Олена Багрянцева (Л. Герш) Чоловіки не плачуть
Трамвай зупинився на кінцевій. Незнайома вулиця зустріла холодом і пилом. На мить здалося, що це кінцева зупинка твого життя…
І сам не розумів, як таке сталось. Успішний і талановитий, тобі завжди усміхалася доля. Аж раптом – за один день втратив роботу, дружину і мрію про безтурботне щасливе майбутнє. Як таке могло статись?
На незнайомому тротуарі почувався незатишно. Це ж треба: проїхав свою зупинку – і опинився на окраїні міста. Свою зупинку… А чи тепер вона твоя? Вдома ніхто не чекає, на роботі – і поготів. Тепер всі зупинки – твої. «Як мало я розумів. Як багато тепер хочеться повернути», — думав, сидячи на пошарпаній лавці. Часом стогнав від розпуки, часом голосно сміявся. «Я божеволію, — казав голим деревам. – Але яка тепер різниця?»
Непомітно почало сутеніти. Повітря стало прохолодним і різким. Вітер підступно бив по спині, як друг, якому не слід було довіряти. «А кому довіряти в цьому світі…» Хапався за голову, до болю стискав скроні, не помічав ані трамваїв, ані авто, ані подиноких людей. Самотній, розгублений і зневірений сидів на кінцевій зупинці, на окраїні міста, на краю життя… Плакав.
-Не плачте, — почув раптом тихий дитячий голос. – Мама казала, що чоловіки не плачуть.
Ти усміхнувся несподіваному малюку та витер сльози.
-А твій тато теж не плаче?
-Ніколи. Так мама казала.
В малюка не було тата. І ти це зрозумів. По голосу, по скромній одежині, по довірливих очах, в яких тремтів неприхований сум і біль. Точно, як у тебе. «Які схожі у нас очі». А тим часом почав накрапати дрібний дощ. Малюк вдягнув кумедного капішончика та простягнув тобі руку.
-Ходімо, треба сховатися від дощу.
-Та ні, я вже поїду. Он тільки дочекаюся трамваю. А ти біжи!
Ти не знав, що година була пізня, що трамваї вже не ходили. Ти багато чого не знав…
Малюк подріботів вузькими стежками. «Тільки б не застудився», — думав не про себе, а про довірливого хлопчика. Дружина не могла народити тобі дітей…
А дощ припускав сильніше. Вже не рятували ні дерева, ні мокрий комір плаща. Не було ані трамваїв, ані авто, ані поодиноких людей. І ти відчув холод і страх, а потім – побачив знайомого малюка, який біг стежкою з парасолькою в руках.
-От, візьміть – треба сховатися від дощу.
Чоловіки не плачуть. Але, беручи в одну руку парасольку, а в другу – маленьку долоню дитини, ти не втримав неслухняної сльози. «Як мало я розумів…».
Вранці вас обох розбудило сонце – нового, справжнього життя.
Перейти к голосованию
Читать другие миниатюры, участвующие в конкурсе «Колибри»
(1 голос, оценка: 1,00 из 5)
Загрузка...
Да, мужчины не плачут, мужчины огорчаются.