Наталья Даниленко (О. Гончар) Чужа сумка, або «Похмелятися треба!».
У неділю до обласного центру із селища Н. усі (а це – переважно студенти) їдуть із великими сумками. Серед цього молодіжного середовища затесалася і я. Теж із сумкою, в якій везла від родичів відро картоплі.
Зазвичай я не доїжджаю до автовокзалу, а встаю біля педуніверситету, щоб потім пересісти на свою, вже міську, маршрутку. На цій зупинці завжди пожвавлення, виходить багато пасажирів. Переповзаючи через чужі речі та ноги, пробираюся до виходу і я, ледь тягнучи за собою сумку і про себе відзначаючи, що вона чомусь ніби аж поважчала. Нарешті, ступаю на землю і раптом чую за спиною стурбований жіночий голос: «А ви, часом, не нашу сумку взяли?». Я швиденько розстібаю «Пуму» і бачу перед собою гарбузове насіння, м’ясо, якісь пакунки… «Вибачте, це не моя… – промовляю розгублено. – У мене теж така сама, чорна.»
Жінка забирає сумку, радіючи, що її не встигли поцупити. Я залишаюся з порожніми руками, а водій вже збирається зачиняти двері…
«Зачекайте, не їдьте! – кричу я в паніці і знову заскакую в маршрутку. – Десь тут же моя чорна сумка!».
На проході залишилося мало речей. Сиротливо стоїть лише одна сумка. Але… синя. І раптом я згадую, що цього разу замість чорної, в якій «заїдає» «блискавка», я, справді, взяла синю… Хапаю її, на всяк випадок розстібаю: он моя рідненька картопелька! Але відчуваю себе повною ідіоткою і белькочу пояснення численним свідкам-пасажирам, які тільки-но чули про мою «точно таку ж чорну сумку»: «Я й забула, що сьогодні замість чорної взяла синю…».
Водій вже заводить маршрутку, я на ходу зіскакую на землю і чую, як мені на прощання вигукує якийсь пасажир: «Похмелятися треба!».
Хотіла було пояснити, що взагалі не пила, просто трапилася така халепа, але марно: маршрутка вже поїхала далі…
Перейти к голосованию
Читать другие миниатюры, участвующие в конкурсе «Колибри»
(оценок ещё нет)
Загрузка...
комментарии