Сумський глядач ще добре пам’ятає попередню щепкінську постановку, де писаря Пістряка блискуче грав заслужений артист України Володимир Берелет, якого сьогодні, на жаль, вже немає з нами.

Режисер-постановник нинішньої «Конотопської відьми» — заслужений артист України Максим Булгаков. І це не реконструкція попередньої вистави, а зовсім нова постановка.

Актуальність  теми

Тема відьми з Конотопу по-новому проявилася у лютому-березні 2022 року, коли окупанти заїхали до міста і там їм місцеві нагадали, що у Конотопі всі жінки — відьми і це може мати фатальні наслідки для окупантського здоров’я. Відео з епізодом розійшлося по всій країні. А за півтора року у київському театрі ім.І.Франка вийшла модернова постановка «Конотопська відьма», яка і досі збирає повні зали.

Зрозуміло, що провідний театр Сумщини теж не міг не відгукнутися і не підтримати естафету.

Але існують також інші  причини, котрі актуалізують повість «батька української прози» Григорія Квітки-Основ’яненка.

Перерахуємо їх, не заглиблюючись у деталі.

«Конотопська відьма» – один з перших прозових творів українською мовою

Повість була написана у 1833-му, за рік після публікації Гоголем збірки «Вечори на хуторі поблизу Диканьки». Обидва твори близькі за духом та атмосферою. В обох органічно переплітаються язичницька містика та не дуже глибоке, хоча й показове християнство, в обох мова іде про кохання та підступи. Мабуть і дійсно, таким у ті часи був український світогляд.

До слова, українське письменництво виникало не на пустому місці. Перші автори  були освіченими людьми і добре знали античну та європейську літературу. Наприклад, «Орися» Пантелеймона Куліша — це по суті типовий постмодерновий твір з прямою алюзією на Шосту пісню «Одиссеї» Гомера. А кожна з 14 частин «Конотопської відьми» має однаковий початок «Смутний і невеселий…». Тут вочевидь  відчувається вплив Данте, для котрого  форма мала таке ж значення, як і зміст.

 «Конотопська відьма» є змістовним історико-лінгвістичним джерелом

Повість дає можливість ознайомитися не тільки з побутовими реаліями, але й з дійсним станом розвитку тогочасної української мови – події відбуваються у другій половині 17-го, або на початку 18 століття. Головні герої розмовляють щирою, хоча й трохи архаїчною, українською з домішками суржику.

А писар – тобто найбільш освічена людина, через яку члени громади спілкуються з державною бюрократією, — «балакає по-грамотному» (у тогочасному розумінні)  — церковнослов’янською, через «аки», «паки», «понєже» і таке інше. Тут не просто гротескна сатира. Якщо почитати чолобитну отамана Герасима Кондратьєва московському царю, де він просив для своєї сотні дозволу оселитися на території нинішніх Сум – так практично така ж лексика.

Раніше ми писали:  AB OVO. Або ж про батьків-засновників міста Суми

Це чергове свідчення того, що українська, вельми схожа на сучасну, існувала з часів Київської Русі.  А теперішня російська почала знаходити себе тільки в середині 18 століття, а до того в імперії «грамотні» листувалися церковнослов’янською, або взагалі використовували французьку чи німецьку, тому що більшість начальників були іноземцями.

Ще один епізод сюжету, на котрий варто звернути увагу

Коли до Конотопу приходить наказ від полковника з Чернігова, згідно до якого сотня Забрьохи має прибути до місця збору військ, щоб воювати чи то з ляхами, чи з татарами, наказ не виконується. Бо сотник з писарем чомусь вирішили, що їм ніколи і у них є більш важливі справи. Це чиста правда. Саме завдяки такій «демократії» та непокорі Україна після перемоги Богдана Хмельницького не змогла втримати самостійність і впала у період Руїни, який  завершився фатально для її державності.

Яскравою ілюстрацією сказаного є зокрема Конотопська битва 1659 року, коли гетьман Іван Виговський разом з кримськими татарами розбив московитів і вже збирався йти на москву, але саме у цей момент Іван Сірко чомусь вирішив напасти на Крим. У підсумку татари повернулися захищати свої домівки, а Виговський втратив важливого союзника.

Повість завершується тим, що виповнюється чаклування відьми Явдохи Зубихи  

Відьма робить так, що сотник Забрьоха одружується з найстрашнішою у Конотопі сорокарічною кривою дівкою Солохою, а Олена, яка на початку дії пригостила сотника гарбузом, виходить заміж за свого коханого Дем’яна Халявського.

Але, як потім зазначає автор, їхній шлюб виявився нещасливим, бо до справжнього кохання пари домішалися ще й інтриги нечистої сили. Відьма спочатку їх розлучила і закохала Олену в Забрьоху, а потім знову звела. Але кохання — янгольська прерогатива і участь, навіть і нібито позитивна, в ньому відьми до добра ніколи не доводила.

 І нарешті момент політичного вибору

Сотник Микита Уласович Забрьоха був обраний народом на посаду зовсім не за свій розум або інші чесноти. Просто його батько теж був сотником, ну і народ вирішив – хай буде. І це був помилковий та несвідомий вибір, який у підсумку привів до купи неприємностей. Зокрема, до  полювання на відьом, та як наслідок — вступ у змову з відьмою. І пішло і поїхало, і невідомо, як із цього виплутатися.

Спектакль

Інсценізацію повісті Квітки-Основ’яненка у стилі гопак-опери зробив у 80-ті роки минулого століття Богдан Жолдак. Музичну основу створив видатний український композитор Ігор Поклад. І хоча з того часу з’явилися інші варіанти як театральні, так і кінематографічні, режисер сумської вистави Максим Булгаков обрав для постановки саме класичну версію драматургії Б.Жолдака та І. Поклада.

І це не дивно, бо можливості акторського складу, де є не тільки драматичні актори, але й актори-універсали, прекрасні вокалісти і танцюристи, а також наявність великої за розмірами сцени – все це спонукає саме для створення великоформатного перформансу з елементами пісенно-хореографічного шоу.

Як зазвичай у постановках М.Булгакова глядач бачить на сцені свято: музики, пластики та режисерської фантазії. Як завжди оригінальна сценографія від Алії Байтенової та костюми – авторства художника Андрія Романченка.

Букет змістів

Виходячи з вищезазначеного зробимо висновок, що спектакль створено  для публіки з  найрізноманітнішими смаками та запитами. Можна дивитися його і насолоджуватися естетикою дійства, свіжістю режисерських рішень, звучанням живого оркестру та енергетикою виконавців, можна просто відпочивати та сміятися, бо тут вистачає дотепного гумору, а можна ще й трохи напружити мозок і пропустити через себе інтелектуальні змісти цього безумовно непересічного твору.

Фото Лариса Ільченко

П’єса написана у 1937 році. Її події, зрозуміло, відбуваються у реаліях тогочасного американського життя. Але…

24 березня 2024 року. Суми. Україна. ТЮГ. Останні хвилини вистави «Дай дорогу наступному дню». Вистава триває понад дві години і якимось дивом за цей час не лунає жодної повітряної тривоги. І ось фінальна сцена, овації залу, потім ти з мокрими очима озираєшся і бачиш навколо, що ти не один такий – практично вся публіка у сльозах. Але це ті сльози, що рятують та очищують, котрі надихають та спонукають шукати в собі щось вище та краще, світле та чисте.
Вистава про любов у різних її проявах. Це і кохання пари, якому час тільки на користь, і сімейні стосунки, що починаються зі взаємної ніжності дітей та батьків – «Я тебе так люблю, мамо! І тебе, і тата, і нашого котика…» до, жорстокого вибору – «Мамо, я тебе люблю, бо це мій обов’язок, але ти не можеш з нами жити, бо це робить нещасними тих, кого я теж люблю – мою сім’ю…»
У певний момент, свідомість глядача ніби ділиться і ти одночасно робиш декілька речей; слідкуєш за сюжетом і співпереживаєш усім – а на сцені тільки хороші, порядні люди — негідників немає і від цього ще гірше, думаєш про державу своєї власної любові про всіх її мешканців і хвилюєшся, щоб не сталося тієї грьобаної тривоги. Бо такий унікальний душевний стан неможливо відтворити миттєво після перерви на відвідини бомбосховища, його треба проживати у просторі та часі, як сад росте.
У підсумку ти опиняєшся ніби усередині дійства. Ти одночасно і публіка, і герой (причому не один конкретний, а усі одразу). Але це вже не про невідому тобі американську родину, а про тебе та про твої особисті почуття.
Чергова прекрасна режисерська робота заслуженого артиста України Вадима Шерстюка. Якось йому так вдалося організувати виставу, що актори в ній ніби грають самих себе у запропонованих обставинах — настільки ти їм віриш. В  принципі, це нормально, коли майстри сцени демонструють мистецтво перевтілення. Але тут інше, тут саме перенесення себе у ситуацію, відповідну сюжету. Тобто все максимально чесно.
Пара закоханих, вони ж — батьки великої родини та люди, котрим на схилі літ ніде жити – народний артист України Володимир Хорунжий та Віра Ішан. Хорунжий сьогодні у феноменальній акторській формі — його виступи взагалі не варто пропускати. Але і партнерка у нього гідна — чудова та абсолютно переконлива. Вважається, що кохання – справа молодих, але тут обставини та емоційне наповнення роблять молодими семидесятирічних, і, як підсумок, доводять, що справжнє кохання здатне не тільки тліти, а й палати у будь-якому віці.
Щось подібне можна сказати про весь акторський склад цієї доволі густонаселеної вистави, у якій крім названих зайняті: Сергій Сидоренко, Наталія Шульженко, Алевтина Радіонова, Андрій Храпов, Інна Олексенко, Анна Буднік, Віталій Радіонов, Андрій Науменко, заслужений артист України Михайло Стрельченко, Марина Бистровська, Станіслав Сахно, Сергій Демиденко, Віктор Балановський, Любов Голубцова, Іван Шестопал, Вадим Шерстюк, Вікторія Данченко, Яніна Каба, Артем Гапонець та Маргарита Лугачьова.

Ми назвали всіх, бо кожен, незалежно від «розміру» ролі, став частиною органічної та природної картини, емоційну та естетичну дію якої ми вже описали вище.
І наостанок зовсім суб’єктивна думка. Під час війни дуже багато з’явилося вистав про війну. Не знаю, кому як, але коли ти з ранку до ночі знаходишся у цьому інформаційному потоці смертей та злочинів, локальних перемог та поразок, крові та бруду, надії та безнадії… І коли ти прямо з цього усього і з усім цим на душі заходиш у театр і там теж про війну та смерть – особисто я не розумію, як це сприймати і чого ще хочуть автори від і так вже до краю змученого розуму їхнього глядача.
А ось така вистава, котра запалює світло надії на обрії, котра повертає до справжніх почуттів і справжнього життя – вона сьогодні як ліки, та порятунок для душі та усього, що в нас ще залишається людським.

Ще про театральне життя міста Суми читайте  у розділі «Театр»

Режисер-постановник – Дмитро Некрасов. Сценографія та костюми – Оксана Радкевич. Хореографія – Сергій Великодний. Хормейстер – Катерина Докукіна. Художник з освітлення – Максим Рокін. Звук — Максим Криштоп.

Антураж

Ми не випадково почали з переліку тих, хто створював аудіо-візуальну картинку. Власне, вона і є головною подією і чеснотою вистави. Театр, як відомо, — місце, що об’єднує різні артистичні професії. У даному випадку їх сукупність працює на спільну мету — глядач бачить перед собою витвір мистецтва у сенсі вміння зробити щось таке непересічне, що потребує таланту та професіоналізму.

Вистава «Ніч перед Різдвом» у Сумському Націолнальному театрі ім. Щепкіна

Атмосферу іншого, непобутового і ніби паралельного часопростору на сцені створюють вдалі декорації та їхнє розташування. Особливо в ансамблі зі світовою картинкою. Цікавою виглядає гра хору. Саме гра, бо хор не тільки виконує вокальні номери, але й імітує різноманітні шумові ефекти і навіть час від часу безпосередньо долучається до подій на сцені.

Оригінальними – водночас модерновими і традиційними — є костюми. Як завжди фірмово рухаються і грають артисти балету.

Іншими словами, все що зовні – дійсно ефектно, вишукано та естетично. І у сумі гарантує глядачу свято .

Історія 

Вистава «Ніч перед Різдвом. У ролі Вакули Олександр Михайлов

Історія коваля, який заради кохання осідлав чорта і доїхав на ньому аж до столиці, у нашому випадку теж присутня. Хоча няшка-чорт у щепкінців виглядає не комедійно, як у Гоголя, а, скоріше, викликає симпатію  і доброзичливу посмішку. Взагалі, у спектаклі щепкінців чорт – це більше адреналін, який викинула у кров Вакули забаганка примхливої красуні Оксани. Ну а якщо у козака викид адреналіну, то він і не тільки царицині черевички дістане – це всім відомо, хто закохувався. Тобто взагалі всім.

Логічно виходячи з міркувань динамічності розгортання подій у сценічному дійстві, яке включає у себе досить велику кількість смачних, але позасюжетних знахідок, режисер не дав дуже багато простору і часу акторам для показу душевних переживань. Але у цілому всі фактори працюють на результат, і в момент, коли Вакула дарує черевички коханій дівчині, у глядача, як і належить, виникає сентиментальне відчуття співпереживання, заради якого більшість з нас і відвідує театр.

У порядку ліричного відступу зазначимо, що твори по Гоголю особливо вдаються щепкінцям. Зокрема, раніше ми писали про такі спектаклі:

«В Сумах состоялась премьера спектакля без слов» про  перформанс за мотивами повести Н.В.Гоголя «Шинель». та Чудернацькі пригоди бурсака».

Фішки та родзинки

Вистава «Ніч перед Різдвом. У ролі куми Крістіна Зограбян

З декількох фірмових штучок спектаклю «Ніч перед Різдвом» особливо відзначимо декілька. Перш за все — дві феєричні мізансцени за участю персонажу під назвою «Жінка кума». Як на наш суб’єктивний погляд, саме вони повертають нас до духу Гоголя і взагалі рухають дію. А другий – це вирішення режисером проблеми «полігамної» Солохи. Нам такий погляд сподобався. Принаймні він дозволяє акторкам грати у цій ролі симпатичну і привабливу жінку, а не відьму, про яку чи то натякає, чи то ні сам автор повісті

Ми свідомо не називаємо прізвища виконавців вищезгаданих та інших ролей. Хоча дуже хочеться. Але у спектаклі задіяно по два актори на кожну роль і у підсумку це, мабуть будуть різні персонажі, з різними вдачами. У обох значеннях цього слова.

Натомість приводимо повний список акторського складу вистави.

Дійові особи та виконавці:

Заливай – В.Калініченко, В.Писарев

Оксана – Д.Маригіна, В.Морозова

Вакула – О.Михайлов, А.Кнопік

Вистава «Ніч перед Різдвом. Казак Чуб — Олександр Середа та Солоха — Катерина Саченко

Чорт – В.Божок, С.Мірошниченко

Солоха – К.Саченко, А.Леміш

Корній Чуб – заслужений артист України С.Медін, О.Середа

Панас — Ю.Кулик, М.Одінцов

Йосип Никифорович – Ю.Садовничий, В.Панченко

Сільський голова – заслужений артист України А.Красовський, В.Назаренко

Жінка кума – К.Зограбян, С.Кулик

Остап Шапуваленко – М.Шолох, В.Велитченко

Ткачиха – заслужена артистка України Н.Жулева, Я. Бабенко

Пацюк – В.Хоменко, С.Єрошкін

Імператриця Катерина – М.Корінна, О.Оноприйко

Одарка – А.Старосельська, Н.Фесенко

Парубки, дівчата, козаки, придворні дами: артисти театру

P.S. Прем’єрні покази вистави «Ніч перед Різдвом» відбудуться 13 та 17 листопада 2021 року.

Далі – слідкуйте за афішою на медиа порталі АТС

Фото: Лариса Ильченко

Подія продовжує низку заходів, присвячених чарівним сумчанкам і об’єднаних під назвою «Три пелюстки жіночності».

3 вересня пройшла громадська презентація героїнь шостого сезону проєкту. Наступного дня на Суспільному (обласне телебачення) відкрилася виставка світлин, де фотограф Марина Селегень спіймала на камеру цікаві моменти з життя героїнь. Ними цього року стали:

• Акторка Сумського обласного театру для дітей та юнацтва Інна Олексенко
• Дизайнер модного одягу та засновниця бренду Lara Kim Лариса Кохана.
• Художниця, письменниця та арт-тренер Світлана Качуровська

Але навіть якщо ви вже встигли відвідати виставку, однаково запрошуємо долучитися до події 21 вересня.

У програмі закриття, яку можна назвати «вернісажем навпаки», продовження розмови про жіночність мовою фотомистецтва, поезії та музики, а також призова вікторина, присвячена ролі жінки в історії людства від прадавніх до нинішніх часів.

Вхід вільний.

Початок о 18. 00.

Вул. Петропавлівська, 125 (UA: Суми)

Більше про (социально-художественный проект «Три лепестка женственности 2021») читайте у нашій публікації У Сумах розпочався шостий сезон соціально-ліричної історії про чарівних сумчанок

Сцена з пластичного перформанса «Шинель».

Незвичайна, вишукана метафорична вистава без слів (практично) була створена на початку 2016 року харківським режисером Артемом Вусиком і з самої прем’єри стала  перлиною репертуару театру і однією з його візитівок.

А потім було ще багато прем’єр інших спектаклів  —  останні роки щепкінці працюють інтенсивно і плідно та постійно радують сумчан і гостей обласного центру новими роботами у різноманітних жанрах. І, зрозуміло, що кожна з нових робіт потребує власної зустрічі з публікою. Тому «Шинель» на якийсь час поступилася місцем іншим постановкам, у тому числі і по Гоголю. Зокрема, мова про ще одну феєричну драматичну інтерпретацію загадкової повісті Гоголя «Вій» — «Чудернацькі  пригоди бурсака».

Гоголь взагалі завжди особливо вдається щепкінцям – мабуть тому, що великий письменник фактично наш земляк і його твори особливо близькі по духу жителям Слобожанщини.

Але розмови про відродження і повернення до поточного репертуару «Шинелі» виникали неодноразово – на прес-конференціях, зустрічах керівництва театру з  театралами…  І нарешті це трапилося.

Відновлена «Шинель» знову чекає на глядачів. Тож слідкуйте за репертуарними оголошеннями і приходьте подивитися на цей справжній витвір театрального мистецтва.

Детальніше про пластичний перформанс «Шинель» читайте у публікації   В Сумах состоялась премьера спектакля без слов

З того часу запрошення стати жителями символічного «Культурного острова» щорічно отримувала сімка яскравих творчих особистостей, з числа наших сучасників, що мають істотний вплив на формування творчої атмосфери Сумського регіону.

У підсумку, за вісім років існування проекту його лауреатами стали люди, плоди талантів і творчої праці яких належать не тільки нинішньому поколінню, а і нашим нащадкам.  Інакше кажучи, на поточний момент «Культурний острів» природним чином перетворився в основу віртуального музею культури Сумщини.

А в музеї обов’язково повинні бути представлені відомі персоналії минулих часів, знамениті уродженці або мешканці нашого краю — художники, музиканти, поети, актори, режисери, імена яких ми пам’ятаємо, цінуємо і шануємо сьогодні.

Виходячи зі сказаного вище, організатори на початку 2021 року з радістю, повагою і всіма належними почестями вирішили запросити на «Острів» «зоряну сімку» класиків.

Олександр Олесь

У цьому вельмишановному товаристві нарівні з іншими почесне місце належить поету-символісту та драматургу, уродженцю Білопілля Олександру Олесю.

Для максимально компетентного представлення Олександра Олеся громадськості ми звернулися з низкою питань до голову Сумської Спілки письменників Тамари Герасименко.

— Як пов’язане життя Олександра Олеся з Сумщиною?

— Олександр Олесь (справжнє прізвище — Кандиба (1878-1944) народився 4 грудня 1878 року в м. Білопілля Сумської області. Дитинство і юність теж провів у нашому краї, а саме в місті Крига (тогочасне Білопілля) та в м. Суми (нині будинок по вул. Петропавлівська,83), куди після смерті батька Олесь переїхав із матір’ю та двома сестрами.

— Чому літературознавці зараховують Олександра Олеся до пантеону найбільш знакових поетів України XX століття?

— Біографія Олександра Олеся склалася так, що його літературна постать поєднала Слобожанщину й Гуцульщину, Україну та Чехію. Чи не перший із українських письменників він заговорив про залежність радянських літераторів від партійної комуністичної ідеології. Так, на твори, писані Павлом Тичиною на замовлення партії, Олександр Олесь відгукнувся віршем-докором «І ти продався їм, Тичино…». Вірш О. Олеся «Сміються, плачуть солов’ї…» покладено на музику, і ця пісня стала популярною, народною, улюбленою як на території України, так і в українській діаспорі.

Літературознавці впевнені, що, крім Шевченка, ні до, ні після Олександра Олеся рівних йому по силі поетичного таланту в українській історії не було. Іван Франко порівнював його вірші з музикою, Короленко називав його «українським Гейне». Білопільці сьогодні з гордістю говорять про те, що наша земля подарувала Україні та всьому світові одного з найвидатніших співців краси, кохання, природи.

— Чи існують науковці, які присвятили свої праці творчості поета Олександра Олеся?

—     Так. Це Ю. Шевельов, В. Жадько, В. Петров, М. Нервлі, М. Зеров, О. Лаборєва, Р.Радишевський, Р. Харчук, із сумчан —  Г. Петров, Г. Хвостенко та інші.

— Чи залишилися у Олександра Олеся нащадки, і чи відвідують вони Сумщину?

— Онук Олександра Олеся Олег Кандиба кілька разів приїжджав із Канади, щоб поклонитися землі, де народився і виріс його дідусь, і відвідати музей О.Олеся у Білопіллі.

— Як сьогодні шанують пам’ять видатного земляка в Сумах та області?

— У Білопіллі встановлено пам’ятник поету. З 1998 року у місті працює поки що єдиний в Україні музей Олександра Олеся. Також ім’я славного земляка носить Білопільська центральна районна бібліотека, у приміщенні якої розташовано музей. У Сумах на його честь названо вулицю, на будинку, де проживав О. Олесь, відкрито меморіальну дошку.

Нещодавно в Сумах виділено приміщення для створення музею Олександра Олеся на вулиці Петропавлівській. Впродовж останніх 25 років тут розміщувався один із відділів СБУ.  Тож до Служби безпеки надійшли звернення Сумської організації Національної спілки письменників України та громадської організації «Сумське земляцтво», у яких висловлювалося прохання передати будівлю на вулиці Петропавлівській, 83 до відання Сумської міської ради з метою облаштування літературно-меморіального музею Олександра Олеся.

Петиція про створення музею набрала потрібну кількість голосів і отримала відповідь від міської влади, яка принесла сумчанам приємну новину: будинок Олександра Олеся в Сумах СБУ передасть місту.

— Який вплив має особистість поета Олександра Олеся на сучасне культурне життя Сумщини? Чи є якісь події — фестивалі або публічні читання, присвячені його творчій спадщині?

— Політична незаангажованість, тонкий ліризм та образність, географічна масштабність поезії О. Олеся мають вплив на формування нових літературних постатей нинішньої України. У с. Верхосулка та урочищі Загір Білопільского району щорічно у серпні проводиться Олесеве свято — Всеукраїнський захід, на якому присутні літератори, громадськи діячі, земляки, гості з різних куточків України.

Щороку у грудні у Білопіллі на свято «До Олеся — на гостину!» збираються творчі люди —  всі, хто цінує творчість і особистість Олександра Олеся.

Музиканти пишуть пісні на його вірші, бібліотеки влаштовують тематичні вечори по його творчості. Іншими словами, Олександр Олесь і у наш час є визначною та впливовою літературною постаттю на культурному просторі Сумщини.

Більше про лауреатів 8-го сезону «Культурного острова» читайте у публікації:  У Сумах визначили лауреатів «Культурного острова 2021»

Щороку на символічний «Культурний острів» запрошується сімка людей, які внесли істотний внесок у формування творчої атмосфери Сумщини.

Визначення лауреатів проєкту проходить у два етапи. Спочатку члени експертної комісії вносять свої пропозиції щодо формування лонг-листа номінантів. На другому етапі, шляхом голосування, обираються сім персоналій, яким вручається символічна «Віза» на «Культурний острів».

За 8 років існування проєкту в число остров’ян увійшло чимало яскравих творчих особистостей, наших сучасників з різних міст і сіл Сумської області.

Читайте про них у розділі «Культурний острів»

У підсумку, природним чином, сам по собі «Культурний острів» став перетворюватися в віртуальний музей культури Сумщини. Коли хтось із наших нащадків захоче дізнатися, як жили, що писали, про що співали і грали творчі люди на початку XXI століття, він зможе це зробити, відвідавши «Культурний острів» на медіа порталі АТС.

Однак історія сумської культури почалася не в XXI і навіть не XX столітті. Тому, щоб наше дорогоцінне зібрання було повноцінним, організатори, підводячи підсумки 2020-го, в усіх сенсах незвичайного року, прийняли рішення запросити на «Острів» виключно класиків сумського мистецтва минулих років. Так склався наступний лонг-лист зоряних кандидатів:

Лонг-лист номінантів «Культурного острова 2021». Класика

1. Антон Лосенко (1737, Глухів — 1773, Санкт-Петербург) — живописець, засновник російського історичного живопису. Організатор і ректор Петербурзької Академії Мистецтв;

2. Антон Чехов (1860, Таганрог- 1904, Баденвайлер, Німецька імперія) — письменник драматург, лікар;

3. Олександр Олесь (Олександр Іванович Кандиба), (1878, Білопілля, Сумська область — 1944, Прага, Протекторат Богемії та Моравії) — поет, драматург;

4. Борис Гмиря (1903, Лебедин – 1969, Київ) — камерний і оперний співак (бас) Народний артист СРСР;

5. Василь Кричевський (1872, Ворожба, Лебединський район – 1952, Каракасі (Венесуела)) — живописець, архітектор, графік, художник кінофільмів;

6. Георгій Нарбут (1886, Нарбутівка, Глухівський район — 1920, Київ) — художник-графік та ілюстратор;

7. Дмитро Бортнянський (1751, Глухів — 1825, Санкт-Петербург) — композитор, диригент, співак;

8. Іван Кавалерідзе (1887, хутір Ладанський Полтавської губернії — Київ, 1978) — скульптор, режисер кіно і театру, драматург, сценарист. Народний артист Української РСР;

9. Ісаак Шварц (1923, Ромни – 2009, Сіверський) — композитор, автор музики до фільмів «Біле сонце пустелі», «Зоря привабливого щастя», «Дерсу Узала» та ін;

10. Михайло Щепкін (1788, село Червоне, Курська губернія – 1863, Ялта) — актор, один з засновників російської акторської школи;

11. Михайло Лисенко (1906, Шпилівка, Сумський район — 1972, Київ) — скульптор, педагог. Народний художник СРСР;

12. Максим Березовський (1745, Глухів — 1777, Санкт-Петербург) — композитор. Поряд з Д. Бортнянським вважається творцем класичного типу російського хорового концерту;

13. Микола Хвильовий (Фітільов Микола Григорович), (1893, Тростянець, Сумська область — 1933, Харків) — прозаїк, поет, публіцист;

14. Никанор Онацький (1874, хутір Хоменки Бірківської волості Гадяцького повіту на Полтавщині — 1937, Полтава) — живописець, поет, педагог, мистецтвознавець, громадський діяч. Організатор та директор Сумського художнього музею;

15. Остап Вишня (Павло Михайлович Губенко), (1889, хутір Чечва поблизу села Грунь, Охтирський район Сумської області — 1956, Київ) — письменник, гуморист і сатирик. Начальник медико-санітарного управління Міністерства залізниць УНР. В’язень сталінських таборів (1933-1943);

16. Павло Грабовський (1864, Пушкарне, тепер Грабовський Краснопільського району Сумської області) — 1902, Тобольська) — поет, публіцист;

17. Давид Бурлюк (1882, хутір Семиротівщіна (Семиротівка) коло с. Рябушки, ніні урочище Бурлюк, Лебединський район, Сумська область) – 1967, Нью-Йорк, США) — художник-футурист, поет, теоретик мистецтва, літературний и художній критик, видавець. Водночас з Велимиром Хлєбніковім був Головою земної Кулі;

18. Степан Шкурат (1885, Кобеляки, ніні Полтавської області — 1973, Ромни, Сумська область) — актор театру и кіно. Заслужений артист РРФСР. Народний артист УРСР. Фільми: «Земля» (Опанас Трубенко), «Чапаєв» (денщик Потапов), «Вій (Явтух) та багато інших.

Зрозуміло, що і «чудова сімка», складена за підсумками у всіх сенсах незвичайного 2020 року, відрізняється від попередніх. Будь-який з кандидатів, представлених вище, прикрасив би своєю присутністю будь-яке творче співтовариство. Але закони жанру непорушні. На дотриманні форми тримається мистецтво, тим більш класичне. Тому експертній комісії довелося все ж вибрати сімку 2021 року. Із задоволенням представляємо її вам.

Лауреати арт-медіа проєкту «Культурний острів 2021». Класика

1. Антон Чехов — письменник драматург, лікар;

2. Олександр Олесь — поет, драматург;

3. Георгій Нарбут — художник-графік та ілюстратор;

4. Дмитро Бортнянський — композитор, диригент, співак;

5. Іван Кавалерідзе — скульптор, режисер кіно і театру, драматург, сценарист. Народний артист Української РСР;

6. Никанор Онацький — живописець, поет, педагог, мистецтвознавець, громадський діяч. Організатор та директор Сумського художнього музею;

7. Степан Шкурат — актор театру и кіно. Заслужений артист РРФСР. Народний артист УРСР. Фільмі: «Земля» (Опанас Трубенко), «Чапаєв» (денщик Потапов), «Вій (Явтух) та багато інших.

Безумовно, на «Острові» мають у підсумку опинитися всі учасники зоряного лонг-листа. Тому з наступного року в сімці одне місце завжди буде за «класиком». Ось так по одному, з особливою пошаною всіх і запросимо. Адже їм поспішати нікуди. У них уже вічність в розпорядженні …

Джерело: медиа портал АТС creativpodiya.com

Режисер-постановник – Роман Козак. Головний диригент – заслужений працівник культури України Віталій Тамілін. Балетмейстер-постановник – Сергій Великодний. Хормейстер – Катерина Докукіна. Жанр спектаклю автори визначили як комедійний мюзикл.

Сама п’єса є українською театральною класикою і знайома практично кожному з дитинства, тому ми, не переказуючи сюжету, зупинимося тільки на родзинках.

Атмосфера часу та перипетії створення, або Як Сірко переміг Рябка

П’єса побачила світ навесні 1883 року, через декілька літ після сумновідомих емського указу (1876 р) та, так званого, Валуєвського циркуляру (1863 рік), які істотно обмежували можливості друку українських літератури і взагалі розвиток української культури.

Тим не менш комедія «За двома зайцями» була дозволена цензурним комітетом до постановки театральною трупою Михайла Старицького, одного з засновників «Театру корифеїв» — першого офіційного українського театру. Це трохи дивно, бо вістря гумору у ній було спрямоване саме на висміювання українців, які намагалися говорити російською, аби виглядати освіченими.

Цікаво, що комедія не є оригінальною. Спочатку була п’єса Івана Нечуй-Левицького «На Кожум’яках» з головними героями — цирульником Свиридом Івановичем Гострохвостовим та дочкою заможного київського крамаря Єфросинею Сидіровною Рябко. Після редагування цього твору Старицьким головні герої стали відповідно зватися: Свиридом Петровичем Голохвостим та Пронєю Прокіпівною Сірко.

Спочатку було вирішено вважати твір спільним і друкувати, вказуючи прізвища обох письменників. У 1887 році Нечуй-Левицький запропонував нову власну редакцію своєї п’єси, але його варіант не викликав особливо захоплення у театральної спільноти. Класичною залишилася редакція Михайла Старицького. Саме його ім’я і вказується зараз на афішах.

Зайці радянських часів

У в 1961 році на Київській кіностудії імені Довженка вийшов художній комедійний фільм «За двома зайцями» з геніальним Олегом Борисовим у ролі Голохвостого та Пронею у виконанні народної артистки України Маргарити Кринициної. Спочатку фільм було знято українською мовою, але після його непередбачено шаленого успіху у прокаті, «Зайців» дублювали на російську. Зараз в мережі можна знайти обидва варіанти.

А ще у Радянському Союзі існувала оперета «Дамських справ майстер», створена по мотивам п’єси «За двома зайцями», яка, до речі, наприкінці минулого століття йшла і у сумському театрі ім.Щепкіна у постановці Олександра Рибчиньського. Твір був написаний в 1979 році композиторами Вадимом Ільїним і Владленом Лукашовим на лібрето Дмитра Шевцова.

У радянських постановках цікавим є те, що і у фільмі, і в опереті висміювалося міщанство – тобто  прагнення до показового збагачення будь якою ціною. А суржик, яким розмовляли та співали герої, вже був просто засобом зробити їх смішними.

Зайці сучасної епохи, або Балада про високе кохання

Комедійний мюзикл «За двома зайцями» поставлений Романом Козаком у театрі імені Щепкіна — не тільки весела, але й трохи сумна і романтична історія про дівчину Проню. У трактовці щепкінців Проня (Анастасія Леміш) хоча й смішна, але більш зворушлива і навіть дуже симпатична особа. Шарму додає ще й те, що по ролі вона нібито негарна і незграбна, а акторка, яка її грає – просто красуня. Цей  контраст дає їй можливість, як кажуть, відриватися на ниві гротеску по повній програмі – бо ці сяючі очі, ця природня грація, чарівність та енергетика перетворюють те, що нібито мало бути сатирою, на щось по-доброму веселе, щире, знайоме і справжнє.

І коли у кінці вона промовляє сакраментальне:  «Я думала, це шкварчить ваше серце, а то шкварчала ваша папіроска» — все, у розчуленого глядача на очах сльози, чисті, як високі почуття бідолашної Проні.

Окрім цього у виставі багато музичних номерів, бо по суті — цє творча суміш комедії «За двома зайцями» та оперети «Дамських справ майстер». На сцені присутній навіть оперетний кордебалет лихварів-євреїв в суботньому одязі. І ще багато іншого — дотепного і яскравого — оригінальних режисерських знахідок, хореографічних номерів та талановитої акторської гри.

Навіть ролі другого плану граються настільки характерно, що їх важко не помітити. І у цьому сенсі ми бачимо на сцені саме акторській ансамбль, який не тільки являє собою сплав досвіду і молодості, але й отримує насолоду від власної гри. А це дуже важливо як для артистів, так і для їхньої публіки.

У цілому, під час перегляду вистави глядач ніби потрапляє у інший вимір світу – яскравий, ексцентричний і непобутовий. І добрий, бо у виставі немає відверто злих людей – навіть Голохвостий тут скоріше жалюгідний піжон-аферист, ніж відвертий негідник. І нічого, що він розбив серце Проні — чомусь є впевненість, що за такою красунею там пів Києва у чергу стане втішати і руки просити.

На завершення, остання унікальна цікавинка. Спектакль ставили під час карантину, інколи навіть доводилося працювати в режимі онлайн. Але попри всі ці складнощі, він таки відбувся. А значить – життя триває.

Прем’єрні покази вистави «За двома зайцями» відбудуться 26-27 листопада. Далі – слідкуйте за афішою на АТС.

Джерело: медиа портал АТС creativpodiya.com

Згідно авторського задуму, «Розрада апокаліпсисом»  — це декілька окремих історій, які пов’язує між собою лише те, що вони жіночі. І якщо не трагічні, то принаймні глибоко драматичні.

Про попередні дві частини ми розповідали у нашій публікації «У Сумах поставили виставу-серіал за твором Нобелівського лауреата».

Третя частина називається «Самотній людський голос». Це також  моновистава, але з іншою акторкою у головній ролі.

Вистава з самого початку виводить на низку питань, відповіді на які глядач вимушений шукати сам. По-перше, чи є взагалі сенс так от публічно і детально, а головне, талановито розповідати про смерть людини – одночасно жахливу, величну і найбільш інтимну річ у житті кожного з нас.

Друге питання – де межа самопожертви. Коли чоловік рятує світ — а мова саме про звитягу світового масштабу, бо розповідається історія останніх днів одного з перших чорнобильських  пожежників – це справжнє високе геройство. А коли його вагітна дружина проводить останні дні біля його ліжка і у підсумку фактично вбиває їхню майбутню дитину, бо там страшенна радіація —  то це вже…  Безумовно, нормально було б сказати, що не нам про це судити, але тоді навіщо нас зібрали у глядацькому залі автори вистави?

А ще уся ця розповідь-сповідь героїні Даріі Маригіної в якийсь момент викликає у свідомості бажання відключитися, як відключаємося ми перед телеекраном, коли слухаємо черговий випуск новин з купою смертей та нещасних випадків. Відключитися і дивитися на чужі страждання як на те, що ніколи не відбудеться з нами. Дійство, до речі, так і виглядає, як інтерв’ю на телекамеру.  Але тут…Тут треба сказати вже по мистецтво. Зрозуміло, що Лінас Зайкаускас — майстер, який відає що робить з публікою. Тому розум не  відключається до кінця і все продукує питання, питання, питання… Власне, у цей момент і відбувається анонсована авторами у назві «розрада апокаліпсисом».

І про гру Дарії Маригіної. У моноспектаклі на одного актора лягає обов’язок презентувати увесь космос подій, які відбуваються на сцені. І у цьому зв’язку варто відзначити, що у Сумах з’явилася ще одна чудова актриса, щедро наділена рідкісним і, мабуть, найбільш цінним для актора талантом — даром перевтілення. Що у сумі з природньою енергетикою робить цікавими усі її роботи, у яких вона кожного разу відрізняється від себе попередньої.

«Самотній людський голос». Драма на 1 дію.  Тривалість  —  1 година 20 хв. Постановка, сценографія — Лінас Зайкаускас. Музика – Петро Чайковський. Авторизований переклад Оксани Забужко. Дійова особа: Вдова пожежника Людмила Ігнатенко – Дарія Маригіна.

Джерело: медиа портал АТС creativpodiya.com

Фото: Дмитро Усик

Однією з них стала  вистава «Що трапилося у зоопарку», поставлена режисером Романом Козаком у творчому партнерстві з актором Юрієм Онопрійко за однойменною п’єсою американського драматурга Едварда Олбі. П’єса була написана у 1958 році і сьогодні вважається однієї з класичних у жанрі абсурду. Цікавинки та родзинки спектаклю

Вистава складається з однієї дії. Грається на малій сцені театру. У ній задіяні два актори – вже названі вище Роман Козак (Пітер) і Юрій Онопрійко (Джеррі).

Побудована вона так, що події на сцені можна розглядати одночасно і як діалог двох  чоловіків, які випадково зустрілися в парку, і як внутрішній діалог однієї людини.

У спектаклі багато «смачних» режисерських знахідок і феєричної акторської гри. На наш  суб’єктивний погляд, це одна з кращих робіт Романа Козака у якості актора. Та й режисера теж.

Крім драматичного конфлікту героїв, на сцені зійшлися дві непересічні людські особистості, два харизматичні актори, які зуміли втримати динамічну рівновагу і дійсно виглядають дуетом, у якому кожен час від часу виступає солістом.

Лаконічне і навіть скупе оформлення сцени, та одяг героїв у всіх деталях аж до кольору шкарпеток не тільки виглядають органічно, але й у кожному, практично, моменті працюють на результат разом з акторами.

Окрім суто театральної гри, відзначимо текст самої п’єси де є чимало філософії і актуальних нині думок. Як, наприклад, у цих словах Джеррі:

«…Я зрозумів, що доброта і жорстокість, самі по собі і окремо одне від іншого, ні до чого не приводять; і я зрозумів, що в поєднанні, одночасно вони вчать відчувати. Але який від цього толк? Ми з псом прийшли до компромісу, до свого роду угоди. Ми один одного не любимо, але і не ображаємо, тому що не намагаємося зрозуміти…»

Щодо змісту, то його, безумовно, краще сприймати, відвідавши самому виставу. Скажемо тільки що один з героїв – це майже успішна людина, у якої все ніби і склалося, але трохи не зовсім так, як мріялося. А другий персонаж — типовий невдаха, який все шукає себе і тому ніяк нічого не може досягти у загальноприйнятому розумінні слова «досягнення». І при цьому саме«невдаха» виглядає більш впевненим і реалізованим.

Театр в умовах карантину

За словам директора театру Миколи Юдіна, через карантин у театрі обмежили кількість відвідувачів. У великій залі, що розрахована на 951 місце зараз розміщується лише 150 глядачів. А на малій сцені – не більше 30 замість 100 у період нормальної роботи.

Але спектаклі не відміняються, тому що навіть у непрості часи театр і глядачі життєво необхідні один одному.

Прем’єрний показ вистави «Що трапилося у зоопарку» відбудеться 26 червня о 18.30.

Джерело: медиа портал АТС creativpodiya.com

Фото: Лариса Ільченко