Біографічний портрет

Михайло Петренко народився 1817 року. Місце та дата народження невідомі. Дитинство майбутній поет точно провів у Слов’янську нинішньої Донецької області, де мешкала багатодітна родина його батька – губернського секретаря Миколи Петренка. Тоді це була Слобідсько-Українська губернія. Ностальгічні спогади про краєвиди, що оточували  хлопця у перші роки життя пізніше художньо оформилися в однойменному вірші.

…Слов’янськ, Слов’янськ! Як гарно ти
По річці Тору, по рівнині
Розкинув пишнії садки,
Квіти пахучі по долині
І так красуєшся собі!
Твої дівки цвітуть так мило,
Їх чорні брови, їх пісні —
По Україні перве диво
І перша слава для річей.
Нігде нема таких очей,
Які слов’янки мають очі…

Наступні більш-менш достовірні відомості починаються з 1833 року. У той час Петренко живе у Харкові, де у 1841 році завершує повний університетський курс. Навчався на юридичному факультеті.

Михайло Петренко. Художня реконструкція О.Чередниченка

Того ж року його однокашник (тільки на курс молодший) Олександр Корсун видає україномовний альманах «Сніп», куди між інших входить цикл віршів Михайла Петренка під загальною назвою «Думки». До цієї добірки зокрема увійшов і вірш «Дивлюсь я на небо».

У Харківському університеті тієї пори існував український літературний гурток, який, з легкої руки дослідника історії літератури початку ХХ століття Агапія Шамрая ще називають Харківською школою романтиків. Збори «романтиків» відвідували зокрема Микола Костомаров, Амвросій Метлинський та навіть «батько української прози» Григорій Квітка-Основ’яненко. У колі учасників і Корсун з Петренком.

Костомаров так описував Петренка: … Петренко бідний студент меланхолічного характеру, що у віршах зазвичай звертався до роздумів про свою батьківщину та про стосунки у родині (цитата не буквальна лексично, але точна за змістом).

Бідним студентом без роду та племені називає Петренка і старший за нього на три роки «співромантик» Амвросій Метлинський. І додаває, що цей «бідний студент» — справжній поет та істинний талант. До речі, той же ж Метлинській у передмові до публікації у своїй збірці «Южний руський зборник» стверджував, що Петренко ще написав оперу, але ніде її не друкував. З цього можна зробити припущення, що Петренко знав нотну грамоту і грав на фортеп’яно. Хоча це вже чистої води екстраполяція.

Також про Михайла Петренка згадував Павло Грабовський, зокрема він зазначав, що згідно до свідчень сучасників, у літературному гуртку до якого належав Петренко шанувалася українська мова, та що гуртківцями регулярно влаштовувалися концерти українських пісень.

Щодо альманаху з першою публікацією віршів Михайла Петренка, то він комерційного успіху не мав. Як писав з цього приводу Олександр Корсун у листі до Тараса Шевченка:

… Надрукував 600, продав 50, роздарив 200, а 300 не знаю, куди й діти. Пани кажуть: «Нащо нам?! Хіба ми школярі, чи що?» – А пані кажуть: «Нет, не чытаю такых кныжок. Я тэрпэть не мóжу малосерыйського языку!…

Цікаво, що сам Олександр Корсун народився на українській тоді Таганрожчині та з відзнакою закінчив Таганрізьку гімназію, у якій пізніше навчався Антон Чехов. І не тільки він.

Детальніше про це у нарисі: Суми-Таганріг транзит, або Зупинка на шляху до вічності

Таким чином, ми можемо зробити висновок, що поетом Михайло Петренко став у студентські роки. Причому йому пощастило потрапити у блискуче літературне товариство. Це був край важливий подарунок долі, бо далі на Петренка чекала зовсім не романтична кар’єра чиновника.

Служив він старанно, пройшов шлях від губернського секретаря, що дорівнювало чину козацького сотника часів Гетьманщини, до повітового стряпчого (прокурора) у Лебедині  нинішньої Сумської області, в обв’язки котрого входив нагляд за судами у повіті та контроль за оподаткуванням.

У Лебедин Петренко мешкав з 1849 по 1862 рік, прибув туди вже з дружиною Ганною Миргородовою, з якою мав п’ятеро (за іншими свідченнями вісім) дітей.

Михайло Миколайович Петренко не дожив півтора роки до сумно відомого Валуєвського циркуляру, котрий суттєво обмежував розвиток української мови і за виконанням якого йому, українофілу, ймовірно довелося б здійснювати прокурорський нагляд.

Михайло Петренко. Пам’ятна дошка у Лебедині

Поет пішов у засвіти 25 грудня 1862 у віці 45 років від хвороби, що супроводжувалася лихоманкою. Похований на одному з лебединських цвинтарів. Точне місце поховання наразі не відоме. Портретів також не залишилося. Ті що існують – це реконструкції, виконані сумським художником Олександром Чередниченко на основі фотографій онуків: Бориса та Олександра Петренків.

Михайло Петренко та Пантелеймон Куліш

На два роки молодший від Михайла Петренка письменник Пантелеймон Куліш є не тільки автором безсмертного роману «Чорна рада». Він ще був визначною особистістю свого часу і навіть одним з ідеологів українофільського руху. Але на відміну від непримиренного Тараса, Куліш у питаннях національного – «своєнародного» — був романтиком та прихильником культурної еволюції.

Ось як стисло переповідає погляди Куліша Віктор Петров (Домонтович) — ще одна унікальна особистість, але вже з іншого часу. Ми згадували про нього у розповіді про Миколу Зерова.

… Розвиток «своєнароднього» повинен привести до примирення двох ворожих верств, поєднати простоту й заможність, усунути протилежність панського й мужичого, звільнити від прихильності до всього чужого. В цьому полягає завдання націоналізації життя та різних його проявів. Внесення національного елементу в зовнішні форми життя — то крок до примирення двох верств, що приведе й до дальшого, внутрішнього примирення.

Скоріше за все саме на таких засадах фундував свій світогляд і Михайло Петренко. В його віршах немає закликів до боротьби і взагалі практично відсутній соціальний аспект. Петренко концентрується на людині як центрі світобудови. Його хвилює не соціальна реалізація, а так би мовити апріорна екзистенціальна неможливість сповна скористатися  тим, що потенційно дає людині сам факт життя.

Зрозуміло, що у цих пошуках він вимушений користуватися лише тим арсеналом поетичних засобів, котрі були наявні у його час. Певно тому у віршах Петренка зустрічаються не вельми характерні для тієї доби сліди творчого пошуку, зокрема експерименти з римуванням та ритмікою.

Власне соціальний момент у Петренка теж присутній. Але він втілюється лише у тому ж тяжінні до «своєнародного», шо й у Куліша. Інакше пояснити доволі гармонійне поєднання прокурорського та поетичного в одній особистості важко.

Цікаво, що у сучасній Незалежній Україні Шевченка ставлять набагато вище за Куліша. Однак у життя втілюють саме філософію Куліша, яка полягає в примиренні панства та бідноти на базі верховенства ідеалів національного: мови, традицій, ритуалів та відповідного погляду на історію. А Тараса Шевченка, хоча і вважають офіційним пророком та державним генієм, але не читають і тим більше не слухають. А між тим Кобзар з цього приводу висловлювався відверто та недвозначно:

І на Україні добро.
Між горами старий Дніпро,
Неначе в молоці дитина,
Красується, любується

На всю Україну.
А понад ним зеленіють
Широкії села,
А у селах у веселих

І люди веселі.
Воно б, може, так і сталось,
Якби не осталось
Сліду панського в Украйні!..

Михайло Петренко та Тарас Шевченко

На Галичині українці завжди любили та поважали Шевченка. Так, що будь-яку гарну поезію нез’ясованого авторства приписували Кобзарю. Зокрема 1876 року у рубриці «З недрукованих ще поезій Тараса Шевченка» львівського літературного журналу «Правда» було оприлюднено вірш «Дивлюсь я на небо». На щастя для справжнього автора це була не перша публікація тексту і, хоча тільки аж у 1887 році, але помилку було виправлено. Пояснена вона була тим, що цей вірш знайшли переписаним власною рукою Шевченка в його альбомі.

Окрім цього так би мовити віртуального перетину, існує досить велика вірогідність, що у Лебедині відбулася і реальна зустріч двох поетів. На початку червня 1859 року Шевченко подорожував Україною, зокрема відвідав Суми та Лебедин, де гостював у братів Олексія та Максима Залеськіх.

Протягом тієї мандрівки III відділ окремо сповіщав жандармські управління всіх губерній України, куди мав завітати Шевченко, шо до них прямує «небезпечний політичний злочинець», котрого не можна залишати без пильного догляду. Зрозуміло, що місцевий прокурор Петренко мав бути в курсі. І український поет Петренко теж.

Цікаво, про що вони розмовляли (або розмовляли б) – прокурор та політв’язень, геніальний та плодовитий митець, що став символом нації, біографія котрого досліджена ледь не по дням та малий за творчим доробком поет, про якого залишилися доволі скупі відомості, але який написав вірш, що у вигляді пісні цілком може вважатися візитівкою української культури .

У цьому місці ми дозволимо собі невеличкий ліричний  відступ, за допомогою якого спробуємо пояснити назву нашого нарису.

Ейдос та еманація

Відповідно до філософії Платона на небі, тобто у якомусь вищому, надлюдському, досяжному лише для богів вимірі, існують ейдоси або ідеї речей, котрі приймають різноманітні втілення на землі. Наприклад, на небі є ідея стола. Стола взагалі. А на землі вона втілюється в безліч різноманітних конкретних матеріальних столів, які трактуються як еманації загального ейдосу стола.

З поетами працює та ж сама тема. Можливо уявити, що десь на небі перебуває ейдос узагальненого колективного поета, еманаціями якого є всі земні віршотворці.

Враховуючи, що поезія – найвища форма існування мови, а мова – одна з перших ознак нації як культурного феномену, варто припустити, що той колективний геній поезії є національним, а вже далі, ще вище над ним панує генеральний Ейдос, що являє собою ідею такого, умовно кажучи, Всеосяжного Поета, творчість котрого є вищою формою існування єдиної довавілонської протомови і котрий об’єднує у собі усіх колективних національних поетів Всесвіту.

Вищезазначене веде нас до логічного висновку, що всі поети рівні. Якимось дивовижним чином епоха призначає одного з них своїм головним генієм, пророком та дороговказом. Але минає час і тексти минулої доби невблаганно стають архаїчними для читачів з прийдешнього покоління. І геній та пророк перетворюється на систему пам’ятників, музейних експонатів, розділів шкільної програми та пліток про його особисте життя. Творчість і діяльність його цікавлять нову генерацію виключно в історичному контексті. А місце поточного генія займає наступний, бо як же нам без кумирів та провидців.

Та інколи у цьому логічному ході змін трапляються виключення. І якийсь текст звільняється від впливу часу і залишається таким же нагальним для наступних поколінь, як і для сучасних автору. Ніби отой небесний колективний Ейдос Всеосяжного Поета в мить його створення сконцентрував усю свою потужність в одній еманації. Так, це була мить. Геніальна мить особливого натхнення. А потім речі повернулися на свої місця. І автор знову став одним з багатьох. Але подарований йому колективним Ейдосом вірш залишився! І розпочав жити своїм окремим життям.

Така щаслива доля спіткала вірш Михайла Петренка «Дивлюсь я на небо», що вперше був надрукований під назвою – як по-доброму інколи жартує провидіння! — «Недоля».

Космонавт Павло Попович

Петренко і небо

Михайло Петренко неодноразово скеровує свій поетичний погляд на небо, ніби відчуває, що саме там б’є джерело того геніального натхнення, бризки від якого інколи падають і на його твори.

По небу блакитнім очима блукаю
За думкою думку туди посилаю;
Тону там душею, тону там очами
Глибоко, глибоко поміж зіроньками.

Або

Схилившись на руку, дивлюся я
В вечірнє крайнебо далеке і глибоке…
І чую: проситься душа моя
Туди, де потонуло в хмарах око.

Але навіть у найсміливіших мріях поет не міг собі уявити, що майже за сто двадцять років після створення вірша «Дивлюсь я на небо» він прозвучить … не просто з неба, а з самого космосу. 12 серпня 1962 року його як пісню виконав космонавт Павло Попович, що у той момент знаходився на орбіті Землі. І це була перша пісня, що прилетіла до людей зі Всесвіту. А не навпаки, як зазвичай.

Зрозуміло, що у даному випадку величезне значення грає музика композиторки Людмили Александрової в аранжуванні та обробці Владислава Заремби. Але спочатку було слово.

P.S. Даний матеріал написаний у рамках презентації лауреатів арт-медіа проекту «Культурний острів», метою та змістом якого є популяризація яскравих творчих персоналій, тим чи іншим чином пов’язаних із Сумщиною.

Читайте про ще одного великого таланта, життя якого пов’язане з Лебедином у нарисі: Іван Стешенко. Лебединський оперний діамант  

В історії України було декілька яскравих особистостей, які могли би постати у якості загальнонаціонального героя.

Тарас Шевченко

Генеральним чинником, який визначає присутність Тараса Григоровича в сучасному рейтингу претендентів на головного національного героя України є його спільне визнання всією Україною. Він близький і східнякам, і мешканцям Заходу країни.

23 грудня 1873 року у Львові було засновано Літературне товариство імені Т.Г. Шевченка, яке згодом стало всесвітньою науковою академією українознавства. То був час, коли уряд російської імперії почав утиски української культури. Цим скористалися у канцелярії Австро-Угорської імперії і дозволили галичанам національну організацію, яка взагалі-то виникла за ідеєю Куліша та Драгоманова, тобто українців з Наддніпрянщини.

Раніше ми писали: Як створювалася сучасна українська мова

Фінансували товариство також меценати з центру та сходу України: Василь Симиренко – інженер, винахідник і промисловець та красуня-графиня Єлизавета Милорадович-Скоропадська.

Товариство імені Шевченка стало одним з головних осередків української культури того часу. Але природною стихією самого Тараса була степ широкий – тому і Херсонщина з Запоріжжям, і Сумщина з Харківщиною, і Черкаси з Полтавою — всі вважали його своїм.

До мінусів історичної постаті Кобзаря можна віднести не дуже чітко окреслену політичну позицію. Вільна Україна – це як. Коли всі рівні? Чи коли є пани та холопи? А як щодо людей інших національностей? Ну і таке інше.

Тарас Григорович був поетом. Не його місія розробляти політичну концепцію волі. Але воля — це саме те, головне, на чому стоїть будь яка українська держава. Воля як мрія і одночасно базова цінність. Тарас Шевченко сприймається саме як пророк вільної, ідеальної України.

Степан Бандера

Майже міфологічний персонаж, головний герой російської пропаганди. Саме його у московії бачать в якості узагальненого свідомого українця, котрий просто по природі свого існування вже є екзистенційним ворогом московської імперії.

Насправді Бандера для України досить маргінальна постать. Його діяльність переважно концентрувалася на Заході. А крім того, створена їм УПА вчинила сумнівно відому Волинську різню. Так, Бандера під час Волинської різні перебував у нацистському концтаборі. Але її вчиняла створена їм УПА, разом з Мельником та Коновальцем як помсту полякам за пацифікацію.

Іншими словами, там правих немає і питання ставлення до Бандери — яблуко розбрату між українцями та поляками. Що край вигідно нашим спільним ворогам московитам.

Богдан Хмельницький

Керівник найуспішнішого повстання українців усіх віків. Гетьман першої української держави. Практично ідеальний національний герой, якби не Переяславська Рада.

Союз Війська Запорізького з Московією став фатальним не тільки для України, але й для Польщі. Обидві держави через сто років були поглинуті імперіями. А от якби поляки і українці змогли тоді домовитися… Там же ж і питання, що викликали розбрат, були не принциповими. Але гонорова шляхта на поступки не пішла.

А далі був ще й руйнівний похід козаків Богдана на Білорусь. Тобто для білорусів він не є символом дружніх стосунків. Та й для Ізраїлю теж. Єврейські погроми при Богдані були жорстокими. А це дуже важливо, щоб у світі поважали твої ідеали і не мали до них претензій.

Гетьман Мазепа

Очільник мабуть останньої спроби визвольної війни українців. Але його союз зі шведами підтримали не всі козаки. Та й сам Мазепа – найбагатша людина тогочасної Європи не був уособленням об’єднавчої ідеї українців про демократичну владу. Тому і трагедія Батуріна, і загальна поразка.

Ще про  славетного гетьмана у нарисі: «Пушкін, Мазепа та поема «Полтава». 

Грушевський, Скоропадський, Петлюра, Винниченко…

Всі вони, хоча і мали суттєву підтримку Заходу, не змогли перемогти більшовиків. І тільки по одній причині – хотіли, щоб залишився поділ на панів і холопів та були націоналістами, які не визнавали права інших націй. А на мононаціональній основі міцні держави не створюються.

Ще про українські держави початку ХХ століття: История Украины, или Белка в колесе 

Нестор Махно

Як на наш погляд – ідеальне втілення української душі. Вільні Ради вільних людей. Анархія – не безвладдя. Анархія – це колективність рішень. Це право народу на самовизначення, боротьба з незаконним збагаченням і вітання будь-якої заможності трудівників.

По духу Махно найбільш близький до запорожців. Він такий же демократичний у національних питаннях — в його війську було місце всім національностям. Він проти власності на землю — вважав, що вона має належати виключно тим, хто здатен її обробити сам. І навіть звання – Батько Махно — знак того, що його влада тримається виключно на повазі людей, а не на каральних органах. Україна в бачені Махно – це сильна сучасна армія – згадайте його славетні тачанки, що і досі, вже у механізованому  вигляді наводять жах на ворогів. Армія, яка воює не кількістю, а якістю.

Махно був підло обдурений більшовиками, і вони, як переможці тієї війни, зробили все, щоб замазати та принизити його історичний образ. Але у світі сучасного бачення, саме Нестор Іванович Махно є ідеалом українського державного діяча, на якого варто орієнтуватися нації.

Герої останньої війни

Окрім вищезгаданого, остання війна України з росією вже дала нам справжніх героїв України, по яким не виникає питань ні зовні, ні всередині держави. А Бандера, Мельник, Коновалець разом з Хмельницьким, отаманами Григорьевим, Зеленим та іншими, скоріше за все, мають перетворитися на суто історичні постаті, місце яким у книжках та наукових фоліантах, а не на вулицях і постаментах.

І це не питання трактувань минулого, а єдиний вихід для створення дійсно працюючої концепції безпеки України, яка може бути реалізована виключно в союзі з Польщею, для якої Волинська трагедія — теж саме, що для нас Голодомор. А УПА для них теж саме, що для нас НКВД,

Справа у тому, що все змінилося. Мало змінитися. Світ відкрився для усіх, хто хоче жити в мирі. І тут прийшла дика орда з метою перетворити сьогодення у минуле. Тобто зробити так, щоб динозаври ожили. Але так не буває.

Оживають лише історичні постаті, яких люди зробили легендами свого народу. Оживають, надихають і ведуть у майбутнє.

Читайте ще про спільні справи українців та поляків: Диво на Віслі. Відлуння та наслідки

Великим чином це пов’язано з тим, що давньослов’янська була державною письмовою мовою Великого Князівства Литовського, у склад якого входила велика частина України.

Але літературна, тобто книжкова, українська мова безумовно почалася з «Енеїди».

Саме відома всім зі шкільних років «Енеїда» Івана Котляревського вважається одним з перших літературних творів українською мовою.

Поема написана в жанрі бурлеску. Вперше була видана без згоди автора уродженцем Конотопу, видавцем і меценатом Максимом Парпурою за кошт видавця в 1798 році.

Повністю в авторській редакції поема вийшла в 1842 році, вже після смерті Котляревського. До речі, Максим Парпура не єдиний, хто пов’язує автора «Енеїди» з Сумщиною. Котляревський брав активну участь у викупі з кріпацтва актора Михайла Щепкіна, ім’я якого носить Сумський Національний театр драми та музичної комедії.

Поема «Енеїда» — не тільки перший, але й чи не найбільш спірний твір в українській літературі. Тарас Шевченко, який спочатку прославляв Котляревського як творця «безсмертної Енеїди», в 1847 році вже називав її «сміховиною на московський шталт». Критикував поему, називаючи її зразком кабацької бесіди, і Пантелеймон Куліш.

Але, як би там не було, саме з «Енеїди» почалася українська література. До цього українські письменники писали на «старокніжном русском язикє».

При цьому очевидно, що в той час існувала українська мова, яка була дуже близькою до сучасної. Цією мовою розмовляли прості українці. Котляревський, який народився на Полтавщині і багато спілкувався з українськими селянами, знав її. Можливо, він, «грамотний по–московському», спочатку і писав «Енеїду» як бурлеск. Та й був він тоді зовсім ще молодою людиною (на момент, коли поема вперше побачила світ автору тільки виповнилося 29 років).

Але в 1827 році, коли він закінчив останню, шосту частину твору, Котляревський, вже був бувалим воїном і маститим українським літератором. І завершував він поему вже як серйозний твір, вимальовуючи в образі Енея легендарного українського козака з минулого. Саме цю традицію невдовзі продовжив інший полтавчанин – Микола Гоголь, який випустив в 1835 році повість «Тарас Бульба». А вже далі була українська героїка Шевченка

Існує така теорія, що сучасну українську мову було створено на політичне замовлення в кабінетах Австро-Угорської імперії, щоб показати ментальну різницю між українцями і росіянами. Для того, щоб довести хибність цієї версії, треба просто почитати «Енеїду». Власне, якщо трохи змінити на більш «галантну» інтонацію твору, то за виключенням деяких відступів від норми, мова там дуже близька до тієї, якою сьогодні спілкуються під час політичних ток-шоу на українському телебачені.

Ще по темі: Як створювалася українська мова

На жаль, в українській літературі не відображено весь процес формування української мови, особливо на етапі переходу від давньоруської, якою написано «Слово про похід Ігорів» до мови «Енеїди».  Документи писалися старокнижною, або московською офіційною – як, наприклад, відома «чєлобітная  полковника Кондратьєва», засновника міста Суми, в якій він просив російського царя дозволити поселення українських козаків на території Московії.

Але ж мова була! Котляревський її не придумав. Існувала вона в формі усної традиції протягом століть, потроху трансформуючись, природнім чином відмовляючись від застарілих лексичних конструкцій давньослов’янської і набираючи сучасних рис. Співала свої пісні Маруся Чурай. Чудовою українською складав свої вірші  Іван Мазепа. Вже створив свій всесвітньовідомий хіт «Лучше було б, лучше було не любити» Семен Климовський.

Це дивовижний і трохи містичний феномен: самостійної держави України не було, а українська культура, частиною якої є мова, — була і невпинно розвивалась. Всупереч всьому.

P.S. Автор  илюстрації — Георгій Нарбут 

Еволюція мов

Взагалі, практично всі європейські мови розвивалися приблизно за одним сценарієм. Спочатку у країну приходили католики з латиною. Потім місцеві аристократи теж починали опановувати латинську, але вже не тільки заради молитов, а й для того, щоб читати світську літературу. Потім поміж грамотних і творчих з’являвся хтось креативний і починав робити спроби писати мовою, якою розмовляв народ. Зрозуміло, що там була купа діалектів і щастило тому з них, який використовував найбільш талановитий з тодішніх перших місцевих письменників. А потім на цих теренах з’являвся геніальний поет – і виникала мова.

Геній і мова

Сучасна італійська мова з’явилася завдяки Данте Аліг’єрі. Англійська — завдяки Шекспіру. Навіть польська літературна мова стала світовим явищем тільки після Адама Мицкевича, хоча твори польською писалися вже кілька віків до нього. Аналогічна ситуація склалася і з літературною російською – вона стала такою тільки після Пушкіна.

Чи був Тарас Шевченко таким же літературним генієм, як Пушкін і Мицкевич? Швидше, Тарас Григорович був унікальним соціальним феноменом. Людиною, яку обрав час. Але про це трохи згодом.

Сусіди і мова

На формування національних мов впливали мови раніше окультурених сусідів. На ту ж польську суттєво вплинули більш розвинуті на той момент чеська і німецька. А на розвиток сучасної російської – як це не дивно —  італійська. Справа у тому, що кумиром предтечи Пушкіна – Константіна Батюшкова був геніальний італієць Торквато Тассо. Батюшков намагався писати вірші такою ж дзвінкою мовою, як у Тассо, а потім цю музику підхопив геніальний Пушкін.

Чума як фактор прогресу

При капіталізмі доступ до освіти вже мали не тільки аристократи і, таким чином, у письменників з’явилися читачі, які, власне, і стали головними носіями і розповсюджувачами літературної мови. А зміну історичної формації з феодалізму на капіталізм у значній мірі передумовили саме середньовічні пандемії.

Про це детальніше читайте у матеріалі:  Про позитивні наслідки пандемії

Імперія – тюрма народів і колиска мов

Дуже впливовим чинником є виникнення імперій на місці феодальних мінідержав. На початку XІX століття більшість східноєвропейських народів опинилася у складі однієї з потужних імперій того часу: Османської, Прусської (яка хоч фактично була королевством, але вже бачила себе Германською імперією), Австрійської або Російської. Саме тут, у цій тисняві, коли у межах однієї держави вимушені були співіснувати, як у комунальній квартирі, різні за звичаями та культурою етноси і народи, почався процес національного самоусвідомлення. І виникла нагальна потреба у відокремленні себе від інших.

Українська мова не стала виключенням. Але вона має свою характерні особливості.

Два джерела української літературної мови

Для початку скажемо, що термін «Західна Україна», замість, здавалося би природнього, «Захід України», не є випадковим. Історично дійсно існує дві українські спільноти. Обидві вони є спадкоємицями Київської Русі, але з 1654 по 1939 роки існували окремо —  самостійно або у складі різних імперій.

Велика Україна

У Великій Україні розвиток української самосвідомості спричинила політика Катерини ІІ. Після ліквідації Запорізької Січі і взагалі української автономії, козацька старшина отримала дворянські звання і стала жити тим же укладом, що і російські баріни – з маєтками і кріпаками. Але одночасно саме поміж цих заможних панів народилася і легенда про втрачену волю. Кріпакам-холопам просто ніколи було про це думати – вони виживали як могли. Потрібна була тільки людина, яка складе про це пісню.

І тут пройшов Тарас. А з ним і перші українські письменники. Вони мали чимало читачів серед українського панства і навіть розгорнули боротьбу за українську початкову освіту. Цікаво що, до 1863 року більшість книжок українською мовою видавалася у Москві і Петербурзі. І взагалі українофільство було у тренді. А потім почалося Січневе повстання поляків під гаслами реставрування Речі Посполитої, де українці, поляки і литовці жили однією державою. Зрозуміло, що імперська російська влада злякалася бунту і почала забороняти культурний розвиток українців, трактуючи це як прояв сепаратизму.

Львів – культурна столиця

Приблизно у цей же час активізувалися західні українці, які вимушені були тоді жити у одній Австро-Угорській імперії разом з поляками і німцями. Політика цієї імперії полягала у римському принципі «поділяй і керуй». Зокрема, у Львові XІX століття чисельність польського і українського населення була рівною. До того ж ті та інші називали це місто культурною столицею польськості і українства відповідно. Цим вдало користалися австрійці. Як тільки одна з національних спільнот набирала сили, імперська влада починала стимулювати культурний розвиток іншої.

Українці з цього точно виграли. У 1848 році у Львівському університеті було засновано першу кафедру української мови і літератури, яку очолив Яків Головацький.

У 1864 році у Львові відкрився перший український професійний театр — Театр Української Бесіди (до 1914 — Театр Руської Бесіди).

У 1868 році у Львові виникло донині відоме Товариство «Просвіта»

У 1873 році, також у Львові, але за ідеєю Куліша та Драгоманова, тобто українців з Наддніпрянщини, було утворено Наукове товариство імені Шевченка – фактично перша академія українознавства. Саме їм належить заслуга створення образу Тараса Шевченка – батька української нації.

Фінансували товариство також меценати з центру та сходу України: Василь Симиренко – інженер і промисловець та красуня-графиня Єлизавета Милорадович-Скоропадська.

Єдина мова – єдина країна

Зрозуміло, що ці процеси не могли не надихати українців Наддніпрянщини. У 1882 році в Єлисаветграді (нині м. Кропивницький) відкрився Театр корифеїв — перший професійний український театр на Великій Україні.

У 1907—1909 роках у Києві у 4 томах вийшов Словник української мови Грінченка —  українсько-російський словник з елементами тлумачного словника.

Епілог

У 1893 році у Львові у друкарні Наукового товариства ім. Шевченка було видано першу збірку поетичних творів геніальної Лесі Українки «На крилах пісень». Книжка вийшла під фактичною редакцією ще одного українського генія — Івана Франка.

Власне, так і виникла сучасна літературна українська мова. Далі були роки її розвитку у Радянському Союзі, Польщі – до 1939 року і в діаспорі. Але то вже трохи інша історія.

Джерело: медиа портал АТС creativpodiya.com

В ній візьмуть участь відомі сумські барди, поети та виконавці: Ольга Козаченко, Сергій Коноз, Віктор Сироватський, Ігор Касьянеко, Михайло Паламаренко, Оксана Скоробагатьська, Сергій Малюк, Лев Скриннік. А також колективи: «MPTRIO», «La Chanson» та «Чужасі».

Всі вони разом називають себе співдружністю поетів і бардів «КлубНіка», яка існує з 1987 року і у свій час була першим об’єднанням бардів на Сумщині.

В наші дні всі учасники «КлубНіки» мають свої власні творчі проекти, але інколи збираються для загальних акцій. «Tabula Та’rasa» стане черговим із них. Родзинкою події стане звучання виключно українською мови у піснях, віршах та преамбулах до них.

Ще одна з цікавинок — розмова про те, яким бачать Тараса Шевченка сучасні творчі українці.

Назва заходу — «Tabula Та’rasa» — вказує на те, що з часів Великого Кобзаря українська література взагалі і поезія зокрема має свій духовний початок, тобто це вже не «чиста дошка», а частина історії, яка тривала до нас і продовжиться після.

В цілому, організатори стверджують, що подібний неформальний полілог у часі між творчими особистостями —  явище нечасте і гідний того, щоб бути присутнім.

Дата: 14 березня

Початок: 14.30

Тривалість: 1,5 годин

Місце: актовий зал обласної універсальної наукової бібліотеки

Вхід вільний

Джерело: медиа портал АТС creativpodiya.com

Стара, тому, що різноманітні версії спектаклів по драмі Тараса Шевченка ідуть у сумському театрі з часів його заснування у 1939 році. Є навіть думка, що саме «Назар Стодоля» став першим спектаклем щепкінців взагалі.

Цікаво ще й те, що сама п’єса була написана Тарасом Шевченком спочатку російською мовою і тільки пізніше  перекладена на народну українську. Романтичні і драматичні події п’єси відбуваються у XVII столітті біля Чигирина, який у ті часи був резиденцією гетьманів і столицею Української гетьманської держави.

У п’єсі багато історичного колориту, вона насичена етнографічно-побутовими картинами, музикою і це все обумовлює її популярність і на сьогоднішній день робить її безумовною українською театральною класикою.

Вистава, про яку іде мова в цій публікації, була створена режисером-постановником заслуженим артистом України Олександром Рибчинським на початку 2000-их. І відновлена максимально близько до першоджерела нинішнім художнім керівником театру Артемієм Аніщенком.

У спектаклі зайнята практично вся трупа театру. Особливості  сценічного матеріалу дозволяють улюбленим сумським акторам продемонструвати одночасно різноманітні сторони свого таланту – тут присутні і драматичні переживання, і батальні сцени, і хоровий спів, і танці. Окремо відмітімо красиві народні костюми і вишукану сценографію.

На тлі низки сучасних і навіть експериментальних спектаклів, які прикрасили репертуар щепкінців останнім часом, класичний «Назар Стодоля» виглядає яскраво, неординарно і головне – актуально.

Джерело: медіа портал АТС creativpodiya.com

Фото: Лариса Ильченко

В  Я Галерее открылась выставка «В нашем раю» (У нашім раї).

Уже третье столетие, как мы читаем «Кобзаря». Многие его стихи разошлись на цитаты, и говоря их, мы часто забываем, кому они принадлежат. Они стали народными, вошли в наше сознание, определили особенности нашего языка, культуры, памяти.

Однако именно сейчас, когда юбилей Тараса Григорьевича Шевченко совпал с глубокими социальными потрясениями в нашем обществе, когда Украина на новом историческом рубеже так болезненно и напряженно выбирает свой путь, — строки великого поэта приобретают особую актуальность. Заложенные в них послания требуют нового прочтения. Их пророческая мудрость, проблемная глубина, многозначная образность ждут осмысления. Ведь, как справедливо писал Иван Дзюба: «Шевченко понимаем настолько, насколько понимаем себя».

Выставка «В нашем раю» — концептуальный проект, главная идея которого заключается в новом прочтении стихов Кобзаря через художественный диалог с произведениями современного искусства. В живописи, графике, фотографии и видео современные художники создают свою начатую Шевченко, «Живописную Украину». Внимательно вглядываясь в окружающий мир, ставя свои вопросы к традиционным измерения национального мифа, трагических катаклизмов бытия, они продолжают и развивают большие Шевченковские темы — природы и человека, борьбы за свободу, мечты о будущем. Строки Шевченко определяют художественное пространство, определяют его динамику и напряжение. И здесь в круг размышлений Поэта входит новый опыт, — жесткий, часто парадоксальный и неоднозначный, где в драмах современной Украины прозрачно проступают отголоски его образов, те «вечные украинские вопросы», ответить на которые может страна и каждый из нас.

Участники выставки — как широко известные, так и молодые украинские художники разных творческих направлений. Их видение мира и понимание искусства — эмоциональное и аналитическое, критическое и неоднозначное, но всегда личностное и заинтересованое. Их искусство открытое к размышлениям и дискуссиям. В их, насыщенных остротой собственного восприятия, произведениях продолжается Шевченковская традиция, где «история моей жизни составляет часть истории моей родины».

Место: Я Галерея (ул. Хоревая 49Б)

Выставка продлится до 20 января 2015 года
Источник: today.kiev.ua

Интерактивную биографию Тараса Шевченко, созданную Библиотекой украинской литературы «УкрЛиб», перевели на английский, литовский, польский, белорусский и русский языки.

Сайт с интерактивной биографией Тараса Шевченко был создан еще в середине лета 2014 года. В онлайн-биографии, созданной с помощью современных технологий, содержится описание жизни Кобзаря, картины и эскизы Шевченко и других художников, а также его цитаты, публикации и поэзия. Но его создатели на этом не остановились и продолжают развивать проект.

В конце года, посвященному 200-й годовщине со дня рождения Тараса Шевченко, команда крупнейшей электронной библиотеки украинской литературы «УкрЛиб» представила переводы на языки мира.

Поскольку неотъемлемой частью жизни Шевченко было его пребывание в Вильно (ныне Вильнюс, Литва) и Санкт-Петербурге, команда «УкрЛиба» решила перевести биографию Тараса Григорьевича на литовский и русский языки. Также были созданы переводы на близкие к украинскому — белорусский и польский языки. Конечно же, не остался без внимания и английский, как один из общемировых языков. Авторы проекта уверены, что эти переводы будут интересны людям со всего мира, которые желают лучше узнать украинскую культуру и литературу.

В создании переводов помогали такие люди:

Аушра Тараненко (Auśrelę Taranenko) — перевод на литовский

Вольга Корсун — перевод на белорусский

Себастиан Кушнерж (Sebastian Kuśnierz) — перевод на польский

Билл Грин (Bill Green) — редактирование английского перевода

Источник: B2Blogger.com

В пятницу 6 июня в Сумах состоятся необыкновенные поэтические чтения. Называется это всё «КлошArt-(у)лицедейство  «НЕБО ПОД МОСТОМ»».

Акция приурочена ко Дню рождения Александра Сергеевича Пушкина. Из названия следует, что событие представляет собой  уличное эстетское действо с элементами театра и маскарада, основными персонажами которого будут поэты всех творческих профессий. Они же, в данном случае, — клошары.

Клошар, как известно, — бродяга, нищий, бездомный, бомж. Клошары, по мнению одной из супруг поэта Вячеслава Ходасевича, тоже поэтессы, Нины Берберовой, водятся в  основном в Париже, где живут преимущественно под мостами.

С другой стороны, все знают, что великий Пушкин воспитывался на французской литературе. Его украинские последователи, отмечая день рождения Александра Сергеевича таким способом, демонстрируют своё понимание одновременной принадлежности великого Поэта (и себя тоже) двум культурам – европейской и российской.

Вторым символическим смыслом акции является привлечение внимания к поэтам и поэзии в Украине. Может быть для многих будет открытием, но в Украине после Тараса Григорьевича Шевченко тоже были есть и будут поэты. Но в обществе празднуют одного только Тараса Григорьевича. Да и то не каждый день.  Поэтому остальные стихотворцы прозябают в бедности до тех пор, пока не отсылают своих муз на отдых, а сами, засучив рукава, начинают зарабатывать на жизнь делами непоэтическими.  А упрямцам остаётся уходить под мост.

И, конечно же, у события имеется философская трактовка – как же без неё. Поэт не имеет   определённого места жительства в царстве слов. Он — бродяга, скиталец, искатель неведомого, который ставит личную свободу выбора превыше всего. Свободу выбора слов, конечно. А также тем, интонаций, ритмов, рифм и размеров.

Выглядеть событие будет так: в пятницу 6 июня в 17.00 под автомобильным мостом с улицы  Кондратьева (бывшей Кирова) на улицу Прокофьева соберутся поэты, музыканты, художники, фотографы и просто любители поэзии. Будет установлен символический мусорный бак, в котором должен порыться каждый уважающий себя клошар (когда б вы знали из какого сора…)

В баке будут поэтические книжки – они сейчас во многих домах превратились в мусор, но только не для поэтов. В итоге, каждый найдёт себе в баке книгу по вкусу. Затем состоятся сами поэтические чтения. Тема читаемых стихотворений — небо. Оно должно как-то присутствовать в каждом тексте. Ведь именно оно – небо — больше всего манит романтиков-поэтов. Даже под мостом.

Участвовать в событии может каждый  желающий. Для этого надо сочинить три  стихотворения, в которых бы употреблялось слово  «небо» или выучить  наизусть одно — три  стихотворения  юбиляра —  А. С. Пушкина. Также нужно прихватить  пару книжек (желательно поэтических) для обмена. Участники сложат их в том самый символический мусорный бак, из которого потом будет выбирать себе  пищу для души.

К чтениям допускаются только поэты и чтецы, загримированные под бездомных бродяг.

Кроме  вышеописанного, в программе: роспись стен стихами, запуск облаков,  традиционное сочинение коллективного стихотворения, дуэль, вручение  диплома от  А.С Пушкина лучшему писателю на стенах, клошArt-фотосессия и другие сюрпризы.

Длительность события – один час.

Источник: медиа портал Агентство творческих событий

Первым было открытие выставки «Світе  тихий, краю милий»  в сумском областном художественном музее имени Н. Онацкого.

На выставке представлены работы художников, так или иначе связанных с Тарасом Шевченко. Одной из центральных  в экспозиции является картина Карла Брюллова «Смерть Инессы де Кастро».  Разумеется, ни Шевченко,  ни  кто-либо из его знакомых, к судьбе бедной Инессы отношения не имел. Зато сам Брюллов был одной из важных фигур в жизни Тараса. Мало того, что Карл Павлович оказал серьёзнейшее влияние на Шевченко как на живописца, так он ещё стал и главным инициатором выкупа будущего академика у помещика Энгельгардта, который вовсе не горел желанием расставаться со своим крепостным.

В  итоге, уже после вмешательства  Николая I, он  назвал цену выкупа. После чего Брюллов написал портрет воспитателя царских детей знаменитого поэта Василия Жуковского. Портрет был разыгран в лотерею среди членов царской семьи. Вырученные за лотерейные билеты деньги (2500 рублей —  по тем временам  весьма значительная сумма) были переданы Энгельгардту, и Шевченко 22 апреля 1838 года получил вольную.

К слову, с высоты нашего времени удивляют отношения  Николая I с творческими людьми. С Пушкиным,  Шевченко, Гоголем, Айвазовским  он  как с детьми своими  обходился —  то обласкивал, то ссылал. Вот уж действительно – царь-батюшка…

Так же в нынешней шевченковской экспозиции сумского художественного музея представлены работы Айвазовского, сокурсника  Шевченко по Академии художеств и других менее знаменитых  художников. Несомненной гордостью выставки являются три офорта, автор которых  — сам Тарас Шевченко, именно за работы в этом  жанре в 1860 году получивший звание Академика  гравюры.

Выставка, кроме очевидной художественной ценности,- ведь на ней представлены работы живописцев мирового уровня  — является ещё и прекрасным поводом поговорить о значении личности Тараса Шевченко в сегодняшней расхристанной Украине,  где по сто правд на квадратный метр и полностью  отсутствует понимание «куда идем». И при этом имеется твёрдая убеждённость, что идти куда-то надо и – главное — идти вместе.  

Шевченко был сложным человеком. С одной стоны множество людей любило и покровительствовало ему в самые тяжёлые времена. С другой — отношения Тараса Григорьевича с царской семьёй до сих пор вызывают множество споров. Он очень жёстко «прессовал» панов в своей поэзии. Но при этом дружил со многими из них и вообще имел тягу к  сибаритству. Порой складывается впечатление, что поэт Шевченко был  неким «ретранслятором»  —  настолько его пронзительные стихи-думы  не  совпадали с его поведением в быту.

 В общем,  как мы уже писали, личность Шевченко требует ещё своего изучения.  Об этом в этот же день 6 марта, только чуть позже,  шла речь в литературной гостиной библиотеки  банковской академии. Организатором  события был научный сотрудник библиотеки  Сергей Тихенко. Он, известный искусствовед  Сергей Побожий,  а также другие выступавшие  во время обсуждений говорили о Тарасе Шевченко в контексте Сумщины.

Великий Кобзарь трижды посещал наши края, однако целенаправленной работы по установлению хотя  бы мемориальных досок, не говоря уже —  комплексов не ведётся. Многие усадьбы,  где останавливался Тарас Григорьевич, находятся в печальнейшем запустении. И тут, конечно, непочатый край для работы энтузиастов и общественных организаций. Непочатый – в буквальном смысле этого слова.

Тарас Шевченко – при всей своей неоднозначности, несомненно, личность мирового масштаба, один из самых ярких украинцев  XIX века, человек, сумевший  уловить, глубинную сущность,экзистенцию» украинской нации, нечто основное о нас, то, что лежит вне слов.

 Есть такие случаи, когда поэт вдруг становится понятен и близок всем: представителям разных партий и течений, богатым и бедным, власть имущим и властями гонимым. Таковы Высоцкий и  Есенин. Таков для украинцев  Шевченко. Что интересно — образы жизни у них были, в известном смысле, очень похожи.

Но творческий человек интересен не тем, как он жил  в быту, а  философским  наполнением своего творческого наследия. Поэту, как настаивал  Мартин Хайдеггер,  открывается порой то, до чего  невозможно дойти рациональным путём.  В этой связи нужно сказать, что биография Тараса Шевченко  известна достаточно подробно. Его творчество тоже сохранилось в практически полном объёме. Он был одним из символов коммунистической Украины.  А потом стал символом  её антагониста — Украины независимой. А символ  — это всегда нечто, требующее смыслового наполнения. Похоже, что  непредубеждённый философский  взгляд на наследие Тараса Шевченко – дело будущего.

Ну що б, здавалося, слова…

Слова та голос — більш нічого.

А серце б’ється — ожива,

Як їх почує!.. Знать, од Бога

І голос той, і ті слова…

Ольга Бражник

 В этой связи немного о времени. Украина переживает мрачные дни. На майдане в Киеве — страшная трагедия с человеческими жертвами. Люди прекращают отношения с давними знакомыми, только потому, что у тех другие точки зрения на политическую ситуацию. Те, кто не на майданах — сидят в интернете или в соц.сетях, накручивая себя и других бесконечными сводками новостей, среди которых уже не отличить правду от лжи. С телеэкранов льётся уже не киношная, а реальная кровь. По городам бродят странные личности в масках и с битами…

Олег Бут

Событие началось с того, что организатор и ведущая вечера Ольга Бражник зажгла символическую «свечу памяти» о погибших, которая горела весь вечер. А дальше поэты читали гражданские и философские стихи. Надо сказать, что лично я после этого вечера, впервые за последние дни, вышел на улицу с ощущением света в душе.

Виктория Калашникова

Знаете, энергия ненависти, которая сейчас непрерывно выливается с экранов, она ведь не исчезает, она оседает в нас. Чем дольше граждане одной страны будут стоять с оружием и, глядя друг на друга, петь «сгинуть наши вороженьки»  — тем меньше шансов, что дело кончится миром и взаимными объятиями.

Именно в это время надо чаще, чем обычно говорить о любви и взаимном прощении.

Ольга Беляева

Я сейчас о людях, а не о  «панах- небожителях» с ВР. Так вот  нам, людям, сейчас, особенно в эти трагические дни нужна поэзия. В ней то, что  нас объединяет,  в ней наша человеческая одинаковость. Поэзия – одно из немногих лекарств от ненависти. Именно поэзия апеллирует к лучшим чувствам. Гражданский долг каждого поэта сейчас  —   ходить и читать стихи о любви, о смысле человеческой жизни и взаимопонимании. И очень здорово, что событие, о котором идёт речь, случилось. В нём не было праздничности. Зато была человечность.

Сергей Надубов

И, собственно, к вечеру. Начался он с романса «Дивлюсь я на небо»,  в исполнении Олега Бута. Он же и завершил событие, исполнив  попурри на тему  известных украинских песен.

Олег Бут —  певец с великолепным голосом,  который сам по себе уже музыкальный инструмент. В нём органично сочетаются сила и мягкость, теплые, завораживающие обертона и завидный диапазон.

Григорий Елишевич

Певец харизматичен и обаятелен. Пел он под фонограмму «минус один», то есть под запись оркестра, но с «живым» вокалом. И вот что удивительно. Музыка звучала из колонок. А пел Олег Бут без микрофона. Обычно, в таких случаях возникает некий диссонанс между звучанием чистого человеческого голоса и музыки прошедшей через  «электричество». А тут у слушателей в зале было ощущение, что  мы  смотрим телевизор, и что звучит не живое исполнение, а запись профессионального звукорежиссера. В общем, очень понравился певец Олег Бут.

О творческом вечере Олега Бута в материале: В Сумах выступал большой певец

Людмила Калиновская

Поэтическую часть открыл артистичный, ироничный и мудрый Григорий Елишевич. В целом это был такой  сумско-белопольский аудиомост. Кроме Олег Бута, в событии принимали участие представители белопольского поэтического объединения «Выр», во главе с руководителем, талантливой поэтессой Людмилой Калиновской.  Вослед её чтению подумалось о том, что женщинам занимающимся стихотворчеством, надо чаще советоваться  не с подругами, которые так же эмоциональны и эгоцентричны, а со своими стихами, которые обычно более мудры, чем их авторы. Ведь они же приходят к ним в лучшие их моменты, в моменты вдохновения… Впрочем,  сказанное в равной степени относится и к мужчинам.

Юрий Мацько

Ещё понравилось, как ведущая представила известную поэтессу (поэтку) Ольгу Беляеву: «А зараз я запрошую до виступу членкиню поетичної студії «Орфей»…»  О как… Членкыня.. Ничего уже нам не оставили….

Также поэтическое Белополье презентовали Сергей Надубов и Юрий Мацько.

С сумской стороны в событии участвовала сочинительница интересных афористичных стихов Виктория Калашникова — многогранная творческая личность, девушка удивительной, редкой в наши дни, доброй красоты.

Игорь Касьяненко

Читал стихи и автор этих строк.

Вечер прошёл на одном дыхании, в тёплой и дружеской обстановке. Он и правда был похож на глоток свежего воздуха. После него даже как–то проще говорилось о политике.

Дома работал телевизор. Паны-нардепы, принявши там что–то очередное выгодное для себя, радостно пели: «Запануєм i ми, браття, у своїй сторонці.». А на Майдане активисты осваивали трофейный водомёт…

Ещё о совестном сумско-белопольском проекте с участием Олега Бута, Сергея Надубова и  Игоря Касьяненко: Сумские авторы создали видеопроект, посвящённый творческим людям мира (видео)

Комитет по Национальной премии Украины имени Тараса Шевченко назвал лауреатов самой престижной литературной премии страны, cообщает официальный сайт Комитета.

Премия основана в 1961 году для награждения за самые выдающиеся произведения литературы, искусства, публицистики, и журналистики.  Премия является государственной наградой.

Впервые премия была вручена 9 мая 1962 года. Первыми диплом и звание лауреатов получили Павел Тычина, Олесь Гончар и Платон Майборода. Денежная премия лауреата в те времена составляла 2500 рублей.

Обычно, официальная церемония награждения лауреатов происходит 9 марта в день рождения Тараса Шевченко. В этом году размер премии, согласно распоряжению  Президента Украины Виктора Януковича увеличен до 520 тысяч гривен (в 2013 году денежная часть премии составляла 260 тысяч гривен).

О лауреатах. В категории «Литература» победа присуждена Мирославу Дочинцю за романы «Криничар. Діяріюш найбагатшого чоловіка Мукачівської домінії» та «Горянин. Води господніх русел».

В категории «Литературоведение и искусствоведение» первенствовала Ирина Гаюк с  книгой «Иллюстрированная энциклопедия армянской культуры в Украине».

Людмила Монастырская стала победителем  в категории «Музыкальное искусство» за исполнение ведущих партий в оперных постановках Национальной оперы Украины в сезонах 2009-2013

Кроме того, в других категориях отмеченные Любомир Медвидь за цикл художественных произведений «Реминисценции», а также пятеро художников получат Шевченковскую премию за труд в опере Вагнера «Летучий голландец», которая  была поставлена в Донецком национальном академическом театре оперы и балета им. Соловьяненко.