Оксана Коваленко: Свобода викликає залежність
Творчою особистістю народжуються чи нею стають? – питання, яке не дає спокою не тільки філософам і психологам. Усі ми час від часу замислюємося над цим. Особливо, коли намагаємося зрозуміти себе, коли в той чи інший спосіб долучаємося до мистецтва – як глядачі, слухачі, читачі, або навіть як автори.
До розмови про творчу реалізацію ми запросили Оксану Коваленко — психолога і філолога за освітою, засновника бардівського клубу в Мукачево (Закарпатська область), людиною з безліччю захоплень: спів, гра на гітарі, складання музичного супроводу до пісень, письменство, малювання…
— Оксано, те, що ти творча людина – безумовно. Коли ти усвідомила свої творчі здібності и як ти це сприйняла?
— Якось мені завжди подобалися прояви мистецтва — літератури, музики, образотворчого мистецтва… Це те, що наповнює наше буденне життя чимось вишукано змістовним, додає смаку і тоді стає цікаво. Я, напевно, до цього звикла з дитинства. Мене так виховував батько — він дуже любив життя у всіх його проявах! Міг насолоджуватись книжкою, піснею, картиною чи якоюсь гілочкою на дереві, бо — он, як вона гарно листочком на сонці переливається! Ну і… Ось якось так все від нього і почалося….
А чи я творча? Я не знаю. Мені здається, що кожна жінка творча. Будь де. І коли вона варить борщ, і коли вдягається, і коли прибирає оселю, і коли творить свій макіяж!
Єдине, що хочу сказати… Що нещодавно усвідомила, що тільки в творчості людина є абсолютно вільною. І це викликає залежність.
Ми не вільні ні у дитинстві, ні у дорослому віці. Постійно існують рамки. Творчість нас окриляє повною свободою! А це велике щастя. Я вже тепер не можу без цього жити. Ось і все.
— У кожної будівлі є фундамент. Яке своє творче покликання ти вважаєш головним?
— Не можу визначитись. Чесно. Бо ні те, ні інше не випадкове у моєму житті.
Ніколи не зможу не торкатися гітари, хоча я і не вмію на ній грати, але я обожнюю звук струни! 15 хвилин у день може бути достатньо, аби набратися сили йти далі.
Пишу багато, бо вже втяглася в таку історію, що завжди, якщо декілька днів не пишу, то хтось починає питати: «А що сталося? Чому немає нічого нового?» Для мене важливо, що хтось чекає, бо каже, що це його надихає, дає енергію. І це вже якось відповідально — приручила ж!)) Але саме ось такі люди мене привчили до швидкого викладання думки! І я стала писати більш, і більше і ось, випадково, потрапила у фінал літературного конкурсу!)) Цього би не було ніколи, бо я дуже лінива, а тут прийшлося мобілізуватися.
А коли малюю — це, взагалі, для мене велике диво! Бо мені завжди здавалося, що то неможливо! Художники для мене — інопланетяни! Ось Ірина Проценко, що живе і творить у Сумах, — абсолютно геніальна! Як вона це робить — бог її знає… Я стала брати уроки в ютубі і вчитися. І потроху ніби щось виходить і це мене страшно дивує!!!
Я дивлюся на це без такого захоплення, як на картини справжніх художників, але воно мене не відштовхує. Виявляється, я теж можу щось таке «накалякати», що хоча би не відштовхує!! Я радію і малюю далі. А поки малюю — придумую новий сюжет нового роману. В перервах варю борщі і прибираю квартиру, іноді складаю нові пісні на вірші хороших сучасних поетів… І ходжу на роботу! Це, мені здається, справжнє життя! А інакше навіщо було народжуватись!)
— Як в тебе народжується музика до поетичних текстів, і з твоєї точки зору: з любого тексту можна зробити пісню?
Музика не народжується у мене. Музику несе у собі кожен текст. Я ось так його читаю! А потім просто промовляю вголос, а ви кажете, що це пісня. Але це, напевно, не пісня. Це така музична чи співана поезія. Мені здається, що хорошу прозу теж можна співати. Все можна співати!)) Тут головне, аби його захотілося співати — від нього спочатку має заспівати душа. А коли душа співає, то все навколо співає, не тільки вірші чи проза.
— До речі про гітару. Як і чому прийшла ідея створити бардівський клуб «Аквамарин» в Мукачево?
— Ідеї такої не було взагалі… То все випадково! Я жила абсолютно таким собі звичайним життям, двічі примудрилася вийти заміж, потім народила собі трьох дітей, раділа, що маю родину і все було цілком добре, поки мені не перевалило за сорок років. І щось в голові таке раптом клацнуло: стоп!
А життя вже майже пройшло! Я так і не навчилася грати на гітарі! А я завжди хотіла. І я собі сіла вдома у куточку і почала по 5 хвилин на день «бемцяти», чим доводила до сказу близьких. Через рік вже сім акордів давали можливість щось співати.
Захотіла провести вечір творчості В. Висоцького — перечитала 11 томів видання, де описані історії написання його пісень, що мені здалися цікавішими навіть за пісні. Написала сценарій, жодної людини з гітарою знайомої у мене не було, я все робила сама, але мені ніхто не давав приміщення — мене не знали! Максим Адаменко домовився із рестораном і я замовила афіші. Аж три! І прийшли люди! І з’явилися гітаристи! І привели інших! І виник клуб.
Потрібно було якось назвати об’єднання людей, що приходять час від часу з гітарами поспівати та поспілкуватися не про політику чи про ціни, а про щось відсторонене від буденності. Я нічого не могла придумати. Ніяк! Хотілося щось дзвінке і таке — надійне! От і назвала камінням — аквамарин. Гарно звучить, як на мене.
— Коли з’явилася література у твоєму житті. Чи трансформується її роль?
Література народилася разом зі мною — батько читав напам’ять поеми. «Полтаву» Пушкіна я слухала по дорозі зранку у садочок, а назад «Катерину» Шевченка — і дуже-дуже гірко плакала, у саночках, бо ж так мені було жаль тієї Катерини… «Кохайтеся, чорнобриві…» — батько читав чудово!
Ми говорили про Толстого і Чехова, про те, що донька Толстого була закохана у Чехова… «Колокольчики мои, цветики степные! … » — дотепер пам’ятаю! Батько хотів мене бачити юристом, а виростив філолога.
А чи трансформується? Так. Я відчуваю якусь незручність від того, що ніяк не можу перечитати усього Чехова — я не знаю, коли він встигав то все написати! І я почала писати сама — відчуваю від цього велике задоволення, занурюючись у світ донесення власної думки через слова! Це так захоплює, що забуваю іноді не те що їсти — спати можу лягти о п’ятій ранку, а через три години вже маю бути на роботі! Карантин мене розслабив, бо не потрібно зранку збирати дітей до школи і я можу спати довше…
— Ти так частенько з теплом згадуєш батька. А хто були твої батьки?
— Ой… Це цікаве питання. Були. Так. Давно вже немає батька. Мені було 19, коли його не стало. Я пізня дитина. Батькові було 47, коли я народилася. Мамі – 37.
Батько все життя пропрацював адвокатом, був начитаний і дуже добрий, а мама — здається і трьох класів не закінчила, бо залишилася сиротою у гірському селі — на Тячівщині. Що їх пов’язувало? Для мене дотепер загадка. Ну, мама хотіла безбідно жити — вийшла за нього, бо він її забезпечував. А він хотів родину і щоб була сиротою — то йому було важливо. Бо попередня дружина виявилася донькою полковника КДБ — а зять полковника КДБ не міг бути безпартійним, батька в партію не приймали — він був у Німеччині під час війни — на роботах… То таке… Давнє.
— Живописом ти зайнялась нещодавно, що покликало тебе зануритись у цю царину?
Так. У серпні 2020 ще й думки не було братися за фарби! Це мені здавалося недосяжним, неймовірним, чимось фантастичним, як, наприклад, робота стоматолога!))
Але моя старша донька потрапила до лікарні через певну бюрократичну процедуру — треба було там ізольовано знаходитися 30 днів. І я дуже переживала і не знала, як її цей період полегшити — стала купувати для неї ці картини, що тепер продають, — розмальовки по номерах! І в неї дуже гарно виходило! І це мене так здивувало…
І я теж собі купила. Стала себе почувати такою собі Іриною Проценко.. Ну, вона ж так само сидить біля полотна, думала я, занурює пензлик у баночку з рідиною, потім — у фарбу… Це було таке собі психологічне, уявне, естетичне задоволення, до якого я звикла, як ми звикаємо до всього у своєму житті. А потім — на п’ятій картині я себе зловила на тому, що виправляю картину — не по номерах вже малюю, а сама!
І від цього відчуття, що я можу, я взагалі ледь не підскочила! Пішла до крамниці, накупувала собі приладдя, знайшла учителя, потім іншого — і ось. Тепер усі питають — як це? А воно, насправді, кожен може! Дерева легко малювати, бо яке б воно не було криве — таке буває! Бувають криві дерева! А щастя все одно справжнє — не криве!
— Які літературні форми тобі подобаються найбільше?
— Я люблю поезію. Але не свою! Чужу. Бо це — занурення у чийсь Всесвіт — там завжди цікаво.
Пишу прозу. Але вона у мене, хтось сказав – поетично побудована. Можливо, не знаю…
— У тебе виходить друком перша книга прози. Про що вона? Чи буде включено до неї роман «Кохання Короля», що став нещодавно фіналістом літературного конкурсу «Кохання не купити»?
Книжка називається «Пастораль-ХХІ» — це збірка російською, українською та навіть одне чи декілька ессе, оповідань — русинською (закарпатською) мовою. Туди мали увійти ще три повісті, але я просила редакторів, щоб шрифт не був надто дрібним — планую дарувати різним людям і хочу, щоб то можна було вичитати. Тому у 460 сторінок усе не помістилося! Видаватиму пізніше все інше.
«Кохання короля» я щойно написала — за два тижні, ми ледь устигли то викласти в ніч з 5 на 6 березня. Бо 7-го з першої хвилини вже не приймалися роботи на конкурс.
Зараз роман можна почитати у електронному вигляді на сайті Букнет. Але коштує він там 29 гривень — зі мною підписано контракт — я не маю права надавати безкоштовного доступу протягом півтора року. Друкувати можу, але щось мені не хочеться його друкувати. Мене навіть назва смішить — хто таке читатиме! Там кохання було умовою конкурсу, а я цю тему тримала за хвіст і писала про свою собаку і безліч інших реальних історій, вмонтованих у сюжет твору. Згадувала час від часу: «Ой! треба ж щось про те кохання!» І дописувала аби що… Мені здавалося, що журі конкурсу це не може не помітити! І я постійно чекала, що мене викинунь звідти, як погане кошеня, що випадково попало не у свій дім. Але я чомусь у фіналі. Знову якесь диво. Тепер редактор каже, що я йду там чи то п’ятою чи сьомою у рейтингу, хоча може вже і впала… Поки тут пишу… І що варто поборотися за призове місце. А я дивуюся і з того, що є!)))
— Що для тебе творчість?
— Повітря. Життя. Єдино можливий спосіб існування.
— В тебе є свої правила життя?
— Ой… Ніколи про це не думала. Певно, що є. Ми відповідальні перед тими, кого привели у цей світ. Все інше підкоряється цій темі. Мама у дітей має бути здоровою, щасливою і задоволеною, тільки тоді вона може для них бути корисною. Це вважається правилом?
Я хочу, щоб мої діти мною пишалися. І все для цього роблю. У нас з ними гарні стосунки. Ми дружимо.
— У нас, на медіа порталі АТС, є традиція закінчувати інтерв’ю побажанням цьому світу.
— Цінуймо життя! Бо воно в нас одне-єдине! Цінуймо одне одного, бо ми — не відокремлені. І поточна пандемія це доводить щохвилини. Цінуймо світ, природу, час, у який нам довелося жити, бо ніхто з попередніх поколінь ніколи не мав стільки можливостей, як ми тепер маємо завдяки інтернету! Навіть це інтерв’ю неможливо було би уявити ще декілька років тому.
В світі стільки всього цікавого, а люди воюють і воюють… Як хом’яки у банці за територію. Людство нічому не вчиться. Це засмучує. Тому мені здається, якби ми цінували життя по-справжньому, то цього б не було. Тому — цінуймо життя! Воно прекрасне. І — одне!
Також про творче життя на Закарпатті читайте у матеріалі: В «Сказочном доме» на Закарпатье прошёл литературный фестиваль
комментарии