Чекання

Фото Натальи Говорухиной

У розчинене вікно влетів вітерець, гойднув фіранку й зашелестів біля самого вуха:

-Спиш?

-Ні.

-Чому?

-Не спиться.

-Може ти згадуєш стежки несходжені, ранки рожеві, квіти незірвані? Признайся ж, згадуєш?

Опускаються важкі повіки, схиляється в задумі голова. І вже немає голубої ночі, квітучої гілки, яблуні за вікном, письмового стола, на якому стоїть пожовкле від часу фото. Ніч зникає. Розсуваються білі стіни, і замість тісної задушливої кімнати аж до обрію лежить степ. Синім маревом тремтить далекий ліс, хвилюється зелене море хлібів. Сходить сонце. Міріадами зірочок воно розсипалось по нескошених травах, що стеляться обабіч вузенької польової дороги. Навкруги – ні душі. Тільки ти і я. Йдемо мовчки. У нас сьогодні недільник – скирдування сіна. А ти йдеш, бо там буду я.

Вчора ти розповідав мені про Київ, консерваторію, про своїх улюблених композиторів, про чарівний світ музики… Потім сів до нашого старенького піаніно й заграв. Я одразу впізнала « Баркаролу» Чайковського. Колись, ще в дитинстві, батько брав мене на руки, садовив на маленькому ослінчику біля себе й починав грати.

…. І ще згадалося: у кімнаті по кутах стоять волохаті тіні, а за вікном безбарвне вечірнє небо. Клубочаться хмари, пливуть у безвість і сіють дрібний, як макове зерно, дощ. У кімнаті затишно. Весело потріскують дрова у грубці, з кухні чути, як брязкає, перемиваючи посуд, мама. Ти знову біля піаніно. Поклавши одну руку на клавіші, другою перегортаєш ноти. Замість білої сорочки, яка так пасувала до твоїх карих очей, на тобі новенька, щойно зі складу, військова гімнастерка. І ось ти заграв. Моцарт, Шопен, Лисенко…

Останній акорд розтанув у сутінках. Ти сидів і дослухався як затухає звук і мовчав.

Потім підвів голову, усміхнувся і запитав:

-Вгадай, що це?

Ніколи раніше я не чула цієї музики. Це було щось дивне і хвилююче. Уява малювала теплий вечір. У чагарнику озвався соловейко, старі осокори задивилися  у дзеркальну поверхню річки… У кантилену вкралися грізні звуки; наче небо затьмарилось і  розпочалась гроза. Далі був марш, що змінився тужливою мелодією, в якій переплелись  всі почуття: кохання, біль, розлука і радість…

Ти скінчив грати, підійшов, взяв мої обидві руки.

-Що ти грав?

-Просто імпровізував. То мій подарунок тобі. Якщо не повернусь – згадуватимеш.

Хотілося сказати, що кохаю. Але слова згорнулися у великий камінь, що ліг на груди, забив подих…У сусідній кімнаті вдарив годинник. Ти глянув на свій. Потім узяв моє обличчя в  свої долоні:

-Чекатимеш?

-Так. Якщо треба — усе життя…

Уперше твої уста торкнулися моїх. Ти притулив мою голову до своїх грудей. Я почула твоє серце. Потім ти прощався з мамою. Біля хвіртки ми розлучилися. Я довго дивилася у чорну ніч, яка проковтнула тебе. Хотілося закричати на весь білий світ: « Повернись,адже ти маєш бронь!» Але стрималась, бо  знала, то марно  — не повернешся. Далеко на заході гриміло. Наближався фронт.

… І знову буяла весна і цвіли сади. У вечірнє небо злітала пісня, то верталися з поля дівчата. Я сиділа на східцях нашого будиночку. Дивно, але його  якось обминула війна, і він лишився неспаленим. Я думала про те, куди завели тебе солдатські дороги? Майже всім вони стеляться до рідної оселі, а твої? В останньому листі ти писав, що війна незабаром скінчиться і ти повернешся до консерваторії. Будеш працювати день і ніч, щоб надолужити втрачену за війну техніку гри.

Рипнула хвіртка. Чиїсь повільні кроки. У густих сутінках вимальовується силует людини у військовому. Пташкою у долонях затріпотіло серце. Схопилася радісно назустріч:

-Ти?!!

-Мужайся, дівчинко! Я прийшов сказати…

-Мовчіть! Не треба!

-Нас було троє…

-Ні! Я не хочу чути!

-Він лишився нас прикривати…

-Не треба! Благаю…

-Його останнє прохання передати тобі цей пакунок…

-Я не вірю! Чому саме ВІН?!

…Скільки часу спливло , як повернулась до кімнати?  Густий морок огорнув все докола: етажерку з книжками, письмовий стіл, стареньке піаніно. В ту ніч, коли я йшла до партизанського загону, сусіди допомогли заховати його. Єдине, що залишилось від батька. Навпомацки дійшла до ліжка й впала. « Загинув! Загинув!» — чавунним молотом гатило по скронях. Хотілося заголосити, викричати відчай і тугу, які оповили серце. Все здавалося жахливим сном, коли кличеш на допомогу, а голосу немає, втікаєш від небезпеки, а ноги важкі мов гирі, не відірвати від землі… Раптом згадала слова незнайомця: «Його останнє прохання…» Скочила, наче ошпарена кропом! « Він же передав пакунок!» Знайшла сірники, запалила свічку. Тремтячими руками розгорнула стару, потерту на згинах, газету. Дістала декілька листів, щоденник й фотографію. Твою довоєнну. Високе чоло, широкий розліт брів..Ти дивишся на мене, на устах посмішка. Такий рідний і живий…Витягую з рамочки своє фото і вставляю туди твоє. Відтепер воно завжди стоятиме на моєму письмовому столі. Потім беру товстий зошит у клейончастій обкладинці і розкриваю навмання. Щоденник…Читаю перше, що впало в очі: « Не страшно вмерти, повернувши людям радість та спокій».

Весняний вітер хлюпонув у вікно пахощі бузку і нічну свіжість. Злякано затремтіло полум’я свічки й згасло. Довкола розлилася густа, мов чорнило, темрява. « Не страшно вмерти…»  Вмерти… Хіба ти вмер? Для мене — ні.

Фото Натальи Говорухиной

Розвіється попіл згарищ, заквітчають землю сади, загояться рани. Час притамує гіркоту втрат. Нетлінним залишиться тільки твій подвиг, Солдат! А ще наше нерозквітле кохання, мій Друже!

…Голубої ночі в травні, коли за вікном цвіте яблуня, ти прилітаєш до мене з далечини. Гойднеш фіранку, торкнешся мого обличчя й запитаєш:

-Спиш?

-Ні.

-Чекаєш?

— Чекаю.

…Все життя чекаю тебе, коханий!

(оценок ещё нет)

Загрузка...

Читайте ещё по теме:

Не найдено похожих записей...