Іван Житник (Ян Весняний). Симфония джерел
Сонце піднялося в зеніт… Вона стоїть обласкана літнім сонячним промінням на березі синьої, аж блискучої від води, річки…
Він лежить на траві — відпочиває. Дивиться, примружуючись від сонця, на небо — і бачить там глибинну його безодню. І йому, здається, що Він летить туди, немов на крилах. Летить — летить, а от долетіти ніяк не може…
— Чуєш? — запитує пошепки Вона.
— Що, чуєш? — перепитує, не відриваючи погляду від неба, де інколи граються, мов маленькі діти, білі-білі хмаринки.
— Симфонію джерел…
— Симфонію джерел? — дивується Він і відводить нарешті погляд від неба, обертається до Неї. — Звідки тут джерельна симфонія?
— Лежи. Не ворушися. Чуєш?
Вона схиляється над ним і припадає своїми гарячими, як пісок під пекучим сонцем, вустами до його зшерхлих губ.
Він п’є з її вуст солодкий сік і все ніяк не може його напитися. Ледве відірвався і від насолоди заплющив очі.
— Це симфонія цілющих джерел, — продовжує Вона, відсапуючись від такого духмяно терпкого тривалого поцілунку. — Це їхня вічність…
— Он яка ти! — Він із захопленням глянув на Неї. — Звідки ця поетичність в тобі ?
— Від Бога, — просто відповідає. — Мені постійно здається, що життя — це людська симфонія, яка складається із безлічі джерельних симфоній. А кожна людина — пісня. Велична! Красива!..
— Я — теж пісня?
— Ні. Для мене ти — музика…Моя музика, яку я пишу…Надіюся, що писатиму її все своє життя…
— Он як! — він зводиться на лікті, потім сідає на траву. — Я все зроблю, щоб твоя музика не перервалася на високій ноті…
— А у тебе звідки така духовність?
— Від Бога, — повторює її слова.
Він дивиться в її сині — сині, немов сьогоднішнє небо, очі, й не може відвести від них свого погляду. Щось нове, жіночо-поетичне, раніше незнане з’явилося в них. І зненацька відчув глибину її душі — вона багата не тільки фантазіями, але й почуттям істини прекрасного в людському такому нелегкому житті.
Дивився й не міг намилуватися Нею.
— А чуєш, як шепоче трава? — веде далі Вона.
— Хіба трава шепоче?
— І шепоче, і співає. Ти лишень прислухайся. Чуєш?
Він завмер. І йому здалося, що навколо нього щось дійсно не то заграло, не то заспівало.
— Ага, музики грають…
— Це добре, що ти чуєш музику. — Вона обняла його кучеряву голову своїми тендітними засмаглими руками . — Вони грають про наше щастя…Запам’ятай цю мить…
Читать другие миниатюры, участвующие в конкурсе «Колибри» 2015
(2 голос, оценка: 4,50 из 5)
Загрузка...
Я не дуже розумію як відчувають чоловіків жінки, а от молода жінка у сприйнятті симпатизуючого їй чоловіка — це чиста поезія. Тому, до речі, так багато молодих поетес, яких підтримують чоловіки. Бо неважливо що вона і як там розповідає у своїх віршах. Вона сама поезія і компенсує собою всі недоліки своїх творів.
Трохи занепокоїли вуста, «гарячіми, як пісок під пекучим сонцем» — це не занадто? ))