Александр Приходченко (О. Довженко) Балада про рідну матір.
Стара мати занедужала. І хоч дітей у неї чимало, та не поспішають вони до неньки з ліками. Бо хоч і рідні всі, та якісь дуже усамітнені. Як в тій казці про трьох синів, де перші два були розумні та роботящі, а третій… Хоча її найменший син теж свій, не позичений, але – якийсь уже надто спритний та до чужого охочий.
Дивиться-придивляється старенька, як живуть її діти, та й зітхне крадькома: не дуже мирять між собою, бо оті треті – нівроку живуть, всього у них вдосталь. І хліба на столі, і до хліба. А старші – пнуться-пнуться, працюють тяжко від зорі до зорі, та все ніяк зі злиднів не виб’ються. А кому вже зовсім непереливки – ті покидають рідну землю та йдуть у світи шукати собі кращої долі.
Старенька вийде на край поля і вдивляється на захід сонця, чи не повертаються діти додому? Довго-довго так дивиться-чекає, та й зітхне: ніхто не вертає, жоден… Мабуть, скрізь по світу доля краща за нашу. Потім дошкандибає до іншого краю, бачить – багацько людей до нас іде. Вони теж чиїсь діти та онуки. Чиїсь, та не рідні. Теж шукають кращої долі, та у них і віра своя, і мова не наша. То ж чи захочуть вони, оселившись тут, шанобливо вклонитися цій древній землі, дідівським могилам та козацьким курганам?..
Та найбільш печалить стару, що її діти виявились нездатними до самостійного життя. А як же його хотілося! Як його виборювали далекі пращури! Та й голів багато зложили під ляськими списами та яничарськими ятаганами. Правда, давно те було, і не пам’ятається уже. Але ж не повинно б стертися інше, зовсім близьке – як уже наші нескорені діди гинули в безкрайніх снігах наскрізь промерзлої півночі…
Все забулось! Згадує старенька у своїх дітей і думає гірко: невже лише дужа постава має відрізняти справжніх чоловіків? Чи, може, чорний козацький вус? Врешті, чи ж гостра шабля на боці? Ні, зітхає ненька, не це. А спроможність до життя на власний розсуд та відповідальність за свої вчинки. За всі. Всі до єдиного.
А цього якраз і бракує її синам – і вже посивілим, і геть молодим. І не має спокою від тривожних дум старенька мати. Не спить, зітхає ночами. І саму себе картає тяжко: чому вони такі – її діти? де схибила? чого не додала їм на порозі їхнього нового життя? і яке майбутнє на них чекає?
А діти не поспішають до недужої матері. Бо хоч і рідні, та всі такі усамітнені…
Перейти к голосованию
Читать другие миниатюры, участвующие в конкурсе «Колибри»
(1 голос, оценка: 5,00 из 5)
Загрузка...
Це печально…
Получилось… все понятно изложено. Послевкусие такое… грустное…
Получилось… все понятно изложено. Послевкусие такое… грустное…
«Та найбільш печалить стару, що її діти виявились нездатними до самостійного життя.» — вот она расшифровка метафоры.. Это текст о нашей Родине конечно. Очень хорошо… Так хорошо, что хочется спорить и возражать….
Согласен, что можно поспорить, а вот что «діти виявились нездатними до самостійного життя»… Так что ж тут возразишь? Так оно и есть, к сожалению.
А почему наши дети стали такими? Вот в чем вопрос.Трудно быть преданными стране, где отсутствуют идеалы, где правят бал люди без чести и совести. Вот и выросло потерянное поколение. Может, надо в первую очередь спросить с нас, как мы могли допустить этот многолетний беспредел, в котором формировалось сознание наших детей. И где мы сейчас, какие наши действия, чтобы наши внуки не повторили судьбу наших детей? Чего нам не хватает, смелости или памяти о могилах предков! И чем мы, по большому счету лучше наших детей? Тем, что покорно принимаем то, что с нами сейчас творят?
Что значит: лучше-хуже? Относительно чего? И вообще мне кажется тут под словом «дети» имеются ввиду люди всех поколений…