У Сумах виступив поет з Києва, що народився на Сумщині

У четвер 17 березня в «Саду стежинок, що сходяться» Ірини Проценко відбулася творча зустріч з поетом Миколою Гриценком.

Николай Гриценко«Нікому України не віддам…»

На зустрічі з друзями-сумчанами, яка відбулася в «Саду сходящихся тропок» Ірини Проценко, відомий поет і прозаїк Микола Гриценко пожартував, що колись хтось мав би написати наукову роботу на тему «Роль жінки у творчості Миколи Гриценка». І це, попри жарти, була б справді надзвичайно цікава й гідна найінтимніших епітетів тема, тож залишимо її фаховим критикам та літературознавцям, які не обходять увагою його творчість. Я ж напишу про село як джерело натхнення цього лірика.

Найзабутіше село, у якому провела дитинство талановита людина, рано чи пізно буде увіковічене. Неминуче. Майбутній поет виріс на хуторі Самар, по-поштовому – село Тимченки Недригайлівського району. Уже в зрілому віці поставив собі за мету написати про колоритних людей, поряд із якими зростав, і написати «класно» (нещодавно така книга перевидана під назвою «Самар і я»). Як сказала Ірина Проценко, у нього це вийшло настільки проникливо, що не втрималася й намалювала до книги ілюстрації.

Сьогодні Микола Гриценко, лауреат численних літературних премій, живе в столиці, але його ліричний герой – незмінно серед квітів і трав, де гупають яблука з дерев і «коси виглядають із хлівів» на пишні отави, де серед хати тепла піч і лише нещодавно провели електрику. І це не данина старомодності чи простодушність. Поетичний талант, який живиться пам’яттю про сільські дитинство та юність – це особливий стан душі, коли глибинні закони всесвіту передаються у «простих» образах: пелюстки, бараболі, черешні, «скатертини-самобранки» прихатнього городу й безмежного, до горизонту бурякового поля з жінками-полільницями, чиї «спідниці, наче прапори». Такі образи й складають його основний зображальний «інструментарій», алфавіт чи код.

Навіть якщо у читача є приватний будинок у місті або дача, сільська поезія розкриється перед ним не так відверто, хоча, можливо, і не менш мудро. Сумно визнавати, але поетичний «код села» – мова, яка вимирає (разом із селом). Її або примітивізують до рівня мови жартів, або використовують, до ладу не володіючи. Такі вірші чимало хто, безперечно, чув. Це коли пишуть про картоплю і яблука, маючи на увазі картоплю і яблука. Коли запозичують слів із описів природи в Стельмаха, Коцюбинського чи Самчука й видають римовані варіації. Інша річ, коли «і

чуб із посивілої трави, і серце, що в траві, як коник, скаче» і коли «роса на віях така холодна – у кожній краплі зіщуливсь Бог» – це мова особлива…

Ні, у цілому я теж проти вирваних із поезії цитат. Найчастіше це, даруйте, наче видерти в людини жмуток волосся й показувати його всім, переконуючи, що людина прекрасна. Але коли вірші зримі, як у Миколи Гриценка, окремі рядки «працюють», мов кінокадри. Можна паузувати, щоб вдумливо розглядати кожен. До того ж, авторське читання це дозволяє: хто був на зустрічах із Миколою Семеновичем, той знає, як живо в нього виходить озвучувати власні вірші, доносити їх до самих сердець.

Треба сказати, що на зустрічі були представлені не лише поетичні, а й у прямому сенсі зримі образи – чудові роботи фотографа Сергія Малюка, туманні, просторі, безлюдні, з особливим колоритом. А на противагу наочності, читання поезії «перегукувалося» з мелодіями українських композиторів, які виконувала на скрипці Валентина Макарова. Загалом дійство насправді було гармонічним.

Поміж виступами звучали дотепні жарти автора про жінок і про кохання, про дитинство, яке залишилося дитинством, про вперше проведену на хутір Самар (у 70-х роках!) електрику та про саме село, яке Микола Гриценко назвав «молитвою» за красу його природи й «прокляттям» за каторжний труд його мешканців. Своє село, дитинство, односільчан разом з їхніми молитвами та прокляттями – усю свою Україну, авторові вдалося забрати в книги, немов у неприступну для ворогів фортецю, впускаючи лише тих, хто здатен зрозуміти й відчути біль та радість його серця. Тому має повне право сказати, як в одному зі своїх віршів: «Нікому Україну не віддам!»

Юлія Козир

Источник: медиа портал АТС creativpodiya.com

1 балл2 балла3 балла4 балла5 баллов (3 голос, оценка: 3,33 из 5)
Загрузка...

Читайте ещё по теме:


комментария 4

  1. Татьяна:

    Висловлюю свою подяку поетові Миколі Гриценку за такий цікавий та насичений поетичний вечір. Тепла та домашня атмосфера цього заходу надавала присутнім можливість відпочити душею. Вірші поета сповнені невичерпної любові до людей, природи та матінки – землі. Жінку як образ матері та берегині роду він підносить та возвеличує. Вірш «Солов’їна доля» викликає неабиякий подив та захоплення, особливо торкають душу рядки, у яких ліричний герой звертається до жінки ніжно та лагідно, з неймовірною любов’ю : «Ти – чорнявко моя, ти – білявко моя, ти – моя золотава пташино…». Автор декламує свої вірші в особливій, характерній лише йому манері, яка просто і зрозуміло передає глибинні почуття й переживання ліричного героя поезій. Щирість та відвертість митця одразу привертають до себе увагу публіки та пробуджують у неї неабияку зацікавленість мовцем, послідовність і лаконічність у його викладі думок спонукають гостей вечора слухати поета із неймовірним захопленням. Порція позитиву і натхнення, які отримали слухачі від прослуханих поезій, збільшується в їх душах у геометричній прогресії та прагне поширитися серед усіх, кому бракує щастя , життєвої та творчої наснаги.
    Ще неабияк дивує хист автора підносити до неймовірних висот буденні, звичні усім речі. Один із його віршів – про картоплю – безперечне доведення майстерності та професіоналізму поета, його натхненності у переданні власних почуттів, переживань та спогадів.
    Позитивні емоції, отримані під час перебування на поетичному вечорі, і досі мене переповнюють, тож я з нетерпінням чекаю нових зустрічей із Миколою Гриценком , бажаю йому натхнення, творчої наснаги, а доки очікуватиму, насолоджуватимусь придбаною в «Саду сходящихся тропок» Ірини Проценко збіркою автора «Повернення дощу».
    Окрему подяку висловлюю гостинній господині дому, де відбувалася зустріч – Ірині Проценко; вона не лише талановита художниця, а й майстерний організатор цікавих заходів у затишній, дружній атмосфері, яка надає «Саду сходящихся тропок» неповторності.

  2. Василий Чубур:

    Там, де Микола Гриценко, завжди присутня справжня поезія, вкорінена не лише в драматичну земну, а й осяйну духовну Україну! Чудовий вечір! Непересічні рядки:
    «…Бо ж котяться, бо ж котяться по світу
    Метелики з дірявими крильми!
    Ще й дякують, ще й моляться на вітер…
    Невже ж то ми?!

  3. Ира Проценко:

    Замечательно отыграли три скрипки, где первая за Николаем. Все трое- Николай, Валентина, Сергей- показали своё поэтическое мастерство в разных жанрах. Хороший получился вечер

  4. Татьяна Лебедь:

    Это была теплая, душевная встреча! Искренняя благодарность Николаю за настоящую, живую поэзию, в которую погружаешься полностью! Спасибо Валентине за волшебные звуки скрипки, которые уносят в светлую высь, а Сергею — за изысканное чувство прекрасного в его фото-работах! Ирочке — отдельное спасибо за то, что собрала все эти ТАЛАНТИЩА воедино! Всем участникам — творческих успехов и вдохновения!

Добавить комментарий

Ваш e-mail не будет опубликован.


1 + 5 =