівчинку». Наша історія, як і в стефанівській новелі, також сколихнула село тільки в іншому краї. Її головними «героями» стали двоє чоловіків середнього віку, які мали одне ім’я на двох – Василь.
Вони обоє народилися взимку. Саме зима негласно стала для них хрещеною матір’ю, адже щедро обдарувала їх своїми якостями. Хоча й мовиться, що «Василі – найкращі хлопці на селі», проте для них ця характеристика зовсім не підходила.
Одного разу, повертаючись додому із важким мішком дерті, що позичив на приватній фермі для своєї худоби, Василь почув галас у сусідській хаті. Він запідозрив щось погане, тому вирішив про всяк випадок перевірити, що там коїться. Адже старенька Одарка постійно потерпала від свого сина, гору над яким частенько брав зелений змій.
Увійшовши до хати, в очі відразу кинулася постать господарки обійстя. Вона стояла біля покуту, мов Христос на розп’ятті. По її щоках котилися великі мученицькі сльози. То були сльози відчаю, беззахисності, болю… Тим часом захмелілий Васько вистрибував по хаті, мов жаба на купині.
Непроханий гість суворо насупив брови, зціплені кулаки натягували жили, мов струни, по яких пульсувала кров, відбиваючи ритм ненависті. Василь, м’яко кажучи, недолюблював того, хто в юнацькі роки підвів його під монастир, а тепер через біса в ребрі безбожно знущається зі своєї матері, щоденно заганяючи її в могилу. Він добре знав, що забіяку із залитими по самі вінця баньками слова не зупинять.
Переводячи холодний погляд з Василя на Одарку, він рушив у напрямку захмелілого гульвіси, аби хоч якось його заспокоїти. Перша спроба втихомирити завірюху слів та недоладних й водночас загрозливих рухів видалася невдалою. Але залишити все так, як є, він не зміг, щиро шкодуючи вже зовсім змарнілу жінку. Тому й далі намагався стримати сніговій, що нуртував усередині п’янички, запорошуючи слабкі спалахи здорового глузду. Нарешті Василеві вдалося скувати в обіймах свого опонента. Але той і не збирався поступатися.
Вони почали кружляти по хаті, змітаючи посуд із полиць, перекидаючи меблі. Але біда поволі виштовхувала їх на подвір’я, де дужі чоловіки продовжили свій небезпечний танок. Алкоголь їх обох штовхав у прірву. І ще мить і … темрява в очах, в душі, у буряковій ямі… А потім світло, але вже тільки для одного із них.
З тих пір минуло багато часу. Сусідські хати вже давно стоять порожніми. У них так ніхто й не наважився оселитися. А сама історія, як це нерідко буває у подібних випадках, обросла багатьма подробицями й досі гуляє у цьому Богом забутому селі.
Читать другие миниатюры, участвующие в конкурсе «Колибри» 2014
(2 голос, оценка: 2,00 из 5)
Загрузка...
комментарии