Виктория Гавриленко (Г. Тютюнник) Нотатки меланхоліка.

iЄ в нашому житті абстрактні речі. Головних принаймні дві – мрія і щастя. І всі абстракції зберігаються в мене в голові. Є багато способів улізти у свою свідомість, вплинути на мрію і зробити її реальністю. Вчені, котрі досліджують душу впевнені, що таке можливо. Головне, стверджують вони, вірити у здійснення своєї мрії. Уявляти її матеріальною. Цікаво, а що ж робити таким, як я? Я, в якому сплелись наміцно уявна картина життя і дійсність. Я, котрий ненавмисно і безпричинно може випасти із часу та обставин і перенестись в альтернативну реальність, пробути там неконтрольовану кількість часу і повернутись назад так раптово, наче мене струснули за плечі.
***
Моя мрія – не штучка, не предмет. Її не можна вималювати в уяві так, ніби вона лежить ось поруч на столі. Бо це не річ, а стан. А щодо того, як все могло би бути, то будь-ласка.
Ось я сиджу вдома. Саме сиджу, бо літо мене геть розморило. Воно просто повільно тече, а я спостерігаю. Кожного літа повторюється одне і те ж: полунична пора змінюється малиновою, за нею – сливова, динна, кавунова. І завершується все моєю улюбленою – яблучною. Як стигле яблуко закочується в траву і гине там, так і літо згине. Щороку воно таке знайоме, знайоме до болю. І я навіть не можу згадати цього, чи минулого, чи ще бозна-якого літа чув запах нуги від якоїсь пряної рослини в саду. Цей запах підсолоджував мені літо.
***
Так от, я вдома. Я вірю в те, що колись, в одне з таких літ станеться диво. А імовірно саме сьогодні. Дзвонить мій телефон. Так раптово, що я лякаюсь (бо мені рідко телефонують влітку). Я й гадки не маю, хто це, але знаю, кого хочу почути. «Приїдь» — каже хтось, і мене не цікавить, як цій людині дістався номер мого телефону. Як завжди, я ніяковію і, здається, кажу не зовсім те, що потрібно. Але наступного дня кидаю геть усе і їду туди, куди мене кличуть. Увесь цей час шалено калатає серце. Може, від спеки. Я чекав того дзвінка все літо. Я їду. А далі…
***
Далі я не знаю, що буде. Тому тут і обривається моя абстрактна мрія. Вона навряд чи здійсниться. Мрія, щоб мене покликали. Зате я певен, що саме ця неймовірна, казкова (для мене) мрія може привести до щастя. Нового щастя, якого я ще не знав. Воно для мене теж абстрактне. На якісь миті воно охоплює мене раптово і раптово зникає, як напад. Я думаю, воно є. тільки щастя це – тягуче і справжнє. Як нуга.
Перейти к голосованию

Читать другие миниатюры, участвующие в конкурсе «Колибри»

1 балл2 балла3 балла4 балла5 баллов (оценок ещё нет)
Загрузка...

Читайте ещё по теме:


комментария 3

  1. Я:

    А, я как клоун из последних сил,
    улыбку на лице носил,
    и каждый вечер все шутил, шутил…
    О чем грустит веселый клоун..???

  2. Ніка:

    Він сам не знає, чого хоче.

  3. Маша:

    Почти Сократ : «Я знаю, что не знаю чего хочу, но от этого хочу не меньше, а знаю не больше» %)

Добавить комментарий

Ваш e-mail не будет опубликован.


5 + 4 =