Народився 13 січня 1893 р. у Тростянці Сумської області. Пішов із життя шляхом самогубства 13 травня 1933 р. після  спільної з письменником Аркадієм Любченком мандрівки Україною, коли він, член КП(б)У з 1919-го року, на власні очі побачив жахи Голодомору.

Микола Хвильовий

А тут ще й арешт однодумця, однопартійця та близького товариша літератора Михайла Ялового… А ще треба додати тиск на самого Хвильового, закриття його суспільно-літературних проектів, марні намагання зламати себе самого аби залишатися у річищі генеральної лінії партії…

Аlter ego

Микола Хвильовий пройшов фронти Першої світової. У часи Громадянської війни – червоний командир. Ще у шкільному віці відрізнявся надмірною емоційністю, із-за чого навіть був виключений з гімназії, іспити за яку здав екстерном.

Участі у бойових діях додатково вплинула на стійкість нервової системи. Мав суїцидальні схильності, двічі намагався застрелитися, але тоді не знайшов у собі сил. До того ж зловживав алкоголем.

При цьому був наділений дивовижною харизмою, вмів впливати на людей, мав купу друзів та шанувальників. Особиста енергія Миколи Хвильового сьогодні вважається однією з головних рушійних сил українського літературного процесу 20-х років минулого століття.

Справжнє прізвище Хвильового – Фітільов. Син збіднілого російського дворянина, Микола Григорович Фітільов вигадав Хвильового і прожив його долю точнісінько так же, як Павло Губенко придумав Остапа Вишню, а Іван Лозов’яга —  Івана Багряного. До речі, всі вони родом з нинішньої Сумської області.

Тоді взагалі вважалося романтично–революційна шиком заводити собі соціальні аlter ego: Ленін-Ульянов, Сталін-Джугашвілі, Зинов’єв-Радомисльський, Троцький-Бронштейн …

Геть від Москви!

Хвильовий відомий проголошенням епатажних, з огляду на ситуацію, у якій це відбувалося, гасел: «Геть від Москви!», а також «Дайош Європу!».

Цікаво, що дослідники так і не знайшли у публікаціях Хвильового таких формулювань. Гасло ніби саме собою виникло з виру ініційованих їм літературних дискусій українських культурних діячів, що почалися 1925 року. Там дійсно мова йшла про те, що українським літераторам треба орієнтуватися не на російську, а на європейську літературну традицію.

Хвильовий писав:

… я — не Гастєв, не Маяковський,
не Єсенін.
я з української діжки беру хміль.

І у той же час:

Я тепер покохав город
так весняно, як дуб цвіте.
Вже не ляже на скроню скоро
цей прекрасний безмежний степ.

Не піду на стіжки сіна
і забуду озерну косу,
де ширяв неможливо синій
моїх дум і мрій лосунь…

Але хіба автор тут не виглядає українським Єсеніним? Справедливості заради зазначимо, що це перший з надрукованих віршів Хвильового.

А ось іще:

Я із жовтоблакиття перший
На фабричний димар зліз.
Журавлиних пісень моїх верші
По цехах розставляю — скрізь.

Годувала мачуха-недоля,
Збайстрював мене батько-кукіль…
І до тебе, матусенько рідна,
Моя крице, прийшов звідтіль…

Через наступні рядки теж хтось дуже знайомий зазирає, наче через паркан:

Весняні квартали.
Ріг.
Моя сестра повія…
Вечоріє.
— Беріть мене всі —
для вас
фльондра я.
В ліхтарях червоних
відблиски крові —
це юнача кров
— моя.

Ну тут хіба що рими не такі вишукані, як у Маяковського…

Нарешті Хвильовий сам:

Блакитний мед до уст прилип,
душа — метелик колекційний,
приколена натхненням до небес.

Антени… ах! цікаво… ах!
Блукав і там над містом місяць
і до піщаних берегів
тріпотно кораблі тяглися,
а в щоглах кублився
уламок бурі…

Навіть з наведених прикладів видно, що безумовно обдарований літератор Хвильовий мав усі підстави шукати захист від потужного тиску російської літературної маси. На яку, до слова, у ті ж самі часи працювало і багато талановитих вихідців з України – Анна Горенко/Ахматова, Володимир Нарбут, Михайло Шейнкман/Свєтлов…

Направду заклик «Геть від Москви!» зовсім не стосувався державотворчих та економічних аспектів. Навіть дивно, що більшовицька Москва так злякалася. Вони ж самі твердили, що базис, тобто економіка, визначає надбудову. У тому числі і культуру. А проти спільного базису Хвильовий нічого не мав. Його цікавив напрям розвитку українського мистецтва та літератури зокрема. Більше того. «Дайош Європу!» — це взагалі назва екстремально провладної московської вистави театру Мейерхольда 1924-го року, де малася на увазі всесвітня пролетарська революція.

Більше по це у нарисі  Суми-Таганріг транзит, або Зупинка на шляху до вічністі. 

Однак галас у столиці імперії здійнявся неймовірний, дійшло аж до Сталіна, той тупнув ніжкою у листі до Кагановича, що був тоді «смотрящім» в Україні, себто Генеральним секретарем КП(б)У. Як наслідок, з’явився термін «хвильовизм» — що означав відрив від генеральної лінії партії.

Хвильовий спочатку намагався уточнювати та пояснювати свою позицію. Йшов лише 1925 рік. У радянському  суспільстві ще була можлива дискусія. Хоч і керована. Хвильового навіть випустили за кордон на лікування – можливо сподіваючись, що не повернеться. Але він повернувся.

Щодо прозаїчних спроб  то Хвильового називали засновником пореволюційної української прози (академік Олександр Білецький, 1926 рік). Якщо у когось виникне бажання у цьому пересвідчитися, головне не починайте з новели «Я(Романтика)», котра являє собою монолог садиста-чекіста, що шукає і таки знаходить ідеологічні підстави для ліквідації власної матері. Це твір не для естетів зі слабкими нервами.

Взагалі, щоб розуміти вчинки та мотивації людини, котра активно діяла у суспільній площині минулого, обов’язково треба враховувати історичний контекст. Тому, продовжуючи розповідь про Миколу Хвильового, спробуємо паралельно максимально стисло відтворювати атмосферу тодішньої доби.

Українське відродження перших років СРСР

Громадянська війна 1918-1921 років поділила населення України на два табори. Головним прагненням одних виступала соціальна справедливість — їхнім лідером можна вважати Нестора Івановича Махно. Для інших першочерговою метою стала реалізація української ідеї – навколо неї гуртувалися УНР, Гетьманщина Скоропадського та Директорія Петлюри-Винниченко.

Білі в Україні підтримки практично не мали, бо асоціювалися з полицейскою владою російського царя та панів-дворян.

А ось більшовики змогли перетягнути на свій бік значну частину населення, коли пообіцяли землю селянам, фабрики робітникам, а інтелігенції — національну самостійність, хоча й у статусі союзної республіки. Ця форма тоді ще не була наповнена конкретним змістом, зокрема до тексту союзної угоди увійшла ленінська ідея щодо права вільного виходу з Союзу. Романтики українського руху, у свою чергу, наповнювали новостворену конструкцію власними мріями. Між тих романтиків був і Микола Хвильовий.

Час від закінчення громадянської війни до початку масових репресій називається українським Відродженням. Або червоним Ренесансом. По суті це був шлях до прірви, який лідери українського культурного руху долали святковим маршем з мідними трубами та прапорами, не здогадуючись, що їх чекає попереду.

Націонал-комуністи

Націонал-комунізмом називають конформістський рух всередині більшовицької партії, що мав місце на початку радянської влади у декількох союзних республіках. Особливо впливовим він був в Україні. Власне саме українські націонал-комуністи стали тим компромісним рішенням, що в теорії єднало прагнення українців до незалежності, та до соціальної справедливості.

Допоки у столиці більшовицької імперії точилася  боротьба за трон Леніна, український націонал-комуністичний рух при підтримці, а частіше/краще при невтручанні вихідців з України Троцького та Зинов’єва розгорнув активну українізацію. На чолі процесу опинилися радянські партійні діячи Олександр Шумський (репресований та вбитий у 1946 р., м. Саратов)  та Микола Скрипник (звільнений з усіх посад у 1933 р. після чого наклав на себе руки)

Микола Скрипник

З останнім пов’язана загальна українізація суспільства у 20-роках ХХ століття. Зокрема, мова про українізацію преси, шкільної освіти та навіть діловодства. 1927 року в УРСР  була проведена реформа орфографії та введений так званий «скрипниківський правопис». Мудрим кроком Миколи Скрипника, на той час наркома освіти, було запрошення у комісію по розробці нової граматики українців Заходу, який тоді ще не був у складі УРСР. У відповідь галичани погодилися визнати новий правопис як єдиний для української мови. Скрипниківкою, до слова, і досі послуговуються на деяких українських телевізійних каналах.

1928-1933 року побачив світ Академічний російсько-український словник за редакцією Агатангела Кримського (репресований, загинув у в’язниці м. Кустанай 1942 р.) та Сергія Єфремова (репресований, загинув і в’язниці м. Владимир, 1939 р.). Щоправда друком вийшло тільки три томи. Четвертий вже потрапив під заборону.

Зазначені вище процеси супроводжувалися масштабною культурною революцією, одним з лідерів і натхненників якої був Микола Хвильовий.

Терор голодом

Голодомор – штучний голод організований в Україні Сталіним та його поплічниками у 1932-1933 роках.

Ще 1921 року більшовики зрозуміли, що конфіскація сільськогосподарської продукції та пов’язаний з нею голод діють на селян таким чином, що люди гублять мотивацію до спротиву. Саме тоді, після рейдів червоних продзагонів по українським селам, почалися невдачі селянського війська Нестора Махна.

Коли за 10 років після громадянської Сталін зіштовхнувся з масовим спротивом процесу насильницької колективізації, він знову застосував терор голодом. Тепер усе було організовано згідно з класичним сценарієм, за яким московити діють завжди. Терор голодом, холодом, руйнуваннями житла непокірних — єдина мова, якою ці брати-каїни вміють умовляти українців  Особливо голосно перегукуються з сьогоднішнім часом тисячі журналістів–пропагандистів, котрі у роки Голодомору заїхали в Україну, маючи завдання створити картину «масового приховування українськими куркулями зерна, якого так потребувала молода радянська держава». Власне для того, щоб читати та засвоювати всю цю пропагандистську отруту більшовикам і потрібна була всенародна грамотність. Телебачення ж іще не було. Хоча його тоді вже і придумав онук Павла Грабовського.

До конфіскації зерна доєдналися натурштрафи, коли з хат вигрібали взагалі все, що можна було їсти. Іншими словами, ціллю було не тільки зерно, а ще й знищення частини українського селянства.

Українські націонал-комуністи як могли протидіяли біді. І у підсумку, знову ж таки за класичною московської методою були обвинуваченні у «перегибах», які нібито привели до масового голоду. Невдовзі Сталін взагалі прикрив націонал-комуністичну вольницю. У ворожій діяльності були звинувачені 56 з 62-х членів ЦК, обраних на XIII з’їзді КП(б) у травні-червні 1937 року . А з 11-ти членів  політбюро ЦК КП(б) 10 були репресовані.

Микола Хвильовий до подорожі Україною цілком міг не знати про масштаби народного лиха. Організатори Голодомору старанно ізолювали села, які вони засудили до голодної смерті, не допускаючи будь-яких контактів із зовнішнім світом.

Український літературний процес

Взявши курс на подолання неграмотності, радянська влада приділяла пильну увагу творчій та науковій інтелігенції. Безумовно нелояльних висилали або ліквідовували. З іншими співпрацювали. А далі дивилися на їхню поведінку.

Митцям, які мали можливість друкуватися, держава платила доволі щедрі гонорари. А друкувалися ті, хто входив у відповідні письменницькі спілки та організації, що вели між собою активну літературну дискусію за право визначати битий шлях української культури.

Столицями літературних процесів вважалися, зрозуміло Харків  та Київ. Однієї з найпотужніших виступала студія «Гарт»(1923-1925), на чолі з Василем Блакитним. Спілка мала філії у багатьох містах УРСР. До неї входив і Микола Хвильовий. А також Володимир Сосюра, Павло Тичина, Олександр Довженко, Микола Куліш, Михайло Йогансен та інші відомі літератори.

1925 рік. Зліва направо у першому ряду: Володимир Сосюра, Павло Тичина, Микола Хвильовий. Зліва направо у другому ряду: невідомий, Іван Дніпровський.

Після передчасної смерті Василя Блакитного (у 32 роки від хвороби серця), «Гарт» розпався і на його місці виникла  організована Хвильовим «Вільна Академія Пролетарської Літератури» — ВАПЛІТЕ. До складу «академії» увійшли не всі члени «Гарту». Частина 1926 року заснувала ВУСПП  — Всеукраїнську спілку пролетарських письменників.

Також діяла відповідно орієнтована спілка селянських письменників «Плуг». А ще аполітична, попри назву, «Майстерня революційного слова» – Марс, що походила від письменницької організації «Ланка», яка у свою чергу відокремилася від київської спілки «Аспис» (Асоціація письменників), до складу якої входило об’єднання «Неокласики», лідером якого був професор української літератури та віртуоз сонетної форми Микола Зеров (розстріляний у 1937 році).

Взагалі об’єднання у спілки не властиве єству творчих людей. Кожен справжній митець створює власний неповторний світ і почувається його деміургом. А тут організаційна дисципліна, членські внески, збори, необхідність прислуховуватися до бажань та думок інших деміургів…

А з іншого боку, тільки учасники спілок мали доступ до державних коштів. Пам’ятаєте — «Пиво лише для членів профспілки»? Тому творцям-індивідуалістам доводилося упокорювати гординю і терпіти один одного заради хліба насущного.

А хліб, як правило, був з маслом.

Забезпечена людина

Про матеріальні статки нашого героя ми можемо судити по тому, що він наприклад одного разу подарував своїй донці шикарний білий рояль.

Справа там розгорталася так. 1920 року у Богодухові Хвильовий взяв шлюб з місцевою вчителькою Катериною Гащенко. За рік на світ божий з’явилася їхня донька Іраїда. Невдовзі чоловік поїхав підкорювати столичний Харків, де спочатку проживав у гуртожитку один. Ну і діло молоде, одного разу стрибнув у гречку. Та ще й був застуканий Катериною.

Так вони й розійшлися. Катерина, кажуть, кохала Миколу до останніх днів життя, але зовні поводилася максимально жорстоко, зокрема заборонила будь-які побачення з дитиною і навіть переписала доньку на батьківство свого нового чоловіка Дмитра Кривича. З часом вони теж переїхали до Харкова. Ось тоді  Хвильовий і зробив доньці шикарний презент у вигляді білого роялю, який зрештою так і залишився біля під’їзду, бо горда Катерина заборонила Іраїді приймати подарунок.

Ми вже згадували про закордонну мандрівку Хвильового, що тривала з грудня 1927-го по березень 1928 –го. Він тоді перебував у Берліні та Відні. Лікував туберкульоз. І мав на це відповідний кишеньковий капітал.

Як і на те, щоб робити внески у будівельний кооператив. Саме там, у квартирі № 9 кооперативного будинку письменників «Слово» Микола Хвильовий застрелився у 1933-му…

Спочатку було Слово. Потім Крематорій

Будинок «Слово» було побудовано коштом членів кооперативу літераторів, та ще й з додатковим внеском держави у розмірі 51 000 карбованців. Будівля вийшла елітна, з високими стелями, ізольованими кімнатами, соляріями на даху, центральним опаленням, телефонами, спортивними майданчиками у дворі та навіть бомбосховищем. Але доля її склалася зовсім не так, як про це мріялося щасливим новоселам.

З шестидесяти шістьох квартир незабаром було репресовано мешканців сорока. Заарештовували не тільки господарів, але й гостей. Першим таким гостем 16 квітня 1932 року став Іван Багряний. Він потім і назвав «Слово» «Крематорієм». Зокрема і за «воронки», що приїжджали по його мешканців уночі.

Так московський режим знищував українську творчу інтелігенцію. І навіть через багато років, ненависть імперської влади до всього українського не вщухла і втілилася у прильот по будинку «Слово» після початку повномасштабної війни московської імперії проти вже незалежної України.

Микола Хвильовий з родиною. Праворуч дружина Юлія Уманцева. Ліворуч — дочка Люба

Хвильового також не минула арештантська чаша. З другою дружиною, Юлією Уманцевою, він познайомився в НК (у Чека тобто), коли перебував під вартою, та ще й за крок до трибуналу. Кажуть, що його врятувала саме Юлія, котра там працювала. Це трапилося 1919 року. Згодом вони перетнулися у Харкові. Юлія Уманцева вже мала доньку Любу, котру Микола Хвильовий прийняв як рідну і навіть заповів їй авторське право на свої твори.

До речі, Юлія Уманцева – один з літературних псевдонімів Хвильового. Отака у них було духовна спорідненість.

Прощальний  концерт

Микола Хвильовий, хотів того він сам чи не хотів, був духовно дуже близьким із Володимиром Маяковським. Обидва за сумою біографії, літературного обдарування, публіцистичної енергії та впливу на оточуючих заслуговують на звання ідейних лідерів (кожен свого) революційного творчого покоління.

Маяковський пішов 14 квітня 1930 року. І як справжній поет – змалював це у віршах.

Все чаще думаю —
не поставить ли лучше
точку пули в своем конце.
Сегодня я
на всякий случай
даю прощальный концерт.

Хвильовий також дав прощальний концерт. 13 травня запросив до себе друзів, пригостив чаєм, пограв їм на гітарі, потім сказав, що хоче прочитати новий твір. І вийшов у кабінет, нібито за рукописом. Назавжди.

P.S. Даний матеріал написаний у рамках презентації лауреатів арт-медіа проекту «Культурний острів», метою та змістом якого є популяризація яскравих творчих персоналій, тим чи іншим чином пов’язаних із Сумщиною.

Ще про історію України: Диво на Віслі. Відлуння та наслідки

Біографія

Народився у 1863 році на хуторі Вільховий Яр Харківської губернії у родині дрібномаєтних дворян. Екстерном склав іспити в Харківському університеті на звання народного вчителя. До 1893-го року працював на педагогічній ниві.

Борис Грінченко

Зокрема, у 1884-1885 роках вчителював у школі села Нижня Сироватка, що біля Сум. Сьогодні це ліцей, який носить його ім’я. Тут, у приміщенні школи вінчався зі своєю одноліткою Марією Загірною, котра на все життя стала його вірною товаришкою та однодумницею. У Нижній Сироватці народилася донька подружжя Грінченків Настя, в майбутньому революціонерка і талановита письменниця. У Нижній Сироватці Борис Дмитрович писав свої перші оповідання та збирав етнографічні матеріали.

З 1984 по 1902–й служив у Чернігівському губернському земстві. Паралельно продовжував займатися етнографічними пошуками і письменництвом.

З 1902 року мешкав у Києві, де спільно з дружиною працював над «Словником української мови», який вийшов друком у період з 1907-й по 1909 рік. Під час роботи знаходився у центрі культурно-просвітницького життя столиці України. Одним з його близьких друзів був відомий поет-засланець Павло Грабовський.

В останні роки життя, у зв’язку із загостренням давньої хвороби, виїхав на лікування до Італії, де помер 6 травня 1910 року у 46-річному віці. За півтора роки до цього у в’язниці захворіла і відійшла на небеса його донька Анастасія. Невдовзі за матусею пішов  її півторарічний син. Ці втрати стали фатальними для Бориса Грінченка.

Борис Грінченко з дружиною Марією та дочкою Анастасією.

Зовні його доля мало чим відрізняється від сотень доль інших українських інтелігентів другої половини XIX  — початку ХХ століття. Чому ж тоді Бориса Грінченка небезпідставно вважають однією з видатніших особистостей української історії?

Щоб дати відповідь на це питання зробимо кілька ліричних відступів. І наприкінці все стане зрозуміло.

Ліричний відступ І. Двокрила мова

За часів ранньої, ще язичницької Київської Русі не існувало єдиної народної мови. Кожне з племен – поляни, древляни, кривичі, сіверяни, в’ятичі… — послуговувалося власною говіркою. Однак, після об’єднання їх в єдину державу виникла потреба у так званій «лінгва франко» – універсальній мові міжплемінного спілкування, яка б мала письмову складову, щоб видавати княжі укази, укладати торговельні угоди та вести приватне листування. Для письма у ті часи використовували церковнослов’янську, тобто давньоболгарську – мову Біблії у перекладі Кирила та Мефодія.

Біблійної лексики, зрозуміло, не вистачало, щоб описати усі реалії слов’янського побуту. Так у ділову і світську літературу почали потрапляти місцеві народні слова. В результаті, до початку навали монголо-татарської орди у Київський Русі вже існувала староукраїнська письмова мова. Її ще називають руською.

Саме вона пізніше використовувалася для ведення державної документації Великого Князівства Литовського. Їй навчали в школах. І хоча дистанція між народною і офіційною мовою залишалася доволі суттєвою, але дифузні явища взаємопроникнення постійно працювали на їхнє зближення.

Потім до процесу долучилася ще й гарно розвинута польська мова, яка у свою чергу запозичувала вокабули у сусідніх європейських народів.

Як наслідок, з XІV до ХVII століття в Україні паралельно, ніби два крила, існували дві мови: доволі насичена побутовою, ритуальною та святковою лексикою українська народна з домішками церковнослов’янської та українська літературна, щільно наближена до церковнослов’янської, але зі значними вкрапленнями народної.

Ліричний відступ ІІ. Українська барокова поезія

На Пізнє Середньовіччя припадає період розквіту української барокової поезії. Вона була орієнтована більше на форму ніж на зміст, тобто знаходилася в річищі західноєвропейської традиції, де вірш розглядався перш за все як витвір мистецтва. Згадайте твори Данте, або Петрарки – це ж перш за все вишукані естетські форми.

Памво Беринда

Епоха літературного бароко подарувала українській літературі такі імена як: Іван Величковський, Іван(Ян) Журавницький, Герасим Смотрицький, Андрій Римша, Даміан Наливайко, Памво Беринда, Петро Попович-Гученський та багато (дійсно багато) інших.

Зупинимо увагу на двох останніх. Памво Беринда (1550-1632) вважається автором першого словника української мови. Найвизначніша праця Беринди — друкований український словник «Лексіконъ славенорωсскїй альбо Именъ тлъкованїє» (1627).

Це, власне, була літературна староукраїнська мова. Ось як вона виглядала (фрагмент вірша ПБ)

Єдин бог предъвЂчный, надъ всЂми царствуючій,
И єдин Васíлій, якъ стлъп, ся найдуючій.
Котрый з неба такъ великим єст указаный
И на архієрейство богом поволаный…

А ось фрагмент поезії Петра Поповича-Гученського (дата народження невідома, але приблизно той же час, що і Памво Беринда).

Завше-м я в школЂ того по вас потребовал,
Абы-м вас всЂх сполечне у церк†оглядал.
Тепер вас роковоє свято днес зобрало,
И минЂ тут щасливе оглядати дало.

От тепер же и з вами буду розмовляти
И святом тим хвалебним всЂх поздоровляти.
Але вперше школную скажу вам пригоду.
Волю кому носити хоч решетом воду…

Тут вже присутній значний домішок народної мови. Недарма ж автора називають літературною предтечею Котляревського.

А ще була співана поезія Марусі Чурай і Семена Климовського – автора геніальної пісні «Їхав козак за Дунай». Потім на її мелодію почали співати «Гей, соколи!», а далі ще й «Ти ж мене підманула».

Взагалі існує величезна кількість варіацій на тему цього козацького музичного шедевру. Навіть сам пан Людвіг ван Бетховен, коли почув «Їхав козак…» від музик Андрія Разумовского у Відні, аранжував її для ансамблю класичних інструментів і, таким чином, зробив мелодію української пісні всесвітньовідомою. На відміну від самого Семена Климовського, який так і залишився напівлегендарною постаттю.

Підсумовуючи, підкреслимо, що на момент горезвісної Переяславської ради староукраїнська мова існувала і у якості усної традиції, і як одна з загальноєвропейських літературних мов.

А потім був указ Петра Першого про заборону українського правопису і переходу усієї імперії на уніфікований російський. Це викликало таку плутанину, що навіть сьогодні вчені філологи не можуть дійти згоди, якою мовою писав український геній XVIII Григорій Сковорода, тексти якого являють собою суміш російської, української та церковнослов’янської лексики.

Ліричний відступ ІІІ. Занепад і відродження

Як відомо, у 1775 році російською імператрицею Катериною Другою було остаточно ліквідовано залишки української автономії. Натомість козацькій старшині було запропоновано стати дворянами ЇЇ Величності. Ті, хто погодився, отримали землю, маєтки та кріпаків.

Але невдовзі між новоспеченого дворянства тепер вже Малоросії почала ширитися туга за минулими славетними часами козацької волі, коли запорожців боялися і шанували усі сусіди. Так на теренах колишньої Території Війська Запорізького з’явилися українофіли.

І тут Котляревський видав свою «Енеїду» (1798 -й рік). Він взагалі-то розраховував, що переказ Вергілія на народний лад буде сприйнято читачами як дотепний філологічний жарт. Але зерна впали на благодатний ґрунт, рясно политий сльозами ностальгії по минулим звитягам. Виявилося, що українська писемна мова можлива. І потрібна. Як і потужний український ліричний герой, у якого перевтілився Еней Котляревського в подальших частинах твору.

Так почалося відродження української писемності. Тепер вже на базі виключно народної мови.

Ліричний відступ ІV. Системний правопис

Для існування літературної мови мають існувати узгодженні правила написання слів, та їх поєднання у речення. Тобто словники мови. Котляревський був вимушений у кінці «Енеїди» додавати значення слів, які були незнайомі його російському читачу. Перші тексти «Кобзаря» були надруковані з використанням практично російського правопису. Бо українського ще не було.

Його тільки-но почали створювати. Наприклад літеру ї було додано до абетки тільки у 1879 році.  є – та словосполучення йо та ьо – у 1837-му… Українські письменники у пошуках додаткових літературних барв не тільки активно вивчали стихійну народну лексику, але й придумували свої неологізми, так звані «ковані слова».

Так у мові з’явилися зокрема: фортеця (Тарас Шевченко), промінь (Леся Українка), мистецтво, переможець (Олена Пчілка), самосвідомість, світогляд, байдужість (Нечуй-Левицький), мрія, майбутнє, темрява (Михайло Старицький), обставина (Пантелеймон Куліш), самопізнання (Павло Грабовський), отвір, привід (Іван Франко).

Для зведення всього цього бурхливого потоку нововведень воєдино було послідовно створено декілька граматичних систем: Олексія Павловського, «Русалки Дністрової», правопис Олександра Корсуна, кулішівка —  авторства П.Куліша, використання якої було заборонено Валуєвським циркуляром, максимовичівка, драгоманівка, желехівка.

Остання була розроблена українським лексикографом Євгеном Желехівським під час роботи над двотомним «Малоруско-німецьким словником», що вийшов 1882-го року у Львові. Німецька була там актуальніше за російську, бо Галичина являлася частиною Австро-Угорської імперії.

Ліричний відступ V. Історичне тло

Важливо зазначити, що названі вище процеси відбувалися на фоні польської боротьби за незалежність і повстань 1830-31 та 1863-64 років. У підсумку все це спричинило вихід так званого Валуєвського циркуляра (1863 рік) та Емського указу (1876 рік), метою яких було суттєво обмежити розвиток і використання української мови в межах Російської імперії.

Запровадженні заходи дещо загальмували розвиток української писемності, та не зупинили. По-перше, залишалася Галичина, на яку влада московського царя не поширювалася. По-друге, за кордоном жив непідконтрольний царському уряду Михайло Драгоманов – інтелектуальний лідер української політичної еміграції. Нікуди не поділися й українофіли Наддніпрянщини. 

Ліричний відступ VІ. Володимир Науменко

Володимир Павлович Науменко (1852 — 1919) — видатний український педагог та громадський діяч. Легендарна постать. Заслужений вчитель. Директор і засновник престижної Київської приватної гімназії. Інтелектуал найвищого ґатунку.

Володимир Науменко

За плідну педагогічну діяльність відмічений високими нагородами: ордени Святої Анни IV та ІІ ступенів, орден Святого Станіслава II ступеня, орден Святого Володимира IV ступеня.

Мав чин статського радника. З 1893–го по 1906 рік  — головний редактор історико-етнографічного та літературного часопису «Кієвская старина».

У березні 1917 року обирався заступником голови Української Центральної ради і очолював її до прибуття Михайла Грушевського. Пізніше обіймав посаду міністра освіти та мистецтв в уряді гетьмана Павла Скоропадського. При Директорії займався науковою та педагогічною роботою

Фінал його величного життя був одночасно трагічним і символічним. 6 лютого 1919 до Києва вдерлися більшовики. Наступного дня Володимир Науменко вже перебував під арештом, а 8-го лютого 66-річного педагога за «контрреволюційну діяльність» розстріляв комендант ВУЧК на прізвище Терехов.

Громадськість була буквально в шоці, але вдіяти нічого не змогла. Не встигла.

Ще з початку 1880-х років Володимир Науменко на, як сьогодні кажуть, волонтерських засадах працював над складанням першого великого словника живої української мови. В цьому йому допомагали члени забороненої Емським указом «Старої громади» — організації українських інтелігентів–українофілів, зокрема, Євген Тимченко та інші. Володимиру Павловичу навіть вдалось зібрати матеріали по двох перших літерах алфавіту, які були безкоштовно розіслані передплатникам «Кієвської старини».

Але надмірне педагогічне і редакційне навантаження не дозволяло Науменку продовжувати роботу над словником так швидко, як потрібно. І тоді була створена спеціальна комісія, котра запропонувала взяти на себе укладання словника Борису Грінченку.

Словник української мови, або СУМ Грінченка

Грінченко погодився стати до роботи за 100 рублів на місяць. Але виставив умову, щоб автором підсумкової праці був тільки він. Словник вийшов у світ за авторством Гринченка у 1907—1909 роках. Він містить біля 68 000 слів. Їх тлумачення надаються російською мовою, але ілюструються прикладами з української літератури. Як ось наприклад:

Ма́вка, -ки, ж. Дитя женскаго пола, умершее некрещеннымъ и превратившееся въ русалку. Чуб. III. 186. Мавко, мавко! на тобі полинь та мене покинь. О. 1862. IX. 31. Cм. навка.

Борис Грінченко

Це був перший фундаментальний словник живої народної української мови. Далі теж було складно. Спроба на початку століття членів Розстріляного Відродження відмежувати український правопис від російського завершилася трагічно. Під тиском радянської влади правописи були максимально зближено. Після 1991-го року знову почався природний процес віддалення. Але і сьогодні кінцевим пунктом більшості суперечок на тему, є те чи інше слово в українській мові залишається «Словник української мови (СУМ) Грінченка».

Людина, яку обрала доля

Борису Грінченку випала місія завершити багаторічну працю величезної кількості розумних, талановитих та закоханих у рідне слово людей. І виконати роботу, котра стала вінцем 700-річого розвитку історичної української мови.

Колись доля подарувала  Колумбу — одному з безлічі мореплавців — честь відкриття Америки, а звичайному хлопцю Гагаріну — право стати першою людиною у космосі. Чому провидіння обрало їх – відомо лише небесам. Але це трапилося. Саме вони зробили щось таке, що навічно змінило світ.

Можна сказати, що саме Грінченко першим відкрив Америку української мови. Так, Америка існувала і до Колумба. Як і Всесвіт до польоту Гагаріна. І українська мова – мова мільйонів людей, між іншим, безумовно, сформувалася задовго до виходу Словника Бориса Грінченка. Але саме він її матеріалізував, показав у всій величі і цілісній красі і зробив рівною поміж інших світових мов.

P.S. Даний матеріал написаний у рамках презентації лауреатів арт-медіа проекту «Культурний острів», метою та змістом якого є популяризація яскравих творчих персоналій, тим чи іншим чином пов’язаних із Сумщиною.

 Ще про видатних українських лінгвістів: Олександр Потебня — людина, яка зрозуміла мову

Важливо підкреслити, що Пантелеймон Олександрович був далеко не поодинокою зіркою українства на тлі буйного розквіту імперської словесності XIX  століття. У процесі розповіді ми будемо постійно згадувати його літературних та наукових побратимів.

З іншого боку, Куліш дійсно був унікальною особистістю. З точки зору масштабу письменницького та наукового доробку у нього є всі права вважатися одним з найвидатніших українців того часу. Але сьогодні його ім’я згадують набагато рідше, ніж воно того варте. Та й радянська влада чомусь не дуже святкувала Куліша. На відміну від Тараса Шевченка, Івана Франка та Лесі Українки. Чому ж так? Чому творів  Куліша не знайти у шкільних підручниках радянських часів?

Відповідь,точніше наша версія відповіді, буде трохи згодом.

Життєпис. Цікаві факти.

Пантелеймон Куліш народився 7 серпня 1819 року в селищі Вороніж Глухівського повіту нинішньої Сумської області. Тепер це Шосткінський район Сумщини.

Пантелеймон Куліш

Як і його молодший побратим Борис Грінченко (1853-1910), походив з дрібнопомісних дворян – колишньої козацької старшини. Важливою складовою початкової освіти майбутнього письменника були казки та народні пісні. Їх малому Паньку розповідала та співала мати, про яку він казав, що вона думала піснями, а розмовляла приказками та прислів’ями.

Схожий бекграунд у більшості знакових діячів української культури XIX століття, зокрема у Павла Грабовського. Жива народна мова, втілена у казкові фантазії та ліричні переживання – ідеальний родючий ґрунт для творчих сходів талановитого митця.

Куліш на чотири з половиною роки молодший за Тараса Шевченка, з яким товаришував у житті і гаряче сперечався у творчості. Шевченко, до речі, навіть був шафером на весіллі Пантелеймона Куліша та Ганни Барвінок (Олександри Білозерської).

Життя Куліша було схоже на гойдалку. Працював викладачем російської мови і одночасно активно пропагував українську. Збирав історичні пісні та думи. Віршував, писав прозу імперською та рідною мовою. Знав старослов’янську, німецьку, польську, французьку, шведську, італійську та латину. Багато перекладав зі світових класиків

Отримував гранти від Петербурзької Академії наук, був заарештований за зв’язки з Кирило-Мефодіївським братством, пережив з дружиною втрату дитини, провів три роки у засланні, видавав книжки та журнали. Склав та випустив друком перший український буквар. Працював в імперських державних установах, мандрував Західною Європою, обіймав посаду директора Департаменту духовних справ у Варшаві. Жив у Відні, потім повернувся до  Санкт-Петербургу.

Після Емського указу 1876 року придбав хутір у Чернігівській губернії, який назвав на честь дружини —  Ганнина Пустинь. Там і пішов з життя 14 лютого 1897 року. Наприостанку, вже долаючи завершальні версти земної путі, перекладав на українську мову Біблію. 

Кулишівка

Кулишівка або система Куліша — фонетичний правопис української мови, який винайшов і застосував у своїх книжках Пантелеймон Куліш.

Завдання правильної передачі вимови українських слів повстало після виходу «Енеїди» Котляревського. Однією з перших спроб впорядкувати граматику народної мови, яка раптом стала літературною, була система Олексія Павловського, створена ще у 1804 році.

Куліш продовжив напрацювання Павловського. Власне, тут важливо було домовитися щодо єдиних правил, які б задовольняли усіх літераторів і адекватно сприймалися читачем. І хоча авторитет Куліша-інтелектуала був надзвичайно високим, пошуки ідеалу кулішівкої не завершилися. Вони продовжуються й досі.

Детальніше процес становлення писемної української мови дорадянського періоду ми описали у публікації, присвяченій життю Бориса Грінченка: «Борис Грінченко. Життєпис у вигляді ліричних відступів.  

Епістолярний Казанова

Незважаючи на те, що Куліш прожив усе життя у шлюбі з однією жінкою, йому приписують безліч паралельних романів. Втім, при цьому додають, що листи він писав більш охоче, ніж ходив на побачення. Він взагалі жив у стилі письма. Кажуть, що вже хворий, лежачі у півсвідомому стані, водив перед собою пальцем, ніби щось дописував…

Марко Вовчок

Щодо жінок, то більш за все Куліш  полюбляв вчити їх життю. Воно і зрозуміло. Чоловіком він був вельми розумним, естетично обдарованим, мав у голові купу знань та ідей і якщо когось і визнавав собі за рівню, так тільки Шевченка. Та й зовні, судячи з портретів, був так нічого собі — і гарний, і модний.

Мужчинам поруч з таким альфа-титаном було незручно, а ось жінки з задоволенням сприймали увагу Куліша. Ми не наважимося перераховувати численні імена усіх представниць прекрасної статі, з якими пильна громадськість пов’язує пікантну складову життя Куліша. Згадаємо тільки історію з Марією Маркович. Вона ж Марія Вілінська, вона ж Марко Вовчок.

Ця жінка знала 10 головних європейських мов, але краще за все вміла мовчати. Вона просто геніально мовчала. ЇЇ мовчання зводило з розуму талановитих чоловіків і в Україні, і за кордоном. Саме за це божественно-відчужене мовчання, тобто за «вовкуватість» Куліш назвав її Вовчок. Ну а ім’я Марко вже пішло від прізвища чоловіка — Опанаса Марковича.

Трагедія кохання сталася, коли Марко Вовчок пообіцяла Кулішу втекти з ним до Дрездена і… подалася до Берліну з Тургенєвим. Пантелеймон Олександрович від такої вишуканої зради ледь не збожеволів, але доволі швидко втішився і перемкнув увагу на інших панянок.

Чорна рада

«Чорна рада» — перший український історичний роман. Пантелеймон Куліш працював над ним 14 років і створив книгу російською та українською. Російськомовну віддав на перевірку цензурі, а потім, отримавши дозвіл на публікацію, у 1857 році видав обидві версії. Вони дещо відрізняються.

Взагалі, Чорна рада – це спільні виборчі збори, у котрих мали право брати участь не тільки представники козацької старшини, але й чернь – прості козаки та посполиті. В романі Куліша описуються події, які передували і наслідували Чорній раді, що відбулася в Ніжині у 1663 році. Тоді гетьманом було обрано Івана Брюховецького.

Історичний період, про який ідеться в романі, носить назву Руїна. Детальніше читайте у нашому матеріалі: Позитивні наслідки періоду Руїни для української державності.

Роман «Чорна рада»  — не тільки про політику, але й про кохання, честь, мужність, про ідеали та побут українців тієї важкої, але славної доби. В ньому описується Україна часів розквіту козацького руху, коли українці починали себе відчувати єдиним народом і шукали шляхи створення власної держави. Дійові особи роману — як реальні історичні постаті, так і видумані автором персонажі. Але вони однаково живі, вони діють, змінюються, сумніваються, мріють і виборють своє право на щастя.

Звернемо увагу на важливий момент. Іван Брюховецький прийшов до влади на хвилі обіцянок простим людям, що їхнє життя покращиться. Але після перемоги на виборах повівся зовсім не так, як обіцяв. Одним словом — абсолютно сучасний сюжет.

Опальний літератор

І ось тепер нарешті прийшов час з’ясувати, чому ж радянська влада практично ігнорувала Куліша.

Відповідей тут декілька. По-перше, радянська історія взагалі намагалася не помічати період Руїни. Для імперської ї науки СССР все щасливо завершилося в момент підписання Переяславської угоди. По-друге, образ промосковського гетьмана Івана Брюховецького (Іванця), якого у підсумку за брехню вбили власні козаки…

Ганна Барвінок (Олександра Білозерська)

Хто ж бо того не знає, скілько опісля розлито на Вкраїні крові через Іванцеве лукавство да через неситу хтивість московських воєвод?

— питає Куліш у XVI главі «Чорної ради» і таким чином закриває собі доступ в імперські шкільні підручники.

Але і це ще не все. Пантелеймон Кулиш з юних років займався дослідженням історії українських визвольних рухів і наприкінці життя дійшов висновку, що народні повстання, як той руський бунт – безглуздий і нещадний. Зазвичай після таких стихійних заворушень наставав час репресій і жити ставало ще важче.

До рідного народу Куліш звертається так:

Народе без пуття, без чести і поваги,
Без правди в письменах, завітах предків диких,
Ти, що постав єси з безумної одваги
Гірких п’яниць, сіпак і розбишак великих!

Єдиний в тебе скарб — прапращурівське слово,
Закляв його Боян від кражі й чудоядства:
Одно воно твого життя міцна основа,
Певніша над усі потуги і багатства.

Це голос праведний до тебе з домовини,
Промова душ святих, що марно погибали
В страшенних злигоднях двоїстої Руїни…
Останню козаки твоїм тріюмфом звали.

О варваре сліпий! Покинь тріюмфовати,
Потупся, счервоній од сорома тяжкого:
Бо мають всі твої сусіди що назвати
Своїм, а ти своїм не назовеш нічого.

Що не здобув єси мечем серед Руїни,
Все взяв у тебе з рук премудро твій добродій:
Шукаєш помацки десь іншої Вкраїни,
І з материзною ховаєшся мов злодій.

На-ж дзеркало: воно всесвітнє, визирайся,
І зрозумій, який ти азіят мізерний,
Розбоєм по світах широких не пишайся,
Забудь свій манівець, козацький пролаз темний,
І на культурну путь Владимерську вертайся.

1882

Зрозуміло, що подібні думки та висновки не припадали до душі радянській владі, для якої революція і революційні маси були апогеєм духовного існування людства.

Куліш також був проти утисків бідних і свавілля багатіїв. Про це теж ідеться у романі «Чорна рада». Але він вважав, що для подолання соціальної нерівності необхідно працювати над створенням високорозвиненої української культури, а з нею такого духовного  середовища, у якому бути надмірно заможним поруч з бідними просто соромно і непристойно.

Власне, на цій ідеї сьогодні стоїть світ західних демократій. А ось в Україні час втілення задумів Пантелеймона Куліша, схоже, ще не настав. Тому і пам’ятників йому менше, ніж монументів революціонерам. І навіть у сучасному підручнику з української літератури його, вже класика, називають Паньком, так ніби зверхньо поплескуючи по плечі, мов, розумний ти був чолов’яга, Панько Куліш, а ось до справжньої правди так і не доріс.

Між іншим, це зараз була не авторська імпровізація, а цитата з Івана Франка, який писав про Куліша:

Це був великий, хоч недужий дух. Йому не дано було гармонії, але він пристрасно шукав те, чого не міг осягнути.

Не знаю як вам, але автору тексту, котрий ви зараз читаєте здається, що Франко, можливо й сам того не відаючи, просто за рахунок притаманної йому геніальної інтуїції, цим висловом вивів формулу справжньої Людини з великої літери — світлої і трагічної істоти, що своїм потужним розумом прагне створити те, велич чого сама не в змозі осягнути.

P.S. Даний матеріал написаний у рамках презентації лауреатів арт-медіа проекту «Культурний острів», метою та змістом якого є популяризація яскравих творчих персоналій, тим чи іншим чином пов’язаних із Сумщиною.

Ще про видатних діячів української культури: Олександр Потебня — людина, яка зрозуміла мову 

Родина та освіта

Ганна Барвінок (1828-1911) – літературний псевдонім Олександри Білозерської, що походила з відомої в Україні родини Білозерських. Василь Білозерський, старший брат Олександри, закінчив історико-філологічний факультет Київського університету, став одним із засновників Кирило-Мефодіївського товариства, після арешту та повернення із заслання редагував перший український щомісячний часопис «Основа» (1861-1862 рік). У роботі журналу брала участь і Ганна Барвінок.

Ганна Барвінок (Олександра Білозерська)

Редактором, а також фольклористом та етнографом був і ще один брат – Микола. Батьки Олександри, Михайло Васильович та Мотрона Василівна, вільно читали французькою, російською та українською.

Проживала родина на власному хуторі Мотронівка, що так називався на честь господині, котра отримала його у спадщину. Згодом хутір носив ім’я самої Ганни-Олександри – Ганнина пустинь. А ще пізніше вже Ганна перейменувала його на честь покійного чоловіка. Про нього буде далі.

Олександра отримала ґрунтовну освіту, навчаючись у приватних жіночих пансіонах: спочатку у селі Кропивне Прилуцького повіту Полтавської губернії, а потім у місті Конотоп (нинішня Сумська область). На Сумщині народився і її майбутній чоловік.

У 14 років вільно володіла німецькою, французькою, російською та українською мовами. Коло авторів, котрих читала Леся, класичне для романтично налаштованих українців того часу: Новаліс, Гете, Гейне, Шекспір (рядки з «Ромео та Джульєтти» письменниця навіть використала у якості епіграфу до оповідання «Вірна пара»), Жорж Санд, Вальтер Скотт, Пушкін, Лермонтов, Квітка-Основ’яненко, а можливо і Вольтер, котрим захоплювався батько Олександри.

Це все до того, що деякі біографи, з легкої руки її чоловіка (про якого ми ще не зараз) стверджують, нібито Леся Білозерська була людиною малоосвіченою та малописьменною. На наш погляд – це навряд чи. Інше діло, що найбільшу цікавість у неї  викликав український фольклор: прислів’я, ритуали, пісні, звичаї. Вона їх старанно збирала і майстерно вплітала у свої оповідання, які дійсно схожі на віночки, що мають купу втілень, але одну мету – підкреслити дівочу красу.

Творчість

Знайомство з творчим доробком Ганни Барвінок краще за все починати з повісті «Русалка». У ній авторка демонструє блискучий талант оповідача, більш ніж півтори години (в аудіоварианті) тримає захоплюючу інтригу, встигає створити декілька вставних новел з життя головної героїні, котрі самі б потягнули на окреме оповідання, при цьому ідеально витримує темпоритм зміни епізодів та щедро, смачно і водночас тактовно й гармонійно здобрює всю цю історію українським фольклором.

А фінал «Русалки» — взагалі трагедія кохання на рівні Данте та Шекспіра, де проза злітає до висоти істинної поезії й викликає вибух емоцій та сльози на очах будь-якого читача, у котрого є серце.

Ганна Барвінок

Продовжити знайомство з творами Ганни Барвінок радимо оповіданням «Вірна пара», тим самим, що починається епіграфом з Шекспіра. Ви приймали колись контрастний душ? Так от «Вірна пара» — такий же контрастний душ, тільки для душі. А далі вже можна поринати в ніжне «Восени літо» та інші.

Українська проза ХІХ століття

Варто пам’ятати, що до ХІХ століття української (втім як і російської) прози фактично не існувало. Перша повість української літератури — «Маруся», авторства Григорія Квітки-Основ’яненка, вийшла друком лише у 1834 році. «Маруся» створила і літературний тренд того часу, котрий полягав у тому, що художній твір має викликати сльози у читача. Люди збиралися в одній із поміщицьких садиб, слухали як хтось читав у голос ту ж «Марусю» і у кінці усім загалом, включно з декламатором, обливалися горючими сльозами. А якщо ні –то або погано читав, або твір видався невдалим.

Власне і сьогодні проживання читачем (глядачем, слухачем) катарсису у фіналі є головною метою будь-якого публічного творчого процесу. І тут справа навіть не в історії, не в сюжети, бо людське життя скупе на сюжети. Як і на мелодії. Їх теж не так багато. Натомість існує безліч парафразів на тему кожної з них, що дозволяє множити катарсичні переживання публіки і продовжувати розвиток мистецтва.

У якості ілюстрації до розмови про сюжети, згадаємо зокрема «Орисю» (1844) автором якої є той самий чоловік Ганни Барвінок, про якого ми поговоримо пізніше. Ця ідилічна love story, що оспівує щасливе кохання прекрасної доньки сотника Таволги, по суті є імпровізацією на тему шостої пісні гомерівської «Одисеї», де героїнею виступає Навсікая, дочка феакійського царя Алкіноя.

До речі, писалася «Орися» у той час коли автор був палко закоханий в юну Лесю Білозерську і мабуть сам себе уявляв таким Одіссеєм, котрий нарешті вирвався з тенет інших жінок і був викинутий морем життя під ноги своєї істинної мрії.

Художні засоби Ганни Барвінок

Письменниця знаходилася у річищі літературних запитів свого часу, тому теж розповідала історії, розраховані на сентиментальний (себто душевний) відгук. А як жінку її безумовно цікавили стосунки з чоловіками. Кажуть що у жінок одна душа на всіх, тому вони так і переживають серцеві драми своїх сестер, особливо коли ті знаходяться всередині літературних творів, а не поруч, де можуть випадково звабити вже ангажованих мужчин. А таке буває. У подібні жіночі пастки періодично потрапляв і чоловік Олександри Білозерської.

А ще вона була людиною з чималим природним талантом емпатії. І це дозволяло їй проникати у найінтимніші глибини жіночої та й чоловічої психології та зображати героїв своїх творів напрочуд живим та справжніми.

Щодо арсеналу літературних засобів Ганни Барвінок, то це; інтонація, така щира, ніби авторка розповідає історії з власного життя комусь дуже близькому, жива літературна і одночасно народна мова, пересипана прянощами прислів’їв та приказок, вкрапленнями з говірок та лексикою ритуальних обрядів, що створює враження невичерпності словникового запасу. Не випадково її твори називають віршами у прозі. Бо що таке поезія, особливо сучасна? Це перш за все авторська мова. І тут ми зробимо ліричний відступ, який виведе нас на розуміння того, чому творчість Ганни Барвінок — це не тільки історія літератури, але й актуальне читання.

Ганна Барвінок та джерела слів

Так склалося, що російська поезія почала розвиватися раніше, ніж українська. Ми порівнюємо саме з російською, бо вони співіснували в одній імперії. Перші російські поети орієнтувалися на Європу: Батюшков на Торквато Тассо, Пушкін на Байрона та французьких бардів. Орієнтувалися та творчо копіювали теми, форму, технічні засоби, арсенал культурних асоціацій. До того ж Пушкін та Лермонтов дійсно були геніями. Як наслідок, вже за часів Тютчева російська поезія стала урбаністичною та інтелектуальною, такою, де думка мала право на існування на рівні з почуттями.

А українські віршотворці, з легкої руки свого генія Тараса Шевченка намагалися відтворювати народні пісні, плачі та думи, душевні, емоційні, але прості за формою та змістом. Недарма ж Шевченко — Кобзар, бродячий музика. У підсумку українська поезія почала повертати на шлях інтелектуальних європейськи орієнтованих текстів тільки після Миколи Зерова та інших представників розстріляного Відродження. Сталін їх власне за те і знищив. Але процес вже було не зупинити.

Все вищезазначене привело сьогодні до цікавого стану речей. Будь-який поет створює свої тексти ніби ткач гаптує полотно вишуканими узорами, привносячи все нові й нові комбінації ліній та фарб. І ось сьогодні російська поезія дійшла до лексичного глухого кута. Їй нема звідки черпати нову лексику. Тому поети, щоб хоч якось висвіжити звучання, намагаються вводити у вірші елементи ненормативної лексики (тобто народної, бо ми чуємо як розмовляє глибинний російський народ — переважно матюками), або термінологію епохи high-tech.

Є такі, хто намагається інтегрувати  у свої твори  елементи діалектів, але виглядає це вже занадто посконно та домоткано. Зрозуміло, що в російській мові і сьогодні з’являються талановиті автори, але свіжість та оригінальність їхніх текстів тримається переважно на унікальності авторської інтонації та на вмінні грати в інтелектуальні ігри постмодерну.

Натомість в українські поезії сьогодні свято нових слів. Українська міська поезія відкрита для місцевих говірок, наріч, гутірок та балачок, що стікаються в неї, немов притоки в ріку з усіх регіонів країни. У сучасній українській поезії всіляко вітається використання маловживаних слів і взагалі створення таких текстів, які умовний росіянин, котрий не вивчав українську, зрозуміти не здатен.

Саме тому лексичний колорит тексту в сьогоднішній українській поезії вартує більше, ніж чергове повторення вічних думок та сюжетів. Хоча і це безумовно має мати місце.

І тут ми повертаємося до Ганни Барвінок. Бо її тексти і є тим святом мови, якого так прагне сьогодення. На щастя вже існує сучасне двотомне видання її творів 2023 року видавництва VD Prostir.

Жіноча доля

Ганна Барвінок поєднувала у собі еманації Беатріче, Пенелопи та дружин декабристів. Пізнала справжню пристрасть, коли майбутній чоловік добивався її три роки. А невдовзі після весілля охолонув та майже довів чуттєву поетичну натуру Олександри до божевілля. А потім здався, перебісився і повернувся, ні, навіть точніше сказати, пригорнувся до дружини, бо вона була любляча, вірна, розумна і як людина, і по-жіночому.

Ганна Барвінок

Ганна Барвінок жила на хуторі та у столицях. На тлі нервових переживань, пов’язаних з арештом чоловіка, втратила дитину і більше не мала дітей. Побувала за кордоном, знала гаразди та злидні. Шафером на її весіллі був сам Тарас Шевченко. Великим  шанувальником її творчості виступав Борис Грінченко, протягом усього життя її одночасно оточували прості селяни та еліта української нації.

ЇЇ чоловік теж був великою людиною, одним з титанів своєї епохи, талановитим письменником та просвітником. Енергійний, запальний, активний він часто-густо затьмарював своєю постаттю дружину.

Але не цього разу. Давайте ми у нашому нарисі не будемо називати його ім’я. Зрештою люди, що цікавляться українською літературою і так його знають, а наш нарис присвячений чудовій авторці віршів у прозі Ганні Барвінок. Нашою ціллю було розповісти про її чесноти як письменниці, та про її життя у контексті формування українського прошарку всесвітньої ноосфери.

P.S. Даний матеріал написаний у рамках презентації лауреатів арт-медіа проекту «Культурний острів», метою та змістом якого є популяризація яскравих творчих персоналій, тим чи іншим чином пов’язаних із Сумщиною.

Ще про письменників ХІХ століття читайте в нарисі: Пантелеймон  Куліш  — опальний  світоч української  культури 

А для цього наявні усі підстави.

Сучасна українська літературна мова

Саме однойменний епос Вергілія (70 до н. е.— 19 до н. е.), створений їм на замовлення першого римського імператора Октавіана Августа, надихнув Котляревського на написання української версії «Енеїди». З неї, як вважається, і почався буремний розвиток сучасної української літературної та письмової мови.

Вергілій

Існують небезпідставні сумніви, відносно того, що якби епос Вергілія не існував, то Котляревський би написав щось тотожне, надихаючись «Іліадою», або «Одиссеєю». У Гомера присутні мужність і звитяги, пригоди та інтриги, але відсутнє кохання. Справжнє, палке до нестями, високе та трагічне, де грають не тільки почуття людей, а й сама Її Величність доля, а через неї й воля богів. Таке як в «Енеїді» у Дідони та Енея…

«Вони з’єднуються в грозу, під час полювання, в гірській печері: блискавки їм замість смолоскипів, і стогін гірських німф замість шлюбної пісні», —

так коротко але яскраво переповідає історію кохання цариці Карфагену та майбутнього засновника Риму великий знавець античності Михайло Гаспаров.

І нехай у Котляревського love story Дідони та Енея описана з гумором, однаково це подія за якою піднесена душа бачить романтичну пригоду.

Гомер

У творі Гомера діє Пенелопа – вірна подруга Одиссея, котра роками чекала свого не дуже вірного чоловіка. Є дівки – німфи та чаклунки — Кірка (Цирцея) та Каліпсо, котрі зваблювали Одиссея протягом подорожі додому.

А от саме кохання нема. Натомість у Вергілія воно присутнє. До того ж ще й нещасливе. Еней покидає Дідону, після чого горда красуня-цариця складає в палаці похоронне багаття і, зійшовши на нього, кидається на меч.

Тобто ідеальний сюжет для поета. 

Вергілій та білоруська мова

Для збереження об’єктивності зазначимо, що традиція гумористичного переспіву саме Вергілія прийшла з Європи, і Котляревський тут був не єдиним. Перший том його «Енеїди» вийшов друком у 1798 році. А ще 1791 року у Петербурзі вийшла «Виргиліева Енейда, вывороченная на изнанку» російського літератора Миколи Осіпова.

Втім, і він був не першим – до Осіпова вже існували європейські переспіви на тему героїчної подорожі Енея. І не останнім, бо 1820 року з’явилася поема «Энеида навыворот» Викентія Ровинского, яку вважають одним з першоджерел білоруської літературної мови.

Хоча патріоти білоруської першості стверджують, що автором їхньої «Енеїди навиворіт» був не Ровинський, а Ігнатій Маньковський, котрий створив її в 1790-роки, тобто ще до Котляревського.

Вергілій та Данте

Взагалі існує ще один епос, який міг надихнути Котляревського – «Божественна комедія» Данте. Там присутнє велике кохання — те саме, що рухає сонце і світила, та епічна подорож. Але, по-перше, гуморити щодо християнського сюжету у ті часи було не так вже й безпечно. Інша справа — стьоб над язичницькими богами. Крім того, твір Данте написаний вельми складною поетичною формою – терцинами, а по-третє…

Данте невипадково вибрав саме Вергілія у якості провідника по засвітах. Хоча як язичник той не мав права заходити до Раю, але це була не його провина — він не міг знати про Христа, бо помер до народження Сина Божого. Не міг  знати, але інтуїтивно передчував прихід Месії. Про це буде трохи далі.

Постійне місце перебування Вергілія після смерті – лімб, де він мешкає разом з нехрещеними дітками та ветхозавітними праведниками. Вергілій проводить Данте через Пекло та Чистилище і там вже передає поета Беатриче.

До слова, Еней у Вергілія також відвідував загробний світ, зокрема, стояв біля вод Лети, на одному березі якої Тартар – античне пекло, а на іншому Елісій – інша назва – Єлисейські поля — місце, де за античними віруваннями перебувають душі блаженних та праведників. І навіть зустрів там Дідону та спробував вибачитися – але марно, вона мовчала…

Данте

Данте в цьому продовжує облаштовувати образний світ давньоримського мудреця, як той продовжував Гомера. А Котляревський, відповідно, не просто переповідає твір Вергілія, нехай і у формі бурлеску, але й сам стає однією з ланок у ланцюгу літературних поклонів античному генію.

Вергілій. Еклога IV

А ще Вергілій у середні віки вважався пророком, який передбачив пришестя Христа. Мається на увазі його Еклога IV, яку ми маємо насолоду читати у перекладі геніального, як на наш погляд, Миколи Зерова – професора філології, великого знавця античної культури та, на жаль, одного з Розстріляного Відродження. 

Цей вірш, власне, було написано зовсім не у якості передбачення. Але так вийшло, що мова вивела автора на символи, котрі напряму трактуються як передрікання появи Христа. Ось декілька характерних рядків.

«…Час надіходить останній по давніх пророцтвах кумейських;
Низка щасливих віків на землі починається знову.
Знову вертається Діва, вертається царство Сатурна;
Парость новітню богів нам із ясного послано неба…»

«… Ти лише, чиста Діяно, злелій нам дитину ту дивну:
З нею залізна доба переходить, спадає в непам’ять…»

Діва, котра народжує богів – це безумовно Богоматір.

«…Хлопчику любий! надійдуть часи, і побачиш ти небо,
Світлих героїв побачиш і сам засіяєш в їх колі,
Правлячи світом усім…»

«… Згине і ворог твій — змій і все зілля отрутне загине…»

Змій – давній біблійський символ головного опонента Бога. У цілому, це все дуже схоже на геніальне прозріння.

Але до чого тут Україна?  А ось до чого.

Україна та Європа

За великим рахунком можна вважати що сучасна європейська цивілізація є продовженням римської. Так, демократія, як і тиранія з’явилися і отримали розвиток у Стародавній Греції. Але там були незрівнянно менші масштаби – держава-поліс, де мешкає декілька тисяч громадян — це зовсім інше, ніж структура влади у великій країні, якою був Стародавній Рим.

Україна зробила свій вибір на користь європейської цивілізації. А Вергілій був творцем давньоримського епосу — культурного базису римської цивілізації. І передбачив появу Того, хто стане її духовною основою.

Тож, виходячи з того, що Україна вже назавжди визначилася зі своїм європейським вибором, їй мабуть варто орієнтуватися і на знакові постаті європейської цивілізації. А між ними один з перших — Вергілій.

P.S.  Еклога IV (повний текст)

Музи Сицілії! нині почнем поважнішої пісні;
Кущ тамариску, гаї та діброви не всім до вподоби:
Вже як співать про ліси, хай той спів буде консула гідний.

Час надіходить останній по давніх пророцтвах кумейських;
Низка щасливих віків на землі починається знову.
Знову вертається Діва, вертається царство Сатурна;
Парость новітню богів нам із ясного послано неба.

Ти лише, чиста Діяно, злелій нам дитину ту дивну:
З нею залізна доба переходить, спадає в непам’ять,
Вік настає золотий! Непорочна, твій Феб уже з нами!

Так! і у твій консулят, Полліоне, це станеться чудо,
Місяці дивні, щасливі літа розпочнуться від тебе:
Щезнуть останні сліди диких чварів і братньої крови,
Від ненастанних трівог земля одпочине стражденна.

Хлопчику любий! надійдуть часи, і побачиш ти небо,
Світлих героїв побачиш і сам засіяєш в їх колі,
Правлячи світом усім, втихомиреним зброєю батька.

Зразу-ж родюча земля принесе тобі перші дарунки:
Ладан поземний та кручений плющ зростить без насіння,
Лотосом вся процвіте, засміється веселим акантом.
Кози самі понесуть молоко з полонини додому;
Смирна худоба без страху на лева глядітиме в полі.
Квіти ласкаві, рясні поростуть край твоєї колиски.
Згине і ворог твій — змій і все зілля отрутне загине
І асирійський амом ніби килимом землю укриє.

Виростеш ти і почнеш дізнаватись про славу героїв,
Батькову славу пізнаєш і мужности міць непохитну,
Колосом буйно-важким заговорять лани неосяжні,
Терна колючого кущ зчервоніє від грон виноградних,
Листя суворих дубів золотистим ороситься медом.

Дещо лишиться проте із давніших гріхів та нещастя.
Випливуть в море човни, і місто оточиться муром;
Рало по лону землі борозною глибокою пройде.
З’явиться Тифис новий, і юнацтво добірне, одважне

Славну збудує Арго і в кріваві походи полине.
З смілим лицарством Ахилл проти нової вирушить Трої.
Мужем ти станеш і віку дозрілого дійдеш, — чи бачиш:
В морі не видко вітрил, і сосни нагірні не возять
Краму по хвилях морських; все, що треба, земля дає людям.
Оранки більше нема, ні ножа для кущів виноградних;
Скинув волові ярмо з терпеливої шиї плугатарь.

Вовни не красять уже у фарби, пороблені штучно:
Нині вівця на пасовищі ходить в одежі червленій,
Кольором ясним шафрана та пурпуром міниться темним;
Нині природний сандикс одягає ягнят недорослих.

Дивні надходьте віки! До своїх веретен нахилившись,
Присуд сповняючи Долі, так випряли Парки нехибні.
Час вже обняти тобі руками дитячими владу,
Вибранче милий богів, Юпітера славний нащадку!
Глянь, як на радости всесвіт дріжить, як радість проймає
Море і простір землі, і безодню глибокого неба;
Глянь, як подвиглось усе назустріч прийдешнього віку.

О коли-б мав я на світі прожить і, як пан свого хисту,
Співом прославить гучним твої вчинки для пізніх нащадків!
Проти мене не устояв тоді б ні Орфій-Ісмарієць,
Ані досвідчений Лін, хоч обом їм боги помагали —
Калліопея Орфію, а Лінові Феб уродливий.
Навіть і Пан, коли став-би зо мною до суду аркадців,
Навіть і Пан-чарівник признав-би мою перемогу!

Хлопчику любий! навчися-ж вітати всміхаючись матір:
Болю і прикрих страждань довелось їй натерпітись досить.
Хлопчику любий, навчися! Кого бо не пестила мати.
Той не зазнав ні поваги богів, ні кохання богині.

Джерело: медиа портал АТС creativpodiya.com

Його філософські ідеї та напрацювання сьогодні навіть ще більш актуальні, ніж у XIX  столітті, коли вони були висунуті і розроблені. Його ім’ям названо Інститут мовознавства Національної академії наук України. Зауважимо, що ця подія датується 1945 роком. Іншими словами, фігура Потебні як науковця і мислителя настільки значуща, що навіть радянська влада не могла її ігнорувати.

Походження, або Кожна травичка на своєму корені росте.

Олександр Потебня (1835-1891) народився на хуторі Манів, поблизу села Гаврилівка Роменського повіту тодішньої Полтавської  губернії. Ніні це село Гришине Сумської області.

Олександр Потебня

Дід майбутнього професора філології, Юхим Федорович Потебня, був отаманом Глинської сотні Лубенського козачого полку. Батько, Панас Юхимович Потебня, служив на Закавказзі та брав участь у російсько–турецькій війні 1828–1829 років. Повернувся відставним штабс-капітаном на Роменщину, де мав у власності хутір з п’ятьма кріпаками. Незабаром взяв шлюб з дівчиною на ім’я Марія — дочкою поміщика Івана Маркова.

Навіть у цих вступних реченнях сконцентровано декілька історій. Про ліквідацію полкового устрою Катериною Другою і закріпачення козаків. Про те, як син представника козачої старшини переродився у малоросійського дворянина. Про нескінченні імперські розбірки московських царів з сусідами.

І про Роменську землю, яка подарувала світу чимало непересічних особистостей. Згадаємо лише «батька радянської фізики» академіка Абрама Йоффе, або композитора Ісаака Шварца.

Більше того. Саме з Роменщини, зокрема, з Глинську, походив легендарний козак Мамай: Читайте про це у нашій розвідці: Козак Мамай, або Чому Крим потрібно включити до складу Сумської області.

Там дещо іронічна манера розповіді, але з точки зору фактів усе бездоганно. До слова, одним з нащадків Мамая був московит Іван Грозний. Але, як то кажуть, нема роду без вироду.

Олександр був первістком у багатодітній сім’ї Опанаса та Марії Потебні.

Освіта та наукова кар’єра

Те, що їхній старший син чималий розумник, батьки помітили змалку. І вирішили дати дитині ґрунтовну освіту. Для цього, ще у семирічному віці, відвезли сина до Царства Польського, де у місті Радом викладав російську словесність брат Марії Потебні  — Олексій Іванович Марков.

Олександр жив у родині дядька два роки, допоки не опанував польську мову. Після чого вступив до місцевої гімназії. Як він сам розповідає:

У Радомській гімназії, скільки пам’ятаю, вчили непогано лише латинській мові; решта була нижчою за посередність. Там я вивчився польській (цією мовою викладалася більшість предметів; російських у гімназії було всього кілька) і в сім’ї дядька — німецькій.

По завершенню курсу 16-річний Потебня вступив до Харківського університету на юридичний факультет. Харків було обрано тому, що у попередні літа там вчилися три материних брата.

Втім, уже наступного року Олександр перевівся на історико-філологічний. Хоча по суті між філологом і юристом схожого більше, ніж відмінного. В обох випадках головне – знати закони (суспільства або мови) і вміти їх належно трактувати.

Темою магістерської дисертації Потебня вибрав народну творчість – назва роботи: «Про деякі символи у слов’янській народній поезії». У 1861 році після захисту був залишений ад’юнктом Харківського університету з правом викладання історії російської мови.

За допомогою свого наукового керівника Петра Лавровського отримав можливість поїхати на закордонне стажування. Жив у Німеччині, Австрії та Чехії. Головним здобутком того часу стало студіювання санскриту, а також знайомство з чеською, словенською та сербохорватською мовами

І окремо – глибоке вивчення напрацювань низки німецьких вчених, зокрема Вільгельма Гумбольдта — вважається, що саме він започаткував теоретичну лінгвістику. А також медика та лінгвіста-аматора Карла Беккера, ідеї якого наробили чимало галасу в тогочасних філологічних колах, та учня Гумбольдта, філософа й психолога Геймана Штейнталя.

У підсумку, 26-річний Олександр Потебня пише наукову роботу «Думка ті мова», де узгоджує прочитане у західних європейців з власними міркуваннями щодо взаємодії мови і думки. Саме ця робота і подальший розвиток закладених в ній ідей роблять Олександра Потебню визначним мислителем сучасності. Ми до неї ще обов’язково повернемося.

Олександр Потебня

Далі, була доволі вдала академічна кар’єра, викладацька робота та звання професора кафедри словесності Харківського університету. З 1875 року Олександр Потебня – член-кореспондент Імператорської Петербурзької Академії Наук .

Його перу належать фундаментальне чотиритомне дослідження «З записок з російської граматики», а також численні праці з мовознавства та суміжних з ним наукових дисциплін – від етнографії до психології мовлення. Більшість наукових праць писав імперською, але вже на схилі життя взявся перекладати античну «Одіссею» на українську.

11 грудня 1891 р. на 56 році життя Олександр Опанасович Потебня завершив свої земні труди та вирушив далі, на небеса, на зустріч з тим першим Словом, з якого все починалося.

Родина вченого, або Від яблуні яблуко, а від ялини — шишки

Олександр Потебня був у парі з Марією Зеленською, дочкою харківського видавця Франца-Володимира Зеленського, яка закохалася у Потебню, коли вже була у шлюбі з полтавським поміщиком Миколою Ковалевським. І хоча чоловік не дав згоду на розлучення, Марія пішла з його дому і згодом подарувала Олександрові Опанасовичу 21 рік щасливого сімейного життя та двох чудових синів: Андрія та Олександра.

Старший — Олександр Олександрович Потебня (1868-1935) також вивчився на професора, але у галузі електротехніки. Обіймав посаду завідувача кафедрою електричної тяги Харківського технологічного університету.

Андрій Олександрович Потебня (1870 -1919) — біолог, науковець. Викладав у Харківському університеті.

Часи змінювалися. Якщо у XIX столітті видатні українці захоплювалися мовним проривом, що розпочався з Котляревського, то їхні діти рухали науково-технічний прогрес. І вже не гуманітарні, а природознавчі науки революційно змінювали світ і, відповідно, місце людини у ньому.

Ми згадували про це у розповіді Павло Грабовський — український поет і дідусь радіотелефоту

Панславянська мова

Олександр Потебня був прихильником тієї точки зору, що  усі слов’янські мови є по суті, однією мовою, яка гілкується на наріччя: великоруське, малоруське, білоруське. Власне, чому б і ні? Його попередник, творець першої системи українського правопису Олексій Павловський, наприклад, взагалі стверджував, що всі граматики світу є еманаціями єдиної вселенської Граматики.

Дійсно, земні мови мають багато чого спільного. У складі кожної присутні слова, речення, наголоси, інтонації. Принципової різниці між людськими мовами взагалі не існує. Головна відмінність – у лексиці. І тут починається політика. Українець може сказати «робота» і московит його зрозуміє. А якщо українець скаже «праця»? Теж саме з «хочу» та «бажаю». Іншими словами, у випадку зокрема російської та української мови величезне значення мають соціальні обставини мовлення. Якщо для імперії було важливо, щоб українська і російська виглядали гілками одного дерева, то це й стимулювалося відповідним примусовим зближенням лексик.

А сьогодні, у ситуації максимального дистанціювання українців від московитів, вишуканою українською вважається така, де використовуються переважно слова, що не мають тотожних за звучанням відповідностей у мові мешканців сусідньої території.

Важливо підкреслити, що Потебня жив в атмосфері гонінь на українську культуру, пов’язаних з Валуєвським циркуляром та Емським указом. До того ж його брат Андрій брав участь у польському повстанні 1863 року і загинув за ідеали свободи. З того часу офіційна влада ставилася до харківського науковця як до громадянина хоча й корисного, але неблагонадійного. І що цікаво. Влада Австро-Угорської імперії теж. Там Потебню взагалі вважали російським шпигуном і навіть під цим приводом вислали зі Львову.

Дискусію щодо справжнього ставлення Потебні до української мови закриємо його власними думками, які він виклав у грудні 1886 року в широкоцитуємому листі до свого чеського колеги Адольфа Патери:

Обставинами мого життя умовлено те, що при наукових моїх заняттях вихідною точкою моєю, іноді помітною, іноді непомітною для інших, була малоросійська мова і малоросійська народна словесність. Якби ця вихідна точка і пов’язане з нею почуття не були мені дані і якби я виріс поза зв’язком із переказами давнини, то, мені здається, навряд чи я став би займатися наукою.

Мабуть були ще якісь свідчення, але по смерті чоловіка дружина Потебні Марія Францівна знищили практично все його приватне листування. Натомість численні наукові рукописи зберегла і незадовго до своєї смерті передала державі.

Філософ світового ряду

Ми не візьмемося викладати наукові погляди Потебні. Це справа фахівців. Кажуть, що Олександр Опанасович напівжартома просив своїх студентів, які плуталися під час іспитів:

Якщо ви це повторюватимете деінде, будь ласка не посилайтеся на мене, бо люди вважатимуть Потебню за дурня.

У першу чергу Олександр Потебня був філософом. Якби він народився у Німеччині, на його лекції точнісінько так би сходилися і навіть їздили з інших міст, як це було з Мартіном Гайдеггером. Хоча насправді, на відміну від Потебні, того розуміла лише Ханна Арендт.  І то тільки тому, що по-перше, була в нього закохана, а по-друге — конгеніальна Гайдеггеру як мислитель. Втім, кожна закохана жінка конгеніальна своєму обранцю.

Якби Потебня замість філології обрав фізику, його філософськими роздумами на тему устрою Всесвіту зачитувалися б так, як книжками Стивена Хокінга. Якби він віддав перевагу біології — він би і тут придумав щось подібне до світотворчих ідей Чарльза Дарвіна, з яким його, до речі, порівнювали навіть сучасники.

Олександр Потебня

Загалом, варто зазначити, що філософія – це не купа зовні мудрих афоризмів а-ля Шопенгауер, взявши які у якості керівництва до дій, можна стати розумнішим за інших. Направду мозок кожної людини має свій  діапазон —  рівнесенько, як і голос. Так от, коли ми читаємо або дивимося щось примітивне — наш мозок ніби хрипне і працює на мінімальних обертах. А коли ми намагаємося слідувати за думкою справжнього філософа, мозок розкривається і починає діяти на повну потужність.

Тому дуже радимо — знайдіть у бібліотеці або в інтернеті і почитайте культову працю Потебні «Думка та мова». У нашу історичну добу, коли, завдяки соціальним мережам, всі ми стали одночасно авторами текстів та їх читачами, питання підняті Потебнею виглядають як ніколи актуальними.

Особливо це стосується аспектів розуміння іншого та формування думки у момент мислення, коли мозок переводить внутрішні форми слів у зовнішні — слова, жести, візуальні зображення… І теж саме у зворотному напрямку, коли ми сприймаємо зовнішню інформацію і намагаємося привести її у відповідність до системи наших внутрішніх символів.

P.S. Даний матеріал написаний у рамках презентації лауреатів арт-медіа проекту «Культурний острів», метою та змістом якого є популяризація яскравих творчих персоналій, тим чи іншим чином пов’язаних із Сумщиною.

Ще про видатних українських лінгвістів:  Борис Грінченко. Життєпис у вигляді ліричних відступів

Великим чином це пов’язано з тим, що давньослов’янська була державною письмовою мовою Великого Князівства Литовського, у склад якого входила велика частина України.

Але літературна, тобто книжкова, українська мова безумовно почалася з «Енеїди».

Саме відома всім зі шкільних років «Енеїда» Івана Котляревського вважається одним з перших літературних творів українською мовою.

Поема написана в жанрі бурлеску. Вперше була видана без згоди автора уродженцем Конотопу, видавцем і меценатом Максимом Парпурою за кошт видавця в 1798 році.

Повністю в авторській редакції поема вийшла в 1842 році, вже після смерті Котляревського. До речі, Максим Парпура не єдиний, хто пов’язує автора «Енеїди» з Сумщиною. Котляревський брав активну участь у викупі з кріпацтва актора Михайла Щепкіна, ім’я якого носить Сумський Національний театр драми та музичної комедії.

Поема «Енеїда» — не тільки перший, але й чи не найбільш спірний твір в українській літературі. Тарас Шевченко, який спочатку прославляв Котляревського як творця «безсмертної Енеїди», в 1847 році вже називав її «сміховиною на московський шталт». Критикував поему, називаючи її зразком кабацької бесіди, і Пантелеймон Куліш.

Але, як би там не було, саме з «Енеїди» почалася українська література. До цього українські письменники писали на «старокніжном русском язикє».

При цьому очевидно, що в той час існувала українська мова, яка була дуже близькою до сучасної. Цією мовою розмовляли прості українці. Котляревський, який народився на Полтавщині і багато спілкувався з українськими селянами, знав її. Можливо, він, «грамотний по–московському», спочатку і писав «Енеїду» як бурлеск. Та й був він тоді зовсім ще молодою людиною (на момент, коли поема вперше побачила світ автору тільки виповнилося 29 років).

Але в 1827 році, коли він закінчив останню, шосту частину твору, Котляревський, вже був бувалим воїном і маститим українським літератором. І завершував він поему вже як серйозний твір, вимальовуючи в образі Енея легендарного українського козака з минулого. Саме цю традицію невдовзі продовжив інший полтавчанин – Микола Гоголь, який випустив в 1835 році повість «Тарас Бульба». А вже далі була українська героїка Шевченка

Існує така теорія, що сучасну українську мову було створено на політичне замовлення в кабінетах Австро-Угорської імперії, щоб показати ментальну різницю між українцями і росіянами. Для того, щоб довести хибність цієї версії, треба просто почитати «Енеїду». Власне, якщо трохи змінити на більш «галантну» інтонацію твору, то за виключенням деяких відступів від норми, мова там дуже близька до тієї, якою сьогодні спілкуються під час політичних ток-шоу на українському телебачені.

Ще по темі: Як створювалася українська мова

На жаль, в українській літературі не відображено весь процес формування української мови, особливо на етапі переходу від давньоруської, якою написано «Слово про похід Ігорів» до мови «Енеїди».  Документи писалися старокнижною, або московською офіційною – як, наприклад, відома «чєлобітная  полковника Кондратьєва», засновника міста Суми, в якій він просив російського царя дозволити поселення українських козаків на території Московії.

Але ж мова була! Котляревський її не придумав. Існувала вона в формі усної традиції протягом століть, потроху трансформуючись, природнім чином відмовляючись від застарілих лексичних конструкцій давньослов’янської і набираючи сучасних рис. Співала свої пісні Маруся Чурай. Чудовою українською складав свої вірші  Іван Мазепа. Вже створив свій всесвітньовідомий хіт «Лучше було б, лучше було не любити» Семен Климовський.

Це дивовижний і трохи містичний феномен: самостійної держави України не було, а українська культура, частиною якої є мова, — була і невпинно розвивалась. Всупереч всьому.

P.S. Автор  илюстрації — Георгій Нарбут 

Ігор Касьяненко

***

 Nihil omnino

Очі чаклунські твої, мов ти капала в них беладону.
Вуст пелюстки обіцяють сміливцю шалену пригоду.
То коло Тиси я сню між зірок тебе, то біля Дону —
ти ніби гола, але в недосяжну одягнута вроду.

Манна фантазій моїх, твоя ласка — смола тамариску.
Лиш мені пасмо волосся путтям до таємного гроту.
Дороговказом трикутним залиш його ти там, а риску
пристрасті зараз даруй, ще і ніжності дай мені йоту.

Я не второпаю й досі по правді, що маю шукати:
папороть в ніч на Купала, любисток чи сонячну руту.
Вірші в палких надсилати листах чи байдужі дукати?
Воду цілющих джерел п’ю в тобі я чи п’яну отруту?

Мрії про тебе дурманять, мов Кіркин узвар з мандрагори.
Я чепурю тебе в них, як на свято зимове ялину.
Хай відкривають красуні скарби свої та надра гори.
Я саламандрою дикою у твоє полум’я лину.

Ти – це життя, що вирує, як сік в березневій березі.
Стовбур той сік обтікає, немов твою ніжку панчоха.
А коли ти поза зоною – я наче ніж, де на лезі
ані добра, ані ні зла –  nihil omnino — зовсім  нічого.

15.04.2023

***

Квітень 2023

Тричі вимитий день. Семиструнна веселка.
В головах у дерев молодої весни голоси.
На розкладках буття є часи черепахи й метелика.
І це різні часи.

Є доба для життя і така, що руйнує будинки,
мрії, долі, тіла… де в проваллі на календарі
зупиняється світло, не йдуть, хоча й ходять годинники,
як у чорній дірі.

Ніч мов річ у собі. Раптом рев гучномовця.
Знову аспід-сусід засилає пекельних послів.
Є слова мов гачки для думок і думки, що не ловляться,
бо нема для них слів.

Світ рятує любов – ніжна та ілюзорна.
Між насущних скарбів справжні тільки плоди та бруньки.
І та нива рясна, що молитвами й трелями зорана,
де як зерна зірки.

У сомнамбул відбій. Ясне сонце зі схрону
випливає і сяє, мов щойно завершений вірш.
І укотре новий космос ліпить із топосу й хроносу
Той, у кого ти віриш.

6.04.23

***

Терра арткогніта 

Я  мідні труби чув і свист, майдан і форум.
І мов змію тягнув за хвіст непередбачуваний зміст
мистецьких форм.

Зі старту брав  шалений темп, жадав джекпотів
прожив і втілив купу тем, а зараз думаю про те,
що буде потім.

Я бачу слід за літаком – жуком летовищ.
І красних панночок в коко шанелях там, де катакомби
бомбосховищ.

Цікаво, у світах нових та сама гра ще
триває? Чи Творець живих із попередніх складових
вже ліпить краще?

Чи відчуває взагалі відповідальність
Бог за жахіття на Землі? Чи стрижнем в першоджерелі
є надреальність
фантазій,
вічний вир ідей, спіраль уяви,
що в ритм гуртує і веде тварин, рослини і людей,
зірки й заграви.

Це всесвіт наш, але не це кінцева спроба —
і буде ще і ще кільце, бо Деміургом тут процес,
а не особа.

Він ліпить правду й кривду, біль і насолоду
із однієї суті, й хміль натхнення з меду робить сіль,
з бридоти вроду…

Правдивим є лише німе, шановний суде.
Годинник ходить, вітер дме. Щось буде далі, після сме…
Щось далі буде.

22.02.23

***

Пісня метелика про смисл буття

Бог нитку дав подій намисту,
щоб не розпались ланки змісту
і я шукав у міру хисту,
як соло солі у воді,
той смисл, що все тримає і не
тотожне зв’язує в єдине.
Та заважало швидкоплинне:
пророки, генії, вожді…

Людина – твар такого штибу,
ледь зловить в невід відьму-рибу,
вже гроші просить і садибу,
в той час, як справжня ціль путі
проста, як у садочку вишні –
водночас і земні, і вишні,
чий цвіт у травні – ми колишні,
а кісточки – ми в майбутті.

Я написав (шкода не витер)
не так вже і багато літер,
натомість викинув на вітер
без ліку слів і кожне з них —
мов лист пожовклий, що в негоду
летить під ноги пішоходу
і вірить що здобув свободу
від віт умовностей  земних.

А разом з ним на долі соті
цю мить продовжує в польоті
краса як виклик тліну плоті
на тлі осінньої сльоти.
Багатий злидаря вмовляє,
що дух святий і у нуля є,
і десь у вічності кружляє
душі метелик золотий…

15.02.23

***

Легенда

Де цілий рік природа плоди носила й квітла
жили заможні, вільні прекрасні Діти Світла.
Водночас різні й рівні – у праці й за столом.
І сонячним укриті, і зоряним крилом.

А по сусідству  прірва чаділа зла й глибока.
За князя там був  Морок, а за суддю — Морока.
І хто необережний в той чад робив хоч крок,
ніколи вже не бачив ні сонця, ні зірок.

Та попри варти й чати, малі мороченята,
що темряви самі ще не вміли спричиняти,
за грою якось раптом забігли за межу,
хоча і чули жахи про сторону чужу.

І тут на них натрапив пустун промінчик сонця,
що звичку мав стрибати у вічі незнайомцям.
А далі, як у серці для світла місце є,
мов скельце на люстерці той сонечком стає.

І ось біжать додому малі мороченята,
і сяють ясним світлом дитячі оченята
на весь тамтешній морок, на всю оту біду.
З того початку, браття, і я свій рід веду.

13.05.22

***

Літак

У звичайному місті, де все, як усюди,
на краю Ойкумени жили собі люди.
Назагал не святі, бо усі ми тут грішні,
зі своїми святами, новинами й грішми.

З ранку бігли у справах, жили свої долі,
а надвечір збиралися в теплому колі.
Готували вечерю у затишку-тишку
І під  книжку чи фільм засинали у ліжку.

Кожен день мав мету особливу і смак.
А вночі прилітав літак.

І сиділо там тіло в кабіні пілота.
Зовні – майже людиноподібна істота.
Нехвостата, безрога, ще й з іменем Саша.
А всередині – сморід пекельний і сажа.

Тіло кидало бомбу, вбивало й потому
трохи втомленим батьком верталось додому.
І не чуючи зойків людських і прокльонів,
діточок цілувало:  Матвєя та Льоню.

Саша в принципі знав, що він жах і біда.
Та хохлів не було  шкода.

Саша спав. А по той бік межі  Ойкумени
затихали потроху тривожні сирени.
І кому пощастило, практично в безпеці
повертались в оселі свої не фортеці.

А на ранок життя дарувало їм знову
пересічних турбот метушню кольорову.
І були вони, боже, безцінні, не сірі,
ті веселкові миті, прожиті у мирі.

І здавалося вже назавжди буде так.
Та вночі прилітав літак…

***

 Не знаю 

Неси мимо того свій сум і біду,
хто  смуток свій сам подолати не в змозі.
А біля щасливого стишуй ходу,
якщо поталанить  зустрітись в дорозі.

Про горе своє, навіть не натякай.
Розпитуй, немов би про вітер в задуху
що рухає щастям людським і яка
на вдачу зоря провідна  його руху.

Нехай тобі стане терпіння і слів,
як їх вистачає укотре і знову
бджолі, що питає бабок та джмелів
і бедриків стрічних про квітку медову.

Вживайся у щастя, як саджанець в ґрунт,
вбирай його, всотуй, і щастя поволі
зіллється  з тобою, мов потяг і пункт
призначення в миті  взаємної долі.

А далі тримай його що буде сил
допоки цвіте, плодоносить і в’яне.
А потім  ти сам собі ради даси,
бо що там за краєм – пробач, але я не…

***

Чарівний гарбуз 

Ти мовчки винесла мені із льоху гарбуза.
І гавкнув пес, і каркнув грак, і мекнула коза.
І по щоці моїй скупа скотилася сльоза.

Я ніс городину оту, як гіршу із відзнак,
та зацікавився в путі, бо  зголоднів однак,
який відмова взагалі жіноча має смак.

До того ж, завдяки, забув якому, мудрецю,
я знав, що мудрий, навіть як  отримав по лицю,
завжди з поразки має зиск і профіт по кінцю.

І я тоді, бо «за» були  і розум, і живіт,
з образи, тобто з гарбуза, зварив собі обід
по-холостяцькі , як Господь творив наш білий світ.

Я в горі кашу з маслом  їв і голос був мені,
щоб залишив домовику насіння на вікні.
На підвіконні тобто. Ну, а що, чому б і ні?

А ранок ніби діжку див у хату закотив,
і соловейку в унісон замуркали коти,
коли торканням ніжним сон мій перервала ти.

І я зметикував, чому пройшла гроза-буза.
Бо бачив, хто хитрющий і вдоволений луза
у тебе, мила, за плечем насіння з гарбуза…

***

 Балада про вільну райдугу 

Ми там жили, де майже всі пани та пані
куди б не йшли, робили кроки тільки вверх.
І про життя такі детальні мали дані,
мов їм відкрив пароль в адмін сам Цукерберг.

Цупкі господарі, кравці хазяйновиті —
собі кармазин ріжуть, а чужим рядно —
вони на вітер не кидали гроші й миті,
а у добро вкладали, себто у майно.

А ми удвох з тобою райдугу носили,
точніш, вона між нами сонячна жила
і струмувала током радісної сили,
в одне об’єднуючи душі та тіла.

У ліжку, в лісі,  у кав’ярні чи на пляжі
вона оточувала місце наших втіх.
І вколо нас хороми створювала княжі,
невидні зовні для байдужих та чужих.

І тут я мав би відпустити вірш як птицю
і в поцілунку розчинитися новім.
Але кохана, дай  іще я таємницю
усьому світу – бо  поет же  — розповім.

Хай люди знають, що коли, прогнавши хмару,
на небі райдуга-веселка виграє,
то це кохання, що, як знайде собі пару,
щасливим стане, точно, мов твоє й моє.

***

Балада про радіо

Хто в курсі, той знає – у дальній мандрівці
закоханим рай у приватній автівці.
Погода сприяє. Лунає FM.
Там звуки старанно виводять музики,
ті ллються, швидкі та повільні, як ріки.
А я дослухаюсь до змістів і тем.

Та як би я не налаштовував хвилі —
усюди  пісні про стосунки немилі,
де ніби було, але ні – не збулось.
Кохана моя, як же нам пощастило,
що ти, моє сонечко, теж полюбила
мене, а не іншого бозна-когось.

Я змінюю хвилю, що скиглить і плаче
на ту частоту, де кохана — це наче
коштовність, яку не віддай, не позич.
І хоч твоя врода мене до нестями
окремими також доводить місцями,
але ти для мене життя, а не річ.

Життя, де між нами у будь-яку пору
чи з ліжка, чи просто з присутності поруч,
з мовчання, зі слів випадкових і трас
щоразу  таке неземне виникає,
що всесвіт на наші  інь/ян замикає
і створює заново простір і час.

А ось і FM , що із нами у змові,
де крутять лише іншомовні  й фірмові.
Тепер ми безжурно долаємо путь.
І з кожної хмарки небесні патрульні,
хупаві, мов після відвідин цирульні,
парадними крильцями честь віддають.

***

За мить до…

Ти взагалі для душі чи для плоті?
Очі твої – не глухі ж бо кути.
Я рівновагу тримав, як на дроті,
та цирк поїхав і я у польоті!
Мила, а далі? А далі куди?

Тіла бажаєш – бери моє тіло!
Прагнеш душі – і душа в мене є.
Тільки дай напрям, чого б ти хотіла:
Щоби нестримним я був, як Аттіла
чи щоб ширяв, як брати Монгольф’є?

Сила тяжіння чим ближче, тим  дужче
І вже все суще – одне цілува…

О! Ні!.. Не тре!… Лю… так… ще…ще!  О!…  Лю!…Ще!….

І ось нарешті первісне, цілюще
те, про що зовсім безсилі слова.

***

 Борг

Ворог на ділі переможе тоді,
коли ти станеш на нього схожим.
Справа не в цілі, а у методах дій
і в ототожнені зла з ворожим.

Варт уявити, що з тобою уся
спільнота істин — ліві й праві…
І ти миттєво перетворюєшся
на антитезу власній уяві.

Навіть якщо ти гору взяв у борні
за жінку, збіжжя, маєток, грушу,
переконайся для початку, що ні
на йоту власну не здужав душу.

Твій супротивник – не довершене зло,
а тільки привід, котрого сутність —
виклик тому, що у тобі  вже було,
та не являло  свою присутність.

…Так мою звагу обернув нанівець
харциз, який цю промовив  штуку.
І я віддав  йому за те гаманець
ще  і подякував за науку.

А у шинку, де різний люд пив і їв,
тому що Бог все бачить і бачив,
той хлоп позичив мені гроші мої,
а потім випив ще й борг пробачив.

***

Вест-Індія

В мені над нуртом мар і підсвідомих мрій,
як у час пік в метро, турбот вирує рій.
І ще одна пікантна тема допіка:
Ти, квіточко моя, всередині яка?

Цікавлюся я цим, як Місяцем Пінк Флойд.
Не так, як Пірогов чи навіть Зігмунд Фройд.
Я розуміння скарб волію віднайти:
Чому щасливий я, коли щаслива ти?

Але тут є нюанс. Я наче у sweet dreams,
як розкошуєш ти зі мною, а не з кимсь.
А ще я на коні цілком і зокрема,
якщо ридаєш ти, коли мене нема.

Ну тобто ти в душі пробуджуєш таке,
що тягне водночас у свічку і в піке.
А далі уяви диполя полюси:
Отелло або Дант – кому себе даси?

А як вони в мені  за верх ведуть бої
Та у два боки гнуть під принципи свої?
А все тому, що є в твоїй природі щось,
від чого і в раю спастися не вдалось.

Тому голуб мене і ваб, і спокушай,
що все твоє – моє: і тіло, і душа.
Допоки я дивлюсь – голуб мене, голуб –
на тебе, наче на Вест-Індію  Колумб.

***

Блюз

Все тече, як речуть Геракліт і наука гідравліка.
Я стою під дощем і мов Дарвін міркую, що час
має щось у собі від гепарда і дещо від равлика,
тобто Бог сотворив його трохи пізніше ніж нас.

А спочатку ходячих зліпив і повзучих з летучими,
і  пливучих з квітучими браттями – теж бо живі.
І дав простір усім із рівнинами, прірвами й кручами.
І зрадівши, сказав про Творіння своє: «С’est —  la vie!»

Та як тільки-но простір вітальними сповнився рухами,
знизу стали надходити слушні питання від мас:
«Хто прудкіший за кого? – із іклами той чи хто з вухами?»
І тоді Бог створив у додаток до простору  час.

І хоча витлумачення й вичерпне часу означення
філософія досі від смертних простих береже,
та навіщо робити проблему із миті побачення,
якщо можна зустрітися і цілуватися вже!

Ти красуня — така не у кожного тут чоловіка є.
Але з ким ти насправді, коли ти спізняєшся скрізь?
Я стою під дощем, а годинник нервує і тікає.
І тікає життя,
і стікає життя
в безчасове минуле кудись.

***

 Пасторальне

Якби я знався з мудрецями,
я не блукав би манівцями,
а йшов до правди напрямки.
І вченим дякував би красно.
І з нуді знидів передчасно,
чужі ковтаючи думки.

Як відав я б до серця жінки
шляхи конкретні та стежинки,
і як там тиснути, й куди,
я, боже збав, з отим би хистом,
мов грек би, став мізогіністом,
а не співцем жіночих див.

Якби я не теоретичне,
а дійсне навіч стрів би вічне,
я точно визначив би час
як форму силосу чи дерті,
бо то не дух боїться смерті,
а тлінне і тваринне в нас.

Оце би був інсайт і буча!
Коли  я втямив би, що туча
моїх досягнень у акме,
то є  — о стид! – життя тварини.
А Бог  від мене, від людини,
жде  зовсім інше резюме.

На щастя вічне ходить мимо,
жінки дивують незборимо,
а мудрі, наче  в падолист
вінцями пишні золотими,
та, вибачаюсь за латину,
не знають, як їм  co-exist .

А я хоч бідами не бідний,
зате при дудці і свобідний,
живу, як сонце п’є росу.
Я коуч сам собі і завуч
І, наче той Григорій Саввич,
свої фантазії пасу.

***

 Шифр

Я в курсі, що сказати цьому світу
окрім «цьом-цьом» і «де тут  мої гроші».
Я досвід свій і вдачу, і освіту
здобув без блату і могоричу.
Любив жінок, у сумі —  майже тонну.
Осяг відмінність лампочки від груші.
І в діалозі фору дам Платону,
коли мовчу.

Я володію дискурсом штудерним
і оковирним з витівками словом,
та скільки б дир до думки я не тер ним,
та їм рідня —  як блискавка мечу.
І рими знаю я, і прозу вмію,
але себе — це вирок всім промовам —
лише тоді, здається,  розумію,
коли мовчу.

Мене питають: А ти чув, навіщо
живе під небом зоряним людина?
І що – ти чув? – буття існує вище…
І я киваю ствердно, так, мов, чув.
Бо маю в серці звіт, куди несе з віт
останнє листя перша хуртовина.
Бо зовсім поруч відчуваю Всесвіт,
коли мовчу.

Слова – не Бог, а вавилонські хащі,
Їх суть  — спокуса вічного боріння.
А Той, хто бачить нас, де ми найкращі —
Він є любов – тут код і тут ключі
до шифру тиші сповненої змісту,
що виникає в мить порозуміння.
І я мовчу в ту тиш, як правда, чисту.
І ти мовчи.

***

Я та Ігор

Коли до тих дійду я ігор, де зовсім інший кодекс правил,
я певно буду вже не Ігор, з яким я нині маю справи.
Нас поки разом крутить вихор подій земних під небесами,
але і тутки, я та Ігор —  це зовсім не одне й те ж саме.

Бо Ігор – то Пандори скриня, а Я – сакральна, чесна, гола
частина божого Творіння, що робить Янгола зі нгола.
Я воду обертаю в море, я дрібка зоряної солі.
А Ігореві, як на горе, то влади хочеться, то волі.

То він до жіночки пристане, а то потягнеться до чарки.
А вип’є – і зі мною, п’яне, розбірки починає й сварки.
Я не скажу що він поганий, та ні, були у мене й гірші.
А  Ігор майже бездоганний, коли йому даються вірші.

А я…  — його Я! — не чиєсь там, хоч ріжте, не складу у ціле:
Хто нянько й неня цим фієстам? Звідкіль це диво легкокриле?…
Я, Ігорю, скажу єдине — водночас втішне та трагічне:
Твій час минає, тане, плине, а ти із нього ліпиш вічне.

Коли ж у мить одну чудесну ми тіла скинемо облуду,
і зникнеш ти, а я воскресну і знову Я чиїмось буду —
тебе продовжить пам’ятати  істота з дальньої орбіти,
чий вигляд і чиє ім’я ти  не в змозі навіть уявити.

***

Несвятий  Микола

Світ шукає, америки, сенси і клади,
у нелюбому – вади, у скруті – розради.
Дехто з пультом Венецію робить з ТБ.
А Микола шукає себе.

У Миколи є фірма, дружина і діти
і авто, і будинок — усім би так жити.
Сват його в СБУ, в податковій кума,
а Миколі все щастя нема.

І футбол є, і сауна в дружньому колі.
Про коханку облиш, а то буде Миколі.
Він відвідав ЄС, навіть селфі привіз,
та не втішив Миколу безвіз.

І не в радість йому ні зв’язки, ні добробут,
бо усьому цьому дав би ради і робот.
Люди кажуть: «Він курку удачі скубе!»
А Микола  шукає себе.

А Микола в Миколі шукає людину —
унікальну, не схожу  на інших, єдину.
І сприймає як фейк той жахливий прикол,
що у Всесвіті безліч микол.

А хай навіть і так, ми однак неповторні,
із родзинками зроблені в горньому горні.
Та найбільша із таїн і крайня, як сі,
що залежать від кожного всі.

І якщо Леонардо малює картину,
Моцарт пише симфонію, Данте — терцину,
і за А виникає щось більше, ніж Б,
то Микола знаходить себе.

***

Міжгалактична казка

                                                          Р.Л.

Є  у космосі  сузір’я, а в сузір»ї — зірка.
В її променях-тенетах — Всесвіту родзинка —
та планета, де живеться солодко та гірко.
А на тій планеті — місто, а у місті – жінка.

А обабіч її долі, мов навколо вежі,
бідних лицарів кульбаби і заможних ружі.
Той ошатний, як павич, та ще і при кортежі.
А цей —  мов церковна миша, але м’язи дужі.

Жінка дивиться у вічі лицарів і бачить
у одних себе як здобич — тішити  гординю.
Цей закинув невід  в море і на всіх рибалчить.
А той мріє працьовиту взяти господиню.

Та не буде, хлопці, діла, марні ваші спроби.
Жінка ця – коштовна штучка, і у тому справа,
що не будь якої прагне  ця краса оздоби,
і не кожна тую вроду втримає оправа.

От як знайдуться у світі чоловічі очі,
що ту жінку віддзеркалять сонечком щасливим.
З тим вона і поєднає дні свої і ночі,
як весна, що цвіт дарує яблуням і сливам.

А в цей час мужчина вийшов з хати на подвір’я:
серце щире, плечі — криця, зріст по край одвірка.
А над ним, як на Купала — в хоровод сузір’я.
Та чомусь одна лиш  вабить чоловіка зірка.

***

Три крапки

І були ми щасливі, хоч голі і босі.
Наші душі сміялися над дзеркалами,
бо в обіймах щоразу мінялись тілами.
І перлинки живі на твоєму волоссі…
На моєму, твоєму…Та годі реклами.

Просто ми були дійсно направду щасливі,
ніби світ жив по той бік чарівної  шиби.
А у нас не траплялось фатальної хиби
і небесна габа не губилась у зливі,
і  ні Хама, ні Юди, ні Каїна  ніби…

Білий оболок визрів у хмару похмуру
І пролився біблійним дощем в наші душі.
Потім сварки в ковчегу й розбірки на суші…
І мовчання аж до обопільного муру,
наче і не було нас у райській тій кущі.

І тепер ми нещасні, закриті і взуті
поодинці гадаємо, як до банкрутства,
до суцільного каїнства, хамства та юдства,
мов казкову Жар-птицю скупавши в мазуті,
довели чергову ми історію людства.

Тож хай ляже і наша чернеткою в стосі.
Я закреслю всю лажу, стуляючи вії,
геть до того рядка, де початок події,
де були ми щасливі, хоч голі і босі.
Ну а далі – три крапки. Три крапки надії…

***

Інкарнаціонал

Я вмер. Тобто вирішив знову відбути
в мандрівку до першоджерел, і в путі,
зустрівши кота, здогадався – від Будди,
бо бейдж на хвості.

Він чемно довів мене до білокраю,
збудивши в душі ностальжі почуття.
І от я вже вкотре собі обираю
наступне життя.

А їх тут без ліку у кожній палаті:
митців, полководців, красунь та ментів.
Є звірі, рослини і купа приматів
із інших світів.

Ось геній, чий розум домислив до дурки,
бо йшов по обніжку й зайшов за межу…
І тут я, своєї не маючи думки,
скажу вам чужу:

Той геній в осяяння мить і прозріння,
збагнув, що людей, від низів до верхів,
від Сяну до Дону, від яну до іня
і риб, і птахів,

вужа і гадюку, ялину і тую
Господь від початку створив до кінця.
І як я чиїмось життям погидую —
ображу Творця.

Тому із поваги до Нього я мушу
прожити усі, і в яку зокрема
я зараз вкладу інкарнацію душу –
різниці нема.

Бо попри окремість і недовговічність
безглуздих і сповнених сенсу життів,
Із безлічі їх і складається вічність.
А я — й поготів.

***

Досліди

Вже можна не спати до самого досвіту
і думати – що це було і навіщо?
І що залишилось, крім присмаку й досвіду.
І як по цих сходах піднятись найвище.

Й заглянути в глиб той, де губиться зір і де
з акулами рибки живуть чарівниці.
Так світло минуле до серця  від зір іде,
минаючи міжгалактичні дрібниці.

Те світло вже мертве, та з пам’яті простору
фотонами спогадів душу торкає.
І створює свіжу історію про стару
реальність, яка кожен раз не така є.

І ти розумієш —  чекати на підсумок,
на форму кінцеву, застиглу до гарту
не варто, бо знову логічний твій хід думок
не вийшов за межі мистецтва дрім-арту.

А жінка, яка спричинила ці досліди
міняє Армані на Ґуччі з Версаче.
І топить твої у Мерло чи Бордо сліди.
І зовсім не – ти уяви собі —  плаче…

***

Балада про вибори

Життя, що здавалось мені мані-фестом
дійшло до глухого кута,
де сотня обставин повстала протестом,
і шанс був один проти ста.

Я їм скористався, але перемога
не винесла вирок меті.
Бо далі лежала крижова дорога
І вибір нової путі.

А потім у мене – о янгольська сила! —
така закохалась краса,
що це було ніби троянду накрила
з крижинками навпіл роса.

Та сонце зійшло і сльоза на підлогу
скотилася прудко з лиця.
І знов на ту саму крижову дорогу
я з іншого вийшов кінця.

Потому пустелі траплялися й парки,
паркани і прірви між ніг.
Всю долю мою наче вишили парки
хрестами крижових доріг.

Щомиті подій та сюжетів нашестя
крізь митницю йде голови.
Та поки попереду є перехрестя,
я буду живий.

***

Саркофаг

А от якби риби тієї пори би чомусь не дісталися суші.
Якою б тоді уявляли ми, грішники, зовнішність Господа Бога:
Він був б китом, що ковтає планктон та пускає в себе наші душі?
Чи багатовимірним усеглибинним створінням, на кшталт восьминога?

До речі, та пані-манюня в тюльпані, що тему заручин крутила
з маєтним кротом, на вечірці у ельфів казала, мов, нібито бачим
у темряві ми тільки різні пекельні жахіття і бісячі рила,
а кріт її раєм і досі вважає — сакральним, жаданим, кротячим.

А брат Аріадни, що жив безпорадний у скруті в меандрі на Криті,
він сестрину нитку трактує як зраду і щиро дивується люті
людей, що святкують по всій Ойкумені, в біді його щастям накриті.
Хоча був по суті собою лише Мінотавр, а не злом в абсолюті.

Я вряд чи півкроку зроблю, де нівроку проплив, як апостол, човном би.
І з йодом до рани душі прикладати шматочки я не буду вати.
Я, власне, до того веду, що коли ти пішла, то було, як Чорнобиль.
І все що лишилось мені – над коханням моїм саркофаг будувати.

***

Між поцілунками

Щоб за хмарами бачити зорі,
варто вірити в ті неозорі,
недосяжні для дотику дивні світи,
як у мене повірила ти.

Щоб за зорями бачити небо,
налаштуйся, що це не мине, бо
якщо пестощі – все, що у нас на меті,
то і зорі висять в пустоті.

Щоб за небом побачити вирій,
уяви, що він поруч, у вирі
наших спільних буденних щоденних подій,
а не десь у країні надій.

А щоб миті спинити й хвилини,
треба скибочку взяти цитрини
і додати до чаю  і слухати, як
про нас двох філософствую я.

***

Love is all you need 

І не те, щоб  я всі перепони долав,
я, скоріш, випадково потрапив до лав
того хору,
де мовчали вуста, але чули усі,
як звучало гучніш за мільйон голосів:
All you need is love.

У тім колі нарешті знаходив приют
в шкіри, тоги і джинси одягнений люд
і колишні
вороги свої келихи повні вина
підіймали без тостів, бо будь хто  тут знав:
All you need is love.

І з усіх моїх літ вічно юні жінки
запускали у пам’ять купальські  вінки,
а я думав:
Та, кого я шукаю по світу, чи та? —
бо у кожної в погляді-чаті  читав:
All you need is love.

Ми вікам і миттєвостям втратили лік.
А над нами на хмарі сидів чоловік
в окулярах.
Він не брався добро відрізняти від зла,
просто грав на гітарі, а пустка цвіла —
All you need is love.

Його довге волосся навколо чола
підіймалося, як два пташиних крила,
горнім вітром.
І Ведмедиця медом небесним з ковша
напувала всіх нас, і співала душа:
All you need is love.

***

Щасливий вогник 

Ще тільки свою починаючи долю
я вже розумів, що шукатиму  волю.
Спочатку я довго блукав навмання.
А згодом подумав, що воля  — знання.

Та скільки  не вчився я – все було мало.
А пташка співала,  а пташка співала…

Нужденні доводили: воля — це гроші.
Для буйних вона — барикада на площі.
Жінки, що не вільні, коли нічиї,
в мені здобували свободи свої.

І кожна мене, як могла, вартувала.
А пташка співала, а пташка співала…

У церкві  казали, що справжня дорога
до волі лежить через віру у Бога.
А потім ставали під прапор майна
за томоси й храми, на стіну стіна.

І кров напівчорна текла, напівала.
А пташка  співала, а пташка співала…

Приходили засухи, падали зливи,
та знову спалахував вогник щасливий.
І поки я бився за інші вогні,
він сам дарував своє світло мені.

Ламалися кремені, гнулись кресала.
А пташка співала, а пташка співала…

***

Вакхічне

Де пристрасті беруть початок не з поваги,
там з часом і любов доводить до біди.
На жаль ці терези не знають рівноваги,
по скільки тягарців на шальки не клади.

Одних людей в мені те саме злить і бісить,
що іншим взагалі байдуже до нудьги.
Ігнорити їх? Чи таки метати бісер?
Скажи, Атланте, як утримати ваги?

Потужний розум мій щось ірраціональне
в капкани ловить снів і в пастки почуттів.
А власне моє «я» – тремке і маргінальне —
як птах, що між зірок ширяє і котів.

Душі  бракує крил, а пазурам — наснаги
щоб у моє добро думки не лізли злі.
Хоча я все життя  шукаю рівноваги
між тим, що з неба йде і тим, що від землі.

О скільки мудрих від Еллади до Китаю
Прийшли нізвідкіля і загубились десь!
Та хто достоту зна, то Всесвіт я хитаю,
чи  піді мною він  хитається увесь.

***

Королівська балада 

Я чесно, як міг, відіграв свою роль.
Хай я по тій ролі був голий король,
а публіку грали в господарів доль
одягнуті блазні.
Вони мене звали відвертим нулем,
проте, навіть голий, я був королем.
Відсутність трусів – не найбільша з проблем,
як кажуть у лазні.

Мене не брехня роздягнула дотла,
а та, що мене у ніщо одягла.
Вона ні добра не бажала, ні зла,
не брала на кпини.
Її дефіле під захоплений рев
як вирок для інших було королев.
Тому я за неї і бився, як лев,
короною в стіни.

Коли ж її хтось завойовував, я
лише посміхався: Вона нічия!
Тіла переможців знесе течія!
Пануй, моя весно!
Я знав, що не вигребу, хоч і гребу,
та якось порушив закони й табу
і голий до неї пішов крізь юрбу.
І це було чесно.

І раптом під поглядом сотень очей
вона свою сукню зірвала з плечей
і сталося щось не зі світу речей,
палке та безкрає.
Ця казочка має щасливий кінець.
Король королеву повів під вінець.
А спритний той і креативний кравець
вже більше не крає.

***

Дзеркало

Я бачу себе у дзеркальному склі:
і скроні, і зморшки нові на чолі
й навколо очей.
Я бачу за ними свій смуток і щем
і сміх – не згадати над чим вже, і ще
багато речей.

Я бачу там ніжки тих ніжних жінок,
чиї поцілунки сплелись у вінок
а може в ланцюг.
І ту, про яку навіть згадка на мить
подібна свинцю, що з привітом летить
услід посланцю.

Я бачу запеклих колись ворогів.
Я винен їм стільки ж в рахунку боргів,
як Авелю брат.
І друзів, що досі у силі, але
вже не марширують парадом–але
до досвіду втрат.

І  сам я у сумі сьогоднішніх рис
в єдине складаюся ціле, як ліс
і поле з рослин
з кохань моїх, ґерців, стежинок і трас,
якими ходив я, тестуючи час
на мед і полин.

І вся ця сукупність без жодних зусиль,
мої трансформує надії і біль,
і спрагу грошей
в енергію вічного Всесвіту, де
ніщо не зникає, не гине, не йде,
а плине лише.

Я зовні змінився і внутрішньо – теж,
бо Всесвіт не має кордонів і меж
і кличе мене
туди, де живе стане іншим живим
й почнеться спочатку у люстрі новім
і знову мине.

***

Тільки дерева

Чи знає небесна зоря, що вона є
вночі джерелом таємничого світла?
І той, чия  пісня у травні лунає,
чи він розуміє, що вишня розквітла?

Чи відає ще  незакохане серце
про  диво в долонях наступної миті?
І мудрий, що дивиться збоку на все це,
чи бачить себе він в прийдешньому світі?

А я, уявляючи ще не присутнє,
готую готелі, перони й причали.
А потім  раптово приходить майбутнє,
якого прикмети не передбачали.

І я починаю з абетки, з початку,
з нових аксіом будувати уяву
про дійсність, яку викладаю у ятку
на ринку фантазій про нинішню яву.

У асортименті є різні —  пророчі,
химерні і хтиві, палкі та холодні.
Але коли я в твої падаю  очі,
Чого я шукаю там: дна чи безодні?

Я знову виходжу на Боже обійстя,
де  тіні за «істину» б’ються з луною.
І тільки  дерева, втрачаючи листя,
вже знають напевне, що буде весною.

***

антигероїчне

Я іду по дорозі то один, то в юрбі.
У душі моїй світло, а у тілі пітьма.
Що отримав від праці — залишаю собі.
А що маю від Бога — роздаю задарма.

Я, буває, блукаю поміж інших доріг.
І дивлюся на зорі, наче в очі жінок.
Всі вони такі різні, але погляд у всіх
одночасно звабливий і чужий, мов шинок.

Я іду по дорозі, та нікуди не йду,
бо тут сенсу немає — лише право на рух.
Все що я відвоюю, побудую, знайду
на наступному кроці  вітер вихопить з рук.

Я бажаю героям, хай їх милує час —
хоч у полум’ї сила, але правда в золі.
А ще, кажуть, є попіл, що згорів, та не згас.
Тільки хто його бачить – той вже не на землі.

***

Ми маємо право, бо горді і дужі.
Ми всі переможці і в справі, і в слові.
О, янголе божий, врятуй наші душі,
Врятуй наші душі. Навчи нас любові.

Ми візьмем своє і на морі й на суші,
Бо ми переможці, ми вміємо брати.
О, янголе, брате, врятуй наші душі,
Врятуй наші душі. Навчи нас прощати.

У нас і  жінки, і прикіди фірмові,
Та очі у нас, наче гроші, байдужі.
О, янголе божий, навчи нас любові,
Навчи нас любові. Врятуй наші душі.

Ми вже куштували текілу, і суші,
I волю вже бачили, п’яну і голу —
О, янголе божий, врятуй наші душі,
Врятуй наші душі, ми ходим по колу.

У наших бажань ікла гострі як шаблі —
Ми навіть у ліжку готові до бою.
А в небі Спаситель летить в дирижаблі.
Він  знову нікого не взяв із собою…

***

Вавилонське зілля

Забуваю рідну мову, як в турецькому полоні.
Сина вчу, як треба жити – він мене не розуміє.
Запалав вогонь у серці, та лише обпік долоні.
Покохала мене жінка, а сказати не уміє.

Всі кричать, та ні чужого, ні свого не чують крику,
Наче злий шинкар підсипав в мед нам вавилонське зілля.
По ріллі гуляють круки, ніби пустка тут від віку,
А навколо мертві села, як столи після весілля.

Де шукати нам розради — занепала наша сила.
Гендлювати вже навчились, та ціни нема надіям.
Ой, ви, думи кобзареві, не даремно ж вам боліло —
Нам і ворог те не зробить, що самі ми заподієм.

Оніміли, Україно, перемог козацьких труби.
Не ятрив би я цю рану, та як тут не навісніти.
Від богданової зваби до полинової згуби
Все чужим дарунком мариш, як дитина уві сні ти.

Є народ. Він — поза часом, невичерпний, наче море,
А всі сущі – тільки хвилі,  тож нас так і б’є о берег.
Ми його життям назвали, поселили в ньому горе
І блукаємо без ради в марнослів’ї і химерах.

А коли отлине хвиля, ми повернемося знову
В простір, де ніхто нікого вже не зрадить і не купить.
Поверни нам, Україно, нашу давню спільну мову,
Щоб могли порозумітись ми, зібравшися до купи.

Не шукайте дивокраю між примар чужого раю.
Гляньте, як земля вітає навесні пташину зграю.
Це тому що  поодинці всі ми, наче дощ без хмари
Повертаються крилаті до вишневого розмаю.

1987 р.

Письменник світового штибу. 1963 року мав значні шанси на здобуття Нобелівської премії з літератури. Лауреатству завадила передчасна смерть 56-річного митця.

Іван Багряний

Талановитих поетів, таких, що пишуть ніби медом по молоку, багато, а справжніх, що під своїми фантазіями готові підписатися живою кров’ю — одиниці. Іван Багряний саме з таких.

Легенда про особистість

Наша розповідь, власне, буде не про конкретну людину, а про легенду на ім’я Іван Багряний, яку створив Іван Павлович Лозов’яга. І не тільки своєю творчістю, але й біографією і, так би мовити, способом існування. Лозов’яга не лише вигадав поета Багряного, але й прожив його життя. Життя романтичного героя, який в умовах жорсткої, а іноді навіть пекельної реальності вирішив залишатися собою, продовжуючи ланцюг міфотворчих акцій та населяючи світ собі подібними, вже суто літературними персонажами, такими, як, наприклад, Григорій Многогрішний —  головна дійова особа роману Івана Багряного «Тигролови».

Григорій – нащадок одного з українських гетьманів періоду Руїни Дем’яна Многогрішного. А з іншого боку, він багато у чому автобіографічне віддзеркалення автора роману, який теж, як Дем’ян і Григорій, на власній шкірі відчув усі «радості» спілкування зі слідчими таємних канцелярій та мандрівок до Сибіру за рахунок імперської казни.

Маятник долі

Маятник мається, бо не може знайти собі рівноваги. Так точно Іван Багряний постійно змінював modus vivendi на майже протилежний.

Починав  трудовий шлях робітником радянського ідеологічного фронту, обіймав досить екзотичні посади — замполіта цукроварні  та окружного політінспектора в Охтирській міліції. Але політ душі, в якій вже прокидалася поезія, потребував інших небес. І маятник долі відхилився у протилежний бік. 1925 року Багряний виходить з комсомолу і вирушає в мандри Україною.

Я бачив світ — як Великодній ранок:
Велике сонце запалило небо
І радісно кричить в тім сонці одуд;
В свічадо вод вдивляються тополі…

1925-го Іван друкує свої дебютні вірші у кам’янець-подільській газеті «Червоний кордон», де працює ілюстратором. Тоді ж власним коштом видає в Охтирці збірку перших прозаїчних спроб «Чорні силуети: П’ять оповідань» .

1926 року починає навчання у Київському художньому інституті. Але образотворче мистецтво не довго витримувало конкуренцію з мистецтвом високого слова. Багряний стає учасником спілки селянських письменників з символічною назвою «Плуг». Втім, поезія «від сохи» — теж було не те, чого прагнула муза Багряного.

І маятник знову почав рух у протилежний бік. Молодий літератор змінює «Плуг»на «Марс». На відміну від попередніх товаришів Багряного, які декларували необхідність писати доступною простому народові «земною» мовою, марсіани, себто члени літературного об’єднання «Майстерня революційного слова», виступали за демократичний підхід і за право користуватися будь-якими художніми засобами.

Далекий Схід

При погляді з нашого часу, складається враження, що перші роки радянської влади та достатньо вільного розвитку мистецтва мали на меті виявити усіх яскравих та талановитих, а далі або їх знищити, або ж примусити працювати на режим.

Так сталося і з Іваном Багряним. Спочатку у радянській пресі з’явилися критичні статті, де літератора звинуватили у пропаганді куркульської ідеології. А потім вже й пробив час першого арешту. Це трапилося у Харкові 16 квітня 1932 року, коли він гостював у одного з мешканців горезвісного  будинку письменників «Слово», більшість мешканців якого було репресовано у часи Розстріляного Відродження.

Доба Розстріляного Відродження ще тільки починалася. Може тому і вирок був порівняно м’який. Багряному присудили трирічне примусове поселення на Далекому Сході. Там, у Приамур’ї з давніх-давен існувала територія під назвою Зелений Клин, або Зелена Україна. ЇЇ заселили українці декількох поколінь – від репресованих під час Коліївщини до будівників Східнокитайської залізниці. Там одного разу перетнулися життєві  шляхи поета-засланця Івана Багряного та його першої дружини Антоніни Зосімової.

Приблизно у тих краях, в умовах дивовижної природи Далекого Сходу відбуваються події  роману «Тигролови», який заслуговує на те, щоб по ньому зняти захоплююче пригодницьке кіно. Що й було зроблено режисером Ростиславом Синьком ще у 1994 році.

Тигролови — українська родина мисливців за дикими звірами. До них волею провидіння потрапляє втікач-політв’язень Григорій Многогрішний. І теж знаходить своє кохання.

Багряний на поселенні довго не витримав, сів на поїзд і самовільно подався у рідні краї. Але швидко був зловлений та запроторений вже у табір. Після звільнення повернувся в Україну і… невдовзі знову потрапив під арешт. Тепер на нього стуканув якийсь Даниленко. Це вже була доба розпалу політичних репресій.

Сад Гетсиманський

Здавалося б усе. Багряний повторить трагічні долі своїх репресованих побратимів по «Марсу». Але маятник долі буквально вирвав поета з рук НКВС.

По-перше, Іван сам уперся і не бажав підписувати зізнання. А по-друге, слідчим, дійсно було важко йому пред’явити щось на кшталт організації контрреволюційної змови. Бо у той час, коли інші представники репресованої інтелігенції нібито готували заколот, Іван сидів у таборі.

Враження від цього етапу своєї біографії Багряний у 1948-1950 роках виклав у романі «Сад Гетсиманський». За цією книгою Ростиславом Синьком у 1993 році також знято кіно, точніше  однойменний серіал. В обох фільмах Синька головний герой — одна людина. Воно по суті і дійсно так, бо Андрій (про нього трохи згодом) та Григорій дуже схожі і у Багряного — обидва молоді українські інженери-авіатори, яких автор писав з себе.

Саме за «Сад Гетсиманський»у купі з «Тигроловами» українського літератора і було пізніше номіновано на Нобелівку.

«Сад Гетсиманський» — у якійсь мірі є українською римою до епопеї Олександра Солженіцина «Архіпелаг Гулаг», з якою, у свою чергу, назвою та тематикою перегукується «Острів Сахалін» А.П.Чехова  —  уродженця українського на той час міста Таганріг. Але роман Багряного написано і видано на 20 років раніше за «Архіпелаг».

Людині з розвинутою емпатією читати його важко, бо дія практично весь час відбувається у катівнях НКВС. Головний герой – Андрій Чумак – молодий інженер-авіатор проходить  усі можливі кола земного  пекла, де у ролі чортів —  різноманітні садисти–слідчі, а за Юду – батюшка, котрий на початку роману у домі родині Чумаків читає євангельський епізод про Христа в Гетсиманському саду, зокрема і про поцілунок Іуди, а потім пише на них донос у каральні органи…

І при всьому цьому у романі є моменти сентименту, історія кохання, дотепний гумор і неочікувані повороти сюжетної лінії. А також зустрічі літературних персонажів з реальними людьми. Зокрема, Андрія з Миколою Хвильовим.

Андрій аж зупинився від блискавичного відруху пам’яті… 1932 рік… Тоді тут було Всеукраїнське управління ОГПУ; його отак теж вели на допит — в пальто наопашки, в розшнурованих ботинках на босоніж, взятий з самотньої келії і супроводжуваний двома аргатами….Йшов у супроводі посиленого конвою. Думав про методи оборони на наступній «ставці» і раптом… — побачив свого вчителя й натхненника! Ось на цім самім місці він стояв разом з другим. Низенький, сухорлявий, з великими очима, з широкими чорними бровами і смутний-смутний. .. Це був Микола Хвильовий. Бог, на якого Андрій молився з усіма своїми товаришами. Андрій колись мав щастя познайомитися з ним особисто. Цей маленький чоловік ще до знайомства був провідною зорею його молодості…

Тут Іван Багряний не тільки про Андрія, а й про себе теж сказав, між іншим.

У кожної людини своя межа, до якої вона здатна виносити тілесні муки під час катувань. Те, що тортури витримав Андрій Чумак викликає повагу. А те що їх витримав сам Іван Багряний є вагомий аргументом для захоплення перед силами його душі і розуму. 

Війна. Українське підпілля. Еміграція

Після другого ув’язнення, що завершилося лише 1940-го року, Багряний на деякий час повернувся додому в Охтирку. Невдовзі почалася війна і на охтирську землю прийшли гітлерівці. Іван спочатку придивився до нових «визволителів», зрозумів, що принципової різниці з попередніми тюремниками тут не вбачається і врешті-решт подався на Галичину, де став до лав українського визвольного руху. Дружина поета Антоніна Зосимова залишилася в Охтирці. З нею —  їхні спільні з Іваном діти – Борис та Наталка.

З наближенням радянських військ Багряний перебрався до Хорватії, квітень 1945–го провів у Загребі, потім переїхав до австрійського Інсбруку і нарешті зупинився в таборі для переміщених осіб в Новому Ульмі. 

Своя правда

1946 року Іван Багряний видав невеличку книжку «Чому я не хочу повертатися до СРСР?». Так він посварився з радянською владою, бо у брошурі було все, про що він потім розповів у згаданих вище романах.

1953 року у Німеччині вийшов роман Багряного «Огненне коло», де автор у художній формі доводив, що дивізія «Галичина» і взагалі співпраця з нацистами — це була трагічна помилка українців. Між іншими у творі є вражаюча сцена, де один з героїв, вояк дивізії Галичина, дуже хоче побачити очі ворога. І нарешті серед екіпажу підбитого ворожого танку зустрічає…свою кохану дівчину.

Зрозуміло, що після «Огненного кола» Багряний перестав вважатися своїм і серед націоналістів.

Взагалі, за світоглядом Багряний, схоже, був типовим представником української інтелігенції минулого ХІХ століття, тобто народовольцем по духу та патріотом України по суті. З такими «архаїчними» поглядами йому було важко  знайти собі однодумців. Важко, але можливо. З 1948 р. і практично до свої останніх днів Іван Багряний очолює Українську революційно-демократичну партію (УРДП), програмною метою діяльності якої було створення незалежної демократичної української держави.

Така ж сама лінія на принципове відстоювання власних погляді властива і стосункам Багряного з літературним оточенням. Тут ми дамо слово самому поету.

Хто найбільший поет в Україні?
…..
Якщо до геніальності — то найбільший Шевченко.
Якщо до зросту — то Маланюк.
Якщо до розбещеності — то Сосюра.
Якщо до ренегатства — то Рильский .
Якщо до академічного боягузтва — то Тичина.
Якщо до компартійності — то Бажан.
Якщо до геніальної хаотичності — то Осьмачка.
Якщо до расової чистоти — то Єндик.
Якщо до грецької міфології — то Зеров.
І так далі. І нарешті:
Якщо до невідомості — то Багряний.

Попереджаючи звинувачення в амікошонстві ми залишимо наведену цитату без коментарів.

Особисте життя. Спроба друга

Маятник долі не зупинявся. І переніс Івана від  жінки, яку він навіки втратив разом з Батьківщиною, на чужину до іншої, котра нарешті подарувала йому рівновагу. 1946 року відбулося знайомство Івана Багряного з Галиною Тригуб. За рік вони одружилися та народили у цьому шлюбі  двох дітей.

Моїй любій дружині Галині Багряній, уродженій Тригуб, — єдиній моїй опорі в цій страшній людській пустелі присвячую й навіки цю книгу дарую.

Таке автограф залишив Багряний на титульному листі роману «Людина біжить над прірвою», що був виданий вже після його  смерті. До речі, злі язики пліткували, що «Тигроловів» написала саме Галина, а не Іван. Але це скоріше  комплемент пані Багряній або просто один із міфів, якими досі оточена особа Івана Павловича.

Іван, Галина, Нестор та Роксолана Багряні

Варто підкреслити, що Галина Тригуб вийшла заміж не за Івана Лозов’ягу, а за Івана Багряного, чиє життя Лозов’яга придумав і так буремно прожив. Діти Івана та Галини — Нестор та Роксолана – також носять прізвище легенди. І дуже добре усвідомлюють, якого рівня особистістю був їхній батько.

А от син від шлюбу з Антоніною – Борис Зосімов батька не визнав навіть за нових часів, коли в Охтирці з’явився пам’ятник поету. І його теж можна зрозуміти.

Творча скарбниця

Іван Багряний писав романи, повісті, п’єси та оповідання. Створив більше десятка поем, одна з них  — «Ave Maria» (Харків, 1929) — була миттєво заборонена більшовиками і разом з романом у віршах «Скелька» спричинила перший арешт поета. Видав чотири поетичні збірки. Віршував для дітей. Перекладав світових класиків.

Після остаточного від’їзду з Охтирки поезія Багряного набралася галичанських соків, які разом із невтраченими  слобожанськими створили лексично насичений коктейль його післявоєнних віршів.

Охтирка. Пам’ятник Івану Багряному

А от щодо змісту, це все схоже на ті глави «Божественної комедії», де Данте зводить рахунки зі своїми політичними опонентами. Тут вірогідно далися взнаки активні та напружені труди Багряного на ниві публіцистики та партійної журналістики.

Натомість його ранні поетичні спроби, цікаві саме чистою прозорою поезією, побудованою на вічних темах і символах. Одним з віршів тієї початкової пори ми і завершимо нашу розповідь, яка попри всі зусилля зробити її максимально стислою, пропускаючи купу важливих подій, однаково перетворилася на лонгрід. Воно і не дивно. Адже у ній на однакових правах переплелися бурхлива дійсність і натхненна фантазія, герої книг і персонажі реальності, коливання маятника долі, миті окремого людського життя та всесвіт загальнолюдської пам’яті.

На стернях (1927 р. журнал «Глобус»)

Не котяться золоті хвилі ранком
І не дзвенять.
Мов вибита плащувата циганка,
Лежить стерня.

…Розлогий шум… голубий дзвін липня —
згадавсь на мить.
На ноги бліде павутиння липне,
Немов щемить.

И поколота на стерні нога боса
Щемить, як гріх.
А вітер падає на межі й голосить,
Свистить вгорі.

Все оддано, все взято, лише хмурість
В межі лежить.
Та зграї ріль сховали в собі мудрість,
Щоб знов ожить.

Годину день зміняє льотом скорим…
Ідуть літа.
На стернях цих наново буйна порость
Повироста.

Повернеться і ластів’ячий стрекіт,
І злото хвиль…
І закиває вам так радісно здалека
Німий ковиль.

Повториться учора пережите знову
Як сотні літ.
Лиш нам не повернутись (хіба крім в слові)
Одквітлий квіт.
Повториться… І буде славний липень
Десь будемо й ми…
На ноги бліде павутиння липне
Немов шумить.

Ніде ніхто.
Розлито сірі фарби
І німо так.
Лиш вітер відбирає грубо скарби,
Свистить в кулак.

P.S. Даний матеріал написаний у рамках презентації лауреатів арт-медіа проекту «Культурний острів», метою та змістом якого є популяризація яскравих творчих персоналій, тим чи іншим чином пов’язаних із Сумщиною.

Читайте ще про одного непересічного митця, уродженця Сумщини: Павло Грабовський — український поет і дідусь радіотелефоту 

Праця Павловського була першою спробою наукової фіксації та систематизації феномену нової літературної мови.

Зрозуміло, що сьогодні ми так вже не пишемо. І у цьому сенсі орфографічно-фонетичну систему Павловського можна порівняти з ефіром, який придумав Рене Декарт (1596 -1650). І тільки на початку ХХ століття Ейнштейн довів, що ефіру не існує. Але до цього часу фізики зробили безліч корисних відкриттів, користуючись гіпотезою про ефір. Тобто думаючи, що він є.

«Граматики малоросійського нарєчія» Олексія Павловського

До речі, саме про цей ефір залишилася згадка у нашій мові, коли ми кажемо, наприклад, «В етері новини». Насправді вони не в етері, але це вже не має значення.

Згадка про фізику не випадкова. XVIII — XIX століття — час початку науково-технічної революції у світі. А в Україні це доба революції у мовознавстві. Фізика і техніка також будуть. Але трохи згодом. У наступних поколіннях.

Читайте про це у нашій публікації: Павло Грабовський  — український поет і дідусь радіотелефоту. 

Щодо правопису Павловського, так він теж, як і ефір, став тією точкою опори, тією базовою гіпотезою, відштовхуючись від якої подальші дослідники, літератори та науковці  створювали сучасну українську письменність.

Але перш ніж перейти власне до самої праці Павловського, зробимо невеличкий вступ. Або відступ.

Преамбула

Ще за часів Київської Русі українська літературна мова розвивалася у двох напрямках. Суто письменна, побудована на основі церковнослов’янської, та народна – жива, розмовна. На початку XVІІІ  століття російський імператор Петро Перший заборонив письмову українську. І майже століття українці послуговувалися російським правописом.

Павловський сучасний йому стан речей змальовує так:

Малороссїяне не знаютъ особаго щота своимъ буквамъ; ибо всЂ онЂ суть либо Славенскїя церьковныя, либо Россїйскїя гражданскїя. Многіе изъ нихъ въ письмЂ по нынЂ употребляютъ буквы Кси, Пси, Ижицу.

До речі, у словнику Павловського 29 літер української абетки. (У сучасній – 33 літери. Додалися ґ, є, ї, й.  Замість ять — Ђ,(ђ) — з’явився м’який знак.)

Після виходу «Енеїди» Івана Котляревського з’ясувалося, що, попри занепад української літературної, народна мова не тільки нікуди не поділася, а навпаки, суттєво збагатилася. Наприкінці того ж XVІІІ століття їй вже були притаманні всі якості, необхідні для створення письмової літератури. Саме письмової, бо у формі усної народної творчості вона й розвивалася, до того ж бурхливо, протягом докотлярівських часів.

Так виникла необхідність домовитися про орфографічні правила письмової передачі фонем та вокабул древньої по суті, але нової для літератури української мови.

Детальніше про це у нашій публікації: Борис Грінченко. Життєпис у вигляді ліричних відступів

Словниковий запас

У 1907-1909 роках Борис Грінченко уклав та видав перший фундаментальний словник нової літературної української мови, що містить біля 68 000 слів. Мало це чи багато? Вважається, що словниковий запас випускника сучасної середньої школи – 75 000  слів. А доктора наук – 86 000. Однак у повсякденному житті люди зазвичай використовують не більше 3000  слів.

Словниковий запас Пушкіна становив 21 000 слів, Шевченка —  20 000 слів, Шекспіра – 15 000. І цього їм цілком вистачило, щоб створити численну низку геніальних текстів.

Одинадцятитомний тлумачний словник української мови, виданий у 1970–1980 роках, містить 134 058 слів.

Кобзар. Виконавець дум та історичних українських пісень

А почалося все з порівняно невеличкої (на 120 сторінок) книжки Олексія Павловського «Грамматика малороссійскаго нарѣчия». До неї додавався «Краткій малоросійській словарь», який складався з 1231 слова. Також він включав фразеологізми, прислів’я, приказки та ідеоматичні обороти, тексти народних пісень та хресні імена, властиві українській традиції.

Грамматика малороссійскаго нарѣчия

Книга була написана і передана у Російську Академію наук ще у 1804 році. Там її визнали цікавою з наукової точки зору, але проблемною з позиції претензії на черговий прецедент існування ще однієї літературної мови на теренах російської імперії. Після «Енеїди» українська мова взагалі постала як проблема — з одного боку вона безумовно існувала. А з іншого, навіщо імперії ще одна літературна мова?

Саме тому, мабуть, Павловський називав українську «малоросійським наречієм». Ну так, про всяк випадок. Щоб не лякати цензорів і рецензентів.

Російські вчені мужі перекладали «Граматику» з полиці на полицю і нарешті таки зважилися її видати … аж у 1818 році.

Концепцію правопису  Павловський формулює так:

Я намЂренъ всЂ слова Малороссїйскїя писать точно тЂми буквами, какими онЂ тамъ произносятся.

Потім описує частини мови і, зокрема, інформує:

Причастїй ни настоящаго, ни прошедшаго временъ у Малороссїянъ совсЂмъ нЂтъ; а замЂняютъ оныя мЂстоименїя, первое той, що, тотъ, который и глаголъ въ настоящемъ времени, а послЂднее тЂже мЂстоименїя и глаголъ въ прошедшемъ времени, на пр:
Пода́й, паны́чу! мыні̀ ту́ю сві́чку, що на столі̀ стоі́ть.
Ты́мушъ я нечу́въ теі̀ ка́зані, що въ це́ркві дякъ чыта́въ.

Ми і сьогодні так розмовляємо.

Краткій малоросійській словарь

Для розуміння складу словника, наведемо уривок з розділу, який присвячено літері б (вибір випадковий). Одночасно це дає можливість будь-кому уявити себе у тогочасному україномовному середовищі і з’ясувати, наскільки мова тих часів була  б зрозуміла людині ХХІ  століття.

Бага́тьтЂ, бага́чь — горящее уголье, огонь.

Багно́ — тина, грязь, топь.

Байда́къ — барка.

Байду́же — нужды мало, безъ заботъ.

Бала́бухи — галушки съ чеснокомъ.

Баля́сы — перилы; всякое вренье.

Ба́нька — мыльный пузырь; стекляный пузырекъ.

Барка́нъ — тынъ, заборъ деревянный.

Бары́ло, -лце — боченокъ, -ночокъ.

Бати́гъ — кнутъ, плЂть.

Башта́нъ — большой огородъ для огурцовъ, дынь и арбузовъ.

Берлі́нъ — карета.

Блаки́тный, ая, еЂ — голубый, ая, ое.

Блы́скавыця, блы́скавка — молнія.

Бовку́нъ — волъ одинъ въ возу. (40)

Бо́дня — кадка съ замкомъ, въ которой хранится лучшее движимое имЂніе.

Божеві́лный, ая, еЂ — рЂзвый, бЂшеный, нравный, полуумный

Бо́рошно — мука.

Борщъ — щи.

Бра́ма — ворота на подобіе тріумфальныхъ.

Бреху́нъ, бреху́ха — лжецъ, лгунья.

Брова́рня — пивоварня.

Бро́варъ — пивоваръ.

Бры́дкый, ая, еЂ — страмный, пакостный.

Брыль — шляпа.

Бры́шкаю, кавъ, кать — чванюся, величаюся.

Буды́нки — палаты, хоромы.

Бу́льбашка — водяной пузырь.

Бурдю́гъ — пастушья сумка.

Бу́цыки — хлЂбное кушанье на подобіе галушекъ съ сметаною, масломъ.

Бу́чно, — пышно, великолЂпно.

Між іншим, встановлено, що приблизно 50 % зібрання Павловського  — слова зі словника, який Іван Котляревський додав до «Енеїди». 10% — слова, які є в поемі, але відсутні у словнику Котляревського. Слів, що не зустрічаються у Котляревського, але присутні у словнику Павловського теж чимало —  40%.

Вельми пізнавальним є розділ словника Павловського під назвою:

Фразы, пословицы и поговорки Малороссїйскїя

На думку Павловського саме прислів’я, приказки та фразеологічні обороти є заповітною стежкою, що веде у глибини живої мови. Наведемо лише декілька прикладів.

Або́ співа́й, або гарцюй.

Вовка въ плугъ, а вінъ къ чорту въ лугъ.

Заго́іцьця по́ки весі́льлЂ ско́іцьця.

Колыбъ свыньні ро́ги, тобъ усі́хъ поколо́ла.

Якы́й панъ, такы́й іого̀ й крамъ.

Убра́всь якъ чортъ на у́треню.

Прылы́пъ якъ пья́ный до ты́ну.

Пряма мова Олексія Павловського

Окрім фактичного матеріалу, зібраного автором, у книжці також присутні його особисті думки.

ВсЂ Грамматики, сколько ихъ есть на свЂтЂ, суть не что иное, какъ повторенїя всеобщей, всЂмъ языкамъ принадлежащей, Грамматики.

У цьому місці Павловський дуже близкий до філософської концепції свого земляка Олександра Потебні — видатного українського філолога та філософа. Втім, думка про єдину прамову, що розпалася на багато говірок, це, по суті, ще один погляд на зруйновану Вавілонську вежу.

А ось і згадка про Енеїду, яка безумовно надихала автора «Граматики»:

…ВсЂ сїи сочиненїя, а особливо Енеида, сколь ни много заключаютъ въ себЂ истинныхъ изображенїй характера Малороссїйскаго народа, и сколь ни прїятны, а можетъ быть и полезны, для чтенїя; но, надобно быть весьма свЂдущимъ въ Малороссїйскомъ языкЂ, чтобъ совершенно ощущать ихъ цЂну: столь трудны Малороссїйскїе фразы!

Висловлюється Павловський і про українську поетику взагалі.

 …. стихи же Малороссїянина, нерЂдко наученнаго одною Природою изливать свои мысли въ риθмахь, отличаются отъ другихъ народовъ, можетъ быть, особенною легкостію, множествомъ и простотою вымысловъ.

Українські музичні вечори

Зрозуміло, що йдеться про народну пісенну поезію – історичні пісні, думи, народні ліричні пісні, які чув і якими захоплювався Олексій Павловський. Де? Коли? У яких обставинах це відбувалося ?

І тут ми нарешті від сухої філології переходимо до вічно зеленого дерева життя, тобто до особи самого автора.

Критично стислий життєпис. Факти

Олексій Павловський народився в селі Шутівка (нині Сосновіка) Глухівського району нинішньої Сумської області. Точна дата народження нез’ясована. Десь приблизно між 1770-м і 1773-м роком.

Навчався у Києво-Могилянській академії та Петербурзькій вчительській семінарії. Якийсь час жив у Ніжині, де працював викладачем у місцевому ліцеї.

Останні відомості про діяльність Олексія Павловського датуються 1826 роком. Час і місце відходу у кращій світ теж під питанням. Також не виявлено жодного зображення, з якого можно було б зробити висновок про його зовнішність.

Однак «Граматика» Павловського збереглася, існує в інтернеті і з нею будь-хто має можливість ознайомитися у всіх деталях та нюансах. Що ж, втішимося тим, що подібний стан речей для автора все ж більш приємний, ніж навпаки.

Припущення і ненаукові фантазії

Обравши непевну стезю ненаукових фантазій, ми натомість отримуємо право уявляти  все, що завгодно. Але для початку зазначимо, що Павловський у своїх текстах підкреслено дистанціювався від українців і дивиться на них (нас) ніби той Кук на аборигенів. Що дивно для людини, яка народилася на Слобожанщині, вчилася у Києві, а потім ще й викладала у Ніжині. Але є, як є.

Всякъ знаетъ, что Малороссїяне всЂмъ другимъ Славенамъ единоплеменны… СлЂдственно довольно будетъ для меня положить на бумагу одну слабую тЂнь исчезающаго нарЂчїя сего близкаго по сосЂдству со мною народа, сихъ любезныхъ моихъ соотчичей, сихъ отъ единыя со мною отрасли происходящихъ моихъ собратьевъ.

Тут ми бачимо спробу пояснити академічному керівництву необхідність фіксації та вивчення нібито «исчезающаго нарЂчїя».

Все сїе сдЂлалъ я какъ для удовольствїя любопытныхъ и вникательныхъ въ свойство языка и народа людей; такъ и для показанїя, желающимъ знать, Грамматическимъ, яко лучшмъ способомъ, той разности, которая Малороссїйскую рЂчь сдЂлала столько не похожею на всеобщїй нашъ языкъ.

Цілком можливо, що його росіянську від народження душу торкнули українські народні пісні.

ПЂсни ихъ всегда почти томны, но скрывающїеся въ нихъ, особливо для Стихотворцовъ интересные, замыслы, не принужденное выраженїе мыслей, и блистающая всегда какая-то нЂжность и невинность — безподобны!

Что можетъ быть разительнЂе, какъ слушать, когда Малороссїяне по вечерамъ прїятныхъ лЂтнихъ дней собравшись во. множествЂ, и сидя на пригоркЂ въ кружокъ, поютъ свои заунывныя пЂсни? — Тогда эхо, въ окружвости ихъ отдающееся, приноситъ съ полей и отъ лЂсовъ къ чувствительному сердцу самые трогательные тоны!

У вас не виникає враження, що людина, яка знаходить такі витонченні та виразні епітети перебуває під владою жіночих чар?

Побачення

Взагалі-то ми нічого не знаємо про особисте життя Олексія Павловського. Але цілком можемо припустити, що слухати пісні малоросів, котрі купками розсілися на пагорбах, Олексій Павлович ходив не один. І була у нього якась пара, і не виключено, що вони навіть там цілувалися під рясними зорями, вбираючи, навіть не вухами, а оголеними душами соковиті звуки томних українських пісень.

На тому ми їх і полишимо.

P.S. Даний матеріал написаний у рамках презентації лауреатів арт-медіа проекту «Культурний острів», метою та змістом якого є популяризація яскравих творчих персоналій, тим чи іншим чином пов’язаних із Сумщиною.

Ще про мовознавців-першопроходців XIX століття у публікації: Пантелеймон Куліш — опальний світоч української культури.

Перші роки

Народився 30 серпня 1864 року у слободі Пушкарній Охтирського повіту, заснованій козаками-пушкарями отамана Андрія Кондратьєва, сина фундатора міста Суми Герасима Кондратьєва. Ніні це село Грабовське Краснопільського району Сумської області.

Павло Грабовський

У родині було п’ятеро дітей. Батько, Арсеній Андрійович, служив пономарем у єдиному на селі храмі Святих Апостолів Петра і Павла. Коли нень занедужав на сухоту і пішов у засвіти Павлові було всього вісім років.

Логічно, що початкову освіту Павло отримав в Охтирській бурсі. А продовжив навчання у Харківській духовній семінарії.

Але далі передбачувана логіка дає збій. Замість молитов і читання духовної літератури Павло заглибився в літературу політичну. І навіть зблизився з членами революційного гуртка «Чорний переділ». Це була організація народовольців, які виступали за індивідуальний терор проти найвпливовіших представників царського режиму.

Саме вони, керовані Софією Перовською, у 1881 році стратили царя Олександра ІІ. Після цього по всій імперії почалися переслідування підозрілих і у 1882-му році Павла Грабовського було вперше заарештовано. На щастя, доказів якихось особливо тяжких провин перед режимом слідчі не знайшли – лише заборонені книжки та білети лотереї на користь політичних в’язнів. Тому обмежилися тільки тим, що Павло був відправлений додому під гласний нагляд поліції.

Після зняття нагляду юнак повернувся до Харкова, влаштувався коректором в декілька місцевих часописів, потім був узятий до війська і служив у Валках біля Харкова. Невдовзі за бунт проти пихатого офіцерського хамства Грабовського переводять у більш важкі умови до Туркестану. Та вже по дорозі, в Оренбурзі, заарештовують і відправляють у зворотному напрямку до в’язниці у Харкові. А на початку 1888-го року, після невдалого замаху народовольців на вже Олександра ІІІ і викликаної ним хвилі нових репресій, засуджують на п’ятирічне заслання до Сибіру.

На жаль, воно виявилося набагато довшим і в Україну Павло Грабовський більше не повернувся. Тілом. Але не душею.

Друга половина життя

У засланні Грабовський перебував до 1902 року – останнього у своєму житті. Жив у глухих місцях Іркутської губернії, змінюючи населені пункти. Із серпня 1889-го по березень 1892-го перебував в Іркутській губернській в’язниці, пройшов через два нових судових процеси, бо і у засланні не переривав зв’язок з революціонерами. Після чого термін заслання Грабовського збільшився.

1896-го переїхав до Якутська, а в 1899-му оселився у Тобольську. До того часу поет був вже дуже хворий, та ще й вимушений заробляти на хліб приватними уроками та державною службою. Але ці останні роки були щасливими для Павла Грабовського, бо насправді були сповнені творчості, спілкування (хоча здебільш письмового) з друзями та родинного тепла.

Грабовський революціонер

Важливо розуміти, що на початку XIX  століття український народ тільки починав  відчувати себе нацією. Тому що нація – це народ, який вже створив літературу, тобто письмову мову такого рівня розвитку пунктуації і граматики, що дозволяють однозначно трактувати державні  укази, закони та підзаконні акти, написані цією мовою писані. Процес становлення сучасної письмової української мови почався з «Енеїди» Котляревського і всі вони — українські літератори  ХІХ і початку ХХ століття  насправді стали цеглинками у фундаменті майбутньої української держави. Про яку самі вони ще не мріяли, бо тоді панувала епоха потужних імперій.

Павло Грабовський

Українські інтелігенти тих часів здебільше рахували себе не борцями за незалежність, а українофілами, що люблять свій народ, його культуру та традиції. Але бачили вони Україну скоріше «у сім’ї великій… вольній новій» — тобто в імперії, де діють справедливі закони.

Саме про це писав Павло Грабовський в одному зі своїх програмних віршів «Не раз ми ходили в дорогу»
Добробут народний та воля —
То наша найперша засада.

Для Грабовського з його уродженою емпатією (пам’ятаєте? — «рученьки терпнуть, злипаються віченьки» —  це ж ніби сама та швачка  розповідає) і загостреним відчуттям справедливості головною метою було визволення людей з рабства злиднів. І у цьому він не ділив народи російської імперії, захоплювався Чернишевським і собі за ідеал поклав героя його роману «Що робити» Рахметова.

Витоки поетичної творчості

Системно писати вірші Павло Грабовський розпочав під час першого ув’язнення. З роками, поруч з оригінальною творчістю, з’явилися переклади російських і світових класиків на українську, а також публіцистика. Власне все, що написав великий український поет Грабовський, створено у ситуації, коли він був відірваний від живої народної мови. Але ґрунтовна самоосвіта в юні роки, туга за батьківщиною та епістолярний контакт з видатними діячами українства, зокрема Іваном Франком та Борисом Грінченком стали тим животворним джерелом, що дозволило Грабовському створити низку блискучих витворів поетичного мистецтва.

І хоча у тренді української поезії того часу здебільш головували вірші-плачі та патріотичні поезії, але поруч з ними з під пера Грабовського виходили справжні шедеври інтимної і філософської лірики.

Квітка, що ногою
Стоптана в пилу;
Гук, що вмер луною,
Пронизавши млу;

Огник серед поля,
Що блиснув і згас,—
Се — та  світла доля,
Що втекла від нас.

Ці вишукано мудрі рядки і досі не виглядають архаїчними, зокрема й завдяки величезному поетичному досвіду, який  отримав Грабовський під час роботи над перекладами іноземних класиків.

До речі, ставився він до перекладацької справи своєрідно, це скоріше були навіть не переклади, а вільні перекази з чималим додатком власного бачення. Складно сказати, чи збагатило переклади Грабовського світову класичну літературу. Але безумовно позитивно вплинули на самостійну творчість поета.

Важливо зазначити, що окрім класики, Павло Грабовський з дитинства знав величезну кількість народних українських  пісень, які йому співала мати і казок, які розповідала онукам бабуся. А далі, як він сам згадує:

«В сільській школі я любив читати казки та житія святих, а в Охтирській бурсі – про римських та давньогрецьких мудреців»

Але поет неможливий без музи. У житті Грабовського їх було дві. Ні. Три. Як у Франка.

Надія

Наша розповідь має на меті по можливості розкрити риси духовної особистості  Павла Грабовського. Тому згадаємо тільки тих жінок, зустрічі з якими вплинули саме на його надземну поетичну екзистенцію і змінили його як особистість.

Надія Сигида

Першою тут безумовно виступає молода полум’яна харизматична революціонерка Надія Сигида. ЇЇ ім’я навіки залишиться в історії кривавої російської імперії у зв’язку з Карійською трагедією. Тоді четверо ув’язнених жінок на знак протесту проти катувань та жорстокого поводження адміністрації в’язниці свідомо прийняли смертельну дозу морфію. Однією з них була 27-річна Надія — уродженка Таганрогу, гречанка за походженням. Три інші – українки: Марія Калюжна з Лебедина нинішньої Сумської області, Марія Ковалевська з Донеччини  та уродженка Київщини Надія Смирницька.

З Надією Сигидою Грабовський пройшов чотиримісячний шлях арештантським етапом від сумнозвісної московської Бутирки до Сибіру. Після чого вони фізично розлучилися назавжди. Але враження, яке Надія справила на поета і як особистість, і як жінка залишилось з ним і ще довго крилатим відлунням супроводжувало Павла Арсеновича у подальшому творчому і духовному житті. Надії присвячено першу збірку поета, яка вийшла друком у Львові в 1894-му році. По смерті в домовину Грабовського було покладено пасмо її волосся, яке Павло зберігав усе життя. Так виконала волю чоловіка єдина офіційна дружина літератора Анастасія. Про неї трохи згодом.

Ольга

Ольга Зернова на деякий час стала для Грабовського тим, чим була Лаура для Петрарки. Заміжня жінка, дружина  Павлового товариша по революційній боротьбі Гаврилова, вона запалила у серці поета палку пристрасть, яка, зрозуміло, могла бути реалізована лише через поетичні сублімації. Їй присвячено розділ «Сумні співи» зі збірки «З півночі», що також вийшла у Львові у 1896-му році. Там жодного слова про кохання. Але…

Анастасія

Анастасія Миколаївна Лук’янова стала останньою жінкою, з якою доля зв’язала Павла Грабовського. Вона народила поетові сина, названого Борисом на честь Бориса Грінченка – ще одного великого українця, близького товариша Грабовського. Саме Гринченку було адресовано останнього листа від смертельно хворого Грабовського, котрий вже розумів, що йде.

А почалося все з фіктивного браку в 1900-му році. За рахунок нього Грабовський врятував дівчину-революціонерку від в’язниці, яку їй замінили на поселення. Щоб приблизно уявити собі напрямок діяльності Анастасії на революційній ниві, наведемо фрагмент спогадів Бориса Павловича Грабовського:

«…Мати рано познайомила мене зі зброєю: в 5-6 років я вже стріляв з «Бульдога» и «Сміт-Вессона», а в 10 років – із 6-мм гвинтівки «Вінчестер»… У нас часто були обшуки, але однак саме через нас йшла зброя із Бельгії, із Іжевська від фабриканта Василя Петрова…»

Іншими словами, Анастасія Лук’янова була членом угрупування, орієнтованого на прямий революційний терор. На відміну від неї, Павло Арсенович у царині революційної  діяльності займався лише розповсюдженням листівок і підписами під листами протесту. Втім, і цього було достатньо, щоб провести половину життя за ґратами та  у засланні.

Павло Грабовський з дружиною Анастасією та сином Борисом

Принагідно зауважимо, що навіть наш невеличкий перелік жіночих імен того часу від Софії Перовської, що по батьку походила, між іншим, з козацького роду Разумовських  до Анастасії Лук’янової вражає. Які тоді були жінки – безстрашні, затяті, ідейні…

Спочатку Павло та Анастасія розмістилися у різних кімнатах будинку, який винаймали. Але у поліції, що постійно заглядала у вікна, на які заборонено було вішати фіранки, виникли відповідні питання. Після чого Павло та Анастасія від гріха подалі почали жити як справжнє подружжя. Бог дав їм сина та два роки щастя до останнього дня Павла Грабовського.

Борис Грабовський винахідник радіотелефоту

Не дивно, що у таких непересічних батьків і дитина народилася талановита та незвичайна. Про життя Бориса Грабовського можна було б зняти захоплюючий пригодницький фільм. Борис Павлович починав як скромний самоучка-лаборант кафедри фізики, а у підсумку запатентував декілька оригінальних винаходів планетарного рівня, серед яких особливе місце займає радіотелефот — перша у світі електронна система телебачення.

Цікаво, що після міжнародного визнання винаходу всі документи і обладнання у Бориса Грабовського були конфісковані НКВС. А самому винахіднику було рекомендовано забути про свій винахід назавжди.

І лише у 1963 році до Бориса Грабовського прийшло всесоюзне і всесвітнє визнання. А з ним і слава. В той час працював він викладачем фізики в тому ж Киргизькому державному педінституті, де колись починав.

Там, у Киргизії, зараз мешкають онуки й правнуки українського поета Павла Грабовського, які вже носять прізвище на російський лад  — Ґрабовскіє – з наголосом на передостанній склад. Але добру пам’ять про славетного пращура бережуть і про Україну не забувають.

Пам’ятник нерукотворний

Павло Грабовський високо цінував і навіть перекладав Пушкіна. Але його власний нерукотворний пам’ятник для українського погляду виглядає не менш величним.

Я не співець чудовної природи
З холодною байдужістю її;
З ума не йдуть знедолені  народи,—
Їм я віддав усі чуття  мої.

Серед ясних, золочених просторів
Я бачу люд без житнього  шматка…
Блакить…  пташки… з-під соловйових  хорів,
Мов ніж, вража скрізь стогін мужика.

Нехай кругом розумний лад та  втіха,—
Не здужа їх мій мозок осягти,
Бо скільки кривд, бо скільки всюди лиха,
Як хижий звір, братів гризуть брати.

Нехай людці, що до  вітхнення  вдатні,
Співають нам на всякі  голоси
Про райські сни й куточки благодатні,—
Де плачуть, там  немає вже краси!

Нехай вони, кохаючись «на  лоні»,
Мук забуття вишукують дарма,
Їх не  заспать: у серця відгомоні
Озветься світ з турботами  всіма!

Такий він був – Павло Грабовський. Так він жив, любив, мріяв, боровся і безумовно переміг. Бо історії вже давно байдуже, як звали його суддів, конвоїрів та наглядачів. А творчість і духовна особистість поета-борця Павла Грабовського залишаються і навіки залишаться визначним явищем і невід’ємною складовою культурного та  інтелектуального ландшафту України. А а з нею і всього світу.

P.S. Даний матеріал написаний у рамках презентації лауреатів арт-медіа проекту «Культурний острів», метою та змістом якого є популяризація яскравих творчих персоналій, тим чи іншим чином пов’язаних із Сумщиною.

Ще про видатних українців-вихідців з Сумщини  у нарисі: Пантелеймон Куліш- опальний світоч української культури

Еволюція мов

Взагалі, практично всі європейські мови розвивалися приблизно за одним сценарієм. Спочатку у країну приходили католики з латиною. Потім місцеві аристократи теж починали опановувати латинську, але вже не тільки заради молитов, а й для того, щоб читати світську літературу. Потім поміж грамотних і творчих з’являвся хтось креативний і починав робити спроби писати мовою, якою розмовляв народ. Зрозуміло, що там була купа діалектів і щастило тому з них, який використовував найбільш талановитий з тодішніх перших місцевих письменників. А потім на цих теренах з’являвся геніальний поет – і виникала мова.

Геній і мова

Сучасна італійська мова з’явилася завдяки Данте Аліг’єрі. Англійська — завдяки Шекспіру. Навіть польська літературна мова стала світовим явищем тільки після Адама Мицкевича, хоча твори польською писалися вже кілька віків до нього. Аналогічна ситуація склалася і з літературною російською – вона стала такою тільки після Пушкіна.

Чи був Тарас Шевченко таким же літературним генієм, як Пушкін і Мицкевич? Швидше, Тарас Григорович був унікальним соціальним феноменом. Людиною, яку обрав час. Але про це трохи згодом.

Сусіди і мова

На формування національних мов впливали мови раніше окультурених сусідів. На ту ж польську суттєво вплинули більш розвинуті на той момент чеська і німецька. А на розвиток сучасної російської – як це не дивно —  італійська. Справа у тому, що кумиром предтечи Пушкіна – Константіна Батюшкова був геніальний італієць Торквато Тассо. Батюшков намагався писати вірші такою ж дзвінкою мовою, як у Тассо, а потім цю музику підхопив геніальний Пушкін.

Чума як фактор прогресу

При капіталізмі доступ до освіти вже мали не тільки аристократи і, таким чином, у письменників з’явилися читачі, які, власне, і стали головними носіями і розповсюджувачами літературної мови. А зміну історичної формації з феодалізму на капіталізм у значній мірі передумовили саме середньовічні пандемії.

Про це детальніше читайте у матеріалі:  Про позитивні наслідки пандемії

Імперія – тюрма народів і колиска мов

Дуже впливовим чинником є виникнення імперій на місці феодальних мінідержав. На початку XІX століття більшість східноєвропейських народів опинилася у складі однієї з потужних імперій того часу: Османської, Прусської (яка хоч фактично була королевством, але вже бачила себе Германською імперією), Австрійської або Російської. Саме тут, у цій тисняві, коли у межах однієї держави вимушені були співіснувати, як у комунальній квартирі, різні за звичаями та культурою етноси і народи, почався процес національного самоусвідомлення. І виникла нагальна потреба у відокремленні себе від інших.

Українська мова не стала виключенням. Але вона має свою характерні особливості.

Два джерела української літературної мови

Для початку скажемо, що термін «Західна Україна», замість, здавалося би природнього, «Захід України», не є випадковим. Історично дійсно існує дві українські спільноти. Обидві вони є спадкоємицями Київської Русі, але з 1654 по 1939 роки існували окремо —  самостійно або у складі різних імперій.

Велика Україна

У Великій Україні розвиток української самосвідомості спричинила політика Катерини ІІ. Після ліквідації Запорізької Січі і взагалі української автономії, козацька старшина отримала дворянські звання і стала жити тим же укладом, що і російські баріни – з маєтками і кріпаками. Але одночасно саме поміж цих заможних панів народилася і легенда про втрачену волю. Кріпакам-холопам просто ніколи було про це думати – вони виживали як могли. Потрібна була тільки людина, яка складе про це пісню.

І тут пройшов Тарас. А з ним і перші українські письменники. Вони мали чимало читачів серед українського панства і навіть розгорнули боротьбу за українську початкову освіту. Цікаво що, до 1863 року більшість книжок українською мовою видавалася у Москві і Петербурзі. І взагалі українофільство було у тренді. А потім почалося Січневе повстання поляків під гаслами реставрування Речі Посполитої, де українці, поляки і литовці жили однією державою. Зрозуміло, що імперська російська влада злякалася бунту і почала забороняти культурний розвиток українців, трактуючи це як прояв сепаратизму.

Львів – культурна столиця

Приблизно у цей же час активізувалися західні українці, які вимушені були тоді жити у одній Австро-Угорській імперії разом з поляками і німцями. Політика цієї імперії полягала у римському принципі «поділяй і керуй». Зокрема, у Львові XІX століття чисельність польського і українського населення була рівною. До того ж ті та інші називали це місто культурною столицею польськості і українства відповідно. Цим вдало користалися австрійці. Як тільки одна з національних спільнот набирала сили, імперська влада починала стимулювати культурний розвиток іншої.

Українці з цього точно виграли. У 1848 році у Львівському університеті було засновано першу кафедру української мови і літератури, яку очолив Яків Головацький.

У 1864 році у Львові відкрився перший український професійний театр — Театр Української Бесіди (до 1914 — Театр Руської Бесіди).

У 1868 році у Львові виникло донині відоме Товариство «Просвіта»

У 1873 році, також у Львові, але за ідеєю Куліша та Драгоманова, тобто українців з Наддніпрянщини, було утворено Наукове товариство імені Шевченка – фактично перша академія українознавства. Саме їм належить заслуга створення образу Тараса Шевченка – батька української нації.

Фінансували товариство також меценати з центру та сходу України: Василь Симиренко – інженер і промисловець та красуня-графиня Єлизавета Милорадович-Скоропадська.

Єдина мова – єдина країна

Зрозуміло, що ці процеси не могли не надихати українців Наддніпрянщини. У 1882 році в Єлисаветграді (нині м. Кропивницький) відкрився Театр корифеїв — перший професійний український театр на Великій Україні.

У 1907—1909 роках у Києві у 4 томах вийшов Словник української мови Грінченка —  українсько-російський словник з елементами тлумачного словника.

Епілог

У 1893 році у Львові у друкарні Наукового товариства ім. Шевченка було видано першу збірку поетичних творів геніальної Лесі Українки «На крилах пісень». Книжка вийшла під фактичною редакцією ще одного українського генія — Івана Франка.

Власне, так і виникла сучасна літературна українська мова. Далі були роки її розвитку у Радянському Союзі, Польщі – до 1939 року і в діаспорі. Але то вже трохи інша історія.

Джерело: медиа портал АТС creativpodiya.com

Какая-то свекровь насмерть ненавидит свою невестку. Общность языка не смягчает силу ненависти.

Солнце одинаково светит на всех людей. Человека, пожелавшего возненавидеть солнце потому, что оно светит и на его врага мы, пожалуй, все сочтем ненормальным.

Не могу понять, чем обусловлено неприятие русского языка человеком, который на дух не переносит РФ, считая ее агрессором?

Во-первых, Предположение, что население, использующее в общение русский язык, будет более лояльно к РФ, мне не кажется правильным. Монтекки с Капулетти и свекровь с невесткой – тому пример.

Во-вторых, любой язык – латинский, немецкий, якутский и т.д. – культурное наследие человечества. Сколько ученые бьются сейчас над восстановлением какого-нибудь забытого языка, гольдского, например, или ветки племени майя?

В-третьих, Гомер, Данте, Шекспир, Диккенс, Достоевский, Фолкнер… — общепризнанные гении человечества. И языкам, на которых они писали, следует отдать должное уважение.

Ранее мы писали:  Як давньоруська мова стала українською?

В-четвертых, украинский язык в наше время расширяется, развивается и русский язык ему не помеха. Тут мне кажется, украинский язык надо не столько развивать, сколько вспоминать. Буквально вчера прочитал «Харитю» Михайла Коцюбинського: «В імлистій далині, осяяні срібним промінням місячним, стояли широкі лани … половіли жита й вилискувались… синіли волошки та сокирки, білів зіркатий ромен… жну, мати слабі лежать, з голоду згинемо…» Как по мне, то это волшебство и совершенство, ничего не надо развивать.

В-пятых, любой язык – это настолько фундаментальное образование, что по команде сверху его быстро не внедришь. И вытеснить не получится по команде, разве что ликвидировать всех носителей. Нельзя приказать женщине выносить и родить за месяц. Изменения в языках идут десятилетиями и столетиями. Всему свое время и объективные условия.

В-шестых, у нас – украинцев есть много языков – украинский, венгерский, гагаузский, татарский, русский и т.д. У граждан РФ тоже много языков – марийский, бурятский, татарский, удмурдский, русский и т.д.

Почему думают, что русский язык в большей степени принадлежит РФ, чем Украине? Только потому, что он в РФ государственный, а у нас нет?

Наши предки развивали не только украинский язык, но и русский. Григорий Сковорода и Николай Гоголь тому пример.

Кто его знает, на каком языке и на какой территории будут говорить через сто лет. Как по мне, то не стоит отказываться от своего наследия.

Ещё по теме: Симеон Полоцкий и славянский міръ