Галина Олійник (Галатея). В небеса і назад

Для чого? Як довго? Що далі? – прості і водночас надто складні запитання виникали у ній і вдень і вночі. Темна смуга нависла важкою тінню. Життєві обставини подібно невмілому кравцю псували буття мрійниці. Стабільність, довіра і впевненість наввипередки котилися у негадану прірву розчарувань.

«Заснути б і прокинутися років, мінімум, через три — в момент коли ця ненависна смуга перейде у світлий, сповнений щастя сенс моєї реальності.» – осяйнуло думки.

Ганна закривала очі і своєю вразливою свідомістю линула — тікала від усіх і всього – через яр, стежкою мимо криниці в кінець городів на галявину квітучих фіалок… І милувалася, раділа, затамувавши аромат щирого, любого і далекого, неповторного дитинства. Фіалково-зелена гамма і велич рідного неба – вабили, наділяючи силою бажання іти. Відрадно. Березневі проміні пронизували небесну синь, легке хмаровиння і її, що піднімалася високо над землею. Зливаючись з хмаровинням Ганна відчула тепло близьких, що відійшли в небуття, віддзеркалившись в її пам’яті назавжди. Піднесення солодко наповнювало вкрай виснажену душу. Переживання лишилися внизу — у хаті, на ліжку у молодому привабливому тілі. Душі ближніх підбадьорюючи віщували світле майбутнє, що аж ніяк не цікавило Ганну. Суттєвими зоставалися лише відчуття.

— Так ось яке ти насправді — щастя… – блаженно шепотіла вона, незважаючи на свою безтілесність. Не існувало нічого найдорожчого за ейфорію свободи. Диким голубом опускалося з неба обожнюване нею «все», що вона відпустила назад — у мінливе земне життя.

Неждано сила неймовірної величі й благодаті сколихнула небеса. Засліплюючи блискавицею пролунав суворий наказ:

— Вертайся!

Як не старалася дівчина опиратися – їй не вдавалось не зважати на голос невідомого тембру і висоти, від якого все в її сентиментальній душі перевернулося і завмерло, не розкривши загадку. Вона знала, що не забуде.

— Чому?! Чому?!Чому так?

– Вертайся! – чула вона, сповнена непокори, нерозуміння і образи.

— Чому я повинна вертатись? Ні! Не хочу назад! — голосила Ганна усвідомлюючи, що по її — не буде… І вона, не по своїй волі, покидає благословенне безмежжя тепла і відради.

У відповідь Ганна почула жадані, не забутні голоси — тих кого знала і любила:

— Вертайся, ще рано. Все має свій час. Час жити й творити добро – для тебе. Любимо тебе. Час вертатись.

Відчутий дискомфорт не піддавався осмисленню, тіло ламало, душу стискала тривога, так прокидатися їй ще ніколи не доводилося. Жадібно ковтаючи повітря Ганна відкривала очі. Здерев’яніле тіло озивалося болючим поколюванням. Щемлячими, подразненими очами оглядала вона свої руки. Потім зібрала пульсуючі часточки сили волі і вийшла на свіже повітря.

Пахло весною. На даху кумкали закохані голуби, квапливо з крівлі краплі падали краплі, приємний легіт розвівав благодатну мелодію талої води. Над невгамовним, народженим від тепла і криги, струмком метушитися бджоли. Виблискували набряклі бруньки на вишнях, а сонце урочисто пробивалось крізь густе хмаровиння щоб обігріти все живе на землі.

Читать другие миниатюры, участвующие в конкурсе «Колибри» 2015

 

---

---