Іван Житник (Ян Весняний). Мамо, не журіться… Я ще повернусь…
Вона через привокзальну площу повільно йде до залізничної станції. Йде не поспішаючи, інколи кидає скупі погляди на пасажирів, які обганяють її прямуючи до вокзалу…
Ні з ким не перемовляється, занурившись сама в себе. До Неї підступив немолодий чоловік, мабуть, знайомий: «Добридень». Не відповіла. В Неї вже відповіді на «добриднів» немає відтоді, коли…
Чоловік на мовчанку тільки здвигнув плечима і відійшов убік. Вона останнім часом взагалі мало з ким спілкується, а чи бесідує.
Здебільшого мовчить, коли про щось запитують. Вона нікого й зараз не хоче бачити, і ні з ким не бажає спілкуватися. Вона йде…
Повільно, ледь похитуючись. Вона знає, що він вже не повернеться. Він уже там – в небесах. Але вона йде знову й знову на залізничну станцію, щоб зустріти Його тут.
«Мамо, не журіться… Я ще повернусь…».
Вона не журиться…Вона плаче, й теплі сльозини, уже навіть не солоні, бо виплакані, по — тихеньку скочуються по щоках і падають на асфальт, стаючи дрібничками, яких ніхто й ніколи не помітить.
Хоча то й сльози материнські. Бо вже їх стільки пролилося і впало на асфальт, а чи землю, що й в озеро не вбереш. Але озера немає й не буде, бо ж кожна сльоза індивідуально скочується в кожної матері окремо. І встряє в той же асфальт і розчиняється десь там – у ньому. А мо’, в землі…
І хтось із рідних, хто вже там, у землі, відчує, як за ними скучають тут…Вона знає, що таке «вантаж 200».
Він жодного дня не вагався – йти до війська, а чи ні. Казав: «Якщо не я захищу свою Україну, то — хто?»…
Вона підходить до перону. Звідси й проводжала його… А Він все якось так весело повторював практично одні й ті ж слова: «Не журіться, мамо…Мамо, не журіться…».
…Коли його накрило снарядами, у Неї розболілося серце: стиснулося й защеміло. Вона ледь не втратила свідомість…
…Зійшла на перон. Потім – на майданчик для посадки пасажирів. І завмерла. Дивилася вдалину, в бік Конотопа. І все ще надіялася…
«Мамо, не журіться… Я ще повернусь…».
І син перед очима – ще не офіцер, а маленький — маленький. А в руках ще не справжній, а дитячий автомат, який його й сам зробив.
Він мріяв бути військовим і був ним.
«Мамо, я і Вас захищу й родину нашу захищу, і всіх мирних людей захищу…».
І захищав… Захищав до останньої секунди свого життя…
Раптом почула за своєю спиною:
— Мамо, не журіться…Я скоро повернусь…
Обернулася й побачила, як схожа на неї Матір, тулиться до ще зовсім юного офіцера й шепоче:
— Бережи себе, синочку…
Вона повільно йде з перону. Зупиняється. Заплющує очі: сльозини знову – кап — кап…
Розплющує їх. І бачить як останній вагон потяга вже ховається в рожевому вечірньому обрії…
Читать другие миниатюры, участвующие в конкурсе «Колибри» 2015
(6 голос, оценка: 4,33 из 5)
Загрузка...
Війна повина бути забороненна як злочин проти людства, сподіваюся, що у майбутньому так і буде.