Юлия Самбур (М. Митчелл) Kохання

колибриКохання… Таке маленьке слово, але яке ж безкрає почуття! Які великі чудеса воно творить! Навіть нерозділене, кохання змушує сонце яскравіше сяяти, своїм палким промінням зігріваючи занепокоєну душу… Й для серця вже не страшні морози, коли воно прихистило тендітну квітку кохання у своєму найдальшому закутку… Із глибини душі лине натхненна пісня життя…

Так, кохання – це життя. Його мотиви звучать в усьому: у дзвінкому щебетанні птахів, у ніжному шепоті вітерця у кронах дерев, у дзюркотінні грайливих струмочків, у дзижчанні бджоли, що з нетерпінням поспішає зібрати священний нектар з тієї запашної квітки…

Як часто кохання змінює хід усього нашого життя! Ми маємо мрії, плани, ми впевнено йдемо до своєї мети. А тут – ВОНО, по-зрадницькому простягаючи до нас свої руки, тягне донизу або підіймає на небачені висоти… Усе летить шкереберть. І ми бачимо, що нас вже не цікавить те, за що п’ять хвилин тому ми віддали б півжиття. І все, що нам потрібно, це ніжно торкатися його руки, чути його солодкий голос, зазирати у його бездонні очі, що безсоромно вкрали блакить вічного неба… Ми заздримо золотавому сонцю, що своїм промінням пестить його волосся, й дощу, що збігає гарячими краплями по його щоці… Й забувши про все, ми поринаємо у мрії, де його посмішка сяє лише для нас, проганяючи підступних посланців темряви… І ми боїмося тільки одного – що усе закінчиться, зникне безслідно, і життя знову стане чорно-білим…
Перейти к голосованию

Читать другие миниатюры, участвующие в конкурсе «Колибри»

1 балл2 балла3 балла4 балла5 баллов (оценок ещё нет)
Загрузка...

Читайте ещё по теме:


Добавить комментарий

Ваш e-mail не будет опубликован.


4 + 9 =