Анастасія Сєрікова (Варвара Иванівна). Лікарня на площі

котУже цілий тиждень ходжу до стоматолога. Мила жінка, гарно знає свою справу, але від того не легше. П’ю знеболювальні, вбиваю свій нерв. Пожалілася другу, він мене тепер ніяк інакше не кличе, крім «вбивця нерва». У Віктора Франкла є гарна книга, називається «Человек в поисках смысла». Віктор Франкл – психіатр, який пережив концтабір, і він знається на сенсі життя. У тій книзі є багато чого доброго, зокрема «поки страждаєш, сенс життя – позбавитися страждань». Пробую прийняти біль, тішитися, що я здатна його відчувати і що він – тимчасовість. П’ю таблетки і намагаюся абстрагуватися. Іноді виходить, головне не зосереджуватися на болі й не лежати в ліжку. Треба щось робити. Мені так допомагає.

Позавчора був насправді літній вечір, хоч за вікном – тільки 24 квітня. Тиждень був важким, а вечір п’ятниці – теплий і безвітряний, було шкода витрачати його на книжки, кіно або вино. Ми зібралися і пішли в місто. Вже можна було вдягати відкриті туфлі на підборах і футболку без рукавів. Мені було важко говорити – цей зуб просто вбивче діяв. З одного боку, легше трохи, коли посміхаєшся чи співаєш: повітря на нього діє заспокоююче, – але говорити не хочеться зовсім. Так ми мовчечки дійшли до красивого місця, де видно місто і де горять вогники. Там недалеко продають несквік під виглядом гарячого шоколаду; то вона пила свій гарячий шоколад, а я його лиш понюхала, бо боялася вмерти від болю прямо посеред центру цього красивого міста. Зате в мене були гарні парфуми і туфлі не тисли. Вечір був п’ятничним, а місто – привітним.

Вона пила свій шоколад, а я мовчала і рахувала вогні, щоб забути про зуб. Ми стояли біля парапету і спиралися на огорожу над мостом, перед нами була площа. Вона була захоплена шоколадом, а я бачила, що з-за її спини, а потім ніг почав з’являтися він, кого ми давно хотіли піймати, тримати і гладити, бо вдома не маємо. Кіт. Товстий, самовпевнений, м’який кіт. Він сам прийшов до нас. Я схопила його, і він мурчав, і було приємно його жамкати і притуляти – хай сто разів блохи чи бруд. Є кілька фото з того вечора, я по них бачу, яка я щаслива була його притуляти, але і без фото я пам’ятаю, яке то було приємне і м’яке відчуття.

Він довго дозволяв себе гладити, а потім вивернувся і пішов далі парапетом. Напередодні я якраз прочитала, що краще «недо-», ніж «пере-». Він теж, мабуть, читав це напередодні, а тепер відпрацьовував прийом.

Якісь дівчата підіймалися сходами і почали галасувати – яке чудо, який милий кіт! Схопили його і стали м’яти. Вони дивувалися, чому він так гарно пахне, а ми вдвох слухали і сміялися. Він викрутився від них і став сидіти на парапеті, а ми ще трохи постояли і пішли додому.

* Іди гордо і не обертайся на нього, – вона сказала мені, сміючись і допиваючи свій шоколад. Зроби вигляд, що тобі байдуже.

Ми сміялися двоє.

А йому і справді було байдуже.

А про зуб я не думала ще півгодини.

Читать другие миниатюры, участвующие в конкурсе «Колибри» 2015

 

1 балл2 балла3 балла4 балла5 баллов (6 голос, оценка: 4,17 из 5)
Загрузка...

Читайте ещё по теме:


Добавить комментарий

Ваш e-mail не будет опубликован.


5 + 9 =