Олена Багрянцева(Оксана Кирсенко). Там, де живуть спогади

Новина надійшла несподівано: на горищі старого будинку, куди ми із друзями зазирнули з цікавості, знайшовся непрочитаний лист із фронту. Я зберегла дивну знахідку – і через багато років наважилась відкрити конверт.

Фіолетовими літерами розбіглись перед очима рядки:

«Добрий, день, моя кохана. Пишу з надією, що отримаєш цього листа. Повідомляю, що я живий і здоровий. Трохи покалічив ногу. Але це нічого – до весілля заживе. Ми ж обов»язково зіграємо весілля. От тільки закінчиться ця страшна війна… Тут у нас «весело»: виють міни, дзижчать кулі. Але вір – ми переможемо! Ми переб’ємо всіх ворогів – і я повернуся додому. Повернусь до тебе, кохана. Ти тільки чекай мене.

Передавай привіт мамі, батьку та сестрам. Як ви там? Чи всі живі, здорові?

Міцно цілую тебе, моя Мариночко. Не плач, не сумуй – я скоро повернусь.

Твій Петро»

Через поволоку сліз я уявляла юних Петра і Марину, яких розділила війна. Цікаво, як склалась їхня доля? Спробувала роздивитися адресу на жовтому конверті. Село Вільшанка, Марині Ткаченко…

Бабуся розповідала мені, що часто листи із фронту не потрапляли до адресатів. Можливо, цей конверт загубився через звичайну неуважність – адже сіл із подібною назвою в Україні є кілька.

Сідаючи за кермо старенької «Лади» я думала, що, можливо, даремно їду туди, де живуть спогади. Але щось підказувало мені: цього листа вже багато років чекає та, кому його призначено…

Двері відчинила дівчина років шістнадцяти.

-Бабуся в лікарні. У неї болить серце. Але гості буде рада…

У просторій лікарняній кімнаті пахло ліками і жалем за минулим… Ми залишилсь з пані Мариною удвох.

-Ось візьміть – цей лист адресовано Вам, — я простягнула конверт та зніяковіла. – Він багато років лежав непрочитаним.

В очах старенької блиснуло здивування. Вона підвелася на подушках та уважно розглянула конверт. Аж раптом міцно притиснула його до грудей і тихо запитала:

-Скажіть мені, це лист від мого Петра?

Я кивнула головою.

-Люба дівчинко, прочитайте його мені. Через поганий зір я вже не зможу сама…

«Добрий день, моя кохана…»

Кожне слово набувало особливого змісту – і я чула, як пані Марина плаче, як повертає в цю білу палату всі спогади про ту нещадну війну, як повертається у свою молодість.

-Читай. Читай ще, люба дівчинко.

«Не плач, не сумуй – я скоро повернусь. Твій Петро»

-Він не повернувся, — нарешті відізвалась старенька. – Він загинув на війні у лютому 1943-му.

Я уважно роздивилась конверт – і помітила на штемпелі дату: січень 1943 року.

-Це був його останній лист, — пані Марина взяла жовтий аркуш та поцілувала його вологими від сліз вустами — Спогади живуть вічно. Пам’ятай це, мила двічинко. Сьогодні ти подарувала мені часточку цих спогадів. Дякую тобі.

…Через три місяці я знову навідалась до села Вільшанка. Двері відчинила онука, одягнута в чорне.

-Ходімо, я покажу вам могилу бабусі. Перед смертю вона попросила поховати її біля обеліску загиблим воїнам. А ще біля неї поклали лист – той самий, що Ви принесли. Бабуся не випускала його з рук до самої смерті.

Читать другие миниатюры, участвующие в конкурсе «Колибри» 2014

---

---