Максим Кокадей (Сокіл Морозивицький). Настурції на замовлення

Автор: конкурс · 13.12.2015

Дилогічний колаж

Дійові особи

Іван Труш – маляр-початківець

Василь Стефаник – студент медицини

Іван Труш. Знову до мене в снах приходила Ваша сестра і голосно кричала: «Краків! Краків!»

Василь Стефаник. Не говоріть мені про неї. Бо лиш від однієї згадки про сестру мене щось душить, наче хвиля розлючених мужиків хоче зігнати на мені все своє зло.

Іван Труш. Господи, чому на Ваші плечі звалилося таке нещастя? Чому Ваш рід прокляли замолоду? Ваша «Вовчиця» змусила мене важко ридати. Я ніколи не міг подумати, що жінка спроможна бути героєм.

Василь Стефаник. Вона ніколи не повинна йти проти волі чоловіка. Її місце коло печі. Окуневська торує собі шлях в літературу, і що з цього вийде? Медицина і література не можуть бути разом – це абсурд!

Іван Труш. Можуть, ще й як можуть, приятелю! Адже її чоловік зміг поєднати.

Василь Стефаник. Він не чоловік – він Бог у мистецтві!

Іван Труш. А хто тоді я, якщо, тримаючи пензля, можу багато сказати про ваші нотатки зі страшними селянськими колізіями?

Василь Стефаник. Не знаю. Все це просто марний сон. Коли відкрию очі, то все… Я не можу більше чути голосінь матері. Сестрі гарно там… А мама ніяк не хоче цього зрозуміти.

Іван Труш. Вона й не може нічого розуміти, адже вона – мати…

Василь Стефаник. То й що? Вона має жити заради нас, а нас так мало… Діво Маріє! Навіщо ти роздираєш моє серце, коли воно й так убите стражденною любов’ю?

Іван Труш. Друже, нещодавно дотиком пензля я подарував життя «Трембітарям». Вони такі славні, от лишень…

Василь Стефаник. Що лишень?… Скажіть, благаю!

Іван Труш. Все ніби й нічого, та звук трембіти нагадує знову про смерть Вашої…

Василь Стефаник. Мовчіть, не треба про неї жодного слова. Як важко, коли згадаю, що її більше немає…

Іван Труш. Пробачте!

Василь Стефаник. Не треба ніжностей! Я знаю, що ви подарували життя «Одинокій сосні» та «Соняшнику».

Іван Труш. Вони вийшли на диво якимись романтичними, але часом здається, що в них чогось бракує.

Василь Стефаник. Можливо, це тому, що біля них немає жодної пташки, яка б заспівала літургію тихого життя.

Іван Труш. Василю, дякую Вам за таке велике натхнення! Треба створити щось живе, яке переливатиметься мажорною симфонією барв і голосів.

Василь Стефаник. Тоді створіть для мене Настурції. Їх так любила моя сестра.

Іван Труш. Коли повернемося на Україну – піду в гори, надихаюся ладану смерек і неодмінно візьмуся до роботи.

Іван Труш. Друже! Нащо Ви замовили оці «Настурції»? Господи, які вони красиві! Ніколи не скажеш, що виросли між карпатських гір. Їхня безкамінність неначе руйнує ці скелі. Серпнева жриця навіки сховала одвічну сірість, зодягши її у червону і жовту вуаль…

Вас огортає терпка паморозь. А якою важкою здається земля. Ох уже ж цей грудень… Як Вам біля сестри? Вона не журиться з Вашою матір’ю і дружиною, що настурції зацвіли не в травні, коли Ви так радо сміялися навпроти своєї дороги, залитої сонцем?

Війна… Порохом болю і жалю припилена їхня омріяна настурція.

Аж на п’ять років процвіла більше…

Читать другие миниатюры, участвующие в конкурсе «Колибри» 2015