Поезія Імантса Зієдоніса у перекладах українських поетів.

Імантс Зієдоніс 1933-2013 латвійський поет

***

Дивак

Дивнi жести якiсь кособокi та ламанi.
Дивний одяг якийсь iз тканини незнаної.
Дивнi очi — луна ялiвцевого гаю:
бiля наших ворiт незнайомець блукає.

Ти сказала менi: «Прикидається вiн.
Чом прямує крiзь вечiр так пiзно один?»

Зупинився, до нашого пса заграваючи,
наче кiстку, метнув йому вогник блукаючий.
I до нас: «Як ропуху звете у дворi?
Чи приходить до хлiву, як доять корiв?»

Ти сказала менi: «Прикидається вiн.
Це про що вiн ото проти ночi повiв?»

«Вашi кiнчики пальцiв умiють палати?
Моє серце iз золота. Подiлюся — бажаєте?
Та яку половину вам дати? Напевно,
зрозумiлу? Чи ту, що нiким не збагненна?»

Ти сказала менi: «Прикидається вiн.
Чом говорить таке, що в його головi?»

На подвiр’я тодi не впустили його ми.
А тепер от чекаємо. Знову i знову.
Та нiч — все як нiч, та i днина — як днина.
Корова за рiк з’їдає копицю сiна.
Та не тягне ропуху до нашого молока.
Бiля наших ворiт бiльше жодного дивака.

Dīvains cilvēks

Kādām dīvainām kustībām, greizām un lauztām,
Kādām dīvainām drēbēm, kas zin no kā austām,
Kādām dīvainām acīm — kā paegļu mežs —
Gar mūsu vārtiem iet cilvēks svešs.

Un tu man teici: «Tas cilvēks tēlo.
Kāpēc viņš tā iet viens caur vakaru vēlo?»

Pie vārtiem viņš apstājās, sauca mūsu suni.
Kā kaulu tam pasvieda malduguni
Un prasīja: «Kā jūsu krupi sauc?
Vai viņš izlien no paklēts, kad govis slauc?»

Un tu man teici: «Tas cilvēks tēlo.
Kāpēc viņš tā runa caur vakaru vēlo?»

«Vai deg jums svecītes pirkstu galos?
Man ir zelta sirds. Vai jūs gribat, lai ar jums dalos?
Un kuru daļu lai jums dod —
To, ko saprot, vai to, ko nesaprot?»

Un tu man teici: «Tas cilvēks tēlo.
Kāpēc viņš tā runā caur vakaru vēlo?»

Mēs toreiz pa vārtiem to neielaidām.
Tagad nu gaidām. Vēlreiz gaidām.
Bet nakts, kā nakts, un diena — kā diena.
Govs gadā noēd kaudzi siena,
Bet nenāk krupis pēc mūsu piena.
Un dīvainā cilvēka — arī nav neviena.

(переклад — Юлія Наумко)

***

Я хочу тебе
 
Ти та межа, що поміж правдою та грою.
Я просто хочу зустрічатися з тобою,
ловити в погляді твоєму звичне диво
і дивуватися захоплено й правдиво.

Щоразу щиро дивуватися й правдиво
майбутнім потягам, гучним, як літня злива.
І морю миль, які ми пройдемо потому
на чужині за сто турбот і втрат від дому.

На чужині, що нам туманить шлях до дому
ми вже долали разом відчай, спрагу й втому.
Я бачив шал в очах твоїх і відсіч хибам
і тілом ласував твоїм, як житнім хлібом.

Пухким і свіжим тілом, ніби житнім хлібом,
я насолоджувався найніжнішим штибом.
Там, де ми йшли, сади весни буяли пишні  —
червоні мальви розквітали й білі вишні.

Червоні мальви навкруги та білі вишні —
це час і простір смертним шлють новини втішні.
І геть відкинувши невігластво та вченість
два серця всотують взаємну нескінченність.

Es tevi gribu
 
Cik labi, ar tevi var neizlikties,
Es tikai ar tevi gribu tikties,
Es gribu, lai tikai tu manī skaties, —
Kad tu manī skaties, es esmu patiess.

Kad tu manī skaties, es esmu patiess,
Mūsu dzīvē vēl simtiem vilcienu aties
Un tūkstošiem jūdžu būs jāiet vēl kājām
Un varbūt bez ūdens, bez sāls un bez mājām.

Bez ceļa, bez ūdens, bez sāls un bez mājām
Man liekas, mēs tūkstošiem jūdžu jau gājām.
Tavs skatiens bij traks, un tavs skatiens bij prātīgs,
Tavs augums kā rudzu maize bij sātīgs.

Tavs augums kā rudzu maize ir sātīgs,
Ta zeme, ko min tavas kājas, man patiks,
Pat sviedriem un asinīm saindēta
Tā zeme, ko min tavas kājas, būs svēta.

Šī zeme, ko min tavas kājas būs svēta.
Balti ķirši un sarkanas rozes zied sētā.
Kā laiku un telpu, un bezgalību
Es tevi gribu.

(переклад — Ігор Касьяненко)

***
Про те, хто людина людині (з циклу «Тезa-антитезa»)

І

Я бачив те, як людина людину жадає.
Бачив і те, як людина людину скоряє,
як ця людина людьми упивається,
кожним душевним їх порухом. Кожною тіла тканиною грається.

Людина може людину гризти
за хліб, через славу чи всяке лахміття.
Від сходу до заходу сонця все гризти
по зубцю, погодинно, по крихтах.

Людина готова ковтати найближчого, мов пітон.
Тільки на розмір горлянки своєї зважатиме.
Пальці неспішно оближе, за тим перетравить
по молекулі кожній, по атому

І здатна людина всмоктати тебе,
мов пунш, ледь підталий попід піднебінням
І як денце вже геть спорожніє,
настане тоді понеділок.

ІІ

Але у людині вирують джерела.
Я ніжусь щокою об гілочки хвої.
Втамовую спрагу і знаю:
–Їх не здобути ніколи в двобої.

Їх неможливо і вичерпати.
Вони чисті такі і прозорі…
В них хмари липневі пливуть
і снігові талі зорі.

Щось від осіннього граду,
щось від травневих морозів.
Я дякую хвоям,
я дякую горам.

Я дякую цій землі
за те, що у мене є ти.
Ти є моє джерело
і тебе не вичерпати.

Я буду сильним,
коли крокуватиму навстріч вершинам і кпинам всім.
І якщо все це сон,
краще мені не прокинутись.

Par to, ko cilvēks cilvēkam

I

Es esmu redzējis, kā cilvēks cilvēku iekāro.
Es esmu redzējis, kā cilvēks cilvēku iekaro.
Kā cilvēks cilvēku ņem un bauda
No katras dvēseles kustības. No katra miesas auda.

Cilvēks var cilvēku grauzt
Dēļ maizes, dēļ slavas, dēļ lupatām
Līdz saules rietam no tās dienas kad saule aust,
Pa zobam, pa stundai, pa drupatām.

Cilvēks var norīt otru kā pitons
Atbilstoši savas rīkles platumam
Un tad ar baudu un ilgi gremot
Pa molekulai, pa atomam.

Un var kā kokteili cilvēku izsūkt.
Punšs ledu kausē un irdina,
Un tad, kad izsūc visu,
Tad nāk pirmdiena.

II

Bet cilvēki avoti ir.
Es savu galvu uz skujām lieku.
Es padzeros un zinu:
— Tos nevar iegūt.

Tos nevar iztukšot.
Tie ir tik dzidri un tīri…
Tajos ir jūlija mākoņi
Un izkusuši sniegavīri.

Kaut kas no rudens krusas
Un maija salnām.
Es saku paldies eglēm.
Es saku paldies kalnam.

Es saku paldies zemei,
Kas man tevi deva.
Tu esi avots,
Un tevi izdzert nevar.

Es būšu stiprs,
Kad mani soļi cauri laimei un postam ies.
Un, ja tas viss ir sapnis,
Tad labāk lai neatmostamies.

(переклад — Ксенія Атаманенко)

***

Не прагне вірш до вічності й спокою

Не прагне вірш до вічності й спокою,
бо вічність — то вже інший світ.
Поглянь, як ріки гнуться за тобою,
як гори бережуть свій вид.

У вірші правди сталої немає,
та, може, й зовсім правди не було.
Бо кожен тут лиш власне відчуває
і чує тільки те, що створює тепло.

Вірш — це омана, крик, шукання,
солодка правда у простій брехні,
що ніжно гріє серце у мовчанні,
і ніжно кличе слухати світи.

А як мене торкнеться стовбур правди
у вічності й глибинній самоті…
Я стану тишею (що потребує слави)
і з віршем згину в темноті.

Бо вірш, як вітер — він мінливий,
у ньому світло розкиса.
І доти він живе в людині,
поки горить її п’янка краса.

Dzejā nav stabilam jābūt

Dzejā nav stabilam jābūt.
(Tā jau var novecot.)
Paskaties, re, kā daba –
Līkumu līkumiem prot.

Dzejā jau taisnības nava.
(Taisnība vispār ir.)
Dzejā ir – katram sava,
Katrs kā grib, tā šķir.

Dzeja ir dzīvības maldi,
Sauciens un meklējums.
Un arī meli saldi,
Ko tā te sastāsta jums.

Tad, kad taisnības koku
Aizskaršu mūžībā reiz,
Nebūs ne dzeju, ne moku,
Nebūšu vairs arī es.

Dzejā nav mūžīgam jābūt.
Vējš – vai tad mūžīgi pūš?
Dzejai ir cilvēku daba –
Īss, skaists mūžs.

(переклад  Христина Пономаренко)

***

Дуби стоять, немов величні свічники

Дуби стоять, немов величні свічники,
Убрані в наготу весняну та осінню.
Стоять дуби, немов латгальські свічники,
між пальців місячне тримаючи пломіння.

Та місяць місяцем, а зорі – далі й вище…
Як мучиться підсвічник не дізнатись нам повік,
коли опівночі у чорній-чорній тиші
дереворукі молять запалити ґніт.

По них стікає біла вагота років,
впадає в течію й тече Молочним Шляхом.
Дуби стоять, мов величезні свічники,
ждучи своїх свічок, тримають рівновагу.

Kā milzīgi svečturi ozoli stāv

Kā milzīgi svečturi ozoli stāv
Kailos rudeņos, pavasaros,
Kā Latgales svečturi ozoli stāv
Ar mēness ugunīm zaros.

Bet mēness ir mēness, un zvaigznes ir tālas,
Jūs nezināt svečturu mokas,
Kad pusnakts melnajā klusumā
Pēc svecēm lūdz svečturu rokas.

Bet pāri plūst balta mūžība
Pa Pienceļa straumēm un tecēm,
Kā milzīgi svečturi ozoli stāv
Un gaida pēc savām svecēm.

(переклад — Лілія Поливода)

***

Як горить свіча
Вона горить
О, як вона горить!
У свічки полум’я тремтить, як цнота.
Пітьма збігає, світло йде за мить,
То Бог за мене душиться із чортом.

Та все ж горить.
О, як вона горить!
Мій вогник скаче, вітер дме у душу.
І парафін тече, немов кровить,
І хтось чекає тут, куди я рушу.

І все ж горить
Та свічка, мерехтить
Вночі, і темрява схиляє тіні.
Мов цяточкою білою мигтить,
Доки пальник не зникне в парафіні.

Встає пітьма.
Щось інше… І пітьма.
Вогонь, як потопаючий за бортом.
Небесний торг кипить поміж двома,
Де Бог за душі свічок б’ється з чортом.

Kā svece deg.

Cik skaisti svece deg!
Cik balta liesma šūpodamās mirgo!
Un tumsa bēg. Un atkal — gaisma bēg.
Un Dievs ar velnu manu dvēsli tirgo.

Bet svece deg.
Cik skaisti svece deg!
Un atskrien vējš un manu liesmu baida.
Kā parafīns pār sveces malām tek
Un kāds jau manu aiziešanu gaida.

Bet svece deg.
Cik skaisti svece deg!
Un tumsa kuplo galvu noliec brīna:
No sākuma līdz beigām balta deg,
Līdz deglis lēnām ieslīgst parafīnā.

Bet kaut kas blāv,
Vēl kaut kas gaiši blāv,
Vēl manās acīs sveču gaisma mirgo.
Bet priekšā lielais debess tirgus stāv,
Kur Dievs ar velnu sveču dvēsles tirgo.

(переклад — Віктор Сироватський)

***

(оценок ещё нет)

Загрузка...

Читайте ещё по теме:

Ігор Касьяненко. Вірші