Дідусеві нагороди

На святкові дні братики Толя та Сергійко, разом з татом та мамою, приїхали в гості до дідуся Саші та бабусі Каті. Давненько вони не були у них, бо ж Толя ходить до школи, а Сергійко — до старшої групи дитячого садку. Радіють дідусь та бабуся — дуже скучили за онученятами.

…Сьогодні  народне свято — День Перемоги. Толя встав раніше, потім і Сергійка розбудив, щоб, бува, той не проспав. І тільки сонечко заглянуло у віконечко, і пробігло по їхніх личиках промінцями —  хлопчаки уже на ніжках.

Зайшла до  світлиці бабуся Катя, поставила на стіл  кухлик свіжого пінистого молока, яке щойно надоїла. Налила в чашку Сергійкові.

— Пий, онучку, тепленьке молочко. Здоровим будеш і красивим. Від молока з — під корови людська сила потроюється.

Налила в іншу чашечку, протягла Толі.

— Смакуй і ти, онучку, щоб в школі гарні оцінки отримував. Молочко пам’ять укріпляє…

Сергійко і Толя п’ють та п’ють…Молоко на їх губенятах аж піниться, а в роті — солодко — солодко.

До будинку заходить дідусь Саша і відразу  запитує:

— Ну, що, солдати, до параду готові?

Сергійко вже надів свою моряцьку форму, на голівці — безкозирка, у відповідь:

— Так точно!

А в Толі в руках іграшковий пістолет, і він теж рапортує:

— Так точно!

— Зачекайте тепер на мене, я теж одягнуся.

Коли дідусь Саша, переодягнувшись, зайшов до кімнати, в обох онуків від здивування аж дух перехопило. Військова офіцерська форма надала дідусеві стрункості, мов помолодшав він. А на грудях — ого! скільки воєнних відзнак: і ордена, і медалі…

— Дідую, ви — герой!

—  На війні, онучки, всі солдати — герої, вони ж землю рідну захистили, щоб  всім людям мирно жилося…

Толя першим несміливо торкнувся до відзнаки і поцікався:

— Ця за що?

— За оборону Києва.

— А ця?

— За Сталінград.

— А ця? — торкнувся до золотистої нагороди й Сергійко.

— За взяття Варшави.

— А ця? — запитує знову.

— За взяття Берліна. Це орден «Перемоги». За велику перемогу!

— Так  ви, справді,  герой, дідуню! — підсумовує Толя. — Нам наша вчителька на уроці про героїв розповідала…

…Люди йдуть і йдуть до Братської могили, яка  возвеличується в центрі селища. Кладуть до неї квіти. Кладуть по букетику Толя і Сергійко. Поклали і  подивилися на дідуся та бабусю. А в них — сльози на очах.

— Не плачте, — заспокоює їх Толя і вже так по-дорослому: — Виросту, я вас буду захищати, щоб ніколи ви більше не плакали…

І Сергійко додає:

— Я теж захищатиму…

Легенький вітерець шурхотів у старих, уже зелених кленах, які росли поруч могили, ніби оберігали душі похованих бійців…

…Минули роки. Толя й Сергійко виросли і стали  військовими офіцерами…

 

Автор:

Іван Житник.

м.Буринь.

 

 

 

 

 

 

---

---