Юрій Царик про поезію Миколи Данька

 

24 травня 2011року виповнилося 85 років з дня народження відомого українського поета, нашого земляка Миколи Данька (1926–1993). Не побоюся сказати, що це найвідоміший сумський поет. Він прожив важке життя, що тотожне, мабуть, іншому вислову: він прожив справжнє життя поета. І як Поет з великої літери, що жив у часи авторитарного Совєтського Союзу він не міг не протистояти державі, компартії, КГБ. Мабуть тому, що поет за природою своєю інакодумець. Проблеми для Данька розпочалися після виходу у світ другої книги його поезій «Червоне соло» (1967 рік). Книга була гостро розкритикована за невідповідність основним ідеологічним догмам комуністичної доктрини, а частина її накладу – знищена.
Після виходу у світ збірки поезій М. Данька інший сумський інакодумець Юрій Царик написав на неї захоплену рецензію. Це тепер Юрій Царик – відомий український письменник, автор вісьми книг прози, а тоді, у 1967 році, він був молодим журналістом, що недавно звільнився після річної відсидки у колонії загального режиму, що знаходилась у селі Перехрестівка неподалік Ромнів. За що сидів, запитаєте? За вільнолюбиві розмови, за «довгий язик», за оригінальні думки. Коротше, за те, що хотів бути просто свободним у несвободній країні. Зрозуміло, що в умовах цькування книги М. Данька рецензія Ю. Царика не могла бути надрукована в принципі. А пізніше якось забулося-загубилося. І ось через 43 роки Юрій Миколайович випадково серед старих паперів розшукав цей текст. То ж прочитаємо рецензію і ще раз згадаємо легендарного сумського поета Миколу Данька. Згадаємо людину, яка незважаючи ні на що все таки була в особистому житті щасливою, щасливою у вищому розумінні цього слова.

Юрій Царик

СОЛО СЕРЦЯ

Щойно вийшла у широкий світ барвистої української поезії друга книжка сумчанина Миколи Данька «Червоне соло», котра глибиною змісту, пристрасною цілеспрямованістю та болючим відчуттям заслуговує на шанобливе визнання її як талановитого літературного доробку.

М. Данько – поет сміливий, чесний, безкомпромісний, гнівний і ніжний, з філософським світовідчуттям. Думки його не ковзають по поверхні рядків, а  лежать у глибині віршів і, перечитуючи їх, переконуєшся в цьому і відкриваєш нові, непомічені схованки поезії і мислі. «Червоне соло» потребує вдумливого читача, котрий не тільки полюбляє і розуміє поезію, а й боліє тими святими болями за землю свою і народ, за мир і Людину, за чистоту і правду, які крають поетове серце. Саме в цій тривожній синов’їй любові до батьківського краю і розкривається до самісіньких глибин щира дума поета, його любов позбавлена демагогічного галасу, вона як почуття сина до матері – мовчазна і сильна.

Мізком і серцем Данькової книжки є громадянська пристрасність, любов і ненависть людини, котра проходить по землі не байдужим перехожим, а бійцем-правдолюбом, його ліричний герой вірить, що:

                                                   Не тільки жменьку сивої землі

                                                   Людина залишає після себе.

Він певен:

                                                   Коли вмирають герої,

                                                   Ті, яких зло не скорило,

                                                   Сонце росте за горою,

                                                   Правда підносить крила…

Великою любов’ю до рідного краю, його культури і запашної мови сповнені Данькові вірші.

Автор відкриває читачеві свій задумливий, стривожений поетичний світ, багатий на тихі роздуми про життя, його вічно молоду красу, про плинність часу, передчасну сивину на скронях… («Я один… Похмура завірюха», «Із щемливим смутком», «Скороспілим яблуком упало», «Мільярди зір потухли, відцвіли»).

І в цих древніх і завжди юних темах поет залишається дійовим оптимістом:

                                                  Раптом тінь з’явилась сумовита,

                                                  Упізнав! Ти –  старість, далебі.

                                                  Що ж! Ночуй, як ніде прихилитись,

                                                  Відпочинеш – станем на двобій.

Але він голосно і гнівно картає тих, котрі забруднюють чистоту життя своїми нечистими головами і руками, «чортів», які повтягавши овечі шкури, стали ангелами і «возвели брехню у принцип» («Повдягали чорти»), міщухів-пристосуванців, які замулились у хатньому пліснявому світку і, зажирівши, не люблять слухати про те, що хтось страждав за них, бо це псує їм сон і апетит («Міщух»), громить поет і тих, хто цурається свого, глузує із того, і всяке інше сміття, що ще стрічається на чудовій радянській землі.

Ці проб леми, звичайно, не вичерпують поетового багатотем’я, і ми не маємо змоги у спішному відгуку займатися аналізом окремих творів, але  запевняємо читача, що у збірці нема пустослівних, банальних, галасливих і компромісних віршів. Кожен з них – більша чи менша авторська знахідка, з притаманною Данькові вдумливою заглибленістю у тему, філософським осмисленням її, а стосовно форми вона залежить від конкретного змісту і, як писав сам поет, «найбільш складна і вишукана, а саме – форма серця».

Поезія М. Данька органічно поєднує традиції українського класичного вірша і авторську цілеспрямовану проблемність, заглиблений підтекст, багатство ритмів і інтонацій, мовно-образні знахідки.

Відчувається, що кожен вірш болюче проліг через поетову душу і не одразу, а копіткою нервовою працею по краплі вилився на папір.

Зараз М. Данько продовжує старанно працювати над поетичним словом. І, як признається, в цьому його щастя:

                                                 Щастя! Його я вже друзі, зустрів.

                                                 Це – витерти краплі поту,

                                                 І, мов риба,

                                                 Що вирвалась з ятерів,

                                                 Шубовснути знов у роботу!

Не всякий, хто пише вірші – поет, М. Данько – поет, бо у нього поетичне світосприйняття і володіє він таємницею справжньої творчості, тобто вмінням виказати загальнолюдське почуття і думки так, як не художник зробити це безсилий:

                                                 Як багато краси! Як багато спокуси!

                                                 Але ж серце, ой, маленьке, одне.

                                                Як усе це вмістити у ложе Прокруста,

                                                Щоб лишилася суть, щоб не втратить ніде?

Порівняно з «Зоряним вікном» – першою збіркою поета – друга – безперечне свідчення творчого росту. Червоне соло – це поетичний образ вранішнього сонця. А ми додамо, що книжка «Червоне соло» – це соло поетового серця. То ж хай ще сміливіше і яскравіше палає воно у поезії Миколи Данька.

1967 р.

А ось інша «рецензія» на книжку М. Данька «Червоне соло». У своїй доповіді на VII пленумі Сумського обкому КП України перший секретар обкому партії Борис Іовович Вольтовський заявив наступне:

9 липня 1967 року

[…] В отдельных случаях коммунисты не дают своевременного решительного отпора аполитическим проявлениям, занимают примиренческую позицию к тем, кто клевещет на нашу действительность.

Недавно вышел из печати в Харьковском издательстве «Прапор» сборник стихов сорокалетнего начинающего поэта Николая Данько, литработника газеты «Ленінська правда».

Целый ряд стихов этого сборника показывает идейную незрелость автора, узость его мировоззрения, незнание ленинской теории отображения.

В своих стихах автор падает на колени, когда слышит украинское слово. Это его дело. Падай на здоровье. Тем более, что этим языком на Украине говорят десятки миллионов людей, так что т. Данько следует простоять на коленях до конца дней своих.

А вот, что он в завуалированной форме называет рабами, лакизами, плебеями, воронами, оборотнями и даже псами людей, которые говорят на других языках советских народов, особенно на русском языке, и желает, чтобы им усохли ноги, обещает стереть их в пыль, призывает кого-то плевать на таких людей, как он плюет, – это уже никуда не годится. Это уже хулиганство, а не поэзия.

Тов. Данько в своих стихах плачет о старых хатах с узкими окнами, соломенной кровлей и старыми заборами, целует женщин и совсем не замечает чудесных преобразований в жизни, быте, труде, культуре советских людей, осуществленных за годы советской власти. Он явно стесняется слов – партия, советская власть, строитель коммунизма.

Не воспевает он в своих стихах рабочих, колхозников. Это еще полбеды.

Но людей, которые служат народу в государственных учреждениях, работают за столами, называет чертями в овечьих шкурах; ласковыми и хитрыми, суесловами, синими гадюками, которые возвели ложь в принцип, осквернили грязью святые идеи и призывает бить таких людей плетью.

Он же, между прочим, сидит на ответственной должности, в таком ответственном учреждении, как редакция областной газеты «Ленінська правда», получает неплохую зарплату, уже двум женщинам платит алименты.

В общем т. Данько не любит нашей современности. У него, если человек верхом на лошади, то это человек, а если в машине, то это уже негодяй и лакиза.

И хотя т. Данько в сборнике своем заявил, что «Душа певца не имеет ватерлинии» следовало бы ему такую «ватерлинию» установить. Об этом давно должны были позаботиться областное литобъединение при газете «Ленінська правда» и его председатель – писатель т. Ключина, а также редактор «Ленінської правди» т. Косяк вместе с отделом пропаганды и агитации обкома партии. Кто благословил этот сборник к печати? Сейчас все говорят, что никто. Как это могло произойти?

Какими мотивами руководствовались главный редактор Харьковского издательства «Прапор» т. Сукач и редактор сборника т. Кокарева, подписывая сборник к печати?

Следует резко повысить требовательность к идейно-политической закалке молодых авторов.

В. И. Ленин подчеркивал, что литературное дело является частью общепролетарского дела, что «…для определения грани между партийным и антипартийным служит партийная программа, служат тактические резолюции партии и ее Устава». […]

Джерело: ДАСО. – Ф. П-4. – Оп. 14. – Спр. 8. – Арк. 25–27.

Копія. Машинопис.

Хто пам’ятає зараз про отого комуністичного чиновника Бориса та ще й Іововича Вольтовського? Одиниці. Він якщо й пам’ятається нашим сум’янам, то лише у зв’язку з іменем Миколи Данька. Як людина, яка справді зіпсувала на довгі роки життя відомого поета. Як своєрідний Герострат для храму на ймення Микола Данько. Хоча ім’я в історії, як відомо, можна й таким чином увіковічнювати.

Джерело:https://art64.blogspot.com/2011/05/blog-post.html

От: В’ячеслав Артюх

---

Читайте ещё по теме:

---