Ігор Касьяненко. Переклади світової поезії на українську мову
***
За мотивами тексту Алана та Мерилін Бергман до пісні Мішеля Леграна
«The Windmills of Your Mind»
Млин твоїх думок
Наче кільця у спіралі
без початку та кінця.
Як ті персні та коралі,
що тобі так до лиця.
Ніби сніжка, що на схилі
в сніговий зростає ком.
Як бджола й корова, в тілі
котрих мед і молоко.
Як плодів, що варті раю
прагне яблучний крадій.
Як нема межі та краю
у фантазій та надій.
Так життя невпинний крок
крутить млин твоїх думок.
Як на конях каруселі
скачуть у прийдешні дні
юні вершники веселі,
мудрі, сиві та сумні.
Як годинникові стріли,
що летять їм навздогін,
ще нікого не зустріли,
хто б вертався з тих сторін.
Як повітряної кульки
карнавальна лине мить
до лазурової люльки,
де циганське сонце спить.
Так життя невпинний крок
крутить млин твоїх думок.
Літа спогади натхненні,
мов ліхтарики живі:
і ключі ще у кишені,
і слова у голові.
Два сліди на пляжі босі.
Двох тремких дзвіночків дзвін.
І відлунь переклик досі
чутний кожній з половин.
Як упала зірка й брижі
залишила течії,
як закохуються хижі
в тих, що ніжні та свої.
Як тунель, яким ідеш ти
у глухий заводить кут,
а ти серцем вибрав з решти,
саме цей собі маршрут.
Як штукар чаклун, що хмари
див тримає в рукаві.
І старі транслює мари,
і навіює нові.
Як весна приходить в строк,
так життя невпинний крок
крутить млин твоїх думок.
***
Леонард Коен «Алилуя» (переклад за англійської)
Я чув акорд, котрим Давид
потішив Бога й втримав світ,
та музику не відтворив би ту я.
Там щось на кшталт: раз, два, три раз,
мінор, мажор – між ними час
і раптом виникає: «Алилуя!»
Убрана у саму красу,
вона, мов промінь на росу,
упала в очі й вабить, і чаклує.
І ось твій трон вже у вогні,
твоє волосся біля ніг,
а на вустах твоїх лиш Алилуя!
Бог є Любов, але усе,
що для кохання має сенс —
як вцілити у серце, що гордує.
Ні, це не злочин і не звіт
пророка Світла свідку бід —
це зламана та хвора Алилуя.
Кімната, поверх – я тут жив
один поміж буденних жнив
й не відав, як мені тебе бракує.
Тепер ти у найвищій з веж,
але любов – не зліт без меж,
це зламана та хвора Алилуя.
Я бачив крізь твою сльозу,
що коїться у нас внизу,
та правда більше сліз не потребує.
Коли мій рух тебе відкрив,
свята голубка змахом крил
на небі написала: «Алилуя!»
Я не повів усе, що мав —
бо ще є тиша не німа,
хай кажуть, що її ніхто не чує.
Це нею мовлять бранці слів,
коли нічого взагалі,
нічого в голові, крім «Алилуя!»
***
Трохи пісенної поезії Володимира Висоцького.
Пісня починається з алюзії на біблейську історію. Тому перекладач дозволив собі у продовження авторської алюзії додати ще й епіграф із Біблії.
«І сотворив Бог людину на свій образ; на Божий образ сотворив її; чоловіком і жінкою сотворив їх.»
Балада про кохання
Коли вода всесвітнього потопу
верталася вже в межі берегів.
Кохання вийшло з пінного потоку,
і закрутивши колесо років,
в повітрі розчинилося до строку,
а строку було сорок сороків.
І диваки, є вдосталь їх між нас,
у кого серце за дороговказ,
вдихають суміш ту на повні груди
і потрапляють, дихаючи так,
як на ковчег попарно в темп і такт,
у ритм, котрий чужі не знають люди.
Тільки довго долі ковалю
в кузні мрій кувати яв нову,
доки розум втямить, що «люблю»
є тотожним «дихаю» й «живу».
Ще будуть мандри та поневіряння,
бо лицарям високих почуттів
пройти належить іспити кохання:
думок бентегу, версти без путі,
неспокою з безсонням поєднання,
розлуки з найдорожчим у житті.
Але шаленим шлях лише вперед.
Вони вже ладні пити страх як мед.
І проти ста би вийти ризикнули.
Дістали б з неба тьменну-тьму зірок.
Аби між ними чарівний зв’язок
не став бездарно втраченим минулим.
Вітер їх на хмарах колихав.
Хміль бажань їм голови кружив.
А якщо ніколи не кохав,
то, вважай, не дихав, і не жив.
Не всяк дійшов з любов’ю до верхів’я —
скількох вже не знайти, куди не глянь.
Їм поголос у спини й марнослів’я,
фата-моргани й кривди чорна хлань.
Тож хай свічки палають в узголів’ях
на честь і в пам’ять кожного з кохань.
Гуляти душам обраних в раю.
І часу зупиняти течію.
Та з вічністю таємні мати змови.
І з подихом єдиним на вустах
зустрітися на бродах і мостах
на схрещеннях стежок світобудови.
Я віддам закоханим поля,
де для них ні бескидів, ні стін.
Бо любов – це небо і земля.
А людина — той, хто не один.
***
Коментар до перекладу.
«Tombe la neige» — я так назвав свій вільний переказ вірша «Снег идёт» Бориса Пастернака не тільки тому, що воно буквально і перекладається з мови мушкетерів як «Падає сніг». Але ще я мав намір таким чином передати вітання французькому філософу, фізику та математику Рене Декарту, який, крім того що існував, бо думав, ще й був творцем прямокутної системи координат для площини та простору.
А вірш Пастернака – власне і є процесом відтворення у, так би мовити, прямому читацькому ефірі часопростору, де перехрестя – це двомірна система координат, сходи – вже третій вимір, що привносить об’єм, а час – четвертий, як у просторі Мінковського.
Паралельно створенню світобудова наповнюється рухом (снігу) та явищами ноосфери – нашими людськими подіями, предметами побуту і таке інше. Тобто наповнюється життям.
Ну і на завершення передмови, у якості перекладацького епіграфу, цитата з повісті «Перехресні стежки» І.Франка
«Вечоріє. Надворі посутеніло, а небо насунулось важкими хмарами. Тихо паде сніг густими великими платками…»
***
Tombe la neige
Сніг паде, сніг паде,
білі зірочки в бездонні.
Журавець на підвіконні
хоче з кожною в тандем.
Сніг паде, мете, летить і
весь бентежить білий світ.
Перехрестя, сходи й миті
з ним пускаються в політ.
Сніг паде, сніг паде,
й множить безліч власних копій.
Та мов панночку в салопі
височінь на діл веде.
В мерехтінні й метушні
тишком-нишком із горища
потай сходить сутність вища
за всі істини земні.
Бо у часу крім турбот
є ще схованки та пастки —
тільки-но святили паски,
а вже знов сонцеворот…
Сніг паде і квап-не квап
сам вирішує як швидко.
І у темпі білих лап
йде життя, навгад, без мап,
а куди – там буде видко.
Певно і за ніччю день
лине так, як сніг паде.
Чи мов грації в балеті,
де як пара є в сюжеті,
то чекай на па-де-де…
Сніг паде, сніг паде.
На здивовані рослини,
на авто і на людей,
на спокуси і провини,
на яскраве та бліде.
Сніг паде, сніг паде.
***
Сага
за мотивами вірша Андрія Вознесенського
Ти розбудиш мене на світанку.
Ми ще будемо ніжні, бо сонні ж.
Ти мене по золі того ранку
в незворотність проводиш босоніж.
Затуливши тебе від застуди,
я у спогад майбутній порину:
я ці очі шукатиму всюди
і ніколи ніде не зустріну.
Попри сни та нейронні тенета,
навіть після спокут і пробачень
повертатися – кепська прикмета.
Я ніколи тебе не побачу.
В ліжках теплих, як води Гольфстриму,
у юрбі, між байдужого люду
я ніколи таку не зустріну
і ніколи тебе не забуду.
І хитнеться, безглузда до плачу,
вишина, де ні звади, ні бруду.
Я ніколи тебе не побачу.
Я ніколи тебе не забуду.
Три поезії Іманта Зієдоніса (переклади з латиської)
***
Я хочу тебе
Ти та межа, що поміж правдою та грою.
Я просто хочу зустрічатися з тобою,
ловити в погляді твоєму звичне диво
і дивуватися захоплено й правдиво.
Щоразу щиро дивуватися й правдиво
майбутнім потягам, гучним, як літня злива.
І морю миль, які ми пройдемо потому
на чужині за сто турбот і втрат від дому.
На чужині, що нам туманить шлях до дому
ми вже долали разом відчай, спрагу й втому.
Я бачив шал в очах твоїх і відсіч хибам
і тілом ласував твоїм, як житнім хлібом.
Пухким і свіжим тілом, ніби житнім хлібом,
я насолоджувався найніжнішим штибом.
Там, де ми йшли, сади весни буяли пишні
червоні мальви розквітали й білі вишні.
Червоні мальви навкруги та білі вишні —
це час і простір смертним шлють новини втішні.
І геть відкинувши невігластво та вченість
два серця всотують взаємну нескінченність.
***
Дайте побути на самоті!
Відчепіться від мене! Дайте побути на самоті!
Я знаю пісню, яку листя співає осінній сльоті.
Дим підіймається в небо, мені відомі його путі.
Не турбуйте мій спокій! Дайте побути на самоті!
Відчепіться, шановні! У мене власна є голова!
Я знаю, як гарно співа в опівнічному лісі сова.
Я відчуваю дерева і, не менш ніж людей, вважаю їх за братів.
Не руйнуйте мій спокій! Дайте побути на самоті!
Я лишаю для вас мою долю в застіллі, де тости гуркочуть гучні,
коли клин журавлів з неба крилами маше мені.
Я іду сам-один і ніщо не зникає важливе в житті.
Дайте побути у спокої на самоті!
Приберіть руки з мого плеча! Благаю, приберіть!
Хай не кине мене цікавість, яка болить.
Я торкнутися прагну того, що гниє на отій глибині, де усі не святі.
Дайте побути на самоті!
Я не хочу висіти на спільній мотузці, мов сорочка між сорочок.
Нехай моя радість спіймає мене на окремий гачок.
Де я? На перехресті? Чи у глухому куті?
Дайте побути на самоті!
Чи знаєте ви, як зміїться стежина до райських кущ?
І мов іскра у полум’я крихітна брунька перетворюється на кущ.
Я буду з вами тільки-но опаную себе,
а поки, мої золоті,
дайте побути на самоті!
***
Зайти за горизонт
Не варто думати, що обрій
лише крива геометрична,
невинна лінія, де сенсу
істотно менше, ніж краси.
Це зовні так, але насправді
людської мрії видноколо
душили в будь-які часи.
Немов кільце раба на шиї
тримає виднокрай мій погляд
у межах чотирьох не більше
прилеглих кілометрів – там
у колі
з формулою площі,
яку я вивчив ще у школі
і відбуваються події
хліб, діти, дихання… Я чув
гучні численні вихваляння
тих, що, мовляв, здолали обрій
і горизонт завоювали —
о так, вони зайшли за пруг
і зникли, як під снігом луг.
Те вікодавнє покарання
невідворотне і для інших,
котрі пройшовши їхнім слідом
тотожні зроблять відкриття
Їх теж обмеженість
затягне
у видноколо, що мов зашморг
на горлі дерева життя.
Ні! Жодна формула не винна,
сухе рівняння завше чинне,
немов ім’я того, хто вмер:
πR² і 2πR.
π – непорушне, бо константа,
а радіус… — у ньому й справа,
по суті це його провина,
що до межі завжди всього
4 кілометри тільки,
куди б не привела стежина.
Але якщо вже путь почато,
тоді нам, хлопці та дівчата,
лишається зайти за небокрай.
Це мало? – кажеш ти,
ні, це багато.
Читайте також поезії Ділана Томаса у перекладах Ігоря Касьяненка тут — Ділан Томас. Вірші
комментарии