Юлия Самбур (М. Митчелл) Шизофренія, або Розмова з собою

колибриЧому кохання не може бути безхмарним? Чому біль – його постійний супутник? Чому так важко любити?

Перша зустріч… «Познайомтеся. Це Богдан. А це Уляна.» Ти його навіть не бачиш через запітнілі лінзи у твоїх окулярах. Він все ще тобі байдужий. Ти знаєш, що він, скажімо, навчався у твоїй школі, і тому зараз, у цьому далекому краю, він нагадує про дім. Радій… це остання хвилина, коли спокій панує у твоєму серці, що не знає турбот нерозділеного кохання.

Чотири… три… два… один… «Привіт», — його оксамитовий голос промовив так ласкаво. Здається у твоєї душі щойно з’явилися вуха… і очі. Ти розумієш, що зараз, цієї самої миті, ти зустріла ЙОГО.

Кохання з першого погляду… Як можна покохати когось, кого зовсім не знаєш? Можливо, але хочу тебе розчарувати: щоб його побачити ВПЕРШЕ, тобі доведеться чекати… місяць… Але ти ще цього не знаєш. Ти йдеш додому, точніше, летиш… на крилах… так-так… величезних білих і м’яких… Ти розрізаєш ними темінь ночі і пірнаєш у невідомість.

Ти вдячна соціальним мережам. Тепер ти маєш уявлення про те, який він прекрасний. І ти починаєш мріяти… про нього… Але ти права: ти його зовсім не знаєш. Тому у твоїх мріях він – довгоочікуванний принц, такий, про якого ти читала у казках, якого ти бачила у наштампованих американських мелодрамках, якими рясніє наше телебачення… Ні, він безперечно кращий за Кіану Рівза, Бена Афлека і Брендона Фрейзера… разом узятих.

Ти проводиш з ним час і розумієш, що знайшла те, чого так не вистачало у твоєму на диво щасливому житті. Із ним час летить непомітно. І він здається ще кращим, ніж ти його собі уявляла. Його голос, такий ласкавий і спокійний, бринить у вухах, а луною віддає у самому серці. Він не відводить від тебе своїх чудових блакитних очей, що осяюють твій маленький світ неповторним блиском. Так, їх пустотливий вогник не дає тобі спокою. Його дотик одночасно обпікає і зцілює, дає то омріяне тепло, то жадану прохолоду. Усе це схоже на сон, солодкий і яскравий, від якого не хочеться прокидатися.

І ти відкриваєш серце… саму душу… і чуєш, «Клац!» Це він… повільно натискає на курок кольта… і ти розумієш, що за мить твоє тіло пронизає неймовірний біль. Це невідворотно. Кінець… тебе немає… але ти ще повернешся до життя, щоб знову померти від такої ж самої рани… бо ти, дурненька мрійнице, абсолютно не хочеш навчатися на своїх помилках…

Чому так? Адже у моїх мріях кохання, завжди таке велике й чисте, приносить одну лиш радість… Коли двоє люблять одне одного, нічого не може стати на заваді їхньому щастю. А ось тут, здається, і відповідь: «коли двоє люблять одне одного»… А до тих пір вихід один – огородити серце високою міцною стіною байдужості, не забувши при цьому колючий дріт сарказму, через який ще й струм образи пустити необхідно… і так чекати на того, кому стане бажання та снаги пробитися крізь чагарі, каміння й холод і змінити темний та самотній полон серця на квітучий рай зовсім іншого полону… полону кохання.
Перейти к голосованию

Читать другие миниатюры, участвующие в конкурсе «Колибри»

1 балл2 балла3 балла4 балла5 баллов (оценок ещё нет)
Загрузка...

Читайте ещё по теме:


Добавить комментарий

Ваш e-mail не будет опубликован.


6 + 6 =