Дідусеві нагороди
На святкові дні братики Толя та Сергійко, разом з татом та мамою, приїхали в гості до дідуся Саші та бабусі Каті. Давненько вони не були у них, бо ж Толя ходить до школи, а Сергійко — до старшої групи дитячого садку. Радіють дідусь та бабуся — дуже скучили за онученятами.
…Сьогодні народне свято — День Перемоги. Толя встав раніше, потім і Сергійка розбудив, щоб, бува, той не проспав. І тільки сонечко заглянуло у віконечко, і пробігло по їхніх личиках промінцями — хлопчаки уже на ніжках.
Зайшла до світлиці бабуся Катя, поставила на стіл кухлик свіжого пінистого молока, яке щойно надоїла. Налила в чашку Сергійкові.
— Пий, онучку, тепленьке молочко. Здоровим будеш і красивим. Від молока з — під корови людська сила потроюється.
Налила в іншу чашечку, протягла Толі.
— Смакуй і ти, онучку, щоб в школі гарні оцінки отримував. Молочко пам’ять укріпляє…
Сергійко і Толя п’ють та п’ють…Молоко на їх губенятах аж піниться, а в роті — солодко — солодко.
До будинку заходить дідусь Саша і відразу запитує:
— Ну, що, солдати, до параду готові?
Сергійко вже надів свою моряцьку форму, на голівці — безкозирка, у відповідь:
— Так точно!
А в Толі в руках іграшковий пістолет, і він теж рапортує:
— Так точно!
— Зачекайте тепер на мене, я теж одягнуся.
Коли дідусь Саша, переодягнувшись, зайшов до кімнати, в обох онуків від здивування аж дух перехопило. Військова офіцерська форма надала дідусеві стрункості, мов помолодшав він. А на грудях — ого! скільки воєнних відзнак: і ордена, і медалі…
— Дідую, ви — герой!
— На війні, онучки, всі солдати — герої, вони ж землю рідну захистили, щоб всім людям мирно жилося…
Толя першим несміливо торкнувся до відзнаки і поцікався:
— Ця за що?
— За оборону Києва.
— А ця?
— За Сталінград.
— А ця? — торкнувся до золотистої нагороди й Сергійко.
— За взяття Варшави.
— А ця? — запитує знову.
— За взяття Берліна. Це орден «Перемоги». За велику перемогу!
— Так ви, справді, герой, дідуню! — підсумовує Толя. — Нам наша вчителька на уроці про героїв розповідала…
…Люди йдуть і йдуть до Братської могили, яка возвеличується в центрі селища. Кладуть до неї квіти. Кладуть по букетику Толя і Сергійко. Поклали і подивилися на дідуся та бабусю. А в них — сльози на очах.
— Не плачте, — заспокоює їх Толя і вже так по-дорослому: — Виросту, я вас буду захищати, щоб ніколи ви більше не плакали…
І Сергійко додає:
— Я теж захищатиму…
Легенький вітерець шурхотів у старих, уже зелених кленах, які росли поруч могили, ніби оберігали душі похованих бійців…
…Минули роки. Толя й Сергійко виросли і стали військовими офіцерами…
Автор:
Іван Житник.
м.Буринь.
(оценок ещё нет)
Загрузка...
комментарии