Де ти, Вітуню?

За вікном – небесна блакить і біла хмарка-лебідка. А може то не хмарка, а душа Прокопа? Дивиться на землю й запитує: «Як живеш без мене, Улянко? А чи не всохла та вишня, що ми з тобою садили?»

Вона й сама хотіла б подивитися на ту білопінну красуню, та немає сил, щоб підвестися з ліжка, вийти з хати. У кухні поралась онука. Крізь прочинені двері Уляні видно, як її моторні руки перемивають картоплю.

-Вітуню, дитино, а йди-но сюди.

На порозі чорноока смаглявка. Меткий погляд , невдоволено скривлені уста.

-Чого вам, бабо?

-Підведи, дитино, мене до дверей, прочини їх. Хочу подивитися, як цвіте сад.

-І що ви там не бачили в тому саду? У мене ще свині не годовані.

Метнулася в кухню. Брязкнуло відро, нявкнув кіт, грюкнули двері, й все затихло.

Лишилася Уляна сама зі своїми думками-спогадами. Скільки ж то весен пролетіло від тієї пори?

…Вона саджала біля воріт вишню, коли почула голос: «Бог на поміч!»

Стрельнула карими очима. Перед нею солдат. З-під пілотки –русявий чубчик, сірі очі з смішинкою, а на гімнастерці – два ордени й медаль. Усміхнулася , відповіла: «Казали боги, щоб і ви помогли!»

-А чого ж. Я зараз…

Схопив відро й до криниці. А коли поливав саджанець, то ненароком торкнувся її руки:

-Підросла ти,Улянко, за ці роки. Гарна стала!

Весілля не було. Прокіп узяв свої солдатські пожитки та й перейшов до неї.

Гай,гай! Скільки то літ збігло, скільки весен відшумувало! Он і Вітуня вже підросла…

Думки набігали одна на одну, тривожили серце. Перебирала в пам’яті минуле й вкотре поверталася до онуки. Що було б з нею, якби не той лист…

Звістку про те, що їхня неповнолітня донька, яка навчалася в технікумі, народила дитину, сприйняли досить-таки спокійно: мовляв, з ким не буває! Вразило інше: мати відмовилася від дитини. У листі донька сльозно просила вибачення в батьків і в кінці писала, що їде в далекі краї, а як влаштується там, то повідомить, але в село не повернеться.

І згадалася Уляні та далека ніч. Не спалося. Тривожила доля доньки: як вона там серед чужих людей?…Згадала її маленькою – як потерпала, берегла від усього лихого, пестила. І раптом стислося серце: десь же живе тепер маленька безпомічна крихітка – її онука. Без материнської ласки, без тепла…

Схопилася, сіла на постелі.

-Ти чого не спиш, Улянко? – озвався Прокіп.

Та ось думаю…Кровинка наша серед чужих людей, нікому не потрібна, сиротою зросте. Забрати б її. Тут і молочко свіже, й овочі із власної грядки…

Ці слова як ковток джерельної води. І Прокіп переймається тим же клопотом.

Уляна заплющує очі.Напливає дрімота. Ніби десь іздалеку чується їй голос лікаря з Будинку маляти: «Дитина народилася з вадою. Потрібна операція».

Потім вона бачить себе в лікарняній палаті, біля маленького ліжечка. Три доби висиділа на стільці біля прооперованої онуки. Лікарка дивувалася: «Де ви, Уляно Гаврилівно, берете сили?» Принесла з дому термос із бульйоном, пиріжки, наказала поставити розкладачку. А коли дитину виписували, мовила:

-Назвіть дівчинку Вітою. Віта означає «життя». Вона була на його межі.

…У кухні щось дзенькнуло. Зайшла онука, внесла кухоль молока, шматок хліба. Мовила:

-Обійдате, бабо, самі, бо ми з Миколою їдемо у справах.

І вийшла. Ні привітної посмішки, ні ласкавого слова, а була ж не такою.

І знову спогад: маленька онучка гралася з лялькою на ганку. І ніхто не помітив, як дитина зникла. Дідусь із бабусею оглянули подвір’я, садок, город, сарай, але малої не було ніде. Зайшли до хати, й Уляна заголосила: «Де ж ти, Вітуню?!» У відповідь щось заворушилося під столом. Підняли скатертину й побачили: пригорнувши ляльку,

дитина спала на килимку.

…У школі Вітуня зірок з неба не хапала, але росла працьовитою, звичної до будь-якої домашньої роботи. Особливо любила шити. То ж коли настав час обирати професію, вирішили: дівчина буде вчитися на кравчиню. Того ж року вступила до професійно-технічного училища, що в обласному центрі.

На вихідні Вітуня приїздила додому й оживала стара хата, раділи дідусь із бабусею.

А одного разу стала на порозі разом із хлопцем:

-Знайомтеся. Це – Микола, мій чоловік.

Кілька днів побули молодята у селі. Вітунін обранець сподобався старим.

Скромний, шанобливий та й роботи сільської не цурається. Відтоді молоде подружжя частенько навідувалося до них, допомагало у господарстві, привозило гостинці.

…У прочинену кватирку весняний вітер доносить такі знайомі з дитинства звуки: галасують діти проторохтіла підвода, приглушений відстанню туркоче в полі трактор. Ласкаве сонечко заглядає у вікно, хитається яблунева гілка. Заколисана тишею, дрімає Уляна. І знову постає Прокіп:

-Надумав я, Улянко, переписати на Вітуню хату й все, що маємо в господарстві. Нехай молоді повертаються з міста й господарюють. Та й нам, старим, веселіше буде.

Бабуся розплющує очі й дивиться на вишиваний рушник над портретом, де вони з Прокопом ще зовсім молоді. А думає про недавнє. Бо що з того вийшло? І досі пече образа на Миколу: «Вам , діду, вже пора на цвинтар, а не поради давати». Змінилася й онука – стала якоюсь дратівливою, чужою. Непривітною стала Уляні власна хата. А без Прокопа зовсім осиротіла. Стара заплющує очі. «Хочу до тебе, Прокопе…» Напливає туман, щезають видіння. Сірий морок огортає голову, несе кудись у безвість…

Нина Насальская со своим старшим сыном.1947г.

… Дощового ранку забігла сусідка.

-Вікторіє, завтра ж минає сорок днів твоїй бабусі Уляні. Давай допоможу тобі готуватися до поминок.

Обличчя Вітуні кам’яне.

— У нас з Миколою справи у місті. То ж не знаю…

Другого дня зійшлися сусіди, завітав й голова сільради. Люди дивувалися – хата Вікторії була на замку.

-А що, люди добрі, давайте самі пом’янемо нашу Уляну, — запропонував хтось.

Мрячив дрібний дощик.Було вогко й непривітно, але погода не завадила людям поставити серед двору столи, принести наїдки, горілку. Хтось приніс пироги, хтось сальця, огірочків, квашену капусту…Про покійницю говорили від усього серця: душевна, чесна, працьовита, знана на весь район ланкова буряководів, орденоносець.

Люди згадували й згадували, а тим часом перестав дощ, розвіялися хмари, виглянуло сонечко. І лише в небесній блакиті пливла сиза хмаринка. Зупинилася над селом, глянула на людей, що сиділи за столами, й тихо запитала:

-А де ж ти, Вітуню?

Не дочекавшись відповіді, зронила кілька крапель-сльозинок і попливла далі.

(оценок ещё нет)

Загрузка...

Читайте ещё по теме:

Как побороть стресс?

Чтобы жить долго, нужно меньше нервничать. Но в век сверхскоростей и дедлайнов этот рецепт, увы, не работает. Спокойствие и никаких тревожных состояний Нередко нервная система не может самостоятельно справиться с перегрузками. В итоге нашу…

Этот странный жёлтый цвет

Желтый  — наверное, самый противоречивый цвет. Давайте попробуем с ним разобраться. С одной стороны, он символ позитива и радости – цвет обожаемого человечеством золота. А также солнца, спелого пшеничного поля и вдохновляющей всех творческих…

Избавляемся от насморка и заложенности носа за 18 минут

Ходить с заложенным носом при этом шмыгать и сопеть не очень приятно. Это раздражает в первую очередь себя самого, ну и окружающих — коллег по работе или домочадцев. Попробуем решить проблему за 18 минут.…

Художник из Италии рисует великолепные мужские тела необычным способом (фото)

Итальянский художник Паоло Троило (Paolo Troilo) получил всемирную известность своими впечатляющими картинами, на которых изображены обнажённые мужские тела. Его полотна экспрессивны, энергетичны и сексуальны. Одной из причин и тайн возникновения такого эффекта является то, что…