Олена Багрянцева (Л. Герш) До останнього подиху

«Вони жили щасливо і померли в один день», — так буває у казках. Мимоволі кожен з нас мріє про таку любов. Мріяли і вони…

         ***

-Марійко, я сьогодні не засну…

Вже було далеко за північ, коли старий дідусь ввімкнув лампадку і поглянув на дружину. Марія не спала. Розпущене сиве волосся вільно спадало з чола, великі бездонні очі сяяли від ніжності. «Яка вона вродлива, — мимоволі подумав Федір. – Навіть у свої вісімдесят три роки, зі зморшками і сивиною. Яка вродлива моя Марія.»

За вікнами пахло літом. Старий Федір обережно піднявся з ліжка, підійшов до відчиненого вікна і на повні груди вдихнув свіже квіткове повітря.

-А пам’ятаєш, Маріє, як ми вперше з тобою зустрілися? Тоді так само пахло квітами, травами і нашим свіжим почуттям.

-Пам’ятаю, Федю. Тоді ти подарував мені цілий оберемок ромашок і сказав…

-…що ти теж схожа на ромашку, — старий дідусь усміхнувся і повільно підійшов до дружини.

-А пригадуєш, як ми вперше поцілувались? Я тоді втік з обідньої перерви, а ти принесла мені на поле цілий кошик смачних пиріжків.

-Ще б пак! Я пекла їх цілу ніч.

-А я не знав, як подякувати, і поцілував тебе. Ось так, — Федір схилився над дружиною та тихо, тепло поцілував її у вуста. Солодкі і бажані вуста.

Легенький вітерець залетів крізь прочинене вікно і торкнувся Маріїного волосся, зачепив тонке простирадло і подався далі.

-Я навіть пам’ятаю, яка на тобі була сукня в той день. Біла, з синіми квіточками.

-Так, з волошками. І ти теж подарував мені волошки, і сказав, що любиш… Я й досі бережу цю сукню – там, у скрині, за шафою…

В кімнаті пахло літом та спогадами. Годинник прокручував стрілку назад – стрімко і ритмічно, в такт словам і звукам, повертав у далеке щасливе минуле…

***

-Ти будеш любити мене завжди, до останнього подиху? – статний юнак пильно дивився на вродливу дівчину і намагався прочитати відповідь в її очах.

-Буду. До останнього подиху.

Теплі сутінки вкривали оголені плечі, втаємничували природу в людські почуття.

-Це тільки в казках кажуть, що закохані помирають в один день. А я б хотіла так з тобою. Ні дня, ні хвилини не хочу жити без тебе.

-Я також…

***

В цей погожий літній день до хатини Марії та Федора з’їхалося багато гостей. Діти, внуки та правнуки – всі хотіли привітати стареньких із їхнім золотим весіллям. Вже з двору побачили відчинені двері та вікна. На ганку сумно скавчав пес.

І раптом донька з чоловіком відчули непоправне. Вони зупинили дітей та першими зайшли до будинку.

В просторій кімнаті спали батьки. Вони лежали на широкому ліжку, міцно обійнявшись, усміхаючись уві сні. На Марії була біла ситцева сукня з синіми квітками, а Федір стискав у долонях руки дружини, в яких цвів букет із польових ромашок та волошок.

Старенькі спали – спокійним, вічним сном…

***

«Вони жили щасливо і померли в один день», — так буває не лише в казках. І мимоволі кожен з нас мріє про таку любов.
Перейти к голосованию

Читать другие миниатюры, участвующие в конкурсе «Колибри»

---

---