Нина Ильченко (Ніна Чернецька). Акорди чекання

Автор: конкурс · 07.12.2014

Новина йшла вже декілька днів, кілометри попереду, кілометри позаду. Вона геть стомилася. Вдалині замайоріли дерева. Зраділа, пришвидшила ходу. Ліс насувався немов велетень в золотаво-червоній перуці. Так вже хочеться витягнути натруджені ноги, знайти прихисток і забутися в його тиші. Почула зовсім близько шурхіт, насторожилася та, побачивши їжачка, посміхнулася. Поряд з ним бавився струмок – так зраділа йому, що підбігла до лісового скрипаля і припала спраглими губами. Пила жадібно, ніби боячись, що це щастя враз кудись зникне. Вода була прохолодна і смачна. Запихалась, важко дихаючи, піднялась. Озирнулась довкола. Ось і осінь прийшла, як завжди, так вчасно і разом з тим, так зненацька. Швидко плине час, зовсім недавно солов’ї тішили своїми співами, а от зараз так тихо-тихо, тільки дерева нашіптують осінню казку.

Сіла, притулилася спиною до дерева, згадала як люди говорять – «хто до дуба припаде, той від нього сили набереться». А сила їй ой як потрібна, адже у неї така доля – носити людям звістки. От ці невігласи, випорхують, як ті пташини зі своїх гнізд, хто голубом, а хто чорним круком.

Несеш радість людині і крила з’являються за плечима. І серденько завмирає, і хочеться співати на повні груди веселої такої, яка полетить ген-ген високо, як та ластівка, що рветься у височінь назустріч сонечку. І людина, отримуючи тую звістку, змінюється. Куди зникає задума та тужні думки, що охоплюють її в години зневіри. Любо дивитись на неї, серденько тріпоче, а душа співає і приходить розуміння того, що ти той Божий посланець, який недаремно їсть свій хліб.

Погляд Новини задумливо полинув далеко за горизонт. Туди на схід, де зараз такий неспокій, де найкращі сини виборюють право жити у єдиній країні. Чому це так важко зрозуміти одним і так легко іншим, як земля і небо, як сонце і місяць.

Замислено подивилась на себе. З недавніх пір змінила легеньке платтячко на вбрання кольору хакі. І вже ось скільки місяців без передиху снує туди-сюди між людьми. Носить на своїх тендітних плечах звістки, а вони зовсім різні. Бувають такі, що кров холоне і серце плаче. І тоді вона ледь несе той тягар, аби передати сердешній людині, яка вже до спокон віку буде носити його у собі. В такі хвилини найбільше страшать очі, які дивляться тобі у саму душу. Хочеться бігти, бігти якомога далі від того німого крику, і бринить у тобі печальна музика людського плачу.

Думки юрмилися, перебиваючи одна одну, і від того їхнього перегуку ставало гамірно у принишклому лісі. Струснула головою, досить гарцювати, дайте хоч трохи спокою. Вітерець зачепив чоло, заплутався у волоссі і гайнув у верховіття. Підвелася, низенько вклонилася дубу, подякувала дідугану за прихисток і пішла далі на захід, туди, де на неї чекали.

P.S.

«Чула, – говорила одна сусідка іншій, – вчора до Марини завітала Новина… Її синочок живий». «Ну, слава Богу», – відповіла інша. Тітки перехрестилися, а на їхніх очах бриніли сльози радості.

Читать другие миниатюры, участвующие в конкурсе «Колибри» 2014