Топ 7 творів української прози першої половини XX століття

Автор: Игорь Касьяненко · 13.03.2026

У цьому умовному та суб’єктивному рейтингу ми розглянемо сім, на наш погляд, кращих прозових творів українських авторів що вийшли друком в період з 1911 по 1928 рік.

Ми доволі непогано знаємо цей період з точки зору історичних процесів та особистостей державного рівня, котрі ті процеси рухали. А ось як і чим жили звичайні люди — історики не розповідають. На відміну від письменників. Тому романи, повісті та оповідання, створені в ті часи, окрім власне художніх якостей, цінні ще й справжнім, чесним описом складного та буремного внутрішнього світу «простих людей». І в цьому сенсі вони є чи не єдиним джерелом справжніх неполітизованих знань про минуле.

Сьоме місце. Євген Плужник «Недуга» (1928 рік)

Роман, написаний поетом. У центрі — історія дивних стосунків «червоного директора» Івана Семеновича Орловця, вихідця з пролетарів, та Ірини Завадської — оперної співачки буржуазного походження.

Стосунки дивні тим, що Іван Семенович Завадську не любить, але жити без неї не може. Намагаючись перемогти незрозумілий ірраціональний потяг до ідеологічно чужої йому богемної діви, товариш Орловець звертається за допомогою і до дружини, і до товаришів по партії, і до спеців-інженерів із «колишніх», що оточують Завадську, пробує зрозуміти звичаї київських театральних кіл, і в підсумку, мов до глухої стіни, доходить до питання, що і нині не втрачає актуальності: чи можливе взагалі кохання між представниками різних ідеологій? І судячи з усього, авторська відповідь — ні. Хоча…

Шосте місце. Агатангел Кримський «Андрій Лаговський» (1914 рік)

Автор — один із провідних українських інтелектуалів. Головний герой — молодий професор математики й одночасно талановитий і вже відомий поет Андрій Лаговський. Андрій — така ж еманація Христа, як Дон Кіхот, Лев Мишкін або Семюел Піквік із «Посмертних записок Піквікського клубу». Тобто екстремально чесна та порядна людина, що змушена жити поміж звичайних.

З розвитком сюжету найбільше алюзій виникає з романом Достоєвського. В обох творах головний герой після перебування у Швейцарії здружується із заможною родиною генерала, де є троє дорослих дітей, з якими у героя встановлюються тією чи іншою мірою еротичні стосунки.

Втім, на відміну від дочок генерала Єпанчіна, у Кримського діти генерала Шмідта — хлопці. А ось стосунки з жінками у Лаговського викликають ледь не хворобу. Роман вважають багато в чому автобіографічним. Зазначимо, що на відміну від, скажімо, Пруста, автор «Андрія Лаговського» не намагається приховати справжню спрямованість своїх інтимних уподобань.

В романі багато поезії, психології, моральних та духовних пошуків. Цікаво, що Леся Українка, котра високо цінувала Агатангела Кримського, вважала, що Андрія варто зробити професором якоїсь більш наближеної до літератури науки. І тут ми з нею не погодимося, а як контраргумент згадаємо відомий вислів: «У нього не вистачило уяви, щоб стати математиком, і тому він став поетом»…

П’яте місце. Юрій Яновський «Майстер корабля» (1928 рік)

Теж багато в чому автобіографічний роман, хоча і написаний у жанрі фантастики. Автор дійсно у доволі молодому віці — 23 роки — служив художнім редактором Одеської кінофабрики. Але розповідь іде ніби з далекого майбутнього, приблизно з 70-х років XX століття, де головний герой, уже сивий та заслужений, згадує юність і ті часи, коли вони в Одесі знімали кіно про море та пригоди.

У книзі, окрім власне моря та пригод, багато цікавих описів технології кіносправи того часу та поетично висловленого захоплення деревами, з яких будують вітрильники. Емоційну динаміку забезпечує детективна колізія у любовному трикутнику То-Ма-Кі (оповідач), Сев (молодий Довженко) та балерина Тайах.

Четверте місце. Валер’ян Підмогильний «Місто» (1928 рік)

Головний герой – азартний та жадібний до життя 25-річний хлопець Степан Радченко, котрий вже пройшов громадянську війну, прочитав практично всі книжки у місцевій сільській бібліотеці і ось тепер вирішив підкорити Київ.

І все у нього нібито виходить напрочуд вдало: кар’єра будується, потрібні двері відчиняються, гроші приходять… Та коли вже наприкінці оповіді Степан вчергове опиняється сам на сам із містом, він розуміє раптом, що воно йому нецікаве, і навіть думає повернутися додому.

Але тут зустрічає Риту. А до того— Надю, Мусіньку та Зоську. І кожну з них завойовує, а потім губить у всіх сенсах цього слова. Степан – мов той Фауст укупі з Мефістофелем. Він розумний, талановитий, потужний, наче йому допомагає хтось всесильний, але, як і у Фауста, у нього практично відсутні рефлексії з приводу страждань, які він спричиняє оточенню, коли так переможно рухається до своїх цілей.

Як наслідок, після завершення книги виникає відчуття, що власне сам Степан тут виступає лише в якості люстра, де віддзеркалюються та оживають, відчувають та пахнуть його жінки. І саме вони — їхні парфуми, вчинки, сльози та надії — і є справжніми головними героями твору.

Третє місце. Володимир Винниченко «Записки кирпатого Мефістофеля» (1917 рік)

Автор відомий світу як держаний діяч і перший голова Директорії УНР. Але він ще й чудовий письменник. Головний герой роману — Яків Михайлюк — у якомусь сенсі антитеза Степану Радченко. На відміну від героя «Міста», Михайлюк сповнений рефлексій та моральних пошуків. Хоча зовні він – успішний адвокат, схильний до маніпуляцій та авантюр.

Генеральна лінія, навколо якої, мов лози, в’ються його думки – це стосунки: жінки, чоловіки та діти, моральні зобов’язання та вимоги серця, страждання та радощі кохання. У книзі також багато різноманітних жінок – але всі вони: Клавдія Петрівна, Соня, Шапочка, Олександра, Варвара – схожі на дзеркала у яких виникає живий та насправді ні у чому не впевнений справжній Яків Михайлюк.

У фіналі роману справа йде до жахливої розв’язки, але автор у найнижчій точці морального піке, наче жаліє і читача, і вже, мабуть, напівбожевільного героя роману та не допускає найстрашнішого.

Друге місце. Віктор Петров-Домонтович «Дівчина з ведмедиком» (1928 рік)

Автор – письменник, філософ та науковець. Роман «Дівчина з ведмедиком» не лише блискучий взірець художньої прози як тканини, з якої зшита розповідь. Це ще й інтелектуальне дослідження, у фокусі якого опиняється світ старого, точніше класичного, мислення, презентований викладачем Іполітом Варецьким та модернового, настояного на ніцшеанстві погляду на життя, носієм якого є його екстравагантна учениця Зіна.

Юна панянка Зіна грає з Іполітом Миколайовичем в ігри непорозумінь, протиріч та парадоксів і начебто перемагає і робить чоловіка залежним від себе, але її непевна стежина заводить у темні хащі, з яких навряд чи існує вихід до світла.

Поруч з історією неординарних стосунків героїв, роман цікавий також філософськими відступами та метафорами. І взагалі, все що робив Домонтович – від художніх творів та праць до досі таємничої власної біографії — це завжди непересічно, талановито та вишукано.

Перше місце. Михайло Коцюбинський «Тіні забутих предків» (1911 рік)

Безумовна перлина світової літератури. Єдиний не урбаністичний твір з присутніх у нашому рейтингу, про який однойменний фільм Сергія Параджанова дає лише приблизну уяву, як плоска світлина, що розповідає про кулю.

«Тіні забутих предків» — поема в прозі про високе та трагічне кохання та тлі природи, сповненої містики та емоцій. І саме це поєднання — природи та людських почуттів, християнства та язичництва, неба та землі – бо для цього й існують гори, де розгортається дія – саме воно у неподільній сукупності робить твір не просто літературним шедевром, але й унікальним явищем культури взагалі.