Поезія без слів, або Музика тиші Юрія Базавлука

Навесні в Путивльському краєзнавчому музеї відбулася виставка живопису «Пори року» київського художника Юрія Базавлука.

Юрій Базавлук художник Киев, ПутивльНародився Юрій у Харкові, а дитинство і юність провів у Путивлі, тому вважає його своєю другою батьківщиною. І зараз він частенько навідується до рідного міста: кличуть до себе мальовничі путивльські пейзажі й спогади дитинства. Чергові відвідини і стали нагодою для зустрічі з художником.

– Юрію Комінтерновичу, звідки у вас тяга до зображувального мистецтва?

— Враження, отримані в дитинстві, залишаються у пам’яті на все життя. Я прожив у Путивлі з 3-х до 19 років, і найцікавіші спогади і враження – саме звідси. Тут відбулося моє становлення як особистості, тут залишилося моє перше кохання. Творчий шлях у зображувальному мистецтві також бере початок у Путивлі. Основи малюнку й живопису я отримав у батька – художника Костянтина Юрійовича Базавлука.

– Старше покоління путивлян пам’ятає Костянтина Юрійовича не тільки як талановитого художника, але й як людину з активною громадянською позицією. Це саме К.Ю. Базавлук вперше в Путивлі 1 грудня 1991 року встановив державний прапор України – синьо-жовтий двоколор, витримавши облогу прихильників того устрою, який неминуче здавав свої позиції. Чи не вважаєте ви, що не тільки фах, а й погляди батька відобразилися на вашій подальшій долі?

— Безумовно. Частенько буваючи у майстерні батька, я із захопленням дивився на ті казково-чарівні метаморфози, які відбувалися на моїх очах: двомірна площина холста після декількох ударів пензлем раптово оживала і перетворювалася в живописно-світовий об’ємний простір. Не дивно, що моїм найулюбленішим заняттям було малювання. А коли до батька приходили друзі-однодумці, і точилися довгі політичні розмови, в дитячій пам’яті мимовільно закарбовувалося все те, про що говорили, хоч я тоді й мало що з того розумів. Батько дуже багато важив у моєму житті. Але моїм вихованням більше займалася мати: вона приділяла мені багато уваги, часу, піклування і любові.

– Розкажіть, як відбувалося подальше ваше становлення як художника.

— У шкільні роки я почав відвідувати гурток зображувального мистецтва у Будинку піонерів. Керував гуртком Анатолій Савич Ткаченко. Там же зустрівся зі студентом 2-го курсу графічного факультету Ленінградського педінституту Анатолієм Дашкеєвим, новаторство якого тоді ще тільки розвивалося. І Ткаченко, і Дашкеєв дали нам, дітям, найголовніше: прагнення до творчого самовираження.

Коли навчався у плодоовочевому технікумі (зараз коледж СНАУ – ред.), мої художні здібності помітила викладач російської літератури Тверітінова Лідія Федорівна. Вона з ентузіазмом взялася за мій розвиток. Завдяки їй я отримав знання як з світової літератури, так і з історії мистецтв. Вона залучала нас до гри в студентських драматичних спектаклях. Зображувальні образи часто виникають під впливом не тільки зорових вражень – спостережень у природі тощо, – але й під впливом художніх творів: як поетичних чи драматичних, так і музичних. Тому важко переоцінити ту колосальну роботу, яку вела Лідія Федорівна, намагаючись зробити нас всебічно розвиненими людьми. Дружба з улюбленою вчителькою продовжувалася більше 40 років, до її смерті. Зерно, кинуте в юні роки, дало свої сходи згодом. Я отримав направлення на роботу до Києва.

А там почалися пошуки продовження освіти в образотворчому мистецтві. Шляхи привели мене до художньої студії Жовтневого палацу, де під керівництвом народного художника України, професора живопису Академії зображувального мистецтва і архітектури Василя Івановича Забашти, досвідчені викладачі передавали свої знання талановитій молоді.

– Зрозуміло: найближче отчення – батьки, вчителі, мальовнича природа Путивльщини – все це вплинуло на ваш життєвий вибір. Було щось ще, що зіграло важливу роль у вашому житті?

— Вважаю, що книга, прочитана в молоді роки, здатна програмувати подальше життя. Роман Сомерсета Моема «Місяць і мідяки» залишив незабутнє враження. В романі С.Моем прослідковує долю відомого французького художника Поля Гогена. Він був успішним біржевим брокером, але кинув зовні благополучне і сите життя середнього буржуа та виїхав на край світу в Океанію, на острів Таїті, для того, щоб зайнятися живописом.

Два роки тому я теж кинув успішний бізнес в Києві. Був власником і керівником цього бізнесу 25 років, але вирішив залишити його і зайнятися живописом у нашому невеликому провінційному містечку на півночі України. Зараз у мене напружене творче життя, в якому заняття живописом поєднуються з активною виставковою діяльністю. За останні 3 роки брав участь у п’яти Всеукраїнських виставках, організованих Національною Спілкою художників України, а також у моєму доробку дві персональні виставки.

– Назвіть, будь ласка, свої останні здобутки.

— В Сумах з 20 травня по 6 червня експонувалася виставка «Мальовнича Україна». На ній представлена моя картина «Сосни». З 9 червня по 3 липня у Києві відбувалася Всеукраїнська Трієнале. На цю виставку картини відбираються на конкурсній основі. Туди потрапила моя картина «Селянське подвір’я».

– А які ваші плани на майбутнє?

— Планую подальшу участь у Всеукраїнських виставках-конкурсах до Дня Незалежності, Дня художника і різдвяній виставці, організованих Національною Спілкою художників України.

 картина Юрия Базавлука «Огоньки. Чистый четверг». – Декілька слів про персональну виставку, що проходила в Путивлі.

— На цю виставку було відібрано 60 робіт за останні 3 роки, виконаних в техніці масляного живопису.

– Відвідувачі виставки «Пори року» відмічали особливості стилю, композиції, колористичного рішення ваших картин, оригінальну творчу манеру. Дуже влучно висловив своє враження від ваших картин директор історико-культурного заповідника Сергій Тупик: «От этих полотен идет какое-то тепло души, тепло родного края, рода и всего украинского народа».

Цікаво було б довідатись про історію створення картини «Огоньки. Чистый четверг». Зізнаюсь, коли вперше побачила цю картину, була вражена: так сколихнула вона мої власні дитячі спогади. Як вам це вдалося? Як вдалося передати атмосферу втаємниченості, загадковості, яка наповнювала наші дитячі душі, коли ми дивилися, як віруючі вервечкою, один за одним, поспішаючи йдуть зі своєю дорогоцінною ношею — «вогниками». Ні, ви, звичайно, не дасте відповіді на це питання! Це ще одна таємниця — таємниця майстра, закрита для «непосвячених», як була закрита для нас в ті далекі роки священа сила страсної свічки. Нині ми ходимо вільно до храму, стаємо до молитви, несемо ті самі «вогники» додому, але це таїнство вже наповнене для нас зовсім іншим змістом.

Спостерігати за тим, як «несут огоньки» було чи не найулюбленішим заняттям в дитинстві, ми намагалися не пропустити це сакральне дійство, що відбувається за кілька днів до Великодня. Цим спогляданням ми, «піонери і комсомольці», ніби-то долучалися до забороненого в ті часи Богослужіння. І хоч церковна брама була відчинена для всіх, але заходити за неї нам було – зась. Але ж заборонене так притягає!

— Та хіба ж я не казав, що і моє дитинство пройшло в Путивлі! Перший етюд з церковною огорожею Спасо-Преображенського собору з’явився, коли мені було 15 років, тобто 42 роки тому, на початку 70-х . В ті часи ідеологія комуністичного режиму забороняла мОлоді вільне виявлення своїх релігійних поглядів, забороняло брати участь у релігійних обрядах, хоча на папері декларувалася свобода совісті. Нам, пацанятам, теж, пам’ятаю, хотілося побачити хоч одним оком Богослужіння в єдиному працюючому тоді в Путивлі храмі, але на вході в храм стояв загін войовничих атеїстів з числа комсомольців на чолі з І і ІІ секретарями райкому. А того, хто все ж примудрявся і заходив до церкви, наступного ж дня викликали «на килим», могли виключити з комсомолу і навіть відрахувати з навчального закладу.

– Якщо вже ми заговорили про ідеологію, саме час згадати, що ви не були осторонь відомих подій на Майдані. Якою була ваша участь у Революції гідності?

— З початку Майдану і до його завершення я був волонтером у інформаційно-комунікаційному бюро. Я є автором емблеми і печатки «Пошта Майдану», входив у групу «Художники», писав плакати, брав участь у створенні наочної агітації. В Українському домі тоді розміщалася комендатура і штаб ГО «Свободи». У прес-центрі була розміщена виставка «мистецької сотні», а також виставка «На барикадах» (автор проекту – сотник «Мистецької сотні» Катерина Ткачук).

На виставках були і мої картини. Дві з них щезли після штурму «Беркутом» Українського дому 18 січня 2014 р. Тоді було розграбовано чимало цінностей. Але найгіршим було те, що без сліду пропадали не тільки культурні чи мистецькі цінності – пропадали люди.

Моя майстерня знаходилася неподалік Майдану Незалежності, тому майданівці часто ховалися в ній від спецслужб. Майданівців викрадали за межами Михайлівської площі та Майдану Незалежності, на виході з метро. Працювали спеціальні групи, які в мікроавтобусах з допомогою спецапаратури вираховували активістів-майданівців за номерами мобільних телефонів, розмови прослуховувалися. Викрадені люди пропадали без вісті, або знаходилися замерзлими на околицях Києва. Знаходилися і живими, але роздягненими, зі слідами катувань, дезорієнтовані у просторі й часі. Це є жахливі злочини проти людяності. Кращі з кращих йшли під кулі, захищаючи честь і гідність нашого народу.

– Чи знайшли ці знакові для нашого суспільства події відображення у вашій творчості?

— Звісно, ці події не могли не знайти відображення у моєму творчому доробку. З’явилися такі картини, як «Мітинг на Михайлівській площі 30 листопада 2013 р.», «Київ, вставай!», «Михайлівська площа», «Штурм Українського дому» та інші.

– На вашій виставці, яка нещодавно проходила у Путивлі, були картини, присвячені тим подіям.

— Так, на ній були представлені картини «Ніч напередодні штурму», «Мітинг на Михайлівській площі 30 листопада 2013 року», «Київ, вставай!».

– Над чим ви працюєте зараз?

— Зараз я працюю над відновленням тих картин, які були вкрадені чи знищені в Українському домі. Взагалі, політика – дуже брудна справа. Переконаний, що історію звершують не політики, а талановиті особистості, митці, у геніальних творах яких навічно закарбувалися риси тієї чи іншої епохи. Особливо це стосується живопису, який називають поезією без слів, або музикою тиші. Навряд чи хтось у нас згадає імена правителів Голандії 17-го сторіччя чи Франції епохи імпресіонізма, але, безумовно, згадають Рембрандта або Клода Моне, Дега і Ренуара. Колись забудуть і прізвища нинішніх можновладців, але наші талановиті українські митці назавжди залишаться в пам’яті народній.

«Життя коротке – мистецтво вічне», – казали у стародавньому світі. Я вважаю, що найважливіший процес всього життя людини як особистості – це самореалізація. Вона може не співпадати з сприятливими умовами всередині суспільства, сім’ї та інших соціальних інститутів та життєвих обставин, тому дуже важливо не звернути з вибраного шляху, не зважаючи ні на які труднощі: політичні, сімейні, матеріальні чи якісь інші.

Важко не погодитися з вами. Дякую, що знайшли час для інтерв’ю і бажаю наснаги і подальших творчих успіхів.

Висловлюємо надію в зацікавленості музейних і культурних закладів і організацій в продовженні експозиції виставки картин Ю.Базавлука на Сумщині: це дасть можливість мешканцям нашого краю ознайомитися з творчістю митця і буде слугувати подальшим внеском у розвиток сучасного національного зображувального мистецтва.

Фото: Олена Долгая

Источник: медиа портал АТС creativpodiya.com

 

1 балл2 балла3 балла4 балла5 баллов (3 голос, оценка: 5,00 из 5)
Загрузка...

Читайте ещё по теме:


Добавить комментарий

Ваш e-mail не будет опубликован.


7 + 3 =