Олена Багрянцева(Оксана Кирсенко). Мамині руки

Повідомив новину, що їде з дому… Тяжко гупнула хвіртка, заскавулів переляканий пес, озвалась схвильована мати. Знайома стежка, якою ходив сотні тисяч разів, залишилась позаду. Не обернувся і не побачив, як тремтячою рукою благославляв перед дорогою батько, як витирала сльози мати.

Їхав далеко і надовго. «Можливо, назавжди», — думав, сідаючи на потяг, який віз до далекої Болгарії. Віз до дівчини, яку кохав понад усе. Яку не можна було кохати. «Невже в Україні немає гарних дівчат?» – бідкалась мати. Не сприйняла твоє перше щасливе кохання. Не зрозуміла. Протестувала, коли вирішив поїхати за кордон.

-Ой же важко тобі буде! Один – без роботи, без житла.

-Не бійся, мамо. Робота знайдеться, житло – теж. Я ж не один буду – в парі.

-Не подобається мені твоя пара, синку.

Монотонним перестуком коліс відгукувались ці слова. «Не подобається мені твоя пара…» А за вікном, як у кіно, мерехтіли картини твоєї Батьківщини, з якою прощався, яку залишав. «Так склались обставини, — заспокоював сам себе. – На мене чекає нове життя – там, у Болгарії».

***

Туди, до Болгарії спрямовувала всі свої помисли і молитви. Говорила про сина щодня. Не отримувала від нього жодної звісточки, але всі розмови вела тільки про нього. «Хіба ж це я говорю? Серце говорить», — казала самотня мати. Писала сину листи. Щоправда, не надсилала їх – не знала адреси. «Чи добре тобі живеться у тій Сонячній країні, сину?» — такими словами починала кожен свій лист. Потім знімала окуляри і, спершись ліктями на стіл, довго в зажурі дивилась у далечінь…

***

Дивився в далечінь – і думав про Україну. Вже два роки не був удома, не провідував батьків, не телефонував. Робота, сім’я, обов’язки, — так багато було причин. «Але всі вони невагомі», — подумалось раптом. Головною причиною була образа на матір, яка не сприйняла дружину-«іноземку», не зрозуміла, не підтримала.

«Як ти там, мамо?» – думав, їдучи в автобусі. А поряд сиділа літня пані, тримаючи в руках квіти. Ти поглянув не на квітучий букет, а на руки немолодої жінки. Вони були зовсім такі, як у мами. Мамині руки – які пестили, навчали, любили…

«Ще не пізно», — глянув на годинник та поїхав до вокзалу.

***

На вокзалі ніхто не зустрічав, бо не знали про твій приїзд. А дорога додому стелилася під ногами, як стрічка, уквітчана дитячими радощами і тривогами, мріями і сподіваннями.

На подвір’ї порався батько. Робив, здавалося, просту, нечоловічу роботу. «А де ж мама?» — серце стрепенулося в грудях…

Мамині руки. Ти стискав їх у своїх долонях і плакав. Як колись, у дитинстві, коли мама хворіла. «Не плач, синку. Все минеться. Головне – будь поряд», — казала слабким голосом і усміхалася ніжно, безпорадно.

«Чи добре тобі живеться у Сонячній країні?» — по кілька разів перечитував мамині листи. Збагнув, що немає ні образ, ні непорозумінь. Картав себе за те, що так вчинив. Цілував мамині руки…

Не поїхав із дому. Привіз свою молоду дружину до України, і через кілька років мамині руки вже пестили маленьких онучат. Пестили, навчали і любили.

Читать другие миниатюры, участвующие в конкурсе «Колибри» 2014

---

---