Володимир Коваленко (Tor). Осінній етюд
Кохання. З чого воно починається? Чи живе в нас від початку?Спить, доки не з’явиться каталізатор – таке ж спляче кохання-душа? А може, це ми, маленькі носії, що існують у його лоні? Можливо, саме завдяки НАМ ВОНО відчуває навколишнє, множиться, наче квіти через пилок, що розносять бджоли? Хіба не вони так часто жалять серце, але й напоюють солодким медом душу?..
Пізня осінь. Таку пору називають сумовитою. Затягнене непробивною сірою паволокою небо. Вогка лава у старому парку. На ній сидить сповнений тихим сумом чоловік у сірому плащі. Ні вітру, ні дощу. Мовчазні дерева похмуро поопускали темне гілля. Газони й асфальт разом із калюжами поховані під різнобарвно-веселковим листям. Але й воно віддає сльотаво-сірим.
На обличчі чоловіка щемлива посмішка. Чи був він самотнім? Імовірно, як і більшість людей. Можливо, він розмірковував саме про самотність і про кохання. Можливо, про те, заради чого живе. Можливо, про саме життя, його сенс і що воно, як цей день, не закінчиться, а непомітно мине. Розчиниться в пітьмі без сонця, без яскравого заходу, без нічого.
Вона йшла, дивлячись під ноги, по доріжці, вкритій калюжами та жовто-червоним листям. Неспішно пливла, наче боялася прим’яти черевичками барвисту ковдру. Сховала від сирості руки в кишенях картатого пальта. Чи була вона чарівною? Безперечно! Як і всі жінки. Чи була самотньою?..
Чи встиг про це подумати чоловік? Скоріше за все – ні. Спочатку він її навіть не помітив. Як не звернула на нього уваги й вона. Обидва були зайняті порпанням у власному світі й порожніми роздумами над нічим. Але коли ВІН побачив ЇЇ… Щось кольнуло в серці, змушуючи його забитися часто-часто, а після цього думати чоловік уже не встигав. Не хотів, бо сірий світ раптово зник. Захотілось утнути щось, аби розсмішити ЇЇ! Розбитися на мільйон світів, зникнути, запалати світанком, аби побачити її посмішку, почути її голос, наповнити її життя радістю.
Кохання. З чого воно починається? З невловимого образу? З погляду? З голосу? З ходи? З дотику? Або ось так, із того, що ВІН іде слідом і збирає рішучість, аби за мить, із перших слів віддати ЇЙ усього себе? Або з філіжанки кави й веселої розмови? А може, з мовчання біля каміна й довгого погляду? Коли слова заважають і ти нікуди не поспішаєш, бо розумієш, що встиг… Коли, як і ці двоє, розумієш, що зробив найголовніше і тепер насолоджуєшся миттю. Миттю, довжиною в життя. Коли все навколо набуває змісту, коли твоє «навколо» тримає тебе за руку, а все інше здається дрібним і несуттєвим. Коли щастить і знаходиш те, про що мріють усі. Коли зустрічаєш кохання.
Читать другие миниатюры, участвующие в конкурсе «Колибри» 2015
(21 голос, оценка: 3,95 из 5)
Загрузка...
Невже й справді існують люди, яким випадало покохати з першого погляду? Досі не розумію як це можливо. Треба ж за щось зачепитись в середені людини. А не тількі в зовнішності…
А хто сказав, що КОХАННЯ підвладне розуму? Хіба ніколи не було такого, що ви втрачали розум і йшли за покликом серця? Хіба не було такого, що ви, щойно познайомившись із людиною, думали, що знаєте її все життя? Вам знайомий термін «споріднені душі»? Але я згоден із вами. Повне кохання, в розгорнутому розумінні, ЗРОЗУМІЛЕ більшості — це справді довге вивчення людини, її звіичок, терпіння і «притерання» одне до одного.
Я мав на увазі дещо інше. Така може груба аналогія: щоб побачити місто, треба певний час його роздивлятися, познайомитись з людьми, які в ньому живуть і тоді вже не розум, а серце вирішить: прийняти його в лоно, чи сприймати як щось чуже ї мимоплинне.
А людина ж складніша за місто. Може з першого погляду можно викликати цікавість і зрозуміти, що в нас є бажання бути ближче ? А потім вже, в залежності від обставин, виникає взаємна потреба, яка переростає в любов ?
Так, я з Вами знову ж таки погоджусь. Особливо в тому, що людина — надзвичайно складна істота.
то ж у нашому житті може бути що завгодно і як завгодно. Я розумію, ви натякаєте на закоханість, а не на справжнє кохання. Все може бути. Особисто для себе, мені складно визначити де та сама межа, що відмежовує одне від одного. Взагалі не хочу займатися науковим дослідженням ВІДЧУТТЯ 
. Не хочу ділити його на категорії. Хочу просто насолоджуватися, коли воно виникає. А коли зникає — страждати. А ще краще — радіти тому, що маю живе серце й душу. Бути вдячним жінці, яка викликала подібні відчуття не дивлячись ні на що. 
Але це моє, особисте. Я не претендую на ступінь зі знання абсолютної істини. У кожного по-своєму. Головне, якщо оповідання викликало у читача теплі відчуття і глибокі роздуми. А ще — приємні враження і, можливо, свої світлі спогади.
Цитата
. Не хочу ділити його на категорії. Хочу просто насолоджуватися, коли воно виникає. А коли зникає — страждати. А ще краще — радіти тому, що маю живе серце й душу. Бути вдячним жінці, яка викликала подібні відчуття не дивлячись ні на що. 
» *THUMBS UP*
«Взагалі не хочу займатися науковим дослідженням ВІДЧУТТЯ
Погоджуюсь на всі сто відостків. Ніби я сам ці слова написав. Крім одного. Мені подобається займатися дослідженням власних почуттів. Це ж так цікаво, не тільки любити і відчувати, а ще й намагатись зрозуміти, що з тобою коїться ))
*THUMBS UP* Бажаю Вам успіху!!! Можливо, колись поділетесь висновками ?
Дорогий письменнику! Безперечно Ви обрали потрібну тему, яка хвилює всіх без виключення. Але на читача надзвичайно великий влив мають мовні засоби, ретельно продумані та максимально виважені. Кожне слово в ессе має вистрелити і влучити в ціль. Багато слів, але сірих і непевних, залишають читача байдужим. Майстер слова, яким Ви прагнете бути, повинен мати в своєму арсеналі безлічь яскравих, індивідуальних засобів виразності. Крім того, в основі Ваших міркуваннь мають бути не перші підліткові намагання зрозуміти складний світ (якщо авторові не 16 років), а мудрість більш глибинна, яку можна осягнути через вивчення літературного та філософського надбання попередніх поколінь або інтуітивне прозріння. Ви розумієте, що цю тему піднімали й до Вас, але як це було ГЛИБОКО, ЦІКАВО, ЗРІЛО, ПО-НОВОМУ. Читайте правильну літературу. Успіхів!
Шановна Бджілка, дякую за ваш думку й за те, що висловили її.
Чувствуется рука мастера, Гений с большой буквы «Г»!
Дуже дякую.
На букву «Г» не только слово гений начинается ;), задумайтесь над адекватностью своей самооценки. Учитесь сдерживаться, когда что-то пишется, иногда это попросту симптом графомании. Вы же не хотите, чтобы болезнь вас одолела?
Я зрозумів ваш натяк, але не збераюсь ображатись на тих, хто заздрить і намагається окунути когось у те саме «Г». Якщо ви можете висловити своє задоволення хіба такими низькими нападами, то я подякував за визнання мого ВМІННЯ. І саме так я це сприймаю. Якщо ж вам так не сподобалось, то хотілося би бачити що саме на вашу думку зіпсувало твір. Якщо не маєте, що висловлювати, то краще тримайте свої порожні негативні думки при собі. Таке поводження це — моветон. Бажаю подорослішати і стати мудрішим. До того ж… Я добре розумію російську, але пишу українською. Хотілося би відповіді в листуванні також отримувати українською. Чи ваші знання мови змушуюь чекати кращого?
Ми живемо у світі пересиченному інформацією. Людина у нормальному стані вичипляє із всього потоку тільки приємне і корисне. Все перетравити просто неможливо.
А якщо щось не подобається — люди проходять мимо і ідуть далі у своїх справах. Але в данному разі чомусь ник «Трутень» зупинився. Щось зачепило? Цікаво… )))
Як же Ви себе не просто любите, а кохаєте! Мої знання мови не «чекають кращого», як ви висловились, а вже дочекались. І на букву «Г» є багато слів, наприклад, графоманія, в якій Вас звинувачено, а те, що Ви подумали — це Ваші збочені фантазії. Якщо конкретно, то не сподобалась банальність, художня неприваблиість і незрілість твору. Яке вміння Ви маєте на увазі? Цікава композиція? Краса і виразність мови? Можливо, експериментальність? Або глибинне занурення в тему? Ні! Тільки «ляп-ляп» літерами по листку.
Лєший, час від часу коментую випадкових бездарів. Треба ж комусь людині сказати, щоб не псувала літературу.